Звичаї та традиції українського народу зимового циклу

Про матеріал
Вивчення стану збереженості традиційної народної обрядовості в межах регіональної специфіки, а також виявлення новітніх тенденцій у формуванні традицій.
Перегляд файлу

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Департамент освіти і науки Донецької облдержадміністрації

Донецьке територіальне відділення МАН України

 

 

                                                                   Відділення: літературознавства,

                                                                   фольклористики та мистецтвознавства

                                                                    Секція: фольклористики

 

 

Звичаї та традиції українського народу зимового циклу

 

 

                                                                          Роботу виконала:

                                                                          Колесник Марія Юріївна

                                                                          учениця 10 класу

                                                                          Луганської загальноосвітньої

                                                                          школи І-ІІІ ступенів

 

                                                                           Науковий керівник:

                                                                           Сочинська Ганна Володимирівна,

                                                              вчитель української мови та

                                  літератури

                                                                   Луганської    загальноосвітньої

                                                  школи   І-ІІІ ступенів

 

 

 

                                             Словянськ- 2016 

ЗМІСТ …………………………………………………………………………2

 

ВСТУП…………………………………………………………………..……. 3
 

РОЗДІЛ 1. Теоретична частина

 

1.1.     Звичаї та обряди українського народу…………………………….5

1.2.     Зимові свята та обряди………………………………………………7

1.2.1.  День Катерини, День Андрія, День Варвари……………………..7

1.2.2.  День Миколая………………………………………………………..13

1.2.3.  Обряд«Дідух»………………………………………………………...15

 1.2.4.  Святвечір, Різдво Христове……..…………………………………17

1.2.5.  Звичаї: « Коляд, коляд, колядниця…», щедрування,

           засівання, обряд-гра Коза»,  обряд «Маланка» ,свято

           Новий рік …..…………………………………………………….......20

1.2.6.  Водохреща …………………………………………………………... 24

1.2.7.  Стрітення……………………………………………………………. 25

 

РОЗДІЛ 2. Практична частина…………………………………………..26

 

ВИСНОВКИ...................................................................................................31
 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

ДОДАТКИ

 

 

 

 

    ВСТУП

        Календарні свята та обряди як невід’ємна частина традиційно-побутової культури завжди входили в коло інтересів етнографічної науки. Тісно пов’язані з виробничою діяльністю людини, календарні звичаї за тривалий період існування увібрали в себе багато характерних рис матеріального і духовного життя суспільства на різних стадіях його історичного розвитку.

         Історичний аналіз календарних свят та обрядів дає можливість реконструювати деякі сторони життя, побуту, світогляду й психології людей, починаючи від доби первісно-общинного ладу.

Календарні свята і обряди – складний фольклорний комплекс, в якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичні традиції та пережиткові звичаї.

          Календар українського селянина ХІХ – початку ХХ ст. являв собою своєрідну енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя хлібороба. Календарні свята формально узгоджувалися з річним літургійним циклом православної церкви, проте дійсною основою „побутових святців” був трудовий сільськогосподарський календар.

 До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди та звичаї.

 Обов’язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сцени, розваги, ігри тощо.

 Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.

 Зимовий цикл обрядовості припадає на поворотний момент у природі – зимове сонцестояння та на початок нового року, коли у людини виникає природне бажання передбачити майбутнє і водночас вплинути на нього. Саме тому в обрядах зимових свят так багато колядувань, щедрувань, ворожінь.

  Існують різні хронологічні межі зимових свят. В деякій літературі вони беруть початок з Покрови, Катерини та Андрія. Це можна пояснити тим, що всі ці три свята схожі між собою тим, що мають майже однакові звичаї, які в народі називають “закликання долі”.

  З приходом зими особливості трудової діяльності змінюються. Все навкруги застигає, припиняються польові роботи. Існує тільки холод, який розігрівається любовною магією.   

  Ось чому в цей період мають місце багато ворожінь, гадань. Дівчата просять про щасливий шлюб, злагоду в сім’ї.

 Хронологічною межею роботи є друга половина ХІХ – початок ХХ ст., ці межі обумовлені наявністю зібраних джерел.

 Об’єктом дослідження є традиційні народні свята зимового календарного циклу.

Предметом дослідження є вивчення самобутності народної обрядовості на Донеччині.

Метою роботи було вивчення стану збереженості традиційної народної обрядовості в межах регіональної специфіки, а також виявлення новітніх тенденцій у формуванні традицій.

    Завдання, поставлені в процесі роботи:

  1. Дослідити зимові свята регіону.
  2. Простежити збереженість традицій народної обрядовості.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1    Теоретична частина

1.1.Звичаї та обряди українського народу

На Україні обряди зимового циклу полягали в тому, що групи колядників (на Різдво) і щедрівників (у новорічний вечір), вибравши провідника – « березу», «скарбника» і «міхоношу», ходили від хати до хати і співали величання господарям дому та членам їх родин. Іноді до гурту приєднувалися музики.

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.

Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу, це - втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв`язана з звичаями народу.

Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.Звичаї - це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова - це ті найміцніші елементи,що об`єднують окремих людей в один народ,в одну націю. Звичаї, як і мова,виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу.В усіх народів світу існує повір`я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає питає:

Чи ти рано до схід-сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?

Ми, українці, нація дуже давня і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.

Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких поту гою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати де кінчається в народних звичаях староукраїнське і депочинається, християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня - без писанки, Святої Тройці - без клечання, навіть називаємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети (це великий корж із білого борошна) і яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають:

«А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли...»

Співають подібне і дівчата, ведучи хоровід:

«Ой, дід, дід і Ладо...»

Все це - наша дохристиянська культура, наша найстаріша традиція. Кутя - це символ урожаю, писанка - це символ народження сонця.

На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства на Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий врожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка - дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.

Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні це виявляється і у звичайних обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі.

Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює її могутньою силою.

1.2.  Зимові свята та обряди

Зимовий цикл обрядовості припадає на поворотний момент у природі – зимове сонцестояння та на початок нового року, коли у людини виникає природне бажання передбачити майбутнє і водночас вплинути на нього. Саме тому в обрядах зимових свят так багато колядувань, щедрувань, ворожінь.

Існують різні хронологічні межі зимових свят. В деякій літературі вони беруть початок з Покрови, Катерини та Андрія. Це можна пояснити тим, що всі ці три свята схожі сіж собою тим, що мають майже однакові звичаї, які в народі називають “закликання долі”.

