Т.В.Ружанська  

 

 

Мій рідний край –  у центрі України

 

Історія. Краєзнавство

 

 

 

Бібліографічний посібник 

 

 

Матеріали щодо вивчення історичної  та культурної спадщини Кіровоградської області,  зокрема Добровеличківського району  та міста Помічна

 

 

2-ге видання доповнене, перероблене

 

 

Помічна, бібліотека Помічнянської ЗШ №3,

2016

 

Ружанська Т.В. Мій рідний край – у центрі України. Історія. Краєзнавство [Текст]: бібліографічний посібник / упоряд. та комп’ют. оформлення Т.В.Ружанської. – 2-ге вид., допов., перероб. - Помічна: Бібліотека Помічнянської ЗШ №3, 2016. – 192 с.: іл. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Упорядник:   Т.В.Ружанська, провідний бібліотекар

Помічнянської ЗШ №3

 

 

 

 

 

До бібліографічного посібника включено науково-популярну, науково-художню літературу історико-краєзнавчого спрямування, яка містить матеріали щодо вивчення історичної та культурної спадщини Кіровоградської області, зокрема Добровеличківського району та міста Помічна.

Джерелом для створення посібника послужив фонд шкільної бібліотеки та фонд шкільного історико-краєзнавчого музею, а також матеріали пошукових досліджень учителів навчальних закладів міста та краєзнавців району. Текст супроводжується фотографіями.

Приємно здивує читачів рубрика «Це цікаво!», яка висвітлює різноманітні відомості, легенди та перекази з історії рідного краю.

Матеріал бібліографічного посібника сприятиме формуванню в учнів почуття любові і гордості за свою малу Батьківщину, усвідомлення того, що її історія є частиною загальноукраїнської та європейської історії.

 

 

 

      Т.В.Ружанська, 2016

 

      Бібліотека Помічнянської ЗШ №3, 2016

 

 

      Ружанська Т.В. Слово до читачів …………………………………        7

 

                   І. Кіровоградщина – перлина степу ………..           9

      Символіка Кіровоградської області………………………………...      11

      Бібліографія для зацікавлених                                                            

                   Мій рідний край – Кіровоградщина ………………………..        13

                   Кіровоградщина: зазирнути в минуле………………………       16

                   Відомі люди Степової Еллади ………………………………       19

      Кіровоградщина літературна                                                          

      Бібліографія для зацікавлених ……..................................................       21

Базилевський В.О. ……………………………………...........       22 Близнець В.С. …………………………………………..........       23 Винниченко В.К. …………………………………………….           26 Голованівський С.О. …………………………………………    31

Гусейнов Г.Д. …………………………………………...........       33 Добровольський С.П. ………………………………………..      35

                   Карпенко-Карий І. ……………………………………...........       37

                   Козаченко В.П. ……………………………………………….       39

                   Кропивницький М.Л. …………………………………...........       41

                   Маланюк Є.Ф. ………………………………………………...      45

                   Микитенко І.К. ……………………………………………….       49

                   Олеша Ю.К. …………………………………………………..       52

                   Плачинда С.П. ………………………………………………..       54

                   Сухомлинський В.О. …………………………………...........       65

                   Тендюк Л.М. ………………………………………………….       61

                   Яновський Ю.І. ……………………………………………….      63

      Сучасні письменники Кіровоградщини                                             

      Бібліографія для зацікавлених ……………………………………..       66

                   Безпалий Л.Я. ………………………………………………..        67

                   Бредихіна М.Н. ………………………………………………       68

                   Бондар В.В. …………………………………………………..        69

                   Гончаренко В.В. ……………………………………………..        71

Горчар К.Г. …………………………………………………..        73 Жовна О.Ю. ………………………………………………….    74

Загравенко А.Р. ………………………………………………       76 Кокіна Л.М. ………………………………………………….    78 Корінь А.М. ………………………………………………….    79

             Кримський А.А. ………………………………………………    80

Куценко Л.В. …………………………………………………. 81

             Левицький В.В. ……………………………………………….    82

             Надутенко О.В. ……………………………………………….    83

            Погрібний В.О. ……………………………………………….    84

             Полєвіна О.М. ………………………………………………...    86

            Селецький П.І. ……………………………………………….     87

             Царук А.П. ……………………………………………………    89

             Чамлай Б.Ф. …………………………………………………..    90

            Шпудейко Г.І. ………………………………………………...    91

Бібліографія для зацікавлених                                                             

             Гордість Кіровоградщини……………………………………    92

            Заповідні куточки рідного краю …………………………….    93

             Скорботні сторінки народної пам’яті ………………………    95

             До джерел історії та культури Кіровоградщини …………...    99

                                     ІІ. Наш край – Добровеличківщина ………..      101

Символіка Добровеличківського району ………………………….    102

Вивчай і знай свій рідний край                                                           

Історико-краєзнавчий нарис ……………………………………….      104 Бібліографія для зацікавлених ……………………………………..      121

Як і коли виникла Добровеличківка?                                                 

Історико-краєзнавчий нарис ……………………………………….    123

Цікаво знати!                                                                                    

             Чому Добровеличківка? Легенда ……………………………    124

            Було це в сиву давнину………………………………………     124

Козацька криниця ……………………………………………. 125

             Георгіївське джерело ………………………………………...    126

Історії заснування сіл Добровеличківського району  Варваро-Олександрівка. Легенда …………………………...           127

             Карбівка ………………………………………………………    128

             Липняжка ……………………………………………………..    129

             Маркове ……………………………………………………….    130

Олексіївка ……………………………………………………. 132 Перчунове ……………………………………………………. 133

            Піщаний Брід …………………………………………………    135

             Тишківка ……………………………………………………...    137

Червона Поляна ………………………………………………

Юр’ївка ………………………………………………………

Літературні перлини Добровеличківського краю

Бібліографія для зацікавлених …………………………………….

Ірха А.Я. ………………………………………………………

139

140

 

143

144

145

Іванченко І. …………………………………………………..

                     Кондратенко-Процун В.Ф. ………………………………….      146

                     Мєркунова Н.О. ………………………………………………     148

                     Проскаченко Д.Л. …………………………………………….     149

Тарнавський В.М. ……………………………………………. 150

         Бібліографія для зацікавлених                                                            

                     Земляки на фронтах Другої світової війни …………………     151

                                              ІІІ. Рідне місто – Помічна ………………………      154

        Символіка міста Помічна …………………………………………..      155

         Помічна – місто залізничників. З історії міста                                   

         Історико-краєзнавчий нарис ……………………………………….     156

Основні етапи індустріалізації міста ………………………………      159 Бібліографія для зацікавлених …………………………………….       162

         Цікаво знати!                                                                                   

Звідки пішла назва «Помічна»? …………………………….       164 Микола Лунін - людина, яка докорінно      

                     змінила обличчя післявоєнної Помічної……………………      167

         Історичні пам’ятки нашого міста                                                  

Скіфський курган у Помічній ………………………………       169 Башта Шухова – пам’ятник сміливої     

                     інженерно-технічної думки ………………………………….     170

Помічна в роки Другої світової війни (1939-1945)     Помічна напередодні окупації ………………………………  172

                     Роки окупації. Рух опору ……………………………………      176

                     Визволення Помічної ………………………………………..      183

         Бібліографія для зацікавлених ……………………………………..      186

         Знаємо історію країни – впевнено крокуємо в майбутнє………     188

         Знайди і прочитай, це цікаво!                                                          

                     Бібліографія для тих, кого цікавить історія                               

                     Кіровоградської області ……………………………………..      189

         Електронні ресурси матеріалів з історії рідного краю ………..     191

         Використана література …………………………………………     192

 

 

Багато є чудес  у цьому світі, Де сині ріки, гори і моря. Але для нас найкраща й наймиліша -

Кіровоградщина – колиска степова.

 

 

Там, серед степу і покосів,

Вдивляючись у неба голубінь,

Добровеличківка у світанкових росах, Своїх чекає дочок і синів.

Є ще одна земля, що серцю мила -

Край залізничників, звеличений в віках. Щодня нам розкриває свої крила

Святе і рідне місто – Помічна.

 

Тетяна Ружанська

Історія Батьківщини – це вічно жива          сила,    яка      створює громадянина.

*****

Для кожного з нас Батьківщина починається з чогось маленького, ніби незначного і непримітного.

В.О.Сухомлинський

 

Слово до читачів!

Для кожної людини Батьківщина – це край, де народилися її діди й прадіди, живуть і працюють її батьки, це те місце, де народжується і живе кожна людина. Для нас з вами найкращою і найріднішою завжди буде земля Кіровоградщини.

І ось саме цей бібліографічний посібник, який ви тримаєте в руках, розповідає про наш край. Поняття «наш край» усі люди розуміють однаково - це рідне місто, село й селище, вулиця, на якій пройшло дитинство, та ще багато чого гарного і зворушливого, до якого щоразу хочеться повернутися. 

Кожній людині обов’язково потрібно знати історію своєї малої Батьківщини. Варто знати про місце, де народився, адже ці  знання потрібні не лише для себе, але й для того, щоб розповісти про них близьким та друзям.

Першими, хто візьме в руки посібник, будуть учні та вчителі Помічнянської загальноосвітньої школи №3. Матеріалом для його створення послужив фонд шкільної бібліотеки та  фонд шкільного історико-краєзнавчого музею, а також матеріали пошукових досліджень учителів навчальних закладів міста та краєзнавців району.

Сторінки посібника розкажуть про історію Добровеличківського району та міста Помічна. Видання познайомить з видатними людьми міста, району та області, пам’ятниками історії та архітектури. 

Жителям Помічної буде цікаво дізнатися,  як з маленької станції Помічна перетворилася на місто, великий залізничний вузол, який зв’язує всі куточки бувшого Радянського Союзу. 

У посібнику викладені бібліографічні відомості та краєзнавчі матеріали про історію заснування та розвитку міста, етапи індустріалізації, скорботні роки Голодомору та ІІ Світової війни.

 Окремі розділи знайомлять читачів з історичними пам’ятками рідного міста. 

Кіровоградщина багата на таланти. На всю Україну прославляють її наші письменники та поети. Вони живуть серед нас, та, на жаль, ми часто-густо навіть імен їх не знаємо. Але цей бібліографічний посібник обов’язково заповнить цю прогалину і допоможе дізнатися про них.

Історія Добровеличківського краю, нашого рідного міста Помічна - цікава і багатогранна і, звичайно, не може поміститися на сторінках однієї книги. Тому видання  пропонує читачам, окрім історико-краєзнавчих нарисів,  бібліографію для зацікавлених. Для читання пропонується перелік літератури з даної теми,  який є у бібліотеці Помічнянської ЗШ №3.

Сподіваюся, що ця книга зацікавить вас, змусить задуматися над своїм майбутнім та майбутнім свого рідного краю, спонукатиме до читання книг і пізнання нового, стане поштовхом до вивчення історії міста, краю, країни. 

Маю надію, що матеріал, зібраний у посібнику, надихатиме читачів більше дізнаватися про свою малу Батьківщину, про життя своїх близьких та друзів, про тих, хто віками звеличував наш красивий степовий край. 

Пам’ятайте, наш спільний дім – Кіровоградщина, мальовничий куточок України. Все, що нас оточує – історія, культура, природа - своєрідне й унікальне. Наш з вами обов’язок зберігати і не порушувати цю унікальність, вчити і творити, знати і розуміти свою історію. При цьому потрібно усвідомлювати, що краще розуміння історії рідного краю досягається тільки у нерозривному зв’язку з історією України в цілому.

Бажаю усім вам бути справжніми патріотами своєї землі.

 

Тетяна Ружанська, 

провідний бібліотекар Помічнянської ЗШ №3

Кіровоградська область розташована у межиріччі Дніпра та Південного Бугу, у південній частині придніпровської височини.  

Археологічні пам’ятки Кіровоградщини є свідченням зародження на цій території у V-ІІІ тисячоліттях до н.е. трипільської культури, у ІІV-ІV ст. до н.е. - Скіфської, у І тисячолітті - давніх слов'ян. Тут у ХV-ХVІ ст. виникло та набуло розвитку українське козацтво.

З середини XVІІІ ст. починається активне заселення краю як українцями, так і вихідцями із Росії, Балкан, країн Західної Європи.

1754 року збудовано фортецю Святої Єлисавети, яка дала початок місту (до 1924р. - Єлисаветград, до 1934р. - Зінов'євськ до 1939р. - Кірове, з 1939р. - Кіровоград).

Кіровоградська область утворена 10 січня 1939 р. 

             Територія    -    24,6    тис.кв.км,    населення    (за    даними на

         01.04.2009 р.) -      1025,5       тис.       чол.      Область       налічує 21

адміністративний район, 12 міст, з яких 4 - обласного значення, 26 селищ міського типу, 1024 сільські населені пункти.

Область займає перше місце в Україні за запасами і видобутком бурого вугілля. Є значні поклади золота, урану, алмазів, озокериту, гірського воску, горючих сланців, торфу, нікелю, графіту, високоякісних гранітів та вогнетривкої глини.

Кіровоградщина відома, як край сільськогосподарського машинобудування, де випускаються комбайни «Лан», ефективне млинарне устаткування «Фермер». На основі різнопланового сільського господарства розвиваються підприємства харчової промисловості ВАТ «Птахокомбінат», «Сонола», «Паляниця», «Креатив».

Сприятливі погодні умови, родовища радонових і мінеральних вод сприяють розвиткові мережі курортно-лікувальних закладів та оздоровчого туризму.

Окрасою Кіровоградщини є пам’ятники природи, історії та культури: заповідник–музей Карпенка-Карого «Хутір Надія», дендропарк «Веселі Боковеньки», Онуфріївський парк, ландшафтні заказники «Карпенків край» та «Монастирище».

Кіровоградщина колиска українського професійного театру, батьківщина Д.Чижевського, Є.Маланюка, Ю.Яновського, І.Микитенка, Г.Нейгауза, Ю.Мейтус, К.Шимановського, В.Винниченка, І.Тамма, О.Осмьоркіна, Д.Тарковськог, Ю.Олеші.

 

Символіка Кіровоградської області

 

 

                       ГЕРБ                                                              ПРАПОР

 

 

 

 

 

 

Затверджено в 1998 році

Автори символіки: КривенкоВ.Є., Сибірцев В.І., Шляховий К.В.

ПОЯСНЕННЯ СИМВОЛІКИ

 

                                                         Центральною      фігурою     герба      Кірово-

градщини є скіфський степовий орел - один з найдавніших (кін. VII - поч. VI ст. до н.е.) зразків орлиної символіки, знайдених недалеко від м. Кіровограда при розкопках Мельгуновського кургану в 1763 році.

Зображення орла в геральдиці вважається символом   мужності        та         великодушності,

проникливості та справедливості, сили і влади. У дохристиянських уявленнях співвідноситься з небом і світлом (сонцем). У християнській символіці передає ідею вічності праведного життя. В обох випадках знак орла - емблема духовності. У скіфів орел був символом бога Папая, пов'язувався з культом батька, батьківської землі, батьківщини.

Він компонується в овал, що повторює модель всесвіту та вічного круговороту життя. Золотий орел у гербі Кіровоградщини символізує рідну землю, спадковість її від пращурів, духовне відродження нащадків.

В оздобленні щита - прямокутна синя хоругва з жовтим Тризубом, облямована по периметру жовтою лиштвою й охоплена декоративними гілками; щит обабіч обрамований золотим колоссям, знизу дубовим листям, перевитим синьою стрічкою, закріпленою знизу золотим сувоєм; на стрічці золотий девіз            З ДОБРОМ ДО ЛЮДЕЙ.

Синя хоругва з жовтим державним Тризубом вказує на належність області до України. Золоте пшеничне колосся в оздобленні герба підкреслює багатство хліборобського краю, золоте дубове листя - могутність і витривалість.

Колористичне вирішення : синій, червоний (малиновий), золотий (жовтий) кольори підкреслюють давні козацькі традиції та багатство землі степової України.

У прапорі повторюються кольори та центральна фігура герба - степовий орел.

 

 

 

Мій рідний край – моя Кіровоградщина

 

Бібліографія для зацікавлених

 

 Дяченко Л.Д., Ковальов М.М. Рідний край. Кіровоградщина [Текст]: підр. для 5 кл. / Дяченко Л.Д., Ковальов М.М. – Кіровоград: Облуправління по пресі, 1992. – 152 с.: іл. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

Підручник допоможе не тільки вивчати край,     але       й          розвинути             здібності самостійного мислення і творчої діяльності. Книга знайомить учнів з водними багатствами, рослинним та тваринним світами рідного краю, розповідає про корисні копалини та прекрасні краєвиди Кіровоградської області. Цікавим буде матеріал про заселення області, розвиток освіти, науки, культури.

 

*****  Кіровоградщина. Історія рідного краю [Текст]: навч. посіб.: для загальноосвіт. навч. закл. Кіровоградської області / за ред. І.А.Козир. – Кіровоград: Імекс – ЛТД, 2012. – 304 с.: іл. -

[Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Навчальний посібник є першим регіональним виданням, яке висвітлює історію нинішньої Кіровоградської області від найдавніших часів до проголошення незалежності України. Виклад

матеріалу ґрунтується на новітніх наукових дослідженнях. Залучені документальні матеріали з фондів архівів та музеїв. Текст супроводжується ілюстраціями, мапами, схемами, фото.

Методичний апарат містить завдання і запитання для самоперевірки, творчі завдання, різноманітні додатки, рекомендовану літературу для поглибленого вивчення окремих питань.

Навчальний матеріал посібника сприятиме формуванню в учнів почуття гордості за свою малу батьківщину, усвідомлення того, що історія сучасної Кіровоградщини є частиною загальноукраїнської та європейської історії.

 Кіровоградщина – перлина степу [Текст] : / кер. проекту С.Негода. – К.:Преса України, 2001. – 48с.: іл. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

                                                Все,        чим        пишається        наша         рідна

Кіровоградщина, вміщено у цьому довідковому виданні. Ми маємо можливість ознайомитися з історичним, духовним, культурним надбанням наших земляків і ще більше полюбити  свою Степову Елладу, гідно оцінити цю часточку щедрої української землі, ім'я якій - Кіровоградщина.

 

******

           Кузик           Б.М.,          Білошапка          В.В.

Кіровоградщина: історія та сучасність центру України [Текст]: в 2 т. / Кузик Б.М., Білошапка В.В. – Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005. -

[Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

Т.1. – 496 с.: іл.  Т.2. – 452 с.: іл. 

 

Книга розповідає про минуле й теперішнє Кіровоградської області (до 2005 року), що географічно знаходиться в самісінькому центрі України. Це видання – перша спроба не тільки якомога повніше охарактеризувати регіон, але й розказати про славетних уродженців області та видатних людей. Чия доля так чи інакше пов’язана з краєм. Книга містить великий ілюстративний матеріал і розрахована на широке коло читачів, усіх, кому не байдужа історія і сьогодення України.

 

*****

 Кузик Б.М., Литвин Л.І. До цілющих рідної землі. Олександрівщина з

найдавніших часів і до сьогодення [Текст]: навч. посібник / Кузик Б.М., Литвин Л.І.  - Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2006. – 224 с.: іл. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

У навчальному посібнику з історії системно викладено періоди історичного розвитку Олександрівського району Кіровоградської області.

Книга знайомить з господарською діяльністю, суспільними відносинами, культурою, побутом Олександрівщини. Познайомить з видатними особистостями – людьми, які дійсно творили історію рідного краю. 

Посібник розрахований на учнів, учителів, краєзнавців.

 

*****

                                                                  Символіка      Кіровоградщини.    Альбом-

/ під заг. ред. В.Кривенка та К.Шляхового. - Кіровоград: Вид-во «Мавік»,

2002. – 104 с.: іл. - [Шкільна б-ка Помічнянської

У цьому виданні вперше зроблено спробу подати символіку  Кіровоградщини, узагалі-

нивши історичну спадщину герботворення. Головна мета альбомукаталогу -  ознайомлення широкого читацького загалу  з досвідом створення і запровадження символіки на Кіровоградщині.

 

*****

 Спектор Ф.Н., Рубін С.М. Географія краю [Кіровоградщина] [Текст]:

регіональний підр. для 5 кл. загальноосвітньої школи / Спектор Ф.Н., Рубін С.М.  – 2-ге вид. – К.: Лібра,

2000. – 88 с.: [іл. ]. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

Кіровоградщина – це край сучасної промисловості і сільського господарства, край

багатих надр і щедрих земель, край чудових, талановитих і працьовитих людей.

Підручник допоможе пізнати природу, багатства, заповідні і пам’ятні місця нашої області

Кіровоградщина: озирнутись у минуле

 

Бібліографія для зацікавлених

 

 В степах Кіровоградських [Текст]: [Наш край у 1917-1967рр.] / під заг. ред. Сухаревської Н.П. – Дніпропетровськ: промінь, 1967. – 114 с.: іл. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

ностальгією вдивляємося в минуле… Кіровоградщина - колишня аграрна окраїна Російської імперії –  стала правобережною буровугільною кочегаркою України, крупним центром машинобудування, важливим

постачальником продукції легкої і харчової промисловості та високорозвиненого господарства.

 У пропонованій читачеві книзі простежується шляхи зростання провідних галузей господарства, а також культури та освіти області за період 1917 – 1967 рр.

 

*****  Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область [Текст]: в 26 т.: Т.1. / голов. ред. колегія: П.Т.Тронько, М.П.Бажан, М.К.Білогуров та ін.; ред. колегія тому: Д.С.Сиволап, П.М.Безтака, А.А.Богуль-ський та ін. – К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972.           –          816      с.:             іл.        -           [Шкільна        б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Хто не знає своєї історії, той залишиться без майбутнього. 

Саме ця книга допомагає доторкнутися до славного минулого Кіровоградської області, історія якої починається ще зі скіфських часів. У томі на науковій основі висвітлено історію заселення й господарського освоєння краю спільними зусиллями трудового селянства, запорізьких козаків, ремісників і всіх інших поселенців – представників різних народів. На просторах степу вони збудували житла, хутори, села і слободи. У книзі висвітлено історію утворення різних населених пунктів області. 

Книга розповідає про історичні події, що відбувалися на території нашого краю до Великої Жовтневої революції 1917 року. Розкриває період відбудови економічного і культурного життя народу у 20-30 роках. 

Багато сторінок цього тому присвячено нашим землякам – мужнім захисникам рідної землі, які у роки Великої Вітчизняної війни відвоювали честь і свободу рідної Батьківщини.

Значна увага приділяється періоду 1945-1972 рр. В ці роки відбувається відродження і становлення народного господарства, економічного і культурного розвитку області. 

*****

                                                                 Кохан          А.И.,         Колесников         В.Г.

Александрия [Текст]: путеводитель / Кохан А.И., Колесников В.Г. – Днепропертровск: Промінь, 1979. – 80 с.: ил. – [На рус. яз.]. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

                                                          Час      невблаганний:      змінюються      люди,

змінюється історія, змінюються наші міста і села. На жаль, деякі зміни відбуваються не на краще. Ось і нинішня молодь м. Олександрії мабуть з подивом дізнається, що колись, не так давно, їхнє місто  славилося на всю Україну видобутком бурого вугілля, великими заводами і фабриками, що робочий загін Олександрії в 1977 році налічував 43, 8 тис. чол. (при загальній кількості населення – 72, 4 тис. чол.)

Ця книга-путівник поверне читачів в історичне минуле Олександрії, познайомить з бойовою та трудовою славою міста шахтарів та машинобудівників, цікавими пам’ятками його історії та культури, мальовничими заміськими маршрутами відпочинку та екскурсій.

*****

 Кіровоград: фотоальбом / упоряд. і фото І.М.Корзуна; авт. тексту В.О.Погрібний. – К.: Мистецтво, 1983. – 95 с.: іл. – Текст укр. та рос. мовами.

 Мативос Ю.Н., Сандул В.А. Кировоград [Текст]: путеводитель / Мативос Ю.Н., Сандул

В.А.  – 2-е изд., доп. – Днепропетровск: Промінь, 1980. – 77 с.: ил.; 16 л. ил. – [На рус. яз.]. -

[Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

 Матівос Ю.М., Сандул В.О. Туристські маршрути Кіровоградщини [Текст]: путівник / Матівос Ю.Н., Сандул В.А. – Дніпропетровськ: Промінь, 1978. – 78 с.: іл. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Ці книги допоможуть читачам поринути у недалеке минуле нашої області та м. Кіровограда.

Познайомлять з туристичними маршрутами (які

були, а деякі, навіть, залишилися до нашого часу) краю, дадуть можливість поринути в атмосферу стабільності і віри у щасливе майбутнє, наповнять душі читачів гордістю за славне минуле нашої області.

 

Відомі люди Степової Еллади

 

Бібліографія для зацікавлених

 

                                                               Босько       В.М.      Історичний      календар

Кіровоградщини на 2006 рік. Люди. Події.

Факти [Текст] / Босько В.М. – Кіровоград: Центр.-Укр. вид-во, 2005. – 140 с.: [іл.]. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

Подібного довідникового видання в області досі не

Автором опрацьовано сотні історикокраєзнавчих джерел, використано власні архівні

знахідки. Календар містить інформацію про ювілеї визначних особистостей, пов'язаних з нашим краєм, та пам'ятні події, що відбувалися на його території з середини XVIII до середини XX століть. На кожен місяць року автор підготував історико-краєзнавчі нариси. Видання розраховане на широке коло читачів - науковців, музейників, бібліотекарів, учителів, журналістів.

 

*****

                                                                  Босько      В.М.     Історичний     календар

Кіровоградщини на 2011 рік. Люди. Події.

Факти [Текст] / Босько В.М. – Кіровоград: Центр.-Укр. вид-во, 2010. – 256 с.: [іл.]. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

Альманах,     присвячений 20-й     річниці незалежності України, містить відомості про ювілеї понад 300 визначних особистостей як минулих часів, так і сьогодення (від середини 18-го століття до наших часів), пов'язаних з Єлисаветградським і Олександрійським             повітами         та         сучасною        Кіровоградською областю. Історико-краєзнавчі нариси та розвідки розповідають про драматичні долі відомих людей Степової Еллади. Автор, зокрема, зосереджує увагу на ролі неетнічних українців в історії України та нашого регіону, чий внесок у державотворення та українську культуру заслуговує вдячності і пошани. Маємо також пишатися з того     факту,             що       багато наших             земляків         стали   видатними американцями; інші брали безпосередню участь у творенні держави Ізраїль, а вже внесок уродженців нашого краю у розвиток Росії настільки значний, що заслуговує монографічного дослідження. Видання ілюстроване, розраховане на широке коло читачів.

 

*****

 Босько В.М. Історичний календар Кіровоградщини на 2012 рік. Люди. Події.

Факти [Текст] / Босько В.М. – Кіровоград: Центр.-Укр. вид-во, 2011. – 260 с.: [іл.]. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

7-й випуск «Історичного календаря», як і попередні, містить відомості про ювілеї понад 300 визначних особистостей як минулих часів, так і сьогодення (від середини XVIII століття

до наших часів), пов'язаних з Єлисаветградським і Олександрійським повітами та сучасною Кіровоградською областю. Історико-краєзнавчі нариси та розвідки розповідають про драматичні долі відомих людей Степової Еллади. Автор зосереджує увагу на унікальній історичній місії регіону: народжувати талановитих особистостей для всього світу.

Видання ілюстроване, розраховане на широке коло читачів.

 

Кіровоградщина літературна

 

Бібліографія для зацікавлених

 

Базилевський Володимир Олександрович

Український письменник, літературний критик, перекладач.

Член Національної спілки письменників України (від 1972 року).

Біографія

Народився 14 серпня 1937 р. в селищі Павлиш             Онуфріївського         району

Кіровоградської області в сім'ї службовця.

                                                            1962       року       закінчив        філологічний

факультет Одеського університету.

Працював кореспондентом газет «Чорноморська комуна» (Одеса), «Кіровоградська правда» (Кіровоград), старшим редактором видавництва «Промінь» (Дніпропетровськ), керівником літературної студії «Сівач» (Кіровоград).

Друкуватися почав 1954 року.

Автор книжок поезій «Поклик простору», «Допоки музика звучить»,         «Чуття землі небесне»,             «Труди            і           дні»,    «Вибране», «Колодязь», «Вертеп», «Вокзальна площа», «Украдене             небо», «Віварій»,      «Кінець навігації»,    «Крик зайця»,            однотомника вибраних поетичних творів «Вертеп»; книги критичної прози: «І зав'язь дум, і вільний лет пера»,       «Лук             Одіссеїв»,       «Холодний     душ історії»; трикнижжя «Тепер і тут».

Премії

                                                      Лауреат         Державної         премії          імені

Т. Г. Шевченка, премій імені П. Тичини та В. Свідзінського; 1990 - літературна премія імені Павла Тичини; 1996 -Державна премія України імені Тараса Шевченка; 2012 -Літературномистецька премія імені Пантелеймона Куліша.

 

 

 

Близнець Віктор Семенович

Український письменник-прозаїк.

Талановитий український письменник видав, впродовж 20 років, з десяток популярних дитячих творів, від казок, оповідей до повістей. А от трясовина Брежнівського застою та соціалістична наруга над особистістю надірвала душевні струни письменника і він власноруч обірвав своє життя... 2 квітня 1981 року. А 1988 року

письменникові Близнецю Віктору Семеновичу, посмертно, було присвоєно звання лауреата літературної премії імені Лесі Українки.

Біографія

Віктор Близнець - дуже щира, делікатна, з ніжною душею, Людина, закохана у дитинство, у людей, у природу.

Віктор Близнець дуже яскраво пам’ятав геть усе з власного дитинства. Числені життєві ситуації та спомини ставали йому в нагоді - при написанні книжок. За словами його дружини «в літературу його привела не лише робота у дитячих видавництвах, а й, враження дитинства, покликання душі - чистої і наївної».

Дитячі та юначі роки

Народився Віктор Близнець у селі Володимирівка Компаніївського району Кіровоградської області в селянській родині. Оскільки під час німецької окупації свідоцтво про народження хлопця загубилося, то дату появи на світ його мати визначила приблизно: «в голодовку перед Пасхою» - 10 квітня 1933 року.

Близнеці були багатодітною родиною селян-колгоспників, а Віктор був четвертою дитиною. Їх батьки спізналися ще в часи громадянської війни, батько росіянин, а мати українка - замість весільної подорожі молоде подружжя вирушило на Південний фронт - супроти Врангеля. І уже після війни батьки оселилися на Кіровоградщині й зажили мирним життям, плекаючи свою родину.

Змалку, малий Вітько тягнувся до книжки, до знань. Та лиш хлопець пішов до школи, як почалася війна, довелось пережити голод, страх, знущання. І тільки-но закінчилося воєнне лихоліття, хлопець знову поновив навчання. 

Навчався Віктор Близнець спочатку у Володимирівці, потім уже була школа в сусідній Першотравенці, старшокласником - у Компаніївській середній школі. Вчився Віктор старанно, багато читав і потай пописував вірші. Був дуже здібним та допитливим учнем, школу закінчив із золотою медаллю.

Перші самостійні життєві кроки

По закінченню десятирічки, в 1952 році, Віктор Близнець подався до столиці і успішно склав іспити на факультет журналістики Київського університету імені Т.Г.Шевченка. Його однокурсниками і товаришами були Симоненко Василь, М.Сом, Тамара Коломієць, Ю.Ячейкін та інші обдаровані і талановиті люди, у майбутньому, також письменники.

Після закінчення університету, у 1957 році, Віктор Семенович працював за фахом у різних газетах та журналах. Зокрема, був кореспондентом «Комсомольскої правди», завідувачем відділу газети «Комсомольское знамя», завідуючим відділу шкільного життя журналу «Піонерія» (теперішній «Однокласник»), заступником головного редактора видавництва «Молодь».

Перебування у творчому та інтелектуальному середовищі та робота редактором видавництв, спонукала Віктора Близнеця до творчих спроб. 

У 1959 році, появилася на світ і перша книжка Віктора Близнеця - збірка оповідань «Ойойкове гніздо», що вийшла в 1963 році. Так українська громадськість дізналася про ім'я Віктора Близнеця - непересічного таланту у сузір'ї українських прозаїків, які писали для дітей.

Покликання - література

Вихід першої збірки надихнув автора-початківця на більші творчі звершення. Віктор Семенович замахнувся на значущий, об'ємом, твір. Це була повість-споминів «Паруси над степом». 

В. Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: він умів розглядати проблему «від початку», звертатися до найпершого значення слова й метафори, відкривати нове в давно знайомому. Звідси й закономірний інтерес до історії народу в таких творах, як «Паруси над степом» (1965), «Древляни» (1968), «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980).

Вимушений перехід в дитячу літературу

А вже наступна книжка В. Близнеця - повість «Звук павутинки» (1970) змусила критику говорити про автора, як про одного з найяскравіших дитячих письменників України.

У написаній невдовзі повісті «Мовчун» (1972) автор пішов зовсім іншим шляхом, хоч і в ній відчувався полемічний потенціал, світоглядне протистояння системі. Це твір суто реалістичний.

Письменник прагнув говорити про те, що в суспільній свідомості свої позиції втрачало. А що це був свідомий підхід — свідчить повість «Женя і Синько» (1974).

Реалізм - що вбив душу письменника

Віктор Близнець практично не мав проблем з виданням своїх творів (наскільки це було взагалі можливо), хоч і мусив власноручно нівечити їх, шукати компромісні варіанти. Він не міг сам не бачити свого таланту, однак за такої кількості видань страждав од невизнання. Можливо, цим пояснюється його звернення до творів для дорослих - поява суто соцреалізмівських повістей «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980).

Незадовго до своєї смерті Віктор Семенович переклав сучасною українською мовою літопис «Повість минулих літ». 

Можливо, сумлінним виконанням соціальних замовлень Близнець прагнув заробити право на правду в наступній книжці для дітей? А це також роз'ятрювало його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Країна все глибше вгрузала в сонну трясовину. Навесні 1981 року ситуація, очевидно, здалася Віктору Близнецеві такою ж безнадійною, як за рік до того — Григору

Тютюннику. І він власноруч обірвав своє життя… Бібліографія Віктора Близнеця

Повісті: «Паруси над степом», «Звук павутинки», «Женя і Синько»,  «Древляни», «Землянка», «Земля світлячків», «Хлопчик і тінь»,  «Людина в снігах», «Мовчун»,  «Паруси над степом», «Підземні барикади», «Вибух».

Оповідання: «Як гуси з'їли свитку», «Як народжується стежка», «Золота гора до неба», «Свято мого дитинства»

 

Винниченко Володимир Кирилович

Український прозаїк, драматург, художник, а також політичний та державний діяч.

Ранні роки

Володимир Винниченко народився 26 липня 1880 року в місті Єлисаветград у

селянській родині. Раніше були поширені помилкові дані про те, що місцем його народження є село Веселий Кут

Єлисаветградського повіту на Херсонщині (нині с. Григорівка).

Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селяниннаймит, переїхав із села до Єлисаветграда й одружився з удовою Євдокією Онуфріївною Павленко, уродженою Линник. Від першого шлюбу мати Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир.

У народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те, вчителька переконала батьків, щоб продовжили освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії.

Гімназія

Гімназійне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого українця насмішками. Його українська вимова, бідна одежа та інші ознаки пролетарського походження викликали ворожість в учнів гімназії. Таке ставлення вперше викликало у малого Володимира свідомість того, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих.

Усвідомлення свого становища не пригнітило малого, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. Протести проти соціальної та національної нерівності заклали основи його революційності на все життя. У старших класах гімназії він взяв участь у революційній організації, написав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», а згодом його відрахували з гімназії.

Але Володимир не кинув своїх студій. Він продовжував готуватися до матури (атестату зрілості) і склав іспит екстерном до Златопільської гімназії. Незважаючи на виразну нехіть учителів видати учневі «атестат зрілості», під натиском директора гімназії Володимир одержує диплом. Революційна діяльність

У 1901 році він вступив на юридичний факультет Київського університету і того ж року створив таємну студентську революційну організацію, яка звалась «Студентською громадою». Вступив до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційнопропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 року був заарештований, виключений з університету й ув'язнений до одиночної камери Лук'янівської в'язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.

Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втік і нелегально відбув у еміграцію.  За кордоном разом із М. Грушевським видає часопис «Промінь». Та на початку Першої світової війни Винниченко повернувся до Росії і жив до 1917 р. під чужим ім'ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.

Події 1917–1918 років. Одразу після Лютневої революції Винниченко переїхав в Україну і взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом очолив

Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ.

Він автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Володимир Винниченко проголосив I Універсал на 2-ому військовому з'їзді 23 червня 1917 року та Декларацію Генерального секретаріату 27 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради.

22 серпня 1917 року Центральна Рада ухвалила конституцію УНР. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше, ніж через місяць він знову його очолив.

Наприкінці жовтня делегація УЦР відбула до Петрограду, де стала свідками повалення Тимчасового уряду і захоплення влади більшовиками. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів ЦР 9 січня ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем'єром змушений був евакуюватися до Житомира. Винниченко разом із дружиною, Розалією Лівшиц, поїхав на південь, до Бердянська. Під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на

Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п'єсу «Між двох сил». Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Але завдяки своєму авторитету його швидко звільнили з-під варти. Після чого він знову перейшов до активної політичної діяльності.

У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу - Директорії, головою якої став у листопаді 1918 р. Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон.

Еміграція. В еміграції політична кар'єра Винниченка тривала. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарнопубліцистичну працю «Відродження нації» (Історія української революції. Березень 1917 р. - грудень 1919 р.) - твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій.  

Наприкінці 1919 року Винниченко спробував цю ідею втілити у життя. Він вийшов із УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган — газету «Нова доба», в якій опублікував свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповістивши про перехід на позиції комунізму.

На початку 1920 року він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін, із прихильністю поставилося до прохання Винниченка. Наприкінці травня 1920 р. Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ, із кооптацією у члени ЦК КП(б)У.

Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і Україною, то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань. Тому відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 р. виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон.

У вересні 1921 В. Винниченко очолив новостворений комітет допомоги українському студентству в Берліні.

Повернувшись до Відня, Винниченко виступає з критикою національної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. Він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом.

