Архівознавство – це комплексна система знань, що вивчає теорію, історію, і практику архівної справи, її правові та економічні засади. Архівна справа – це галузь життєдіяльності сус

Лекція №1. Архівознавство як наукова система і навчальна дисципліна.

План.

1. Архівознавство, архіви, архівна справа.
2. Предмет, об’єкт і методи архівознавства.
3. Джерельна база та історіографія архівознавства.
4. Архівна справа у дореволюційний період.
5. Становлення та розвиток архівної справи після 1917 р.
6. Архівна справа у 1920-1930 рр.
7. Розвиток архівної справи у повоєнні роки.

Рекомендована література.

1. Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917-1921 рр.) – К., 1998.
2. Архівознавство: Підручн. для студ. вузів / За ред. Я. Калакури, І. Матяш. – 2-е вид., випр. і доп. – К.: Видав. дім „КМ Академія”. 2002. – 356 с.
3. Бондаренко Г.В. Спеціальні (допоміжні) історичні дисципліни. – Луцьк: Ред. відд. Волин. Ун-ту, 1997. – 222 с.
4. Горфейн Г.М., Шепелев Л.Е. Архивоведение. – Л., 1971.
5. ДСТУ 2732 – 94. Діловодство й архівна справа. Терміни й визначення. – К., 1994.
6. Нариси історії архівної справи в Україні / За заг.ред. І.Б. Матяш та К.І. Климової. – К.: Видав. дім „КМ Академія”, 2002. – 612 с.

1. Архівознавство, архіви, архівна справа.

Архівознавство – це комплексна система знань, що вивчає теорію, історію, і практику архівної справи, її правові та економічні засади.

Архівна справа – це галузь життєдіяльності суспільства, що охоплює наукові, політико-правові, культорологічні та техніко-економічні аспекти, організації зберігання архівних документів та використання їх інформації. Функції архівної справи: наукова, культурологічна, правова, опрацювання документів, організація виконання документів, зберігання документів.

Архівна термінологія – це система наукових термінів, яка відбиває сутність архівознавства та архівної справи.

Архівний матеріал – це всі різновидності документів, які зберігаються в архіві. (рукописні,друковані на машинці, інформаційні носії; виготовлені комп’ютерним способом, малюнки, таблиці та ін. якщо вони вийшли з діловодства з приватної, громадської або державної канцелярії і становлять частину даного діловодства). За внутрішнім змістом документи є результатом і виявленням діяльності тої чи іншої установи, а не документами, що випадково потрапили, в цю установу і немають ніякого відношення до цього.

Архівний матеріал – частина документів, яка втратила ділове значення для поточного життя, втратила конкретне значення на момент виявлення, не має актуального значення. (Виконані плани, звіти, законодавчі акти, якими не користуються). Ці документи повинні мати наукове або довідкове практичне значення.

Архів – у стародавній Греції словом „архів” називали будинки вищих урядових установ, де ухвалювалися і зберігалися важливі державні документи. Слово архів походить від грецького слова – що означає влада, місце влади. В стародавньому Римі словом „архів” позначали письмосховище. В сучасній професійній лексиці поняття архів має 2 значення:

А) соціальна інституція (спеціалізована установа), що забезпечує потреби суспільства у ретроспективній документній інформації через архівні документи, реалізовуючи їх зберігання та користування ними;

Б)сукупність документів, сформованих в результаті діяльності установ, підприємств, організацій, окремих осіб.

Архів – установа чи її структурний підрозділ, що організовує і забезпечує відбір, нагромадження архівних документів, їх облік, зберігання та мкористування ними.

Види архівів:

Архів зі змінними складом документів (проміжний) – це архів, який зберігає документи протягом встановлених строків, після чого частина їх підлягає передаванню у відповідний архів для постійного зберігання. Наприклад – архів установи.

Архів постійного зберігання документів – це архів, який здійснює постійне зберігання документів, що стосується його профелю.

Архів-музей – це архівна установа, що виконує функції архіву і музею. Тут зберігаються писемні пам’ятки і речові.

Архівосховище – найважливіша частина архіву, одна з основних його частин, а саме спеціально обладнане приміщення призначене для зберігання архівних документів.

Зберігання документів –  це утримання і забезпечення збереженості документів.

Забезпечення збереженості документів – це комплекс заходів, спрямованих на забезпечення фізичної та фізико-хімічної збереженості документів.

2. Предмет, об’єкт і методи архівознавства.

Серед галузей науки і навчальних дисциплін гуманітарного циклу, роль і значення яких неухильно зростає, одне з чисельних місць посідає архівознавство як система нукових знань про архіви, архівну справу, її історію, теорію і практику.

Архівознавство – це комплексна система знань, що вивчає історію, теорію і практику архівної справи, її правові та економічні засади.

З цього визначення випливає його суть як навчальної дисципліни, що сприяє підготовці фахівців для архівних установ, дає необхідні знання для істориків, правників, культорологів, філологів, фахівців державного управління, яким у науковій і практичеій діяльності доводиться вирішувати проблеми архівістики. (Знайти визначення поняттря „архівістика!!!”).

Місце, роль і функції архівохнавства як навчальної дисципліни визначаються кваліфікаційними характеристиками та державним стандартом рівня знань і практичних навиків бакалаврів, спеціалістів та магістрів. Загальне завдання курсу „Архівознавство” полягає в тому, щоб дати майбутнім фахівцям систему знань з історії зародження і розвитку архівної справи, формування Національного архівного фонду України, становлення архівної системи та діяльності державних архівних установ, основних принципів комплектування, зберігання і використання інформаційно-документальних ресурсів.

Предметом архівознавства як наукової системи є денденції та закономірності становлення й розвитку архівної справи, наукові засади експертизи цінності документів, організації документів Національного архівного фонду, архівного описування, створення довідкового апарату, зберігання та використання відомостей, що містяться в архівних документах.

Об’єктом архівознавства складають Національний архівний фонд та система архівіних установ.

Завдання курсу – теоретичне осмислення усіх складних частин предмета архівознавства, вироблення методів, вирішення проблем.

Архівознавство стало наукою завдяки тому, що спирається на загальнонаукові й специфічні методи дослідження. Сукупність цих методів та основоположних принципів науковості, історизму, об’єктивності, всебічності становлять методологічну основу архівознавства. Розглянемо докладніше основні методи та принципи архівознавчого дослідження.

Метод наукового аналізу і синтезу – дозволяють досліджувати структуру архівного фонду, аналізувати всі його елементи, ідентифікувати його документи. Водночас за допомогою методу синтезу роблять висновки й теоретичні узагальнення.

Пріорітетним методом архівознавства є історичний, який разом з логічним та хронологічним уможливлює грунтовне дослідження витоків і розвитку архівної справи, виявлення основних етапів формування архівної системи, з’ясування внеску провідних архівістів в архівну науку і практику, аналіз впливу конкретно-історичних чинників на стан і характер архівного будівництва.

Важливу роль відіграють ретроспективний та порівняльний (компоративний) методи. Перший дає змогу відштовхнутися від сьогодення і поступово зануритися у архівну минувшину, виділяючи при цьому найхарактерніші риси і тенденції для кожного етапу архівного будівництва, закономірності розвитку архівознавчої думки. Другий уможливлює порівняння нових і старих знань, архівних технологій, виявлення приросту наукових знань і прогресивних методик опрацювання архівних фондів, модернізацію технологій їх зберігання і використання.

Вивчення документів найчастіше опирається на методи історичного джерелознавства: наукової евристики, класифікації і критики джерел, їх ідентифікації тощо. Крім того в архівознавстві використовують мотоди соціологічних досліджень, статистично-математичного опрацювання із застосуванням комп’ютерної техніки та новітніх технологій.

Жодний з названих методів не є універсальним і не може абсолютизуватися. Оптимальних результатів досягають за умови комплексного використання методів, віддаючи перевагу тим, які найповніше відбивають специфіку дослідження, його проблематику та дозволяють вирішувати дослідницькі завдання.

Усі компоненти архівознавства, насамперед історія, теорія і практика архівної справи, ґрунтуються на основоположних принципах наковості, історизму, об’єктивності та всебічності. Послідовне дотримання всіх цих принципів, своєрідних правил для дослідника, є гарантом правдивого висвітлення будь-якої архівознавчої проблеми. Принцип науковості застерігає від описовості, фактографічності, заідеологізованості. Неодмінною умовою успішного архівознавчого дослідження є постійне дотримання принципу історизму. Він орієнтує дослідника на необхідність ґрунтовно з’ясовувати, як і коли виникло те чи інше явище в архівній сфері, які основні етапи у своєму розвитку воно пройшло, чим стало або які уроки випливають з минулого. Цей принцип вимагає від дослідника глибоко аналізувати конкретно-історичні умови, в яких розвивалась архівна справа, уникати будь-яких проявів модернізації історичного процесу.

Важливе значення має принцип об’єктивності. Як відомо, об’єкти джерелознавчого і архівознавчого дослідження мають об’єктивний характер, але позначені суб’єктивізмом, оскільки створені людьми. Документи, що передаються на зберігання до архівів, в т. ч. Законодавчі акти, міжнародні угоди, є продуктом діяльності чи творчості конкретної людини або групи людей. Отже, чинник суб’єктивності притаманний самому об’єкту пізнання. У ролі суб’єкта щодо об’єкта вивчення виступає сам дослідник, що неминуче відбивається на його оцінках подій, явищ та осіб. Досягти об’єктивності можна лише за умови врахування всіх точок зору на ту чи іншу подію, зіставлення їх аргументації, побудови оптимальної версії.

Крім загальних принципів архівознавства, слід враховувати специфічні принципи ведення архівної справи. Йдеться про принципи неподільності архівних фондів, доступності архівної інформаці (відкритості) та ін.

 3. Джерельна база та історіографія архівознавства.

Архівознавство має багату й різноманітну джерельну базу, що охоплює загальноісторичні та спеціаьні архівознавчі джерела. Основний масив їх складають історичні джерела, які набувають архівознавчого характеру внаслідок специфіки пізнання. Класифікацію писемних архвознавчих джерел проводять за критеріями, прийнятими в сучасному історичному джерелознавстві.

До першої групи належать нормативні акти та інші документи державних органів, політичних партій, громадських і релігійних організацій, творчих спілок, пов’язані із заснуванням архівів, визначенням їх профілю і структури. До цієї групи належать документи органів управління архівною справою, адміністрації архівів.

Другу групу складають твори, промови, виступи державних і громадських діячів з питань архівної політики, діяльності архівних установ та праці відповідальних працівників архівної галузі всіх рівнів, які містять інформацію про реалізацію архівної політики, діяльності відповідних установ.

Третю групу становлять так звані масові джерела, насамперед матеріали преси, періодики. Серед них пріорітетними є матеріали архівної періодики, зокрема журналів „Архівна справа” (1926-1930), „Радянський архів” (1931), „Архів Радянської України” (1932-1933), „Архіви України” (з 1965) та ін. Інформація, вміщена на сторінках історичної та архівної періодики про досвід роботи архівних установ, нові надходження до архівів, підготовку архівістів, спорудження архівосховищ і архівних комплексів, є джерелом для дослідження історії та організації архівної справи.

 До четвертої групи джерел належать інструктивні та довідково-інформаційні матеріали, підготовлені архівними установами – службові інструкції, правила, путівники, довідники та інші, які дають цінну інформацію щодо технології архівної роботи. З певною мірою умовності до цієї групи можна віднести самі архівні фонди, облікову документацію, акти експертизи, каталоги і тематичні картотеки, програмне забезпечення інформаційних систем.

Джерельне значення мають і наукові праці з історії, теорії та організації архівної справи, матеріали науково-практичних конференцій. Це п’ята група джерел, які є насамперед історіографічним джерелом архівознавства.

Як окрему, шосту групу виділяють мемуари, спогади, щоденники і листування істориків, архівознавців, архівістів. Так, збереглися спогади М.Грушевського, Д.Дорошенка, М.Костомарова.

Архівознавство, що є порівняно молодою наукою, має широку історіографію – походить від слів історія і графо (пишу), це історія науки вцілому, хто вивчав, сукупність спостережень, які посвячені певній епосі чи темі. Її можна трактувати як галузь знань про історію і закономірності розвитку архівознавчих досліджень, еволюцію її теоретико-методологічних принципів та повноту дослідження проблем архівної справи.

Завдання її як предметно-проблемної історіографії полягає в тому, щоб дати відповіді на такі питання: які проблеми архівознавства досліджено з достатньою повнотою; які архівознавчі питання висвітлено частково, неповно або невірно; які проблеми не порушуалися і не досліджувалися.

Аналіз відповідей на ці питання, їх синтез становлять історіографію архівознавства, оскільки дають цілісне уявлення про витоки архівознавчих знань, основні етапи і здобутки їх розвитку, достовірність і повноту дослідження теоретичних і практичних аспектів архівної справи, дозволяють прогнозувати подальші дослідження.

До завдань історіографії архівознавства належить вироблення наукової періодизації розвитку архівознавчих знань, виявлення найвагоміших наукових концепцій, з’ясування персонального внеску вчених у розвиток архівної науки, створення їх творчих біографій.

Трансформація знань про архіви у науку відбувалася в середині та другій половині XIX ст. Цей процес проходив майже одночасно на українських землях, які були у скдаді Російської та Австро-Угорської імперії. Історія українського архівознавства тісно пов’язана з традиціями Києво-Могилянської академії, Університету Св. Володимира й Київської археографічної комісії (1843-1921), київської, харківської та львівської наукових історичних шкіл. Збирання давніх актів, підготовка і публікація „Архива Юго-Западнной России” (1858-1914), „Актов, относящихся к истории Западной России” (1844-1853), „Джерел до історії України-Руси  (1895-1924) ”. та ін. супроводжувалися розробленням теоретичних та методологічних питань архівістики. Наголос робився на джерелознавчих та археографічних аспекти архівної справи. Відпрацьовувалися методики пошуку, відбору, оцінки, описування давніх актів, принципів їх публікації, вироблявся понятійно-категоріальний апарат архівознавства. Біля витоків української архівістики стояли такі видатні вчені, як М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, М.Грушевський та ін.

Вагомим є внесок в українську архівістику та джерелознавства В.Антонович. Як один з подвижників української ідеї, В.Антонович утверджував в українській науці традицію документалізму. Він особисто підготував 9 томів „Архіву Південно-Західної Росії” (так офіційно називались українські землі), до яких увійшло понад 2 тис. доокументів і пам’яток, започаткував в Університеті Св. Володимира лекційний курс з джерелознавства, брав участь у виданні „Київської старовини”, на сторінках якої оприлюднювалися архівні документи з авторськими коментарями.

Створення національної архівістики продовжив учень В.Антоновича – видатний український історик, політичний та державний діяч М.Грушевський. З його ініціативи було реформовано Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові, створено при ньому Археографічну комісію і започатковано видання „Українсько-Руського архіву”. М.Грушевький утвердив в українській історичній науці дух відповідального і поважного ставлення до джерела, прищепив своїм численним учням інтерес до пошуку і збирання джерел, залучив їх опрацювання архівних фондів Варшави, відня, Женеви, Москви, Санкт-Петербурга, які мали великий документальний шар джерельної інформації з історії України. Отже, другу половину XIX ст. можна розглядати як перший етап становлення і розвитку українського архівознавства, якому в XX ст. попри всі суперечності судилося сформуватися як окремій галузі знань, а згодом набути статусу наукової системи.

Рубіжною віхою другого етапу , що охоплює перші три десятиріччя, стала Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр., під час якої відродилася Українська держава, згодом знищена більшовиками. Національне державотворення дало поштовх виробленню державної політики в архівній галузі, розробленню проекту Національного архіву, офіційному заснуванню Національної бібліотеки, української академії наук та Історичної секції в її структурі.

Зі встановленням радянської влади в Україні почалася націоналізація архівів і зрештою було проведено архівну реформу на засадах централізації. Після включення України до складу СРСР на її території було остаточно поширено схему архівного будівництва РФСРР. Політика українізації спочатку позитивно позначилася на розвитку архівної справи і архівознавства. В цей період закладалася наукові основи створення єдиного Державного архівного фонду України, розроблялася і впроваджувалася українська архівна термінологія, вироблялася методика описування фондів, експертизи цінності документів. Помітну роль у розвитку архівної науки відігравав журнал „Архівна справа” та інші фахові видання. Другий етап розвитку українського архівознавства завершився згортанням політики українізації, дедалі глибшою ідеологізацією всіх наук на принципах партійно-класового підходу і революційної доцільності використання джерел, що знайшло офіційне закріплення у листі Й. Сталіна до журналу „Пролетарская революция” (1931).

Третій етап (1930-1950) пов’язаний з остаточним утвердженням тоталітаризму в СРСР. У цей час ще більше централізувалася архівна система, яка підпорядковувалася Наркомату внутрішніх справ, було максимально звужено доступ до архівів. Масові репресії торкнулися працівників архівної галузі, істориків та архівознавців. У повоєнні роки було здійснено деякі заходи щодо відбудови архівів, повернення з евакуації документальних ресурсів, кадрового оновлення галузі, що позитивно вплинуло на архівознавчі дослідження. Важливою подією було відкриття на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т.Шевченка кафедри архівознавства (1944), згодом – історико-архівного відділення та аспірантури.

З середини 1950-х років окреслився четвертий етап історії архівознавства, який тривав до розпаду СРСР. Його початок пов’язаний з хрущовською „відлигою”, критикою культу особи Й.Сталіна, активізація історичних досліджень, що не могло не позначитися на архівній системі. Залишаючись під повним партійно-державним контролем, архівна справа сформувалася в окрему галузь, якою керувало Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР (1966). Підготовка фахівців архівної справи зосереджувалася у Московському державному історико-архівному інституті, який разом зі Всесоюзним науково-дослідним інститутом документознавства та архівної справи був своєрідним „законодавцем” і центром науково-теретичної роботи в галузі архівознавства. На цьому етапі архівознавство набуло виразнішого статусу науки і навчальної дисципліни, було опубліковано низку праць і посібників.

Проголошення у серпні 1991 р. державної незалежності України, нова хвиля нацонально-культурного відродження, демократизація країни, її входження у світове співтовариство започаткували п’ятий етап розвитку архівознавства, пов’язаний з потребою суспільства і держави в новому осмисленні ролі архівів, значення історико-архівознавчих, джерелознавчих та археографічних досліджень, прийняттям Закону України „Про національний архівний фонд і архівні установи”, з реформуванням архівної системи України, її демокраизацією.

4. Архівна справа у дореволюційний період.