З приходом зими особливості трудової діяльності змінюються. Все навкруги застигає, припиняються польові роботи. Існує тільки холод, який розігрівається любовною магією. Ось чому в цей період мають місце багато ворожінь, гадань. Дівчата просять про щасливий шлюб, злагоду в сім’ї.

1.2.1.   День Катерини

7 грудня християнський світ відзначає день пам'яті великомучениці Катерини («чиста душею» — так перекладається її ім'я із грецької). Розумна й освічена, ця жінка була страчена за віру близько 373 року. Через декілька років єгипетські християни знайшли останки мучениці й поховали їх у монастирі на Сінайській горі.

В Україні ставлення до Катерини, як і до інших святих великомучениць, було особливим: довірливим і житейським. Невипадково свято Катерини називали святом «дівочої долі». Сподіваючись на розуміння й допомогу святої, жіноцтво просило її про щасливий шлюб, злагоду в сім'ї.

У багатьох регіонах України на Катерини дівчата за традицією зрізали гілки вишні, ставили їх у воду чи землю на покуті або на вікні у хаті.

Якщо вони розцві­тали до Різдва або Нового року, — це передвіщало скорий шлюб, а як ні — то були ще й інші зимові воро­жіння... У такий же спосіб ворожили про здоров'я або смерть в наступному році. Для цього у воду ставили гілочки по кількості членів сім'ї, позначаючи їх кольо­ровими нитками. Чия гілка розквітне — той довго жи­тиме, чия всохне— захворіє або помре. Рослини, що розквітали в найбільш суворий зимовий час, були зро­зумілим народному світогляду символом нового відродження природи. Тому їм приписувалась особлива сила — магічним способом пов'язана з долею людей.

У повір'ї, оберігати віщу вишневу гілочку від ока священика, коли він під час посту входить до хати з молитвами, а під час свят із кропилом, у противному разі — й гілочка всохне, або ж він сваритиме за тяжкий гріх, відбилися антагоністичні стосунки язичництва з офіційною релігією.[4,32]

Із вечорницями в день Катерини пов'язаний ще один звичай, який називається в народі «заклинання долі або судженого». В день Катерини дівчата закли­кають долю, а через 5 днів, на Андрія, доля показує їм свої дари. Заклинання долі полягає в тому, що дів­чата, зібравшись в яку-небудь хату, варять, кашу із пшона та маку й опівночі, перед тим як заспівають перші півні, обгортають горщик новим рушником і про­стують до воріт. Кожна із них вилазить по черзі на ворота, тримаючи в руках горщик із вечерею і тричі гукає: «Доле, доле, йди до нас вечеряти! Якщо ж у цей час заспіває півень, то значить «доля обізвалася»,якщо ж ні: «Доля оглухла, не чує мого голосу». Жу­риться дівчина і проклинає долю: «Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!» [2,19]

      День Андрія

 Великим зимовим святом, особливо важливим для молоді, був день Андрія. Це свято відзначається 13 груд­ня і вважається днем пам'яті мученицької смерті одно­го із дванадцяти апостолів Христових — Андрія Первозваного. За церковними легендами, святий проповідував християнство у Скіфії й дійшов аж до Києва, де на од­ному із пагорбів поставив хрест зі словами: «Чи бачите гори ці? Повірте мені, на них засяє благодать Божа».

 В українській традиційній обрядовості із днем свя­того Андрія пов'язувався комплекс давніх, язичницько­го походження ритуалів, що мали переважно любовно-магічне та аграрно-магічне спрямування. Наповнені до­християнськими обрядами, веселощами і розвагами мо­лоді андріївські, як і катерининські, вечорниці припадали на час Пилипівського посту і, отже, ніякою мірою не відповідали нормам християнської моралі. Спроби ду­ховенства подолати цю народну позацерковну традицію, не дали бажаних наслідків. У дожовтневий період ве­чорниці на Катерини і Андрія, як і інші свята, все більше втрачали магічну функцію і перетворювались на своєрідну забаву, привід, щоб зібратися неодруженій молоді.

 Одним із найбільш цікавих прийомів любовної магії приурочених до дня Андрія, було «засівання конопель» (іноді замість конопляного використовувалось насіння льону, маку тощо). «Волочачи коноплі». Ці дії, як пра­вило, супроводжувались примовками на зразок:

Андрію, Андрію!

Я на тебе коноплі сію;

Димкою (чи спідницею) волочу,—

Бо дуже заміж хочу.

А ще хочу  знати,

З ким маю їх брати.

 В образі засівання конопель до початку XX ст. збе­рігалися деякі архаїчні риси. Так, у багатьох місцево­стях дівчата сіяли коноплі роздягненими. За народним віруванням, голе тіло — важливий засіб чарівництва (згадаймо народне трактування демонологічних образів мавок і відьом).[4,34]

 Шлюбні мотиви ворожіння простежувалися і в ри­туальному рахуванні (дрова в оберемку, які дівчина заносила до хати — парне число — одруження, кілля на певному відрізку плоту, супроводжуючи дії словес­ною формулою — «вдовець — молодець»).

 Особливе місце серед великої кількості андріївських звичаїв займає обрядова гра «калита». На відміну від інших андріївських звичаїв, у «ка­литі» брали активну участь не тільки дівчата, а й хлопці, а в деяких селах Артемівського району й розлучені. Для Донеччини була притаманна участь у грі лише не одруженої молоді в усьому іншому гра проходила подібно до інших регіонів України.

 Воропай повідомляє, що ввечері на Андрія сходяться вже разом – і хлопці, і дівчата. Сходяться до просторої хати, - щоб було де розбігтися для кусання калити. З цього кусання калити й розпочинається “Андріївський вечір”.

 Калита – це великий корж із білого борошна. Пекли цей корж дівчата – всі разом, скільки б їх не було. Кожна дівчина повинна взяти участь у готуванні калити. Місять тісто всі по черзі, починаючи від найстаршої дівки і закінчуючи дівчатком років десяти.

 Тісто солодке, з медом. Зверху оздоблюють калиту сухими вишнями чи родзинками – “щоб гарна була”. Печуть у печі і запікають так, щоб вгризти її було складно – на сухар. Посередині – дірка. В дірку просовують червону стрічку і підвішують калиту до сволока посередині хати. Підвішують високо, щоб парубок міг дістати зубами калиту тільки тоді, як добре підстрибне. Крім того, один кінець стрічки довший і спущений донизу так, щоб можна було за нього смикнути – тоді калита підстрибне вгору.

Біля калити стає вартовий – “Пан Калетинський”. Це повинен бути веселий, жартівливий парубок. Він бере в руки квач, вмочений у масну сажу, стає під калитою і запрошує гостя:

Я, пан Калетинський, прошу пана Коцюбинського калиту кусати!

