"А в серці тільки ти, коханий рідний краю..."

«А в серці тільки ти, Єдиний мій, коханий рідний краю!»

     (Леся Українка)

СЦЕНАРІЙ, ПРИСВЯЧЕНИЙ 150-РІЧНИЦІ

ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

 Мета: показати присутнім, наскільки життя Лесі Українки було сповнене  боротьбою з недугою та за Україну; допомогти глибше осягнути життєвий і творчий шлях Лесі Українки, її багатогранну складну обдаровану особистість черезспогади, біографічні твори; ознайомити з інтимною лірикою, в якій поетеса вклала всю свою душу та велику любов до Сергія Мержинського.

         Сприяти вихованню почуттів любові та гордості за приналежність до нації, яка має такого генія, прищепити дух патріотизму до мови, рідного краю, дух нескореності, мужності.

На стіні висить портрет поетеси, прикрашений вишитим рушником,  на сцені - стіл, на якому є букет квітів, на проектрі буде   продемонструватись фото із життя, творчості Дочки Прометея.

За сценою дівчина, ведуча свята, читає:

Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім'я їй Леся Українка. З не такої вже й далекої минувшини, проте вже мовби крізь серпанок легендарності, проступає до нас

образ поетеси, образ ніжний і чистий.

О. Гончар

Читець.  Серед краси волинської природи

   Дівча зростало ніжне, як лілея,

   З чутливою душею, наче арфа,

   З палким, гарячим серцем Прометея.

   А дівчину ту Лесею всі звали.

   Вона зростала не в погожі днини,

   А в чорні дні, жорстокі дні неволі.

   Коли орел впивавсь людською кров'ю,

   Тоді, як темна ніч людей давила,

   Хотіла похилити всіх додолу,

   Безмовним прагнула зробити мій народ.

(А. Канич, «Нескорена»)

Звучить класична мелодія, на фоні якої виходять дві дівчини,

одна з яких - юна Леся  Українка. Між ними відбувається діалог.

Дівчина:                 - Поглянь - заткали хмари піднебесся.

                                  Куди спішиш?

Леся Українка: - Я до людей живих.

Дівчина:  - Гей, дівчино, чи ж ти не серед них?

        А як  тебе  батьки  назвали?

Леся Українка:      -  Леся.

Дівчина:    - А хто ж вони, батьки твої старі?

                                Либонь, поштиві ґазди та багаті, либонь,

             живуть у власній хаті, в своїм добрі?

            Хто батько й мати? Леле, хто ж вони?

Леся Українка:   - Мене весна у лузі породила,

                                 заквітчана у проліски... Водила  вона мене

    за руку на лани,- до верби старої, розчахнутої

    громом весняним, водицею з   криниці степової

                          щоранку напувала….

                  Що знала я? Свою дитячу волю

      Легкий політ метелика в саду

      Та не співцем віднині я по полю, а сіячем і

      воїном іду.

      3 тих пір вогнем душа моя палає, любов і

      гнів у    ній в одне сплелись. Я знаю: горе

      темне та   безкрає, ще радістю повернеться

      колись. Я   віддаю їй всю дівочу душу, усю

      надію й віру   молоду.

      Пора мені: я поспішати мушу. У мене зброя.

      Я на бій іду.

(В. Голованівський, «Блакитноока Леся»)

 Дівчина, яка грає роль Лесі Українки, залишається на сцені і  читає вірш «І ти колись боролась, мов Ізраїль».

І ти колись боролась, мов Ізраїль

Україно моя! Сам бог поставив

супроти тебе силу невблаганну

сліпої долі. Оточив тебе

народами, що, мов леви в пустині,

рикали, прагнучи твоєї крові,

послав на тебе тьму таку, що в ній

брати братів не пізнавали рідних,

і в тьмі з’явився хтось непоборимий,

якийсь дух часу, що волав ворожо:

«Смерть Україні»!

– Та знялась високо

Богданова правиця, і народи

розбіглися, немов шакали ниці,

брати братів пізнали і з’єднались.

І дух сказав: «Ти переміг, Богдане!

Тепер твоя земля обітована».

І вже Богдан пройшов по тій землі

від краю і до краю. Свято згоди

між ним і духом гучно відбулося

в золотоверхім місті. Але раптом

дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат.

