Авторська легенда про мак (за мотивами Михайла Стельмаха "Мак цвіте")

Цьомко Маріна

Легенда про мак

Червоні маки у блакитно-жовтих стрічечках

В руках тримає стомлене дівча.

На підвіконні догорає свічечка,

А за вікном зористе небо проплива.

 

В душі дитячій безліч запитань

Про долю її великого народу,

Який у час нужденний завжди без вагань

Віддав би все за віру та свободу.

 

Тож на колінах у потертій палітурці

Стареньку книжечку долоньками перебира

Маленька дівчинка, яка має на думці

Поринути в легенду про Мака-козака.

 

Розпалахкотіле серце від жаги

Збирає достиглі плоди історії,

Яка ввібрала в себе безліч таїни,

Оповита звитягою воїнів.

 

Туман малює смуток на обличчі,

Бо серце сповнене журби й тривоги.

Дівчатко бачить дійства таємничі,

Де ворог лютий прагне бути Богом.

 

Небесна втома обтяжує землю,

Кидає з висоти сумний свій привіт,

Бо сили сунуть ворожі  та темні,

Рубають людей на дрібен цвіт.

 

Ворожі набіги спустошують землю,

Палають пожари, невільницький плач,

Немає пощади, болюча дилема,

Котиться лихо землею, мов м’яч.

 

Татари і турки летять, мов на крилах,

На конях смаглявих, що збурують шлях.

Як вітер розхристаний, лють кипить в жилах,

Немає пощади й жалю в їх очах.

 

Цей ворог вулканом встеляє степи -

Безстрашна  гнітюча ворожа навала

Хапає арканом дівочі сліди,

Це сила Аїда – жорстокість незнана.

 

Безпечно блукають ординці степами,

І поглядом хижим шукають когось,

Шукають гостинець собі для забави.

Немає, не чути, лиш тиша кругом.

 

Один розпашілий вояка-ординець

Від люті, ненависті, з гірки звернув.

І оком лукавим примітив гостинець,

Тож швидко слідами хиткими майнув

 

За босим дівчиськом, шістнадцяти літ,

Що злегка скрадалось собі по траві

В дорозі далекій, як маковий цвіт,

Малими ногами по голій ріллі.

 

Зрадів тут ординець. Вогонь загорів,

Холодний вогонь у звіриних очах,

Бо хижий шакал свою здобич зустрів -

Беззахисну мавку на  вкраїнських степах.

 

Жорстокий, лукавий…А що, душогубе,

Для тебе що важить дівоче життя?

Ах,  підла істота, вже жде її згуба,

Пропаде дівчатко в маю без пуття.

 

Загине, принижене, зболене духом.

Страждання почує лиш небо бездонне,

Погляне німою журбою над луком.

Ісусе! О, Боже! Маріє! Мадонно!

 

Хто має право кривду чинити,

Зганьбити, убити невинну дитину,

Продати у Кафі за копійчину,

Убити в ній мрію, в людині людину?

 

Хто дав це право, святі чи грішні,

Боги, може люди, назвіть причину?

Ми лише люди, над нами Всевишній.

Міряти долю нам самочинно

 

Не дано права, небесним слугам.

Маємо жити, добро творити;

Мати сумління, добрі заслуги,

Правду і віру; честь не ганьбити.

 

На жаль, не всі свідомо зримі

Приходять для блага на землю святу.

Є люди без честі, є нескоримі,

Що завжди  платять добром добру.

 

На жаль, є люті турки й татари,

Що гірші звірів в диких степах,

Душею темні, тож сіють чвари,

Горе велике, морок і жах.

 

Галопом мчиться буланим ординець,

А босе дівчисько вже майже в руках.

Бідна пропала, бо  хижий злочинець

Ще трохи й  впіймає її на аркан.

 

Вже  серце  дівоче майже  не б’ється,

Сил не хватає… Рятуйте хто-небудь!

Неначе підступною гадюкою в’ється

Над життям молодечим ординець-нелюд.