“Пан Коцюбинський” (ним може бути кожний учасник гри) бере коцюбу поміж ноги, ніби сідає верхи на коня, і їде калиту кусати. Під’їде до вартового і каже:

  • Добрий вечір, пане Калетинський!
  • Доброго здоров’я, пане Коцюбинський! Куди їдете?
  • Їду калиту кусати!
  • А я буду по писку писати!
  • А я вкушу!
  • А я впишу!

Ця суперечка проходить з жартами і сміхом. Завдання пана Калетинського – розсмішити пана Коцюбинського. Існує правило, що Коцюбинський може кусати калиту тільки тоді, коли він “витримає” всі жарти Калетинського і не посміхнеться. Це не так легко, бо Калетинський сам сміється, розповідає веселі пригоди. Всі сміються, один тільки “гість” стоїть з коцюбою в руках і намагається стримати сміх. Та якщо йому і вдасться витримати всі жарти Калетинського, то і тоді він калити не вкусить, бо ж тільки він підстрибне, Калетинський смикає мотузок – і калита летить вгору.

 Якщо ж Коцюбинський посміхнеться, то Калетинський його по обличчі квачем мазне, і він уже мусить піти геть: він програв своє право кусати калиту. На його місце стає інший учасник гри, а Калетинський не міняється протягом усього вечора. Якщо трапиться добрий Калетинський, то за весь вечір ніхто до калити не приступить. Це весела гра є основною “точкою” Андрієвського вечора.

 Кінчається тим, що калиту здіймають зі сволока і ділять поміж учасниками гри. Причому дівчатам порції калити роздаються задурно, а хлопці платять дівкам на стрічки за те, що калиту місили.[2,255]

Після цього всі сідають за стіл і починається вечеря. На вечерю може бути багато страв, але першими на стіл подаються вареники з капустою, бо ж – піст.

 Збираючись на “андріївські” вечорниці, молодь пекла обрядовий хліб, як правило, це великий круглий корж із отвором посередині посередині («маламай» становить 35 см в діаметрі і 1,5 см товщини), спечений із житнього або пшеничного борошна. Для його виготовлення брали «не­почату воду» або ж воду, настояну на пахучих травах. [2,28-30]

 В ніч на Андрія, дозволялись, молодіжні бешкети. І тому вранці дехто із господарів знаходив свого воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата на виданні, з'яв­лялись стежини до їхніх залицяльників, позначені бу­ряковим квасом чи потрушені соломою.

 Як звичайно, на Андрія ніч темна. Хлопці, що не кусали калити (дівчата їх не запросили), розсердилися: “Ось ми їм…” Назносять мотуззя, налигачів і переснують вулицю, де мають проходити дівчата. Переснують, заплутають, а самі сховаються під тином і чекають. Дівчата йдуть від “Андрія” гуртом; йдуть, весело сміються, - а тут хлопці як вискочать десь з-під тину та як гукнуть: “Пу-гу, козак з лугу!” Дівчата – врозтіч… і заплутаються в тому мотуззі. Хлопці їх розплутують, жартують. Весело було – скільки тих жартів, сміху! Не те, що тепер: ідеш селом – і пес не гавкне, і курка дороги не перебіжить.

А то ще було й так: парубки виводять нову вулицю. Назносять околоту, старих тинів, воріт і таке набудують, що в темну ніч та ще й напідпитку не розбереш, де ти: вдома чи на десятій вулиці. [2,21]

 День Варвари   

 Великомучениця Варвара постраждала за віру в м. Іліополі (Фінікія) 17 грудня 306 року. За церковними джерелами в VI ст. мощі (останки) святої великому­чениці були перенесені в Константинополь, а в XII ст. дочка візантійського імператора Олексія Комнина (1081—1118 рр.) княжна Варвара, вступаючи в шлюб із руським князем Михайлом Ізяславовичем, перевезла їх у Київ, де вони покояться у Володимирському соборі й тепер.

 У день Варвари народний календар із деяким ви­передженням астрономічного (враховуючи різницю між старим і новим стилем, цей розрив становить 5 днів) фіксував поворот сонця на літо. У багатьох місцевостях говорили: «Варвара ночі урвала, дня приточила». На відміну від народів Західної Європи (в першу чергу тих, що додержувались католицизму), у яких дні Вар­вари (Барбарі) і Миколи вважаються великими свя­тами із розвинутою системою народних звичаїв та об­рядів, в українців ці свята не мали такого значення. На чималій території України на свята Варвари і Сави працювали як у будні дні, лише подекуди заборонялося виконувати такі жіночі роботи, як прядіння.

 Вважалося гріхом в цей день прати білизну, місити глину та білити хату. І в зв'язку із тим, що Великомучениця Варвара була дуже схильна до вишивання, то можна було займатись вишиванням та суканням ниток. На Донеччині, наприклад, Варва­ру відзначали лише ті, хто був названий на честь цієї Великомучениці. В цей день вони приймали у себе го­стей. Осмислення днів церковних святих у родинно-по­бутовому плані як своєрідних іменин — характерна ри­са розвитку народної звичаєвості у дожовтневий пе­ріод .[12,198]

1.2.2.  День Миколая

  Значну роль у релігійно-побутових традиціях укра­їнського дожовтневого села відігравав культ святителя, чудотворця, архієпископа Марлікійського Миколи, день пам'яті якого православна церква відзначала двічі на рік: 19 грудня    «зимовий»  (день смерті, помер у 343 р.)  та

22 травня — «весняний» (перенесення останків із Мір Лікійських (Мала Азія) у Бар (Італія) 1087 р.). (Додаток Б)

 Культ святого був надзвичайно поширений в Укра­їні. Архієпископ, рукоположений апостолами на служін­ня бідним, святий Микола завжди вважався заступни­ком простого люду (до речі, його ім'я в перекладі із грецької означає «перемога народу»). Миколі моли­лися, вирушаючи в путь і потерпаючи на морі, під час хвороби чи пожежі.

 До дати Миколи — зимового приурочені деякі при­повідки про погоду й прогнози на майбутній урожай. Якщо на Миколи йшов сніг, гово­рили: «Миколай бородою трусить», «дорогу стеле», а на Харківщині загадували: «Як на Миколи іній — буде овес». Свято Миколи мало переважно церковний харак­тер, хоча в окремих місцевостях України в цей день виконувались і народні звичаї, близькі за значенням до різдвяно-новорічної звичаєвості.

 Від Миколи вже починали готуватись до Різдва: ко­лоли свиней, скуповувалися на базарі.