І знов настав єгипетський полон,

та не в чужій землі, а в нашій власній.

Чи довго ще, о господи, чи довго

ми будемо блукати і шукати

рідного краю на своїй землі?

Який ми гріх вчинили проти духа,

що він зламав свій заповіт великий,

той, взятий з бою волі заповіт?

Так доверши ж до краю тую зраду,

розбий, розсій нас геть по цілім світі,

тоді, либонь, журба по ріднім краю

навчить нас, де і як його шукать.

Тоді покаже батько свому сину

на срібне марево удалині

і скаже: «Он земля твого народу!

Борись і добувайся батьківщини,

бо прийдеться загинуть у вигнанні

чужою-чуженицею, в неславі».

І, може, дасться заповіт новий,

і дух нові напише нам скрижалі.

Але тепер? Як маємо шукати

свому народу землю? Хто розбив нам

скрижалі серця, духу заповіт?

Коли скінчиться той полон великий,

що нас зайняв в землі обітованій?

І доки рідний край Єгиптом буде?

Коли загине новий Вавилон?

Звучить патріотична пісня про Україну.

Уривок з драматичної поеми «Бояриня»( 5 дія: діалог між Оксаною та Степаном від слів…

Оксана

Се ти, Степане? Бач, мені приснилось, що місяць ясно – ясно засвітив у батьковім садочку… до … Добраніч, сонечко! Ідеш на захід… Ти бачиш Україну – привітай!)

Читець.

Для всіх нас Батьком залишивсь Тарас.

Ця правда споконвічна і сучасна.

Я матір'ю назвала б,

Лесю, вас, бо ваша мудрість

щедра і прекрасна,

відважна, мужня, -

нею, чей, живу!

її у спадок передам малечі...

Я матір'ю вас, Лесю, назову,

Бо ваших рук тепло

Лягло мені на плечі.

                  (М. Хоросницька, «Я матір'ю Вас, Лесю, назову»)

Читець ( на фоні музики): Десь вітер грає на віолончелі,

 Морозні пальці приклада до скла,

І  ти одна в зажуреній оселі

замріяно схилилась до стола.

Мов раб німий на Араратській скелі

Карбує написи про подвиги царя,

Ти на папері почуттів моря

Переливаєш в строфи невеселі.

Ти хвора дівчина - серед глухої ночі

Врізаєш в вічність огненні, пророчі

Слова з прийдешніх сонячних віків,

Щоб ті слова хитали чорні трони.

Щоб їх несли з собою легіони.

Нових   непереможних Спартаків

             ( В.Симоненко, «Леся Українка»)

Леся сидить за столом, до неї підсідають дівчата – подруги: Лідія Драгоманова, Галина Лисенко, Оксана Стешенко.

Ведуча.   Із творів, з листів Лесі  Українки, а також зі спогадів рідних, друзів, сучасників її постає перед нами незабутній, полум'яний образ видатної поетеси.

Зі спогадів Лідії Драгоманової - двоюрідної сестри Лесі Українки:

Лідія Драгоманова: «Я пам'ятаю Лесю трохи не з першого року її життя. Пам'ятаю гарний великий дім з величезним садом у   Новоград і-Волинському. В тому домі та саду  царюємо ми, діти, особливо старший брат Лесі –  Михайло.   

 Щасливі дитячі спогади! Пам'ятаю, як возили нас  на  возі кожного дня гуляти. Ми, діти, бігали по лісі  і слухали, як собаки ганяють зайця. (Леся,     сидячи за столом, починає тихенько співати народну пісню «Цвіте терен). Леся  тим  часом плела віночки з квіток і співала зі мною та мамою  своєю українських пісень. Ніщо так  сильно, як  пісня, не   нагадує про рідний край і не  ворушить таким  жалем по  йому нашу душу!»   

 ( Разом виконують пісню)

Ведуча. «Влітку Леся приїхала на хутір Зелений Гай, що біля  Гадяча, - згадує Галина Лисенко. - А коли приїхала, то  сказала  мені: «Ось, Галю, як собі хочете, а доки я  тут буду, то ви мені щодня будете співати таткові

 романси». «Ну що ж,- кажу, - раз повинна, то буду співати».  І щодня, як тільки спадала спека, Леся кликала  мене на веранду і заставляла співати

романси мого батька на слова Франка, Олеся, Гейне. (Виконують романс на слова І.Франка «Коли розлучаються двоє»).