Під час німецької окупації Франції Володимира Кириловича було кинуто до концтабору за відмову співробітництва з нацистами. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.

Впродовж останніх 25 років свого життя Винниченко прожив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН України.

Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 р., похований у французькому місті Мужен.

Літературна спадщина Володимира Винниченка - золотий фонд України. Він - автор першого українського фантастичного роману «Сонячна машина» (написаний у 1922–1924 рр.,), де вказано: «Присвячую моїй сонячній Україні». Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. 1902 р., в «Киевской старине» з'являється його перше оповідання «Краса і сила».

Творчість Винниченка розпадається на два періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), написаних (із 1902) до наступу реакції після революції 1905 . До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року.

Живлячись настроями бідняцько-батрацьких мас в епоху наростання революції (селянські рухи 1902) і революційними прагненнями відомої частини української інтелігенції, Винниченко уже з перших кроків своєї творчості почав розповідати нове і поновому («Біля машини», «Контрасти», «Голота», «На пристані», «Раб краси», «Хто ворог?», «Голод», «Салдатики», «Кузь та Грицунь», «Босяк», «Терень»). 

Водночас в інших своїх творах Винниченко гостро, яскраво і влучно висміює міщанські захоплення, життєві «ідеали» («Заручини»), боягузливе українофільство і шалений націоналізм («забирайтеся, кацапи, із наших українських в'язниць!» — в оповіданні «Уміркований та щирий»), національне «народництво» і «культурництво» («Антрепреньор Гаркун Задунайський», пізніше - комедії: «Молода кров», «Співочі товариства»), розкриває зміст ліберальності «рідних» поміщиків і буржуазії («Малоросєвропеєць»), псевдореволюційність деяких елементів інтелігенції. До революційних творів Винниченка потрібно віднести також його яскраві нариси і оповідання із вояцького життя («Боротьба», «Мнімий господін», «Темна сила»), а також із життя дітей («Кумедія з Костем», «Федько-халамидник»). Згодом Винниченко пише низку оповідань про революційну інтелігенцію і про інтелігенцію взагалі («Промінь сонця», «Талісман», «Студент», «Зіна», а також - «Чудний епізод», «Історія Якимового будинку», «Дрібниця», «Тайна»).

Свій другий етап Винниченко починає драмами: «Дисгармонія»,

«Великий Молох», «Щаблі життя». За ними йдуть: «Memento», «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь». Попри те, що в деяких із них революційна дійсність знаходить відоме відображення (наприклад, «Дисгармонія»), вони все ж об'єктивнозанепадницькі, нереволюційні. Також нереволюційні, занепадницькі і його романи («Рівновага», «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Посвій», «Божки», «Хочу!»).

В еміграції Винниченко активно береться до літературної роботи з 1925 року. Його п'єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову і з'являються в театрах Німеччини та інших європейських країн.

Друкуються і перекладаються його романи

«Чесність      з    собою»,    «Записки    Кирпатого

Мефістофеля»… 

Володимир Винниченко - письменник світового рівня. В роки радянської влади його було викреслено з української літератури. Однак нині важливим є берегти його заповіт:

«Стійте всіма силами за Україну…»

Голованівський 

Сава Овсійович Український письменник 

(поет, драматург, прозаїк, перекладач)

Біографічні дані

Народився в сім'ї мірошника 16(29) травня 1910 року у с. Єлисаветградка, нині смт. Олександрівського району Кіровоградської Області. Після семирічки закінчив профтехшколу.

1927-1929 - навчався в Одеському сільськогосподарському інституті.

1929-1930 - навчався в Харківському

сільськогосподарському інституті.

Учасник     радянсько-німецької             війни: був      військовим кореспондентом газет «Красная Армия» та «За честь Батьківщини». Двічі поранено. 1942 став членом ВКП(б).

Помер Сава Голованівський 2 травня 1989 року.  Поховано його в Києві на Байковому кладовищі. 

Творче життя

Друкуватися почав 1926, перша збірка віршів «Кіньми залізними» побачила світ 1927.

Серед перекладів особливої уваги варте блискуче тлумачення поеми «Дон Жуан» Дж.Байрона (1985).

1934 був делегатом першого Всесоюзного з'їзду письменників у Москві.

Окремі твори Голованівського перекладено російською, польською, чеською, словацькою, німецькою, англійською та іншими мовами.

На сюжет п'єси Голованівського «Поетова доля» композитор Володимир Йориш написав оперу «Шевченко» (поставлено 1940 Київським театром опери та балету).

Про творчість Голованівського писали Микола Бажан, Елеонора Соловей, Петро Гуріненко.

Твори Збірки віршів: «Кіньми залізними» (1927), «Одверто» (1929), «Василь Найда» (1930), «Fronte unico» (1931), «Рапортую» (1931), «Книга поем» (1932), «Так починається пісня» (1932), Віршований роман «Фронтовики» (1933), «Тисяча друзів» (1933), «Дружба мого покоління» (1934), «Зустрія Марії» (1935), «Перша книга» (1936), «Книга визнань» (1940), «З листів про дорогу» (1940), «Пісня про мою Україну» (1942), «Книга воїнів» (1943), «Дорога» (1946), «Близьке й далеке» (1948), «Дві поеми» (1957), «Нові поезії» (1958), «Літа» (1960), «35 літ» (1963), «Клени» (1967), «Досвід»

(1970), «Люстро» (1971), «Біографія берези» (1974), «Синій птах»

(1980), «Вічний вогонь» (1986). "Поезії" (1990)

Книги п'єс: «Смерть леді Грей» (1934), «Марія» (1936),  «Осінь двадцятого» (1938), «Поетова доля» (1939), «Сонячна сторона» (1955), «Драми» (1956), «Перший грім» (1957), «Дальня луна» (1961), «Істина дорожча» (1962), «Тінь минулого дня» (1967), «П'єси» (1973).

Романи: «Тополя на тому березі» (1965), «Корсунь» (1972). Книги статей:  «Часопис» (1968), «Від нашого кореспондента» (1977).

Переклади: Дж. Г. Байрон. Дон Жуан (1985, 2001) Нагороди

• Орден Червоного Прапора, два ордени Вітчизняної війни другого ступеня, медалі. • Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР.

 

 

Гусейнов Григорій Джамалович

Український письменник, журналіст, редактор літературного часопису «Кур'єр

Кривбасу», Член Національної спілки письменників України (з 1996) 

Гусейнов Григорій Джамалович народився 23 серпня 1950 р. в м. Помічна Кіровоградської області. Закінчив Одеський державний

університет (факультет української філології). Працював залізничником, журналістом у газетах Миколаївської та Дніпропетровської областей. Засновник і головний редактор журналу “Кур’єр Кривбасу” (Кривий Ріг), який виходить з березня 1994 року.

Лауреат літературних премій ім. І.Огієнка (1996), “Благовіст” (2000), ім. В.Ястребова (2002), Фундації Антоновичів (США, 2002), ім. В.Винниченка (2003), ім. В.Підмогильного (2004), ім. В.Стуса (2005), Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2006), премії Ліги українських меценатів ім.Є.Чикаленка (2011).

Засновник Мистецької премії «Глодоський скарб» (2006). Член Національної Спілки письменників України (з 1996 року).

Пише українською мовою.

Історією Криворіжжя й літературним та культурним минулим краю займається близько двадцяти років. За його редакцією 1997 року вийшла книжка найстарішого українського письменника Івана Шаповала «Козацький батько» (Кривий Ріг), присвячена постаті історика Дмитра Яворницького. Підготував до друку антологію поезії «Крицевий край» (у трьох книгах). В антології «На землі, на рідній… Легенди та перекази Криворіжжя» (у семи книгах, 20002005) вперше зібрано народні оповідання, перекази, записані в гірничому краї в різні часи, роздуми істориків та краєзнавців про минуле Криворіжжя та Придніпров’я, художні твори українських літераторів, що здебільшого сьогодні не відомі чи забуті, а також тексти, підготовлені безпосередньо для цих збірників.

Співавтор книги «Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров’я (1883-2008)» (2009,

Дніпропетровськ).

Співавтор аудіокниги «Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам» (2012, Дніпропетровськ).

Автор книг «Незаймані сніги» (1993, 2010, Кривий Ріг), «Чаша ювеліра Карла Фаберже» (1995, Дніпропетровськ), «Станційні пасторалі: Сповідь дитинства « (1999, 2005, Кривий Ріг), «На землі на рідній…» (у трьох томах) (2000, Кривий Ріг), «Господні зерна» (у десяти томах) (2000-2005, Кривий Ріг, Дніпропетровськ), «Тіні забутого парку. Малюнки з уяви» (у двох книгах) (2007, Львів), «Піщаний Брід та його околиці» (2007, Дніпропетровськ), «Повернення в Портленд» (2011), «Між часом і морем» (2013).

 

Добровольський Спиридон Петрович

Український письменник, член Спілки письменників України з 1960 року. Учасник Першої світової, громадянської та  Великої Вітчизняної воєн.

Біографія

Спиридон Петрович Добровольський народився 26 грудня 1894 року в селі

Єлисаветівці на Кіровоградщині, у великій

незаможній родині. Він був шістнадцятою дитиною, отож змалку зазнав нужденного селянського Життя.

Вчитися почав у народній земській школі в селі Диминій, потім вступив до двокласної школи в місті Рівному, а в 19І2 році закінчив Херсонську військово-фельдшерську школу. В цьому ж році  його, сімнадцятилітнього  юнака,  забрали в солдати.

Служба в царській армії, безправне становище сина селянина, палочна дисципліна глибоко позначились на формуванні світогляду майбутнього письменника, на визріванні його класової свідомості.

Згадуючи ці часи, С. Добровольський пише: «Я на власній шкурі зазнав усіляких знущань, відчув усю принизливість і безправ'я нижчого чину». Цей період в Житті письменника знайшов відбиття в його ранніх творах: «Махдав», «Шукач правди», «Зуб за зуб» та ін.

Велику Жовтневу соціалістичну революцію письменник зустрів як своє друге народження. Восени 1918 року він пішов добровольцем у червоне військо і прослужив там до 1924 року. За цей час Спиридон Петрович побував на різних фронтах, працював начальником військового лазарету в східній Бухарі. Влітку 1924 року його демобілізували і він поїхав до Києва з наміром учитися. Та невдовзі повернувся на Кіровоградщину і працював там на малярійній станції і водночас співробітничав у місцевій газеті «Червоний шлях». Писав нариси, фейлетони, невеличкі оповідання, підписуючи їх псевдонімом «П. Леміш».

1926 року С. Добровольський переїхав у Ростов-на-Дону, працював там у газеті «Червоний прапор», що виходила українською мовою. Виконуючи доручення редакції, Спиридон Петрович бував у кубанських станицях, вивчав Життя тамтешніх козаків, приглядався до їхнього побуту, звичаїв, збирав фольклорні матеріали. Глибока зацікавленість історією кубанського козацтва помітна вже в його першій повісті «Залізний кінь», написаній в 1928 році. У 1929 р. вийшла нова повість С. Добровольського «Шоста ударна». У 1930 році він пише п'єсу «Кров за кров» та нарис «Чорноземний Дніпрельстан». У 1931 році на матеріалах з Життя відомого радгоспу «Гігант» письменник створив цікавий роман «Маяк».

З 1932 року С. Добровольський знову служить у Червоній Армії   спочатку  на Далекому Сході,  а  потім  у  Києві  в Дніпровській військовій флотилії. Під час Великої Вітчизняної війни — у Волзькій військовій флотилії. З армії демобілізувався 1949 року. Відтоді Спиридон Петрович Живе у Києві і продовжує свою літературну діяльність.

У 1958 році вийшла в світ збірка оповідань С. Добровольського під назвою «Заради Життя». Особливо цікаві в ній оповідання «Заради Лиття» та «Дзвонар», де розповідається про народних месників, що, вели героїчну боротьбу проти гітлерівських окупантів. Закінчується збірка великим історичним нарисом «Зоря на Сході» - про   встановлення   Радянської   влади в   Бухарі   у   1920   році.

У 1961 році вийшов роман С. Добровольського «Тече річка невеличка» та повість «Олов'яні солдатики».

У 1965 році виходить історичний роман «Очаківський розмир». Зараз письменник працює над другою книгою цього роману. Вона має вийти ближчим часом  під  назвою  «Карасунський  Кут».

1971 - спогади «Про моє дитинство і братову юність» та інші книги. 

Помер 30 листопада 1977 року. Нагороди

Відзначений          орденами        Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня, медалями.

 

Іван Карпенко-Карий

Справжнє ім'я - Іван Карпович Тобілевич (псевдонім «Карпенко-Карий» поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа           Гната Карого -          героя   п'єси Т.Шевченка «Назар Стодоля»).

Народився в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку.

Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, з 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска,

пізніше — канцеляристом міської управи.

1864                  - на службі в повітовому суді.

1865                  - переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах О.Тарковського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.

1870 - одружився з Надією Карлівною Тарковською, тіткою єлисаветградського поета й журналіста Арсенія Тарковського (її внучатий племінник — відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський). Як посаг отримав родинний хутір Тарковських. Надія Карлівна народила йому 7 дітей.

1881 - втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина.

1883 -в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М.Старицького.

1883                      - одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М.Старицького.

1884                      - заарештований і засланий до Новочеркаська. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси

«Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».

1886–1887 - опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».

1886                      - у Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І.Карпенка-Карого.

1887                      - отримавши дозвіл на звільнення, повернувся з дружиною

Софією в Україну й оселився на хуторі, названому на честь першої дружини, Надії (у Єлисаветградському повіті). Нині хутір є історико-культурним заповідником.

1888                      - з І.Карпенка-Карого зняли гласний нагляд. Він вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до трупи іншого брата - Панаса Саксаганського.

1890 - вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».

1897 - склав записку до з'їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з'їзду виголосив Панас Саксаганський.

1899 - написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини 18 століття.

1900–1904 - створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».

1906 - захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна. 15 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія. П'єси. Усього І. Карпенко-Карий написав 18 п'єс: «Бурлака» (1883), «Безталанна» (1884), «Бондарівна» (1884); «Розумний і дурень» (1885); «Наймичка (1885), «Мартин Боруля» (1886), «Гроші» (1889), «Сто тисяч» (1889), «Батькова казка» (1892),

«Паливода XVIII століття» (1893), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1895), «Понад Дніпром» (1897), «Чумаки» (1897), «Сава Чалий» (1899), «Хазяїн» (1900), «Гандзя» (1902), «Суета»

(1903), «Житейськеє море» (1904)

Екранізовані. Автор багатьох п'єс, які було екранізовано: «Мартин Боруля» (1953, реж. О.Швачко), «Наймичка» (1964, реж. І.Молостова, В.Лапокниш), «Сто тисяч» (1957, реж. В.Іванов), «Хазяїн» (1976, реж. Ю.Некрасов, А.Ріпко)

 

Козаченко  Василь Павлович

Український письменник.

Біографія

Василь Павлович Козаченко народився

25     березня           1913    року    в          селі Новоархангельську       Кіровоградської області.             Навчався        на        літературному факультеті    Уманського    інституту соціального             виховання,     працював вчителем, також - у райкомі комсомолу. У 1938         році     закінчив             філологічний факультет       Київського університету. У 1939–1941 роках працював у редакції журналу «Радянська література»

Брав участь у Німецько-радянській війні. Був командиром стрілецького взводу, під час Київської оборонної операції 1941 року потрапив в оточення, приєднався до підпілля, був одним з організаторів партизанського загону ім. Чапаєва на

Кіровоградщині.

Після війни працює в редакціях республіканських журналів «Вітчизна» і «Дніпро». З 1959 року - відповідальний секретар, заступник голови, 1-й заступник голови, у 1973–1979 роках — 1-й секретар правління Спілки письменників України; секретар правління Спілки письменників СРСР, голова ради Спілки письменників СРСР з пригодницької і науково-фантастичної літератури. У 1957 році у складі української урядової делегації брав участь у роботі Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй. З 1966 року — член ЦК КПУ. Обирався депутатом

Верховної Ради СРСР (9-го скликання) та УРСР (7-8-го скликань). Помер 2 березня 1995 року у Києві

Творчість

Вперше В. Козаченка опублікували у «Літературній газеті» 1938 року. У 1938–1941 вийшли друком його повісті «Пегас», «Данило Скоробогатько», «Перший взвод», збірка оповідань «Золота грамота» (1939). Тематика більшості його творів — війна та революція. Наприклад, твір «Пам'ятник» — про командира Червоної Армії. Революційно-героїчна романтика прослідковується в його творах «В лабораторії», «У країні героїв». Деякі з його оповідань критики вважали дещо спрощеними, але загалом його творчість в свій час була цікава тодішньому читачеві.

У 1942 році написав повість «Ціна життя» про героїчну боротьбу підпільників проти окупантів. Біографічність прослідковується також у збірці «Три літа» (1945). Стиль написання цих оповідань радше публіцистичний, аніж суто художній. Також В. Козаченку належать такі оповідання як «Особиста справа Килини Улинець», «Нові потоки», нариси «Вісімсот мільйонів», «Нью-Йорк зблизька», повісті «Серце матері», «Сальвія» та ін.

Окремі твори В. Козаченка виходили російською, болгарською, вірменською, литовською, німецькою, польською, угорською, французькою та іншими мовами.

Бібліографія: 1939 - «Золота грамота» (збірка оповідань), 1941 - «Перший взвод» (повість), 1945 - «Три літа» (збірка), 1946 - «Атестат зрілості», 1947 - «Серце матері», 1948 - «Нові Потоки», 1951 - «Зорі назустріч», 1953 - «Вісімсот мільйонів» (збірка оповідань), 1954 - «В боях гартована» (збірка нарисів), 1956 - «Сальвія», 1958 - «Нью-Йорк зблизька» (збірка нарисів), 1960 - «Гарячі руки», 1962 - «Блискавка», 1963 - «Вершники Ченліма» (збірка нарисів), 1967 - «Листи з патрона» (цикл повістей), 1969 - «Яринка Калиновська», 1970 - «Біла пляма», 1976 - «Головний напрямок» (збірка нарисів), 1979 - «Отчий дім», 1985 - «День слави» (збірка нарисів), 1989 - «Коні воронії (Дума про матір)»

Нагороди

За участь у Великій Вітчизняній війні Василь Козаченко був нагороджений медаллю «Партизанові Вітчизняної війни» I ступеню. Також він був удостоєних двох орденів Леніна,Трудового Червоного Прапора, «Знак пошани», медалі ім. О.Фадєєва (1973; за повісті «Блискавка» і «Біла пляма»).

Лауреат премії ЛКСМУ ім. М.Островського (1963; за повість «Блискавка»).

За цикл повістей «Листи з патрона» Василю Козаченко присуджено Державну премію УРСР ім. Т.Г. Шевченка.

Кропивницький  Марко Лукич

Український письменник, драматург, театральний актор.  Ранні роки

Марко Кропивницький народився 7 травня 1840  р. в с. Бежбайраки (тепер с.

Кропивницьке) на Херсонщині. Його батько Лука Іванович - «чоловік труда, труда мозольного», - досяг достатку й становища в суспільстві (мав посаду управителя панських

маєтків). Дитячі роки Марко провів в маєтку князя Олексія Миколайовича Кантакузена в селі Катеринівка (яке з 1962 є частиною села Новокрасне, що в наш час входить до Арбузинського району Миколаївської області), де його батько працював управителем. Там він проживав (з перервами) до 14- річного віку. Також він жив у нинішній Дмитрівці на Вознесенщині та в самому Вознесенську, у Молдавці (нині – Козубівка) та Олександрівці, що в Доманівському районі. Про дитинство в Катеринівці Марко Лукич розповідає в своїх автобіографіях і листах до Антоніни Маркович; також дитинству драматурга присвячені книги Миколи Смоленчука «Степи полинові» та «Ой літав орел», а також повість арбузинського журналіста М.Петрова

         (Михайла         Пигиди)         «Маркове         дитинство».         Освіту

М.Кропивницький здобував без будь-якої системи - то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом. Мати вчила його музики, розучувала з ним різні вокальні партії. В цей час М. Кропивницький брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і російських драматургів.

Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступає на службу до повітового суду.

Початок творчості

З 1862 р. М. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету, як вільний слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п'єсу «Микита Старостенко». То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу). Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок.

Так і не завершивши з різних причин освіти, М. Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865 р. було переведено повіт, і де були бібліотеки. Там він і Іван Тобілевич «знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джоном-Стюартом Міллем, Спенсером, Молешоттом і іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма, Жорж Санд, Теккерея». На казенній службі він не просувався, а часто зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах.

У 1871 р. Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

У 1872 р. в одеській газеті «Новороссийский телеграф» було опубліковано водевілі М. Кропивницького «Помирились» і «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання».

Важливим етапом у творчому житті Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875 р. у Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства «Руська бесіда», він доклав зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності.

Створення театру корифеїв

Після скасування (1881) заборони українського театру (хоча ще залишились численні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи - у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою Михайла Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Збірка творів М.

Кропивницького, що вийшла у Києві в 1882 р., включала п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук» та «Невольник».

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів - «Помирились» (1869), «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871) - переробка водевілю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкін», «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії» (1882), «Лихо не кожному лихо - іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885) - за оповіданням О. Стороженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам

«Невольник» (1872) за поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878, остаточна редакція - 1898), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Глитай, або ж павук» (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). У драмах «Де зерно, там і полова» («Дві сім'ї») (1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1899), «Розгардіяш» (1906) поряд з основним конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія. Пізній період

У 90-ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками - «малюнки сільського руху» («Конон Блискавиченко», 1902, «Скрутна доба», 1906), «малюнки сільського життя» («Старі сучки й молоді парості», 1908), «малюнки сільського каламуту» («Зерно і полова», 1910), - інтуїтивно відчуваючи істотні відмінності їх структури, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується.

Своєрідним явищем є комедії Кропивницького «Чмир» (1890), «На руїнах» (1900), «Супротивні течії» (1900), «Мамаша» (1903),

«Старі сучки й молоді парості», як і водевіль «Дійшов до розуму»

(1909). У деяких з них наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням. Актуальні проблеми театрального життя України кінця XIX століття піднімає комедія «Нашествіє варварів» (1900).

Незлостивою іронією позначено комедію «Голомозий» (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й «етюд» (одноактівки «По ревізії», «Лихо не кожному лихо…»).

Прагнення драматурга до жанрової різноманітності знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених трагедійністю («Страчена сила», 1903; «Зерно і полова», 1910).

Час від часу письменник звертався до інсценізації та переробки відомих літературних творів («Невольник» за Шевченком, «Вій» і «Пропавша грамота» за Гоголем, «Вергілійова Енеїда»,

«Чайковський, або Олексій Попович» за Гребінкою, «Підгоряни» за Гушалевичем, «Вуси» за Стороженком, «Хоть з мосту та в воду головою» за Мольєровим «Жоржем Данденом»).

Інтенсивна артистична (як правило, не менше ста вистав на рік) й організаторська діяльність Кропивницького, розгалуженість театральних маршрутів - не тільки гастрольних, а й тих, що були зумовлені відсутністю стаціонарного театру (численні міста України, Росії, Молдавії, Закавказзя, Польщі, Білорусії), - лишали небагато часу для літературної творчості. Але настійна потреба у повноцінному репертуарі, відданість улюбленому мистецтву, різностороння обдарованість породжували величезний ентузіазм, який давав змогу Кропивницькому долати і всі труднощі «акторського напівциганського життя», і тимчасові (іноді навіть конфліктні та тривалі за часом) розходження з однодумцями. Він написав більше сорока п'єс різних жанрів, включаючи переробки та інсценізації, перекладав Шекспіра, деякі твори російської драматургії.

Навіть в останні роки життя, змушений через різке погіршення стану здоров'я оселитись на хуторі Затишок, Кропивницький досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись порушувати най злободенніші, найгостріші теми тогочасного життя. Кропивницький клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві дитячі п'єси, використовуючи мотиви народних казок («Івасик-Телесик», «По щучому велінню»), та працює над їх постановкою в себе на хуторі.

Помер 21 квітня 1910 р. по дорозі з Одеси, де був на гастролях; поховано його в Харкові.

Маланюк  Євген Филимонович

Український  письменник, поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик.

Біографія

Народився 1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 року в селищі Архангород, яке розташувалося над річкою Синюхою Херсонської губернії (тепер містечко

Новоархангельськ Кіровоградської області).

Навчався Є. Маланюк в Архангородській початковій школі. Навчання в підготовчому класі хлопець завершив із відмінними результатами і згодом був звільнений від оплати, що полегшило долю малозабезпеченої сім'ї. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства. Восьмирічне перебування у стінах закладу (1906–1914) пробудило в ньому творчі здібності, любов до літератури, живопису, театру. У тринадцятирічному віці хлопчина починає віршувати.

1914 року Є. Маланюк вступає до Петербурзького політехнічного інституту, проте Перша світова війна стає на перешкоді навчанню. Восени того ж року юнак стає курсантом Київської військової школи, яку закінчує в січні 1916 р. протягом кількох місяців служить у чині прапорщика в 39-му піхотному запасному батальйоні на території Володимирської губернії, а з серпня 1916 р. у званні молодшого офіцера перебуває в 4-ій роті 2го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті, потім потрапляє до 2-ої кулеметної роти.

Після трьох літ відчайдушних битв за українську державність у жовтні 1920 р. поет-патріот разом з іншими інтернованими захисниками УНР потрапляє до таборів у Стшелкові та Шипіорні, а згодом у Каліші (Польща). Тут Є. Маланюк багато пише, зі своїми друзями Юрієм Дараганом, Миколою Чирським, Максимом Гривою (Загривним) видає гектографічним способом журнал «Веселка» (1922–1923), в якому й сам починає друкуватися. 

Восени 1923 року поет виїхав до Чехословаччини, де вступив на гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. Деякий час письменник входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацював у журналі цієї організації «Державна нація».

1925 року в Подєбрадах вийшла перша збірка віршів «Стилет і стилос», яка стала неабиякою подією і в житті автора, і в тогочасному літературно-мистецькому процесі, викликавши неоднозначну реакцію: від цілковитого несприйняття до надзвичайного захоплення. Цією книгою, як і наступною - «Гербарій» (Гамбург, 1926), Маланюк ствердив свої позиції поетанацієтворця, яким він не зрадить до самої смерті. 

У 1920-х роках письменник плідно співпрацював із львівським журналом «Літературно-науковий вісник» (із 1932 - «Вісник»). редактором якого був відомий політик, критик, літературознавець

На варшавський період припадає вихід у світ наступних книг поета: «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадонна» (Львів, 1934), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939), "Вибрані поезії (Львів; Краків, 1943). 

Є. Маланюк брав участь в обороні столиці Польщі від німецьких військ у 1939 році. Після вступу на територію Польщі радянських військ письменник був змушений податися вже на другу еміграцію, рятуючись від пильного ока енкаведистів, які на той час уже замордували його найкращого друга Юрія Липу. 

У червні 1949 року поет переїжджає до США, поселяється на околиці Нью-Йорка: спершу працює фізично, потім — в проекторному бюро, де й трудився до виходу на пенсію в 1962 р. У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об'єднання українських письменників «Слово». За океаном з'являються друком його збірки «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»; окремим виданням виходить поема «П'ята симфонія» (1954), що уславлює діяльність борців за українську державність - В.Тютюнника, М. Безручка та інших. Євген Маланюк продовжує працювати і в галузі публіцистики, літературознавства. Публікуються його монографії, статті, нариси. Це, зокрема, видання, що з часом отримали широкий резонанс: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Малоросійство» (1959), «Ілюстрісімус Домінус Мазепа - тло і постать» (1960), «Книга спостережень» у двох томах (1962; 1966).

Помер Є. Маланюк 16 лютого 1968 року у Нью-Йорку, і похований на кладовищі в Саут-Баунд-Бруці в Нью-Джерсі. Вже після смерті письменника у мюнхенському видавництві «Сучасність» з'явилася впорядкована ним самим збірка поезій «Перстень і посох» (1972), що стала його лебединою піснею.

Творча спадщина. Творча спадщина поета, визнаного за українського класика, ідейно та тематично досить розмаїта. Збірки поезій та есе були видані у багатьох містах Європи й Америки: «Стилет і стилос» (Подєбради, Чехословаччина, 1925); «Гербарій»

(Гамбург, 1926); «Земля й залізо» (Париж, 1930); «Земна мадонна»

(Львів, 1934); «Перстень Полікрата» (Львів, 1939); «Вибрані поезії» (Львів, Краків, 1943); «Влада» (Філадельфія, 1951); «П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972); «Поезії з нотатників» (Кіровоград, 2003).

У 1962 та 1966 роках Євген Маланюк упорядковує два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей, розвідок, есе, нарисів, котрі побачили світ у видавництві «Гомін України» в Канаді (Торонто, 1962, т. 1; 1966, т. 2). Для своєї прози автор вибирає промовисту і поетичну назву - «Книги спостережень». І тут Євген Маланюк постає самобутнім мислителем, дослідником-аналітиком. Знову ж, як і в поезії, основною його темою є Україна, її мистецтво, культура, історія. Десятки статей присвячені класичній літературі, митцямемігрантам, письменникам України радянського часу.

Вже після смерті митця побачила світ збірка «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972).

У царині поетики Євген Маланюк - симфоніст. Крім того, Є. Маланюка відносять до стилю необароко. Більшість дослідників відносять його також до Празької літературної школи. Визначальними рисами творчості цієї школи, а також і

Є.Маланюка, є історіософізм і міфологічність. 

Ідея утвердження державності України — центральна ідея поетичного Універсуму Євгена Маланюка. Поет звертається до витоків української державницької традиції - князівськодружинницької доби, періоду гетьманування Б. Хмельницького, І. Мазепи, П. Орлика, в ній прагне відшукати підстави для творення сучасної держави. Однак образ України - внутрішньо роздвоєний, дуалістичний, він постає перед читачем в двох своїх іпостасях: Степова Еллада та Чорна Еллада. І саме ця антиномія є для Євгена Маланюка джерелом внутрішньої неструктурованості українського суспільства, втрати вольового, динамічного, державницького начала.

Водночас Євген Маланюк - це і ніжний лірик, тонкий метафорист, що в своїй поезії поєднує сувору аскетичність вислову, здатність до сильних почувань з витонченою ритмомелодикою, проник-ненням в глибини людської психології. Він створив прекрасні зразки любовної лірики, в якій освідчується в коханні, оспівує жінку або жалкує за втраченими почуттями.

Твори: «Ісход», «Біографія», «Батьківщині», «Безкровна Муза», «Варязька балада», «Воякам», «Високий ранок», «Куліш», «Лист», «Ода до прийдешнього», «Одна пісня», «Під чужим небом», «Пам'яті Т. Осьмачки», «Поле бою», «Сучасники», «Уривок з поеми Шевченка».

Літературна премія ім. Євгена Маланюка

Премія є творчою відзнакою, якою нагороджуються літератори Кіровоградської області за високохудожні твори, спрямовані на ствердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення та демократизацію суспільства. Премія встановлюється у трьох номінаціях:

•  художня література (поезія, проза, драматургія);

•  літературознавство та публіцистика;

•  переклад (з української мови на інші мови, з інших мов на українську мову).

Вручення відбувається щорічно до 2 лютого - дня народження Євгена Маланюка. Автору твору-переможця надається звання

«Лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка»,          вручаються диплом установленого           зразка,            нагрудний      знак лауреата, почесна відзнака обласної ради і обласної         державної       адміністрації - скульптура «Степовий орел» та грошова частина премії.

Микитенко  Іван Кіндратович

Український письменник і драматург. Біографічні відомості

Народився Іван Кіндратович Микитенко 6 вересня 1897 р. в родині селянина-середняка, що проживала у містечку Рівному Херсонської губернії (нині Кіровоградська область). Тут учився в двокласній міністерській школі, по закінченні     якої     в          1911    p.         вступив          до Херсонського військово-фельдшерського училища.

У грудні 1914 p. сімнадцятилітнього «лікарського помічника» Микитенка відправляють на фронт. Він брав участь у діяльності революційного полкового комітету, обраний його членом в дні Лютневої революції, - це згодом знайшло художнє відображення в його останній п'єсі «Як сходило сонце».

Через три роки тяжко хворий, з обмороженими ногами, повернувся з фронту. Одужавши, бере активну участь у боротьбі з тифом в селах Єлисаветградщини, завідує лікпунктом у с. Нечаївці, а також пише вірші і короткі п'єси на злободенні теми.

1922 року Нечаївський комітет незаможників направляє І. Микитенка на навчання до Одеського медичного інституту. В Одесі він стає членом літературного об'єднання «Потоки Октября». Незабаром у місцевих газетах з'являються перші його публікації (вірші, фейлетони, нариси, оповідання і статті), випробовує себе і в прозі, насамперед у жанрі «малих форм» — новелах, оповіданнях: «Гордій» (1923), «Більшовики» (1923), «У вершині» (1923), «Нуник» (1923). В ці ж роки надруковані оповідання (цикл «Етюди червоні»), що увійшли до першої прозової збірки «На сонячних гонах» (1926), та п'єса «У боротьбі» (1926). Не залишаючи навчання, І. Микитенко працює на посаді завлітчастиною Одеської укрдерждрами, а згодом керує письменницькою філією «Гарту».

Наприкінці 1926 р. був викликаний до Харкова, де 1927 р. закінчує Харківський медінститут і бере активну участь у підготовці Всеукраїнського з'їзду пролетарських письменників. Згодом стає одним з керівників ВУСППу. У 1926–1928 pp. з'являються п'єса «Іду», поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл Кириченко - школяр» (пізніша назва - «Дитинство Гавриїла Кириченка»), «Вуркагани».

Невелика повість «Брати» (1927) була помітним явищем у прозі 20-х років, неодноразово перевидавалася й перекладалася.

«Гавриїл Кириченко — школяр» — перший значний автобіографічний твір І. Микитенка.

Прозова збірка «Вуркагани» (1928) містила ряд творів, - «Антонів огонь», «Над морем», «Homo sum» («Людина») та ін., - а також повісті про дітей.

Під враженням поїздок до Німеччини, Польщі, Чехословаччини Микитенко пише книжку дорожніх нарисів і нотаток «Голуби миру» (1929 р., в російському перекладі - 1930 р.). У 1931 р. О.

Лісничий, тодішній голова Лисичанського райвиконкому Донецької області, дав письменникові свій рукопис «Партизани» для рецензії. Цей примірник зберігся в архіві І. Микитенка.

1933 р. з'являється перша книга роману «Ранок». Одночасно з прозовими творами з'являються п'єси: «Диктатура» (1929), «Світіть нам, зорі» (1930; друга назва «Кадри»), «Справа честі» (1931), «Дівчата нашої країни» (1933), соціальна драма «Бастілія божої матері» (1933), побудована на матеріалі першого розділу роману «Ранок». З появою п'єси «Диктатура» прийшов перший серйозний успіх. В ці ж роки І. Микитенко активно працює як один з керівників ВУСППу, а в 1932 р. стає членом оргкомітету Спілки письменників СРСР. Останні роки життя виступає переважно в галузі драматургії: пише комедії «Соло на флейті» (1933–1936) і «Дні юності» (19351936); історичну п'єсу «Маруся Шурай» (1934), яка є неопублікованою (але поставленою в кількох театрах) переробкою драми М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», героїчну драму «Як сходило сонце» (1937; надрукована 1962 р.). Збирав матеріали для наступних п'єс - про К. Маркса і Ф. Енгельса

(«Безсмертні»), про видатного вченого Філатова («Сліпі й зрячі»), однак не встиг їх написати.

Певну цінність являють спогади («Про себе», «В хвилини спогадів» та ін.), які містять чимало автобіографічних свідчень, оцінок письменником власних творів, його літературні погляди.

Загинув І.К. Микитенко 1937 р., ставши жертвою сталінського беззаконня. 3 жовтня 1937 р. на партійних зборах Спілки радянських письменників України Івана Микитенка виключили з партії як «людину, яка приховувала від партії під час вступу і весь час перебування у партії своє куркульське походження, яка надала притулок своєму брату — куркульському бандиту, яка мала зв'язки з заклятими ворогами радянського народу — троцкистами і буржуазними націоналістами, який свідомо допомагав шкодити українській літературі». Наступного дня він повідомив дружину, що йде до НКВС здавати особисту зброю і не повернувся. За два тижні, 18 жовтня 1937 року, Івана Микитенка знайшли застреленим на околиці Харкова - за офіційною версією Іван Кіндратович Микитенко здійснив самогубство, хоча існують свідчення того, що смерть була насильницькою. У 1956 році парторганізація Спілки письменників України розглянула питання «Про посмертну реабілітацію в партії І.Микитенка». 

Творчість

В історію української літератури І. Микитенко входить передусім своїми найкращими п'єсами — драмами й комедіями (чим не закреслюється й значення помітніших його оповідань і повістей). 

Твори: «Вогні» (1927); «Над морем» (1927); «Homo sum» «Людина») (1927); «Антонів огонь» (1927); «Брати» (1927); «Дитинство Гавриїла Кириченка» (1928); «Вуркагани» (1928); «Голуби миру» (1929); «Ранок» (1933).

П'єси: «Іду» (1926); «Диктатура» (1929); «Світіть нам, зорі» («Кадри», 1930); «Справа честі» (1931); «Бастілія божої матері»

(1933); «Дівчата нашої країни» (1933); «Маруся Шурай» (1934); «Соло на флейті» (1933–1936); «Дні юності» (1937); «Як сходило сонце» (1937 опубліковано 1962 року)

Кіно.          За        його    творами          знято кінокартини:    «Кінець          Чирви-Козиря», «Соло на флейті» тощо. У с. Рівному йому відкрито Літературно-меморіальний музей. Письменнику присвячено документальні фільми:            «Слово            про      письменника й громадянина» (1967), «Іван Микитенко»

(1969).

Олеша  Юрій Карлович

Російський радянський  прозаїк і драматург

Народився 19 лютого (3 березня) 1899 р. у Єлисаветграді (теперішній Кіровоград) у польській католицькій сім'ї. У трирічному віці разом з батьками переїхав до Одеси: «В Одесі я навчився вважати себе близьким до Заходу.