 В усьому світі відомий знаменитий Санта Клаус, що ощедрує дітвору багатими передноворічними дарунками. У нас цю роль виконую Дід Мороз. Але не всі знають, що в Україні був свій національний патрон дитячих розваг, котрий і дотепер живе в кожному регіоні України. Його прообразом є святий Миколай. Здавна у всіх Українських селах та містечках урочисто готувались до цього свята. Особливо чекали його діти. Ввечері хтось найповажніший в родині, переважно дідусь, перевдягався на вулиці в доброго Миколая (на зразок діда Мороза), заходив до оселі з подарунками, які заздалегідь готували батьки, знаючи уподобання кожної дитини.

 Вручаючи іменні гостинці, святий Миколай згадував усе те добре, що зробив протягом року малюк. Для чемних дітей були гарні подарунки, зокрема, для дівчаток книжки, ляльки, цукерки. Натомість нечемна дитина отримувала від Миколая різку.

 Діти свято вірили в існування доброго захисника і намагалися не гнівити “діда Миколая, який знає все”. Це був вельми дійовий виховний момент.

 Зараз свято Миколая так не відзначається, як раніше. Подарунки дітям кладуть на ніч під подушку або в чобіток самі батьки, а вранці говорять дитині, щоб вона заглянула під подушку, в чобіток і витягла подарунок, який вночі приніс її святий Миколай.

 На Миколая в селах України збирались колись вечорниці. Спочатку сходилися дівчата, пізніше з’являлись і хлопці.

 Вечорниці – це свого роду клуб сільської молоді в Україні, де молоді люди різної статі вчаться поводженню одного з одним, знайомляться, пізнають ближче одне одного і, як наслідок, одружуються.

 Приміщення для вечорниць наймають, звичайно, дівчата, вони ж і платять за нього. Здебільшого це була хата самотньої вдовиці, за яку платилося печеним хлібом, пшоном, полотном – але ніколи не грошима. “Гроші – тільки шинкар бере!”

 Кожна частина села, а то й кожна вулиця мала свою хату для вечорниць. На вечорниці збиралися тільки дівчата й хлопці, а одружені чоловіки і заміжні жінки ніколи на вечорниці не ходили. Звичайно збиралися дівчата ввечері, як тільки стемніє. Прийшовши до хати дівчата бралися за роботу і якийсь час працювали мовчки.

 Хлопці з’являються на вечорниці завжди пізніше дівчат. Підійшовши до хати, парубок, бувало, стукне кулаком у вікно і гукає:

  • Пу-гу, дівчата, до хати пустіть, бо з дороги збився.

 Якщо дівчата пізнають по голосу або, заглянувши у вікно, побачать, що це “свій”, вони відчинять двері. Якщо ж “чужий” – до хати не впускають. Чужий парубок мусить чекати надворі, поки прийдуть “свої” хлопці. Він може ввійти до хати тільки тоді, коли “свої” хлопці йому дозволять.

Коли зійдуться хлопці, то дівчатам, звичайно, уже не до роботи. Починаються розмови про новини дня, про головніші події в селі: “той помре, той оженився, а той хату купив”.

 Коли починався Великий піст, “вечорниці” припинялись – гріх. Влітку вечорниць не було, їх заміняла “вулиця”.

1.2.3. «Дідух»

Після обходу урочисто заносили до хати необмолочений пшеничний чи житній сніп, що спеціально зберігали від часу обжинків. Його ставили на найпочесніше у хаті місце — під образами. Ялинка, прикрашена іграшками, увійшла в наш побут значно пізніше. Спочатку її ставили в містах, а лише згодом — по селах. Та прикрашений васильками і калиною різдвяний сніп нам рідніший: він — не лише символ достатку, а уособлення пам'яті про наших предків. Недаремно в народі цей святковий сніп називали «дідом», «дідухом», «колядою», «колядником». (Додаток А)

Сніп був бажаним «гостем родини». Чи не від імені цього святкового снопа господар, переступаючи поріг дому, звертався до присутніх: «Віншую Вас із щастям, здоров'ям, з цим Святим вечором, щоб ви у щасті й здоров'ї провели ці свята і наступних діждали від нині за рік, доки нам Пан Біг визначив вік».

Слідом за ним вносили до хати в'язку соломи («діда») і сіна («бабу»). Господар розкидав солому по хаті, а діти «мекали», «бекали», «квакали», пританцьовуючи по ній. Наслідування звуків свійських тварин та домашньої птиці мало забезпечити щедрий приплід худоби у прийдешньому році.

Потім господиня готувала стіл до вечері: насипала жменю пшона, клала по кутках зубці часнику, грудки цукру, стелила сіном («бабою»), застеляла святковим обрусом. Лиш тоді ставила на стіл святковий хліб («калач», «карачун», «Василя»). Поруч з калачем засвічували свічку. Тим часом господар набирав у миску по ложці кожної страви і йшов надвір. Тричі кликав він до вечері то вовка, то мороза, то горобців, то злих вітрів, то чорні бурі. А потім «радив» їм не показуватися до його господи і на поле протягом цілого року. Помолившись і згадавши усіх покійних родичів, сідали до столу. Своєрідним сигналом до вечері була поява на небі першої зірки, яка сповіщала людям про велике чудо — народження Божого дитяти.

Під час родинної трапези всі мусили зберігати урочистий спокій: не галасувати, не човгати під столом ногами, щоб не дратувати невидимі душі присутніх на вечері покійних предків. Для них спеціально набирали в миску по ложці кожної страви і ставили її на підвіконня. Важливу роль під час урочистої вечері відігравала свічка, яка н цю ніч горіла на святковому столі. Подекуди на Святвечір запалювали свічки і на могилах своїх родичів. Ця традиція прийшла до нас разом з християнством. Хоч у давнину робили ще інакше — спалювали на подвір'ї в'язку соломи.

У Карпатах ритуальний вогонь аж донедавна запалювали перед обходом двору. Дотримувались цього звичаю і в інших районах України, хоча протягом віків його ритуальне значення частково втратилося. Все ж у культі вогню відображено турботу живих про своїх покійних предків. Чим більшою і щирішою була ця турбота, тим швидше родина могла сподіватися кращого врожаю пшениці, більшого приплоду худоби, щасливого заміжжя молодих, надіятися на міцне здоров'я всіх членів родини.

 

 

1.2.4. Святвечір, Різдво Христове

Святвечір (багата кутя, вілія, коляда) - вечір 24 грудня за ст. ст. напередодні Різдва. З ним було повязано багато звичаїв і обрядів.