Ведуча. Зі спогадів Оксани Стешенко, доньки Михайла Старицького,

сім'я якого була в дружніх стосунках зі сім'єю Косачів:

Оксана Стешенко: «Леся була дуже музикальною від природи, кохалася в

пісні, розуміла добре музику. Голос у неї був  невеликий, але чистий, м'який. Почуття музики було у  неї таке могутнє, що часто вона сідала за рояль,  імпровізувала  музику до своїх віршів. Я дуже любила слухати, але  грала Леся лише в інтимному оточенні, коли слухали її я  або хтось з найближчих осіб. Найкраще вона виконувала твори Шопена». Тим часом Леся Українка підходить до фортепіано і говорить: «Мені здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, якби натура не втяла зі мною кепський жарт. Я так зраділа, коли батьки подарували мені фортепіано. (Гортає ноти).

Скільки насолоди дала мені музика. Я любила твори Шопена, Бетховена, Шумана».

(Звучить  вальс Шопена, і Леся Українка читає вірш «До мого фортепіано»)

Мій давній друже! мушу я з тобою

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувать думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

Картина повстає: зібравсь гурточок,

Провадить речі, і співа, й гука,

На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок

Чиясь весела виграва рука.

Та хто се плаче там, в другій хатині?

Чиє ридання стримане, тяжке?..

Несила тугу крить такій малій дитині,

Здавило серце почуття гірке.

Чого я плакала тоді, чого ридала?

Тоді ж кругом так весело було…

Ох, певне, лихо серцем почувала,

Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

Коли я смуток свій на струни клала,

З’являлась ціла зграя красних мрій,

Веселкою моя надія грала,

Далеко линув думок легкий рій.

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою…

Прощай же, давній, любий друже мій!

Ведуча. Природа щедро наділила Лесю Українку талантом, але не поскупилась і на випробування. Було відпущено їй на землі не просто життя, а життя – боротьба.

Колиска Лесиного таланту – Волинь, чарівний край з дрімучими лісами і небесно – синіми озерами. Палка іскра любові до рідної землі, що стелилась їй під ноги в дитинстві, ніколи не покидала поетесу, та повертатись туди їй не дозволяла недуга, з кожним роком  усе суворіше та суворіше.

Читець.  Прощай, Волинь! прощай, рідний куточок!

Мене від тебе доленька жене,

Немов од дерева одірваний листочок…

І мчить залізний велетень мене.

Передо мною килими чудові

Натура стеле – темнії луги,

Славути красної бори соснові

І Случі рідної веселі береги.

Снується краєвидів плетениця,

Розтопленим сріблом блищать річки, –

То ж матінка-натура чарівниця

Розмотує свої стобарвнії нитки.

Ведуча. У 1897 р. письменниця з мамою зупиняється в готелі на Набережній Ялти. Але там їй не сподобалась багатолюдність, шум, і через два дні вона переселяється в затишний куточок поблизу Лівадії. Там Леся Українка провела все літо. А на початку жовтня знаходить нове помешкання в центрі курорту. Поетеса спочатку знімала кімнату на першому, а потім на другому поверсі. В цьому будинку писала свої твори, займалася рукоділлям, давала приватні уроки з іноземних мов, готуючи хлопчиків до екзаменів у гімназію. Лариса Петрівна вела замкнений спосіб життя. «Час немовби зупинився для мене», — пише вона в одному з листів до матері.

Діалог між Музою та Лесею

«Зимова ніч на чужині»

– Розваж мене, Музо, моя ти порадо!

Так важко в сей вечір на серці мені!

Де ж ти забарилась? Колись ти так радо

Летіла на поклик мій в кращії дні.

Муза

Дарма нарікати! Не я забарилась,

Я часто край тебе стояла, ждучи

Твого привітання, але ти журилась

Самотньо, мовчазнії сльози ллючи.

– О Музо, не згадуй ту люту годину,

Журби не буди, бо вона сторожка,

Мов хижая птиця, – засне на хвилину,

І зо сну її кожний шелест ляка.

Настрой свою ліру, гучну, невидиму,

Струна струні стиха нехай промовля,

І вслід за тобою я голос вестиму,

А думка хай вільно по світі гуля.

