Брошура( навчальний посібник до підручника Літературне читання 2 клас)

Читання віршів - це доволі цікаве заняття для дітей, адже вони відкривають для себе  світ - такий великий і різнобарвний.  У цьому розділі зібрані українські вірші для дітей  - великі й малі поезії українських письменників та письменниць. На творах деяких з них (Платона Воронька, Наталі Забіли) виросло старше покоління батьків. Деякі твори, наприклад, дитяча поезія Марійки Підгірянки, довгий час не видавалися, але вже встигли стати класикою. Багато авторів ще будуть належно оцінені. Тепер ми знаємо більше про українських письменників 20-30 років минулого століття, найкраща частина творчості які десятиліттями заборонялась та замовчувалась. Так, до нас повернулась спадщина представників славетних січових стрільців - Юрка Шкрумеляка та Олеся Бабія. Вдало підібрані вірші принесуть дитині дуже багато користі. Вони допоможуть дитині бачити красу, цінувати те хороше, що є у світі. Підкажуть, що потрібно любити і берегти, з чим потрібно боротися і чого уникати. Читання віршів - це доволі цікаве заняття для дітей, адже вони відкривають для себе  світ - такий великий і різнобарвний. Для батьків дитячі вірші також мають величезне значення. Це зайвий привід відірватися від роботи і приємно провести зі своєю дитиною час, принести їй радість від батьківського спілкування. До того ж, дорослим людям, як і дитині, теж корисно себе розвивати.

Лупі́й Оле́сь (Олекса́ндр) Васи́льович (нар. 28 березня 1938, с. Нова Кам'янка, Жовківський район на Львівщині) — український поет, прозаїк, драматург, сценарист. Член Національної спілки письменників України.

Народився в селянській родині, яка за участь у визвольних змаганнях була вислана до Сибіру.

Брат кінорежисера Ярослава Лупія та першого директора Львівського історико-культурного музею-заповідника «Личаківський цвинтар» Григорія Лупія.

• Навчався у Луцькому медичному училищі.
• Закінчив філологічний факультет Київського університету (1961).

Працював у редакціях газет, у видавництві «Радянський письменник». Довгий час був відповідальним секретарем ради НСПУ, заступником голови НСПУ.

Автор збірок поезій:

«Вінки юності»,

«Майовість»,

«Перевал»,

«Невпинність»,

«Черемхова заметіль»,

Довголіття бджоли»,

«Кольорами предків»,

«Зелене весілля»,

Дорожчої немає

Рано, рано сонце встало,
Україну привітало,
Побажало їй добра,
Усміхнулось до Дніпра,
до Дністра і до Дунаю,
до Шевченківського краю,
де живуть усі віки
Українці – козаки.
Рано, рано сонце встало,
Гарних діток привітало,
Побажало швидко встати
Та розумними зростати,   

 На крилах поезії Вадима Скомаровського

Більше тридцяти років пише вірші, поеми, казки для дітей Вадим Петрович Скомаровський. Його твори присвячені рідному краю, природі, героїці воєнної пори, працьовитим людям і, звичайно, дівчаткам і хлопчикам  –  допитливим і непосидючим, яким був і сам поет в пору дитинства.

Народився Вадим Скомаровський 1 червня 1937 року. Його рідне село Балико-Щучинка (Кагарлицький район на Київщині) лежить на покраяному ярами правому березі Дніпра, довкола ліси, а в лісах – озера. Ця багата природа розвивала творчу уяву майбутнього поета, дещо скрашувала його дитинство, яке припало на роки Вітчизняної війни. На фронті загинув батько Вадима Скомаровського. Мати все життя працювала вчителькою. І Вадим після закінчення семирічки, а потім Ржищівського педучилища працював учителем у Бородянській школі на Київщині.

З роками тематика творів Вадима Скомаровського розширилась. До образів земляків, до чарівних пейзажів рідного краю додалися нові герої — діти й дорослі, нові краєвиди. У 1963 році вийшла в світ книжка Вадима Скомаровського «На Тарасовій горі». Це вірші, присвячені геніальному українському поетові Тарасові Григоровичу Шевченку. Відтоді поет не раз звертався до образу Великого Кобзаря. У 1973 році він видав збірку «Тарасова криниця», а в 1979 – створив поему «Тарасові птиці». Це одні з найбільш яскравих, натхненних сторінок у творчості Вадима Скомаровського.

У дитинстві майбутній поет зачитувався чудовими книжками Аркадія Гайдара і Миколи Трублаїні, наскрізь пронизаними романтикою подвигів. Шана до відомих письменників залишилася у Вадима Скомаровського на в про поеми «Зошит у лінійку», «Багряний листок», «Вітер мандрів». 

