9 клас. Тарас Мельничук. Література рідного краю

УТОРОПСЬКий ліцей

ЯБЛУНІВСЬКОЇ СЕЛИЩНОЇ РАДИ

КОСІВСЬКОГО РАЙОНУ   ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

 

 

 

9 клас

Література рідного краю

Тарас Мельничук. Аналіз інтимної лірики

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вчитель української мови

та літератури

 Ласійчук Галина Петрівна

 

 

 

2023р.

 

9 клас

Тема. Література рідного краю

Тарас Мельничук. Аналіз інтимної лірики

Мета: ознайомити учнів з інтимною лірикою Тараса Мельничука; розвивати в них уміння чітко і відверто висловлювати свої думки; виховувати чуйність і повагу до почуттів інших.

Обладнання: портрет та збірки поезій Тараса Мельничука, тексти поезій.

Епіграф уроку:

"Якщо нема любові на весь вік -

 Не треба й на хвилину".

                          Т. Мельничук

 

І.  Організаційний момент

Учитель. Розпочнемо наш урок із перевірки на готовність.

Вправа «Закінчи речення», використавши епітет.

- У мене сьогодні настрій…

Вчитель. Візьмемося  за руки і утворимо  коло:

Бажання хай справдяться,

А мрії хай збудуться.

Науки знання хай не забудуться.

Вчитель.   Сьогоднішній урок присвячений  ліричним творам інтимного звучання. Саме сьогодні ми з вами "зустрінемося" з найпотаємнішими думками та життєвими моментами  душі поета Тараса Мельничука, який палко кохав, але водночас кохання приносило йому страждання...

  

ІІ. Оголошення теми, мети уроку

 

ІІІ. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу.

   3.1.Робота з епіграфом уроку  –  учитель зачитує, учні коментують

  3.2. Слово вчителя

    Особисте життя Тараса Мельничука склалося драматично. З першою дружиною Марією, з якою у них  народилася донька Ярослава, розлучився. У Ярослави - дочка Леся та двоє онуків...

    Не вийшло й з іншими жінками, з якими Тараса  зводила доля. Але найболючіше переживав він розрив з Тетяною, яку називав Марійкою, бо не любила чомусь свого імені. Він кохав її по-справжньому, а найбільше любив сина, якого не побачив більше до смерті. “Він убив би мене. Я ж йому не допоміг навіть копійкою”, — говорив він 1993-го. А з-під пера лягали на папір розпачливі рядки невимовної батьківської трагедії. Так народилася лірична драма «Зламане весло», присвячена Тетяні й синові Віталію. Як пише Степан Пушик, «це щось таке, як Франкове «Зів’яле листя». Здається, ще болючіше». С.Пушик згадує розповідь Мельничука, як той попросив брата мотоциклом їхати липневої ночі на Тернопільщину до Тетяни. Вони приїхали без попередження. Тетяна була на побаченні з хлопцем, що повернувся з війська. Він і став її чоловіком та дав Віталієві своє прізвище.

3.3. Виразне читання та бесіда з учнями за змістом вірша

....  я знав 
що найкраща птаха 

на світі 

це жінка 

я кохав 
і вона кохала мене 

а потім їй стало 
сумно зі мною 

вона вийшла у сад 
щоб я не бачив 
приміряла 
золоті крила — 
і полетіла... 

 

3.4. Слово вчителя.

  Кохання - це Божий дар, який дається  не кожній людині. Ви скажете, що це неправда. Але більшість людей проживають своє життя, так і не відчувши цього великого почуття, тому що за кохання деколи приймають закоханість, просто симпатію, а чи фізичний потяг.

   Коли я читаю інтимну лірику Тараса Мельничука, ліричний герой  підсвідомо асоціюється з образом самого автора. Його твори відверті і щирі. Я  вважаю, що так написати могла лише та людина, яка сама пережила велике кохання. Ліричний герой Князя роси то радісний, то сумний, то стриманий, то палкий, а його душа - ніжна, чутлива, зболена...

 

3.5. Виразне читання вчителем вірша "Я посію роси" та бесіда з учнями за його змістом.

Кохана…

Я посію роси

на каштанові коси

 й розжену тумани,

щоб усім стрічатися,

щоб усім кохатися.

Я посію роси

та й піду ув осінь,

з осени у зиму,

з зимки – у весну

 й знов посію роси

на мою кохану

й на мою Гуцульщину

ясну,

щоб землі –

світитися,

щоб усім –

любитися,

я посію роси

 на пахучі коси.

 

3.6. Руханка «Якщо ти щасливий»

3.7. Виразне читання та аналіз поезій Т. Мельничука

           Зламане весло

           Лірична драма

                 * * *

Єдина втрата - й смерклося життя.

Нехай би втратив я усе - лиш не її.