У дитинстві я жив наче у Європі». З оповідання «В мире»:

«Я родился в городе Елисаветграде - некогда Херсонской губернии. Кое-какие воспоминания о младенчестве сохранились. 

Поле, поросшее бурьяном, - вернее, не поле, а пустырь позади дома, под его глухой стеной, - сумерки, и в сумерки за каким-то забором, в бурьяне, мальчики жгут спички, горящие разноцветным пламенем.

Некоторое время думал, что шведские спички - это и есть те спички, которые дают разноцветное пламя. Мечтал впоследствии о таких спичках. Вот, мол, в детстве - помните?- были спички: шведские. Малиновый огонек, зеленый...

Мальчиков со спичками звали Саша и Сережа. Затем помню фамилию Воронин. Кто он был - забыто. Как будто - сапожник. Туда нельзя было ходить. Тоже по бурьяну ходили.

Позже узнал, что в то время у нас был собственный выезд, имелся вороной рысак с белым пятном на лбу. Это не помню, но легко складывающееся в воображении видение рысака охотно принимаю за воспоминание.

Папа служил от акциза на водочном заводе.

Лет восемнадцати я побывал в Елисаветграде. Перед отъездом мама сказала: «На Петровской улице, дом номер такой-то, там ты родился: посмотри». Я посмотрел - никакого впечатления. Дом двухэтажный, кирпичный, зелень у крыльца. Стоял, смотрел, собирался замирать, поддаваться дрожи - и ничего не вышло.

Когда мне было три года, семья переехала в Одессу, которую считаю, хотя и неправильно, своей родиной. Во всяком случае, всю лирику, связанную с понятием родина, отношу к Одессе».

З книги «Ни дня без строчки»:

«Я родился в 1899 году в городе Елисаветграде, который теперь называется Кировоград.  Я ничего не могу сказать об этом городе такого, что дало бы ему какую-либо вескую характеристику. Я прожил в нем несколько младенческих лет, после которых оказался живущим уже в Одессе, куда переехали родители. Значительно позже, уже юношей, я побывал в Елисаветграде, но и тогда увидел только южные провинциальные улицы с подсолнухами. Пел петух, белели и желтели подсолнухи - вот все мое восприятие города, где я родился».

Вчився у гімназії при Рішельєвському ліцеї. Першим опублікованим твором став вірш «Кларимонда» (1915), який вийшов у газеті «Южний вестнік». По закінченні гімназії у 1917 р. вступив до Одеського університету. У юності непогано грав у футбол на позиції півзахисника, виступав у одній команді з Григорієм Богемським — майбутнім футболістом збірної Росії.^[1] Також серед його знайомих ще з юнацьких років були майбутній письменник Валентин Катаєв та поет Едуард Багрицький.

У 1922 переїжджає до Москви. 

Першим твором, який прославив письменника, став роман-казка «Три товстуни» (рос. «Три толстяка»), написаний у 1924, опублікований у 1928 році (ілюстрації Мстислава Добужинського). 

У     1930 р.            для      МХАТу          автор створив на основі твору п'єсу, яка досі успішно йде на сценах багатьох країн світу. Її переклали на понад 15 мов. За мотивами казки згодом було створено балет (музика Віктора Оранського) і знято           фільм (режисер         Олексій

Баталов).

Помер Юрій Олеша 10 травня 1960 року в Москві.  Похований на Байковому кладовищі.

 

 

Плачинда  Сергій Петрович

Український письменник. Прозаїк, публіцист, критик, член Спілки

письменників України (1960)

Народився 18 червня 1928 р. на Кіровоградщині (хутір Шевченко) в родині селянина.

Свідок голодомору 33-го, пережив нацистську окупацію. Працював

токарем у механічних майстернях радгоспу, пізніше — співробітником Кіровоградської районної газети, водночас учився в середній школі.

В 1953 р. закінчив філологічний факультет Київського державного університету, а потім аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, де й надалі працював науковим співробітником. Його перу належать літературознавчі монографії «Композиція і характери в новелах Ю. Яновського»(1957), «Майстерність Ю. Яновського»(1969) та перша в постсталінській Україні книга про О.Довженка (1964). С.Плачинда був також першопублікатором доти невідомих «Щоденників» О. Довженка. 1960 р. зо ініціативою М. Шамоти звільнений «за український націоналізм».

З 1948 р. співпрацював із республіканськими газетами та журналами, друкуючи нариси й оповідання. В 1959 році вийшли в світ його книжка оповідань та нарисів «Кам'яна веселка» і повість «Таня Соломаха». Плачинді також належать книжка-нарис «Брати Місяця»(1959) про творчий чин геніального українського конструктора космічних кораблів Ю. Кондратюка-Шаргея.

1968 р. побачила світ книга історичних повістей «Неопалима купина» (художньо осмислюються постаті Роксолани, Галшки Гулевичівни, Артема Веделя, Максима Березовського, Теофана Прокоповича), яка згодом була вилучена з бібліотек і продажу за «націоналістичний ухил».

У 1980 році був редактором відділення публіцистики журналу «Київ». Пропрацював один день.

Брав активну участь у діяльності Народного Руху України. Засновник і перший голова Української селянської демократичної партії.

Працював у редакції «Літературної України», у видавництві «Молодь». Нині - старший науковий співробітник Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії. Досліджує праісторію та найдавнішу міфологію України.

Автор повістей «Синьоока сестра» (1962), «Де лани широкополі» (1963), «Дума про людину» (1974), «Взяти на себе» (1981), книжок нарисів «Кам'яна веселка» «Степові невгомони» (1962), «Там, де тиха Вись» (1977), «Хліб і совість»; публіцистичних роздумів «Куди йдемо?» (1989); книжки казок для дітей «Мандрівець із Піщаної Галявки» (1967), книги історичних повістей «Київські фрески» (1982), «Козаки в Дюнкерку»(2003), «Козак - душа правдивая» (2004); книжок повістей та документальних оповідань «Ніч перед стартом» (1971); романів «Степова сага» (1977), «Шуга» (1986) і біографічних романів «Олександр Довженко» (1980), «Юрій Яновський» (1986),

«Ревучий» (1938), «Балада про степовика» (1987). 

Упорядник книги «Довженко і світ. Творчість Довженка в контексті світової культури» (1984), укладач «Словника давньоукраїнської міфології» (1993).

Автор «Словника давньоукраїнської міфології»(1993), монографічно-пошукових книг «Міфи і

легенди Давньої «Лебедія. Як і

Україна»(2005), «Як українські міфи по світу розійшлися»(2009), згідно з якими історія українського народу починається від часів Мізинської стоянки (XX–XV

тис.до н. е.)

 

 

 

Сухомлинський Василь Олександрович

Український  педагог, публіцист, письменник, поет.

Народився Василь Сухомлинський

28 вересня 1918 року в селі Василівці Василівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Онуфріївський район

Кіровоградської області) в бідній селянській сім'ї. Тут минули його

дитинство й юність. Як і решта селянських дітей, він вчився в рідному селі у школі і в 1933 році закінчив семирічку. Влітку 1933 року мати провела молодшого сина Василя до Кременчука.

Спочатку Василь Сухомлинський подався в медичний технікум, але незабаром пішов звідти, поступив на робочий факультет, достроково закінчив його і був прийнятий до педагогічного інституту. 

З 1935 р. починається педагогічний шлях В.О.Сухомлинського.

В 17 років він став вчителем заочної школи недалеко від рідного села. Перевівся до Полтавського педагогічного інституту заочником і закінчив його в 1938 році. Закінчивши інститут, Сухомлинський повертається в рідні місця і працює викладачем української мови і літератури в Онуфріївській середній школі.

В 1941 році добровольцем йде на фронт. В січні 1942 року молодший політрук Сухомлинський був важко поранений, захищаючи Москву. Тільки дивом залишився живий. Осколок снаряду залишився в його грудях назавжди. Після довгого лікування в шпиталі на Уралі він просився на фронт, проте комісія не могла визнати його навіть умовно здоровим для військової служби. Його призначили директором середньої школи в селищі Ува Удмуртської АРСР. Як тільки рідні місця були звільнені, він повернувся на Батьківщину і став завідувачем районного відділу народної освіти. Проте вже в 1947 році Сухомлинський просився назад до школи.

В 1948 році Василь Олександрович стає директором Павлиської середньої школи і беззмінно працює протягом 23 років до кінця своїх днів. В 1948 році це була звичайна, пересічна школа, до того ж ще і майже зруйнована за роки війни, відомою її зробив Сухомлинський. Педагог, як і філософ, потребує десятиріччя, щоб сформулювати свої світоглядні принципи, скласти педагогічні переконання. Багато років пішли на це і в Сухомлинського. Ці 23 роки стали найпліднішим періодом його науково — практичної та літературно — публіцистичної діяльності. Звичайну сільську школу він перетворив у справжню педагогічну лабораторію, де видобував скарби педагогічної мудрості.

У 1955 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Директор школи - керівник навчально — виховного процесу».

З 1957 р. - член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР.

1958 - заслужений вчитель УРСР.

1968 - нагороджений званням Героя Соціалістичної Праці. Цього ж року обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.

Василь Олександрович, як ніхто інший у вітчизняній педагогіці, мужньо ставив і розв'язував проблему формування в молоді національного і естетичного світобачення. Про один із шляхів успішного розв'язання цієї проблеми він писав, що у душі дітей мають увійти кращі народні традиції і стати святим законом, бо не можна уявити народ без імені, без пам'яті, без історії. В дусі українських культурно-історичних традицій вчитель констатував, що мудрість є найважливішою прикметою людини. В його працях часто знаходимо вислови «мудра людська любов», «мудрість жити», «гідність - це мудрість тримати себе в руках». Педагог цілеспрямовано формував у кожного вихованця вміння бути маленьким філософом, осмислювати світ через красу природи.

Для Сухомлинського формування естетичного почуття дитини, її емоційної культури - основне завдання гуманістичного виховання. А сприйняття й осмислення прекрасного — основа естетичної культури, без якої почуття лишаються глухими до всього високого й благородного.

Привселюдне зізнання, винесене в назву книги «Серце віддаю дітям», підтверджене трудами і щоденними діяннями великого вчителя. Він писав: «Що було найголовнішим у моєму житті? Не роздумуючи, відповідаю: Любов до дітей». На мій погляд, ця теза має стати програмною для нашого вчительства і для наших державотворців. 

Звернення до педагогічної спадщини В.Сухомлинського, розгляд його педагогічної системи, наявність наукових шкіл та їх активна діяльність як наукова, так і просвітницька, свідчать про плідність і перспективність цього напряму досліджень не лише в структурі історико-педагогічної науки, а й значущість для розв'язання актуальних проблем сучасної освітньої та виховної практики.

2 вересня 1970 року Василь Олександрович Сухомлинський помирає, але його внесок у життя та його твори залишаться назавжди.

В.О. Сухомлинський написав 48 монографій, понад 600 статей, 1500 оповідань і казок для дітей. Його книги виходили і виходять масовими тиражами в багатьох країнах світу (Росії, Німеччині, Японії, США, Канаді, Китаї та ін.). Він став визнаним класиком педагогіки 20 ст.

Творчість

В.О.Сухомлинський - автор 41 монографії і брошури, більше 600 статей, 1200 оповідань і казок. Загальний тираж його книг становить близько 4 млн екземплярів на різних мовах народів нашої країни і світу. В квітні 1970 року він закінчив роботу «Проблеми виховання всесторонньо розвинутої особи» — доповідь для захисту докторської дисертації по сукупності робіт. Всі праці Сухомлинського дають переконливе уявлення не тільки про різносторонність педагогічних підходів Сухомлинського, але і про цілісність всього його педагогічного мислення.

Твори В. Сухомлинського видані 53-а мовами світу, загальним тиражем майже 15 млн. примірників. Книга «Серце віддаю дітям» перекладена на 30 мов світу і витримала 54 видання. В період з 1945 по 1970 рр. надруковано 463 статті; у 1971–1986 рр. - 105 статей.

Країни, де видавались твори В. Сухомлинського: Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Естонія, Казахстан, Киргизія, Латвія, Литва, Молдавія, Таджикистан, Татарстан, Узбекистан, Чувашія. А також: Англія, Болгарія, Іспанія, Китай, Монголія, Німеччина, Польща, Румунія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехословаччина, Югославія, Японія. Його книги присвячені головним чином вихованню і навчанню молоді, педагогізації батьків, методиці викладання мови і літератури в середніх школах та ін. Пропагуючи в засаді виховання колективізму в учнів, Сухомлинський рішуче відкидав принцип виховання індивідуума через колектив як засаду, «яка може завдати духової травми вихованцеві». Віддаючи належне трудовому вихованню в школі, виступав проти ранньої спеціалізації (з 15 років життя), передбаченої «Законом про зміцнення зв'язку школи з життям».

Найважливішими працями Сухомлинського є: «Воспитание коллективизма у школьников» (1956); «Трудовое воспитание в сельской школе» (1957); «Педагогический коллектив средней школы» (1958); «Виховання в учнів любові і готовності до праці» (1959); «Воспитание коммунистического отношения к труду»

(1959); «Воспитание советского патриотизма у школьников» (1959); «Система роботи директора школи» (1959); «Верьте в человека» (1960); «Як ми виховали мужнє покоління» (1960); «Виховання моральних стимулів до праці у молодого покоління» (1961); «Духовный мир школьника» (1961); «Формирование коммунистических убеждений молодого поколения» (1961); «Людина неповторна» (1962); «Праця і моральне виховання» (1962); «Дума о человеке» (1963); «Нравственньй идеал молодого поколения» (1963); «Шлях до серця дитини» (1963); «Воспитание личности в советской школе» (1965); «Щоб у серці жила Батьківщина» (1965); «Моральні заповіді дитинства і юності»

(1966); «Трудные судьбы» (1967); '«Павлышская средняя школа»

(1969); «Сердце отдаю детям» (1969); «Народження громадянина» (1970); «Методика виховання колективу» (1971); «Разговор с молодым директором школы» (1973); «Как воспитать несовершеннолетнего человека» (1975); «Мудрая власть коллектива» (1975) та багато інших. У 1976 р. видані вибрані твори Сухомлинського у 5-ти т. У 1974 р. за книгу «Серце віддаю дітям» Сухомлинський удостоєний Державної премії УРСР.

Нагороджений орденом Леніна та багатьма медалями.

В 1989 р. була утворена Міжнародна асоціація прихильників

Сухомлинського (Марбург), а в 1990 р. — Українська асоціація

Василя Сухомлинського, яка систематично проводить Всеукраїнські педагогічні читання, присвячені вивченню і впровадженню у широку педагогічну практику творчої спадщини видатного педагога. З плином часу інтерес учених і вчителів до життя і творчості В.О. Сухомлинського зростає, поширюється в Україні й світі. Без його творчості не можна уявити сучасної гуманної педагогіки.

Ідеї Сухомлинського активно впроваджують в життя: Павлиська середня школа ім. В.О.Сухомлинського; Український колеж ім. В.О.Сухомлинського м. Києва; Олександрійське педагогічне училище Кіровоградської області ім. В.О.Сухомлинського;  Миколаївський державний педагогічний університет ім. В.О.Сухомлинського; дитячий навчальний заклад ім. В.О.Сухомлинського; Державна науково-педагогічна бібліотека України ім. В.О.Сухомлинського. Нагороди та відзнаки

За свою педагогічну працю він був нагороджений двома орденами Леніна, багатьма медалями Союзу РСР. З 1958 року Сухомлинський — член-кореспондент Академії Педагогічних Наук РРФСР, з 1958 р. Заслужений вчитель УРСР. В 1968 року йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. В тому ж році він був обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                        Книжкова виставка 

      _{Помічнянської ЗШ №3}у бібліотеці    ,          присвячена

                                                                                                         В.О.Сухомлинському

 

 

 

 

 

Тендюк 

Леонід Михайлович

Український поет та прозаїк.

Народився 3 березня 1931 року в        селі     Володимирівка          Кіровоградського      району             Кіровоградської        області            в          сім'ї колгоспників. Вчився в рідному селі,            а             десятирічку    кінчав у тодішньому             районному     центрі Велика Виска. Під час війни його батько загинув на фронті. Захоплення поезією почалося ще в школі, тоді ж почав писати вірші. Після закінчення школи вступив на факультет журналістики Харківського університету, згодом перейшов до Київського університету. Факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка закінчив 1956 року. Після університету         працював       у          газеті «Молодь             України»        і           як кореспондент багато подорожував Україною, працював матросом і брав    участь             у          далеких          експедиціях   на        гідрографічному, звіробійному й ін. кораблях. На суднах «Ю.Шокальский» та «Витязь» Леонід Тендюк ходив у рейси до островів Фіджі, Японії, Нової Гвінеї, тричі відвідував Полінезію, бував у В'єтнамі, США, Канаді, Індії, Пакистані, Австралії.

На жаль, 12 липня 2012 року раптово пішов із життя. Пішла людина, а з нею - ціла епоха.

Нагороди

1992 - премія імені Лесі Українки за Вибрані твори у двох томах і збірку «Смерть в океані»

Бібліографія Збірки поезій: 

«Поле моє, полечко …» (1961); «Струмки народжуються в горах» (1964); «Берег моєї землі» (1974); «Тиша, стривожена штормом» (1975); «Голос моря і степу» (1981). Книги подорожніх нарисів: 

«Одіссея східних морів» (1964); «Шукачі тайфунів» (1965); «Люди з планети Океан» (1968).

Повісті: «Земля, де починаються дороги» (1972); «Альбатрос — блукач морів» (1972); «Відгомін Чорного лісу» (1976, 1987); «Полінезійське рондо» (1979); «Експедиція «Гондвана» (1984); «Голова Дракона» (1985); «Слід «Баракуди» (1986); «Витязь» (1986); «Останній рейс «Сінтоку-Мару» (1987); «Тріада»; «Смерть в океані» (1990); «Пояс Оріона».

Книги оповідань для дітей: «Вогники в океані» (1974);

«Дивовижна риба мурена» (1977); «На коралових атолах» (1979).

 

 

Яновський  Юрій Іванович

Український радянський письменниккласик, лауреат Сталінської премії (1949).

Біографія

Дитинство

Народився 27 серпня 1902 року в селі

                                                            Майєрове          (тепер         село         Нечаївка

Компаніївського району Кіровоградської області) в селянській родині. У 1908 році у

пошуках кращого життя родина переїхала до Єлисаветграда.

Освіта

У 1919 році Юрій на відмінно закінчив Єлисаветградське реальне училище, працював у адміністративному відділі повітового виконкому, у повітовому статистичному бюро і водночас навчався в механічному технікумі.

«В останні роки чомусь сором'язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-

кавалеристами - Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. держчиновниками УНР  - Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич … Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди». Я. Тинченко.

Вчився в Київському Політехнічному Інституті на перших двох курсах 1922–1923. Вчився разом з майбутнім конструктором ракет С. Корольовим.

1920-ті-1930-ті

У 1925–1926 рр. працював на Одеській кінофабриці художнім редактором. З 1927 жив у Харкові, з 1939 — в Києві. Перший вірш «Море» надрукував російською мовою (1922), уперше виступив з віршами українською мовою в 1924 році (збірка «Прекрасна Ут», 1928), далі перейшов на прозу. Романтичні новели раннього періоду творчості Яновського зібрані в збірці «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927). Яновський, разом з М. Хвильовим — один з найвизначніших романтиків в українській літературі першої половини XX ст., зокрема співець морської романтики, найяскравіше представленої в першому його романі «Майстер корабля». Новела «Поворот» (1927, 1928), після якої з'явився гостро критикований і довгий час заборонений роман «Чотири шаблі» (1931), в якому знайшов романтичне зображення стихійний народний рух відроджуваної України за доби відбудови державності. До тієї самої теми революції в Україні, але під тиском критики вже з офіційної позиції, Яновський повернувся в майстерно збудованому романі в новелах «Вершники» (1935), одна з новел якого, «Подвійне коло», присвячена зображенню трагедії братовбивчих конфліктів за доби революції. Друга світова війна і повоєнний період

За війни Яновський був редактором журналу «Українська література» і військовим кореспондентом, в 1945 - кореспондентом на Нюрнберзькому процесі. Найвизначнішим твором Яновського повоєнного часу став роман «Жива вода» (1947), в якому письменник втілив ідею невмирущості нації, відроджуваної після воєнної катастрофи. Гостро критикований за націоналізм, Яновський змушений був переробити цей роман згідно з принципами соцреалізму й перевидати його в далеко слабшому варіанті під іншою назвою «Мир» (1956).

Останні роки життя

Маючи слабке здоров'я, Яновський, проте, довго витримував тиск безнастанних репресій і капітулював щойно під кінець життя збіркою з мистецького погляду анемічних «Київських оповідань» (1948). Помер Юрій 25 лютого 1954 року. Попри це, твори

Яновського поруч із творчістю таких визначних майстрів слова, як П. Тичина, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Рильський, Є. Плужник, увійшли в класичний фонд літератури українського відродження першої половини XX ст.

Твори Яновського, окрім багатьох поодиноких видань, кілька разів були видавані зібрано: «Збірка творів», І-IV (1931–1932); «Вибране» (1949); «Твори», І-II (1954); «Твори», І-V (1958–1959).

У Києві мешкав у будинку письменників Роліт. Похований на

Байковому цвинтарі  Вибрана бібліографія

•        Вершники

•        Майстер корабля

•        Чотири шаблі

Пам'ять

У рідному селі письменника Зачепирків створено музей його імені. Іменем Ю.І. Яновського в Києві в 1955 році була названа вулиця (Печерський район, Звіринець).

На будинку Роліту в Києві, де з 1939-го по 1954 рік жив і працював письменник у 1958 році встановлена меморіальна дошка. 

 

Сучасні письменники Кіровоградщини

 

Бібліографія для зацікавлених

 

 15 х 15. Письменники Приінгулля

[Текст]: автобіографічний довідник / упоряд.

В.Бондар. – Кіровоград: ЦентральноУкраїнське видавництво, 1999. – 64 с. – В тексті: Г.Берізка, В.Бондар, В.Гончаренко, К.Горчар, О.Жовна, Т.Журба, Г.Клочек, А.Кримський, Л.Куценко, Ф.Непоменко, В.Панченко, В.Погрібний, П.Селецький, Б.Чамлай, В.Шило. – [Шкільна б-ка

Помічнянської ЗШ №3].

 

Довідник містить короткі автобіографії членів Національної Спілки письменників України, що жили й нині живуть і творять на теренах Кіровоградської області. Подається також бібліографічна інформація про твори письменників та основні критичні публікації на них у періодиці.

*****

                                                             20       х     20.      Письменники      сучасної

Кіровоградщини [Текст]: поезії, оповідання, статті / ред. В.Бондар. – Кіровоград: АнтуражА, 2004. – 188 с. - В тексті: Т.Андрушко,

С.Барабаш, Г.Берізка, В.Бондар, К.Горчар, О.Жовна, В.Журба, Т.Журба, А.Загравенко, Г.Клочек, С.Колесніков, А.Корінь, Л.Куценко, В.Могилюк, Ф.Непоменко, Ю.Обжелян, В.Погрібний, П.Селецький, А.Черниш, В.Шило.

– [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3]. 

 

Збірник знайомить читачів з короткими біографіями та вибраними творами 20 членів Національної спілки письменників України, що мешкають на території нашого степового краю.

 

 

Безпалий  Леонід Якович

Народився 31 грудня 1926 року в селі Розсохуватка Маловисківського району Кіровоградської області.

Після школи вчився в Харківському театральному інституті і одночасно слухав лекції в університеті.

Перервав навчання не по своїй волі. Одержавши         спеціальність             зоотехніка,

працював і жив у с. Крупському Кіровоградського району.  Вірші друкував в обласній і районній пресі. 

 

 

 Безпалий Л.Я. На відстані сльози [Текст]: поезії / Безпалий Л.Я. – Кіровоград: Степ, 1993. – 80 с. – [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Вірші чисті, глибокі, прозорі з глибини душі, як з глибини землі.  

Герої збірки – прості люди з вічною тягою до краси. 

     

Бредихіна (Ступенко)   Ніна Миколаївна 

Народилася 20 жовтня 1938 року в селі Мельниках Канівського району Черкаської області.

З 1956 року проживає у місті Кіровограді. Закінчила Кіровоградське музичне училище. За фахом – хормейстер.

Працювала заввідділом мистецтв Будинку культури авіаторів Державної льотної

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Бондар  Василь Васильович

Народився 15 січня 1954 року у селі Теліжинцях Тетіївського району на Київщині у     селянській             сім'ї.    Після   закінчення десятирічки служив на Балтійському флоті, навчався          у Київському держуніверситеті (журналістика), працював у кіровоградських газетах   («Молодий             комунар»,       «Вечірня газета»),     видавництві. Нині    -           голова Кіровоградської             обласної         організації Національної спілки письменників України.

Перші твори (вірші) опублікував школярем у 1970 році («Ленінські заповіти», м.Тетіїв). Оповідання друкував у часописах «Україна», «Дніпро», «Вітчизна», «Авжеж», «Кур'єр Кривбасу». «Вежа», «Березіль», «Літературна Україна», «Степ» та інших. Ряд творів вийшли друком у гуртових збірниках «Вітрила-83», «Оповідання-86», «Свята вода», «Десять українських прозаїків. Десять українських поетів», «The Ukrainian literature today».

Перша книга прози «Одвідини» побачила світ 1994 року у кіровоградському видавництві «Степ». Друга книга прози «Смарагдові китиці у воді» - у Центрально-Українському видавництві 2001 року.

Василь Бондар с автором-упорядником кількох художньодокументальних книг: «Голоси із 33-го» (1993), «Ми, переможені Чорнобилем» (1996), «Сповіді з-за ґрат» (1997), «OST - тавро неволі» (2000).

Лауреат літературної премії імені Євгена Маланюка.

Член НСПУ з 1995 року.

 Бондар В.В. Одвідини [Текст]: оповідання / Бондар В.В.; ред. і упоряд. В.О.Погрібний. – Кіровоград: Степ, 1994. – 166 с. – [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

Оповідання притягують правдою життя, і цим вони цінні і неперехідні.

 

 Бондар В.В., Селецький П.І., Вакулич

Свята вода: поезії, оповідання / В.Бондар. Свята вода; Вакулич В.:

Неприручений птах; Селецький П.: Межибіж. – Кіровоград: Вечірня газета, 1993. – 72 с. – [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

Замулені джерела історичної пам’яті, тривоги нинішнього села і міста, молода душа на роздоріжжі – це лиш окремі мотиви

колективного збірника кіровоградських журналістів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Гончаренко Валерій Васильович

Народився 23 квітня 1942 року в селі Мирна Долина на Луганщині, але все його свідоме життя, за винятком недовгого періоду, коли він працював у Миколаєві, пов’язане з

Кіровоградом.

Нашому місту, його вулицям, його особливій атмосфері, авторитетам його літературної богеми, його людським радощам чи прикрощам присвячена і його поезія, і його

життя. 56 із 58 прожитих років він мешкав і працював у

Кіровограді.

9 червня 2000 року його назавжди прийняла кіровоградська земля.

Валерій Гончаренко попри всі круті віражі і зигзаги життєвої і літературної долі, усі роки залишався помітною особистістю на літературному кону Кіровограда. У рідних степах він ще за життя став легендою, символом завдяки яскравості таланту, щирості, простоті, безпосередності.

Його дитинство промайнуло «на Кузнях» - у бідному, недоглянутому районі нашого міста. Потім – «п’ята» школа, робота на будівництві, філфак педінституту.

В літературу прийшов у серпні шістдесятих. Стрімко увійшовши в літературу «Червоним Волосожаром» у 1967 році, він заявив про себе як талановитий автор громадянської лірики. Потім була довга перерва, пов’язана з переслідуваннями його компартійними чиновниками. Однак, Валерій Гончаренко у ті роки вистояв, не заплямував свого поетичного імені. 

Був засновником та керівником молодіжної літературної студії  «Сівач», членом Спілки письменників України (1984).

Автор семи книг поезії, сатири, гумору і дитячої казки, лауреат обласної літературної премії імені Ю. Яновського, Валерій Гончаренко постає в них таким, яким його знали, - палким патріотом України і рідного міста.

Його поетичні книги: «Червоний Волосожар»(1967), «Кроки»(1974), «Дума про отчу землю»(1984), «Шлях до джерела»(1986), «На розі полудня»(1994), «Парад химер»(2000). У творчому доробку п’єси «Добро і зло», «Дитинство Тараса», «Сміх Іуди», «Необшліфовані діаманти», повість «Священий жук скарабей» та ін. Книга поезій «Кажу ось: мементо морі!» (2001), присвячена світлій пам’яті поета і журналіста. До книги увійшла збірка віршів «Очима неба і землі», яка була  підготовлена автором, але так і не побачила світ за життя поета, а також збірка останніх поезій автора «Кажу ось: мементо морі!».

Вірші В. Гончаренка перекладалися болгарською, російською, осетинською, казахською та іншими мовами.

Чимало віршів, пісень і поем він присвятив Кіровограду та рідній землі.

З 2001 року обласною організацією Національної спілки письменників України проводиться обласний літературний конкурс творчої молоді імені Валерія Гончаренка. 

 

 

                                                                                                              Гончаренко     В.      –

                                                                                                                                 цієї      книги

 

 

Горчар Катерина Георгіївна

Ковальчук-Горчар           Катерина        Георгіївна народилась 5 серпня 1957 року в селі ІннгулоКам'янці    Новгородківського   району. Закінчила філологічний факультет Кіровоградського педагогічного            інституту        ім. Винниченка.        Вчителювала,         працювала      в журналістиці,          нині     живе    у          селищі

Новгородка, власний кореспондент обласної

газети «Кіровоградська правда».

Поезії друкувала у колективних збірках «Поезія-88» (Київ, 1988), «Котигорошкове поле» (Дніпропетровськ, 1989).

Автор поетичних книг «Пелюстка світу» (Київ, «Радянський письменник», 1989), «Листи до любові» (Кіровоград, «Степ», 1994),

«Неприручений птах» (Кіровоград, «Степ», 2001), «Мій серпень» (Кіровоград, «Поліграф-Терція», 2003).

 

 Горчар К.Г. Листи до любові [Текст]: поезії / Горчар К.Г.; передм. С.Барабаш; ред. і упоряд. В.Погрібний. – Кіровоград: Степ, 1994. – 104 с.– [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ

№3].

 

Суєта буденщини іноді зодягає душу в таку шкаралущу, що де там її пробити тонкому промінчику поетичного голосу нашої любові. Однак непідробний голос, що йде від самого дна, пробиває таку шкаралущу своєю щирістю і вогнем молодого чуття.

Саме таку дивовижну силу мають ліричні поезії Катерини Горчар, її опоетизований потяг до зоряного освідчення, пронизливий біль прощання...

 

 

 

 

Жовна  Олександр Юрійович

Український письменник, кіносценарист.

Член Національної спілки письменників

України і Національної спілки кінематографістів України. Заслужений діяч мистецтв України (2008). Біографія

Олександр Юрійович Жовна народився 15

лютого 1960 року в місті Новомиргород Кіровоградської області. 1982 року закінчив Київський педагогічний інститут імені Горького (нині - Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова).

Автор книжок «Партитура на могильному камені», «Вдовушка», «Експеримент», «Маленьке життя». Твори Жовни видано в Токіо та Нью-Йорку.

За оповіданнями Олександра Жовни «Партитура на могильному камені», «S. H. Second hand», «Експеримент» знято фільми «Партитура на могильному камені» (1995), «Second hand» (обидва - режисер Ярослав Лупій), «Ніч світла» (режисер - Роман Балаян).

2008 року Олександр Жовна дебютував як режисер, екранізувавши власну драму «Маленьке життя». Стрічка взяла участь у кінофестивалях «Покров» та «Молодість», а 20 листопада 2008 року відбулася її благодійна презентація в Будинку кіно Києва в рамках соціального проекту «Народний кінозал» Групи компаній «Фокстрот».

Олександра Жовну дехто порівнює з Антоном Чеховим. Твори кожного з цих письменників глибоко психологічні, прості та щемливі, зрозумілі дорослим і дітям. Чехов ділив себе між театром та прозою, а Жовна пише прозу, яка легко проектується на кіноплівку. Залишаючись помітною фігурою у сучасній українській культурі, Жовна майже 30 років працює педагогом у Новомиргородському інтернаті для розумово відсталих дітей, свідомо відмовляється від переїзду до Києва. На запитання, що його тримає на такій непростій роботі, - відповідає: «Тут починаєш вчитися відчувати серцем. Ці люди - з маленьким розумом, але з дуже великим серцем».

Нагороди

19 серпня 2008 року надано звання «Заслужений діяч мистецтв України» - «за значний особистий внесок у соціально-економічний, культурний розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення та з нагоди 17-ї річниці незалежності України».

Олександр Жовна - лауреат кількох літературних премій, зокрема на Всеукраїнському конкурсі романів і кіносценаріїв «Коронація слова» 2000 року здобув диплом за кіносценарій «Дорога», 2001 року - за сценарій «Експеримент», 2003 року - за сценарій «Вдовушка».

 

Жовна О.Ю. Судний день. [Текст]: оповідання / Жовна О.Ю. // 20 х 20. Письменники сучасної Кіровоградщини: поезії, оповідання, статті. – Кіровоград: Степ, 2004. – С.54. – [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

 Жовна О.Ю. Маленьке життя [Текст]: оповідання / Жовна О.Ю.; [ред. В.Бондар; худож.

Л.Кир’янова]. – Кіровоград: ПВЦ «Мавік», 2004. – 90

с.: [іл.] – [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Пилипка, в якого померла мама, знайшли в засніженому лісі монахи й забрали в монастир. Чому оповідання називається «Маленьке життя» і що

трапилось далі, читач довідається з подальшої цікавої й інтригуючої оповіді.

 

 Жовна А.Ю. История Лизы: роман [Текст] / А.Ю.Жовна. – Кировоград: Имэкс-ЛТД, 2014. – 200 с.

[На рус. яз.] – [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Це історія двох закоханих пар. Одної не зовсім звичайної, іншої зовсім не звичайної. Повірити в неї дуже важко. А не повірити – ще важче. Цього      разу     таємницю       незвичайних людей, що живуть поряд з нами з хромосомною аберацією, зробили їх чи то неповноцінними, чи то обраними. 

Загравенко  Анатолій Романович

                                                            Народився      у      1938      році      у       смт.

Новоархангельську Кіровоградської області на Україні. Після закінчення місцевої загальноосвітньої середньої школи вступив до Львівського технічного училища №8, де набув спеціальності формувальника - ливарника. Був направлений на роботу на

Алтайський тракторний завод, працював там

три роки, поки не був призваний в армію. Служив у Московському військовому окрузі, в інженерній частині, що базувалася на станції Нахабіно. Демобілізувався у 1963 році офіцером запасу і повернувся в Україну. У роки незалежності, уже будучи у відставці, добровільно склав присягу на вірність Україні.

Із 1964 року – на журналістській роботі. Пройшов шлях від кореспондента до редактора об’єднаної міськрайонної газети, що проіснувала до 1995 року, а потім очолив міську газету

«Знам’янські вісті». Звідти у 2003 році пішов на пенсію.

У 1971 році закінчив відділ поезії (творчий семінар Д. Ковальова) Літературного інституту ім. О. М. Горького в м. Москві. А з 1973 до 1975 року вивчав журналістську науку у Київській вищій партійній школі.

Друкуватися розпочав у вісімнадцятирічному віці. Перший вірш «Любить гуцул очі сині» було надруковано у львівській молодіжній газеті. А згодом вірш «Твої руки» з’явився у журналі «Жовтень».

Друкував добірки у колективних збірниках: «Там, де Ятрань…»(м.Кіровоград), «Вітрила» (вид-во «Молодь», м.Київ), «Кроки» (м.Дніпропетровськ).

Першу книгу – «Іскрини дощу» - видав у видавництві «Промінь» (м.Дніпропетровськ) у 1990 році.

Послідуючі збірки виходили: у 1997 році «Спадок»(ЦентральноУкраїнське видавництво, м. Кіровоград), 1998 – «Дике поле», 1999 – «Меди полинові», 2000 – «Доля», 2001 – «Сповідь», 2002 –

«Часослов», 2003 – «Щастя», 2004 – «Майдан» ( Знам’янський міський Ресурсний Центр, м. Знам’янка Кіровоградської області ).

Член Національної спілки письменників України. Лауреат обласної журналістської премії імені Ю. Яновського, переможець загальноукраїнського конкурсу «ЗМІ - громадянському суспільству», відзначений навчальною поїзкою до Канади, де вивчав досвід роботи неприбуткових громадських організацій.

Активний учасник руху за утвердження в Україні повноцінного громадянського суспільства, палкий прихильник державної незалежності України, відродження її мови, духовності. Це й визначає зміст його літературної творчості та громадсько - політичної діяльності. 

 

 Загравенко А.Р.   Вкраїна   зачекалася  на вас...: поезії для дітей та юнацтва [Текст] / А.Р.Загравенко. - Кіровоград : ПВЦ «Мавік», 2013. - 420 с.- [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

Обов'язок кожного покоління — народити і виховати гідних нащадків. За радянських часів ідеологічні інститути культивували патріотизм в розумінні вишко-лення гарматного м'яса на випадок нападу агресора. Про національну гордість заборонено було не тільки писати й

говорити, а й думати.

Анатолій Загравенко новою поетичною книгою утверджує любов до рідної землі, батьків, історії, мови. Ареал його художніх досліджень не тільки український світ, що надає творам планетарного, уселюдського звучання.

Патріотичні поеми митця-степовика пропонуються насамперед юному читачеві, який стає на шлях будівничого українського майбуття.

Кокіна  Лариса Миколаївна

Народилася у Добровеличківці. Росла та навчалася в м. Кіровограді. Закінчила Кіровоградський педагогічний інститут ім. А.С.Пушкіна. Жила та вчителювала на Сахаліні, звідти й вийшла на пенсію. Повернулася до рідного Кіровограда.