КЛЕНИ        

 В .Скомаровський
Вітер обтрушував листя багряне,
Клени стояли в журбі і тривозі:
Як же їм бути, як холод настане?
Хто їх зігріє тоді на морозі?
Грізно і довго шуміла діброва,
А серед ночі зима сивоброва
Їх одягнула у теплі кожухи.

Клени тремтіли, ждучи завірюхи.

Олександр Олесь

 5 грудня 1878 року на Сумщині

 побачив світ Олександр Кандиба.  

Його тато був із діда-прадіда чумаком, батько нені орендував маєток у поміщика Башкірцева (батька знаменитої художниці). Саме у Верхосуллі пройшли найкращі дні життя майбутнього поета. "Дитинство мені уявляється одним золотим днем. І все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці, здається іноді мені суцільною казкою природи". Батько Саші завідував рибними промислами в Астрахані, тому дома бував рідко. Він ніжно любив молоденьку дружину, яка виховувала сина і двох дочок. До маєтку діда приїздило немало родичів, тому час проходив весело та безжурно.

     Ліс восени

Олесь Олександр

Давно вже скошені лани,
Стоять степи похило,
А в лісі, в лісі восени
Так любо ще, так мило.

На липах листя золоте,
Тріпоче понад вами,
Неначе знову ліс цвіте
Осінніми квітками.

Там наче макові квітки
На гілці зайнялися,
Там наче жовті нагідки
Промінням пройнялися.

Тут в росах квіти лісові,
Там струмені прозорі,

Ось кущ біліє на траві,
Як шум на синім морі.
 

Там шпак доспівує пісні,

Всю душу виливає,

Якісь брехеньки голосні
Сорока розпускає

Ось жовтий лист на зайця впав,
І заєць стрепенувся,
Схопивсь, на задні лапки став
І вбік кудись метнувся.

Он ледве чутно ходить лис.
То зникне між травою,
То вгору дивиться кудись
І крутить головою.

А вколо листя золоте
Тріпоче понад нами,
Неначе вдруге ліс цвіте
Осінніми квітками.

.

 

Біга зайчик-скакунець…                                                                                                           Олесь Олександр

Біга зайчик-скакунець,
В затишок тікає.
А зима на помелі
Зайця доганяє.
Зайчик бачить, що біда —
Під дубом сховався.
А зима тут снігу — кидь!
Там малий й зостався.
А от білка із дупла
Хвостик виставляє.
А зима в дупло мерщій
Снігу напихає.
А як вгледіла вона
Горобців на гілці,
Плиг туди — і горобці
В сніговій тарілці.
А от білка із дупла
Хвостик виставляє.
А зима в дупло мерщій
Снігу напихає.
А як вгледіла вона
Горобців на гілці,
Плиг туди — і горобці
В сніговій тарілці.

Микола Лисич, письменник, майданівець, волонтер. Він і до тепер підтримує майданівців, які воюють у зоні АТО.

Я сам не входжу ні в яку партію.
Я пишу про те, що люди думають. 
Про те, що твориться довкола нас.
Микола Лисич

Микола Гаврилович Лисич народився в Лубнах на мальовничій Полтавщині, але вважає себе буковинцем (з 1973 року проживає в Чернівцях). Поезію почав писати у зрілому віці, хоча перші проби пера були ще під час служби в армії. Книга «На барикадах гідності» вийшла у 2015 році у чернівецькому видавництві «Ратуша». До цього були «Поле, моє поле…» (2007, 2008), «З тобою, моя Україно!» (2010). Свою книгу «На барикадах гідності» він присвятив славним синам і дочкам з Помаранчевого майдану та Революції Гідності, Героям Небесної Сотні та нинішнім захисникам нашої держави. На заході звучали вірші, що ввійшли до книги «На барикадах гідності»: «Героям Небесної Сотні», «Революція іде», «На Майдані», «Не журись, соколе», «Україні», «Голодомор», «Матусі», «Старе село», «Рідне місто», «Кличе дзвоник», «Чому пишу…», «Пам’яті Володимира Івасюка», із останньої поезії «Летять кулі» та інші. Вірші автора пронизані патріотизмом та його синівською любов’ю до України, до свого краю, села, школи, міста.

ГОРОБИНА                                            М.Лисич

Горобина  край тину

Вся палає, мов жар,

Лине ключ журавлиний,

 Їй гука  з-попід хмар:

Йде зима за гаями,

Змерзнуть віти твої,

Полетімо  із нами 

В  дальні, теплі краї.

Вся  стоїть пурпурова

 Ніби  жде у дворі, 

 Поки  шалі пухові

 Принесуть снігурі.