24 грудня нічого не їли до вечора, поки не зявлялася перша зоря на небі (вірили, що саме в цей час народився Ісус Христос). Підготовка до святкової вечері носила урочистий характер і розгорталася як справжній ритуал. До Свят-вечір готували чітко визначену кількість страв (7, 9 чи 12), використовуючи майже всі наявні у господарстві продукти, за винятком скоромних. Господар курив ладаном у хаті й читав молитву, щоб відвернути злі сили. Захисну функцію виконували також звичаї закликання морозу, обряди, якими застерігалися від бурі, хижих звірів, відьом, чарівників та ін. На це свято було прийнято вшановувати померлих і живих родичів.

Різдво Христове

 За сім з половиною кілометрів на південь від Єру­салима в маленькому містечку Віфліємі (Бейт-Лехем-«дім хліба» з єврейської) майже дві тисячі років тому Діва Марія «породила свого Первенця Сина, і Його сповила, і до ясел поклала Його, бо в заїзді місця не стало для них» . Чоловік Марії — Йосиф назвав хлопчика Ієшуа (грецька форма імені Ісус), що давньоєврейською означало «Спаситель». Бо ще задов­го до появи дитини на світ сповіщав Иосифу ангел не­бесний: «І вродить вона сина, ти ж даси йому ймення Ісус, бо спасе він людей своїх від їхніх гріхів» .

 У побутовому селянському календарі українців XIX— початку XX ст. зимові святки — найкраща, найважливі­ша подія року (за своїм значенням вони майже не по­ступалися Великодню — найбільшому релігійному свя­ту православних).

 В українців християнські традиції свята тісно пере­пліталися з давнішими звичаями язичницького поход­ження. Колись у цей час, невдовзі після зимового сон­цестояння, наші пращури відзначали народження ново­го, літнього сонця, поворот від зими до літа. Це на йо­го честь і досі запалюють під Різдво «живий» вогонь гуцули, а вуглини від тієї ватри вважають помічниками від усіх хвороб.    (Додаток  В)

  Вечір напередодні Різдва — «Святвечір», «вілія», «кутя» був магічним часом творення іншого, вимріяно­го буття. Звичні й буденні предмети, речі набували ча­рівної сили, а господар ставав домашнім жерцем. (Додаток В)

 За словами мешканки селища Луганське, 1930 року народження, в Святий вечір вся родина зібравшись за столом сиділа і чекала голову сімейств, який вносив до оселі сніп, як правило, житній, і ставив його на покуті, що означало врожай і достаток. Це була коляда або ще як по іншому його називали «дідух». Із застромленими в нього серпом, граблями стояв він на покуті аж до Нового року. Головною обрядовою стравою в цей день була кутя та узвар. Існувала навіть ще така приказка: “Як удасться кутя — буде крута ще й із «вер­хом» — то буде на урожай, а в оселі щастя”.

 Євгенія Олександрівна розповідала, що у деякий селах, наприклад, в с.Луганське та в смт.Миронівський , батько сімейства несе на покуття сам і кутю і узвар, при цьому каже: “кутя- на покуті, узвар – на базарі”, а вся сім’я, сидячи квокче, мекає, мукає, крякає – щоб уся ця живність плодилася, щоб курчата й каченята водилися. І перша ложка куті була для бджіл – кидали її до стелі, щоб рої велися. Друга – для самого морозу, щоб отак задобрений він не чинив збитків, не морозив посівів і городи.

 На святковому столі 12 страв, і геть усі пісні: риба, пісний борщ, вареники, гречаники й пироги, пи­роги з капустою, грибами, квасолею, горохом, сливами, яблуками тощо. По закінченні вечері всі вставали і батько читає молитву.

Але найбільше з розповіді Євгенії Олександрівни мені сподобалася сама різдвяна обрядовість, ігри, забави молоді, яка збиралася цього вечора для того, щоб повеселитися та привітати всіх людей з цим великим святом.

В Різдвяну ніч вся молодь перевдягалася та ходила попід хатами вітати всіх господарів, бажати їм щастя, здоров’я, добробуту. Головним персонажем цього дійства була Коза, в яку був перевдягнутий парубок. Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її “вмирання” і “воскресіння” – що символізували циклічний круговорот часу, прихід нового року. Іншим традиційним атрибутом різдвяного обряду колядування була Зірка. Вона була пов’язана з Євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого провістила “віфлеємська зоря”. Виготовляли зірку з решета, до якого прилагоджували роги та обклеювали різнокольоровим папером. Всі дійства супроводжувалися піснями, колядками, привітаннями та різними іграми.

 У різних регіонах України колядування проводилось по різному: на Покутті починали колядувати напередодні Різдва, на Лівобережжі – першого дня, а на Поділлі водили ватаги лише другого дня свят.

 Колядували діти, молодіжна громада, котра мусила обійти і поздоровити всі родини села. Але по всій Україні, і зокрема, в селище Луганське, першими йшли колядувати діти. Традиційно дотримувались форми випрошування дозволу колядувати:

Чи повелете колядувати,

Колядувати, дім звеселяти,

Дім звеселяти, дітей збудити?

 Господарі пригощали колядників цукерками, пиріжками, печивом, іноді і копійки давали.

 Крім дітей, на перший день Різдвяних свят колядують і дорослі парубки – ці вже ходять з “зіркою” та дзвоником. Всередині зірки – образок “Народження Христа” і свічка. Ватага колядників – п’ять осіб: береза, зірконоша, дзвонар, міхоноша та запасний, що має завдання допомагати міхоноші.

 Такі колядники колядують у хаті перед образами. За таку колядку господар дає, бувало калача, а то й запрошує всю ватагу до столу, як бажаних гостей.

 Увечері, як геть стемніє, йдуть з колядою і дівчата. Дівоча ватага ходить з ліхтарем, що має вигляд місяця або зірки. Ліхтар дівчата несуть не в руках, а прив’язують до довгої тички, щоб здалека було видно.

Дівчата до хати не заходять: співають надворі, під вікном. Оце постаємо кружка під хатою, а всередині – наша “береза” з ліхтарем – голосиста дівка, Наталкою звалася, було, як заведе:

Ой, сивая та зозуленька

Усі сади облітала…

Наколядуємо, бувало, і горіхів, і цукерок, грошей на стрічки.

 

1.2.5.  Звичаї: « Коляд, коляд, колядниця…», щедрування,засівання,

           обряд-гра Коза»,  обряд «Маланка», свято Новий рік

 

 Первісний дохристиянський характер новорічного свята добре зберігся у традиційних звичаях та обрядах українців 13—14 січня. На відміну від Різдва й Хрещен­ня ці дні не відігравали важливого значення в релігійно­му календарі, тому в обрядовості їх майже не помітно церковних мотивів, хоча у православному місяцеслові значаться три свята. (Додаток  Г)

 1січня установлене свято на честь знатної римлян­ки Меланії (Маланки), яка а юних років і до кінця днів своїх (померла в 439 р.) прямувала до Христа.

