Англіцизми в романі Надії Гуменюк «Квіти на снігу»: структурно-семантичні особливості

Посібник

на тему: «Англіцизми в романі Надії Гуменюк «Квіти на снігу»: структурно-семантичні особливості»

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ АНАЛІЗУ АНГЛІЦИЗМІВ ЯК ЛІНГВІСТИЧНОГО ФЕНОМЕНУ

1.1 Іншомовні запозичення у мові та мовленні

1.2 Запозичення як результат інтеракції мов

1.3 До поняття англіцизму у сучасній лінгвістиці

РОЗДІЛ 2. РЕАЛІЗАЦІЯ АНГЛІЦИЗМУ У РОМАНІ Н. ГУМЕНЮК “КВІТИ НА СНІГУ”

2.1. Англіцизми у романі Н. Гуменюк “Квіти на снігу”…

2.2. Роль хронотопу в реалізації англіцизму у романі Н. Гуменюк “Квіти на снігу”…

ВИСНОВКИ……

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Мова є унікальною функціональною системою, яка знаходиться в постійному безперервному розвитку. У сучасному світі майже кожна людина володіє англійською мовою, так як сфера її використання продовжує розширюватися.

У наш час спостерігається динамічне розширення сфер проникнення англійських запозичень в іспанську мову у зв’язку з бурхливим розвитком засобів масової інформації, туристичної діяльності, активним міжнародним спілкуванням. Вивчення різних культур і різних національних мов у процесі їх еволюції відкриває широкі перспективи для подальшого їх дослідження, результати якого дозволяють визначити нові тенденції розвитку, взаємодії та культурного збагачення різних мов.

Таким чином, англійська мова значно впливає на інші мови світу, в тому числі на іспанську. Результатом цього впливу є широкий пласт англомовних запозичень, а засоби мacoвoй інфoрмaціі, в особливості публіцистичні текcти, відіграють ключову роль в розповсюдженні іншомовної лексики. Це й визначає актуальність нашого дослідження.

Проблемою вивчення англіцизмів, їхніх структурних, семантичних, функціональних особливостей в іспанській та інших мовах займалися вітчизняні та зарубіжні вчені, такі як В.М. Аристова, В.В. Виноградов, А.І. Дьяков, В.Ф.Шишмарев, С.Д. Шелов, В. Гарсія да ла Конча, Р.Менендес Підаль, М.Алонсо, В.Алонсо та інші. У той же час слід зазначити, що більшість робіт, присвячених даній тематиці, носять, переважно, теоретичний характер і до сьогодні немає системного опису функціонування запозичення з англійської мови у сучасній іспанській мові з точки зору її практичного застосування.

Об'єктом дослідження є англіцизми в сучасній іспанській публіцистиці.

Предметом дослідження є структурно-семантичні та функціональні особливості англомовних запозичень в романі Н. Гуменюк “Квіти на снігу”.

Мета дослідження полягає у грунтовному дослідженні сучасних запозичень з англійської мови та виявленні нових тенденцій у функціонуванні цих запозичень у романі Н. Гуменюк “Квіти на снігу”.

Для  дослідження  поставленої  мети  необхідно  вирішити  наступні

завдання:

•     Розглянути актуальні питання лексичних запозиченнь у мові та мовленні та дослідити запозичення як результат інтеракції сучасних мов;
•     розкрити поняття англіцизму у сучасній лінгвістиці та виділити рівні англомовних запозичень;
•     виявити структурно-семантичні особливості англо-американських запозичень в романі Н. Гуменюк “Квіти на снігу”;

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ АНАЛІЗУ АНГЛІЦИЗМІВ ЯК ЛІНГВІСТИЧНОГО ФЕНОМЕНУ

1.1 Іншомовні запозичення у мові та мовленні

Культури народів світу завжди розвивались і розвиваються в тісному взаємоконтакті. Жодна з них не може продемонструвати свою абсолютну окремішність, яка б характеризувалася відсутністю впливу взаємовідносин з іншою культурою на різних рівнях розвитку: економічному, політичному, а особливо – мовному. У процесі розвитку народи завжди обмінювались своїми матеріальними надбаннями, культурними та духовними цінностями, а також інтелектуальним досвідом. На змішаному характері мов наголошував ще І. Бодуен де Куртене, говорячи, що немає і не може бути жодного чистого, не змішаного мовного цілого. Серед вагомих чинників міжмовної інтерференції мовознавець виділяв кочове життя, воєнні походи та військову службу взагалі, викрадення жінок і рабів у ворожих племен, торгівлю, науковий обмін тощо [Бодуэн де Куртене 1967, c. 258]

Ізоляція національної мови, наприклад, з метою її пурифікації не видається можливою, оскільки потребуватиме повного розриву відносин між народами на всіх рівнях життя. Результати такої взаємодії насамперед помітні на тлі розвитку мови, яка поповнює та розширює свій склад за рахунок запозичень. О. О. Потебня так писав про основну мету запозичень у мові: запозичувати – означає брати для того, щоб можна було внести в скарбницю людської культури більше, ніж отримуєш [Потебня 2016, с. 68].

Найочевиднішою проблемою вивчення входження та адаптації запозичень є визначення самого поняття запозичення та синонімічних термінів

на позначення цього явища. Так, найперше треба звернути увагу на той факт, що в терміні запозичення відбувся збіг двох значень. По-перше, мова йде про процес потрапляння певного нового елемента до мови-реципієнта, а по-друге, запозиченням називаємо також результат цього процесу.

Досить ґрунтовно підійшов до визначення поняття «запозичення» Л. П. Крисін. Науковець вважає за доцільне називати так саме процес переміщення різноманітних елементів з однієї мови в іншу. Ці різноманітні елементи слід розуміти як одиниці різних структурних рівнів мови – фонологічного, морфологічного, синтаксичного та лексико-семантичного [Крисін 1968, с. 19]. У зв’язку з цим автор наголошує на тому, що слід обмежувати термін «запозичення», коли мова йде про переміщення елементів одного й того ж рівня, наприклад, «лексичне запозичення».

С. В. Ткаченко подає таку дефініцію терміну «запозичення»: запозичення – звук, морфема, слово або його окреме значення, фразеологізм або синтаксична конструкція, перенесені з однієї мови в іншу, а також сам процес перенесення [Ткаченко 2011, с. 224]. Отже, бачимо картину елементів, які формують  це  явище.  Окремо  виділеним  терміном  подається  поняття

«іншомовні слова», яке охоплює власне іншомовні лексеми й запозичені. Іншомовними словами, згідно з С. В. Ткаченком, називають слова, які потрапили до мови-реципієнта з інших мов і залишаються не повністю засвоєними мовою, яка їх запозичила. Такі лексеми усвідомлюються мовцями як чужорідні та зберігають ознаки свого походження. Запозичені ж слова, на відміну від іншомовних, є цілком засвоєними мовою, що їх запозичила. Такі слова вже не сприймаються мовцями як іншомовний елемент і не потребують пояснень щодо форми і значення.

Питання дефініції запозичення торкається Н. М. Білан, але оперує цим терміном з точки зору наявності в нього рис процесуальності та підтримує думку А. Баха про те, що слід розрізняти поняття запозичення як використання іншомовного матеріалу в мовленні та засвоєння як процес впровадження запозиченого слова в систему мови, пояснюючи це тим, що кожне запозичене

слово потрапляє спочатку в мовлення, а не в мову [Білан 2016]. Але термін запозичення не обмежується лише своєю процесуальністю, адже широко використовується на позначення результатів цього процесу, а саме запозичених одиниць.