Наталя Львівна Забіла — перший лауреат Республіканської літературної премії ім. Лесі Українки, по праву вважається зачинателькою сучасної української дитячої літератури.

   Творчий шлях письменниці був досить довгим. Наталя Забіла народилася 5 березня 1903 року в Санкт-Петербурзі, в родині, де живопис, музика, література були органічною частиною сімейного життя. Дід її — відомий скульптор П. Забіла (Забела).   Маленька Наталя рано почала цікавитися літературою, яка згодом стала справою її життя. З дитячих років пробувала вона писати вірші.

     Ще 16-річною Н. Забіла почала працювати вчителькою, згодом закінчила Харківський інститут народної освіти.

     У роки війни жила і писала Наталя Забіла вірші в Казахстані. Повернувшись до України, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок».

   Чим приваблюють юного читача твори Наталі Забіли? Насамперед — материнською щирістю, справжньою любов’ю до дітей. Сама вона мала їх четверо. Кохала, піклувалася ними, наспівувала їм власних пісень, писала й розповідала вірші та казки. Захоплення в очах малюків було для неї кращою оцінкою нових творів.

   Мама – поет прагнула до того, щоб діти виросли вихованими, розумними, чесними, мужніми, щоб, читаючи її вірші, дитина більше пізнавала, частіше посміхалася — тому поетичні слова ніби лилися з її душі. Вони ніжні й мальовничі, цікаві й повчальні, сповнені доброго гумору й пройняті материнським теплом.

   Письменниця вводить читачів у чарівний і таємничий світ, де поруч казка і реальність, люди й тварини, дорослі та діти. Вона одне оспівує, з приводу іншого радіє, а з чогось і сміється, по – доброму, без глузування. Хтось впізнає себе, стане йому соромно: замислиться дитина — отже, мети досягнено!

   Як же Наталя Забіла знає дітей! Як невимушено веде з ними поетичну бесіду: про квіти й траву, вітер, дерево, струмок, про свійських тварин, лісових звірів та все живе навколо. Прочитавши такі рядки, дитина не зможе залишитися байдужою до природи. Тому герої творів Забіли охоче саджають дерева, захищають своїх зелених друзів.

   Особливе місце в творчості письменниці посідають віршовані казки — такі пісенні, легкі, цікаві. Поезії сповнені й прозові твори — повісті про життя дітей і дорослих. Це дуже повчальні твори, бо з них дитина дізнається про особливості поведінки і вчинків дорослих у різних життєвих ситуаціях, над чимось замислюється, робить висновки. Отак і формуються смак, характер, світогляд людини, тобто особистість.

            Лічилочка
Одна маленька дівчинка
пішла гуляти в сад.
Там дві зелені яблуньки
край тину стали в ряд.
Під вітами три квітоньки,
чотири будяки.
Над ними п’ять метеликів
ведуть свої танки.
Шість коників змагаються —
хто вище всіх плигне?
А сім пташок цвірінькають,
вітаючи мене.
До тину між деревами
драбину я припну,
угору по драбиночці
аж вісім раз ступну.
У мене дев’ять друзів є,
покличу їх мерщій
і десять стиглих яблучок
складу у кошик свій.
Смачних рум’яних яблучок
нам вистачить усім:
я друзям дам по одному,
 

Покотило, покотило

Покотило, покотило,
По дорозі волочило.
Сонце, місяць і зірки,
На кілочку вийдеш ти.

Анатолій Костецький — відомий український письменник. Народився 6 грудня 1948 року в Києві у родині вчителів. Про своє дитинство розповідає з гумором: «Дитинство було важким: класний керівник — тато. Нормальні діти відпочивали після школи, а мене вчили і в школі, і вдома...» Після закінчення середньої школи навчався в технікумі радіоелектроники, згодом закінчив факультет кібернетики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.

Дебютував у літературі збіркою віршів для дітей «Джміль про сонечко гуде», за якою вийшло друком ще багато поезій, казок, оповідань і повістей. За повість «Мінімакс — кишеньковий дракон» письменникові було присуджено премію імені Миколи Трублаїні (1986). Крім написання власних книжок, А. Костецький багато перекладав з англійської, німецької та кількох слов’янських мов.

У 80-х роках А. Костецький викладав у Національному університеті ім. Т. Шевченка..

"Головна професія"

Спитай у тата чи у мами,

Які професії у них.

Професій в світі є чимало,

Сповна їх вистачить на всіх.

Та є одна поміж професій,

- Якої вчаться всі в житті,

Яка для кожного найперша,

Якої вчитиметесь ви.