Серед предків Людмили Миколаївни були поляки й німці, росіяни та українці. Але все своє життя Людмила вважала себе українкою.

Вірші про те, що наболіло і в поетеси, і у людей. У своїх поезіях Лариса Миколаївна ділиться своїми думками та переживаннями. А натхнення черпає з усього, що її оточує.

 

 

Корінь  Антоніна Михайлівна

Українська поетеса, громадський діяч, Член Національної спілки письменників України з 2002 року.

Біографія. Народилася 6 серпня 1948 року в селі Софіївка Щорського району Чернігівської області. Закінчила бібліотечний факультет Харківського

державного інституту культури. Більшу частину свого життя, професійного і творчого, провела у Кіровограді. Працювала в різних освітніх установах, зокрема, була вченим секретарем обласної наукової бібліотеки. Створила і очолює літоб'єднання «Євшан».

Член Національної спілки письменників України з 2002 року. Крім роботи «за прямим призначенням», поетеса-степовичка «знаменита» ще й тим, що невтомно популяризує творчих людей. То до Знам'янки їде, розкопавши там «імена», які соромляться самі показати себе широкому загалу, то в Олександрії пробує скликати велелюдні творчі «тусовки»… Та найвідданіше залюблена Антоніна Михайлівна у Долинський район. І саме вона ініціювала там організацію творчого об'єднання «Сузір'я Долинщини». Усіляко популяризує їх і на теренах всієї Кіровоградщини, а то й далі. Отож з повним правом її можна називати берегинею нашої культури. Разом з тим вона й «мати» об'єднання «Сузір'я Долинщини», оскільки була ініціатором і певною мірою генератором його створення.

Творчість. Видані її збірки «Заворожи мене» (1993 р.), «Веселі дрібнички із сімейної скарбнички» (1994 р.), «Віку мого день» (2000 р.). Друкується в періодичних виданнях міст Харкова, Дніпропетровська, Кіровограда, Черкас,

Чернігова, районній газеті «Промінь».

 

 Корінь А.М. Чому у сойки крила голубі [Текст]: вірші для дітей / Корінь А.М.; ред.

         В.Бондар;    худож.    О.Чеснокова-Корольова.     –

Кіровоград: Мавік, 2003. – 15 с.: іл. – [Шкільна бка Помічнянської ЗШ №3].

Кримський Анатолій Анатолійович

Народився 7 серпня 1938 року в селі Трилісах на Кіровоградщині у вчительській родині. По закінченню середньої школи здобув спеціальність фельдшера, служив у війську, згодом - Харківський медінститут, лікарська практика на швидкій допомозі Харкова та Кіровограда. Нині працює головним лікарем

дільничної медамбулаторії рідного села.

Писати вірші й друкуватися почав рано, але перша колективна збірка «Акорди життя» вийшла у видавництві «Прапор» (Харків) лиш 1975 року, наступного там же побачила світ окрема книжка віршів «Перша краплина», 1993-го - «Погляд крізь віки» (Кіровоград, «Вечірня газета»). «Вічний водограй» - третя книга поета.

Анатолій Кримський - член Спілки письменників України з 1993 року.

 

 

                                                                 Кримський      А.А.     Вічний     водограй

[Текст]: поезії / Кримський А.А. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 1993. – 64 с. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

                                                                     поетична     збірка    –    щира     сповідь

сучасника про свою добу.

                                          

Куценко Леонід Васильович

Літературознавець, критик, доктор філологічних наук, професор, член

Національної спілки письменників

України, заслужений працівник народної освіти України, лауреат літературної

премії імені Євгена Маланюка, краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова та

премії Фонду Воляників-Швабінських при

Фундації Українського Вільного

Університету в Нью-Йорку Куценко Леонід Васильович народився 15 лютого 1953 року в селі Вільхове Ульяновського району, Кіровоградської області в родині вчителів. Працював у школі. Закінчив філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту у 1978 році. Був секретарем комітету комсомолу інституту. З 1982 р. працював на кафедрі української літератури педагогічного університету імені Володимира Винниченка, тривалий час працював на посаді декана філологічного факультету.

У сучасному літературознавстві - найавторитетніший дослідник творчості Євгена Маланюка та Празької літературної школи.

Науковий доробок. «Dominus Маланюк: тло і постать»,  «І вічність на каміннях Праги…» - біографічні нариси, «Євген Маланюк: дорогами втрат і сподівань»,  «Час вчитися любити: Біблія на уроках літератури» - навч. посібник.

 

  Літературний            словник          Кіровоградщини [Текст] / авт.-упоряд. Л.Куценко ; Кіровоградська організація Спілки            письменників            України. - Кіровоград, 1995. - 126 с. – [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 Куценко Л.В. Боян Степової Елади [Текст]:[Життєвий шлях Є.Маланюка] / Куценко Л.В.  – Кіровоград: «Вечірня газета», 1993. – 56 с. – [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

Левицький Василь Вікторович

Народився у 1987 році  у Кіровограді, живе в обласному центрі степового краю.

Спроби писати твори починаються з молодшого шкільного віку (вчився в загальноосвітній школі № 30 м.

Кіровограда). 

Глибше пізнавав мистецтво слова на факультеті      філології         та         журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Нині працює за фахом.

Має публікації в деяких газетах, журналах, колективних збірниках. 

Член обласного літоб'єднання «Степ». 

        Переможець         Міжнародного        літературного         конкурсу

«Гранослов» (2008).

«Максималісти» - перша прозова книга автора.

 

 Левицький В.В. МаксималISTи [Текст]:

повісті            /           Левицький     В.В.;    ред.     і           упоряд. В.Погрібний. – Кіровоград: Степ, 2011. – 102 с.– [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Герой повістей – обдарована молода людина - прагне не лише пізнати правду, а й вирішити, що з нею робити надалі. Особиста драма змушує головного героя переосмислити минуле, зрозуміти теперішнє і усвідомити майбутнє, підштовхуючи до неминучого вибору…

Інший смисловий бік творів – мистецтво настільки поєдналося з життям, що від вибору одного залежить інше. І, щоб вижити у цьому світі, доводиться визначатися з творчістю. Книга зацікавить читачів, які полюбляють пригоди, містику, роздуми та підтексти.

Надутенко

Олена Валентинівна

Народилася 25 вересня 1949 року. Має вищу освіту.

                                                                                     Виконавчий      директор     Спілки

підприємців області

Писати вірші Олена Надутенко спробувала ще в юні роки. Та лише в зрілому віці звернула увагу, що за багато років зібралося  творів  не на одну збірку.   Весь час ми живемо і переймаємось тим, що нас оточує – негаразди в політиці, коханні,

проблеми на роботі…. Небайдужа людина постійно перебуває в аномальних зонах, бо реагує на навколишній світ.

 

 

 Надутенко О.В. Три троянди [Текст]: поезія / Надутенко О.В.; ред. А.Кримський. – Кіровоград: ТОВ «Імекс ЛТД», 2004. – 51 с.– [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Три троянди, три кольори – споконвічна символіка весняного розквіту. Мудрої зрілості та осінніх прощальних мінорів – аж до розбитих взимку льодяних дзеркал вдало скомпоноване в книзі, викликає приємне подивування та захоплення.

 

 

 

 

 

 

 

Погрібний  Віктор Олексійович (5.08.1935, с. Матусівка)

Навчався в Мар'янівській, Великовисківській та середній школі № 4 м. Кіровограда. Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (1958) працював у республіканській та обласній пресі: «Молодь України», «Кіровоградська

правда», «Сільські вісті», «Літературна Україна».

У 1966-1975 рр. був редактором кіровоградської обласної газети «Молодий комунар», у 1979-1998 рр. - заступником редактора газети «Кіровоградська правда». Нині - старший кореспондент цієї газети. Автор численних публіцистичних статей, нарисів, художньо-документальних оповідей, памфлетів та фейлетонів, понад 50 теле - та радіопередач з проблем екології, збереження рідної мови, духовності. 

Протягом майже двох десятиліть незмінний керівник обласного літоб'єднання «Степ». Автор численних публікацій в республіканських часописах «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Зміна», «Літературна Україна», «Вежа», альманахах, колективних збірниках. Окремими виданнями вийшли книжка поезій «Напис на шибці» (Кіровоград, «Степ», 1993), книги публіцистики «Жертовне вогнище» (Кіровоград, «Степ», 1995) та «Серед українців» (Кіровоград, Центрально-Українське видавництво, 2004), книга прози «Царина» (Кіровоград, «Ма - вік», 2003), путівник «Кіровоград» (1983). За участь у збиранні свідчень про діяльність підпільної молодіжної організації «Спартак» у 1942-1943 рр. у селах Красногірці та Свірневому на Кіровоградщині, разом із колишніми спартаківцями був сфотографований біля Прапора Перемоги (1975). 

Член Національної ради Конгресу української інтелігенції та голова його обласного відділення. 

Лауреат літературно-мистецької премії імені І. НечуяЛевицького (1996) та обласної літературної премії імені Ю.

Яновського (1974). 

Нагороджений орденом «Знак Пошани», медаллю «За трудову відзнаку», Почесною грамотою Національної спілки журналістів України.

 

 Погрібний В.О. Напис на шибці [Текст]: поезії / Погрібний В.О.; передм. В.О.Базилевського. – Кіровоград: Степ, 1993. – 96 с.: [іл.]. – [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

Буває слово просте, та, як пише автор цієї книги «очей своїх од нього не відіймеш». 

Справді, прості слова населяють вірші Віктора Погрібного, читачеві не пропонується  словесний лабіринт, однак у поезіях закладені велике і відкрите почуття синівства» благородний гнів... для любові. Не напоказ – чесної і чистої.   Книга   охоплює   тривалий   творчий   період,   але   це почуття  в  ній   свіже  і  незмінне.  Перед  вами   -  хвилююча сповідь нашої долі.

 

                                                              Погрібний       В.І.      Жертовне      вогнище

[Текст]: воєнні оповіді / Погрібний В.О.  – Кіровоград: Степ, 1995. – 164 с. – [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

Одна з найбільших втрат нашої пам'яті - ми зробили,      щоб     солдати       минулої найкровопролитнішої        війни   залишили       для

наступних поколінь свої правдиві свідчення про її дні і хвилини. Для нас будуть відомі плани і здійснення військових операцій, офіційні зведення про бої і битви, але живі деталі фронтових буднів у багатьох випадках поховані разом з поколінням фронтовиків, яке відходило і відходить.

Віктор Погрібний, глибоко занурений у тему війни, прагнув зафіксувати хроніку воєнних літ з розповідей живих свідків, його цікавили непересічні долі, особливі події. Багато героїв цих розповідей відомі всій Україні.

Ветеран - згадає, молодий - замислиться.

Полєвіна  Ольга Миколаївна

Народилася в Кіровограді 24 липня 1959 року. Закінчила музичне училище по класу фортепіано та музично-педагогічний факультет Кіровоградського педагогічного університету ім. О.С.Пушкіна. 

Нині – директор Кіровоградської музичної школи №4.

Член обласної літературного об’єднання «Степ». Член НСПУ.

Працює в різних жанрах: поезія, проза, фантастика, поетичний переклад, публіцистика.

Автор книг «Изнанка счастья» (поезія), «Ветер-обманщик»

(проза) , «Черное озеро» (фантастика), романів «Королева полыни», «Санта Лючия», опублікованих у журналі «Украинский Детектив», перекладів поем Ліни Костенко, книги «Повесть о людях и о себе» (ессеїстика).

2007 рік - Лауреат обласної премії ім. Є.Маланюка, в номінації «Переклад».

2009 рік – переможець літературного конкурсу «Сокіл степів» у номінації «Проза», 2010 рік – у номінації «Літературознавство та літературна критика».

 

 Полевина О.Н. Круиз по Стиксу [Текст]: повесть / Полевина О.Н.; ред. В.Погребной. – Кировоград: Степ, 2011. – 152 с. – [На рус.  языке]. – [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Повість О.Полевіної – про непоказну мужність людини, яка проявляється у найтяжчий момент її життя. Але ця книга також про наше сучасне суспільство,         проблеми        виховання, етиці життя, про наші думки, про душу, духовність. Авторка впевнена, що всі біди у людському житті від того, що ми катастрофічно її втрачаємо.

Селецький Петро Іванович

Народився 31 липня 1956 року у селі Шляховій Новоархангельського району в селянській сім'ї. Закінчив Мелітопольський інститут механізації сільського господарства, працював інженером в колгоспі рідного села. Згодом у журналістиці: районна газета

«Колос», обласні «Молодий комунар». «Вечірня газета», «Народне слово», «Кіровоградська правда», «21-ий канал», нині – «Президентський вісник» (Київ).

Друкується з 1974 року. Вірші публікував у журналах «Дзвін», «Київ», «Україна», «Степ», «Вежа» та інших. У колективних виданнях «Кроки» (Дніпропетровськ, «Промінь», 1985), «Вітрила» (Київ, «Молодь», 1985), «Поезія» (Київ, «Рад. письменник», 1987), «Ранкові вікна» (Дн-к, «Промінь», 1988), «Котигорошкове поле» (Дн-к,

«Промінь», 1989), «Трилисник» (разом із П.Біливодою та М.Будлянським - Київ, «Рад. письменник», 1990), «Свята вода» (разом із В.Бондарем та В.Вакуличем - Кіровоград, «Вечірня газета», 1993).

Автор поетичних збірок «Сліди багать» (Кіровоград, «Степ», 1993),

«Місто без імені» (Київ, «Укр. письменник», 1994), «Заклання ночі»  (К-д, «Степ», 1995), «Магічні кола днів» (К-д, «Євшан», 2000), «Осінній звір» (К-д, Центрально-Українське видавництво, 2002). Лауреат літературної премії ім. Є. Маланюка (2004). Переможець Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов»(1992). Член НСПУ з 1993 року.

 

 Бондар В.В., Селецький П.І., Вакулич В.М. Свята вода [Текст]: поезії, оповідання / В.Бондар.

Свята вода; Вакулич В.: Неприручений птах; Селецький П.: Межибіж. – Кіровоград: «Вечірня газета», 1993. – 72 с. – [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Замулені джерела історичної пам’яті, тривоги нинішнього села і міста, молода душа на роздоріжжі – це лиш окремі мотиви колективного збірника кіровоградських журналістів.

 

 Селецький П.І. Заклання ночі [Текст]: вірші / Селецький П.І.; ред. В.Погрібний. – Кіровоград: Степ, 1995. – 62 с.  – [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

 

 Селецький П.І. Сліди багать [Текст]: сакраментальні вірші / Селецький П.І.; ред.

В.Погрібний. – Кіровоград: Степ, 1993. – 31 с.  – [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

У цих збірках ви знайдете вірші, різні як за формою, так і за часом написання. Іронічні й патетичні, саркастичні й безнадійно ліричні, вони

об'єднані філософським поглядом на світ.

Автор належить до літературного покоління «вісімдесятників»; експеримент, часом на межі можливого, у нього поєднується з віртуозним володінням традиційними прийомами віршування.

Представлені твори, засвідчують глибоке зацікавлення поета долею рідного народу на крутих історичних перепуттях. Поезії про кохання (а їх у збірці найбільше) позначені тонким відчуттям нетривкості людських почуттів і стосунків.

Царук Антоніна   Петрівна

Народилася 9 травня 1961 року в смт. Компаніївці Кіровоградської області. Після закінчення філологічного факультету Кіровоградського державного педагогічного інституту імені О.С.Пушкіна (нині університет імені В.Винниченка) працює викладачем у Кіровоградському національному технічному університеті.

Автор збірок віршів для дітей «Онучечка-

чомучечка» (2006), «Відважне Мишеня» (2007), «Гостював у Літа Дощик» (2007), «Майже вчений» (2008) та п'єси-казки "Земля Світлячків» (2008) за однойменною повістю-казкою Віктора Близнеця.

Член обласного літературного об'єднання «Степ».

 

 Царук А.П. Як Петрик стежину пас

[Текст]: вірші, казки, загадки, оповідання / Царук А.П.; ред. і упоряд. В.Погрібний. –

Кіровоград: Степ, 2009. – 124 с.: [іл.].–

[Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

У цій книзі читати чималенько і є чим зачитуватись, і є що запам’ятовувати і вивчати напам’ять та декламувати, бо її автор зберегла  в собі дивовижну дитинність душі, тому вірші – природні, ніби самі себе написали, ніби самі себе пасуть.

 

 

Чамлай Борис Феоктистович

Народився  10 квітня 1931 року у селі

                                                 Розкішному     Голованівського      району      на

Одещині (тепер Кіровоградська область). Мати, Чамлай Ганна Макарівна, на зорі колективізації уже працювала в новоорганізованому колгоспі імені Петровського. Батька, Чамлая Феоктиста Даниловича, активіста нового життя, обрали головою.

На цьому фоні (колективізація, розкуркулення, а дещо пізніше і голод) протікало його дитинство. Борису назавжди запам’яталися залишені хати сільських вдів, розвалені й без даху, від яких тхнуло пусткою. Єдиною радістю для малюків села були три ставки, де влітку досхочу купалися, а взимку каталися на ковзанах.

Невдовзі розпочалася Велика Вітчизняна війна, яка все круто змінила. Батько пішов на фронт, старшого брата забрали в Німеччину на примусові роботи, а ще п'ятеро залишилися з мамою. Труднощі не припинялися до кінця війни.

Борис вслід за середнім братом 1951 року пішов до армії.

Прослужив чотири роки. Після демобілізації переїхав до Кіровограда, де закінчив 10 класів і вступив до Кіровоградського педагогічного інституту імені О.С. Пушкіна.

Після закінчення працював у середніх школах Миколаївщини і Кіровоградщини, а коли надокучило їздити по школах, влаштувався до Кіровоградського облсоцзабезу, де й прослужив до пенсії.

 

 Чамлай Б.Ф. Ментальність диявола

[Текст]: третя книга гумору / Чамлай Б.Ф.; ред.

В.Бондар; худож. О.гуцол. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 1999. – 84 с.: іл. – [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Книги           Б.Чамлая        незвичайно гумористичні, тому одразу ж розходяться поміж людей.

Шпудейко (Кононенко) Галина Іванівна  

Народилася 15 січня 1955 року в смт.

Устинівка на Кіровоградщині. Навчалася в Седнівській середній школі, а потім на філфаці Кіровоградського педагогічного інституту.

Вчителювала, працювала вихователькою в дитячому садку, методистом у дитячо-

юнацькому центрі м. Кіровограда. Нині - на творчій роботі.  Перші публікації з’явилися ще в шкільні роки.

 

 Шпудейко Г.І. Чистий четвер [Текст]: поезії / Шпудейко Г.І.; ред. і упоряд. В.Погрібний. – Кіровоград: Степ, 1999. – 79 с. – [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Поезії Галини Шпудейко – це зворушливе поетичне одкровення. Вона пише про життя, про ліричні почуття, що просяться на світ, про радощі і біль, які сповнюють жіноче серце…

 

 

 

 

Гордість Кіровоградщини

 

Бібліографія для зацікавлених

 

                                                  Довідник        найкращих      жінок       Кірово-

градщини [Текст] / упоряд. Г.А.Коломієць; видано в рамках проекту «Залучення жінок до суспільнополітичних процесів. – Кіровоград, 2007. – 80 с. –

(Кіровоградський обласний молодіжний гендерний центр «КОЛО»).

                                                 В    довіднику    зібрано    біографії    активних,

громадських діячок Кіровоградщини: активних, високо-освічених, перспективних, успішних жінок. Серед таких жінок і директор Помічнянської   ЗШ №3 Гринюк Ольга Михайлівна, головний лікар Залізничної лікарні м. Помічна - Воронько Вікторія Павлівна, вчитель Помічнянської ЗШ №1 - Лисенко Ганна Трохимівна.

 

*****

 Почесні          громадяни     міста Кіровограда [Текст]: [довідник]. – Друк ПП Сибірцев Є.М.; дизайн Хворост А. – [24 с.: іл.].

 

Звання Почесного громадянина міста надається місцевими органами державної влади окремим особам на ознаменування їхньої громадської чи політичної діяльності або особистих заслуг перед

певним містом. Присвоюється громадянам як своєї, так і інших країн.

У Єлисаветграді звання Почесного громадянина міста засноване міською думою 7 квітня 1864 року. Його носило усього дві особи - граф Остен-Сакен та таємний радник Ерделі.

У Кіровограді звання Почесного громадянина міста встановлено рішенням міської ради народних депутатів від 20 вересня 1967 року.

Для нагородження Почесного громадянина було виготовлено спеціальний значок із чистого золота та діамантів, а також оригінальну Грамоту. Почесному громадянину міста виплачується пожиттєва пенсія у розмірі середньої щомісячної ставки робітників і службовців міста. На 1 січня 2006 року високої честі удостоєно 22 особи.

Заповідні куточки рідного краю

 

Бібліографія для зацікавлених

 

 Вербицький В.В., Бабанська Н.І., Шевцов А.О., Землянських І.І. Крилаті скарби Кіровоградщини [Текст]: [сторінками Червоної книги Кіровоградської області] / Вербицький В.В. та ін.  – Кіровоград: вид-во «КОД». – 29 с.: іл. 

У виданні представлені хижі червонокнижні птахи (соколоподібні, совоподібні) Кіровоградської області.

Учнівська молодь Кіровоградщини активно

допомагала готувати матеріали для книги: діти виїжджали в експедиції, в яких викопали моніторинг місць перебування червонокнижних і рідкісних видів, умов існування, гніздування, розмноження. Розробили проект захисту збільшення кількості популяцій, шляхом створення орнітологічних заказників, і низку природоохоронних заходів.

 

*****

 Заповідні куточки Кіровоградської землі [Текст]: [довідкове видання] / колектив авторів під заг. ред. д.б.н. Т.Л.Андрієнко. – К.: Арктур-А, 1999. – 240 с.; 32 рис.; 53 кольор.іл.

 Край на межі лісостепу і степу [Текст]:

природно-заповідні та ландшафтні куточки Кіровоградщини. – Кіровоград: ІМЕКС-ЛТД. –

32 с: [фото іл.].

 

Книги присвячені опису природно-заповідних територій та об'єктів Кіровоградщини. Читачі знайомляться з природними умовами області, історією досліджень цього краю.

Охарактеризовані рослинний та тваринний

світ області. Особлива увага звернута на види рослин та тварин, що підлягають охороні. Описай природні умови, рослинний світ та фауна природно-заповідних територій - заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ, дендропарку, парків-пам'яток садовопаркового мистецтва, а також проектованих національного та регіональних парків. Висвітлені дальші напрямки розвитку природно-заповідної мережі області, її значення для екологічного виховання населення, насамперед, молоді. Розрахована на широке коло читачів.

Ілюстрована фотографіями, малюнками.

 

*****

                                                          Левицький         В.І.        Заповідні        місця

Кіровоградщини [Текст]: путівник / Левицький

В.І. – Дніпропетровськ: Промінь, 1984. – 78 с.:

Путівник розповідає про заповідники, дендропарки, цікаві природні об’єкти Кіровоградської області, про роботу, яка проводиться тут з охорони та примноження

природних багатств краю. Ілюстрований.

 

*****

 Бурдиян Б.Г. Там, на нехоженых тропинках [Текст]: краеведческие очерки / Бурдиян Б.Г.  – Днепропетровск: Проминь, 1987. – 112 с.: ил.

Книга краєзнавчих нарисів про охорону та примноження фауни Кіровоградської області, про цікаві спостереження за життям та повадками

окремих представників тваринного світу.

 

 

Скорботні сторінки народної пам’яті

 

Бібліографія для зацікавлених

 

 Білошапка В.В., Петренко І.Д. Голодомор 1932-1933: Олександрівський вимір [Текст] / Білошапка В.В., Петренко І.Д. – Кіровоград: Центрально-Українське вид-во, 2006. – 296 с.: іл.  Книга містить спогади, фотографії, архівні документи, що розповідають про голод 1932-1933 років на території Олександрівського району

Кіровоградської області. Розрахована на широке коло читачів.

 

*****

                                                            Даценко          В.В.         Щоб         пам’ятали.

Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної

(1941-1945)   [Текст]:           історикопубліцистичний     нарис /           Даценко        В.В.     –

Кіровоград: ТОВ «Імекс-ЛТД», 2009. – 304 с.: [іл.].

Книга Василя Даценка неупереджено, ґрунтовно,

виважено і доступно розповідає про трагічні події Великої Вітчизняної війни на Кіровоградщині. Унікальні фотографії та документи з державних архівів, а в більшій частині - із приватних зібрань, подаються друком на цих сторінках уперше і вельми яскраво свідчать - минуле й сьогодення єднає пам’ять кожного з живих саме в ті хвилини, коли ми уважні до облич та імен тих, хто жив до нас і був справжнім патріотом своєї землі.

Для викладачів, студентів, істориків, краєзнавців, усіх, кого цікавить історія Центральної України в бурхливому XX столітті.

 

*****

 Зелена Брама: героїзм – трагедія – пам’ять         Краєзнавчий вісник Кіровоградщини. Випуск VI.  Спец. випуск з нагоди відзначення 70річчя трагічних подій в урочищі Зелена Брама / за заг. ред. О. Бабенка. - Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2011. -128 с.

 

У спеціальному випуску «Краєзнавчого вісника Кіровоградщини» з нагоди відзначення 70-річчя трагічних подій в урочищі Зелена Брама публікуються Матеріали науково-практичної конференції «Зелена Брама: героїзм - трагедія - пам'ять», яка відбулася 5 серпня 2011 р. у с Підвисоке Новоархангельського району Кіровоградської області.

Для краєзнавців, викладачів, учителів, студентів, учнів, широкого кола осіб, залюблених в історію рідного краю.

 

*****

 Книга скорботи України. Кіровоградська

                                                                   [Текст]:     т.     1     /     гол.      редколегія:

І.О.Герасимов (керівник) та ін.; обл. редколегія: Є.Б.Осадчий (керівник) та ін. – Кіровоград: Центрально-Українське вид-во, 2003. – 640 с.:

[іл.].

 Книга скорботи України. Кіровоградська область [Текст]:[Гірка доля «остарбайтерів»]: т. 3 / обл. редколегія: Черниш В.О. (голова); обл. наук. редакція: Александрова Т.М. (керівник) та ін. – Кіровоград: ВАТ «Кіровоградське вид-во», 2006. –

208 с.: [іл.].

 Книга памяти Украины. Кировоградская область. Бобринецкий р-н, Гайворонский р-н, Голованевский        р-н,      Добровеличковский р-н

[Текст]: т. 2 / главная ред. кол.: И.А.Герасимов

(руководитель) и др.; обл. ред. кол.: В.А.Долиняк (руководитель) и др. – Кировоград: ЦентральноУкраинское изд-во, 1994. – 1136 с.

 Книга пам’яті України. Кіровоградська область [Текст]. Додатковий список / гол. ред. колегія: І.О.Герасимов (керівник) та ін.; обл.. ред. колегія: В.А.Долиняк (керівник) та ін. – Кіровоград: Центрально-Українське вид-во, 2000.

 

В період окупації Кіровоградщини в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років загинуло від рук фашистських окупантів та на каторжних роботах у Німеччині майже 120 тисяч наших земляків.

37 779 мирних жителів області було вивезено на примусові роботи до Німеччини та інших країн Європи. 14 500 чоловік, вивезених на каторжні роботи до Німеччини, на Батьківщину не повернулись.

Саме про них, живих і мертвих, поіменно відомих і безіменних, тих, хто став на двобій із сильним і підступним ворогом, який зазіхнув на найдорожче - людську гідність, волю і честь, хто не побоявся вступити в двобій з потворним і ганебним явищем XX століття - нацизмом - цей своєрідний літопис духовного злету і звитяги.

*****

 Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні.

Кіровоградська область [Текст] / Український національної   пам’яті            України; Кіровоградська обласна державна адміністрація;

Кіровоградська обласна рада. – Кіровоград: ТОВ

«Імекс-ЛТД», 2008. – 920 с.

 

В обласному томі «Національної книги пам’яті…» висвітлюється одна з найтрагічніших сторінок української історії на території регіону Центральної України в межах сучасної Кіровоградської області. Книга містить мартиролог жертв голодомору, укладений на підставі свідчень очевидців та архівних джерел, у розрізі населених пунктів області. Публікується ряд архівних документів та свідчення осіб, які пережили страхіття Голоду в 1932-1933 роках.

 

*****  Олифиренко И.П. Вдовы [Текст]: рассказы \

                                    И.П.Олифиренко;            рецензенты:            Л.Ф.Залата,

С.Т.Кривопиский. – Днепропетровск: Проминь, 1983. –

В оповіданнях кіровоградського літератора на основі

декількох жіночих доль села Підвисоке показані характерні риси життя солдатських вдів – трудова звитяга і самопожертва, нескорена сила духу та вірність – риси, гідні захоплення та  наслідування.

 

*****

 Чабаненко В.В. Прославлені у віках [Текст]. Нариси про Героїв Радянського Союзу – уродженців

Кіровоградської області / Чабаненко В.В. – Дніпропетровськ: Промінь, 1983. – 367 с.: іл. – (Герої Радянського Союзу).

За роки Великої Вітчизняної війни почесне звання Героя Радянського Союзу здобули 12 506 чоловік. Не всі дожили до того дня, коли їхній образ було увічнено в літературі і кіно, в граніті і бронзі, назвах міст і сіл, підприємств колгоспів і радгоспів, шкіл, вулиць, площ,  парків  і скверів.

Це книга - про Героїв з Кіровоградщини. 130 художньодокументальних оповідей. Книга-пошук, книга-документ в першу чергу для тих, хто слово «війна» знає лише по книгах і фільмах. 

 

 Шепель Ф.О. Ніхто не хотів помирати, або Репресований Єлисавет-Зінов'євськ-КіровеКіровоград [Текст]  / Ф. Шепель. - Кіровоград: «Імекс-ЛТД», 2014. - 390 с: іл. - (сер.

«Єлисаветградське коло»).

Болючі слова Осипа Мандельштама «Петербург-

Петроград-Ленинград, я ещё не хочу умирать...» -

це й про наших земляків, жителів Єлисаветграда-Зінов'євськаКірового-Кіровограда, репре-сованих послідовниками «єдино вірного вчення» в ході небаченого експерименту над людьми в минулому столітті. Усі трагічні історії, вміщені під обкладинкою даної книги, фактами народження, проживання, смерті їх героїв або слідами, залишеними в місцевих сховищах старожитностей, тісно пов'язані з містом на Інгулі.

 

 

 

До джерел історії  та культури Кіровоградщини

 

Бібліографія для зацікавлених

 

 Литвиненко М.А. Педагогічно-меморіальний музей В.О.Сухомлинського [Текст]: путівник / Литвиненко М.А.  – К.: Рад. Школа, 1979. – 36 с.: іл. 

 

Видання        є          путівником    по        педагогічномеморіальному музею В.О.Сухомлинського,           що функціонує в с. Павлиш Кіровоградської області. Він ознайомлює читача з розташуванням експозицій, змістом          музею,            життєвим       і творчим          шляхом

видатного педагога. 

 

*****  Меморіальний музей М.Л.Кропивницького в Кіровограді: фотоальбом / авт. Тексту В.П.Ярош; фото І.О.Кропивницького; упоряд. П.П.Перепелиця. – К.: Мистецтво, 1986. – 47 с.: іл. – Текст укр. та рос. мовами.

 

               Видання     знайомить     читачів     з     експозицією

         Меморіального      музею      М.Л.Кропивницького      в

Кіровограді. Матеріали музею яскраво розповідають про творчий шлях видатного українського драматурга, артиста, режисера, композитора, співака й театрального педагога.

 

*****  На сонячній долоні степу. [Мальовнича

                                                     Кіровоградщина]:      комплект      листівок,      12

                                                                              /     Кіровоградська     обласна     держ-

адміністрація Управління культури і туризму. – Кіровоград: РВА «Тема-Плюс».

  На сонячній долоні степу. [Кіровоградщина туристична]: путівник / Кіровоградська обласна держадміністрація Управління культури і туризму. – Кіровоград: РВА «Тема-Плюс».

Адміністративні кордони Кіровоградської області дивно вималювали на карті України сонячну долоню площею 24,6 тис. кв. кілометрів між Дніпром та Південним Бугом. Тут, у центрі незалежної держави, живуть і на найкращих у світі чорноземах вирощують високі врожаї пшениці, соняшнику, буряків, із багатих надр рідної землі добувають буре вугілля, нікель, графіт, граніт невтомні трударі,  нащадки козацького роду. 

Це батьківщина корифеїв українського театру Івана КарпенкаКарого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганськрго письменників - Юрія Яновського, Івана Микитенка, Володимира Винниченка, Євгена Маланюка, історика, етнографа Дмитра Чижевського, педагога - Василя Сухомлинського, хлібороба - Олександра Гіталова, космонавта

Леоніда Попова, цілої плеяди талантів - Анатолія Лвдієвського, Анатолія Кривохижі, Олександра Таранця, Лідії Забілястої, Ігоря Крутого.

Завітайте на Кіровоградщину, відкрийте для себе унікальність краю, «де Ятрань  круто в'ється»! Він озветься до вас пам'яттю скіфських, та козацьких могил, поведе дорогами гайдамак, стежками партизан, літературними і театральними шляхами, залюбить вас у чисті джерела народної творчості, вишукану красу степової флори і фауни.

 

*****

 Хутір Надія: фотоальбом / авт. тексту

В.В.Чабаненко; упоряд. і авт. фото І.М.Корзун; худ. В.П.Титаренко. – К.: Мистецтво, 1982. – 32 с.: іл. – Текст укр. та рос мовами.

Державний музей-заповідник видатного українського драматурга, актора, режисера та громадського діяча Івана Карповича Карпенка-

Карого (Тобілевича) - визначний історико-культурний пам'ятник України. Щороку сюди, на хутір Надія (Кіровоградська область), приїздять тисячі туристів. 

Альбом, ілюстрований кольоровими та чорно-білими фото, розрахований на широке  коло  шанувальників українського театрального мистецтва.

 

 

Символіка Добровеличківського району

 

                              ГЕРБ                                                                    ПРАПОР

 

Опис ГЕРБА                   У синьому полі три срібні вузькі увігнуті балки, над ним   золота восьмипроменева зірка,  внизу – золотий козацький хрест

 

 

 

Затверджено в 2001 році

Автори символіки: Кривенко В.Є., Шляховий К.В.

ПОЯСНЕННЯ СИМВОЛІКИ

 

В основу герба покладено різновид давньої лицарської емблеми леліви - држевицю, яку мали у своєму гербі засновники поселення, що згодом стало центром району, - представники відомого козацького роду Величковських.

Півмісяць у гербі інтерпретовано у три увігнуті балки з метою представити як територіальну ознаку три головні річки району - Кагарлик, Сухий Ташлик та Чорний Ташлик.

Традиційні для леліви кольори означають: золотий - добро, синій - велич, що перегукується з назвою гербоносія.

Срібло в геральдиці означає стихію води. Увігнута форма та горизонтальне положення символізуючих річки  фігур  відображає непрямолінійність їх   річищ та   напрямок  течій  зі  сходу  па  захід.

Щит увінчаний золотим пшеничним снопом, оточеним двома золотими калиновими галузками, що символізують красу і багатство краю, та прикрашений перевитим синьою стрічкою золотим дубовим листям, яке представляє поширену на Добровеличківщині породу дерева. Дуб символізує витривалість, славу і велич, а також гостинність, віру і доброчесність.

Під щитом на синій девізній стрічці золотими літерами написано девіз - ДОБРО І ВЕЛИЧ ВОЄДИНО, який у вигляді гасла передає назву району.

Для створення прапора використані відповідні гербовим кольори та найбільш змістовні фігури - зірка та балки (смуги). Восьмипроменева форма зірки умисно наближена до картографічного знаку - рози вітрів, що асоціюється зі знаходженням на території Добровеличківського району географічного центру України. Вузькі увігнуті балки в прапорі стилізовані у білі смуги, які на тлі синього полотнища утворюють чотири рівні їм за шириною проміжки, що надає прапору колористичної ритміки та класичного вигляду.

У цілому символіка Добровеличківського району передає історичне походження та семантику його назви, географічну та природну особливість цієї території.

 

 

 

Добровеличківський край багатий на історичні події. Тут залишили сліди свого перебування десятки племен та народів.

Заселення краю почалося за доби неоліту. Підтвердженням цьому є виявлені на території району залишки поселення трипільської культури IV - III тис. до н.е. (урочище «Балка Куца»

Федорівської сільської ради).

Десятки курганів -  результат перебування на нашій території племен скіфів та інших кочових народів.

На цих землях формувалося основне ядро протослов'янських племен. До XIII століття край входив до складу Київської Русі, пізніше підпав під владу Великого Князівства Литовського. Влітку 1362 року між селами Добрянкою та Тишківкою в урочищі «Татарка» відбулася перша переможна битва війська литовського під керівництвом князя Ольгерда з татарськими ордами.

Могутньою опорою краю стала Запорізька Січ. Так, вже наприкінці XVI - початку XVII ст. кордони козацьких земель досягли берегів Чорного Ташлика і Синюхи. В ХVІІ – ХVІІІ століттях територія нашого краю в історичних джерелах та в народних переказах називалася «побужжя», «пограниччя», «дике поле». Чому виникли такі назви? З якими історичними подіями це пов’язано?

По-перше, тривалий час землі нашого краю були незаселеними (звідси й  походить назва «дике поле»).

По-друге, їхнє географічне розташування на лівобережжі річки Бог (Південний Буг) було тісно пов’язане з торговельними шляхами, які проходили через територію нашого краю (звідси походить назва «побужжя»).

По-третє, постійне військове протистояння між Кримським ханством, шляхетською Польщею та царською Московією перетворило наш край в прикордонну зону в протистоянні між цими державами (звідси походить назва «пограниччя»).

Польський історик Самуїл Ґрондський, подорожуючи землями сучасної Кіровоградщини, в своєму щоденнику писав:

«Ті з руського народу, які не хотіли тягти ярмо й терпіти владу місцевих панів, йшли до «дикого поля», тоді ще не заселеного, і здобували собі право на волю!... Вони закладали нові поселення і щоб відрізнятись від іншого люду стали себе називати козаками.»