Разом із терміном «запозичення» також широко вживаною є назва

«іншомовний елемент», але при цьому деякі сучасні лінгвісти не вважають цей термін досконалим, який дає визначення такого важливого лексичного елементу. Л. Д. Смирнова, спираючись на ідеї С. В. Семчинського, стверджує, що слово «іншомовний» доцільно вживати в рамках дослідження етимології слова, а не результату взаємодії двох мов, коли запозичення вже стало частиною структури мови-реципієнта [Смирнова 2016].

Зважаючи на наявність процесуальних рис у терміна «запозичення», спостерігаємо розбіжності в термінології на позначення процесу входження й подальшого розвитку запозиченого елемента в мові-реципієнті. Так, у науковців зринають терміни освоєння, засвоєння, адаптація. Для того щоб з’ясувати, чи можуть ці терміни замінювати один одного, треба з’ясувати наявність спільних рис у значенні цих лексем. Таким чином, слова освоєння і засвоєння є похідними від освоювати та засвоювати відповідно.

Тлумачний словник подає таке значення цих слів: освоювати – робити придатним для використання; засвоювати – сприймати що-небудь своє або чуже, робити властивим, звичним для себе [Бусел 2014, с. 344]. Щодо адаптації, то мова йде про процес «приживлення» слова в мові, його пристосування до системи мови. Незважаючи на певну різницю в значенні цих термінів, науковці апелюють до них, не привертаючи особливої уваги до розбіжностей зазначених дефініцій.

За Л. В. Щербою, поняття змішання мов – одне з найбільш незрозумілих у сучасній лінгвістиці. Якщо придивитися до фактів, які наводяться різними авторами, які трактують про змішування мов, то можна помітити, що вони всі або майже всі можуть бути розділені на три категорії:

1.   Запозичення у власному розумінні слова, зроблені цією мовою з іноземних мов. Воно ґрунтується на двомовності, як незалежне співіснування двох мов у одного і того ж індивіда.
2.   Зміни в тій чи іншій мові, якою вона зобов’язана впливу іноземної мови.
3.   Факти, які є результатом недостатнього засвоєння будь-якої мови. Повсякденне життя рясніє індивідуальними фактами такого роду; але набагато більш рідкісні факти такого ж порядку, що отримали соціальну значимість, тобто ті помилки мови, які стали в певному середовищі загальновизнаною нормою [Щерба 1974, с. 428].

В першу чергу, запозичення виявляються при перейнятті іншокультурних концептів при знайомстві з чужою лінгвокультурою, назви для яких не існує в рідній мові не носіїв даної культури або при появі нових концептів при розвитку науки і техніки. Концепт тут можна розуміти, як одиницю поновлення понять, яка виникає в результаті переосмислення надходить до людини інформації, що відбиває нові знання і досвід, утворюючи в мові нові слова (неологізми), що позначають запозичені поняття. Але набагато цікавішим є запозичення слів, для концептів, назви яких вже існують у мові.

У зв’язку з цим цікаво розглянути класифікацію англомовних неологізмів, розроблену В. І. Карасиком:

1.   нульові, або порожні концепти, використовувані в мові, в основному, як варваризми або молодіжний сленг;
2.   квазі-концепти, що позначають реалії, запозичені з інших культур (наприклад, позначення для апаратів оргтехніки);
3.   «паразитарні концепти» - слова, що позначають концепти, існуючі в мові, але введені для того, щоб підкреслити якусь «особливість» поняття;
4.   чужі концепти, що представляють чужі цінності і поняття, що не існують в мові [Карасик 2004, с. 237].

На думку Л. П. Якубинского, характер і склад словникових запозичень визначається лексичним складом мови, обумовлений лексичною системою

самого запозичення. Від таких лексичних запозичень, які є результатом міжнародного обміну предметами і поняттями, необхідно відрізняти інший тип запозичень, коли відбувається заміна свого слова чужим або виникнення поряд зі своїм словом іншого – синонімічного або синонімообразного. Зазвичай вивчається запозичення назви, викликане запозиченням самої речі [Якубинский 1986, с. 235].

Проблема запозичення одиниць однієї мови в інший є складною і багатогранною. Загальна проблема запозичення елементів однієї мови елементами іншої пов’язана зі складним набором питань іншого характеру. Найбільш важливими з них є наступні: наскільки необхідна лексика іноземної мови; чи можна якимось чином регулювати процес запозичення? Чи можна і потрібно боротися з іноземними словами, щоб зберегти чистоту мови?

Можна говорити про запозичення слова (найбільш частий і типовий спосіб, наприклад, week-end, jeep, marketing, stock), запозичення морфеми (зазвичай в складі слова, виділення морфеми відбувається при наявності словесного ряду, що характеризується єдністю загального значення складових його слів і повторюваністю якогось одного структурного елементу, наприклад ряд запозичень з позначенням особи: barman, showman), запозиченні синтаксичному, або структурно-синтаксичному (конструювання фраз в мові зазнає впливу іншомовних синтаксичних конструкцій), запозиченні семантичному (поява в словнику нового значення під впливом іншомовного зразка , наприклад, firma – фірма, doble – дублер) [Fairclough 2013, p. 191].

В кінці XIX – початку XX століття запозичення розумілося як процес зміщення слів або, рідше, переміщення слів і окремих елементів слова з однієї мови в іншу. Німецькі вчені (G. Paul, E. Richter, E. Haugen) найбільш плідно займалися цією проблемою, розглядаючи лексичні запозичення, оскільки лексика – це область мови, найбільш відкрита для всіх видів зовнішніх впливів, область, в якій відображаються всі зміни, що відбуваються в суспільному життя суспільства. Особлива увага в роботах цього періоду приділялася засвоєнню іноземної мови в мові, що запозичує і з’ясуванню

причин запозичення. Слід зазначити, що в дев’ятнадцятому і початку двадцятого століть, мовні та немовні причини запозичення вважалися нероздільними. За немовних причин тісні політичні, економіко-промислові і культурні зв’язки між народами-носіями мови. Е. Ріхтер, наприклад, назвала головну причину запозичення слів – необхідність називати речі і поняття. На підставі цього було створено таку класифікацію:

1. Запозичення чужої форми і чужого значення.
2. Запозичення чужої форми для вираження свого значення.
3. Запозичення чужого значення в рідній формі [Richter 1919, p. 51].

Е. Хауген висунув ідею структурної диференціації запозичених слів. Він виділив три типи іншомовних слів:

1. Слова без морфологічної субституції, тобто які повністю відповідають їх прототипам в мові – джерелі (dandy, stock, ticket).
2. Слова з частковою морфологічною субституцією, або гібриди, тобто слова лише частково складаються з іншомовних елементів (telefilm, videocinta).
3. Слова з повною морфологічною субституцією, тобто кальки, або семантичні запозичення (rascacielos, golpe de teléfono) [Хауген 1972, с. 351].

1.2 Запозичення як результат інтеракції мов

На сучасному етапі історичного розвитку людство стрімко входить в епоху інформаційного суспільства, коли нові інформаційні та телекомунікаційні технології спонукають лінгвістів пильніше слідкувати за явищами, що вже стали класичними та які відбуваються на різних рівнях мовної інтеракції.

На думку професора І. М. Тупіциної, в лінгвістичній науці відбувається істотне методологічне зрушення. Ми є свідками і учасниками зміни наукових парадигм, що почалася у 70-80-і роки XX століття і продовжується в теперішній час. Ми переживаємо епоху становлення антропологічної лінгвістики, в якій мова розглядається не тільки як деяка іманентна система, але як і система, складова необхідного надбання і властивості людини, що тісно пов’язана з мисленням і духовно-практичною діяльністю людини, його особистістю і знанням про світ [Тупицына 2009, c. 110].