І що мені із того, що зірки летять

І журавлям навстріч встають гаї.

 

І що мені із того, що смерека в сиглі

До себе тулить русе смереча,

Коли я маю сина - і не маю сина,

Бо місячно-калинову колиску синову

Гойдає інший по ночах.

 

Печаль мене голубить - наче губить,

Підносить мені трійла, як вина,

Бо світло милих губ п'ють інші губи -

Те світло, що судилось пить мені до дна.

 

* * *

Для когось навіть камінь сходить рястом.

Для когось навіть лід брунькує ряску.

А я не вірю вже, що замаюся щастям.

Бо скільки не тривожився - дарма.

Бо скільки сніг не грів - троянд нема.

Лише літа летять, летять, як ластівки,

І впину, і спочину їм нема.

 

І зостаюсь я в котрий раз самотнім.

А хтось мене втішає: "Зачекай!..."

Та ось! -

Ту зірку, що тримав я вчора у руках,

Сьогодні знов поглинув морок.

 

Тож не втішайте,

Що цвіте сто раз калина..

Якщо нема любові на весь вік -

Не треба й на хвилину.

 

* * *

А як було!..

                     З розлуки я вернувся...

Зернились пшениці... Я сина ніс...

І мальви - мальви" -

                                 в п'ять рядів, Марусю,

Які цвітуть сьогодні не мені.

Ми так ішли!..

                                               І мальви колихались...

Їх цвіт так синьо синові сміявсь!..

Чому ж це все відснилось, відкохалось?..

Чому наш промінь так дочасно згас?!

 

 

* * *

Отак викрадають в людини щастя

І лишають її порожнечу і ніч.

Згоріла левада кохання квітчаста,

Обпалила очі моїй весні.

 

Залишивсь колосок на спаленій ниві,

Обмолотить його, затолочить сльота...

Інше сонце. інші пісні вродливі,

Інший цвіт на її устах.

 

* * *

Я сина, мов свій біль, носив по хаті.

Усе хиталося... Усе кудись пливло.

У шибках сутінки тремтіли пелехаті.

І все кудись пливло... пливло... пливло...

 

Розбилось сонце. З ним - усе розбилось:

І світ, і молодість, і лад.

Мій сину! .. мій!

Немов колиски бильця,

Померкли за вікном верхи Карпат.

 

Мій сину... Мій!

А твоя мати каже голосно,

Як страшно голосно: "Не смій!"..

Схились до мене, мого серця колосе...

Мій колосочку...

                               Мій!

                                              Мій!!

                                                             Мій!!!

 

* * *

Ти пішла… Сказала: «Щастя хочу…»
Ну а я? Невже цього не варт?!
Одинокі ночі…
О порожні, мов колиска, ночі,
Ні вперед іти, ні повернуть назад.

А навіщо це було усе? Навіщо —
Посадити ружу, потім вирвать геть?!
Чом раніше не були ми лиха віщі?
Чом на півдорозі вбили дороге,

Найдорожче?!
Вбили — й не зосталось
Ні іскрини світла, ні весни…

Мов над раною, у мене над устами
Цілу ніч бринять про тебе сни.

* * *

Так судилось… Так сталось… Поранило!
Мить така, як у серце ігла.
Ще один на тлі неба раннього
Журавель без крила.

Хтось відвернеться, хтось співчуватиме,
А хтось промовить: «Бува…»
Лиш його, безкрилого, між крилатими
Буде терном пекти трава.

* * *

 Так було.. На липневих воротях

Ти мою розіп'яла весну,

І жбурляла мені ніч-мороку,

І жбурляла, мов радість, свою вину.

 

Ти собі здавалась вітрилом,

Для якого мій човен втонув.

І на іншім човні розкрилилась,

Щоб пливти в золоту далину.

 

Плинь же, плинь, - раз на це відважилась.

На тобі мій біль - запасне весло,

Щоб, як звернеш у гавань райдужну,

тебе горе моє в чорторий не знесло.

 

* * *

В той день лишився човен мій весла,

Його без певної мети кружляє і несе,

Куди б мене бистрінь не занесла -

Мені усе одно... Усе!

 

Я не гребусь до берега,

                                  Навіщо берег той,

Коли я коло ватри грітись маю сам,

Коли на березі не жде мене ніхто,

Хіба лишень роса.

 

Я не гребусь до берега,

                                  й зовуть мене дарма

З калинових гаїв чиїсь уста.

Якщо стежини до Єдиної нема,-

То хай до інших стежка зароста.

 

* * *

Так  тепла хотілось моїй милій,

Я ж не встиг... Все квапивсь кудись.

А та ласка їй була б, як білі крила.

Як у спеку синій сміх води.