Козаки починають активно освоювати нові землі. Понад берегами рік, на островах, у балках та байраках вони закладають свої поселення – зимівники.

 

 

Зимівником називали козацький хутір, що складався з декількох хат для людей та різних господарських будівель - комор, хлівів, стаєнь, льохів. Часом хутір мав млин та кузню.

Поселення зазвичай виникали на місцях «уходів», тобто промислів. Тут козаки рибалили, полювали, розводили бджіл. Отож, через «уходи» поступово заселялися землі нашого краю. На освоєних територіях було безпечніше займатися господарською діяльністю: сіяти хліб, вирощувати городину, займатися різними ремеслами. Умови степу давали змогу вирощувати коней, велику рогату та дрібну худобу. Серед козаків були теслі, ковалі, зброярі, кожум’яки, шевці. Зазвичай вони були і торгівцями, тому що продавали чи обмінювали не лише зроблене власноруч, а й воєнні трофеї.

Постійна загроза нападу кримських татар змушувала мешканців будувати земляні укріплення в поєднанні дубових колод – засік. Саме із засіками пов’язане походження слова «січ» (згромадження засіченого дерева). Розрізнені невеликі січі існували в багатьох місцях.

Так, в середній течії р. Південний Буг на лівому березі було збудовано одне із перших козацьких укріплень під назвою Гард. Згодом воно перетворилося на адміністративний центр усіх побузьких земель.

Про зовнішній вигляд Гардівської січі відомо небагато. Історики сходяться на думці, що місцевість була важкодоступною для ворогів, мала вигідне природне розташування, була непомітною на місцевості. Крім фортечних укріплень був викопаний глибокий рів та насипаний вал із землі. Постійно в січі перебувала військова залога (близько тисячі), а основна маса козаків жила поза її межами у зимівниках.

У 1674 році землі Бугогардівської паланки були спустошені кримсько-турецькими ординцями. 

Польські хроністи писали: 

«Безчинствували бусурманці в околицях Торговиці і Орлика та в районі Чорного Ташлика. Козацький люд зникає, а землі спустошуються…»

В середині ХVІІ століття територія Бугогардівської паланки стала ареною російської експансії, розпочинається її колонізація. За Бєлградським мирним договором між Османською та Російською імперіями була досягнута угода:

а) про входження північно-західних територій Запорізької Січі

під протекторат Росії;

б) російське самодержавство отримало право на заселення цих

земель.

Запорізьке козацтво протидіяти таким домовленостям між

Росією та Туреччиною не змогло. Кордон пройшов від Південного Бугу, вздовж р. Чорний Ташлик відкритим степом на південний схід до пониззя Дніпра в гирлі р. Кам’янки.

На цей час припадає заснування лінії військових поселень, відомих під назвою Нова Сербія. Російське самодержавство всіляко сприяло заселенню нових земель.

По-перше, переселенці отримували у довічне користування землі між річками Синюха і Вись.

По-друге, одержували від російської казни допомогу грішми, хлібом, худобою та військовим озброєнням.

По-третє, переселенці звільнялися від сплати податків на протязі шести років.

Так починають будуватися форпости, шанці, слободи. Зокрема, у фортецях Архангельській (нині Новоархангельськ), Миргородській (нині Новомиргород), шанці Павлівському (нині Новоукраїнка) були розташовані гарнізони російських військ і лівобережних козаків. Козацька старшина поступово захоплює землі «вільних поселенців», засновуючи на них свої хутори.

За реєстром Запорізького війська 1756 року значиться, що на території краю розміщувався курінь Величківський, який складався з 358 чоловік - вихідців з місцевих поселенців.

               З     історії    відомо,     що     за     Бєлгородським     миром     землі

Бугогардівської і частини Інгульської та Кодацької паланок Нової Січі остаточно відійшли до Росії. Проведено чітке розмежування кордонів з боку Туреччини і Польщі.

Польський рубіж з боку Запорізьких степів визначався досить ретельно: спершу - Синюхою, а потім - річками Виссю, Іраклійцем і Тясьмином. Запорізькі землі за цим кордоном здавна стали «землею обітованою», «козацькою палястиною» для людей, які визнавали тільки волю.

Почали ці землі заселятися ще з часів Северина Наливайка, який від переслідування гетьмана Жолкевського «пішов у безводні, безлюдні степи за Синюху» (з листа Жолкевського).

Багато «наливайківців» з тих часів, залишились в цих місцях, а потім до них приєдналися жителі «шляхетських сіл з-під Чернігова» - засновники села Липняжки.

Крім козацької колонізації йшла колонізація наших степів на державному рівні.

У 1734 р. видано царський указ, що дозволяв втікачам (в минулому) з Польщі та Молдавії повертатися і без остраху селитися в задніпровських містах.

У 1745 році в наших краях уже налічувалося 110 слобід, хуторів, зимівників запорозьких козаків (за картою, де Боксета (1751 p.). Наприклад, Табанова слобода (нині с. Добрянка) була заснована козаком Донського куреня Данилом Табанцем, село Піщаний Брід - у 1757 році вихідцем з Чернігівщини осадчим Гридіним. Села Юр'ївка, Тишківка починалися з козацьких зимівників.

На період створення Новослобідського козацького полку у 1754 році в селі Тишківка проживало 9 наборних козаків, 50 помічників та 15 підсусідків. За переказами, це «гайдамацьке» місце купці об'їжджали «десятою дорогою», бо славилося воно розбоєм та грабежами.

Не заглиблюючись в історичні процеси, що відбувалися в той період, слід сказати, що у запорожців у цей час на їх власних землях з'явилися «гості», яких вони не запрошували.

В 1750 році декілька офіцерів сербського походження, які були на службі в німецької імператриці Марії-Терезії в Угорщині, прибули до російського посла у Відні Безстужева - Рюміна і передали йому бажання своє та багатьох інших сербів і словенів «стати на службу Росії». За те вони просили придатні для хліборобства землі. Імператриця Єлизавета милостиво на це погодилася і виділила їм землі на території «запорозьких вольностей», які уже були заселені козаками з Гетьманщини і селянами - втікачами з Польської України. Щоб вийти з такого пікантного становища, царський уряд неодноразово наказував Кошу «виселити всіх невідомих прибульців з земель, наданих сербами».

Жалуваною грамотою від 11 січня 1752 p., даною Івану Самійловичу Хорвату, поселення було названо Новосербією. До нього відійшла велика площа запорозьких земель - смуга шириною 60 верств по всьому польському кордону.

Не маючи змоги виселити українців з цих земель, уряд сформував з них у 1754 році Новослобідський козачий полк і надав їм під поселення смугу землі у 20 верств на південь від поселень Новосербії.

В населенних пунктах /слободах/ стояли роти Новослобідського козачого полку. В цьому полку служили жителі слобід Тишківки, Липняжки та інших. З 1764 року при селах були побудовані шанці

(земляні фортеці), в яких несли службу роти Єлисаветградського пікінерського полку, а на початку 70-их років стояли роти створеного Молдавського гусарського полку, в якому служили і жителі нашого району.

Десятий пункт грамоти, даної І.Хорвату, давав дозвіл на будівництво фортеці.

Фортеця, будівництво якої було завершено в 1757 році, одержала назву Святої Єлисавети і стала адміністративним центром Новосербії. Новосербський корпус складався спочатку з двох полків - кінного і пішого, які поділялися на роти, селища або шанці, як побудовані поселенцями так і ті, в яких проживали українці. Полковий резерв був створений з числа вільного населення, поселенців, які на б років звільнялися від сплати податків.

Кожна рота мала свого командира і військову управу. Та корпус цей був малочисельним порівняно з козацьким військом. Запорожці часто насміхалися з цих вояків, говорячи, що вони разом з новослобідським козачим полком не можуть виставити і 4 тисяч, а ми - більше 13 тисяч виборного товариства при зброї.

Як свідчить акт комісії, призначеної урядом у 1763 році, «шанці новосербів стоять пусті, закордонні жителі повернулися додому». І Хорват же за зловживання службовими обов'язками був позбавлений чинів і в 1762 році висланий у Вологду, де в 1780 році помер.

Козаки, які новосербські поселенці, займалися землеробством, скотарством, рибальством.

У 1764 році з новосербських поселень та поселень новослобідського полку було створено Єлисаветинську провінцію, а з її жителів сформовано Чорний і Жовтий гусарські полки та Єлисаветградський пікінерський полк (пікінерськими називали легкоозброєні кавалерійські полки). Їм надавалося право безмитного ввозу товарів із-за кордону, вільного продажу горілки і солі. На "строк до 10 років їх також звільняли від сплати податків.

У 1774 році населення Єлисаветинської провінції налічувало 107 400 чоловік, серед яких було 65 259 українців, 39 тис. росіян і 2470 переселенців з Молдавії та Волощини. З цих переселенців був сформований Молдавський гусарський полк, до якого входили деякі слободи майбутнього нашого району, зокрема Тишківка та Липняжка.

1775 року царський уряд наділив ці землі казенним селянам, роздав офіцерам, російським поміщикам. Більшість нижчих чинів, одержавши землю, перевезли свої сім'ї та оселились на постійне місце проживання.

У цей час частішають втечі солдатів - пікінерів на землі Нової Січі. Втікали солдати цілими слободами з дітьми та дружинами. Крім традиційних культур з кінця 18 століття значні лани на наших землях відводяться під вирощування льону, конопель, картоплі. Важливу роль стало відігравати млинарство і скотарство.

Значну частину жителів нашого району в 1784 році становили державні селяни. Вони мали сплачувати поземельний податок і постачати необхідну кількість солдатів у військові частини, переважно у Катеринославську кінноту, пізніше Катеринославське козацьке військо. Після його ліквідації у 1786 році всі військові поселенці нашого краю були віднесені до державних селян.

У 1795 році утворено Ревуцьку волость (назва походить від прізвища місцевого землевласника Ревуцького).

У1848 році Ревуцьке, як центр волості, стає містечком, в якому було дві православні церкви, два єврейських молитовних будинки, лікарня, школи, декілька десятків крамниць, ринків. Пізніше побудовані винокурений і цегельний заводи, 9 ремісничих майстерень. У 1868 році в Помічній відбулося відкриття дільниці залізниці від Ольвіополя до Єлисаветграда, а в 1877 році поблизу села Помічна утворено роз’їзд з такою ж назвою. У 1879 році став цей роз'їзд проміжною станцією, яка входила до складу Любомирської волості Єлисаветградського повіту.

        1883    року    офіційною    назвою    містечка    Ревуцьке     стає

Добровеличківка.

На кінець XIX століття майже вся земля стала власністю місцевих поміщиків.

Малоземелля спричинило невдоволення місцевих селян, особливої сили набрали заворушення у 1905 році. Жителі району були активними учасниками Лютневої та Жовтневої революцій 1917 року. Першим комендантом Московського Кремля був наш земляк Стрижак Яків Андрійович (народився в с Олександро - Акацатове).

На початку лютого 1918 року в Добровеличківській волості встановлено радянську владу і обрано волосний комітет.

У 1918 році територію району окупували австро-німецькі війська, у серпні 1919 року волость тимчасово захопили загони Денікіна, в лютому 1920 року - під натиском червоної армії ці війська залишили волость.

З Добровеличківщиною пов'язане ім'я одного з найвідоміших діячів часів громадянської війни Нестора Махна, який неодноразово перебував на території волості своїми загонами. У 1919 році в Добровеличківці перебував його штаб. Саме в Добровеличківці Нестор Махно видав свій наказ №1, який можна назвати спробою організації післявоєнного устрою держави.

З 3 березня 1923 року утворено Добровеличківський район з центром у Добровеличківці.

12 квітня 1923 року друга сесія ВУЦВК прийняла постанову «Про новий адміністративно-територіальний поділ України», згідно з якою в УСРР замість 102 повітів, що ділилися на 1989 волостей, було створено 53 округи, які ділилися на 706 районів. У складі Одеської губернії УСРР утворено Первомайський округ, до якого віднесено Добровеличківський район.

                                                                                                      В         1924         році         в

                                                                                               Добровеличківці       утворено

СОЗ «Червоний хлібороб» (голова Горбатюк І.Н.), в клепацькому – «Тринадцяти річчя жовтня», у Сопроновій – «Третій вирішальний», у Семенівці – «Політвідділ», у

Василівці – «Зірка Волі», в Липняжці – «Селянська допомога», «ім. Косіора», «ім.

Шевченка», «ім.Чапаєва», «Червона хвиля», «ім.Зінов'єва», в Піщаному Броді – «Червона зоря».

1 серпня 1925 року ліквідована Одеська губернія. (Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 3 червня 1925 року «Про ліквідацію губерень і перехід на трьохступеневу систему управління»).

Станом на 1 січня 1927 року в Первомайському окрузі було 13 районів.

13 червня 1930 року ліквідовано Первомайський округ (Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 13 червня 1930 року (36. Уз. УСРР, 1930, № 14, ст. 141), а з 15 вересня 1930 року всі округи в Україні скасовано.

Відповідно до Постанови РНК від 9 липня 1925 року, в Україні вищі трирічні педагогічні курси були перейменовані у педагогічні технікуми, зокрема, це відбулося і в Добровеличківці.

Організовано МТС в Помічній.

В 1930 - х роках в смт. Добровеличківка було організовано, артіль «Художник – прикладник».

27 серпня 1931 року вийшов перший номер районної газети «Ударниця».

Проводилась робота з ліквідації неписьменності. На початку 1931 року в Добровеличківському районі організовано 46 шкіл, в яких жителі набували агрономічних знань.

IV позачергова сесія ВУЦВК XII скликання 9 лютого 1932 року прийняла постанову про створення в Україні перших п'яти областей - Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Одеської та Харківської. Одеська область утворена 27 лютого 1932 року до складу якої ввійшов Добровеличківський район.

Фінансова та продовольча допомога через недорід 1931 року за рішенням РНК УСРР від 21 травня 1932 року надавалась найбільш постраждалим районам України. У телеграмі ЦК КП(б)У до Одеського обкому партії про надання продовольчої допомоги  окремим  районам області від 21 травня 1932 року повідомляється постанова: «Вважати за потрібне надати допомогу в першу чергу таким районам, що перебувають у найбільш тяжкому стані» по Одеській області п'яти районам: Зінов'євському, Добровеличківському, Знам’янському, Великовисківському, Новомиргородському.

У 1932 - червень 1933 років тотальний голод охопив всю територію району. Із-за погодних умов частина посівів загинула, а те, що дозріло, майже на половину залишилось не зібраним.

Голодуючим селянам держава не допомагала, а навпаки - забрала все до зернини. Наслідки цього були жахливі. За свідченнями очевидців голодомору в районі померло більше 3-ох тисяч жителів.

Постраждали жителі району і від сталінських репресій.

Близько тисячі чоловік було репресовано в основному в 19371938 роках і реабілітовані лише в 60 - 70-х роках XX ст.

Постановами Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 22 січня та 17 лютого 1935 року в Одеській області створено ще 20 районів, серед яких, Піщанобрідський і Тишківський.

Період 1934-1939 років в історії району позначено реконструкцією сільськогосподарського виробництва, організаційно господарським зміцненням колгоспів, машино-тракторних станцій, підвищенням добробуту і культурного рівня населення.

Відчутно зросли виробничі потужності й технічна оснащеність залізничного вузла м. Помічної. Стало до ладу нове депо. Дала перший струм Помічнянська електростанція. Виросли цілі райони житлових багатоповерхових будинків.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1939 року була утворена Кіровоградська область, а місто Кірово перейменовано на Кіровоград. До складу Кіровоградської області увійшло 30 районів, серед яких Добровеличківський,

Піщанобрідський і Тишківський.

В цьому ж році занесені в Книгу пошани Всесоюзної сільськогосподарської виставки за досягнення в 1937-1938 роках 15 господарств Добровеличківського району: «ім. Ворошилова», «ім. Кірова», «ім. Комінтерна», «Червоний степ», «ім. Леніна», «Нова сім'я», «Нове життя», «Перемога», «Серп», три конеферми колгоспу «ім. Ворошилова» та «Червоний партизан», «ім. 14-річчя Жовтня», три свиноферми колгоспів «Червоний хлібороб», «Нове життя», «13-річчя Жовтня».

У 1940 році телеграфіст четвертої дистанції зв'язку станції Помічна, секретар комсомольської організації М. Левченко став ініціатором багатоверстатного обслуговування на телеграфі, одночасно працюючи на 8-9 апаратах.

У 1940 році за значні досягнення у сільському господарстві найбільш відзначились 6 районів Кіровоградської області, серед яких і Піщанобрідський район; газета «Сталінець» цього ж району, стала учасником виставки народного господарства в Москві.

З перших днів Великої Вітчизняної війни 12700 жителів району було мобілізовано на фронт. У м. Помічна, с. Піщаний   Брід  створено підпільні   групи,   сформовано партизанський загін ім. Ворошилова. 

4 серпня 1941 року територія Добровеличківського району була окупована німецькими військами.

Під час німецької окупації 1941-1944 років Кіровоградська область була розділена на гибіти (округи), які ввійшли до складу Миколаївського генерального округу (генералбецірку), підпорядкованого Райхскомісаріату України з центром у місті Рівне. Добровеличківський, Піщанобрідський та Тишківський райони входили до Первомайського гебіту.

За роки окупації на території району фашисти знищили близько 500 мирних громадян. На каторжні роботи до Німеччини насильно були вивезені 915 молодих людей.

Всього на території сучасного Добровеличківського району в роки Великої Вітчизняної війни вели боротьбу проти фашистських загарбників близько 500 партизанів та підпільників.

19 березня 1944 року останнім населеним пунктом від фашистських загарбників було звільнено село Перчуново Добровеличківського району

Кіровоградської області.

Всього за роки Великої Вітчизняної війни загинули і пропали безвісті 5093 жителі району, 6286 чоловік

нагороджено орденами і медалями, серед них 6 - удостоєні звання Героїв Радянського Союзу: Мацієвич В.А. (с Піщаний Брід), Лев Б.Д. (с. Тишківка), Усенко І.Р, (с. Тишківка), Шемендюк П.С. (с. Липняжка), Бондар В.П. (с. Богодарівка), Іщенко В.К. (с. Трояни).

В пам'ять тих, хто поліг на фронтах війни, тих, хто загинув під час оборони та звільнення у березні 1944 року нашого району від фашистів, мирних жителів - жертв фашизму на території району встановлено пам'ятні знаки, меморіальні дошки, споруджено обеліски.

 За часів німецької окупації народному господарству району нанесені незліченні збитки. Відбудова соціально-економічної сфери району відбувалася в короткий строк. Було відбудовано млини, елеватор, комунальні і побутові підприємства. Проводились повоєнні, декадники по відбудові і будівництву нових шкільних приміщень. В 1949 році кількість загальноосвітніх шкіл була такою ж, як і до війни. Зросла кількість масових бібліотек, клубів.

Відбудова   зруйнованої   війною   економіки   району створила основу для подальшого розвитку його економічної і соціальнокультурної інфраструктури, введення в дію нових потужностей. В історії району, період 1950 - 1980 роки, зокрема, характеризується підвищенням рентабельності і продуктивності сільськогосподарського виробництва, впровадженням науково-передових методів праці і введенням нових, на той час, технологій.

Колгоспи            повністю        освоїли довоєнні       посівні            площі та щороку збільшували виробничі показники. За високі досягнення у сільському господарстві, значні успіхи у всесоюзних соціалісттичних змаганнях та виконання п'ятирічних     планів             шістьом працівникам сільського господдарства присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці: Головань Є.О. та Кожухар Я.Г. (с. Тишківка), Копотієнко А.І. (м. Помічна), Лозінська М.Я. (с. Братолюбівка), Єзан СЯ. (с. Липняжка), Римська О.В. (смт. Добровеличківка).

З 9 січня 1953 року районна газета «Більшовик степу» змінила назву на «Сталінська правда», а у 1956 році її переименовано у «Промінь комунізму», а з 1 серпня 1961 року газета має назву «Сільське життя».

7 червня 1957 року колишній Тишківський, а з 12 листопада 1959 року Піщанобрідський райони включено до складу Добровеличківського району., 14 травня 1957 року Помічну віднесено до категорії міст. Також у 1957 році районний центр Добровеличківку віднесено до категорії селищ міського типу.

В1957 році доярка колгоспу «Шлях до комунізму» Н.Колесник, секретар Піщанобрідського райкому комсомолу Л. Кучеренко, піонервожата Гнатівської школи Т. Білоброва, нормувальниця локомотивного депо Н. Пономаренко, молодий тракторист колгоспу ім. XXIII партз'їзду О. Дзиз, як комсомольські активісти, були учасниками VI Всесвітнього фестивалю молоді і студентів.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1962 року, відбулося подальше укрупнення районів області, у результаті якого було ліквідовано дванадцять районів: Вільшанський об'єднано з Добровеличківським. Вільшанський район був у складі нашого району до 1967 року.

З 1964 року організовано заочні школи, де всі бажаючі мали можливість отримати середню освіту.

У 1965 році, не враховуючи бригадних і колгоспних клубів і бібліотек, в районі було 31 сільський клуб і 42 сільські бібліотеки.

Побудовано завод залізобетонних конструкцій, приміщення Держбанку, лікарняний комплекс на 200 ліжок, центральну поліклініку, 2-а житлові комплекси площею понад 2 тис. кв. м., 2 цегельні заводи, комбікормовий завод, 2 кінотеатри, 14 типових шкільних приміщень, 13 будинків культури, відкрито 2 музичні школи, спортивну школу, 2 стадіони, районний торгівельний комплекс. У 1978 році в Липняжці відкрито музей історії села, а в 1985 - районний краєзнавчий музей.

Збудовано центральний автовокзал, станцію технічного обслуговування автомобілів, автозаправочну станцію, дві міжколгоспні пересувні механізовані колони, автопідприємство, міжрайонну майстерню по ремонту тракторних агрегатів, комплекс міжколгоспшляхбуду. За найновішою на той час технологією введено в дію типовий районний вузол, зв'язку на 4 тис. абонентів телефонного та 9,7 тис. абонентів радіо зв'язків.

В період 1970-1980 років в районі побудовано 21 середню та восьмирічну школи. В Добровеличківці відкрито чотириповерхове приміщення терапевтичного відділення, відкрито нову амбулаторію в с. Олексіївка. Побудовано близько 10 фельдшерських пунктів.

В 1979 році, відкрито Добровеличківський навчальновиробничий комбінат, у 1984 році - Піщанобрідське професійно - технічне училище.

В липні 1985 року учасником XII Всесвітнього фестивалю молоді і студентів був слюсар, молодий комуніст райсільгосптехніки О.Шурдук.

За видатні успіхи, досягнуті при реконструкції Дніпровської гідроелектростанції, Президія Верховної Ради СРСР Указом від 12 вересня 1980 року присвоїла Кузьменку Борису Терентійовичу, уродженцю с Піщаний Брід, звання Героя Соціалістичної Праці з вручення ордена Леніна і Золотої Зірки "Серп і молот".      

У 1986, році завершено будівництво одного з найпотужніших на Кіровоградщині цукрового заводу.

Близько 500 жителів району з травня 1986 по 1989 роки брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. 118 жителів району виконували інтернаціональний обов'язок в республіці Афганістан, з них 9 чоловік загинули при виконанні бойових завдань.

За проявлений героїзм і мужність під час виконання військового обов'язку 28 наших земляків нагороджено бойовими орденами і медалями.

Соціально-культурне будівництво, поліпшення житлових і культурно-побутових умов для працівників сільського господарства.       Згідно рішення травневого Пленуму ЦК КПРС (1985 p.), постанов бюро райкому партії і райвиконкому кожному господарству доведено завдання на    період             до        1990    року    по соціально-культурному

будівництву.

За успіхи, досягнуті у різних галузях господарства більше ста жителів району нагороджено орденом Леніна, більше двохсот - орденом Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани», медалями «За трудову доблесть» та «За трудову відзнаку».

У березні 1991 року створено Добровеличківський центр зайнятості.

Із здобуттям Україною незалежності відкривається нова сторінка історії    краю. Розпочинається   активний   процес   зміни відносин власності. У ході приватизації створюються акціонерні І товариства. Працівники   стають   власниками   своїх підприємств.   

На   селі,   у   ході   земельної   реформи, виникають нові форми господарювання – селянські (фермерські) господарства, товариства з обмеженою відповідальністю, приватні фермерські господарства.

1 лютого 1996 року створено Добровеличківське відділення Державного казначейства як орган державної виконавчої влади, яке знаходилося      в          безпосередньому       підпорядкуванні             Управління Державного казначейства у Кіровоградській області.

Протягом 1999-2000 років здійснено реформування аграрного сектору економіки, проведено реформування колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю і майно.

Значних успіхів у досягненні вагомих показників зробив колектив ВАТ «Добровеличківський молокозавод», «Помічнянський плодоконсервний завод», ВАТ

«Добровеличківський плодоконсервний завод».

24 травня 2000 року в Добровеличківці відкрито відділення банку «Аваль».

У вересні 2000 року відбулося відкриття міського відділення міліції в м. Помічна.

У серпні 2001 року в м. Помічна введено в дію міжміський автоматичний переговорний пункт та телеграф.

В економічному відношенні Добровеличківський район - один із сільськогосподарських районів області.

Всього сільськогосподарських угідь на території району 114,6 тис.га. Господарства району розширюють вирощування сільськогосподарських культур за енергозберігаючими технологіями, зорієнтовані на впровадження ресурсозберігаючих, безпечних та екологічно чистих технологій виробництва сільськогосподарської продукції.

Стратегічно важливими для економіки району є переробна та добувна промисловість. Добувна промисловість у районі представлена ТОВ «ЮССА» та Помічнянським кар'єром ЗАТ «Кіровоградграніт», на якому видобувають граніт, що користується високим попитом на міжнародному ринку.

Промисловість - переробка сільськогосподарської продукції, яка представлена      підприємствами         харчової         галузі:             ТОВ

«Добровеличківський консервний завод  Плюс» та ПП «ЛІДЕР ІН». ТОВ «Добровеличківський консервний завод Плюс» займається виробництвом консервної продукції.

ПП «ЛІДЕР ІН» випікає хлібобулочні вироби, в асортименті більше 20 найменувань. Підприємство реалізує продукцію на Кіровоградщині.

Район має розвинену транспортну інфраструктуру. Важливим залізничним вузлом є станція Помічна. Територію району перетинає автомобільна траса міждержавного значення Кишинів - Полтава. Загальна мережа автомобільних шляхів складає 474 км.

                                                                                               Послуги    зв'язку    в     районі

здійснюють 22 поштові відділення, підпорядковані Кіровоградській дирекції Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта». Телефонний зв'язок забезпечують відділення Українсько – американсько – голандсько - німецького закритого акціонерного товариства "Утел" та відкритого акціонерного товариства «Укртелеком». Надаються послуги підключення до мережі Інтернет. Модернізовано телефонну мережу загального користування.

В районі функціонує 32 загальноосвітні навчальні заклади: І-ІІ ступенів - 13, І-ІІІ - 17, Добровеличківська загальноосвітня школаінтернат, Піщанобрідська спеціальна загальноосвітня школаінтернат, Добровеличківський  міжшкільний навчально - виробничий комбінат, Добровеличківський та Помічнянський центри дитячо-юнацької творчості, Добровеличківська дитячоюнацька спортивна школа. Навчанням охоплено близько 5 тис. дітей.

Однією з найважливіших ланок освіти району є дошкільна освіта. Дошкільну освіту забезпечують 28 дошкільних закладів.

Давно відомий за межами Добровеличківського району Піщанобрідський професійно-аграрний ліцей.

У 2003 році в місті Помічна відкрито 5-й навчальноконсультаційний пункт Кіровоградського кібернетико-технічного коледжу.

В районі функціонує 39 медичних закладів: ЦРЛ, Тишківська і Піщанобрідська дільничні лікарні, Липнязька і Перчунівська лікарські амбулаторії, Помічнянська міська амбулаторія загальної практики - сімейної медицини, 33 ФАПи і фельдшерські пункти.

Загальна мережа закладів культури району складає 68 закладів: 35 клубів, 29 бібліотек, Добровеличківський районний краєзнавчий музей, Липнязький народний краєзнавчий музей, Добровеличківська школа мистецтв та центр естетичного виховання і Помічнянська музична школа.

У 2002 році в Палаці мистецтв «Український дім» Національно комплексу «Експоцентр України» в рамках Всеукраїнської культурно-мистецької акції «Мистецтво одного села» від Кіровоградщини презентовано мистецтво с. Липняжка.

У Добровеличківському районі є 51 пам'ятка історії та пам'ятка археології «Поселення Трипільської культури», 69 пам'яток археології (курганів), 4 пам'ятки архітектури місцевого значення, 5 заповідних об'єктів місцевого значення: комплексна пам'ятка природи «Козацька скеля», гідрологічні пам'ятки природи місцевого значення «Запорізькі джерела», «Червоні скелі» і «Болото Левади», заповідне урочище «Балка Куца».

Тривалий час Добровеличківка вважалась географічним центром України, про що й досі сповіщає пам'ятний знак, відкритий у 2002 році.  

                                                                                  В      2012      році      встановлено

пам'ятні знаки землякам воїнамінтернаціоналістам та землякам, учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС,

облаштовано Алею Слави Героїв Радянського Союзу та Героїв Соціалістичної Праці.

Багато уродженців та жителів району відзначились у різних галузях. Гордістю району стали: Гусейнов Г.Д. (м. Помічна) - письменник, лауреат Шевченківської премії; Стадніченко Н.В. (с. Трояни) - Заслужена артистка України; Березняк Є.С. (с.

Олексіївка) - Герой України; Васильченко І.П. (с. Липняжка) - доктор фізико-математичних наук, професор; Литвин B.C. (с. Федорівка) - Заслужений артист України; Трегубенко А.І. (м. Помічна) - доктор медичних наук, професор; Добролежа А. Т. (с. Скопіївка) - Заслужений художник України; Гоєнко І.А. - Заслужений агроном України та багато інших.

Почесного звання «Заслужений учитель України» удостоєні: Нога В.Я., Сідельников М.О., Красота О.Т., Федорова Г.М., Кулинич П.І., Гринюк О.М., Коляда Н.С., Степанова Л.В.

За вагомий внесок у розвиток агропромислового комплексу звання «Заслуженого працівника сільського господарства України» удостоєні Кінащук Л.І., Білик К.А., Супрунюк В.А., Сердюк Л.Є., Селецька Н.Ф, Жулай Ю.О.

За визначні особисті заслуги у державній, громадській, виробничій, освітянській та культурній сферах орденом «За заслуги» III ст. нагороджено Селецького П.І., Медведева B.C., Попелюха Ю.І., ювілейною медаллю «20 років незалежності України» та орденом «За заслуги» III ст. - Проскаченка Д.Д., «Орденом княгині Ольги» III ст. - Селецьку Н.Ф, Ліщенюк Т.Л., Огребу В.І., медаллю «За працю й звитягу» III ст. - Врадія М.Б.

За значний особистий внесок у розвиток загальної середньої освіти нагрудним знаком «Василь Сухомлинський» нагороджені: Ружанська В.І., Решетун Т.М. (м. Помічна), Наумова М.Й., Степанова Л.В.

Із фондів Добровеличківського районного краєзнавчого музею; за матеріалами досліджень учителя історії та

суспільствознавства Помічнянської ЗШ №3 Осипенка М.Л.  та краєзнавця  Анатолія Дона, с. Липняжка.

 

 

Бібліографія для зацікавлених

 

 Географічний центр України [Добровеличківський район]: короткий історикокраєзнавчий нарис / упоряд. Д.Д.Проскаченко. – Добровеличківський краєзнавчий музей. –

Липень, 1999.– [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ  Добровеличківщина: історія рідного посібник для вчителя з історії Добровеличківського району [для ЗНЗ] /

[Колектив авторів]; вступ. слово І.Г.Ткаченко.    -    Кіровоград: ТОВ «Полімед-Сервіс», 2015. - 226 с. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

                                                                     посібник       адресований        учителям

загальноосвітніх навчальних закладів району,  і є першим регіональним виданням, яке висвітлює

основні етапи історії Добровеличківського району від найдавніших часів до сьогодення. 

При написанні розділів посібника використані матеріали державного архіву Кіровоградської області, Добровеличківського районного краєзнавчого музею, матеріали районної газети «Сільське життя».

Методичний апарат містить запитання і завдання до тем, додатки, рекомендовану літературу для поглибленого вивчення окремих питань.

 

 

 

 

Як і коли виникла Добровеличківка?

                                                                                                                                         Історико-краєзнавчий нарис

Добровеличківка виникла в другій половині XVIII ст. За переказами, тут, на чумацькій зупинці, першим поселився втікачкріпак коваль Величко. Згодом поряд заснувався хутір, названий Добровеличківкою. Його заселяли українські селяни з-за річки Висі, що рятувалися тут від польськошляхетського гніту. В народі навіть

побутувала така приказка: «Як перейшов Вись, то тільки п'ятами блись». У 80-х роках XVIII ст. майже вся земля навколо хутора стала власністю поміщика Ревуцького. Сюди він перевіз своїх кріпаків. Щоб освоїти великі простори, поміщик заохочував селитися на його землі й вільних людей, які потрапляли в залежність від нього. Незабаром біля хутора виросло нове поселення Ревуцьке, до нього невдовзі влився й хутір Добровеличківка. 

1795 року була утворена Ревуцька волость, до складу якої входили навколишні хутори й села, зокрема Завадське, Крамарове, Акацатове та інші. Ще в дореформений період село стало своєрідною біржею, де збиралися селяни-заробітчани з центральних чорноземних губерній Росії й північних губерній України. 

На 1848 рік, коли Ревуцьке стало містечком, кількість населення в ньому досягла 1324 чоловіки.  

У 1859 році тут було 158 дворів і 1344 жителі, працювало а ремісницьких майстерень, 50 дрібних крамниць. З ремесел найбільш поширилися шевство, кушнірство, а також виробництво предметів побуту з лози. Раз на два тижні в містечку збирався великий базар.

Після реформи 1861 року колишні поміщицькі селяни одержали 654 десятини землі, або по дві десятини на ревізьку душу. У поміщика залишилося 3970 десятин. 120 десятинами володіла церква. Про тяжке життя більшості селян свідчить і недостатня забезпеченість їх сільськогосподарським реманентом і тяглом. На 65 господарств було 40 возів, 15 плугів, 17 рал, 35 борін та 25 коней.

Вже у          1883    році     з           1142    селянських     господарств Добровеличківської волості (з цього року офіційною назвою містечка стає Добровеличківка) 474 зовсім не мали землі, а 504 - тягла. 

В середині 80-х років у Добровеличківці 45 селянських господарств мали від 2 до 4 десятин, 62 - від 4 до 11 десятин, 3 - до 60 десятин землі. У пореформений період у містечку налічувалося 2718 жителів і 425 дворів.

Протягом 1873-1880 pp. тільки в Ревуцького працювало 23 376 поденників-чоловіків і 25 536 жінок, заробітчан з інших губерній. Про інтенсивний розвиток торгівлі та ремісництва свідчить і те, що у 1885-1886 роках тут проживало 247 сімей міщан, ремісників і торговців, налічувалось 97 дворових господарств, існували 2 православні церкви, 2 єврейських молитовних будинки, школа, лікарня, аптека, винний склад, паровий млин, 26 крамниць, трактир, 6 заїжджих дворів, відбувались базари через 2 тижні по неділях.

***** Цікаво знати!

 

Чому Добровеличківка? Легенда про походження селища

В селі Варваро-Олександрівка проживав поміщик на прізвище Величко. Відзначався жорстокістю і віроломством. Підлеглі не витримували утисків самодура і втікали. Щоб повернути їх, він випросив на допомогу у царя донських козаків. Ті через певний час позбирали втікачів.

Щоб їх покарати, пан наказав приготувати заміс глини, а в нього набити склянок. Потім з допомогою козаків примусив бідолашних місити глину ногами. Більшість з них одержали серйозні поранення, дехто зовсім окривів, ходив із костуром. Коли ці страждальці з'являлися на ярмарок в Ревуцькому, їм з іронією говорили: «А це ви, люди отого доброго Величка». Згодом від цих тверджень взяло собі назву і село.  (Легенду повідав О.Погрібняк)

 

*****

Було це в сиву давнину…

В середині IVIII ст., коли виснажений важкою працею кращий дворовий коваль Величко, втікаючи від польських ратників, забрів на берег чудової річки. Припавши спраглими вустами до джерельної водиці, забув про все на світі, і тільки напившись, витер смоляні вуса і мовив «Ох і добра ця вода, ніде такої не пив»! Тоді він твердо вирішив назавжди оселитися в цьому місці, яке надалі стало поселенням для багатьох таких же втікачів та хоробрих січовиків. А назва хутора лишилась незмінною і до цих пір - Добровеличківка.

У 80-х роках ХVIII ст. майже вся земля навколо хутора стала власністю поміщика П.Д.Ревуцького, сюди він перевіз своїх кріпаків, і незабаром біля хутора виросло нове поселення - Ревуцьке (таку назву селища ще можна почути від людей похилого віку і в наш час).  

 

*****

Козацька криниця Загадковою візитною карткою нашого краю є дивне джерело, яке б'є із-під землі на високому пагорбі. А ще дивина його проявляється         у          тому,   що       джерело поступово пересувається все вище і вище від русла річечки. У природі це рідкість,

коли підземна вода пробивається на такій висоті, науковці називають його Гідрологічна пам’ятка «Запорізькі джерела», а в народі кажуть «Козацька криниця». 

Ходить безліч легенд про це місце. Ось одна з них: у роки російсько-турецької війни запорожці, відступаючи, заховали поблизу джерела скарб - кінський череп, вщент заповнений золотими прикрасами, джерело їм слугувало орієнтиром. Але хтось із запорожців видав туркам таємницю. От вони і прийшли за скарбом до джерела, обкопали кругом кринички грунт - нічого не знайшли, а зрадника - запорожця стратили за обман. 

Насправді скарб вберегло джерело, яке за кілька діб перебралося вище на добрий десяток метрів від попереднього місця витікання, з того часу пройшли сотні років, а дивне джерело і зараз крокує вгору. Орієнтовно біля цього джерела є і географічний центр України. Про підтвердження Географічного центру України на північно-західній околиці Добровеличківки встановлено багатотонний камінь.