У центрі уваги сучасної лінгвістики знаходяться питання, пов’язані з процесами інтеракції мов і культур, обумовлені глобальними змінами у всіх сферах суспільства.

Розвиток мови найтісніше переплітається з розвитком суспільства. При вивченні мовних явищ і перш за все, словникового складу мови, необхідно брати до уваги наявність закономірностей в історії розвитку мови і усього різноманіття політичних, економічних, соціальних і культурних умов, в яких це суспільство розвивалося і взаємодіяло з іншими соціумами.

Про взаємодію мов і їх змішаний характер писали такі видатні лінгвісти, як І.О. Бодуен де Куртене, Л. В. Щерба та ін., при цьому кожен дослідник, даючи власне визначення, сприяв неоднозначності тлумачення того чи іншого терміну.

І.О. Бодуен де Куртене під «змішанням мов» розумів запозичення тих чи інших елементів мови, а також процесів, що відбуваються в мові окремо

взятого індивідуума. При цьому він вбачав наявність мовного контакту в усіх мовах, вважаючи, що якщо розглядати питання про змішування або не змішування мов, доведеться погодитися з думкою, що немає жодної чистої, незмішаної мови [Бодуэн де Куртене 1967, c. 363].

Академік Л. В. Щерба, вважаючи поняття взаємодії мов одним з найбільш невизначених у сучасній лінгвістиці, пропонував замінити його терміном

«взаємний вплив мов» [Щерба 1974, c. 145].

Коротке і однозначне визначення мовним контактам дає Козуб Л. С, мовні контакти – це взаємодія двох або більше мов, що впливають на структуру або на словник однієї або багатьох з них [Козуб 2017, с. 40].

Ми погоджуємося із визначенням Козуб Л. С, тому у дослідженні ми будемо дотримуватися цього визначення.

Важливо зауважити, що з одного боку, контакт мов супроводжується контактом культур, оскільки мови контактують не самі по собі, а через соціальну і мовну взаємодію їх носіїв. У свою чергу, наслідки мовної інтеракції зумовлюються різного роду факторами, які включають тривалість і інтенсивність контактів між колективами; тип соціальних, економічних і політичних відносин між ними; функціями, які служать засобом комунікації; ступенем типологічної схожості (відмінності) між мовами, що знаходяться в контакті тощо.

А з іншого боку, взаємодія народів і культур неминуче призводить до їх мовного контакту, при якому обов’язково відбувається взаємодія і взаємовплив типологічно відмінних мов. У результаті мовних контактів спостерігаються або незначні зміни в області лексики – лексичні запозичення, або значні структурні зміни на всіх мовних рівнях.

Важливо підкреслити, що запозичення займають особливе місце в лексиці багатьох мов, оскільки є результатом тривалої історичної взаємодії і змішання мов. До недавнього часу було прийнято вважати, що канали запозичення можуть бути усні і письмові, але в інформаційному суспільстві з розвитком інформаційних  і  телекомунікаційних  технологій  з’явився  новий  канал

запозичень – віртуальний, іншими словами інтеракція може здійснюватися в новій для сучасного соціуму віртуальній реальності. При усному і віртуальному запозиченні слово зазнає більше трансформацій, ніж при письмовому. Якщо слово входить в мову іншого народу при одночасному запозиченні нового предмету або поняття, то значення цього запозичення не зазнає змін. В інформаційному суспільстві завдяки домінуванню Інтернету та інформаційних технологій практично в усіх сферах життєдіяльності сучасного соціуму процес входження даного слова в іншу мову відбувається дуже швидко, при цьому слово практично не встигає зазнати змін, швидко проникає в іншу мову, стаючи запозиченням [Смирнова 2016].

Важливо зауважити, що на сьогодні, провідним підходом в класифікації частин мови в англійській мові є полідиференціальний, заснований на трьох критеріях: семантичному, морфологічному та синтаксичному. Відповідно до даного підходу всі слова поділяються на повнозначні і службові слова. Однак, такий розподіл не є остаточним і все ще відкрито дискутується [Нетреба 2015,

c. 6].

В іспанській теоретичній граматиці провідним підходом у класифікації частин мови є семасіологічний підхід, який ґрунтується на розподілі слів на частини мови по категоріям, що вони позначають: предмет, ознака предмета, дія предмета тощо [López 2004, p. 96].

Найбільш поширеною функціональною взаємодією частин мови вважається  синтаксична  (функціональна)  транспозиція.  На  думку О. С. Ахманової [Ахманова 2004], функціональна транспозиція – це синтагматичний процес вживання слова, що належить до однієї частини мови в синтаксичній функції, яка є характерною для іншої частини мови.

Основними двома функціями субстантивно-ад’єктивних інтеракції, що реалізується за допомогою функціональної транспозиції іменника в англійській та іспанських мовах, є компенсаторна і експресивна [Карасик 2004, c. 279].

В англійській мові компенсаторна функція поповнює нестачу відповідних прикметників. Прихильниками цієї теорії є О. Есперсен і О. С. Ахманова.

Експресивна функція допомагає автору яскраво висловити свою думку, використовуючи звичайні слова в несподіваному контексті і має велике емоційне навантаження.

В іспанській мові компенсаторна функція виражається за допомогою іменника, який частково перейшов в розряд прикметників, що більше схоже на кальку з англійської, оскільки порушується узгодження головного слова і залежного в роді і числі. Експресивна функція іспанських іменників також, як і англійських, полягає в креативному, емоційному і нетрадиційному використанні звичних нам слів.

Субстантивації прикметника в англійському – результат трьох лінгвістичних процесів субстантивно-ад’єктивних взаємодії: конверсії, еліпсу і транспозиції [Сoлгaник 2005, c. 14]

Конверсія – це такий спосіб переходу прикметника в іменник, при якому відбувається повна субстантивація прикметника, що набуває такі риси іменника:

•     категоріальне значення прикметника змінюється з ознаки предмета на предметність;
•     нова лінгвістична одиниця отримує граматичну категорію числа і відмінка та поєднується з числівниками, займенниками, артиклем і прикметниками;
•     зміна функції в реченні (набуває функції характерні для іменника) [Смирнова 2016].

Прикметники, які зазнали конверсії, отримують всі граматичні властивості іменників і стабільні у використанні, що відповідає визначенню Л. Д. Смирнової, що конверсія – це утворення нового слова з допомогою зміни його парадигми [Смирнова 2016].

Еліпс – спосіб субстантивації прикметника за допомогою опущення іменника в іменний групі. Прикметник отримує всі морфологічні та синтаксичні властивості й уособлює іменник [Нетреба 2015, c. 6].

Іменникову «сторону» легко відновити з контексту. Транспозиція в англійському найбільш вивчена. Транспоновані прикметники характеризуються асиметрією рис, властивих як іменнику (визначений артикль, позначення групи людей або абстрактного поняття), так і прикметника (ступінь порівняння).

Компенсаторна функція іменника більше притаманна англійській мові, ніж іспанській, у зв’язку з мінімізацією використання мовних засобів в процесі комунікації.

Експресивна функція характерна для обох мов і допомагає дізнатися особистий стиль письменника.

Синтаксична транспозиція англійських та іспанських іменників підтверджує міжмовний ізоморфізм в контексті інтеракції частин мови.

Міжмовна ідіоматичність у англійській та іспанській мовах проявляється менше і проявляється в єдиному вигляді субстантивації прикметника – транспозиції, що пояснюється синтетичною структурою іспанської мови [Нетреба 2015, c. 6].