   2січня — свято на честь Василія (Василя) Велико­го архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. 14 січня — за церковними святцями — свято Обрізання Господнє (саме тоді, згідно церковних джерел, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм).

 1січня — перший день Нового року за старим сти­лем. На сьогоднішній день Новий рік святкується з 31 грудня на 1 січня, а 14 січня вважається “старим” новим роком, якому притаманний такий обряд, як посівання та меланкування.

 Серед сучасних календарних свят Новому року належить особливе місце. У проектах нового постійного календаря Новий рік передбачається святкувати як міжнародний День Миру.

 Найважливішими моментами традиційного новоріч­ного свята в Україні середини XIX — початку XX ст. ви­ступають: ритуальний стіл, щедрування й засівання (об­ходи домівок із поздоровленнями, побажаннями), воро­жіння, рядження, веселощі й забави.

 Переддень Нового року своєю обрядовістю нагадує переддень Різдва. Вечір в народі називався щедрим, або багатим, що пов'язано зі звичаєм готувати багатий свят­ковий стіл, де на відміну від Святвечора обов'язково були й скоромні страви.

 Характерною прикметою новорічного свята в Укра­їні було щедру-вання — давній народний звичай цере­моніальних обходів хат із побажанням щастя членам сім'ї й розквіту господарства.

Ой у полі  плужок оре,

А за тим плужком сам Бог ходе,

А Діва Марія їсти носила, Бога просила:

Сій, Боже, жито-пшеницю,

Всяку пшеницю,

Всяку пашницю!

З Новим роком!!!

 На відміну від колядування, обряд щедрування був завжди на Україні справді народним, позацерковним — звідси його радісне, оптимістичне звучання.

 Ввечері, під Новий рік ходять по хатах парубок, одягнений дівчиною (Маланка) разом із дівчиною, переодягненою парубком (Василь). Ввійшовши до хати, вони стають поряд і дівчата, що їх супроводжують, співають відому щедрівку “Пасла Маланка два качури”. При словах :  «Ой Василю, Василю, візьми свою Маланочку», Василь бере Маланку за руку і вони тричі перекручуються.

Як елемент традиційної новорічної обрядовості вона взагалі не характерна для східних слов'ян у минулому і була запозичена ними, оче­видно, з Німеччини, де згадується вже в XVI ст. Попередником ялинки були гілки вишні.

 Саме ялинка або точніше — різні види хвойних дерев здав­на використовувались в обрядовій практиці східносло­в'янських народів. З вічнозеленими гілками були по­в'язані анімістичні вірування в існування рослинних ду­хів.

 Але найбільше Новий рік пов'язаний із дівочими ворожіннями про шлюб, що характерно і для інших європейських народів. Магічні прийоми цієї ночі багато в чому схожі із тими, які мали місце на Катерини та Ан­дрія. Приступаючи до ворожінь, дівчата звичайно нама­галися отримати відповідь на чотири питання: чекати у Новому році шлюб чи смерть; якщо шлюб — то куди; хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим.

 Ще існує серед українського народу не менш цікавий обряд ворожіння під Новий рік, який пов’язаний з тим, яке життя чекає на людину в Новому році.

 Ввечері під Новий рік беруть сито, накривають платком, у кутках платка кладуть: срібну монету, шматок хліба, дрібочку солі і печину (обгоріла глина) і кінцями платка прикривають, потім сито повертають так, щоб той, хто ворожить не зміг здогадатися, у якому вуглі що лежить. Якщо він відкриє гроші – на багатство, хліб – на врожай, сіль – погано, печина – нещастя.

 Новорічна ніч, як і різдвяна, вважалась у народі ча­рівною, з нею було пов'язано чимало повір'їв. Очевидно, під впливом християнства виникло уявлення проте, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається небо» і в бога мож­на попросити що завгодно, або що «вода у криницях перетворюється на вино». Також вночі під Новий рік відмітають від порога і від погребу сніг і сміття, щоб не було мишей та жаб.

 У доповнення до сказаного про традиційні новорічні обряди я вважаю, слід додати те, що українці не знали міфологічного персонажа, який би символізував Новий рік, подібно до французького „П’єр Новела”, чи німецького „Санта Клауса”. В українських казках демонології зустрічається такий фольклорний персонаж як „Мороз”, „Морозко”, „Морозенко”, - старий лисий дід із великим червоними губами крижаними бурульками під носом проте він не пов’язувався з Новим роком. Образ „Діда Мороза” порівняно новий він з’явився в російській літературі ХІХ ст.. хоча зараз на сучасному етапі розвитку української культури Діда Мороза всі люблять, особливо діти, які вірять в нього і чекають багато подарунків.

 Напередодні Водохреща святкується “Голодна кутя”. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять – постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подають пісні страви – смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутя та узвар.

 В цей день біля церкви святять воду. Йдучи до церкви по свячену воду, люди квітчають посуд безсмертником – “щоб Бог милував від злої напасті”.

 Господиня або старша дочка бере по вечері в миску кілька ложок борошна і на свяченій воді замішує рідке тісто. Цим тістом вона малює хрести на всіх чотирьох стінах хати, в сінях, коморі, стайні – “від нечистої сили”.

Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху – хлібину, “щоб хліб родився”. Чия ложка вночі сама перевернеться, той помре.

 Кутю, яка залишилась після вечері, виносять курям – “щоб добре плодилися”.

Колядування - давній звичай зимових (переважно різдвяних) обходів із виконанням величально-поздоровчих пісень (колядок) і речитативних формул (віншівок). Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвіря кожної хати, славила господарів, бажала їм здоровя, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів лежала магічна ідея "першого дня", згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали стати реальністю.

Щедрування - давній звичай новорічних обходів, під час яких групи щедрувальників (переважно молодь) піснями славили господарів, бажали їм здоровя й достатку, за що отримували винагороду. Щедрування супроводжувалось магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Обрядових новорічних пісень - щедрівок (різновид колядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні.

На відміну від колядування щедрування незначною мірою відчуло на собі вплив християнської церкви. На кінець XIX ст. обряд переважно став явищем народної художньої творчості. Таким він зберігся й до-сьогодні.

Засівання(посипання) - давньо-словянський новорічний звичай. У перший день нового року дорослі й діти, переважно чоловічої статі, ходили від хати до хати, символічно засіваючи хлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоровя, щедрого врожаю.