Учитель, лікар чи геолог,

Письменник, слюсар чи шахтар -

Всі називають головною

Одну професію - школяр!

Бо всім відомо, що без школи,

Без знань, що мусиш там набуть,

Не станеш у житті ніколи

Тим, ким в дитинстві мрієш буть.

Василь Олександрович Сухомлинський - видатний український педагог, письменник і публіцист. Народився Василь 28 вересня 1918 р. в селі Василівка Онуфріївського району Кіровоградської області (на той час — Василівська волость Олександрійського повіту Херсонської губернії) у незаможній селянській родині.
Батько його, Олександр Омелянович, працював по найму як тесляр і столяр. За радянської влади, був активістом колгоспного життя у селі, брав участь у керівництві кооперацією та місцевим колгоспом, виступав у пресі як сількор, завідував колгоспною хатою-лабораторією, керував трудовим навчанням учнів (з деревообробної справи) у семирічній школі. Мати – Оксана Юдівна – вела домашнє господарство, ткала полотно, фарбувала його і шила одяг не лише для своєї сім'ї, а й односельцям. Гарно вишивала. Багато уваги приділяла вихованню дітей: Івана, Василя, Сергія, Меланії. Вчила добру, чесності, людяності. Довгими зимовими вечорами за прядивом чи шитвом розповідала дітям казки, цікаві історії, читала книжки. Пізніше Василь Олександрович писав: „Я не відчував би всієї краси літнього світанку в селі, якби в далекому дитинстві мене не вразили до глибини душі прочитані матір'ю слова Шевченка „Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють, між ярами, над ставами верби зеленіють...”. Брат Василя Олександровича Сергій згадує: „Батько і мати наші були від природи народними педагогами... В сім'ї завжди було взаємне довір'я, повага до старших, праця... Я ніколи не бачив, щоб батьки марнували час, пам'ятаю їх завжди в роботі”. І дітей вони залучали до праці, навчали старанності та сумлінності. У 1926 - 1933 роках В. О. Сухомлинський навчався у Василівській семирічній школі, де був одним з кращих учнів. Вчився добре, старанно, любив читати, гарно малював. Щоб зібрати гроші на книги, фарби, зошити, разом з однолітками та братами ходили на Новий рік посівати та щедрувати, а літом працював у колгоспі. У дитячому садку, який діяв в колгоспі на період літніх канікул йому доручали бути помічником вихователя. Він доглядав малюків, розповідав їм казки, читав книжки, проводив веселі ігри. Тому і вибір професії був не випадковий.

В. Сухомлинський «Не хочу бути слабшим»

          Не хочу бути слабшим Петрик вчиться у першому класі. А сестричка його Марійка ще не вчиться в школі, їй шість років. У Петрика велика біда: лінощі. Щоб навчитися добре читати, треба взяти книгу, відкрити її і читати вголос. Читати півгодини, читати щодня. А Петрикові не хочеться читати, гуляти ж веселіше. Прийде Петрик додому, покладе книги, пообідає й біжить гуляти. А книги лежать. Минуло півроку. Всі діти вже добре читають, а Петрик ледве слово з складів складає. Прийшла одного разу вчителька до матері Петрикової та й говорить: — Якщо Петрик щодня не читатиме, залишиться на другий рік у першому класі. Сидить Петрик біля столу. Соромно йому. А Марійка говорить: — От добре, залишайте Петрика на другий рік, я з ним разом ходитиму до школи. Я вже добре вмію читати. Взяла Марійка зі стола книгу й стала читати. — Ти читаєш, як найкращі мої учні, – похвалила вчителька. Пішла додому вчителька. Петрик сидить біля столу й думає: «Не хочу бути слабшим від Марійки! Заставлю сам себе...» Розкрив книгу, почав читати. Надворі сніг блищить, ковзани під лавою лежать. Так хочеться гуляти! Але як подумає Петрик, що в одному класі з Марійкою доведеться вчитися, страшно йому стає... І він читає, читає...

Тестові запитання:

1. У якому класі вчиться Петрик?

 а) У другому класі;

б) у першому класі.

 2. Яка біда у Петрика?

а) Лінощі;

б) хвороба.

 3. За що похвалила вчителька Марійку?

а) За те, що вона гарно співала;

б) за те, що вона гарно читала.

 4. Про що думав весь час Петрик?

 а) «Заставлю сам себе…»;

 б) «Піду погуляю…».

Зима – це казковий час, особливо для дітей.

З`їжджати з гори на санчатах, ліпити сніговика, колядувати і зустрічати Новий рік – скільки чудових занять і вражень  для малечі!