В цілому, проведений аналізі дозволяє нам підсумувати, що теорія частин мови так само як і інтеракція частин мови відображає національний характер. англійської мови, яка на відміну від іспанської, - «номіналізуюча», що проявляється в прагненні трансформувати все в іменник заради економії мовних засобів і запобіганню надмірності.

1.3 До поняття англіцизму у сучасній лінгвістиці

У контексті нашого дослідження, розглянемо лінгвістичний статус терміну «англіцизм», а також його використання в сучасній лексикографічній практиці.

У науковій літературі «англіцизм» розуміється двояко (в широкому і вузькому значеннях). У широкому значенні, як вважає В. М. Арістова, англіцизм – поняття лінгвістичне, тому початковою вважається мова, а не національні, етнічні особливості того чи іншого мовного ареалу. На цій підставі в групу англіцизмів включені слова з американського, австралійського, індійського та інших варіантів англійської мови [Аристова 1997, с. 13].

У вузькому розумінні термін англіцизм – це тільки слова споконвічної англійської лексики [Мельникова 1978, с. 123].

За словником лінгвістичних термінів О.С. Ахманової, англіцизм – слово, вираз, (або синтаксична конструкція), запозичене з англійської мови, яке сприймається як чужорідний елемент [Ахманова 2004].

Р. Филипович дає вузьке визначення англіцизму. Англіцизм – це будь-яке слово, запозичене з англійської мови, що позначає об'єкт або концепт, який в момент запозичення є інтегральною частиною англійської культури і цивілізації, необов'язково англійського походження, але адаптований до лінгвістичної системи англійської мови та інтегрований в його словник [Filipovic 2000, p. 209].

Як зазначає А. І. Дьяков, англіцизм – це одиниця будь-якого мовного рівня, перенесена в іноземну мову, що пройшла певну трансформацію або що залишилася в своєму оригінальному вигляді [Дьяков 2012].

На думку Л. П. Бердникової, англіцизм – це прямий або опосередкований вплив англійської мови на фонетичні, лексичні і синтаксичні структури іншої мови [Бердникова 2004, с. 16].

За С. І. Ожеговим поняття «англіцизм» охоплює слова чи мовні звороти будь-якої мови, запозичені з англійської, або створені за їх прикладом слова чи словосполучення [Ожегов 2012, с. 30].

Термін «англіцизм» все частіше зустрічається на сторінках сучасних лінгвістичних і лексикографічних джерел [Rodríguez 2012]. Це обумовлено масштабністю і інтенсивністю поширення англіцизмів у всіх сферах життя соціуму. У більшості мов світу процес англізації виходить за рамки заповнення понятійних лакун і охоплює різні аспекти мови. Складність виникає не тільки при формулюванні терміна «англіцизм», але і при співвідношенні поняття з уже існуючими визначеннями у вітчизняний та зарубіжній лінгвістиці. Наявність великої кількості наукових дискусій і диференційних поглядів щодо питання його тлумачення свідчить про багатозначність терміна і неоднозначності його інтерпретації.

Фактично в рамках іспанської лінгвістичної традиції англіцизм – це англійська одиниця будь-якого мовного рівня, яка увійшла до іспанської мови, зазнавши певної трансформації або зберігши свій оригінальний вигляд [DARAE 2002, c.218].

Схожу дефініцію терміна, але з деякими доповненнями і модифікаціями, знаходимо в онлайн-словнику «Diccionario de Autoridades de la Real Academia Española»:

1. m. Giro o modo de hablar propio de la lengua inglesa.
2. m. Vocablo o giro de la lengua inglesa empleado en otra.
3. m. Empleo de vocablos o giros ingleses en distintos idiomas [DARAE].

Найбільш повну і точну, з нашої точки зору, дефініцію поняття англіцизм запропонована В. Гарсія да ла Конча. У його дослідженні, по-перше, мова йде про зміни на графемному, фонологічному, морфологічному, лексичному, синтаксичному рівнях, по-друге, обговорення стосується дискурсивних перетворень. Автор також уточнює, що англіцизм – це слово або вираз, які були повністю або частково запозичені з англійської мови або які були утворені під впливом цієї мови [Rodríguez 2012].

У вітчизняних лексикографічних джерелах дефініції поняття відрізняються стислістю, що є одночасно і перевагою, і недоліком. З одного боку, стислість формулювання дозволяє визначити точні межі явища, але, з іншого боку, виключає деякі додаткові характеристики, які сприяють більш детальному вивченню явища.

Енциклопедія української мови дає таке визначення англіцизму: англіцизм (також ангілізм) – різновид мовного запозичення: слово, його окреме значення або вислів, які запозичені чи перекладені з англійської мови, також утворені за її зразком [Українська мова: енциклопедія 2000, с.179].

Англіцизми переважно усвідомлюються мовцями як чужорідний елемент і зберігають ознаки свого походження: фонетичні (джем, імідж), словотвірні (смокінг, маркетинг), семантичні (яструби – політики, прихильники жорстокого агресивного курсу у різних країнах).

Існують і менш конкретні визначення, англіцизми – властиві англійській мові своєрідні мовні звороти, особливо, якщо вони стають дуже помітними в перекладі на інші мови [Українська мова: енциклопедія 2000, c.183]. На наш погляд, така дефініція не може вважатися надійним дослідним джерелом, адже критерій прикметних англійських запозичень суб'єктивний та залежить від конкретного індивідуума, його психологічних особливостей, рівня володіння мовою тощо.

Отже, аналіз спеціальних лексикографічних і науково-популярних джерел (словників, енциклопедій, монографій та ін.) показує, що однакового і загальноприйнятого тлумачення поняття англіцизм не існує.

Більш того, протиріччя і розбіжності в розумінні терміну «англіцизм» існують навіть в рамках одного видання, одного джерела. Очевидно, що найпродуктивніша з дослідницької точки зору інтерпретація запропонована В. Гарсія да ла Конча. Ми розділяємо його точку зору, та можемо стверджувати, що англіцизм – це слово або вираз, запозичені повністю або частково з англійської мови з певним ступенем асиміляції і адаптації до вимог мови- реципієнта на одному і більше рівнях мови-реципієнта.

В. Гарсія да ла Конча заявляє про інновації, які англіцизми здатні привнести у іспанську мову на фонетичному, морфологічному, лексичному і синтаксичному мовних рівнях. Однак відкритим залишається питання про латинські і грецькі лексичні одиниці, які прийшли в іспанську мову через англійську [Rodríguez 2012].

РОЗДІЛ 2. РЕАЛІЗАЦІЯ АНГЛІЦИЗМУ У РОМАНІ Н. ГУМЕНЮК “КВІТИ НА СНІГУ”

2.1. Англіцизми у романі Н. Гуменюк “Квіти на снігу”

Ліна Росич – дівчина із складною життєвою історією, покинута матір’ю, зазнавши нещасливого кохання, без можливості займатися довгий час улюбленою справою. Сюжетним центром новели є стосунки Ліни з батьком – відомим у вузьких колах художником, автором численних картин з янголами. Ця художня деталь відіграє важливу роль у розгортанні сюжету і далі. Саме ця картина з янголами допомагає ліні знайти винуватців у вбивстві її батька і вони ж пов’язують її життєвий шлях з долями Авдія та Калісія.

Цікавим із точки зору наративної стратегіє є зміна внутрішньої фокалізації від першої особи до нульової фокалізації в новелі: “Епізод із татового дитинства… Дитинства, про яке я досі нічогісінько не знала… Епізод, який не йде мені з голови… У дитбудинку діти ніколи не наїдалися. Після обіду весь час хотілося ще хоча б сухаря погризти. Старші хлопці говорили, що це директор обкрадає їх: мало того, що додому забирає, то ще й продає, гад, харчі, які виділяють їм. Якось вони змовилися пробратися вночі на кухню. Харчоблок розташований в окремому будиночку на подвір’ї сиротинцю. Старе, ще польське приміщення з продовгуватими вікнами, чи то забитими намертво цвяхами, чи навічно зашпакльованими. Колись у ньому була холодна польського постерунку. Коли на кухні готували їжу для дитбудинківців, то в одному з вікон піднімали фрамугу й закріплювали довгим металевим штирем на нижній рамі. А коли надворі стояла нестерпна спека, її залишали відкритою на весь день, а то й ніч. Дотягнутися до неї із землі все одно ніхто б не зміг: будиночок на високому кам’яному цоколі. Та й якби хтось дотягнувся, то не проліз би в ту дірку сантиметрів сорок завширшки аж під самим дахом. Тато був малим і худесеньким. Хлопці поміркували, поприкидали й вирішили, що такому горобчикові прослизнути у фрамугу – раз плюнути. От тільки б дістатися до неї. Підмовили його, зметикували піраміду з власних тіл, він вибрався на плечі верхньому з хлопців, підтягнувся, переліз і зістрибнув на підвіконня кухні” [7, c. 77-78]. У цьому епізоді наратор виступає всезнаючим споглядачем подій,  реальним свідком яких він бути не міг за об’єктивних причин. Проте передача емоцій персонажів, детальний опис дій – все це змушує реципієнта повірити в реальність описуваного.

Час розгортання подій у новелі вже наближений до реального читачеві часу.

Наступна новела “Гніздо ящера” представлення теж нарацією від першої особи: “У цьому кабінеті я шеф-редактор. А з «любими читачами» треба бути якомога люб’язнішим, хоч усі вони мені до фені. Таких горластих, як оця, я ділю на дві категорії – політичних мазохістів і культурностурбованих” [7, c. 107]. Оповідачем є вже Жорж, під псевдонімом Немо, редактор місцевого журналу, не дуже чесна та порядна людина, він же син вже знайомого нам із першої оповіді Калісія. 

Такий тип нарації допомагає авторові передати  не тільки основні сюжетні епізоди, а і розкрити персонажа: “Перші спеціально купують мою газету, щоб вишукувати на її сторінках дражливі вислови політиків із протилежних таборів і виливати своє обурення на мою винну голову. Не читали б — та й клопоту б не мали! Але я їм цього не скажу – хай читають, хай. Валер’янки в нашій фармацевтичній промисловості на всіх вистачить, навіть якщо її літрами пити. А політичних «заказух», які приносять грубенькі «бабки» у статтю моїх прибутків, ні валер’янкою, ні слиною зі сторінок «Суперстар» не змити. Це стопудово!” [7, с. 107], підтверджуючи  створений у другому розділі образ малоприємної і жорстокої людини.
Третій епізод є найбільш своєрідним за типом  нарації, в оповіді присутні численні темпоральні відхилення, за наративним сюжетом третій розділ належить до неленійного типу, а за наративним часом до хронологічно перерваної оповіді. У тексті наявні численні ретроспективні епізоді всередині вже ретроспективної оповіді, так, після наїзду на Ліну вночі Жорж згадує своє з нею знайомство: “Я не збрехав Марті, коли говорив, що Анжела заходила до редакції проситися дизайнером. Так воно й було. Тільки не місяць, а рік тому. Тоді я тільки-но випробовував новесеньке редакторське крісло – воно м’яко пригорнуло мене до своєї шоколадно-кавової лайкової обшивки, що так пасувала до мого костюма-трійки. І хоч я знав, що сидітиму в ньому лише вряди-годи, це трохи заспокоїло нерви. Зранку їх добряче поколошматила друга колишня. Гітаристка-аматорка, у справі гри на нервах вона була справжньою професіоналкою” [7, с. 127]. З цього моменту автор заглиблюється в спогади, в яких мова йде не стільки про його знайомство з Анжелою, скільки про особисте життя, знайомить нас з постаттю його батька, який виявляється вже знайомим читачеві персонажем.

Розгортання оповіді в третій новелі дає можливість читачеві заглибитися в сюжет роману та чіткіше простежити причино-наслідкові зв’язки. В першу чергу в цьому розділи явно простежуються умови формування Жоржа як особистості. Прикметною рисою є увага до формування дитячої психіки, так основні риси характеру чоловіка були закладені батьком ще в дитинстві. Особливо великий вплив відіграло ставлення чоловіка до дружини.  Тут основним прийомом втілення авторського задуму виступає вже діалог. Батько розповідає синові історію знайомства з матір’ю і звичайного читача не може не пройняти жахом від жорстокості чоловіка: “Але в мені прокинувся азарт мисливця: не міг упустити здобич, не міг програти. Наздогнав біля вільшаника, повалив на землю, придушив своїм розпаленим тілом. У неї груденята ходором ходять, серце тріпоче, мов пташка наполохана… А коси… Як вони пахли любистком! Чомусь раптом дико захотілося, щоб вона пручалася, плакала, благала відпустити. Але дівчина навіть не зойкнула. Не кричала, не просилася, тільки дивилася на мене очима наполоханого звіряти, і дві великі сльозини тихо котилися по щоках. Щось вони в мені розтопили, ті сльозини, щось перевернули в серці затятого холостяка, ніби якась крижина раптом  лопнула й залоскотала в грудях. Отак-от і познайомилися” [7, с. 118]. Таким чином автор дає зрозуміти, що причина конфлікту між братами лежить набагато ближче. Загалом жорстокість Калісія підтверджується в тексті неодноразово: “Коли ми повернулися вночі, вона так і лежала в ліжку. Таке мене зло взяло, що ледь стримався, щоб не перекинути її разом із тим ліжком. Бач, уперлася, загнула кирпу, не поїхала й не вийшла назустріч, не запитала, як там було. Роздягнувся, прийняв душ і тільки тоді зайшов до спальні. З усієї сили шарпнув з неї ковдру й остовпів: ліжко було залите кров’ю, що вже встигла загуснути й порудіти” [7, c. 119]. Розповідаючи про смерть дружини Калісій швидко переходить до оповіді про численних коханок, що тільки підтверджує його цинічність. Прояви жорстокості пізніше проявляються і в його сина.

Третій епізод є ключовим щодо розкриття проблематики твору, що перегукується із біблійним мотивом братовбивства. Калісій був засліплений внутрішньою зневагою та жорстокістю, навколишній світ, сім’я, соціальні умови зробили з нього людину, що здатна знищити рідну людину. Наратор стає свідком оповіді Калісія про його дитинство, де дізнається, що хлопець був єдиним сином в не дуже заможній родині, батько пив та звинувачував дружину у своїх невдачах. Заздрість до близьких простежується вже в цьому поколінні родини: “Батько мало з ким знався. А найбільше свого швагра Прокопа Горнича не любив. Називав його куркулем, скрипів зубами, тикав п’яні дулі в його бік. У Горничів усе якось саме собою ладилося й копійка завжди водилася, а ми з води на хліб перебивалися. А ще не міг він простити, що вся мамина родина була проти її одруження з «нарваним Немолюком» і так і не благословила їхній шлюб. Дідуся з бабусею давно на світі не було, а він усе злостився й лихо поглядав на дядька Прокопа. Але проти моєї дружби з двоюрідним братом нічого не мав. Хоч оте «О! Твій брат іде!» вимовляв без жодної теплої нотки, лише, як уколом, штрикав ним у серце спрацьованої моєї мами: мовляв, а ти моєму синові рідного брата так і не народила” [7, c. 154]. 

Саме оповідь Калісія розкриває соціальні і психологічні передумови зародження конфлікту. Хлопчик, не зважаючи на те, що брат не тільки гарно до нього ставиться, не ображає, а і навіть врятував життя: “Я не міг відвести від нього завороженого погляду, знахідка наче магнітом притягувала до себе. Здогадувався, що це «щось», схоже на коліща чи круглу коробочку, залишилося від війни, яка тільки-но відкотилася до Бугу, що його не можна чіпати. Але цей кругляк не був схожий на бомбу чи снаряд, а хтось ніби нашіптував мені на вухо: «Покрути он ту штуковину, заглянь усередину…» Я повертів знахідку в руках, постукав по її обліпленій мулом поверхні. Щось тихо клацнуло. І тієї ж миті за моєю спиною почулося чиєсь перелякане дихання, хтось різко шарпнув мене за руку й потягнув від фоси, за кущі верболозу. Брат! «Ти чо?..» – почав було я, але він не відпускав мою руку й тягнув мене за собою. Ми відбігли метрів на тридцять, як позаду рвонуло. На тому місці, де я щойно сидів, здійнявся вогняний стовп” [7, c. 156] відчуває до брата стійку заздрість. Саме це почуття є першопричиною всіх вчинків Калісія: “Ти знаєш, Жоржику, як це воно – бути весь час першим і раптом стати другим? Не знаєш. Бо ти в мене один. Скажу тобі, то було просто нестерпно. Але що я міг удіяти? Авдій завжди перший: хоч і молодший на рік, але і в’юни йому ловилися краще, і пірнати сокиркою вдавалося глибше, і раків він не боявся діставати голими руками з озерних печер, і на дерева вилазив легко, як вивірка. Та це ще б нічого. Але прийшла якось на нашу вулицю, до діда з бабою, дівчинка. Світленька така, з очима горіховими, з голосочком дзвінким, зі сміхом таким дивним, що дзюркотів-переливався, як річечка. Дівок я не любив, тато казав, що вони «другий сорт роду людського», але коли Соломійка закидала голову й захоплено дивилася догори, як брат видирається аж на самий вершечок явора, до сорочиного гнізда, або коли вона верещала від захвату, тримаючи за ниточку змайстрованого братом паперового змія…” [7, с. 155]. Саме почуття заздрості, породжене постійними родинними та соціальними утисками сформувало особистість Калісія.

Як і попередні новели оповідь є нелінійною і має відкритий фінал.

Оповідь четвертої новели відрізняється, в першу чергу, постаттю наратора. Це “випадковий” учасник подій, сусідка Анжели. Якщо розглядати персонажну сферу роману загалом, то вона виступає персонажем-медіатором, що дає характеристику головним героям, допомагає їм в певні ключові моменти розгортання конфлікту.  Саме цей наратор знайомить нас з подальшою долею подруг Анжели і дає її розгорнуту характеристику: “Анжелка ж завжди говорила те, що думала. От що на умі, те й на язиці. А це ж, самі розумієте, не від великого розуму… Сказано ж: слово не горобець, воно собі випурхнуло та й полетіло, а тому, з чийого дурного язичка воно випурхнуло, за нього потім ой як розплачуватися доводиться. Навіть викладачі за це на Анжелку зуб мали, хоча вона вчилася добре й аж зарозумна як для «кулька» була” [7, c. 173].

Нарація в новелі “Пастка для попелюшки” теж   представлена переважно  гомодієгетичним типом оповіді, тобто оповіддю від першої особи з внутрішньою фокалізацією  “Мені чомусь лячно. На мене раптом ніби крижаним холодом повіяло. Мені хочеться прослизнути попід рукою в цього чоловіка із застиглою холодною посмішкою й вибігти на вулицю, утекти світ за очі. Але він ніби здогадується про мій намір і грубо відштовхує мене від дверей. Надто грубо. Я перелітаю у вузенький коридор, перечіплююся через поріг і падаю в кімнату. Цей переліт знімає з мене заціпеніння, страх ураз поступається місцем гніву. Схоплююся на ноги, виставляю вперед руки й кидаюся на непроханого гостя, як дика кішка” [7, с. 173]. Дівчина стала учасником небезпечних подій, ледве не померла двічі, проте допомогла  поліції спіймати справжнього злочинця. Цей епізод є необхідним елементом оповіді, щоб не залишати нез’ясованих реципієнтом моментів.

Остання новела за типом нарації є найцікавішою, гомодієгетичний тип оповіді з внутрішньою фокалізацію змінюється на гомодієгетичного наратора в екстрадієгетичній ситуації, тобто наратор виступає спостерігачем і учасником подій. Фокалізація з внутрішньої змінює свій вектор на нульову, при цьому зберігаючи оповідь від першої особи. Наратором виступає неживий персонаж – криниця: “Не знаю, скільки часу минуло відтоді, як я пробилася тут, у цій криниці. Це люди ділять його на роки, століття, тисячоліття. Для мене він тільки один потік, потік, що вибігає з-під землі й у землю впадає. Хіба можна поділити течію, поробити мітки на воді?” [7, с. 195]. Наратор є спостерігачем всієї історії. Він же виступає окремим персонажем, що не тільки демонструє емоційне співпереживання: “З авта вийшли троє. Крикливі, збуджені, від них смерділо самогонкою й хіттю. Вони зайшли до хати, але були там недовго. Соломійка вибігла боса й простоволоса, у розірваній сорочці. Кинулася до мене: мабуть, думала, що я врятую. Але я не знала, як це зробити. Вона вистрибнула на зруб, стала однією ногою на вузеньку дощечку, а другу занесла наді мною. І закричала. Так закричала, аж я брижами взялася, і темні кола по мені пішли: – Калісію-у-у-у! Не підхо-о-о-одь! Бо скочу! Він не зупинився. Вона не хотіла стрибати. Я це знаю. Я ж чула, як пахне її тіло – молодістю й коханням. Так не пахнуть ті, хто хоче попрощатися з життям” [7, с. 197], а і повноцінним учасником подій, що допомагає іншим персонажам: “Я не могла допустити, щоб це сталося вдруге. Вона зачепилася сумкою за виступ на цямрині й повисла десь посередині криниці. Я зібрала всю свою силу й тримала її, тримала над собою, аж поки вона не розплющила очі й не вхопилася руками за жовту дерев’яну шию журавля. З розбитою головою, зламаними ребрами вона вибиралася з криниці, зціпивши зуби й не тямлячись від болю” [7, c. 200]. Події в цій новелі теж розгортаються нелінійно і мають відкритий фінал.

Якщо аналізувати роман загалом, то в ньому переважає нарація від першої особи гомодієгетичного типу  оповіді  з внутрішньою фокалізацією. Текст тяжіє до  оповіді між моментами мовлення. Події розвиваються нелінійно, історія має відкритий фінал.

Отже,  Н. Гуменюк у романі ”Квіти на снігу” використовує складну наративні модель. Світоглядна позиція наратора в першій новелі наближена до авторської позиції, новела “Гніздо ящера”  представлена оповіддю антипода Авдія, сина його брата Калісія. Завершенням нарації є розділ “Пам'ять води”, в якому наратор доповнює авторську модифікацію притчової історії. 

Для перших двох новел характерною є наявність експліцитного адресата. В новелі “Зимопис Авеля” це Ліна Росич, в другій новелі це Авдій. Такий тип нарації дає можливість авторові розкрити подію з різних точок зору.

2.2. Роль хронотопу в реалізації англіцизму у романі Н. Гуменюк “Квіти на снігу”

Хронотопна сфера формує естетичну систему конкретного автора і перебуває у постійній кореляції.  У літературознавсті хронотоп розглядають як “взаємозв’язок часових і просторових характеристик зображених у художньому творі явищ. Час у художньому світі (творі) постає як багатовимірна категорія, в якій розрізняють фабульно-сюжетний час і оповідально-розповідний (нараційний) час. У такий спосіб виявляють розбіжність між тим, коли згадані, описані події відбулись і коли про них повідомив оповідач або розповідач як свідок і учасник цих подій чи тільки інформатор, який певним чином довідався про них. Художній час твору залежить від його наповненості важливими подіямита їх просторової осяжності. Художній простір у творі такожне збігається з місцем розгортання подій чи перебування персонажів: локальний інтер’єр, пейзаж розмикаються у широкий світ засобами ретроспекції (згадки, спогади, сни, марення). Характер і особливості X. залежать від родожанрової структуритвору, невіддільні від його суб’єктивної системи і є важливимчинником стильової визначеності художнього твору” [16, с. 714]. 

Характерною ознакою будь-якого художнього твору є його закінчена нарація, що відповідає художньому часові. Саме наративний вимір є відображенням причино-наслідкових зв’язків, психологчних аспеків, співвіднесення подій і їх розгортання в сюжеті.  Час твору в наративному аспекті не завжди є однорідним і може зменшуватися або розтягуватися у зв’язку із специфічними відношеннями між ним і подіями.  Таким чином формуються два часові виміри – розповідний і подієвий.

Характерною ознакою часопросторового виміру роману “Квіти на снігу” є відсутність кореляції із реальним часом. У ньому знаходимо реалізацію часу художньо-психологічного, який розгортається завдяки внутрішнім монологам, снам, спогадам персонажів.

В творі  майже відсутні  вказівки на темпоральні відношення між описуваними подіями. Невідомо скільки часу провів Авдій в таборах загально, або скільки часу він провів з Соломією. Всі ці межі реалізовані лише за допомогою внутрішніх монологів. В тексті наявні лише поодинокі вказівки на певні темпоральні межі, переважно пори року: “Майже рік я валив ліс, їв баланду, ходив на політінформації. І весь цей час денно й нощно виношував у голові план нової втечі. Продумував, яку пору року краще вибрати (вирішив, що літо), як буду їхати, де виходитиму й робитиму пересадки, де йтиму пішки, як обминатиму дороги; вивідував і запам’ятовував розклад руху потягів. До літа не витерпів. Утік у березні”  [7, с. 23].

Аналізуючи хронотоп роману можна стверджувати про його амбівалентність, тобто розгортання подій у кількох просторово-часових межах. Так одночасно співіснує момент порятунку Авдієм Анжели і його оповідь про минуле, оповідь Ліни про її життя, що за часом реальним знаходиться віддалено від часу розгортання подій в описі Авдія. Паралельно з цим у тексті існує оповідь Жоржа, яка паралельно повертається згадками в минуле своє, та оповідь його батька про власне дитинство.

Велику роль в творі відіграють пейзажі, які передають стан головного героя, сприяють наростанню емоційної напруги. Так, наприклад опис чудової та приємної пори (“То було дивовижне літо. Не вельми спекотне, але й без набридливої мокви, яка так полюбляє наш озерно-лісовий край. Спочатку я тільки підглядав за ним крізь щілинку між причілковими снопами. Бачив, як поступово змінюється колір трави зі смарагдового до темно-зеленого, як з-під високих трав’яних хвиль, ніби з-під океанських вод, несподівано випинаються, випливають і вибухають різними барвами острівці квітів, як вони, млосно поніжившись під теплим небом, знову зникають, пірнають у глибини часу, наче в океанські води, аж до наступного літа. Як наливаються соками плоди, шерхне й потроху рудіє картоплиння, як усе нижче опускаються важкі круглі корони соняхів. То було наше літо. Райське літо” [7, с. 29]) викликає в читача підсвідому тривогу. І дійсно вступає в опозицію до подальших зображуваних трагічних подій.

Загалом пори року в тексті відіграють важливу роль. Так, сувора зима супроводжує головного героя протягом усього періоду заслання, перешкоджає його втечі: “Втеча з табору – справа майже безнадійна. Та ще й узимку. Але я вирішив: пан або пропав – виберу день, коли падатиме сніг, пробиратимуся через ліс, добре б у тайзі пересидіти період активних пошуків, а тоді вийти до колії. Але потрібен провідник, який би, по-перше, знав місцевість, а по-друге, допоміг із запасом харчів, без яких цей план коту під хвіст” [7, с. 44].

Просторові межі твору доволі широкі. Важливу роль у ньому  відіграє мотив руху та традиційний для літератури архетип дороги, опис якої знаходимо в тексті неодноразово:: “Нас троє з одного села стали учнями педшколи. Точніше, із самих Залісців двоє, я і мій двоюрідний брат, а Соломійка – з хутора, що примостився кілометра за півтора від крайньої сільської вулиці. Іноді ми під’їжджали попутною вантажівкою, іноді хтось з односельців підвозив «панів спудеїв» до міста на возі, але зазвичай ми ходили пішки. Щоб встигнути на заняття, доводилося вставати ще затемно. Із села ми з Каськом ішли до Волошенюкового хутора, де до нас вибігала Соломійка, а тоді вже втрьох через невеликий лісок прошкували до путівця, що вів до міста” [7, c. 17].  Головний герой знаходиться в стані постійного переміщення, неодноразово змінює свою локацію: “Чорний-чорнющий, летів крізь чорну ніч. Летів так довго, ніби перелітав з одного світу до іншого. Легко, як ніж у масло, ввійшов у якусь податливу крижану субстанцію й захлинувся нею. Обпечене холодним вогнем тіло на мить зсудомилося, а тоді розпрямилося, зарухалося, забоблялося, інстинктивно намагаючись виборсатися на поверхню: поклик життя не давав мені перетворитися на бурульку. Я й не зразу второпав, що опинився у воді. Уже пізніше виявилося, що вистрибнув із товарняка на мосту через Печору. На тому самому, яким мене недавно везли до Воркути” [7, c. 36]. Герої постійно змінюють свій простір перебування. Навіть Авдій, здавалося б заточнений у таборах, багато разів  змінював своє розташування. Цікавим у цьому контексті видається певна циклічність. Події розпочинаються в Волошенюкому  хуторі і там же оповідь переривається. Циклічними є і митарства головного героя: “Уже таким я прибув до Архангельської області. Нове старе місце… Сюди колись мене доправили з рідних Залісців і викинули посеред ночі з товарняка на сніг, тут, під Сольвічегодськом, я втратив маму й сестру, звідси 38 розпочалися мої невільницькі блукання. Тепер це місце стало для мене сьомим колом пекла. Але саме тут судилася мені зустріч, яка перевернула все моє життя” [7, c. 37-38]. Мотив постійного руху знаходимо і в наративі інших персонажів, так Анжела постійно змінює місце свого проживання, а Жорж має нездоровий поклик до швидкісної їзди.

Серед індивідуально авторських архетипів важливе місце займає криниця, яка в творі є місцем, з котрим пов’язаний головний конфлікт. Вона є свідком усіх колізій у творі. Вона ж є ключовим образом в новелі “Гніздо ящера”, змушуючи Калісія страждати: “Старий, як завше, на «варті» – припав сивою головою до вікна на другому поверсі й виглядає надвір. Прокинувся чи й не спав досі? Треба зайти. Після минулої ночі йому, мабуть, геть кепсько. О, знову заводить мову про криницю. Далася вона йому! Відколи я забрав старого до себе, тільки й чую: навіщо вона там, та криниця? Яка з неї користь? У «царському селі» в кожній садибі і вода, і газ. А вона тільки заважає транспорту. Ще хтось наїде, удариться автівкою” [7, с. 114]. Провина не відпускає його все життя. Образ криниці є проявом культурологічного рівня втілення нарації, це традиційний для української культури образ води. Він використовується в уснопоетичній творчості як засіб переходу людини на новий ступінь розвитку. Річка є засобом переходу від реальності до потойбіччя.  У цьому аспекті в творі часто зустрічається образ ріки: “Ми жили на сусідніх вулицях. Моя тягнулася по один бік лугу, а його – по другий. Вулиці були паралельні й лежали на підвищенні, а луг, перерізаний вузенькою фосою, – між ними внизу. До нього з обох боків від рядочків хат збігали городи. Ти знаєш, Жоржику, що таке фоса? Не знаєш. Бо її вже нема. То така вузенька мілка річечка з м’яким мулистим дном. Мулу того було стільки, що в ньому не тільки риба, але й ми могли заховатися з головою. Дуже його полюбляли в’юни” [7, c. 151].

Загалом долі персонажів характерна певна циклічність. Софія загинула від рук Касія в криниці і там же ледве не загинула Анжела від рук сина Калісія Жоржа. Проте, цього разу Авдій зміг врятувати її.  Твір починається з образу криниці в розділі “Криниця” (замість прологу): “Якийсь беззвучний схлип прокотився темрявою. Якесь дивне тремтіння зворухнуло ніч. Звідки воно? А-а-а-а… Він хапає сокиру, давно сховану під ліжком, і йде. До криниці. До тієї прояви, з якої виривається голос. До тієї вирви, того казана пекельного, що ось уже стільки ночей вихлюпує на нього свій смоляний окріп” [7, c. 6]. Цей образ пов’язує  всі три сюжети в єдине ціле, переплітаючи долі трьох людей і дає шанс не припуститися давніх помилок: “Ось уже й він по коліна в тому білому хмаровинні пливе за криницею – у вічну безвість чи на вічний суд? І раптом над жовтим зрубом криниці, біля довгої шиї дерев’яного журавля, з’являються чиїсь руки, здійняті до неба, за ними – голова, плечі. Мить – і вони опускаються, зникають. Знову з’являються й знову зникають. Ніби хтось благає небесні сили витягти його з темної безодні, з білої драговини туману” [7, с. 6-7].

Створюючи модель художнього світу Н. Гуменюк зміщує часові площини, накладаючи їх одна на одну, руйнує межі реального простору, про що свідчить навть світовідчуття наратора: “Вражений мозок чоловіка, який стільки років носив у собі ту криницю, як ракову пухлину, не може усвідомити, чи випірнуло побачене з минулого, чи відбувається ось зараз, у цю глупу ніч, – він вимикається, згасає, як перегоріла лампочка” [7, c. 7]. Така модель хронотопу реалізується за допомогою аналепсису, тобто повернення наратора в минуле і відновлення ряду подій, які мають певне відношення до теперішнього часу.

ВИСНОВКИ

Проведений аналіз зарубіжної та вітчизняної літератури дозволив визначити поняття і терміни для виявлення лінгвістичного статусу англійських лексем як лінгвістичного феномену.

Виникненню і поширенню феномена «англіцизм» у сучасній іспанській публіцистиці сприяли різні передумови. Із ключових, можна виділити, що в останні десятиліття в силу домінування в сучасному світі англо- американських засобів масової інформації зростання числа англіцизмів спостерігається в багатьох мовах, в тому числі і в романських. В Іспанії, останнім часом, сформувалася цікава тенденція: вживання англіцизмів в ЗМІ вважається модним і прогресивним, а деякі іспанські лінгвісти дотримуються думки, що англіцизми, навпаки, збагачують іспанську мову.

Відповідно до проаналізованого матеріалу першого розділу можна зробити висновок про те, що поняття мовного запозичення неоднозначне. З одного боку, запозичення розглядається як процес переміщення слів з однієї мови в іншу. З іншого боку, запозичення виступає в ролі іншомовного елемента. Проте від диференційних трактувань цього поняття, функціональність мовного явища «запозичення» залишається незмінним. Запозичення – це оптимальний спосіб збагачення словникового складу мови. Запозичення слів – один з яскравих прикладів взаємодії мов і культур, створення спільних цінностей. При дослідженні було виділено головні поняття в цьому лінгвістичному явищі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Балдинюк В. Наративні моделі сучасної української історичної прози (за творчістю Павла Загребельного та Валерія Шевчука) : дис. ... канд. філол. наук : 10.01.06. Київ, 2004. 175 с.
2. Богачевська І. Християнська наративна традиція: філософсько-релігієзнавчий аналіз : автореф. дис. … д-ра філос. наук : 09.00.11. Київ, 2007. 36 с.
3. Войтенко Л. Художня література як форма комунікації : навч.-метод. посібник. Одеса : б. в., 2020. 36 с.
4. Гаврильченко Г. Актуалізація мотиву братовбивства в романі Надії Гуменюк «Янгол у сірому». Слова ў мове, маўленні, тэксце : зборнік навуковых артыкулаў / пад агульнай рэд. Н. Якубук. Брэст : БрДУ, 2013. С. 176–179.
5. Горбач Н. Притчевість у координатах української історії (за романом «Янгол у сірому» Н. Гуменюк). Вісник Запорізького національного університету : філологічні науки. 2016. № 2. С. 44–51.
6. Гром’як Р. Проблема включення українських традицій у сучасну наратологію. Наративні виміри літератури : матеріали Міжнародної конференції з наратології; 23–24 жовтня 2003 р., м. Тернопіль / упоряд. І. Папуша. Studia methodologica. Тернопіль : Ред.-вид. відділ ТНПУ, 2005. Вип. 16. С. 10–19.
7. Гуменюк Н. Квіти на снігу. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. 208 с.
8. Деркач Л. Наративна модель як спосіб художньої презентації світу. Наукові записки ТНПУ. Серія: Літературознавство. 2011. Вип. 31. С. 245–256.
9. Деркач Л. Наративні моделі у прозі Валер’яна Підмогильного : автореф. дис. ... канд. філол. наук : 10.01.06. Київ, 2008. 20 с.
10. Журба С. Наративна стратегія повісті «Санаторійна зона» М. Хвильового. Наративні виміри літератури : матеріали Міжнародної конференції з наратології ; 23–24 жовтня 2003 р., м. Тернопіль / упоряд. І. Папуша. Тернопіль : Ред.-вид. відділ ТНПУ, 2005. Вип. 16. С. 179–182.
11. Зайцева К. Наративні моделі в сучасній дитячій літературі (на матеріалі української, білоруської прози): автореф. дис. ... канд. філол. наук : 10.01.05. Київ, 2015. 19 с.
12. Капленко О. Наративні структури в українській авангардній прозі 20-х років ХХ століття : автореф. дис. … канд. філол. наук : 10.01.01. Київ, 2005. 20 с.
13. Качмар В. Повістева творчість Богдана Лепкого. Типи нарації : автореф. дис. ... канд. філол. наук : 10.01.01. Київ, 2006. 18 с.
14. Коваленко К. Типи нараторів і види нарації у прозових творах А. П. Чехова («Моє життя», «Розповідь невідомої людини»). Філологічні науки. 2012. № 2. С. 46–50.
15. Легкий М. Українська проза Олекси Стороженка: рух тексту й наративний контекст. Вісник Львівського університету імені Івана Франка. Серія філологічна. Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2007. Вип. 39. Ч. 2. С. 217–226.
16. Avtora. Сайт для студентів та учнів URL: https://www.avtora.com.ua (дата звернення: 02.05.2026)