"Коза" - театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Названий за головним персонажем -- парубком, перевдягненим козою (вивернутий кожух і деревяний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її "вмирання" і "воскресіння", що символізували циклічний круговорот часу, прихід нового року.

"Маланка" ("Меланка") - традиційний новорічний обряд із використанням масок. Назвою він зобовязаний св. Меланії, день якої за церковним та юліанським календарем припадав на 31 грудня за ст. ст. Ще у недалекому минулому обряд "Маланка" був поширений на значній території України.

1.2.6.   Водохреща

 19 січня закінчувався дванадцятиденний період свя­ток. Останній день цього періоду (християнське свято Святе Богоявлення, Хрещення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, відоме в народі як ордань, ардан, Йордан, відорощі, водохрещи) супроводжувався різними магічними діями та повір'ями.(Додаток Д)

 Центровою подією дня 19 січня в народно-побуто­вому календарі українців середини XIX — початку XX ст. було водосвяття — звичай змішаного язичницько-хри­стиянського характеру. У цей період свято за традицією відбувалося на річці або біля струмка, в місцевостях, бідних водою, збиралися біля криниці. Ще напередодні на льоду й снігу робили одне або кілька скульптурних зображень хреста, які нерідко обливали буряковим ква­сом, від чого вони набирали червоного кольору. Навколо хрестів подекуди ставили ялинки чи інші вічнозелені дерева. На мою думку, це робилося для того щоб показати, що Ісус завжди буде жити в пам’яті людей, що вони вірять в нього, ось чому саме ставили вічнозелені дерева, які символізують незмінність та вічне життя.

 На Йордань — так називалося місце, де прохо­дила церемонія хрещення, — збирався звичайно великий, святково одягнутий натовп, приїжджали й сходились з навколишніх сіл і хуторів селяни, у яких не було своєї, церкви.

 Освячену воду люди намагалися швидко набрати в посуд і рознести по домівках, вірячи, що у того, хто зробить це першим, худоба буде розмножуватись і вза­галі господарство буде йти краще.

 Йорданській воді приписувались чудодійні лі­кувальні властивості. Відразу після освячення її пили. В деяких місцевостях дівчата вмивались свяченою во­дою, вкинувши попередньо в посудину калину або ко­ралове намисто, а витиралися червоною матерією, щоб мати гарний колір обличчя (імітативна магія).

1.2.7. Стрітення

 Найважливішою подією в церковному календарі лю­того є свято Стрітення — 14 лютого (Додаток Е).Саме тоді, на 40-й день від народження Христа. Марія разом із Йосипом пішла до храму, щоб принести жертву очищення. За за­коном древніх іудеїв, багата жінка мала принести ягня та молодого голуба, вбога — пару голубів чи горлиць. Пречиста принесла пару горлиць. У храмі вона зустрі­ла праведного Симеона, якому провидінням була передбачена зустріч із Месією. Взявши дитя на руки, правед­ник благословив його, а Богородиці сповістив її майбут­ню, жертву.

 В народній традиції це свято початку весни, перших громів, початку роботи без світла.

 В цей день зустрічаються Зима з Весною, і вирішують кому залишатись, а кому піти геть.

 Серед українського народу існує така прикмета, що якщо на Стрітення день буде холодним, то зима ще залишиться, а якщо теплим, то весна займає її місце.

 

РОЗДІЛ 2.   Практична частина

 

Традиція – це досвід, звичаї, погляди, смаки, норма поведінки, які склалися історично й передаються з покоління в покоління. Педагогічне значення народних та сімейних, родових традицій полягає в тому, що вони одночасно виступають як результат виховних зусиль народу, сім’ї протягом багатьох віків. Через систему трацій кожен народ відтворю себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію у своїх дітях.

Завдання календарної обрядовості відповідали корінним прагненням забезпечити добробут і щастя родини, відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього. Довгі століття через свята і обряди старші покоління передавали молодим свою любов до праці, волелюбність, гостинність, життєрадісність. Свята задовольняли духовні й естетичні потреби народу, в них проявлялися його почуття, таланти, здібності.

В процесі написання роботи були використані власні дослідження, тобто опитування людей з деяких сіл Донецької області. Але, основна частина матеріалів була зібрана серед жителів селищі Луганське Артемівського району, Донецької області.

Жителька селища Луганське Сущенко Наталія Михайлівна,1929 р. н., згадує, що на свято Святого Миколая родичі завжди чекали гостей з великою хлібиною та гостинцями,  вітали один одного, співали пісню «Святий Миколай».

 Зокрема, про свято Різдво Христове розповіла Карнач Галина Митрофанівна, 1942 р. н.,  розповідала, що у селищі Луганському, батько сімейства ніс на покуття сам і кутю і узвар, при цьому промовляв: “Кутя- на покуті, узвар – на базарі”, а вся сім’я, сидячи квокче, мекає, мукає, крякає – щоб уся ця живність плодилася, щоб курчата й каченята водилися. І перша ложка куті була для бджіл – кидали її до стелі, щоб рої велися. Друга – для самого морозу, щоб отак задобрений він не чинив збитків, не морозив посівів і городи.

 На святковому столі 12 страв, і геть усі пісні: риба, пісний борщ, вареники, гречаники й пироги, пи­роги з капустою, грибами, квасолею, горохом, сливами, яблуками тощо. По закінченні вечері всі вставали і батько читає молитву.

 Але найбільше з розповіді мені сподобалася сама різдвяна обрядовість, ігри, забави молоді, яка збиралася цього вечора для того, щоб повеселитися та привітати всіх людей з цим великим святом.

Тому що, нажаль, на сьогоднішній день навряд чи можна десь зустріти такий обряд, як колядування, а якщо і можна, то вже в його пережитковому, зміненому та неповному виді.

 В Різдвяну ніч вся молодь перевдягалася та ходила попід хатами вітати всіх господарів, бажати їм щастя, здоров’я, добробуту. Головним персонажем цього дійства була Коза, в яку був перевдягнутий парубок. Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її “вмирання” і “воскресіння” – що символізували циклічний круговорот часу, прихід нового року. Іншим традиційним атрибутом різдвяного обряду колядування була Зірка. Вона була пов’язана з Євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого провістила “віфлеємська зоря”. Виготовляли зірку з решета, до якого прилагоджували роги та обклеювали різнокольоровим папером. Всі дійства супроводжувалися піснями, колядками, привітаннями та різними іграми.

 Галина Митрофанівна ознайомила нас з колядкою, яка збереглася і в наш час:

Коляд, коляд, колядниця,

Добра з медом паляниця,

А без меду не така,

Дайте , тітко, пирога,

Возьму бика за рога,

Поведу на торжок,

Куплю собі пиріжок,

Куплю собі пиріжок.