Але радість від цієї справді чарівної пори може стати ще більшою, якщо зручно вмоститись на колінах мами і тата, читаючи чудові «Тихі віршики на зиму»

Мар’яна Савка.

Мар’яна Савка - поетеса, дитяча письменниця, літературознавець, публіцист, головний редактор «Видавництва Старого Лева».

"З дитинства мене оточувало дуже багато книжок, бо мої батьки мали гарну бібліотеку. Кілька полиць були тільки моїми — з найкращими дитячими книжками, які тоді лишень можна було знайти й придбати. Мені так подобалося читати, що я собі мріяла й про якусь таку професію. Сиди собі, читай! Але ж ви знаєте, що мрії збуваються. Тепер я і пишу книжки, і видаю, і, звичайно ж, читаю! І це справжня насолода!" (Мар’яна Савка)

Бiла панi

В білосніжному жупані,

У м’якеньких чобітках

Йде по світу біла пані –

Срібний посох у руках.

Йде полями і лісами,

Через гори і яри.

А за білими слідами

Йдуть завії і вітри.

Що не ступить – застеляє

Срібним снігом кожен слід.

Біла пані ледь ступає –

Каблучки збивають лід.

Ми зустріли її нині,

Коли йшла собі сама

У мережаній хустині.

Біла пані – то Зима.                            

А уранці, щоб спочить

На сосну злетіла,
І в ту ж саму мить сосна
Снігом забіліла...
Дужче сонце припекло,
Розлило струмочки
І промінням золотим
Просякло листочки.
Бачить з лютістю зима,
Що не буде долі,
А морозика нема
Ні в гаю, ні в полі.
А вітри-гінці летять,
Про весну співають.
Сосни весело шумлять,
І струмочки грають.

Що робить, куди втекти,
Як під носом лихо?!
 

М. Савка

 Ведмежа зима

Любов Забашта

поетеса, драматург, прозаїк — народилася в місті Прилуки на Чернігівщині. З дитинства

дівчинка полюбила поезію, пісню і, будучи третьокласницею, вже почала складати вірші. Уперше вірші Любові Забашти були надруковані в газеті «Правда Прилуччини» (1935).
вже почала складати вірші. Уперше вірші Любові Забашти були надруковані в газеті «Правда Прилуччини» (1935). (1935).Прилуччини»

БЕРІЗОНЬКА

Берізонько, берізко,
Ти, мавко лісова,
Зелені твої кіски
Вітрисько розвіва.

Стоїш ти при дорозі
У травах і кущах,
І білі свої нозі
Все миєш на дощах.

Прошу вас, із берези
Ви соку не точіть,
Ви краще їй сестричку
Зелену посадіть.

Ви краще їй шпаківню
Поставте на гілках,
Хай приліта до неї
Друг лісу, добрий птах!

 САНКИ                    
Вже готує татко санки
Для маленької Оксанки.
А ті санки не прості —
Вирізні, червоні.
Будуть бігти по снігу,
Як найкращі коні.

ЗІРОНЬКИ
З неба зіроньки злетіли,
Стали білими,
Їх піймать у рученята
Захотіли ми.

На долоньки вони впали
Де поділися?
Розтали.

ЗИМОВЕ        

Зимонько, снігуронько
В білім кожушку,
Любимо ми бігати
По твоїм сніжку.
Нарум'яниш личенька
Нашій дітворі,
Наметеш замети
В рідному дворі.

Візьмем ґринджолята ми,
З'їдемо з гори.
Снігом нас обсиплють
Сонні явори.

А коли натомимось —
В хату, до тепла!
Добре, що ти, зимонько,
І до нас прийшла!

* * *

СНІГУРОНЬКА

Я снігуронька маленька,
Народилася в сніжку,
Вишивала мені ненька
Зіроньки на кожушку.

Мій дідусь приніс дарунки,
Його звати Дід Мороз

В нього є цукерки в клунку,
І зайчисько, й паровоз.

В нього є всього багато:
І лисичка, і ведмідь,
І санчата-гринджолята,
Гляньте, онде він стоїть! 

Він моргне веселим оком
І зайчисько піде скоком,
І ялинка-золотинка
Закружляв ненароком.

Прийде з лісу вовчик сірий,
Під ялинку зайчик — скік!
Будуть з нами разом звірі
Зустрічати Новий рік.

 Анатолій Давидов

Головними героями творів відомого українського письменника і педагога Анатолія Івановича       Давидова є ліс, річка, озеро і все живе, що їх населяє. А ще – діти, допитливі дослідники рідної природи. Анатолій Давидов учив дітей жити в храмі Природи, бути у рідному краю не байдужим чужинцем, а люблячим сином чи донькою, дбати про квітку і листочок, про птахів і звірят, озера і річки, ліси й гаї, кожну стежину і кущ калини – все чим багата Україна. «Знай цей світ, люби цей світ, бережи цей світ!» - такою молитвою-настановою Анатолій Давидов запрошував усіх своїх читачів у храм Природи.