Муза

Співай же за мною

Про те, як весною

Усе відживається знов,

Про квітки весняні

І речі кохані,

Про першу весняну любов.

– Ні, Музо, ся пісня незграйно лунає,

Чомусь я на голос її не зведу,

Мій голос журливеє щось починає,

А струни твої на веселім ладу.

Лишімо сю пісню…

Муза

Утнімо другої,

Поки не розстроївся лад!

«Підківки іскристі!

Дівки танцюристі!

Гей, пари, ставайте всі в ряд!..»

– Ми, Музо, не щиро сю пісню співали,

Мені вона завжди чужая була, –

В той час, як навколо усі танцювали,

Я тільки таємнії сльози лила.

Муза

Нема нам з тобою

Веселого строю,

Судились нам інші пісні.

Співаймо поважно

Про те, як одважно

Герой умира на війні.

Він рад серед бою

Лягти головою,

Аби не впустить корогви,

Він чесно поляже,

Товаришам скаже:

«Я вдержав, держіть тепер ви!»

– Ой Музо! ся пісня двусічна, мов зброя,

І будить одвагу, й жалю завдає:

Ти згадуєш в пісні погибель героя,

Я згадую в думці безсилля моє.

Поки я недужа, не клич до відваги,

В заржавілих піхвах меча не воруш.

Мені тепер сумно, я прагну розваги,

Прошу тебе, свіжої рани не руш!

Нехай я отруєна злою журбою.

Та в пісні на всяку отруту є лік;

Ми слухали пісню морського прибою, –

Хто чув її раз, не забуде повік.

Згадай, як захід у вогнистії шати

Верхів’я гори одягав крем’яні, –

Палали в гущавині квіти гранати,

А в серці мойому палали пісні.

Нехай мої співи й садочки квітчаті

Заснули, оковані сном зимовим, –

Весною й пісні, і квітки на гранаті

Вогнем загоряться новим!

Ведуча. Саме в Ялті Лариса Петрівна познайомилась із Сергієм Костянтиновичем Мержинським. Він закінчив Київський університет, був дуже освіченою й цікавою людиною, громадським діячем, шанувальником театру, робив переклади з англійської мови. Працював на залізниці в Мінську. Через хворобу приїхав лікуватись на курорт. У Лесі з Сергієм було дуже багато спільного в поглядах на життя. Він подарував поетесі кольорову репродукцію «Мадонни» Рафаеля, з якою вона ніколи не розлучалася. З Сергієм Леся піднімалася на Ай-Петрі, де побачила незвичайну квітку — гірський едельвейс. Її поетична душа назвала квітку «ломикаменем». Саме в Ялті розцвіло і їхнє кохання. Але доля відміряла йому короткий вік.

Стан здоров’я Мержинського погіршився, і він змушений повертатися додому.

(Діалог між Лесею Українкою та Сергієм Мержинським):

Леся: - Які ви квіти любите? Оці? - і простягла пучечок деревію.

Сергій: - Я скоро їду. Будете писать?

Коли б ви зна... коли б ви тільки знали...

У вас на віях сльози чи роса?

Чи то від жартів ви такі сумні?

Тоді - пожартували трохи, й годі.

Я знаю, скільки житиму, мені ці дні -

дарунок, що лежить   

на   споді.

Леся : - Мовчіть,    

         Сергію, ви мої слова

так легко прибираєте до себе.

Мені смутної хочеться співать, але

такої то навряд чи треба!

Іще мені до Мавки півжиття,

Ще стільки друзів піде - і... навіки.

А літечку не буде вороття,

Хоч і було воно таке велике.

Я знаю: скільки житиму, мені ці дні -

Дарунок, що лежить на споді.

Ведуча. У 1901 р., коли Сергію стало дуже погано, Леся поїхала в зимовий Мінськ доглядати його смертельно хворого. Її відмовляли від подорожі родичі. В Мержинського був туберкульоз у стадії загострення, а Леся нещодавно тільки стала почувати себе краще. Але ніщо не могло зупинити закохану. Два з половиною місяці, забувши про свої болі, вона доглядала Сергія. Це був час надзвичайного трагічного напруження. Лариса намагалася підбадьорити хворого. В той час вона пише одну з найсильніших своїх драм — «Одержима». Дівчина розуміла, що скоро назавжди втратить кращого друга. На руках Лесі Українки коханий помер. Хоча вона знала, що нема порятунку, але смерть Мержинського стала величезним ударом для письменниці, надівши жалобу, Лариса Петрівна вже до кінця своїх днів не знімала одягу чорного кольору. Багато віршів присвятила Сергію Костянтиновичу...