 

Знову  сонце засяяло в чистому небі,

Прийшов рятівник на допомогу,

Бравий козак, а, може, й далебі,

Народний герой, обраний Богом.

 

В дівочих очах запалала надія,

Бо хлопець звитяжний її уберіг

Від зазіхань тирана, злодія.

Гуде  просторами лукавий сміх,

 

Бо хижі ординці зазнали поразки.

Бранка врятована вже утікає,

Козак  їй  для втечі подав підказки,

Тож вона шлях додому шукає.

 

Серце дівоче, бентежне й тривожне,

У хвилюванні за козака.

Дівчина плаче, не знає, як можна,

Витягти з пастки рятівника.

 

Сльози, мов перли, летять додолу,

Вона ж, як чайка, мчить все скоріш.

Вітер із нею веде розмову,

Ще й закриває дівочий слід.

 

А юний молодець в двобої

З чужинцем хижим вже зітнувсь,

Лиш чути свист важкої зброї,

І кров’ю вмитий лютий гість.

 

Козак вродливий поглядає

На ту стежину, де дівча.

Про неї думає, й не знає,

Що згасне тут його життя.

 

Боровся з ворогом відважно,

Як лютий звір рубав щосили

Козак ординців. Леле, страшно,

Чавив людей-нечисту силу.

 

Махав наліво, і направо,

Та поглядав все на стежину.

Вже втому в тілі почував,

Та все ж дивився вслід дівчині.

 

А бісів кат погнав в байрак,

Погнав з ординцями своїми.

Тікай козаче! Та козак

Погнався на коні за ними.

 

Не врятував себе хлопчина,

Бо до останнього боровся,

За Батьківщину, за єдину,

Щоб лютий ворог не глумився.

 

Встеляв поля чужинським трупом,

Шипіли трави у долині.

Неподалік кричали круки,

Бо вже чекали на поживу.

 

Козак ординців розкидає,

Що їх бере вже переляк.

Хто б’ється ще, хто вже тікає,

Не знати діло піде як.

 

Зазнали втрат страшних гульвіси,

Вже й чути крик: « Це не козак!

Мабуть, шайтан, пройдисвіт  бісів!

Він сіє в душах переляк!».

 

Козак-сміливець посміхнувся:

«Я не шайтан, я лиш козак,

З шайтанами не вперше б’юся.

Мене в Січі прозвали Мак,

 

Я не забув стару науку,

Я не забув своїх братів.

Ганьба віддати себе в руки,

Вже краще бити ворогів. »

 

Знов шаблі скрегнули в двобої,

Знов чути крики нелюдські,

Червона кров тече рікою,

Гримаси  люті на лиці.

 

Дужий, як вітер, був  козак,

Боровся з хмарою ординців.

Дужий козак, на ймення Мак,

Не падав духом й на хвилинку.

 

Та враз упав посеред поля,

Неначе крила хто обтяв.

Така вже певно в нього доля.

Чому він звідси не втікав?

 

Він не тікав, бо він сміливець,

Не боягуз і не злодюга,

Відбив в ординців їх гостинець,

А їх чекатиме ще згуба.

 

Востаннє їм сказав козак:

« Я не загину, багряніти

Я вічно буду, бо я  Мак!

Цвістиму я по всьому світу!»

 

Ординці повели лукаво:

«Як хочеш, зробимо ми так,

Ми бачимо, козак ти бравий,

Що ж, скришимо тебе на мак.»

 

Поглянув стомлено козак,

На білий світ  ще хоч разок.

Усе, пропав звитяга Мак,

У полі посеред квіток.

 

Обагрені маки цвітуть на полях,

На землях, що зрошені кров’ю 

Вічних героїв, які пройшли шлях

В прагненні правди й любові!

 

Квіти ці –  свідки страшних лихоліть,

Падіння людського і страху.

Хай пломенить королевий цей цвіт

Винно-червоного маку!

 

Маки – це пам'ять  відбита в віках

Про долю мого народу,

Пісенні пташки на сторінках

Легенд про добро та свободу.