ЛІСОВЕ ОЗЕРО

—   До   нашого   озерця   підемо!— сказав   Ігоркові тато.
—   Так воно ж замерзло,— здивувався той.
А татко вже лаштував рюкзак, лижі, дістав з комірчини льодоруб, з яким раніше на зимову рибалку ходив.
—   Будемо рибу ловити!— зрадів хлопець.
—  На  цей раз  рятувати,— загадково  усміхнувся тато.
І ось вони в лісі біля озерця. Хоч тут і затишно, однак мороз аж тріщить, озерце снігом замело, тільки на середині крига чиста-пречиста. Ігорьок побіг туди, заглянув крізь лід і страшенно здивувався: на нього звідусіль дивилися... риб'ячі очі.
—   Чого вони тут?— чудувався Ігор.
А тато вже рубав лід. І коли зробив чималу ополонку, витер піт.з чола.
—   Кисню їм, сину, не вистачало...
І великі, й малі рибки пливли до ополонки, навіть вистрибували з води. Один окунець на лід вискочив. Затіпався, застрибав, а назад ніяк не потрапить.
Ігорьок обережно взяв його і вкинув до ополонки.
—   Живи!— сказав.

Борис Грінченко

9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині народився Борис Грінченко. Його батько – шляхтич, відставний штабс-капітан, мав кілька десятин землі, водяний млин. Мати - дочка полковника Поліксенія Літарьова. У родині розмовляли російською мовою. Хлопець рано навчився читати, виявив потяг до книжок. Єдиний навчальний заклад, де він учився, - реальне училище у Харкові. За читання нелегальних "метеликів" Сергія Подолинського гімназиста виключили з п'ятого класу і помістили до в'язниці. За два місяці перебування у буцегарні юнак захворів на туберкульоз. овелося заробляти на власний хліб. Борис жив у сім'ї шевця, та й навчився шити чоботи. На заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою. У 18 років Грінченко склав екзамен на звання народного вчителя. На учительських курсах Борис Грінченко познайомився з росіянкою Марією Гладиліною, доблесно українізував її. Борис і Марія були однолітками, двадцятилітніми одружилися, того ж року Насточкою збагатилися. Молоді батьки між собою і дочкою спілкувалися тільки українською. Вони самі писали для Насточки перші книжечки, потім першу граматику та підручники. А у вільний від роботи час родина упорядкувала музей Шевченка, організувала земську друкарню, видавала книжки для українців (найдорожча книга коштувала 5 коп.). 

Борис ГРІНЧЕНКО

Подивись: весна устала, 
Сипле пишними квітками: 
Подивись: веселим птаством 
Ожили степи з лісами; 
Подивись: в безкраїм небі 
Сонце-велетень палає; 
Подивись: земнії груди 
Хлібороб плугами крає; 
Подивись: життя устало, 
Дні лишають золотії; 
Подивись — і встань до праці 
Повний сили і надії…

Лежали скрізь замети сніговії,
Давили все, загинуло життя,
І не було, здавалося, надії
На кращих днів квітущих вороття.
Тоді весна крилом своїм махнула,-
І полилось і світло, і тепло,
І знов життя земля в собі почула,
І все навкруг засяло й зацвіло.
І степ старий,- і гордий, і багатий,-
Убрався скрізь в ясно-зелені шати,-
На їх з квіток процвітані лиштви.
Ожив, дихнув, і запашне дихання
Послав лісам, горам на привітання,
І світ почув: воскресни і живи!

Вона співа, що згинули морози,
Що сонце вже засяло в небесах,
Щоб висушить усі блискучі сльози,
Що ще тремтять на травах і квітках.
Воно зійшло і сльози розтопило,
І в мене теж немає сліз гірких,
Бо сонце й їх ласкаво обсушило,
І перед їм у серці біль затих.
І про одно я сонце ще благаю:
Ой, обсуши ти сльози всі до краю
Усім смутним на всій землі смутній:
Щоб піднялись затоптанії сили
І щоб весні всі душу відчинили,
Життям новим щоб жить могли у їй!