Чи гадав коваль Величко, що цій, колись дикій степовій глушині, судитиметься стати географічним центром України!

*****

Георгіївське джерело

Сьогодні в село Піщаний Брід Добровеличківського району щодня приїжджають на машинах жителі Помічної, Добровеличківки та Новоукраїнки для того, щоб набрати води з Георгіївського джерела, розташованого в природному заповіднику «Червоні скелі» на березі Чорного Ташлика.

Джерело це було відоме спрадавна, місцеві жителі завжди вважали його цілющим і називали Георгіївським, але в 50-і

роки над джерелом побудували кошару, використовували воду для худоби, і воно поступово вичерпалося, «відмовилося давати воду», говорять місцеві. 

У 2000-х роках про нього згадали: рибаки, у яких закінчилася питна вода, вирішили пошукати пересохле джерело і, якщо повезе, набрати трохи води. Але коли його знайшли, то виявилось, що вода тече як з крана. Ці ж рибаки розчистили нижній басейн, що видалося зовсім не складно – кам'яна кладка, що збереглася, неначе тільки й чекала людей, – і поставили залізну трубу, щоб було зручніше набирати воду, а потім розповіли про своє відкриття людям.

А чому саме Георгіївський? Існує легенда про те, що одна благочестива людина, коваль, несподівано осліпнула, а сліпота для коваля – це втрата професії, доходу. Коваль щодня молився, і одного разу вночі йому приснився Святий Георгій Победоносец, який порадив йому йти на той берег, знайти джерело, пити з нього воду і омивати очі. Легенда говорить, що через місяць до коваля повернувся зір, і з тих пір джерело стали називали Георгіївським. Кажуть, вода з цього джерела бадьорить, повертає сили.

Місцеві жителі дійсно вважають джерело за цілюще. Але, насправді, ще жодного свідоцтва дива зцілення, пов’язаного з ним, не зустрічалося. Вода, звичайно, сама по собі має цілющу силу. Тим більше, що вона там дійсно дуже хороша, смачна, з іонами срібла. Але кожному відплатиться по вірі його: підходити до джерела потрібно з вірою, з молитвою. Без віри – це просто смачна вода.

Історії заснування сіл  Добровеличківського району

 

Район адміністративно-територіально поділяється на 1 міську раду, 1 селищну раду та 21 сільську раду, які об'єднують 63 населені пункти та підпорядковані Добровеличківській районній раді.  Адміністративний центр — смт. Добровеличківка

ВАРВАРО-ОЛЕКСАНДРІВКА

(легенда).

У пана Олексія Ревуцького (брата Петра Дмитровича) було дві улюблені доньки: Варвара та Олександра. Батько подарував їм землі для обробітку в трьох кілометрах від Добровеличківки.

Дівчата не зуміли використати родючих можливостей чорноземів. Натомість тримали велику кількість тонкорунних овець, вовну яких продавали за кордон.

Хутір складався з однієї будівлі, де жив управитель ферми зі скотарями, та з довгої кошари. 

У вихідний день управитель ходив до корчми, що стояла по дорозі на Скопїївку. Цілий день відпочивав там зі знайомими, гарненько «набирався» оковитої. Повертаючись додому, спотикався об кожен камінчик, об кожен корчик, примовляючи при цьому: «Гоп та в яму».    

Так і прилипло до нього прізвисько «Гопта». Скоро всі забули навіть ім'я чоловіка. А хутір стали звати Гоптою. Невдовзі з-за річки Вись сюди переселилися люди, тікаючи від польських поневолювачів. Це був кінець 19-го століття.

Та ще й до нашого часу село має дві назви: Гопта та ВарвароОлександрівка.   

 

КАРБІВКА. 

Історія заснування села веде відлік з початку 18 століття, ще з тих часів, коли вільні степи почала             заселяти         Катерина гусарськими        полками          для захисту від татарських набігів. Спочатку військове поселення мало назву Красне,  згодом   Красненьке,                    і           пізніше  

Краснопілля.

У 1750 році в селі поселився поміщик Захаров,  відповідною стала  і  назва КраснопільЗахарове.

Майже через століття офіцер Карбовський став власником 1000 десятин землі. Новий поміщик побудував у селі церкву, школу, магазин, добротний маєток. А саме село стало зватися Карбівкою. Йшли часи, проте вже назва його не змінилася до цього часу.

На початку XX століття Карбовські виїхали у місто, продавши маєток та землі поміщиці Камінській, котра після революції кудись виїхала

Під час колективізації на сільських землях утворилося 5 колгоспів: ім. Сталіна, «Переможець», ім. XVIII з'їзду КПРС, ім. Тимошенка та «Зоря комунізму». Карбівка була частиною

Липнязької сільської ради і лише у 1987 році утворилася Карбівська сільрада. З усіх колгоспів лишилася тільки «Зоря комунізму». Тепер це господарство називається СВК «Зоря».

У 2001 році територія Карбівської сільської ради становила 2772 гектари землі. Загальна кількість населення - 502 чоловіки. Пенсіонерів - 270 осіб. Дітей - 129. Осіб працездатного віку - 103. 

Із закладів соціальної сфери працювали ЗОШ І-ІІ ступенів, дитячий садок, ФАП, сільський будинок культури.   

 

Село ЛИПНЯЖКА засноване 1595 року на землях Запорізької Січі, вихідцями із "шляхетських" сіл, які знаходилися в околицях міста Чернігова. У 1754-59 й 1761-

64 роках під назвою Красна входило до складу Новослобідського козацького полку.

Станом на 1886 рік у селі, центрі

                                                                                   Липнязької      волості      Єлизавет-

градського повіту Херсонської губернії, мешкала 3451 особа, налічувалось 664 дворових господарства, існували православна церква, школа та винний склад. За 7 верст розташовувався сукновал.

В 1972 році по балці р. Сухий Ташлик проводилися археологічні дослідження. За півтора кілометра на захід від Липняжки, на високому правому березі р. Сухий Ташлик виявлено два поселення Трипільської культури, які датуються першим і другим тисячоліттями до н.е. А на відстані 3,5 км археологами було знайдено поселення часів Черняхівської культури, яке датується 4 - 6 ст. н.е. Назва села походить від назви урочища, яке запорожці називали «Липняги». Це балка, яка тягнеться від нинішнього с.Володимирівки і доходить до р.Сухий Ташлик. В ті часи вона була густо заросша липами і саме тому це місце козаками БугоГардівської паланки називалося урочище «Липняги».

В селі народилися: Доній Микола Романович - професор, дослідник історії КПРС та КП(б)У, археограф, педагог; П.С. Шемендюк - льотчик, Герой Радянського Союзу; С. Я. Єзан - механізатор, Герой Соціалістичної праці; І.П. Вірченко - кандидат технічних наук.

 

 

 

 

Село МАРКОВЕ.

У 2001 році зазначалося, що Марківська сільська рада має 2210 га землі. Сільське населення ради складає 397 чоловік, з них дітей до 18 років - 99, пенсіонерів - 122 особи, працюючих-176.

Агроформування: ТОВ «Символ»

- 230 пайовиків; агрофірма «Лан», 12     одноосібників,           фермерське    господарство В.             Литвинова. Соціальна сфера: загальноосвітня школа І-І1 ступенів, дитячий садок, ФАП, сільський будинок культури. Є відділення зв'язку, торгова точка від райспоживспілки

Трохи історії. Село Маркове розташоване на берегах невеличкої річки Кагарлик, що в перекладі з татарської означає

«важкопрохідна». Село засноване ще в середині XVIII ст. 

З Кагарлика у XIX столітті воно змінило назву на Вікторштадт і називалося так аж до першої світової війни. Тільки після 1918 року у нього з'явилася сучасна назва. 

У ІІ-ій половині XIX століття землі, що прилягали до села, належали поміщику Маркову, котрий мало цікавився господарством і врешті-решт позбувся і маєтку, і земель.

У той час в селі проживало 205 чоловік. Люди займалися переважно землеробством, 5 сімей мали своє ремесло, інші - наймитували.

Вікторштадт був волосним центром, до якого належало 32 населених пункти. У ньому діяла церква та школа, де навчалося 26 хлопчиків і 3 дівчинки. Лікарень, клубів, бібліотек на території волості не було. 80% населення не вміло писати і читати.

Під час першої світової війни марківчани зібрали партизанський загін у 40-50 чоловік і боролися з окупантами. Багатьох селян німці розстріляли.

Після війни для боротьби з бандитизмом був сформований спеціальний загін, котрий захищав селян від грабежів.

Сільська рада створена у 1918 році, її очолив Гоцандра Феофан, у 1928 році його змінив Я. А. Чабаненнко. Він же очолював раду і в 50-60-х роках.

У 1924 році в Марковому відкрито медичний пункт, який з 1927-

го року перетворено на лікарню, а з 1993-го - на ФАП.

Після революції почала діяти школа, в якій навчалося понад 350 дітей з різних сіл. Для ліквідації неписьменності серед дорослого населення сільською радою були організовані навчальні гуртки.

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, робота школи припинилася. Значна частина учнів була загнана до Німеччини, інша частина мужньо боролася з окупантами. У школі розміщалася майстерня по ремонту танків та автомашин, котрі заїжджали у коридори через пробоїну в стіні. Лише у 1944-ому році школу відбудували і вона продовжила свою роботу.

За час війни було розгромлено торгові точки, школу, поштове відділення, колгоспи. Органами влади стали комендатури та поліція. Колгоспи розподілили на громадські господарства, котрими керували старости.

У 1942 році фашисти розстріляли 18 громадян села, 72 чоловіки молоді відправлено на каторжні роботи до Німеччини. А з сіл забирали хліб, худобу, різні продукти, овочі, фрукти і постачали цим свої війська.

Загальна  сума матеріальних збитків, завданих німецькими окупантами, становить 49466396 крб. в тогочасних грошових одиницях.

14 березня 1944 року Маркове було визволено радянськими військами. Всі, хто міг тримати зброю, влилися в ряди Червоної Армії. 90 марківчан не повернулося з війни до рідного села.

Пройшли роки... Маркове відродилося і помолоділо.

До 1950 року у селі було 4 колгоспи, які об'єдналися в один - імені Хрущова. З кожним роком підвищувалась врожайність зернових, збільшувалося поголів'я худоби, достатки у родинах. Грошовими преміями нагороджувалися колгоспники.

Згодом колгосп став називатися імені Пархоменка, а його головою став Г.З.Кубальський. Урядовими нагородами відзначено 11 марківчан. (Історична довідка підготовлена В.Литвиновим)

 

 

 

Село ОЛЕКСІЇВКА засноване у другій половині XIX століття.

Олексіївка - село, центр сільської ради, розміщене за 29 км на південь від районного центру та за 4 км від залізничної станції Помічна. Сільраді підпорядковане с. Кирилівка. 

У 2001 році площа сільської

ради становила   4996,1 га. Загальна кількість   населення   -1425  чоловік,  з  них  пенсіонерів - 449 чол., інвалідів Великої Вітчизняної війни - 4, учасників бойових дій - 21, багатодітних сімей - 7, дітей-інвалідів - 4, дітей-сиріт - 1.    На території сільської ради є агроформування: ТОВ «Моноліт», СФГ «Мрія», КФП Надія», БПП «Гарант-Агро». Заклади соціальної сфери: загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, де навчається 153  учні,  будинок  культури, бібліотека, ФАП, відділення зв'язку.  

Трохи історії. На початку  лютого 1918 року в Олексіївці було встановлено Радянську владу. У роки  громадянської війни 40 олексіївців служили в Червоній Армії. П.П.Савченко у 1918-1920 pp. воював у складі Чапаєвської дивізії, за хоробрість, проявлену в боях, його нагороджено орденом Червоної Зірки.

На фронтах Великої Вітчизняної війни билися проти фашистів 408 жителів села, 120 з них відзначено бойовими нагородами.

Під час тимчасової окупації від рук гітлерівських окупантів загинули голова колгоспу І. С. Петриков, якого було залишено на окупованій території для організації боротьби проти загарбників, директор місцевої школи О.А.Глімбоцька. На честь 178 загиблих воїнів-односельців встановлено монумент біля будинку культури. Наш земляк, учитель географії, М.П.Поперечний брав участь у святковому параді 24 червня 1945 р. на Красній площі.

 

 

 

 

Село ПЕРЧУНОВЕ - розташоване у південній частині району за 17 км від ст. Помічна. 

Перчунове - центр сільської ради. 

За інформацією, станом на 2001 рік - загальна кількість населення  - 825  чоловік, із них пенсіонерів - 402 чол,

інвалідів війни - 5І чол., учасників бойових дій - 50 чоловік, з них воїнів-афганців, багатодітних сімей -5, дітей-сиріт – 2.На території сільради 10 фермерських господарств із загальною кількістю 487 га землі, СВК «Перчунівський», що обробляє 2920 га та 51 односібник, що обробляють 410 га землі. Заклади соціальної сфери: «загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів із кількістю учнів 132 чоловіки, дитячий садок, будинок культури, бібліотека, амбулаторія, відділення зв'язку, відділення ощадбанку, аптека, перукарня, українська православна церква.  

Трохи історії. Вперше в архівних документах село згадується  в 1862 році.

У центрі села тоді розміщувалось 30 хатин та 15 землянок, в яких проживали селяни, що обробляли землі пана Шебеки або орендували в нього землю. Далі по балці вздовж річки Мала Корабельна випасалися панські вівці, які пас сільський пастух дід Перчун.

По його імені і була названа Перчунова балка, а пізніше переселенці, які поселялись по обидва боки балки, стали називати село Перчунове.

Станом на 1885 рік населення с Перчунове за переписом становило 188 чоловіків та 141 жінку. За переписом, зробленим у 1896 році підтверджується назва села Перчунове із населенням 234 жителів, які проживали у 50 дворах. У 1916 році кількість дворів збільшилась до 119, а населення - до 615 осіб. У 1910 році в селі побудована церква. За часів Радянської влади в селі було утворено колгоспи: перший - в 1929 році ім. Блюхера, в 1930 році їх числилося вже 5. У 1929 році в с. Перчунове побудовано і відкрито початкову школу, в 1937 році вона стала семирічкою, поштове відділення, фельдшерсько-акушерський пункт.

У роки Великої Вітчизняної війни на фронт пішло 248 чоловік, 128 з них нагороджені орденами і медалями, 107 загинули на фронті.

До Німеччини вивезено 33 юнаків і дівчат.

Фашистська окупація тривала з серпня 1941 по 19 березня 1944 року. За звільнення села загинуло 18 воїнів, які поховані в братській могилі. У 1951 році відкрито середню школу. У 1953 році в село було проведено радіо, через 6 років - село електрифіковано, у 1960 році відкрито дільничну лікарню на 25 ліжок та медамбулаторію. У 1967 році збудовано будинок культури.

 

Бібліографія для зацікавлених

 

 Наумова М.Й. Із роду в рід життя кладе мости… [Текст]: нариси з історії села Перчунове / М.Й.Наумова. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2013. – 160 с.: [іл.]. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

Пропонована книга – багатоплановий портрет (опис) минулого і сучасного села Перчунове. Автор намагалася показати, що село, як складова частинка (одиниця) держави, відтворює у своїй історії всі етапи розвитку, які пройшла країна. Це спроба

осмислити події історії на прикладі села. Книга буде цікава всім, кому не байдужа історико-культурна спадщина краю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПІЩАНИЙ БРІД   

Центр сільської ради. Село розташоване на берегах річки Чорний Ташлик, за 16 км від районного центру та за 9 км від залізничної станції Помічна. Через

Піщаний Брід проходять автошляхи Кіровоград-Київ, Кіровоград-Одеса.

За інформацією, станом на 2001 рік, територія Піщанобрідської сільської ради складала 16725 га сільськогосподарських угідь. До її території входить-5 населених пунктів: Піщаний  Брід, Нова Ковалівка, Перемога, Крикунка та Веснянка. Населения сільської ради - 3800 осіб, з них молодих сімей до 30-ти років налічується 60, багатодітних сімей - 26, ДІтей-інвалідів - 11 осіб, учасників  бойових дій Великої Вітчизняної війни - 62, в т. ч. інвалідів Великої Вітчизняної війни - 22, афганців - 8 осіб, чорнобильців - 27, в т. ч. З дітей, пенсіонерів - 1267 осіб, дітей дошкільного віку - 133, шкільного - 426. На території сільської ради знаходяться такі  установи та організації сільської ради: Піщанобрідські дільнична лікарня , будинок культури, сільський клуб ім. Шевченка, аптека, загальноосвітня школа І-Ш ступенів, загальноосвітня школа І-ІІ ступенів відділення зв'язку, відділок зв'язку, училище-агрофірма, мале підприємство «Гладченко і компанія», сільська бібліотека, допоміжна спеціальна школа-інтернат.

Перемозька загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, сільська бібліотека, ФАП;  Веснянська сільська бібліотека, ФАП.

За роки земельної реформи  на території ради створено 6 агроформувань – СТОВ «Степ-Агро», «Обрій» «Колос», «Перше травня», ім. Шевченка, «Вікторія», 29 громадян вирішили самостійно обробляти свої частки (паї) для вирощування сільськогосподарської продукції на площі 206,53 га.  

Трохи історії. Територія сучасного  села з часу  виникнення Нової Січі входила до складу Бугогардійської паланки, що межувала з польським кордоном.   

Бродом через Чорний Ташлик гайдамаки переправлялися на Правобережну Україну для боротьби з польською шляхтою.

Протягом 30-50-х років XVIII ст. тут не раз відбувалися збройні сутички між гайдамаками й польськими військами та царськими каральними загонами.

У 50-х роках XVIII ст. вихідці з Московської, Калузької та Чернігівської губерній заснували слободу Піщаний Брід.

В 1764 році Піщаний Брід увійшов до складу Єлисаветської провінції новоутвореної Новоросійської губернії. Протягом 18171857 р. р. Піщаний Брід був військовим поселенням. Тут перебував 2-й ескадрон 4-го Бузького уланського полку. Три дні на тиждень узимку і два - влітку поселенці займалися військовим навчанням. В інші дні виконували польові та будівельні роботи.

Після ліквідації військових   поселень і жителів Піщаного  Броду перевели в розряд удільних селян.

На 1859 рік у селі налічувався 441 двір і проживало 2568 чоловік.

Протягом 150 років жителі Піщаного Броду були позбавлені елементарного медичного обслуговування. У другій половині XIX ст. відкрито першу церковно-парафіяльну школу.

Під час першої світової війни близько половини працездатних чоловіків з села мобілізували на фронт.

Напередодні Великої Вітчизняної війни у Піщаному Броді було 10 колгоспів, кожен з яких мав 700-900 га землі. У машинному парку Піщанобрідської МТС налічувалося 90 тракторів і більше як 30 комбайнів, вантажні автомобілі, ґрунтообробні й збиральні машини.

Мужньо боролися з ворогом піщанобідці. У боях на ОрловськоКурській дузі влітку 1943 року відзначився повітряний стрілець М. Гоєнко, він збив 4 ворожі винищувачі. Його нагороджено орденом Червоного Прапора, багатьма медалями.

За даними Книги Пам'яті у тій страшній війні загинуло 873 піщанобрідці. Така дорога ціна перемоги.

 

 

 

ТИШКІВКА – центр сільської ради. Андріївка, Богданівка - підпорядковані села.  

Площа населених пунктів - 445 га. 

За інформацією, станом на 2001 рік, загальна кількість дворів

складала  - 1858. Населення - 3749 чоловік. Пенсіонерів - 1600 чоловік. Учасників бойових дій - 93. 549 чоловік нагороджені бойовими орденами і медалями. Багатодітних сімей - 45. Дітей-сиріт - двоє. Заклади соціально-культурної сфери: Тишківський СБК, Андріївський сільський клуб, 3 бібліотеки, 2 загальноосвітніх школи І-ІІІ ступенів, Андріївська ЗОШ, 3 дитячі садки, ВАТ «Струмок», дільнична лікарня на 35 ліжок,  «швидка допомога»,  церква св. Серафима Саровська території сільської ради налічується 4 агроформування: СВК «Україна»,  СВК  «Світанок»,   ТОВ  

«Тишківське», ПСП «Авангард», у їхньому користуванні знаходиться   11557 гектарів орної землі.

288-и працівникам соціальної сфери надано 458,2 гектара землі.

Створено шість фермерських господарств.

Трохи історії. Село  Тишківка виникло у середині XVIII століття. За переказами старожилів, на березі річки Березівка першим оселився Тишко, солдат Новослобідського козацького полку. Він побудував хату біля річки у південно-західній частині теперішнього села, на місці колишньої інкубаторної станції. На той час це була дуже вигідна територія для поселення, бо тут проходив шлях на Голту і потім на Миколаїв, а також на Єлисаветград. Це місце було під великим захистом Торговицького військового поселення. Пізніше до селища Тишка прибуло багато поселенців з села Роги /можливо, Рош/, прибували втікачі, колишні селяни-кріпаки. Селище розросталось по річці з обох сторін у східному / на Липняжку/ напрямку.

31764 року мешканців слободи приписано до Молдавського гусарського полку. У 1787 році в казенному поселенні Новомиргородського повіту Тишківка налічувалося 98 дворів і 222 душі чоловічої статі. Вигідне географічне положення, степ з родючими чорноземами приваблювали нових поселенців, здебільшого селян-втікачів від панського гніту. У 1821 році в слободі розмістився 3-ій ескадрон Уланської дивізії.

А на час ліквідації військових поселень тут було вже 539 дворів і до трьох тисяч населення. Працювало 20 вітряків, 2 водяні млини, 3 кузні, горілчаний склад, понад 20 дрібних лавок. З 1893 року Тишківка стала волосним центром.

Приблизно через 20 років від заснування села на північ від нього, на території цвинтаря, що зараз знаходиться в середині села, було побудовано дві великі конюшні для сторожового посту від Торговицького сторожового війська. Пізніше цей сторожовий пост було переведено далі на схід, у Липняжку. На початку XIX століття село, назване Тишківкою, стало відомим далеко за його межами купцям, які приїздили сюди купувати хліб за дуже низькими цінами. Хліб купці вивозили до Черкас і до Миколаєва. Через 50 років від заснування села всі його жителі були оподатковані державним податком.

Понад тисячу місцевих жителів воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни. 549 тишківчан відзначилися у боях за Батьківщину і нагороджені орденами і медалями. У селі Андріївка за вбивство німецького коменданта окупанти стратили 89 чоловіків. 

Особистості: Я. Г. Кожухар - механізатор, Герой Соціалістичної праці; Є. О. Головань - знатний організатор сільськогосподарського виробництва в Україні, Герой Соціалістичної праці; П. Д. Лев - командир полку, що першим форсував Дніпро, брав участь у звільненні правобережної України, Герой Радянського Союзу; І. Р. Усенко - кулеметник, Герой Радянського Союзу; М.В.Пінчук та механізатор колгоспу імені Ульянова М. М.Баркар нагороджені орденом Леніна.

 

 

 

 

 

 

ЧЕРВОНА ПОЛЯНА.

Село Червона Поляна засноване у

1926            році.    Сільська         рада     - Червонополянська. Села ^_ Червона Поляна, Якимівка, Микільське. 

У     2001    році     населення       села становило          777      чоловік,          з           них допенсійного віку - 357, пенсіонерів – 240 чоловік, дітей ^- 180.

У цьому ж році нараховувалося дворів - 321. Загальна площа землі сільської ради - 2093,7 га. Соціальна сфера - ЗОШ І-ІІІ ступенів, бібліотека, сільський будинок культури, ФАП. Агроформування - СВК «Червона Поляна», радгосп «Добровеличківський». 

На території нинішнього села Червона Поляна знаходились села Микільське та Макарівка. 

Трохи історії. До революції в Микільському жив поміщик Угринович, який мав будинок, сад господарські будівлі,  володів 1200 десятинами  землі, мав 40 пар волів, 10 свиноматок, сотню голів молодняку. 

В маєтку  працювали 35-45 річних робітників, влітку до 150. Влітку ще працювали до 50 дітей. Дорослим платили від 15 до - 50 коп. в день. В економії працювали   чотири   сини Ісая Андрійовича Мокряка з Новоукраїнки. Старший  Марко став героєм громадянської війни, загинув, похований на Красній площі в Москві.

У 1929 році був створений радгосп «Червона Поляна». Йому було виділено більше 200 га землі, в т.ч. - 1100 га орної. Радгосп був підпорядкований міністерству зовнішньої торгівлі СРСР.  У  1931 році були завезені кролі, пізніше  - єноти. 

У  1932-1935 роках на річці Чорний Ташлик, що протікає    територією села, були збудовані гребля і насосна станція для забезпечення Помічної водою.

У Великій Вітчизняній війні брали участь 132 громадянина села. Сорок дев'ять загинули. У 1949 році в радгосп були завезені племінні норки, у 1955 - чорно-бурі лисиці, нутрії.  На високому рівні розвивалось рільництво, тваринництво.

Найкращих результатів радгосп досяг у 70-80-і роки. На той час в селі проживала тисяча людей, з них 360 працювали в радгоспі, 200 дітей - в школі, 50 - в дитячому садку.

Були збудовані необхідні виробничі приміщення, ферми, холодильник, звірокухня, забійний цех, водопровід. Всі жителі забезпечені житлом. Було збудовано житло і для жителів с. Микільське та с. Макарівка, які переїхали жити в с. Червона Поляна. Були збудовані два магазини, дитячий садок, школа, побутовий комбінат, лазня, адмінбудинок з поштою. По всьому селу прокладено дороги з асфальтовим покриттям. З 1968 року радгосп працював рентабельно, з прибутками. Про успіхи в роботі свідчать високі урядові нагороди працівників радгоспу. 65 кращих людей занесені в Книгу пошани радгоспу, 47 працівників нагороджені медалями, дипломами та цінними подарунками ВДНГ СРСР і УРСР, а п'ять робітників одержали автомобілі «Москвич». Радгосп одержав три дипломи Пошани та  три легкові автомобілі.

У радгоспі на належному рівні працювали художня самодіяльність, спортивно-масова робота. 

Щорічно з 2 травня 1979 року проводяться футбольні змагання на кубок 50-річчя радгоспу «Червона Поляна».

Радгосп відвідали делегації з Болгарії, Кореї, Польщі, Грузії,

Башкири. Гостями Червоної Поляни були Герої Радянського Союзу Іван Усенко, Микола Обідняк, письменники Степан Олійник, Микола Сингаївський, Валерій Гончаренко, кіноартисти.

Історія села записана учасником подій з 10.01.1957 року 

Озимай Василем Федоровичем.

 

 

ЮР’ЇВКА. 

Коли Польща і Туреччина ослабли, багато козаків вирішили поселитися у вільних степах.

Юр'ївка, яка спочатку складалася з трьох населених пунктів           -           Босни,                          Юр’ївки, Євдокимівки, заснована у другій половині XVIII ст. вихідцями із запорізьких козаків.

У     1752    році     почалось         цієї      території. Основним             заняттям         було             землеробство, частково ремесло, індивідуальна служба.

У 1918 році в селі встановлено Радянську владу. Активними організаторами цього були Григорій Бойченко, Дмитро Мартинцов, Михайло Басистий.

Перші артілі були створено в 1923-1929 роках. Це було добровільне об'єднання бідного і середнього селянства.

Колективізація села завершилася в 1933 році.

У роки Великої Вітчизняної війни фашистські загарбники зруйнували колгосп, магазин, школу, мости. Спалили і зруйнували 4 ферми. Багато молоді вигнали на каторгу до Німеччини. У період війни з села на фронт пішов 151 чоловік. За героїзм і мужність нагороджено орденами і медалями 91 чоловік.

Після війни споруджено обеліск слави з викарбуваними іменами 87 загиблих односельців, а також пам'ятник на братській могилі радянських воїнів, які полягли смертю хоробрих під час визволення села.  

У Юр'ївці народився Микола Єфремович Басистий -  адмірал флоту, видатний військовий діяч.

У післявоєнний час (1950 рік) дрібні колгоспи, що були на території сільської ради, об'єднали в один колгосп імені Чапаєва.

Населення сільської ради у 2001 році становило 570 чоловік, які проживали у 258 дворах. 3 них працюючого населення - 247 чоловік, пенсіонерів -118, дітей до 18 років - 140. Загальна площа землі 3451,1 га: в т.ч. земля ТОВ «Діалог» - 2151 га, МПШМД - 128 га, одноосібників - 183,93 га, фермерів - 130,44 га. Соціальна   сфера:   ЗОШ   І-ІІ ступенів, будинок культури на 450 місць, бібліотека з книжковим фондом 5750 примірників, ФАП, 3 магазини (з яких 2 працює), поштове відділення.  

 

 

 

Літературні перлини

Добровеличківського краю

 

Багата талантами наша Добровеличківська земля!

Інакше й бути не може, адже, тільки-но ми з’являємося на світ -  чуємо тиху мамину пісню, легкий щебет пташок. А вийдеш за поріг – перед очима постає дивовижна краса природи: безмежні ліси й безкрайні поля, блакитне бездонне небо і яскраве сонце, прохолодна синь маленьких річечок і тихий плескіт ставків.

Наші талановиті земляки з дитинства закохані у рідний край. Їхні твори беруть у полон читача своєю образністю, мудрістю думки, багатством світосприйняття, гарними та щирими почуттями, іскрометним гумором. 

У кожному вірші чи оповіданні, казці чи гуморесці сповідується мудра життєва філософія: живи для інших, поважай людей, люби рідний край, май світлі думки і мрії, не зроби боляче ближньому.

Доторкнімося до літературних перлин рідного краю!

 

Бібліографія для зацікавлених

 

 Квітне пролісок цвітом блакитним

[Текст]: збірка поезій та прози літераторів Добровеличківщини / ред. Л.Юферова; комп. верстка та дизайн С.Афанасьєвої; комп. набір І.Гордієнко. – Добровеличківка: Сільське життя, 2008. – 242 с.: іл. – (Перлини степового краю). - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

                                                                  У      змісті:      Н.Природна,      І.Мар’янов,

Л.Юферова, В.Вієвська, В.Мельник, В.Лисенко,

        В.Василевський,     Т.Денисовець,     О.Денисовець,     Д.Проскаченко,

         В.Плічко,      А.Ірха,      Ю.Попенченко,      С.Стеценко,      І.Єлецька,

Н.Падурська, Т.Катюжанська, А.Сорока, Г.Волійчак, Н.Білоус,

В.Кондратенко, І.Меделян, О.Нізова. Г.Мельник, М.Купріянова,

         О.Андрусенко,        О.Більц,       В.Тарнавський,        С.Александрович,

Сільське

                                                                                                     Н.Природна,      І.Мар’янов,

                                                                                            Т.Денисовець,      О.Денисовець,

С.Александрович,

О.Ожина, Б.Смиковський, І.Жулай, Г.Орєхова,

В.Кателян, Н.Мєркунова, Л.Жученко-Гончаренко.

Ірха  Анатолій Якович

Народився у 1949 році у с.Тишківка Добровеличківського району Кіровоградської області. З перших років і до сьогодні він не перестає дивуватися білому світові. Стан постійного дивування і романтизму породжує інший постійний стан - поетичності душі.

Тому з-під пера Анатолія виходять прекрасні вірші, які відображають його почуття. Писати почав ще у Добровеличківській школі -

інтернаті, яку закінчив у 1966 році. Потім працював у цьому ж закладі електриком, служив у лавах Радянської Армії, був керівником технічних гуртків у Будинку піонерів, лаборантом в учбовому комбінаті. З 2006го року Анатолій обслуговує теле, радіоапаратуру станції ОРТПЦ (ретранслятор) у Добровеличківці. Техніка і поезія - основні захоплення у житті Анатолія Ірхи.

 

 Ирха А.Я. Я отпускаю [Текст]: сборник стихов / Ирха А.Я.; ред. Л.Юферова. –

Добровеличковка: Сільське життя, 2009. – 82 с.: ил.  – (Жемчужины степного края). - [Шкільна бка Помічнянської ЗШ №3].  

 

 Зворушливі вірші про людські почуття, красу рідної природи оспівує у своїх віршах талановитий поет.  

Іванченко Любов

Народилася у с. Тишківка Добровеличківського району на Кіровоградщині. Ще в школі вона подає сатиричні мініатюри до стінгазет. У десятому класі Люба надіслала свої вірші до Степана Олійника, котрий підтримав її добрим словом. А незабаром її вірші з'явилися в Добровеличківській районній газеті «Сільське життя», в обласних – «Молодому комунарі», «Кіровоградській правді», у багатьох республіканських газетах і журналах, зокрема у «Літературній Україні», «Сільських вістях», «Києві», «Веселому ярмарку», «Перці».

Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету працює в пресі, з 1981 року в Бородянській районній газеті «Вперед». Тому добре знає життя. Та й теми для своїх гумористичних віршів бере саме з нього.

 

 

 

 Іванченко Любов. Диво-півник [Текст]:

сатирично-ліричні мініатюри / Іванченко Л.; ред. А.В.Валерко; вступ. слово М.Прудника. – К.: Бібліотека українця, 2005. – 44 с. - [Шкільна б-

ка Помічнянської ЗШ №3].

 

 

 

 

 

 

Кондратенко-Процун Валентина Фоківна  

Народилася 29 вересня 1948 р. в с. Диминому Маловисківського     району

                                                      Кіровоградської          області.           Закінчила

Маловисківську     СШ     №3,     філологічний факультет Кіровоградського педінституту ім.

                                                      О.С.Пушкіна.              Вчителювала               на

Кіровоградщині. Автор шести власних та п'яти колективних поетичних збірок. Поетеса, лауреат         пісенних         бардівських    фестивалів

«Пісні з КГЗКОРу», «Долинський листопад»,

керівник фольклорного гурту «Дивоцвіт» с. Олексіївки Добровеличківського району.

Разом з композиторами Кіровоградщини написала чимало пісень, сама є виконавцем власних та народних пісень, її захоплення: поезія, проза, пісня, квіти, ландшафтний дизайн, вишивання. 

Нині живе і працює в с. Олексіївці Добровеличківського району. Член Кіровоградського обласного об'єднання

«Степ».

 

 Кондратенко-Процун В.Ф. Борщ із сонця [Текст]: вірші для дітей / Кондратенко-Процун

В.Ф.; літ. ред. В.Бондар; худож. В.Медяник. –

Кіровоград: Імекс, 2000. – 19 с.: іл. - [Шкільна б-ка

Помічнянської ЗШ №

 

 Кондратенко–Процун В.Ф. Веселенькі вісті з нашого обійстя [Текст]: вірші для дітей / Кондратенко-Процун В.Ф.; упоряд. С.Александрович. – Помічна: Самвидав «Перлиночки початкової школи», 2008. – 36 с.: іл. 

                                                     Кондратенко-Процун          В.Ф.

Доля на осінньому балу [Текст]:

вірші, пісні, гумор, проза / Кондратенко-Процун В.Ф.; – Кіровоград, 2004. – 96 с. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

 Кондратенко-Процун В.Ф. Золотої осені коралі [Текст]: лірика, проза, публіцистика / Кондратенко-Процун В.Ф.;  передм. А.Корінь. – Кіровоград: «КОД», 2008. – 100 с. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

                                                                                 В.Ф.      Любов      –

криниця [Текст]: пісні / Кондратенко-Процун В.Ф.;       літ.      ред.     А.Корінь.        –          Кіровоград: Видавничий відділ КОЦНТ, 2005. – 27 с. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 Кондратенко-Процун В.Ф. Райські яблука у пелені [Текст]: поезії. – ред. і упоряд. В.Погрібний. – Кіровоград: Степ, 2011. – 88 с. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 Кондратенко В.Ф. Цвіте запізнілий мій, терновий [Текст]: збірка поезій / Кондратенко В.Ф.; ред. і упоряд. В.Погрібний. – Кіровоград: Степ, 1996.

– 64 с. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

 

У своїх книгах лірична героїня безмежно закохана у навколишній світ, повен буйноцвіття. Вона уболіває за долю рідної землі й народу і намагання зробити світ більш одухотвореним та гуманним, світлішим. Аби люди почувалися у ньому ріднею.

 

Мєркунова Надія Олексіївна

Народилася 27 травня 1962 року в с. Дибще Козівського р-ну Тернопільської обл. 

Проживає з сім’єю у Помічні Добровеличківського р-ну, Кіровоградської обл. 

У 1992 році закінчила філологічний факультет Кіровоградського педінституту ім. О.С.Пушкіна.

З 1985 року працює у Помічнянській ЗШ

№3 учителем російської мови й літератури та

світової літератури. Душевна рівновага та доброта цієї мудрої, цікавої, щирої та доброї жінки збирають біля неї багатьох жінок міста Помічна у їхньому жіночому клубі «Надія», а педагогічна майстерність, помножена на вище перелічені якості, сприяє постійному зростанню її авторитету як висококласного вчителя – професіонала та наставника. А ще Надія Мєркунова пише гарні вірші.

 

 Мєркунова Н.О. Оберіг [Текст]: вірші / Мєркунова Н.О.; упоряд. Та комп. оформлення

Т.В.Ружанської. – Помічна: Шкільна бібліотека, 2009. – 40 с.: іл. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ

№3].

 

Перед вами збірка віршів. Вони вражають:

скільки в них душевного тепла, переживань.  І назва у збірочки дуже символічна – «Оберіг». Надія Олексіївна переживає за долю свого села Нікольське, вболіває за Помічну - місто, в якому живе.  Тому кожен вірш, кожне її слово несе спокій, оберігає свою родину від поганого, привертає до краси навколишнього світу.

Її  вірші правдиві. В них сказано те, що багато хто навіть від себе приховує.  У кожному рядку життя таке, яким воно є насправді.  Читаємо один – у ньому сум, читаємо інший – у ньому радість. Один несе кохання, інший – біль втрати, але кожен з них передає якийсь настрій.

Проскаченко  Дмитро Дмитрович

Дмитро Дмитрович Проскаченко - яскрава особистість Добровеличківщини . Він - один із            організаторів   Добровеличківського краєзнавчого музею, знавець історії краю, цікава людина. Народився 1930 року у селі Чорний   Ташлик            Вільшанського            району

Кіровоградської області. Під час Великої Вітчизняної війни був сином полку, пройшов з визвольними            боями не         одну    тисячу

кілометрів. 

Трудова біографія нашого земляка розпочалася з Миколаївського суднобудівельного заводу. Потім були училище культури і робота на цій ниві, довжиною у життя - цілих 50 років у культурі. З 1959 року Дмитро Дмитрович проживає і працює в Добровеличківці. Він - надзвичайно мудра, добра людина, неперевершений оратор, цінувальник мистецтва. Працював начальником районного відділу культури, директором музею, а сьогодні він - головний хранитель музейних цінностей. Друкувався у районній, обласній та столичній періодиці. Він - один з ініціаторів відродження літературної студії «Пролісок».

У лютому 2013 року Д.Д.Проскаченко помер.

 

 Проскаченко Д.Д. Народ скаже, як зав’яже. Народна мудрість від Дмитра Проскаченка [Текст]: прислів’я та приказки Добровеличківщини / Проскаченко Д.Д.; ред. та вступ. слово Л. Юферової. – Добровеличківка: Сільське життя, 2009. – 89 с. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Прислів’я та приказки степового народу

Добровеличківщини,            зібрані            краєзнавцем Дмитром          Проскаченком.

Вони дійшли до нас із сивої давнини і продовжують жити у серцях сучасників, на втрачаючи своєї свіжості, актуальності та життєвої мудрості. 

 

Тарнавський Володимир Миколайович

Народився у лютому 1940 року у селі Помічна Новоукраїнського району Кіровоградської області у вчительській родині, тож і Володимир після закінчення школи у 1957 році вступив до

Олександрійського педучилища. У 1959 році він став учителем праці у Помічнянській середній школі № 2, де й пропрацював

поспіль 41 рік – до 1998 року - до виходу на заслужений відпочинок. 

Має дружину, двох дорослих доньок. Захоплюється бджільництвом, любить майструвати. Сам побудував у селі Новоковалівка двоповерховий будинок, господарює на городі і в саду. Пише вірші. Дуже гостинна, відверта, мудра і дружелюбна людина.

 

 Тарнавський В.М. Грай, кобзо, грай [Текст]: збірка поезій / Тарнавський В.М.; ред. Л.Юферова; комп. набір, верстка та дизайн І.Гордієнко. – Добровеличківка: Сільське життя, 2008. – 90 с. – (Перлини степового краю). -  [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ

№3].

 

 

Земляки на фронтах Другої світової війни

Час не владний над величчю подвигу народу, який віддав молодість, силу, енергію, а то й життя на благо своєї Батьківщини. Ми знову і знову дошукуємося до джерел мужності, сили духу, самопожертви усіх тих, хто зробив можливе і неможливе для досягнення Перемоги у Другій світовій війні та відбудови нашої країни. І найперше та найвагоміше слово подяки за це ми адресуємо ветеранам. Вони - совість народу, неоціненний скарб життєвого досвіду, мудрості, патріотизму. Вони - приклад для нових поколінь служіння Україні.

Ми по праву пишаємося тим, що й наші земляки, мужні сини і доньки Добровеличківщини, зробили вагомий внесок у Перемогу. Добровеличківці громили ненависного ворога на всіх фронтах Другої світової війни, а також на тимчасово окупованій території.

Понад 7 тис. наших земляків за мужність і відвагу удостоєні державних нагород, шість з них стали Героями Радянського Союзу, 26 воїнів - уродженців Добровеличківщини - кавалери орденів Слави, три з них нагороджені двома орденами Слави.

Вже в наш час десятки колишніх фронтовиків, інших учасників

Другої світової війни нагороджені високими відзнаками Президента України - орденами Богдана Хмельницького, «За мужність», медаллю «Захисник Вітчизни».

На фронтах Другої Світової війни самовіддано билося з ворогом 12 тисяч жителів Добровеличківського району. З них 5178 полягли в боях за свободу і незалежність нашої Батьківщини. Їх імена занесені до Книги Пам'яті України, екземпляр якої є і в скарбниці районного краєзнавчого музею як святиня людської пам'яті. 

1418 воїнів Радянської Армії і партизанів загинуло в боях на території району, вони захоронені у 21 братській могилі. Серед них - воїни 18 національностей.

Німецько-фашистські загарбники стратили 1435 мирних громадян і військовополонених на нашій землі. 912 молодих людей було вивезено на каторжні роботи до Німеччини..

Після Перемоги минули десятиріччя, змінилися політичні та соціально-економічні умови розвитку колишніх радянських республік. Крокує шляхом незалежності Україна.

Але всі ми не маємо права забувати, що безсмертний подвиг народів колишнього СРСР звершений в ім'я розгрому фашизму, в ім'я миру на нашій планеті. Ми повинні пам'ятати всіх, хто воював, пролив кров, віддав життя за цю благородну справу.

Сподіваємося, що ці видання сприятимуть формуванню шанобливого ставлення до ветеранів, вихованню патріотизму і любові підростаючого покоління до нашої вітчизняної історії, нашої батьківської землі і до нашого народу, до нашої України.

 

 

 

Бібліографія для зацікавлених

 

 Березняк Є.С. Миттєвості мого життя: «Майор Вихор» розповідає про себе [Текст] /

Березняк Є.С.  – К.: Генеза, 2002. – 32 с.-

[Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Євген Степанович Березняк, відомий як командир розвідувальної групи, легендарний «майор Вихор», у своїх спогадах розповідає про нелегку долю розвідника у роки Другої світової

війни, згадує драматичні епізоди свого життя.

 

*****

 Березняк Є.С. Пароль «Dum spiro…».

Розповідь розвідника [Текст] / Березняк Є.С.   – К.: Україна, 2003. – 222 с.: [8] арк. іл. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Колишній військовий розвідник, Герой України Є. С. Березняк у документальній повісті розповідає про діяльність очолюваної ним бойової

         розвідгрупи       «Голос»       у       тилу       німецько-

фашистських військ, про те, як завдяки сміливим спільним діям наших розвідників і місцевих патріотів було врятовано від знищення замінований гітлерівцями стародавній Краків - перлину польської культури.

                                                                                                                                                                                                                                                                                    *****

                                                             Вами        пишається       Добровеличківська

До           62-ї      річниці           Великої          Перемоги присвячується         нашим            землякам        –          учасникам Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років [Текст]  / автори: В.Г.Кондратьєв, Л.М.Каспірович; ред. Л.Л.Юферова. – Добровеличківка: ІВО «Сільське життя», 2007. – 63 с.: іл. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

У виданні зібрано нариси про земляків - Героїв Радянського Союзу та учасників бойових дій у роки Другої світової війни 1939-

1945 років – уродженців Добровеличківщини.

 

*****

 Чабаненко В.В. Прославлені у віках [Текст]. про Героїв Радянського Союзу –

уродженців Кіровоградської області / Чабаненко В.В.  – Дніпропетровськ: Промінь, 1983. – 367 с.: іл. – (Герої Радянського Союзу). - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Це книга - про Героїв з Кіровоградщини. 130

художньо-документальних оповідей. Серед них люди з легендарними нині іменами. Окремі сторінки цієї книги розповідають про Героїв Радянського Союзу – уродженців Добровеличківщини.

Символіка міста Помічна

                                     ГЕРБ                                                       ПРАПОР

                                        

 

 

Затверджено 20 грудня 2002 р. 

Автор символіки: А.Авдеєв

Помічна – місто залізничників

З історії міста

У 1752 році на місці сучасного Кіровограда (колишній Єлисаветград) була закладена земляна фортеця св. Єлисавети для захисту південних кордонів Росії. Навколо цієї фортеці селились переселенці, а після ліквідації Запорізької Січі в 1775 році козаки - зимівники, які розбрелися і

селилися по слободах, перетворюючись на селян.

Одним з таких поселень було сучасне село Помічна (1 км від м.Помічна). Один з таборів запорізьких козаків стояв гарнізоном біля фортеці св. Єлисавети. Джерелом постачання козацького табору було с. Помічна. Це поселення надавало допомогу, «поміч», а звідси пішла назва цьому поселенню «Помічна».

Місто Помічна засновано в зв'язку з пуском в експлуатацію першої залізничної колії. Першим, хто підняв клопотання про будівництво залізниці на півдні Росії був Новоросійський генералгубернатор, князь М.С.Воронцов.

В 1844 році він приступив до проектування залізниці. Кінцевим пунктом південної залізниці було намічено Одесу, а центром всіх російських залізниць - Москву. Планувалося першу залізницю побудувати від Одеси до с Паркани (колишня грецька колонія на р.Дністр). Другу - від Одеси до м. Ольвіополя (Первомайськ), далі вести залізницю на Кременчук, Полтаву та Харків, щоб згодом досягнути Москви.

Ця залізниця була вкрай потрібна промисловцям, які рвались до міжнародних ринків. Вона полегшила б їм доставку своєї продукції до великого південного порту Одеси.

У 1863    році     прослідувало «височайше    повеління»     про будівництво залізниці Одеса-Паркани. Потім залізниця будувалась від Паркан до Балти, від Балти до

Кременчука і далі на Харків. Будівництво Балто-Єлисаветградської залізничної колії було доручено камергеру барону УнгерШтернбургу (Естляндський предводитель дворянства), який

12.05.1865 року заключив контракт з Новоросійським і Бессарабським генерал-губернатором. Будували цю колію 9000 штрафників із нижніх чинів.

Залізнична колія, яка йшла через сучасне місто Помічна почала діяти з 1 серпня 1868 року. З цього часу і веде відлік історія  міста.

Ще тривало будівництво залізниці, а в степу за 1 км від с.Помічни було збудовано будинок для колійного оглядача на полустанку. Першою в ньому поселилася родина Герасима

Васьохіна. Хата його була біля колодязя, який існує по цей час, тоді з нього брали воду для паровозів. В обов’язки Васьохіна входило:

-            охороняти колійне обладнання та елементи семафорного устаткування (з самого початку існування, залізнична дорога в бідній аграрній країні стала об’єктом розкрадань);

-            поряд із будинком був викопаний колодязь (який є діючим і в наші дні), з якого брали воду для дозаправки паровозів, що робили короткочасні зупинки на полустанку;

-            щеплення вагонів проходило вручну, було ненадійним (часто вагони «губилися» в дорозі), а тому необхідно було повідомляти машиністу паровоза про їхню кількість у потязі.

Спочатку полустанок мав назву Герасимівка (в наші дні західну частину Помічної продовжують так називати).

У 1879 році було збудовано ще дві додаткові колії. Збільшилася кількість потягів, які рухалися в обох напрямках, зріс об’єм робіт, з яким одна родина впоратися не могла.      Розпочалося             будівництво дев’яти нових будинків, до яких переселилися мешканці с. Помічни, які  виявили бажання працювати на залізниці. Непогана оплата праці, престижність професії залізничника змусила жителів с. Піщаний Брід змінити    місце   проживання. Так

розпочалася друга хвиля заселення. На цей раз переселенцями були молдавани, яких не влаштовував сезонний характер робіт у сільському господарстві.

План побудови залізничної колії Одеса-Бобринець сприяв тому, що в 1879 році роз’їзд перетворився у маленьку станцію з чотирма коліями, яка була названа Помічною, назва взята від села Помічна, розташованого на відстані 1 км від станції. Кількість

будинків зростає до 17-ти, а чисельність жителів до «68 осіб чоловічої та жіночої статі» (враховуючи і дітей). Так виник роз’їзд, жителі якого на запитання машиністів та кочегарів про його назву, не вагаючись, давали відповідь: «Помічна». Можливо туга за рідним селом змушувала переселенців так відповідати?.. 

Розпочинається спорудження залізничного вокзалу, а роз’їзд розпорядженням Міністерства залізничного сполучення російських доріг переводять до категорії станцій.

В цей час розпочинається пасажирський рух потягів. Він був зовсім не схожий на сучасний. У кінець вантажного потягу чіпляли єдиний пасажирський вагон, подалі від паровозної кіптяви, щоб створити хоч якісь зручності для пасажирів.

Станція поступово перетворюється на осередок торгівлі із жителями навколишніх сіл.

Так виникає невеличкий «базарчик» (на місці сучасного), який починає відігравати все більшу роль у житті мешканців.

З’являються перші єврейські «лавки» (невеликі магазинчики)…

У 1911-1912 роках, у зв'язку з будівництвом залізниці ОдесаБобринська, на станції споруджено вокзал, паровозне депо, кілька кам'яних житлових будинків. 

У 1913 році в казармі колійного майстра відкрили трикласну школу. Навколо станції швидко розросталося поселення, в якому на 1916 рік налічувалось вже 88 дворів і 375 чоловік населення.

Помічна        входила       до      складу       Піщанобрідської       волості

Єлисаветградського повіту Херсонської губернії

У 1923 році обрано Помічнянську раду робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, яка входила до складу Новоукраїнського району Одеської губернії. 

З 17 лютого 1930 (1935?) року  Помічна змінила адміністративне підпорядкування - стала станцією Піщанобрідського району. 

В 1958 році розформовано Піщанобрідський район, Помічна входить до складу Добровеличківського району. 

14 травня 1967 року Указом Президії Верховної Ради УРСР Помічну віднесено до категорії міст.

 

Основні етапи індустріалізації міста

 

Станція Помічна є відокремленим структурним       підрозділом    Одеської залізниці і заснована в 1879 році. 

В організації працює 177 чоловік. 

Залізничний          вокзал             ст.        Помічна справедливо вважається окрасою міста. На увагу заслуговує і робота колективу вокзалу, який постійно турбується про підвищення культури і якості обслуговування пасажирів. С цією метою на вокзалі відкрито платний зал очікування. Для швидкого обслуговування пасажирів на вокзалі встановлені квиткодрукувальні машини "Ера" та "Експрес". Помічнянське локомотивне депо є гордістю залізничного вузла. Засноване  в          1926    році.    Це             сучасне,          високо механізоване підприємство, на якому працює 943 чоловіка. Розташоване на території 5,2 га. Тут створено цехи: ремонтний,          експлуатаційний,      склад пального, екіпірувальне господарство та інші допоміжні цехи. 

Приписний парк тепловозів локомотивного депо складають 15 маневрових тепловозів серії ЧМЕЗ та 5 вантажних локомотивів 2ТЕІОМ, крім того помічнянські локомотивні бригади водять також електровози ВЛ60 і ВЛ60К, ВЛ80С, які приписані до інших депо. Депо Помічна нараховує 280 локомотивних бригад, які обслуговують пасажирські та вантажні потяги в напрямку ПомічнаОдеса, Помічна-Тимково, Помічна-Знам'янка, Помічна-Конецпіль.

Помічнянська дистанція колії є відокремленим структурним підрозділом Одеської залізниці. Це підприємство працює з 1926 року. 

Помічнянська дистанція колії обслуговує значні дільниці у напрямках : Москва-Одеса  з 1054 по 1047 км, Знам'янка-Котовськ з 290 по 151 км, Підгородня-Побужжя з 1 по 30 км, Одеса-Долинська з 1 по 3 км. Розгорнута довжина головних колій складає 290 км. Довжина безстикової колії 114 км. У коліях використано дерев'яні і залізобетонні шпали. На шляхах обслуговування діють 457 стрілочних переводи, з яких 95 укладено на залізобетонних брусах.

Колектив дистанції виконує роботи з поточного утримання колії, проводить середній комплексно-оздоровчий та капітальний ремонти. Для цього у дистанції створено 10 околотків, майстерня по ремонту обладнання та інструменту, мостовий цех, цех дефектоскопії по перевірці залізничних рейок, цех наглядача споруд. На  дистанції зроблено капітальний ремонт колії по напрямку Котовськ-Знам'янка в кількості 19 км: замінено дерев'яні шпали на залізобетонні та укладено безстикові колії. Проведено заміну 24 стрілочних переводів, які зараз укладено на залізобетонні бруси.

Усі ці роботи дали змогу підвищити середню швидкість поїздів, поліпшити безпеку руху на залізниці.

В 1930 році у Помічній створено МТС, яка обслуговувала частину артілей Новоукраїнського району. При МТС працювали курси для підготовки масових колгоспних кадрів. Протягом 19301935 років звідси вийшло 320 спеціалістів, з них 150 трактористів, 35 комбайнерів, 30 шоферів, 15 бригадирів тракторних бригад.

1934 році побудований елеватор. У 1950-

1959 роках територія елеватора розширилася. Були побудовані нові приміщення для зберігання та переробки зернових (50 тис. тонн). 

З 90-х років підприємство діє як відкрите акціонерне товариство «Помічнянський

Помічнянський елеватор.                             елеватор», на якому тільки за 1998 рік

1969 рік

вироблено: мука в/с – 121,2 т, мука І сорту –

214,2 т; висівки – 172,6 т; крупа кукурудзяна 31,2 т; мука кукурудзяна – 9,4 т.; олія соняшникова 7,8 т.; макаронні вироби – 12,1 т.; хліб і хлібобулочні вироби – 20,5 т.   

З 2005 року елеватор виконує такі функції: прийняття, сушку, зберігання та відвантаження зернових. Кількість працюючих – 157 чоловік.

Помічнянська       дистанція     сигналізації та зв’язку (ШЧ-7) працює з 1935 року. В організації працює 340 чоловік. 

Загальна довжина ділянки обслуговування складає 331,4 км. Колектив підприємства забезпечує стійку роботу пристроїв автоматики, телемеханіки, дротового зв'язку, радіозв'язку, приладів

контролю за нагріванням букс системи «диск». 

Вагонне депо станції Помічна є відокремленим підрозділом Одеської залізниці. Підприємство працює з 1936 року.

На підприємстві нараховується 433 працівники. Колектив вагонного депо забезпечує огляд і ремонт вагонів. Цехи підприємства частково обладнані сучасними технічними установками, що дають змогу усі роботи по ремонту виконувати якісно. Впроваджені новий дефектоскоп, станок для обробки профілю катання колісних пар, установка по направленню гребенів колісних пар вагонів.

В 1938 році у місті побудована електростанція.

У 50-х роках  став до ладу  завод залізобетонних виробів, у 60-х - завод залізобетонних конструкцій, який постачав        32        станціям         Одесько-

Кишинівської залізниці свої вироби.

Підприємство спеціалізувалося на випуску      стінних           блоків для спорудження житлових будинків. У 2013 році кількість працюючих - 40

чоловік.          Виготовляють            вироби            для      монтування    мостів, залізничного полотна тощо.

Помічнянська дистанція електропостачання (ЕЧ-8) є відокремленим структурним підрозділом Одеської залізниці. Підприємство почало свою працю з 50 – х років. 

Зараз в організації 310 працівників. 

В     обов’язки       дистанції        електропостачання    входить           забезпечення електроенергією змінного струму поїздів і

всіх залізничних підприємств. На балансі дистанції – 694 кілометрів розгорнутої довжини контактної мережі. Для її обслуговування створено 6 районів контактної мережі, 5 тягових підстанцій, ремонтно-ревізійну дільницю, механічну дільницю та 2 районних електропостачання.

 

*****

 

Бібліографія для зацікавлених

 

 Економіко-географічна характеристика населеного пункту Помічна [Текст]: короткий історико-краєзнавчий нарис / упоряд. В.С.Гуртовий. – Помічна, 1962. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 Юхно Я.С. Помічна – місто залізничників [Текст]: короткий історико-краєзнавчий нарис / Юхно Я.С.  – Помічна, 1968. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Ці нариси можуть послужити джерелами для вивчення історії рідного міста. Матеріал має пізнавальне значення для земляків, особливо молоді. 

У тексті: історія виникнення Помічної; період колективізації; роки Великої Вітчизняної війни, Помічнянське підпілля; післявоєнна відбудова господарства; Помічна у 50-60 роки ХХ століття.

 Гусейнов Г.Д. Станційні пасторалі. Сповідь дитинства [Текст] / Гусейнов Г.Д.; редактори: Н.Бордукова, А.Корна. – 2-е вид., доповнене. – Кривий Ріг: Акта, 2005. – 537 с.

 

 Цю книгу обов’язково повинні прочитати помічнянці. 

З теплом у серці автор описує своє рідне

                                                                                     Помічна,    у    якому    народився,

розповідає про своє дитинство, сім’ю, про людей, що його оточували. 

Сторінки книги запрошують читачів-помічнянців у мандрівку тихими вуличками рідного міста – такими знайомими і зворушливими, подарують зустрічі зі славними людьми, які жили й працювали на степовій залізничній станції. 

Цікавими будуть історії про людей, яких дехто навіть в обличчя не бачив, але їх прізвища неодноразово чув, бо вони – ПОМІЧНЯНЦІ.

У своїй книзі автор  розповідає про події, що сталися на станції Помічна у період  Громадянської та Другої світової воєн, післявоєнної відбудови. Він усе бачив, усе пережив. Тепер йому здається, що це був лише сон, але «ніхто вже цього ні підтвердить, ані заперечить. Бо і в живих людей тих давно немає, й усе переплелося, розрівнялося та розвіялося чимось світлим і хвилюючим… у пам’яті». Але залишилася ця книга…

 

Цікаво знати!

 

Звідки пішла назва «Помічна»?

Версія-жарт

Був чудовий сонячний день, коли посланець щойно обраного отамана Бородавки прибув із Січі до броду через річку Чорний Ташлик. Але козаки, що тут стояли, зустріли його непривітно, розуміли, що забився посланець у такі далекі краї у якійсь особливій потребі. - Потрібна поміч, - звернувся він до

старшого, коли, нарешті, закінчив умиватись і перехилив добрий кухоль студеної води. Але козаки вже чули, що на Січі щось не гаразд. Курінний отаман Бородавка, а з ним і Барабаш щось затівають. Тому з допомогою козаки не поспішали. То когось здалеку чекали, а то їм треба вже курені будувати. Кінчилось все тим, що посланцеві козаки показали величезну фігуру з трьох пальців, промовляючи при цьому «Поміч? На!». 

От і пішла назва - Помічна. Звичайно, це версія-жарт. Але ж все можливо... Бо ж відомо, що козаки на слова скупими не були.

 

На кордоні

Друга версія теж пов'язана з козаками, але сягала пізнішого часу.

Офіційно в 1775 році на прикордонних землях (далі за Бугом була Османська імперія) між ріками Мертвовод та Інгул почалось розселення Нововербованого козачого полку і так званих арнаутів.

З цього приводу Новоросійський генерал - губернатор Потьомкін 18 червня 1775 р. письмово вимагав від генерала Текеллі (той щойно зруйнував Запорізьку Січ) звітувати про влаштування на кордоні «на власному утриманні всякого звання людей». Потрібно це було для закріплення стратегічних російського самодержавства в Причорномор'ї, щоб заважати (на місцевому діалекті - помішати) Порті (так звалась Туреччина) посягати на землі, які відійшли до Росії.

Від цих слів і почали звати річку, яка тут тече, Помішною, а згодом і поселення. Але ця версія не здобула загального визнання.

 

Мох Існує ще одна цікава думка про походження назви «Помічна». Ще до війни в районі міськкомунгоспу, МТС, автороти були обширні болота, поблискували серед очеретів невеличкі озерця. Старожили пам'ятають, як навесні, а особливо по осені, сюди злітались дикі качки, гуси, влаштовувались полювання. Та й зараз в більшості районів міста вода знаходиться не на значній глибині. Тому і вважають, що в основі назви лежить слово «мох», а особливо - «помошье» - велике мохове болото. Так спочатку назвали річку, далі - село.

А коли в кінці 60-х років минулого століття на залізничному перегоні Балта - Єлисаветград виникла потреба створити роз'їзд, то і його назвали Помічною (в той час писали і говорили Помошна).

Отже, народ хотів зберегти не пам'ять про міжусобиці серед козацької верхівки, а характер місцевості, де селився, тому і назва одночасно проста і мудра. Вона підкреслює спостережливість наших предків.

Г. Гусейнов, І. Гуща, «Сільське життя», 22.08.1981

 

***** «Помічна»  означає – допомога

В межах сучасної Новоукраїнки р. Чорний Ташлик поповнюють води невеликої річки Помічна, яка на протязі 35-ти км тече у західному напрямку. Глибока, густо вкрита невеликими гаями, балка стала прихистком, домівкою для тих козаків, які збудували тут свої зимівники. Вона мала вигідне географічне розташування. Цими землями проходив «битий шлях», який був безпечним для подорожніх людей. Саме ним користувалися селяни-втікачі, ідучи на Запорізьку Січ. Їм важко було обійтися без сторонньої допомоги в дорозі, а тому козацькі зимівники, які знаходилися на їхньому шляху, ставали їм у пригоді. Тут можна було «перевести дух», перепочити, набратися сил для подальшої подорожі. Мешканці зимівників користувалися повагою, тому що були доброзичливими, співчутливими та щедрими людьми, завжди готовими допомогти.

Так виник гарний звичай: у знак поваги до господарів зимівника, подорожуючий, заходячи до «хати», мусив зняти шапку, що підкреслювало його добрі наміри. Зброю зазвичай залишали знадвору та проходили до світлиці, вітаючи козацьку родину земним поклоном.

Згодом балка отримує назву «Помічна». Слава про неї швидко поширилася серед навколишнього люду. Саме так було названо річку, яка губилася в очеретах цієї балки та козацькі зимівники, мешканці яких були завжди готові прийти на допомогу…

 

Леся Українка і Помічна

Цікавими є спогади Лесі Українки, яка в 1898 році разом із сестрою Ольгою проїжджала через станцію Помічна. Ось що вона записала до свого щоденника:

«Від берегів Південного Бугу до Єлисаветграда їхати поїздом не більше семи годин. Спинився потяг і на степовій, не захищеній з жодного боку станції Помішній, найбільшій тут. Міняли паровоз, а потім ще  й давали в тендер палива та води. Пасажири, чатуючи останнього, третього дзвінка, неквапом виходили на перон розім’яти ноги. Прогулювалися, зазирали до буфету. Далі  за коліями проглядався маленький базарець із низкою крихітних єврейських крамничок». 

Вийшли з вагону і вони – Ольга й Лариса Косачі.

Тоді Леся навіть поцікавилася: звідки така назва – Помішна?  Хтось  рядом із словоохочих, у буфетній станційній залі, тут же взявся пояснювати, що так називається  невелике село в одній версті звідси, та крихітна мілководна річечка, що губиться між очеретами та громаддям чорного каміння. 

-            А від чого ж пішла назва села та річки? – знову перепитали сестри.

-            Кажуть, що в старі часи місцеві жителі ревно допомагали запорізьким козакам, які на берегах Південного Бугу захищали від бусурманів тутешні простори й православну віру.

-            Нехай і так, - погодилася Леся, коли вони з сестрою знову сідали у вагон.  -  Однак корінь слова все ж таки «поміч». То, може, якраз у нім і початки назви?..

За матеріалами досліджень учителя історії та

суспільствознавства Помічнянської ЗШ №3 Осипенка М.Л. 

Микола Лунін – людина, яка докорінно змінила обличчя  післявоєнної Помічної

Начальник Помічнянського відділка залізниці, Герой Соціалістичної Праці, відомий сталінський стахановець Микола Лунін, був родом із Сибіру, але на самісінькому початку п'ятдесятих років кілька літ невтомно чепурив Помішну: побудував через колії довжелезний міст (не без доброго архітектурного смаку!), новісінький вокзал прикрасив гарними картинами

(їх замовляли в Одесі в кращих

художників, учнів самого Кіріяка Костанді), довкола посадив розкішні клумби, вмостив на кожному кроці важелезні лави чавунного литва... 

Та хіба тільки це? А бронзовий дзвінок, у який щоразу калатали уважні й неймовірно зосереджені чергові по станції в пістрявих формених кашкетах, коли до перону під'їжджав пасажирський поїзд? А новий-новісінький ресторан, який за рівнем обслуговування конкурував зі столичними? А гранітні вази блідо-кавового кольору на пероні? А газована вода, найсолодша на всій Одеській залізниці? А рожевого апетитного відтінку вафлі-мікади трикутної форми в станційному буфеті, що миттю танули в роті? Виглядало все це, як  столичне, й усі помішнянські мешканці були дуже втішені такими кардинальними змінами, що з'явилися з приїздом нового й працьовитого начальника відділка залізниці.

А ще додалися до загальної гармонії відчищений монументальний бетонний пам'ятник Сталіну біля клубу (встановили його до війни, а після 1953 року все ж таки рішуче демонтували, вивезли каменюку кудись аж у глибокий Олексіївський ставок [у ставок «Связь», а голову погрузили у товарняк, що прямував у сторону Вознесенська. - прим. авт.]), паркан з ракушняка, десятки «дощок пошани», на яких, як здавалося, була вивішена поголовне вся станція і її околиці, дитячий майданчик біля залізничного клубу з відверто гігантською каруселлю. 

А вже за мостом, у бік села Помішної, через дорогу від суперового дитячого садочка з великими світлими вікнами, був просторий стадіон, улаштований, щоправда, ше до революції. 

За часів Миколи Луніна стадіон відремонтували, вимурували з червоної цегли нові вхідні ворота, огородили все це високим дощаним парканом «щоб неслухняна дітлашня не лазила», причепурили навіть так звану «алейку» місцевий аристократичний хідник уздовж улюбленої всіма залізниці.

На стадіоні, крім суворо регламентованих спортивних заходів, першого травня й на річницю Жовтневої революції проходили обов'язкові багатолюдні мітинги. Й на них виступав Микола Лунін. 

Як згодом з'ясувалося, єдиний знімок цього дивовижного чоловіка (після термінового від'їзду до Москви його доволі скоро на станції забули) зберігся якраз з такого мітингу: фото виявилося лише в родинному альбомі начальника місцевих зв'язківців. 

Микола Лунін зі своєю неодмінною посмішкою, що скидалася одночасно на ніякову дитячу, випадкову, може, навіть і дурнячу, принаймні таку, від якої лише крок до щирої сльози, але яка збоку виглядала ніби безглуздою, стояв на стадіонній трибуні неодмінно в самому центрі, в колі підлеглих, обов'язково трохи нахиливши вперед свою непропорційно велику голову. Був він завжди в не першої парадності форменому кашкеті (козирок зсунутий набік), у довгій, погано пригнаній залізничній шинелі з двома рядами блискучих металевих ґудзиків. Як здавалося, шинель у Миколи Луніна неодмінно з'їжджала з плечей на спину. Поруч зі своїми підлеглими - як один підтягнутими, напрасованими й показово молодецькими - начальник був схожий на людину, що потрапила сюди випадково й тепер їй конче треба було або перед кимось за це самоправство виправдатись, або кудись раптово поспішити.

Тридцятип'ятирічний місцевий начальник добре подбав і про станційну футбольну команду. Й сам щоразу приходив на стадіон повболівати за своїх. Сідав на лаві праворуч від вхідних воріт, а з його обличчя й далі не сходила та ж таки розчулена дитяча гримаса. Хто міг би в такі хвилини вгадати в ньому Героя Соціалістичної Праці, одного з найзнаменитіших залізничників неозорої країни?

З книги Григорія Гусейнова 

«Піщаний Брід і його околиці»

Історичні пам’ятки рідного міста

 

Скіфський курган у Помічній

 

Скіфські могили (або скіфські кургани) — поховальні пам'ятники скіфських часів у формі земляного насипу над поховальною ямою.

 

Жителям

Помічної буде цікаво знати, що на території міста знайдено справжній скіфський курган.  Цей красень розташований на території Помічнянського плодопітомника. Приємно вражає чудовий стан цієї історичної пам'ятки. І в цьому велика заслуга належить  директору плодопітомника - Михайлу Івановичу Нечіпоренку, який дбає про збереження цієї історичної пам'ятки.

Висота велетня-кургану, який є однією з         найвизначніших        пам'яток         античної історії, складає – 6 метрів, а діаметр 40 метрів. Безсумнівно, що даний курган відноситься до типу царських курганів V - ІV столітті до н. е., та є похованням представника скіфської знаті.

У багатьох людей виникає питання

про те, звідки прийшли скіфи в степи сучасної Кіровоградщини.

Витоки скіфського етносу, як і питання про його прабатьківщину, сьогодні ще остаточно не з'ясовані. За однією з гіпотез, це вихідці з глибин Азії - передгір'їв Алтаю та Аральським степів. Іншою можливою прабатьківщиною скіфів вважається межиріччя Амудар'ї та Сирдар'ї у Середній Азії або ж Степове Поволжя.

Є також версії, що скіфи були аборигенами Північного Причорномор'я.

За Геродотом на території сучасної Кіровоградщини проживали іраномовні скіфи-орачі. Скіфи-орачі займали територію у Межиріччі Дніпра й Дністра від р. Синюхи, притоки Південного Бугу до північної Київщини й Південної Волині. На той час скіфські воїни були грізною силою, озброєною найпередовішою для своєї епохи зброєю. Скіфи-орачі проживали у тісному контакті з осілим, тобто протослав'янським населенням та здійснили великий вплив на культуру та релігію слов'ян.

У ІV ст. до н. е., зазнавши поразки від македонського царя Філіпа II (батька Олександра Македонського), Скіфське царство почало хилитися до занепаду та згодом під ударами кочових племен сарматів, скіфи поступово зійшли з історичної арени.

Курган, розташований на території Помічнянського плодопітомника,         є          одним з    найцінніших історичних об'єктів. Його археологічне дослідження науковцями у майбутньому, можливо,         допоможе       розкрити         нові послання та відкрити подальші сторінки з історії перебування легендарних скіфів на території нашого краю.

В. М. Колісниченко, науковий

співпрацівник Добровеличківського краєзнавчого музею.

 

*****

Башта Шухова –  пам'ятка сміливої інженерно-технічної думки

У місті Помічна є унікальний пам'ятник архітектури - одна з перших у світі гіперболоїдних конструкцій - сталева ажурна сітчаста водонапірна башта.  

Гіперболоїдна башта в Помічній побудована за проектом відомого інженера і вченого зі світовим ім’ям Володимира  Шухова. У світі таких башт залишилося  всього 11 із більше ніж  двохсот, побудованих Шуховим.   

Найвідоміша - Шуховська башта на Шаболовці в Москві. Гіперболоїдні конструкції згодом будували багато знаменитих архітекторів: Гауді, Ле Корбюзье, Оскар Німейер.  А з найвищої (148,3 м) шестиярусної башти, побудованої у Москві в 1921 році, вперше в СРСР почали транслювати радіопередачі, а з 1945 року - телепередачі. Декілька із 200 споруд, збудованих у світі за проектом  Шухова, є в Україні  - це водонапірні башти в містах Миколаєві (1907), Черкасах (1911), Помічній (1932).

 Конструкція башти у вигляді гіперболоїда на ажурних металевих опорах була розроблена в 1886 році. По проектах Шухова були побудовані близько 200 оригінальних споруд: водонапірні башти, морські маяки, вежі на військових кораблях Росії і США. 

               На     початку      30-х     років     XX      століття     розширювався

Помічнянський залізничний вузол,  і збільшувалася  потреба у воді.  Олексіївська водокачка і стара водонапірна башта (споруджена десь у 1908 році), що знаходилась у центрі поселення, не змогла вже задовольнити цих потреб. 

 У 1932 році почалося будівництво дамби на річці Чорний Ташлик біля Червоної Поляни. Дамба стоїть на виходах кристалічних порід на поверхню у південносхідній частині українського кристалічного щита кембрійського періоду палеозойської ери. Паралельно   розпочалося і будівництво нової водонапірної башти за проектом Шухова.

 Будівництво башти нині добрим словом згадують у навколишніх селах, бо у страшний голодомор 1932-1933 років на

будівництві видавали хлібний пайок. Таким чином, багато селянських сімей зобов'язано новобудові своїм життям. Будівництво башти Шухова було завершене в 1934 році. Вона має висоту приблизно 20 метрів, двох'ярусна. Нижня башта має об'єм 300 кубічних метрів, верхня - 90 кубічних метрів. Був там і паровий казан для підігріву води зимою. Споруда вражає своєю величністю, ажурністю. У погожий день, кажуть помічнянці,  башта ніби летить над містом. Водонапірна башта є не тільки пам'ятником архітектури. До певної міри це і історичний пам'ятник. Жителі розцінюють її, як своєрідний символ стійкості духу народу.

 Під час відступу в березні 1944 року з міста фашисти хотіли підірвати башту. Заклали вибухівку симетрично з обох боків, але від вибуху башта піднялася в повітря (очевидці говорять, що десь на метр і, ніби на мить, зависла), а потім поволі осіла на свої подекуди пошкоджені опори. Пізніше був проведений ремонт, але використовувати башту за призначенням, кажуть,  було вже неможливо.  А здається просто полінувалися докласти мізків до її реконструкції  і приведення в робочій стан. Так стоїть вона і донині, а для водопостачання була побудована нова водокачка. 

За матеріалами пошукової групи Помічнянської ЗШ №1 (А.Кальченко, М.Авдієнко, керівник – Г.Т.Лисенко)

Помічна в роки

Другої світової війни 

(1939-1945)

 

 

Помічна напередодні  окупації  

Уже  в  кінці  30-х  на  початку  40-х  років  уся  Європа, весь  світ,  тривожно  затамувавши  подих,  спостерігали,  як  у  Німеччині піднімає  голову  фашизм.  Загроза  гітлерівської  окупації  стала  реальною і  для  нашого  міста,  як  і  для  всього  радянського  народу.

 Політвідділ  залізниці,  місцева  влада  спрямувала  роботу на  підготовку  населення  до  відсічі  ворогу  в  разі,  якщо  буде розв’язана  війна.  У  місті  були  сформовані  підрозділи  ОСОВІАХІМу (голова  Даниленко  Ф.Ф.),  загони  сандружини,  товариства  Червоного  Хреста (голова  Фруль  О.Д.).  Проводилися  тренування,  шліфувалися  навички бойової  майстерності,  фізичної  підготовки,  організовувалися  змагання, здача  нормативів  комплексу  ГСО  дорослими  мешканцями  міста,  навіть домогосподарками.

22 червня 1941 року залізничники Помічної, дізнавшись про віроломний напад фашистських загарбників на Радянський Союз, поклялися на мітингах до останньої краплини крові захищати рідну Вітчизну. До військкомату надійшло сотні заяв трудящих із проханням відправити їх на фронт. Партком вузла почав перебудовувати свою роботу на воєнний лад. Було створено штаб оборони, який очолив В.С.Гуртовий. Залізничники надавали діяльну допомогу фронтові.

А фронт наближався з блискавичною швидкістю. Уже через місяць і шість днів після початку війни фашисти ступили на територію Кіровоградщини. 

Перший тяжкий бій на Кіровоградській землі відбувся на Синюсі в районі Новоархангельська 28 липня, де переважаючим силам ворога чинив опір знекровлений у тяжких оборонних боях 23-й Червонопрапорний прикордонний загін, комісаром якого був Яків Кіндратович Грицай.

Це була особливо мужня людина з десятирічним досвідом прикордонної роботи.

Народився Яків Кіндратович у 1907 році в Катеринославській губернії. У 1929 році став воїном-прикордонником. У 1939 році закінчив військово-політичну академію ім. В.І.Леніна. Тимчасово виконував обов’язки начальника 23-го прикордонного загону.  

 А потім війна.

10 днів і ночей захищали кордон бійці загону. Кожна з 16-ти його застав перетворилася у фортецю.

... Тяжкий відступ з боями. У надзвичайно складних умовах прикордонники все ж завдавали чимало клопоту фашистам. Так у районі міста Умані вони нанесли ворогові чималих утрат, затримавши на певний час просування гітлерівських військ уперед. І ось

бій на Синюсі. В одній із навальних атак  червоноармійців був смертельно поранений

Яків Кіндратович Грицай

комісар Я.К.Грицай.

Його вдалося винести з поля бою. А прикордонники відплатили за комісара, розбивши добірний загін фашистів. 

Це про їх подвиги згодом будуть складені поетичні рядки:

Нам не забути тих світанків,

Як, з комісаром начолі, Бійці кидалися під танки За славу рідної землі.

... Штабна машина. У ній постелена солома, на соломі – плащпалатка, а на палатці – ще живий, смертельно блідий і стікаючий кров’ю комісар. Часом його губи приходили в рух і чулося одне:

«Вогонь! Вогонь!»

Водій автомашини гнав її, не зважаючи на гарматний обстріл, подалі від пекла бою через Тишківку, Липняжку, Добровеличківку, Піщаний Брід...

Коротка зупинка біля піщанобрідської лікарні. І знову в дорогу...

Недалеко від Помічної життя комісара обірвалося. Прикордонники у важкій бойовій обстановці похоронили побратима з військовими почестями на окраїні невеличкого кладовища (нині сквер Слави, вул. Потьомкіна).

У цей час, 29 липня, пішов рясний дощ. «Здавалося, - пригадує підполковник у відставці О.В.Балохонов із Клайпеди, - що то

Батьківщина-мати оплакує важку втрату свого сина...»

У 1955 році останки тоді невідомого героя перенесли у братську могилу № 411 (по вул. Леніна, м.Помічна). І тільки у 1975 році на меморіальній плиті пам’ятника з’явилось ім’я комісара.

42 роки не знали рідні, де могила дорогої їм людини. Допомогли слідопити. У грудні 1983 року, коли Помічна урочисто вшанувала пам’ять комісара, прибули на «гірке побачення» з батьком, братом, дідусем і однополчанином дочка Ганна Яківна Смирнова, сестра Поліна Кіндратівна Ющенко, онуки Сергій та Іринка, ветераниприкордонники. Про це розповідають експонати шкільного музею:

Наприкінці липня 1941 року, з наближенням фронту, залізничники В.С.Берновек, Ф.Г.Уманець та К.О.Михальський під обстрілом фашистських літаків відремонтували зруйновану колію на дільниці Новоукраїнка – Плетений Ташлик і забезпечили вихід 14 поїздів, які зосередилися на станції. Евакуацією устаткування вузла в складних умовах прифронтової смуги вміло керував начальник   політвідділу    залізниці  М.В.Стрєлков.

Скупі рядки документів розповідають, як

^{Берновек В.С.,} самовіддано працювали залізничники, щоб почесний громадянин  фашистам не залишилося нічого із цінного ^{м. Помічна} майна, продуктів, обладнання. Останні вагони виводили під бомбами, які скидали на голови людей фашистські літаки, під мінометним обстрілом фашистської батареї (німці були уже близько, на околиці міста, міни рвалися біля вантажної рампи, а за станцією видно було сірі фігури гітлерівців).

Коли був виведений останній ешелон з тракторами, що відправлявся на схід, М.В.Стрєлков, знесилений напруженням останніх днів, у знемозі опустився на рейку і знепритомнів. Товариші помітили його, непритомного, що лежав під дощем, допомогли прийти до тями, перенесли у вагон, дали суху одежу, напоїли чаєм. М.В.Стрєлков разом з останніми залізничниками, що забезпечували евакуацію вантажу, покинули вже зайняте фашистами місто на потязі, що віз боєприпаси на вогневі позиції. Завдання було виконано: все вивезено, ворогу поживитися нічим.

При залізничному відділенні міліції з перших днів діяв винищувальний батальйон _{Стрєлков М.В.,}             із 44-х бійців, до якого входили робітники, _{нач. політвідділу}          вчителі           та         учні          старших          класів _{залізниці.}            Помічнянської           залізничної     школи             №19.

                                                             Командував        батальйоном        військовий

керівник і викладач історії Іван Потапович Феденко. Георгій Йосипович Пашковський (учитель) був політруком. Серед бійців були майбутні директори  помічнянських шкіл Іван Йосипович Надводнюк та Іван Арсентійович Звершановський. Озброєні були гвинтівками, наганами. Жили в казармі, що знаходилася поряд із сучасною будівлею залізничної міліції. Завданням батальйону було виявляти гітлерівську агентуру: шпигунів, диверсантів, провокаторів, що розповсюджували брехливі чутки, в яких вихваляли Гітлера. З цією метою виділялися спеціальні патрулі, які вдень і вночі вартували на вокзалі, в районі залізничного парку. Вночі, зокрема, контролювали вулиці селища, затримуючи підозрілих осіб і перевіряючи світломаскування. В обов’язки батальйону входило також вогнем відганяти літаки-розвідники, які дуже часто з’являлися над Помічною. Це завдання для бійців було надзвичайно виснажливим, так як тривога оголошувалася майже щогодини і бійці були позбавлені можливості нормально відпочивати вночі.

Станція була переповнена евакуйованими. І тому фашистській агентурі було легко розчинитися в такій масі народу. Але бійці чітко виконували свої обов’язки, проявляли пильність. За півтора місяці служби було затримано 86 чоловік, які, як стало відомо, виявилися ворожими агентами або дезертирами.

4 серпня близько восьмої години ранку фашисти відкрили мінометний вогонь по Помічній. Одна з мін влучила в цистерну з нафтою. Почалася пожежа. Мінометний обстріл не припинявся. Станцію покидали останні вагони з вантажем. Начальник політвідділу М.В.Стрєлков дав розпорядження залишити Помічну всім, хто може сподіватися репресій зі сторони фашистів.

Залізничники, серед них і члени батальйону, відходили невеличкими групами. Рухались у напрямку станції Долинська. Бійці особисту зброю здавали по дорозі в місцевих відділеннях міліції. Так батальйон припинив своє існування. Більшість вступило в Червону Армію, воювали з фашистами на різних фронтах. Командир батальйону Іван Потапович Феденко, за свідченням рідних, потрапив в оточення і був замучений фашистами в Полтаві. Політрук Пашковський Георгій Йосипович проживав у Помічній, працював учителем, завучем в СШ №2. Стрєлков М.В., начальник політвідділу, працював другим секретарем Знам’янського міськкому партії. 

 Окупація  Помічної  тривала  з  3 серпня  1941 року  по  17  березня  1944  року.  

 

Роки окупації. Рух опору

Фактично з перших днів окупації в Помічній розпочав діяти рух опору. Щодо чисельності підпільників дати однозначну відповідь дуже важко. Адже дані організації були суворо законспіровані і офіційних джерел обмаль, до того ж очевидців періоду окупації майже не залишилося серед живих. А тому вивчення даного питання є дуже складним. 

Офіційно визнано, що в період з 1941 по 1944 роки на території міста діяло дві досить чисельні підпільно-диверсійні групи загальною чисельністю до 80-ти чоловік. Керівниками груп були Василь Вовченко та Іван Гаджієнко. Групи знали про існування одна одної, але діяли окремо, для того, щоб в разі провалу однієї групи це не призвело до ліквідації всієї підпільної мережі. Практикувався і так званий індивідуальний супротив. Яскравим виявом якого є діяльність Л. Односума, про життя і боротьбу цього відважного патріота ми дізналися зі слів його дружини  Односум Марії Федорівни.

«Леонід працював на залізниці кондуктором. Його посада, постійне перебування на різних станціях, поїздка за поїздкою (а він супроводжував ешелони, сидів в  останньому вагоні, відповідав за безпеку руху, справність вагонів) давала йому можливість бути в курсі всіх справ на залізниці. Леонід добре знав, які вантажі провозять, види зброї, хто і куди повинен доставити вантаж. Він був хлопцем компанійським, швидко і легко знаходив спільну мову з людьми і навіть товаришував з німцями та румунами. Приспавши пильність охоронців, Леонід почав діяти: красти зброю, продукти харчування, щоб потім переправляти їх до партизанського загону. Мило, німецькі чоботи були дуже потрібні народним месникам. Ящики з набоями, деяку зброю закопував дома під вишнею. Коли випала поїздка в напрямі Знам’янки чоловік вирішив і сам втекти до партизанів, але сісти на потяг не вдалося, його затримали. Після допитів німці відправили чоловіка в табір під Первомайськ щез декількома підпільниками. Ми декілька разів відвідували чоловіка, бачили як страждали в’язні, але нічим допомогти не змогли. Напередодні визволення майже всі в’язні були розстріляні, серед загиблих був і мій Леонід» - так розповіла Марія Федорівна про свого чоловіка. 

Але це був не одиничний випадок, хоча більшість з них забуто на вічно. Звичайно окрім підпільників була велика кількість людей які співчували борцям з окупантами, надавали найрізноманітнішу, допомогу, не менше ніж партизани ризикуючи своїм життя і життям своїх рідних. Адже ні для кого не буде секретом, що в часи окупації діяла кругова порука, всі відповідали за одного. Це сприяло наявності значної кількості нацистських посіпак і донощиків, але на щастя вони були в меншості.

Гаджієнко І.В. Основними формами діяльності Помічнянського підпілля було розповсюдження

листівок, які підпільники отримували від партизанів. І хоч вони розповсюджувалися в мізерній кількості, моральний ефект від їх закликів переоцінити важко. На листівці, розміром трішечки більшому ніж папіросна пачка від «Казбеку» було надруковано:

 

 

                 

                                                                     Товарищ!                  

    оккупантами?его в Германию!Чем ты помог в борьбе с немецкими Колхозник, прячь хлеб, не давай вывезти Комбайнер и тракторист, не давай       

 вывезти врагам комбайн, молотилку и

            трактор!Шофер, испорть немецкую машину!Повариха, насыпь немцу яда!Честный украинец, убей поганого                           

           оккупанта, при первойтелеграф, разрушай мосты, дороги, рельсы,  возможности порть

         поджигай немецкие склады!Не будешь тогда краснеть от стыда перед                   братьями, которые героически борются с       врагом в рядах Красной Армии!

                                 К.С.К.П.

 

Ці листівки помічнянським підпільникам передавала Ніна Кубійович, зв’язкова Новоархангельського партизанського загону. Також представники руху опору поширювали серед місцевого населення інформацію радянського інформаційного бюро. Роздруківки повідомлень також надавали партизани. Подібна практика була не дуже зручною, адже інформація була застарілою і дуже часто надходила з затримками. Тому з ініціативи Вовченка підпільники знайшли колишнього члена шкільного гуртка радіотехніки, дістали необхідні деталі і виготовили власний радіоприймач. Переховували його в приміщенні комендатури «Ортскомандатур» (сучасне фотоательє, вул. Перемоги). Двоповерховий будинок на два під’їзди в першому розміщувалася комендатура, в другому перебувала санітарна епідеміологічна станція, саме тут переховували приймач і влаштовували регулярні прослуховування радіопередач. Фельдшер зачиняв на ніч одного з підпільників в приміщенні епідеміологічної станції і патріот користуючись навушниками конспектував отриману інформацію вже на ранок відомості з швидкістю світла розліталася між всіма мешканцями міста. Окупанти вже не могли приховувати свої невдачі на фронті і поразки в міжнародній політиці. Бойовий дух в середовищі руху опору посилювався з кожним днем.

Для підпільної роботи потрібні були суттєві фінансові ресурси. Як такого зв’язку з штабом партизанського руху не було, а тому потрібно було шукати вихід самостійно. І тут Гаджієнко знайшов можливість отримати бажані гроші. Іван Васильович працював перекладачем в локомотивному депо і знав багатьох машиністів. Йому було відомо про випадки контрабанди якою займалася значна кількість залізничників. Вони в румунській зоні окупації, в якій часто опинялися в зв’язку з виробничою необхідністю, купували деякі товари, зокрема мило, цигарки та інше за нижчими цінами і в Помічній, де була вже німецька зона окупації, продавали по

підвищеній     ціні.     Гаджієнко,     як представник          нової   влади, поставив контрабанду під контроль і забирав 50% прибутку. Ці гроші йшли на потреби підпільників:    допомогу        в’язням             і полоненим які працювали на залізниці, підкуп поліцаїв і деяких, не чистих на руку, представників окупаційної влади.

Про діяльність помічнянських підпільників, досить скоро стало відомо командирам найближчих партизанських загонів, які діяли в районі Ново-

архангельська, Знам’янки, Смілої, та інших. Зокрема загін імені Пожарського навіть вислав зв’язкову для налагодження контактів і активізації співпраці з помічнянськими  патріотами.  Партизанам катастрофічно не вистачало вибухівки, яку можна було б роздобути на

Малиновський М.П., Скоробрюх С.Л., слюсарі  Вагонного депо, повішані на Базарній площі  за безпідставним звинуваченням.  1943 рік

будівництві залізничної колії, яка набула неабияких масштабів в нашому місті та околицях. Саме це завдання і отримав Вовченко під час своєї першої зустрічі з товаришем Лесею. Доручення було надзвичайно складним, адже агенти руху опору не мали доступу до вибухівки, проте вихід було знайдено. В той час йшло будівництво вузькоколійки, яка мала з’єднати Умань і Долинську. На будівництві широко використовували толові шашки, якраз вони й цікавили партизан. Вовченко зміг налагодити контакт з польськими робітниками, які й проводили вибухові роботи. Майстер зміни Янек Собеський погодився допомогти. Цей чоловік, неабиякої фізичної сили і ще більшої честі походив з родини польського селянина, його молодший брат загинув в 1939 році і Янек плекав надію хоч якось помститись ненависним фашистам і зробити посильний внесок, в загальну справу визволення і його Батьківщини. Собеський, навмисно зменшуючи кількість толу в шашках, під час вибуху накопичував необхідну кількість вибухівки і передавав її Вовченку, а він, в свою чергу, через знайомих машиністів, переправляв вибухівку в Смілу, на конспіративну квартиру. Толові шашки складали в шарманки (спеціальні сумки в яких машиністи возили обіди) і накривали милом. Якщо затримає патруль, можна пояснити, що привіз родичам контрабандне мило. Ліні постачання вибухівки була налагоджена чітко і працювала без збоїв, як годинник.

Звичайно така активність підпільників не могла бути непоміченою німецькою службою безпеки (гестапо), яка діяла в нашому місті. За найменшою підозрою, фашистські кати хапали підпільників і зачиняли їх в підземеллі, яке було переобладнано під в’язницю. Камери були дуже холодні, на бетонній підлозі холодна вода, високий рівень вологості, постійні побої та катування, були для місцевих патріотів справжнім пеклом і багато хто через це пекло пройшов. Але патріоти не залишали своїх товаришів і в найскрутніші моменти їхнього життя.

Одного разу після чергової доставки вибухівки до станції Сміла Валентин Мурзаєв зіскочив з підніжки паровоза збирався йти до дому. Але його зупинили гестапівці. Напевно за чиїмось доносом він і Гаджієнко були заарештовані по підозрі в співпраці з партизанами. Від поведінки хлопців, їхньої, мужності і витримки залежало майбутнє всієї підпільної організації, життя десятків людей. Звичайно героїчна смерть, заслуговує на повагу, але значно важче витримати допити і довести свою невинуватість. Зробити це можна було лише за умови стовідсоткової відповідності свідчень Гаджієнка і Мурзаєва. Щоб їм допомогти підпільники, незважаючи на солідну охорону змогли пробити в мурі підземелля невеличкий отвір, через який передавали товаришам воду і трішечки продуктів, узгоджували їхні свідчення, інформували про хід слідства. І німці, після двотижневого ув’язнення, так нічого й не добилися від хлопців, змушені були їх відпустити. 

Підпільники, користуючись доступом до залізниці, знаючи коли і який вантаж  проходитиме через станцію Помічна, не минали нагоди провести диверсію. Одним з найяскравіших випадків був так званий «удар по Люфтваффе». Михайло Савощик та Віктор Благода, таємно проникли в ешелон який віз авіаційні двигуни. Хлопці нанесли їм пошкодження несумісні з експлуатацією. Така активна позиція підпілля примусила до суттєвих контр заходів з боку окупантів. За багатьма хлопцями було встановлено не гласне спостереження, як на роботі, так і в побуті, гестапо завело на них особові             справи,           назрівали        масові арешти. Під підозрою був і Янек Собеський,        який             передавав підпільникам       вибухівку.      Керівники прийняли            рішення          рятуватися             в партизанському загоні. За час окупації з

Помічної  в партизанський загін імені

Надя Рудяк  і Ваня Рудяк Пожарського було переправлено близько шістдесяти осіб. Всі мали

власну зброю та боєприпаси. Вони продовжили боротьбу з ворогом вже іншими методами. Звичайно врятувати всіх не вдалося.  «Леонід Односум, Алік Сініцький, Ваня і Надя Рудяки за підозрою в співпраці з партизанами були схоплені окупантами і перевезені до концтабору в місто Первомайськ. Підпільники, незважаючи на всі спроби не змогли визволити товаришів. Умови життя в’язнів були просто не стерпними. Табір був досить великий, за огорожею з колючого дроту, перебували маси людей, їх було так

багато, що більшість стояли. На вишках солдати

Алік 

з гвинтівками та кулеметами. Людей майже не

Синицький

годували, полонені їли сніг, сиру брукву, яку охорона кидала через огорожу. В лахмітті, в колодках, зморені, із запалими очима і стражденними обличчями, побиті й поранені. Ці люди викликали такий жаль, що ми світу білого не бачили, все плакали та плакали. 

Десять днів в’язні копали ями, довгі і глибокі траншеї, там їх і розстріляли. Людей стратили багато, дехто був поранений, але живий, та на це ніхто не звертав увагу. Всіх скидали в яму й загортали спеціальною технікою. На місці розстрілів німці поставили охорону, щоб ніхто не наближався. 

Три дні і три ночі земля ворушилася, але підійти туди було не можливо. Там загинули і наші помічнянці» - розповіла нам дружина Леоніда, Односум Марія Федорівна, яка була очевидцем цих трагічних  подій. 

У березні 1944 року наше місто було визволене бійцями червоної армії. Багато підпільників пішли до лав Радянської армії. Дехто після навчання в спеціальних школах для диверсантів, були закинуті  знову в тил ворога і продовжили підпільну роботу. Серед них був і Іван Васильович Гаджієнко. Але ніхто не ховався по підвалах чи горищах. В скрутні часи для держави всі свідомі мешканці нашого міста, як один піднялись на боротьбу з ворогом, вони сміливо дивилися смерті в очі і заслужили, щоб про них пам’ятали і ними захоплювались. 

Історія партизанського і підпільного руху навіть сьогодні має безліч білих плям. Про багатьох забули, декого не визнали підпільниками, тому наш з вами святий обов’язок згадати те, що забувається, дізнатись про те, що вважається невідомим, виправити допущені помилки. 

Пам’ятайте, це -  наша історія, а ці люди боролися і вмирали заради нашого майбутнього. Їх не гнали в бій бід дулом автомата, їм не забороняли відступати загони НКВС. Ними рухав свідомий патріотичний порив і любов до своєї Батьківщини. Вони померли для того щоб ми жили. І ми повинні бути достойними нащадками таких величних пращурів.

Визволення Помічної

Чорна ніч фашистської окупації Помічної тривала довгих 27 місяців і 14 днів. Грабунки, розстріли,  тяжка праця на нових господарів, відправлення молоді в Німеччину на каторжні роботи, боротьба…

І ось 17 березня 1944 року на помічнянську землю прийшла довгождана перемога: місто залізничників було повністю звільнено від німецько–фашистських  загарбників.

А через день у газеті «Красная звезда» був опублікований Наказ Верховного Головнокомандувача Маршалу Радянського Союзу Конєва, у якому, зокрема, говорилось:

«Войска 2-го Украинского фронта, продолжая наступление, вчера, 17 марта, штурмом овладели городом и крупной железнодорожной станцией Ново-Украинка, городом и важным железнодорожным узлом Помошная, превращенными немцами в сильные опорные пункты своей обороны… і далі…

…Сегодня, 18 марта, в 20 часов столица нашей Родины Москва от имени Родины салютует доблестным войскам 2-го Украинского фронта, овладевшим городами Ново-Украинка и Помошная, - двенадцатью артиллерийскими залпами из ста двадцати четырех орудий…»

Місто Новоукраїнка і залізничний вузол Помічна дійсно мали в той час для          гітлерівського             командування важливе стратегічне значення, так як це була єдина залізнична магістраль у цьому напрямку, яка дозволяла ворогу перекидати          резерви           з           півдня             і постачати свої війська необхідними запасами і бойовою технікою. Ось чому фашисти робили все можливе, щоб утримати в руках ці досить укріплені вузли оборони.

Бойові дії на Новоукраїнському напрямі вели 5-а і 7-а гвардійські армії суміжними флангами. Безпосередньо на Новоукраїнку і Помічну наступав 27-й корпус 7-ї армії генерала Шумилова у складі 50-ї, 36-ї та 409-ї дивізій.

«Не дивлячись на весняне бездоріжжя, розпуття, багнюку і дощі, що розмили всі дороги, - згадує  голова ради ветеранів 36-ї гвардійської дивізії О.Попов, - бійці, як «залізний потік», безупинно рухалися на захід, змітаючи на своєму  шляху всі фашистські перепони. Хоча в цьому наступальному пориві іноді змішувалися бойові порядки підрозділів, частин, а іноді і з’єднань, ніхто не питав, із якого ти полку чи дивізії. Усі знали, що у кожного в цей час єдине прагнення: швидше на захід! Уперед до державного кордону!

…Кожну балочку, кожен рівчачок доводилося долати з неймовірними труднощами; іноді здавалося, що немає вже більше сил рухатися по цій «чорній сметані», як влучно охрестили весняну кіровоградську землю солдати.  Але варто було ворогу відкрити вогонь, як усі гвардійці, скинувши з плечей утому і зібравши всю волю в кулак, блискавично перетворювались у грізну бойову силу і, припавши до своїх кулеметів, мінометів, гармат, негайно відкривали вогонь і кидалися на ворога в атаку».

Щоб утримати у  своїх руках міста, ворогу слід було добре укріпитися на підступах до них.

Підступи до Новоукраїнки та Помічної обороняла  танкова дивізія СС «Велика Німеччина», а з 14 березня її змінила 320 піхотна  дивізія. Дев’ять раз протягом дня 16 березня гвардійці кидалися в атаку і дев’ять раз натикалися на шалений опір фашистів. Ворог намагався відкинути полки назад. І все ж до кінця дня бійці повністю звільнили Новоукраїнку. Кидаючи поранених, бойову техніку гітлерівці тікали в напрямку Помічної. Як згадують очевидці, дорога від  Новоукраїнки до Помічної була забита машинами та бойовою технікою фашистів. Гвардійці не давали ворогу опам’ятатися. Короткою, але досить упертою і жорстокою була сутичка з ворогом за депо. Німці, що засіли в його кам’яних розбитих будівлях, били по наших бійцях  із кулеметів та мінометів, намагаючись втягнути гвардійців у затяжні бої. Але воїни-сталінградці, володіючи багатим досвідом ведення вуличних боїв, зуміли швидко розправитися з ворогом. Діючи сміливо, блискавично, гвардійці швидко блокували вогнища опору, оточили і знищили фашистських вояк. 

На світанку 17 березня 1944 року Помічна була повністю звільнена від окупантів.

Першими на станцію увірвалися підрозділи 108 полку підполковника Зуділова І.І. Він, зокрема, згадує: «При взятті Помічної мій командно-спостережний пункт знаходився трьохстах метрах від станції безпосередньо біля залізничного полотна… Коли міняв свій КСП, навіть  не зупинився на станції, а вимагав швидко вийти до водяного рубежу –

Південний Буг…»

У боях за Помічну відзначилися мінометники роти старшого лейтенанта

         Щабаєва,    зокрема    Чабанов    І.М.,    полкові           _{Зуділов І.І.}

розвідники під командуванням лейтенанта

Котова, бійці -  полкових батарей 120-ти міліметрових мінометів та 

76-ти міліметрових гармат, якими командували Сівілкін і Шевченко. У рукопашному бою – сержанти Зав’ялов і Федоров, старшина Бушин та ін. Про це йдеться у бойових зведеннях та спогадах.

У боях з фашистами за визволення Помічної загинули смертю хоробрих один офіцер і 17 бійців Червоної Армії. Всі вони поховані в братській могилі у центрі міста.

На станції Помічна були захоплені багатющі трофеї: ешелони з бойовою технікою і  озброєнням, автомашини, гармати, міномети, військові склади. На той час на коліях накопичились 600 завантажених під зав’язку вагонів з продовольством і награбованим добром. Гітлерівці готували їх до відправлення в Німеччину. Але не встигли. Десь на західному напрямку підпільники зруйнували залізничну колію, а наші війська наступали так блискавично і вдарили з такою силою, що  фашистам було вже не до вагонів. Ветерани-визволителі згадують, що Помічна їм запам’яталася саме цими сотнями вагонів із німецькими трофеями. Такого «багатства» напівголодні солдати  не бачили ні до, ні після Помічної.

За матеріалами пошукових досліджень учителя історії

Помічнянської ЗШ №1 Колісниченка С.В.; учителя української мови та літератури 

Помічнянської ЗШ №3 Злачевської Н.Ф. 

Бібліографія для зацікавлених

 

 Амиров К.В. От Волги до Альп. Боевой путь 36-й гвардейской стрелковой Верхнеднепровской Краснознаменной, орденов Суворова и Кутузова ІІ степени дивизии [Текст] / Амиров К.В. – М.: Воениздат, 1987. – 176 с.: 8 с. ил.- [На рус. яз]. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Воєнно-історичний нарис бойового шляху 36-ї

гвардійської стрілецької Верхньодніпровської Червонопрапорної, орденів Суворова і Кутузова ІІ степеню дивізії.

Отримавши бойове хрещення під Сталінградом у серпні 1942 року вона пройшла важкими дорогами війни від берегів Волги до Австрійських Альп. У книзі, розрахованій на масового читача, в популярній формі розповідається про бойові дії дивізії, ратні подвиги її бійців та командирів.

Декілька сторінок (С. 120-121) цієї книги присвячені визволенню Помічної та Новоукраїнки.

Книга подарована автором К.Аміровим музею Помічнянської ЗШ №3 15 березня 1988 року.

 

*****  Берест К.Т. Люди выходят в ночь [Текст]:

повесть / Берест К.Т. – Кировоград: ЦентральноУкраїнське видавництво, 2002. – 102 с. - [На рус. яз]. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Повість написана на фактичному матеріалі. За основу покладені дійсні події, що відбувалися у роки Великої Вітчизняної війни. Автор відкриває читачам маловідомі сторінки героїчних справ нашої          молоді.           Герої   повісті            -           помічнянці В.Вовченко,             Ж.Хижняк,     О.Полтавчук,             школяр           А.Синицький віддали свої молоді життя за нашу Батьківщину.

 

*****

 Берест К.Т. Юність опалена війною [Текст] / Берест К.Т.; упоряд. К.Врадій. – Кіровоград: Центрально-Українське вид-во, 2007. – 170 с. - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

Свою книгу автор написав, спираючись на спогади співвітчизників про події, які відбувалися на території нашого краю, зокрема у Помічній, у роки Великої Вітчизняної війни. Розповіді

вражають своєю правдивістю й щирістю, сповнюють серця читачів гордістю за подвиг  славних земляків.

 

*****

 Плачинда С., Дмитренко Ю. До стіни не відвернулися… [Текст]: оповідання / Плачинда С., Дмитренко Ю. // Над білими снігами: повість та оповідання: для серед. шк. віку. – К.: Веселка, 1984. – С.52-70.  - [Шкільна б-ка Помічнянської ЗШ №3].

 

оповіданні розповідається про героїчну боротьбу нашого народу проти гітлерівських

завойовників у роки Великої Вітчизняної війни. Читачі дізнаються про юних підпільників-помічнянців А.Синицького, Ваню та Надю Рудяків, Володю Савощика, які, для того, щоб передати за лінію фронту важливі дані про пересування німецьких військ, вкрали з будинку шефа польової жандармерії рацію.

 

Пам’ятник танкістам 

 у Помічній

 «Помічнянська МТС – 

 фронту»

Дата встановлення –

 09.05.1981 рік

 

Знаємо історію країни –  впевнено крокуємо в майбутнє…

 

 

 

Дорогі друзі!

                  Ось ви і перегорнули останню сторінку цієї книги. 

 Сподіваюся, що матеріал, зібраний у ній, допоможе вам у вивченні й пізнання історії рідного  краю, допоможе згадати забуте, спонукатиме до нових пошуків і відкриттів. А подвиги славних

             предків наповнять душу гордістю за свою країну.

 Де б ви не були, куди б не закинула вас доля, ви обов’язково переконаєтеся, що нема нічого милішого  за рідну землю, за дім, у якому народилися і виросли. Тому так важливо знати історію своєї  малої Батьківщини, піклуватися про неї, берегти і  дбати про її добробут.

Задумайтесь, яку сторінку ви впишете у велику  історію своєї країни, що залишите своїм нащадкам?

Пам’ятайте, майбутнє України у ваших руках.  Тому творити його потрібно уже сьогодні. 

 І як би не змінювався світ, куди б не закинула вас доля, завжди зберігайте у серці всі ті духовні скарби,  які дісталися вам у спадок від попередніх поколінь. Крізь час і простір, крізь приваби і негаразди  донесіть їх до майбутніх поколінь.

                  У цьому – ваше велике покликання!                           

                                                                       Тетяна Ружанська

 

             

 

Знайди і прочитай, це цікаво!

 

           Бібліографія для тих,          кого цікавить історія Кіровоградської області

 

 На память о родном крае. История Центральной Украины в слове, красках, фотографиях и почтовых открытках  / автор-составитель А. Чуднов. - Кировоград: «Имэкс-ЛТД», 2008. - 432 с.

 

 Бокій Н.М, Брайченко О.Д., Куценко Л.В. До джерел історії краю. З найдавніших часів до кінця XVIII століття [Текст]: навчальний посібник / Бокій Н.М, Брайченко О.Д., Куценко Л.В. ; під ред. О. Д. Брайченка. - Кіровоград, 1994. -186 с.

 

 Кіровоградщина: історія, традиції,     сучасність      [Текст] / керівник проекту С. Негода; за заг. ред. О.Чуднова. - Кіровоград: ПВЦ

«Імекс-ЛТД», 2008. - 640 с.: іл. 

 

 Гільденштедт Й.-А. Подорож Єлисаветградською провінцією 1774 р. [Текст] / Гільденштедт Й.-А.; упорядник А. В. Пивовар. - К.: Академперіодика, 2005. - 50 с.

 

 Голодний мор 1932-1933 років на Кіровоградщині. Мовою архівних документів [Текст]: збірник документів і матеріалів / редколегія: Г. Дмитренко, Т. Чвань, Е. Шустер; авт.-упор.: О. Житков, Л.Равська, О. Трибуцька, Т. Чвань. - Кіровоград, 2008. - 398 с.

 

 Историческій очеркъ г. Елисаветграда. Составилъ и издалъ А. Н. Пашутинъ. - Елисаветградъ: Лито-Типография Бр. Шполянскихь,

1897. - 312 с.

 

 Матівос Ю. М. Місто на сивому Інгулі [Текст]: історикопубліцистичний нарис / Матівос Ю. М.  – Кіровоград: ТОВ «Діаграма»,

2004 р. - 296 с.

 

 Матівос Ю. М. Вулицями рідного міста [Текст] / Матівос Ю. М.  - Кіровоград: ТОВ «Імекс-ЛТД», 2008. - 104 с. 

 

 Кабузан В.М.     Заселение       Новороссии     (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII - первой половине XIX века (1719-1858 гг.) [Текст] /  Кабузан В.М. - М.: Наука, 1976. - 308 с.

 

 Кіровоград. Образотворче мистецтво (минуле і сучасне): альбом. - Кіровоград: ПВЦ «Мавік», 2008. - 312 с: іл.

 

 Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

[Текст]: збірник документів і матеріалів. - Дніпропетровськ: Промінь, 1965.- 306 с.

 

 Кіровоградщина. Ми – українці. Фотоальбом. – Кіровоград:

Імекс-ЛТД, 2012. – 120 с.: іл. – Текст укр., рос. та англ. мовами.

 

            Місто      і     люди.     Єлисаветград-Кіровоград,     1754-2004.      –

Кіровоград: «Імекс-ЛТД», 2004. – 304 с.: іл. 

 

 Невідомий Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) [Текст]: листи, п'єси / упорядкування і вступна стаття С. Бронзи. - Кіровоград: ТОВ «ІмексЛТД», 2010. - 508 с.

 

 Петраков В., Машковцев В., Смотренко В, Ткачев Ю. Маленький Париж: Елисаветград в старой открытке [Текст] /Петраков В. и др.  

– М.: Пинакотека, 2004. – 229 с.: ил.

 

 Пивоваров А.В. Заселення Задніпровських місць до утворення Нової Сербії: в документах середини XVIII століття [Текст] / Пивоваров А.В. – К.: Академперіодика, 2003. – 336 с.

 

 Реабілітовані історією. Кіровоградська область [Текст]. – Кіровоград: Антураж-А, 2004-2005, 2007-2009.

 

 Театр Марка Кропивницького (минуле і сучасне): альбом / авт.упор. В. Шурапов. – Т.2. - Кіровоград: ПВЦ «Мавік», 2004. - 224 с: іл.

 

 Шевченко С.І. Кіровоградщина - козацький край [Текст] / Шевченко С.І.  - Кіровоград: Державне видавництво, 2001. - 28 с.

 

 Шевченко С І. Українська доля Нової Сербії. Історичні нариси з минулого Кіровоградщини. Кіровоградщина в україно-сербських зв'язках

(1752-2002) [Текст] / Шевченко С.І.  – Кіровоград: Мавік. 2004. – 168 с. 

 

 

 

Електронні ресурси 

матеріалів з історії нашого краю

 

  http://www.history.org.ua - Інститут історії України Національної академії наук України - Інститут історії України НАН України

 

 http://ua.peresunko.com/article/show/52  - Історична бібліотека сайту

«До Правди Разом!»

 

 ukrhist.at.ua - Історія України 

 

 ukruss.com/uv/istor.htm - Історія - Україна Русь 

 

 http://litopys.kiev.ua - Історія України IX - XVIII ст. Першоджерела та інтерпретації  

 

 httr://library.kr.ua/ - Кіровоградська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Д.І.Чижевського

 

 httr://www.nbuv.gov.ua    –          Національна    бібліотека        України ім.В.І.Вернадського

 

 httr://myslenedrevo.com.ua/uk/Sci.html – МИСЛЕНЕ ДРЕВО

 

 httr://books.google.com.ua/&q – Google-КНИГИ

 

 

                                

Використана література

 

1.        Башта Шухова у Помічній. - Матеріали досліджень пошукової групи Помічнянської ЗШ №1 (А.Кальченко, М.Авдієнко, керівник – Г.Т.Лисенко).

 

2.        Гусейнов Г.Д. Піщаний Брід і його околиці [Текст]:

документальні повісті. – Дніпропертровськ: АРТ-ПРЕС,

2007. – 492 с.

 

3.        Історія Добровеличківщини. - Матеріали фондів Добровеличківського районного краєзнавчого музею.

 

4.        Кіровоградщина. Історія рідного краю [Текст]: навч. посіб.: для загальноосвіт. навч. закл. Кіровоградської області / за ред. І.А.Козир. – Кіровоград: Імекс – ЛТД, 2012. – 304 с.: іл.

  

5.        Наш край – Добровеличківщина у XVI – XVІІІ ст. -

Матеріали досліджень учителя історії та суспільствознавства  Помічнянської ЗШ №3 Осипенка М.Л. 

 

6.        Основні етапи індустріалізації міста Помічна у 30-50-х роках ХХ ст. - Матеріали досліджень учителя історії Помічнянської ЗШ №3 Сигиди Ю.Г. та провідного бібліотекаря Ружанської Т.В. 

 

7.        Помічна у роки Другої світової (1939-1945). - Матеріали досліджень учителя української мови та літератури Помічнянської ЗШ №3 Злачевської Н.Ф.

 

8.        Рух опору в Помічній. - Матеріали досліджень учителя історії Помічнянської ЗШ №1 Колісніченка С.В.

 

 

 

 

Бібліографічний посібник 

 

 

 

Мій рідний край – у центрі України

 

Історія. Краєзнавство

 

2-ге видання доповнене, перероблене

 

Матеріали щодо вивчення історичної  та культурної спадщини Кіровоградської області,  зокрема Добровеличківського району  та міста Помічна

 

 

 

 

Упорядник  Тетяна Валентинівна Ружанська

 

 

 

 

 

 

Надруковано в бібліотеці 

Помічнянської ЗШ №3,

2016 рік

 

Для нотаток

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________

______________________________________