 

Так світали вишні - цвітом захлинались,-

Я ж для цвіту часу не знайшов.

І згасали весни, і згасала зав'язь,

Й замерзала в вишнях їх зелена кров.

 

Втрати... Втрати... Як це смішно й гірко:

Усього хотіти - й не змогти узяти...

Десь на мене плаче черешнева гілка -

Капають чеканням сльози в зяб.

 

* * *

Забилося серце вишні...

Хтось до сонця дійшов...

Земленько, будь тепліша!

Люди, будьте ніжніші -

Сильніші! -

Народжується любов.

 

Дівчина стала вишнею,

Веселкою: ВІН прийшов!..

Земленько,будь тепліша!

Люди, будьте сильніші!-

І прийде любов.

 

* * *

Бійтесь розлук необдуманих,

Випадкових, необов'язкових.

Розлуки часто - призвідці розлучень.

розлуки часто - той Рубікон,

Переступивши, - мучаться,

Та не вертають назад ніколи.

Бійтесь розлук...

А без них - неможливо.

Розлуки підстерігають

На кожному кроці нас.

Що ж зостається?

Вірність - довга і терпелива.

Вірність!

А її ще так мало в наш час.

 

* * *

В час, як людину точить самота,
Берези їй здаються дивом
І сонце зацвітає на устах,
Й народжується доброта свята,

І серце крилить ніжна висота,
Коли назустріч інша йде людина.

Коли людину самота пече,
Її від суму не рятує праця.

Тоді і тихолетний сміх очей,
І жінки випадкової плече,
Чи теплий потиск прохолодних пальців,-
Людині світять, наче цвіт акацій.

 

Мене сьогодні точить самота.
Мене ніщо сьогодні не береться.
Для мене світ прекрасний — суєта.

Сьогодні навіть музика — і та
Проходить, як чужа, повз моє серце.
Й вода у травах золота
Сьогодні не мені сміється.

 

У час такий мене ти перестрінь,
Моя любове, вічна чи хвилинна.
Закуй, спали, а чи поглинь —
Не дай забуть, що я людина.

 

* * *

Кохання ще трохи зосталось,

А без цього життя, як лід.

Над забутою в шанці сталлю

Даремно схилився глід.

 

Колючий, йому  троянду б

Дику і молоду,

Щоб бджоли шаліли роями,

П'ючи з них любовний дур.

 

Та пізно в мороз розцвітати,

І глід не цілує сталь.

Догоряє остання ватра

У глоду на сизих устах.

 

* * *

Ввійди в мій дім, як у життя,

І там зостанься назавжди.

І сумніви хай облетять,

Мов краплі зимньої води

З рибальського весла. Ввійди,

Щоб милувавсь я твоїм станом

І дослухався до ходи

Пругкої, наче на світанні

Біг оленяти до струмка.

Щоб твоя лагідна рука

Мені махала на прощання,

Коли на працю я іду,

Щоб за снігами, за дощами
Ти, наче яблуня в саду,

Мені світила сяйвом вроди,

І щоб я знав: лише мені

Радієш ти у тишині,

Немов вернувся я з походу

Того,- важкого, на війні,

Бентежно ждеш, як біля броду

Чекала у дівочі дні.

І віриш,- віра це найперше,-

Моїм словам, моїм чуттям,

Як вірить солов'ю черешня,

Як вірить молодість рокам.

За віру - вірою віддячу,

За ніжність - сонцем відплачу,

І все прощу, і все пробачу,

лиш тільки зради не прощу.

Коли хоч раз заграють очі
твої комусь вабким огнем,-

Тебе я бачити не хочу -

Покинь мене.

Коли в розлуці ти забудеш

Честь жінки і дружини честь,-

Йди назавжди сперед очей

І кому хоч хились на груди.

Тебе ділити з кимось іншим -

Це звиш усіх моїх терпінь.

Якщо ти раз до когось вийшла,

То вдруге вийдеш, наче тінь,-

Служниця пристрастей чиїхось,

Рабиня власної жаги,

Заміниш ти хвилинну втіху

Життя. Цвіт райдуги-дуги -

На блиск мінливої шуги.

Тоді "пробач" уже не скажеш,

Не вернеш втрачене назад.

І щастя чи нещастя наше

Погасне раптом, як гроза,

Як іви лист в осінній зашум,-

І каяття важка сльоза

Не верне вірність в нашу хату,

Хоч би і зостались разом ми.

Хто раз насміливсь розкохати,

Той все життя, мов серед тьми,

Любові вірної шукатиме,

Та не знайде: серед зими

Червона ружа не цвіте,

Щоб цвіт нікому не ламати.

І ти, і я - ми знаєм те,

Тому ввійди у білу хату.

Ввійди, щоб все життя кохати,

Щоб бути другом, щастям, святом,

Щоб сина в дім наш привести,

Щоб найсвятіше слово МАТИ

Могла спізнати гордо ти.

Ввійди! Перед моїм порогом
Я клятв не жду, а сам - клянусь,

Що тайни всі і всі тривоги

Тобі довірю - не комусь,

Що всі розлуки, всі дороги

Мене до тебе приведуть -

Твоїм радіти перемогам,

Від тебе відхилить біду.

Коли ж тебе хтось переманить

І дім порожнім я застану,-

Тоді мов олень злоторогий,

Мисливцем гнаний на льоду,

Впаду й не встану... Ні, устану,

Де б не була - тебе знайду,

Ввірвуся у твоє світання,

Щоб запитать тебе востаннє,

Чому по-зрадницьки втекла,

І як посміла, як змогла

Устами тими, що мене

Палили зорьовим огнем

В вишневі дні і спраглі ночі,

Як змогла,

Ти цілувати інші очі...

Не запитаю! - суд звершу свій!..

А втім, суддя не я тобі

Й не той, хто коси твої русі

У тихій радості й журбі,

Немов колосся, буде гладить.

Суддя не я, суддя - мій біль.

А син судитиме суворо.

В вирок сина - він прийде.

Спізнає син, хто друг, хто ворог,

Хто вкрав у нього батька й день.

Впаде розплата, наче ворон,

Коли не ждатимеш - впаде.

А коли я усім виною.

Синівська кара не мине,

Настигне чорною грозою...

Та нащо ці передчуття?!

Я твій і будеш ти зі мною

Усе життя...

У небі синьою струною -

Два журавлі.

Летять!

Летять! 

 

 

* * *

Ти так близько, ти зовсім близько.

Моя знадо - сонячна ладо.

Упаду, наче вилущик з ліски,

У твоєї дівочості м'яту.

 

Не впаду - поміж н6ами відстань,

Як між цвітом і плодом.

Будь, наче вістря,

До мене холодна.

 

Вістря ріже... Нехай!

Біль найкраще гасити болем,

Ні, не квапся... Стерпи... Зачекай...

Я щасливим не був ніколи.

 

Я воскреснути хочу у сині

І для ніжності зберегтись,

Аби сивий полин зацвів синьо,

Як колись.

 

 

* * *

Вночі яблука прохолодні,

Як щоки милої з морозу.

Так і хочеться поцілувати.

Та милу давно цілує інший

У білостінному місті.

А мені лишились

Прохолодні яблука з морозу.

 

* * *

Буде все собі йти по наміченім руслі:

Ріки - текти, скрипки - грати,

                          дівчата - виходити заміж.

А я шукатиму тебе,

                           щоб подивитися на коси русі,

Умиті під явором

                        зоряними сльозами.

Я шукатиму вічно тебе,

                            як шукають мрію,

І може, для мене мрією

                                лишишся назавжди.

Ти виходиш заміж, Маріє...

Заміж виходиш, Маріє...

Маріє, не йди!

 

* * *

Як  мені до тебе?... Як мені без тебе?...

Тільки ж плови били - і знесло мости.

Трави стали сіном, став туманом лебідь

І не хоче меду джміль нести.

 

Як  мені до тебе?... Як мені без тебе?...

Висі не дістати... Та й навіщо вись!

я дививсь на зорі, я дививсь на небо...

Тільки все даремно... Краще б не дививсь.

 

 

***

Не цвітіте, акації, не цвітіте,

бо у мене у серці не літо, не літо.

Я зумів полюбити, я не зміг розлюбити.

І не міг, і не можу,

і не зможу напевне.

Не цвітіте, акації, не цвітіте,

Я люблю її чесно, я люблю її ревно,

хоч не смію любити.

Не цвітіте, акації, не цвітіте –

все одно вам не дано побачити,

як стікає роса на світанку по вітах,

як (навіть і сильні) мужчини плачуть.

Не цвітіте, акації…

                                  Ні, світіте,

щоб уздріла мене вона.

Найясніша…

                     Єдина.

                                   Одна.

 

 

ІV. Закріплення знань, умінь та навичок

Усний твір - роздум

Поки любов не прийде до усіх-

буде на серці холод і сніг.

Поки не всі у добрі і теплі -

щастя, забудь, що я є на землі (Т. Мельничук)

VІ. Підсумок уроку

Інтерактивна вправа «Незакінчене речення».

• На уроці для мене цікавим було…
• Найбільше мені сподобалося…
• Урок дав мені для життя..
• Я іду з уроку із…
• Я тепер знаю…
• Я тепер вмію…

VІ. Рефлексійно-оцінювальний етап

Робота з рефлексійною анкетою

VІІ. Домашнє завдання

Написати відгук на інтимну поезію Т. Мельничука