Сенатович Оксана

Відома українська письменниця Оксана Павлівна Сенатович вважала себе вічною мандрівницею, хоча реально мандрувала небагато, а більшість свого життя провела у Львові, де здобула вищу освіту, одружилася, народила й виховала двох синів, творила поезію і прозу. Народилася ж вона в містечку Бережани, що на Тернопільщині, у родині вчителів, які змалку прищепили їй любов до рідного слова.
Поетична творчість Оксани Сенатович яскрава і самобутня, по-жіночому лірична. А твори для дітей особливо добрі і щирі, саме такі, які може розповідати любляча матуся. Для малечі письменниця написала чимало поезій. Перший вірш письменниці для дітей «Дорога» був надрукований у журналі «Барвінок» і відразу полюбився дітям. Він обійшов усі збірки, читанки, перекладався різними мовами.
Відтоді було написано чимало. Окремим виданням вийшов твір »Не виростуть хлопці без дощу», а повість «Про Люлька Смока і Котів — місто чудес(не)» друкувалася лише уривками в газеті «Діти Марії», редактором якої Оксана Сенатович працювала в останні роки життя. Перекладала вона також твори для дітей зі слов'янських мов.
Кожен твір письменниці був близьким і зрозумілим для малечі. Адже Оксана Сенатович знала особливий секрет, яким поділилася з письменниці для дітей «Дорога» був надрукований у журналі «Барвінок» і відразу полюбився дітям. Він обійшов усі збірки, читанки, перекладався різними мовами.
Відтоді було написано чимало. Окремим виданням вийшов твір »Не виростуть хлопці без дощу», а повість «Про Люлька Смока і Котів — місто чудес(не)» друкувалася лише уривками в газеті «Діти Марії», редактором якої Оксана Сенатович працювала в останні роки життя. Перекладала вона також твори для дітей зі слов'янських мов.
Кожен твір письменниці був близьким і зрозумілим для малечі. Адже Оксана Сенатович знала особливий секрет, яким поділилася з
на мене йшов— а мною
тоді аж затрясло.
Тремчу в кущах — ні звуку,
і раптом, як на злість,
під лапою моєю
суха ломака — трісь!
Я з ляку як не

писну,
а він,
ха-ха,
а він:
на плечі ноги — й драла!
Я — слідом, навздогін.
Кричу йому:
— Ану
втікай, бо дожену.
Ото було сміха.
Ха-ха.

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930р. в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936p. родина перебралася до Києва, де майбутня поетка закінчила середню школу. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про «балетну школу» замінованого поля, по якому доводилося ходити, і про перший — написаний в окопі — вірш.  Після закінчення середньої школи молода поетеса навчається в Київському педінституті, а згодом — у Московському літературному інституті ім. О. М. Горького, який закінчила 1956р. Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50—60-х років. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а книга «Мандрівки серця», що вийшла в 1961р., не тільки закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетки, поставила її ім'я серед визначних майстрів української поезії. Перу поетки належать також збірка поезій «Сад нетанучих скульптур» (1987) та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар»

Баба Віхола                                              

 Баба віхола, сива Віхола
на метільній мітлі приїхала.

В двері постукала, селом вешталась:
— Люди добрії, дайте решето!
Ой, просію ж я біле борошно,
бо в полях іще дуже порожньо.

Сині пальчики — мерзне житечко.
Нема решета, дайте ситечко.

Полем їхала, в землю дихала
баба Віхола,

сива Віхола

Леонід Глібов [21. II. (5. III) 1827, с. Веселий Поділ, Полтавщина — 29. 10. (10. XI) 1893, Чернігів] — знаменитий український байкар, проникливий лірик і видатний дитячий поет.

Народився в родині управителя поміщицького маєтку. Навчався спочатку вдома: вчителькою його була мати Орина Гаврилівна, культурна та освічена жінка. Змалечку Леонід дуже любив всякі рослини, охоче доглядав за квітами, за що його прозвали "квітчастим королем". До нього навіть "прилипло" жартівливе привітання: "Здоров був, Льолику, квітчастий королику!"

Протягом 1890-1893 років байкар написав понад 50 віршованих загадок, жартівливих пісеньок та акровіршів для дітей. Ці дотепні, щирі, досконалі за формою твори друкувалися під псевдонімом «дідусь Кенир», 

Новий рік

Погас учора день,

 Заплакав Рік Старенький;

 Сьогодні розсвіло — Сміється Молоденький.

 Старенького нам жаль,

 А плакать не годиться,

 Бо Молоденький Рік

Почне на нас свариться.

 Що дав Старенький Рік,

Те бачили і знають; Що ж Молоденький дасть —

Сьогодні не питають.

 І празникує люд,

Вигукує раденький:

«Прощай, Старенький Рік!