 Шиндировська Раїса Іванівна, 1939р.н., мешканка селища Луганське розповіла, що на Різдво у хату завжди вносили і вносять  сніп пшениці або вівса, насипали соломи, теж готували  12 страв. Завжди ходили  до церкви, колядували. Сніп стояв доти, поки Різдвяні свята не закінчаться.

 Раїса Іванівна ознайомила з  самими найпоширенішими посівалочками під час Новорічних свят є:

  1. Сійся,родися,

        Жито, пшениця,

        Всяка пашниця.

          На столі хлібами,

         В печі пирогами!

  1.      Сію, вію,засіваю,

З Новим роком Вас вітаю!

На той Новий рік,

Щоб ліпше вродило,

Ніж торік!!!

Сію,вію, засіваю,

Вашу хату не минаю,

З Новим роком йду до хати,

Щось вам маю віншувати:

Щоби діти всі здорові,

 Їсти кашу всі готові,

Щоб Вам була з них потіха,

А нам грошей хоч з півміха!!!

 

 Пурів Ганна Лук’янівна, 1930 р. н., поділилася своїми спогадами про проведення свят Водохреща у селищі Луганському з давніх–давен і до нашого часу. Ходили святити воду, брали пшеничку, мед, випікали прісні просфи, святили їх. Прийшовши з церкви , окропляли свяченою водою подвір’я, худобу, хворих,та усіх, хто жив у хаті. 

Кожна розповідь цих людей про звичаї та традиції свят зимового циклу має свою, деяку відмінну атрибутику святкування цих свят нашого регіону, порівнюючи з іншими регіонами України.

З розповідей місцевих жителів досліджено, що зимові звичаї та обряди українського народу збереглися такі як: День Миколая, «Коляд, коляд, колядниця…», щедрування, засівання,  «Коза»,«Маланка», Святвечір, Різдво Христове, Новий рік , Водохреща, Стрітення.

 

 

 

 

 

Свята: День Катерини, День Андрія, День Варвари та обряд «Дідух» збереглися їх згадують, але не відзначають так, як раніше.

 

 

 

Завдання календарної обрядовості відповідали корінним прагненням забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді, високий урожай та плодючість худоби, відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього. Довгі століття через свята і обряди старші покоління передавали молодим свою любов до праці, волелюбність, гостинність, життєрадісність. Свята задовольняли духовні й естетичні потреби народу, в них проявлялися його почуття, таланти, здібності.

Ми, молоде покоління, повинні продовжувати зберігати духовну культуру, звичаї , традиції та обряди. 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Календарні свята й обряди — складний фольклорний комплекс, в якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичні традиції та пережиткові звичаї.

До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. Обов'язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання тощо. Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.

Кожна нація, кожен народ, мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть.

Народний український календар поділяється на такі періоди: свята календарного циклу, які в свою чергу включають: зимові свята, весняно-літні свята, свята осіннього циклу та трудові свята й обряди, які поділяються на традиційні трудові свята, новітні трудові свята, професійні трудові свята. Для кожного з періоду притаманні свої обрядові особливості.

Серед свят календарного циклу, особливо серед зимових, існують різні за походженням свята та мають однакові обряди. Такими святами виступають День Катерини, День Андрія, які схожі своїми обрядами ворожіння дівчат “на закликання долі”; Різдво Христове та Новий рік, яким притаманне колядування, щедрування, посівання тощо.

Цей збіг можна пояснити тим, що, наприклад, свята Катерини й Андрія складають своєрідну пару, тому що комплекс їхніх обрядів ворожіння мав переважно любовно-магічне спрямування. Ось чому саме з приходом зими, коли існує тільки холод, який розігрівається любовю. Саме тому в День Катерини та Андрія в різних місцевостях України, зокрема і на Донеччині, спостерігаються зібрання неодруженої молоді.

Також серед свят календаря українського селянина мали місце і свята, які були позбавлені народної обрядовості. Серед таких свят – День Варвари, , коли працювали як у будні дні, лише подекуди заборонялося виконувати такі жіночі роботи, як прядіння.

Всі свята були названі на честь святих християнських великомучениць та великомучеників, і тому звідси випливає суть їхнього християнського походження.

Можна також стверджувати, що до недавна календарна обрядова традиція була досить стійкою, про що свідчать матеріали досліджень та спогадів місцевих жителів. Правда серед молодшого покоління ці традиції в значній мірі забуті. Відійшли в минуле масові гадання, вечорниці, народні молодіжні ігри.

Крім того втрати традицій сприяє і зміна способу життя українського населення. Переважна більшість його ниніпроживає в містах не адаптованих до проведення народних обрядів, та й спосіб життя сучасного сільського населення в певній мірі наблизився до міського з відповідними наслідками. Правда останнім часом спостерігається подекуди тенденції по відродженню народних календарних свят, але й ці спроби, скоріше, імітують лише окремі театралізовані елементи обрядів (ходіння з козою, вертеп та ін.) спалення Маслиниці, млинці та ін).

 У процесі написання роботи були використані дослідження, тобто опитування місцевих жителів селища Луганське Артемівського району Донецької області.

Кожна розповідь цих людей по святам має свою, деяку відмінну атрибутику святкування цих свят нашого регіону, порівнюючи з іншими регіонами України.

Дослідивши такі зимові свята, звичаї та обряди українського народу теоретично: «Дідух», День Катерини, День Андрія, День Варвари,День Миколая, «Коляд, коляд, колядниця…», щедрування, засівання,  «Коза»,«Маланка»,Новий рік, Святвечір, Різдво Христове, Водохреща, Стрітення та провівши дослідження та опитування місцевих жителів, я зробила висновок про те, що у нашій місцевості з них збереглися такі свята:

День Миколая, «Коляд, коляд, колядниця», щедрування, засівання,  «Коза»,«Маланка», Новий рік, Святвечір, Різдво Христове, Водохреща, Стрітення. Свята:День Катерини, День Андрія, День Варвари та обряд «Дідух», збереглися, їх згадують, але не відзначають так, як раніше.

Завдання календарної обрядовості відповідали корінним прагненням людей: забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді, високий урожай та плодючість худоби, відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього. Довгі століття через свята і обряди старші покоління передавали молодим свою любов до праці, волелюбність, гостинність, життєрадісність. Свята задовольняли духовні й естетичні потреби народу, в них проявлялися його почуття, таланти, здібності.

 

docx
Додано
17 лютого
Переглядів
166
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку