Аудіювання 1. Познач, що Андрійку хотілося змінити в поведінці мами. а) щоб мама швидше розповіла, яка в неї сьогодні для нього новина б) щоб мама в цей вечір не затягувала час з

ЖИРАФЕНЯ БЕРІЗКА

( Скорочено )

Сьогодні мама прийшла з роботи й ще з порога ска­зала:

•   А яка в нас новина! Ти й уявить собі не можеш... Приходили навіть кореспонденти - про неї в газеті ско­ро напишуть!

Я відразу зрозумів: почую щось цікаве. Але мама мовчала. Спершу помила руки, згодом почала готувати вечерю. Я ходив за нею слідом по квартирі й допиту­вався:

•   Яка ж та новина! Ну, яка вона?..

Мама завжди так: почне щось казати, а потім рап­том замовкне. Щоб мені закортіло ще більше. Щоб уже ніякого терпіння не було чекати. І де в неї взялася та звичка? І як би це її перевиховати? Щоб вона відразу все мені розповідала. Отак: зайде в квартиру і каже: «Ан­дрійку, ти знаєш, а в нас ведмідь Гоша втік!». Я знаю, що звірі в зоопарку ще не втікали. Але це так, напри­клад. Так нанервуєшся, доки мама нарешті все розкаже!

•   А що там у нас у школі сьогодні?
•   Нормально!

Швиденько відповідаю і прохально дивлюся на неї.

•   То що за новина, мамо? - Я аж дихати перестав. Вона усміхається. Знаю, що нарешті вже скаже.
•   У нашої жирафи знайшлося жирафенятко, - каже мама.
•   У Каланчі - жирафенятко! Оце справді новина. І яке воно - малесеньке-малесеньке?
•   Атож, малесеньке-малесеньке, - сміється мама. - Тільки на цілу голову вище за мене.

І ось ми йдемо в зоопарк. Посеред однієї загорожі лежить жирафеня. А над ним стоїть Каланча. Голову задерла високо і дивиться на мене так, ніби я в неї щось украв.

•   Чого це вона? - запитую маму. - Наче сердиться на мене чомусь.
•   Заспокойся, вона не сердиться, - відповідає мама. - Жирафа боїться за дитину.

А жирафеня таке гарнесеньке - геть у плямах, як і Каланча, очі проти сонця світяться і вушка на голові тремтять.

Лежало-лежало, потім повело головою в мій бік і стало придивлятися. І Каланча вже якось миролюбні­ше позирає.

Заговорюю до жирафеняти:

•   Тепер щодня приходитиму, і ти до мене звикнеш... І як же тебе назвати?.. Якесь би хороше ім'я знайти. І щоб воно було схоже на тебе...

У школі я розповів хлопцям про жирафеня. Після уроків ми прийшли в зоопарк. Жирафеня лежало біля ніг Каланчі, а коли побачило мене, повільно встало й підійшло до загорожі.

- Яке ж воно гарненьке! А які очі! І ще хтось сказав:

• Воно на берізку схоже.

Я придивився - й справді: білі й чорні плями, як на березі, і струнке, мов деревце...

•   Берізка! Берізка! Берізка! - радо загукав я. - На­звемо його Берізка!

І всім це ім'я сподобалося. Так жирафеня стало Бе­різкою. Усім класом до нього приходимо. Нам було б нецікаво без нього жити. Як добре, що в нас тепер є жирафеня. А ім'я жирафеняти й мамі сподобалося.

•   Нарешті ти вже по-людськи назвав тварину, - ска­зала вона. - Таке ім'я приємно й почути... (463 сл.)

Михайло Слабошпицький