Аналіз вірша Олександра Блока "О, весна, без конца и без краю..."

«О, весна, без конца и без краю…» вірш Олександра Олександровича Блока, який був написаний у далекому вже 1907 році. Складний період у житті поета: розрив з коханою дружиною, нетривалий зв’язок з Наталею Миколаївною  Волоховою, якій він і присвятив цикл «Фаина», розділ якого «Заклятые огнем и мраком»  відкриває даний вірш. Розділу передує епіграф з лермонтовського «Благодарность». Слід нагадати, що вірш Лермонтова закінчується словами «Устрой лишь так, чтобы тебя отныне  недолго я ещё благодарил.» Цих слів нема в епіграфі, й можна лише здогадуватися, чому. Можливо, Блок своєю творчістю хотів заперечити саркастичні й песимістичні слова Лермонтова. А може, мав таки їх на увазі. 

Так, навіть самий оптимістичний – перший вірш «Закляття…» задає більше питань, ніж дає відповідей. А цей аналіз навіть не спроба відповісти на них, лише зосередитися, висвітлити ці питання. А ім’я Бога хай так і залишиться нерозгаданим.

Отже, розпочнемо з жанру вірша. Філософська лірика, безапеляційно заявить хтось. І з цим важко не погодитись. Але далі, якщо одні вбачають в ньому елегію: «Весняна тема в осінньому вірші», - інші підозрюють гімн: «Стихотворение проникнуто оптимизмом, полнотой жизнеощущения, имеет символическое значение, которое знаменовало наступление нового периода в истории России»

Формально незаперечні елементи послання. Але послання до кого: до життя чи до коханої жінки? Тоді й визначення «любовна лірика» не буде таким вже несподіваним.

А як вважаєте ви?

Тема

У більшості аналізів тему визначено й вона не підлягає обговоренню. Але для продовження дискусії я запропоную декілька тем, які можна припустити, можна додати будь яку від себе:

1. Весна в природі й людській душі.

2. Життя у всій його багатогранності й різнобарвності. "и отвращение от жизни, и к ней безумная любовь" (Блок «Возмездие»).

3. Протиставлення Життя зовнішнього й мого власного Я.

4. Виклик усім негараздам долі.

5. Відносини з коханою жінкою.

Яка ваша думка?

Навіть до якої літературної течії віднести «Весну»? Чи традиційно до символістської, чи більш вона тяжіє до романтичного двомир’я? Заклик це до активного життя, чи лише закляття, що, ймовірно, повинно стати своєрідним щитом від того самого життя. Як вдалося поету створити рядки, які досі непокоять і викликають такі суперечливі відгуки?

Формально вірш складається з семи строф-катренів, написаний тристопним анапестом з перехресною жіночою й чоловічою римою. Розпочинається він на мажорній ноті: звернення до Весни, яка ототожнюється з мрією, і, здається, в подальшому плавно перетікає у персоніфіковане Життя. Щоб посилити експресію, автор удається до гіперболи: «без конца и без краю». Просто тут ліричний герой бурхливо стверджує про прийняття життя: «Принимаю!». До речі, слово «Принимаю» звучить, наче рефрен – повторюється п’ять разів, а то й більше, якщо ураховувати текстуальні синоніми: «приветствую», «тебе мой привет», «Встречаю» тощо. А знаків оклику загалом дванадцять!

Але відразу насторожує, як вітає лірик це безкрає життя-мрію-весну: «звоном щита». І це не випадковість, адже символ щита буде використаний й надалі. Герой готується до двобою.

Наступні три строфи розгортають перед нами картину життя у всій його різноманітності й багатогранності. Для цього активно використовується прийом антитези, як явні: «неудача – удача», «плач – смех», так і контекстуальні: «бессонные споры – утро», «пустынные веси – колодцы городов», «Осветленный простор поднебесий -  томления рабьих трудов».

Розфарбувати картину життя в потрібні кольори допомагають епітети: «заколдованой области, бессонные споры, завесах темных, воспаленные взоры, пустынные веси, осветленный простор, рабьих трудов» та ін. Активно використовуються й метафори: «заколдованная область плача, тайна смеха, колодцы городов..» Метафори будуть використовуватися й надалі, а їх багатозначність й безмежна можливість для тлумачення зближає їх з традиційними для Блока символами. Слід зазначити, що у зображеній для нас картині домінують таки похмурі кольори. Навіть сміх – це тайна, а «веси»  - села, «пустынные».

Нарешті відбувається зустріч. І тут, як на мене, дещо незрозумілий момент. Так хто ж це:

С буйным ветром в змеиных кудрях,

С неразгаданным именем Бога

На холодных и сжатых губах…

Життя, яке, як ми пригадуємо, «мрія й весна без кінця й краю», а може таки сам поет, на що, здається, вказує й ім’я бога – символ поезії, й ті самі кучері, нам чудово відомі. Я, принаймні, схиляюсь до останнього. У перекладі Кочура зрозуміло, що він був упевнений у першій версії. А як вважаєте ви?

В останній частині, крім все тих же окликів, чимало незакінчених речень – цілих три. Про що вони свідчать? Недомовленість – тайна, яка не може бути розкрита, як те саме загадкове ім’я бога? Переповненість почуттями, для яких не вистачає слів? Або, навпаки, відчай – несила говорити?

І знову експресія, на цей раз дещо негативна: зустріч ворожа – «враждебная встреча», а як анафору автор, подібно до крука По, використовує слово «ніколи» – «Никогда». Дещо пом’якшена зустріч «хмельною мечтою», яка ширяє десь зверху. Але стривайте, то мрія-весна-життя не навпроти? Відразу пригадуються твердження тих критиків, які вбачали в тій, що прийшла на зустріч, образ жінки: Прекрасної дами, таємничої Незнайомки. Можливо дещо спрощене тлумачення, але, погодьтесь, воно має право на існування. Наприкінці поет-воїн дивиться в очі своєї долі й вимірює ворожнечу. Тут використовується оксюморон: «ненавидя, кляня и любя». Але любить за що? За «мученья, за гибель». Ну як не пригадати Лермонтова? І замість бравурного знаку оклику не поставити знак питання, або й ще раз три крапки.

Яку ж ідею хотів донести до нас Олександр Блок:

1. Оптимізм у світобаченні. Заклик жити й боротися.

2. Готовність до прийняття життя у всіх його проявах.

3. Виклик долі. Закляття її.

4. Послання до коханої: «Повертайся, я все пробачу»

Вірш завершений, який ж емоційний післясмак залишив він у читача? Певно, це залежить від того, хто читав його, ба навіть більше – у якому душевному стані його було прочитано.  Про себе скажу: я  особисто впевнений у світлій стороні твору. Готовність ліричного героя прийняти життя з усіма його негараздами не викликає у мене сумніву. Початок вірша нагадує мені «Чари ночі» Олеся, у якого, до речі, теж «буде там, чи забуття, чи зрада», а «над нас боги глухі»…

А сам стан ліричного героя, його готовність до двобою, очікування «хмельной мечты» викликає асоціацію з моїм  улюбленим циклом Блока «На поле Куликовом».