(Дві дівчини, одягнуті в чорні довгі сукні,  читають на фоні мелодії «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами...», тримаючи в руках блакитну, білу, рожеву  та червону троянди)

Перша дівчина. Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але

не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...

Друга дівчина. Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

(Звучить романс «Коли розлучаються двоє», музика М.Лисенка)

(Дівчата читають вірші з інтимної лірики, по черзі виходячи )

Читець.   Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.

Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,

В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;

Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!

Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється,

Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,

І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається

Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.

Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,

І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…

Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, –

Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні ?..

«На мотив з Міцкевича».

Читець .  Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

«Все, все покинуть, до тебе полинуть...»

Читець    Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

Так міцно, щільно, і закрить од світа,

Я не боюсь тобі життя одняти,

Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя, він обіймає,

Боронить від негоди стіну голу,

Але й руїна стало так тримає

Товариша, аби не впав додолу.

Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –

А прийде час розсипатись руїні, –

Нехай вона плюща сховає під собою.

Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі

Пораненим, пошарпаним, без сили

Чи з розпачу повитись на тополі

І статися для неї гірш могили?

«Хотіла б я тебе, мов плющ обняти»

Читець. Уста говорять: «він навіки згинув!»

А серце каже: «ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Так завжди, чи в піснях забути хочу муку,

Чи хто мені стискає дружньо руку,

Чи любая розмова з ким ведеться,

Чи поцілунок на устах озветься,

Струна бринить лагідною луною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи я спущусь в безодні мрій таємні,

Де постаті леліють ясні й темні,

Незнані й знані, і наводять чари,

І душу опановують примари,

А голос твій бринить, співа з журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи сон мені склепить помалу вії,

Покриє очі втомлені від мрії,

Та крізь важкі, ворожії сновиддя

Я чую голос любого привиддя,

Бринить тужливо з дивною журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

І кожний раз, як стане він бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хтів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

«Тебе нема, але я все з тобою!»

«Уста говорять...»

Звучить романс «Прощаюсь, Ангеле, з тобою», слова і музика Левка Лепкого

Читець. Я знов кажу: моя весняна згадко,

           Вернись до мене, на зорі прилинь

            Ти простели мені зелену кладку

              І поведи у чарівну Волинь.

               Піду туди, де сяють тихі плеса

               в мовчазний гай... Із затінку дерев

               до мене вийде мудрий, щирий Лесин

             з любов’ю в  серці добрий дядько  Лев.

              Почую ще сопілки переливи

              І на галяві, наче наяву,   

              побачу юну, ніжну, наче диво,

              Казкову Мавку Лесину живу.

    (Леонід  Куліш, «Почую ще сопілки

                                                переливи...»)

Звучать народна волинська мелодія, на фоні якої виходить

Леся Українка і читає

О, не журися за тіло! 
Ясним, вогнем засвітилось воно, 
чистим, палючим, як добре вино, 
вільними іскрами вгору злетіло. 
 

Легкий, пухкий попілець 
ляже, вернувшися, в рідну землицю, — 
стане початком тоді мій кінець. 
Будуть приходити люди, 
вбогі й багаті, веселі й сумні, 
радощі й тугу нестимуть мені, 
їм промовляти душа моя буде. 
Я обізвуся до них 
шелестом тихим вербової гілки, 
голосом ніжним тонкої сопілки, 
смутними росами з вітів моїх. 
Я їм тоді проспіваю 
все, що колись ти для мене співав, 
ще як напровесні тут вигравав, 
мрії , збираючи в гаю. 
Грай же, коханий, благаю!" 

Ведуча. «Дарма! Нехай умру, та думка не умре! В таке безсмертя й я привикла вірить!»  Ім’я Лесі Українки ніколи не відійде в забуття, бо її слово є настільки міцним, що воно залишається зброєю для всіх поколінь.

Це слово кличе, запалює, дарує любов і віру у вічну красу та вічне життя!