ЗИМНЯ   ПІСЕНЬКА

Діти наші, квітоньки,
Хлопчики і дівоньки!
Нум гуртом співать;
Ви тягніть тонесенько,
Буду я товстесенько,
Окселентувать:
«Зимонько-снігурочко,
Наша білогрудочко,
Не верти хвостом,
А труси тихесенько,
Рівненько, гладесенько,
Срібненьким сніжком.
Ми повибігаємо,
Снігу накачаємо
Купу за садком;
Бабу здоровенную,
Уночі страшенную,
Зліпимо гуртом.
Зробим очі чорнії,
Рот і ніс червонії —
Буде, як мара.
День і ніч стоятиме,
Вовка проганятиме
Від свого двора.
Зимонько-снігурочко,
Просимо, голубочко,
Щоб мороз стояв,
Бабу товстобокую,
Відьму вирлоокую
Пильно доглядав.
Гляне ясне сонечко
В весняне віконечко,
Бабу припече;
Де й мороз той дінеться,
Геть від баби кинеться,
З ляку утече!
Баба буде плакати,
Будуть сльози капати,
Знівечать кожух,
Голова покотиться,
Баба заколотиться
І в калюжу — бух!
Висохне водиченька,
Виросте травиченька,
Розцвіте садок, —
Ми тоді весняночку,
Любую паняночку,
Приберем в вінок.
Подаруєм квіточку,
Із васильків скрипочку —
Грай, серденько, грай!
Звесели і воленьку,
І трудящу доленьку,
І весь рідний край

Олеся  Мамчич - українська дитяча поетеса, письменниця

Олеся Мамчич народилась у місті Києві 28 січня 1981 року. Батьки молодої письменниці були інженерами, обидва закінчили На­ціональний технічний університет України «Київський політехнічний інститут». У дитинстві Олеся ходила до художньої студії, займалася гімнастикою і танцями. Свої перші вірші почала писати у 6 років. Олеся Мамчич має унікальний диплом письменника, бо у 2003 році вона закінчила відділення «Літературна творчість» Київського національного університету імені Тараса Шевченка, потрапивши тоді у першу експериментальну групу цього напрямку. Вперше вірші Олесі Мамчич були надруковані у 1992 році у журналі «Соняшник» і відтоді регулярно з'являлись у літературній періодиці, альманахах, антологіях. Олеся Мамчич - авторка чотирьох «дорослих» поетичних збірок, одна з яких — «Перекотиболе» — була видана у 2005 році київським видавництвом «Пульсари»; співавтор видання «Скринька зі шпаргалками» (2012 р.) — збірки мнемонічних віршів для дітей на тему неправильних англійських дієслів. Окремі вірші поетеси перекладені на декілька іноземних мов, публікувалися в літературних часописах Литви, Латвії, Білорусі, Росії, Ізраїлю.

Дитяча поезія Олесі Мамчич  — ігрова, весела, іноді трохи розбишацька, іноді дуже ніжна, завжди сонячна, щира й безпосередня.  Читайте вірші з книжки "А на нас упав ананас", а також добірки з інших цікавих збірочок поетеси.

дИТЯЧО-РІЗДВЯНЕ

Завелись на підвіконні білі голуби 
І сніги не можуть сонні звести голови 
А у небі видно знову в осяйнім саду 
Ніби кульку ялинкову різдвяну Звізду

У будиночку навпроти вікна аж скляні 
І мурчить як добрий котик сніг в дзвінкому сні

Обнялися біло-біло липа й верболіз 
І на душу щось набігло 
світле аж до сліз

ВИРОСЛА КАЛИНА

В нашому садочку 
В червонім віночку 
Над самим струмочком 
Виросла калина. 
Листям з сонцем грає, 
В воду поглядає — 
Гарну вроду має 
Молода князівна.

Вітер догоджає —
Коси розплітає,
Уночі туманом
Сизим укриває.
А вона стріпнеться,
Сумно усміхнеться,
Вгору поглядає —
Сонечка чекає.

Вірші поета Григорія Фальковича викликають усмішки, смішки́, сміх та регіт. Він — людина з яскравим почуттям гумору.  
Тож і наша розмова вийшла жартівлива.
— Чи варто забороняти якісь книжки?
— Варто забороняти найкращі книжки, щоб діти захотіли порушити заборону, добралися до них і прочитали.
— Як відрізнити гарну книжку від поганої ще до того, як її прочитаєш?
— Пильненько придивитися до тих знайомих, кому книжка подобається, а кому — ні. Якщо певну книжку уподобала гарна людина —  то варто спробувати почитати…

ШКІДНИКИ У НАШІМ ДОМІ

Достеменно нам відомі 
Шкідники у нашім домі.
Ясна річ. це - гризуни.
Мухи, міль і таргани.
А над ними головний - 
Таємничий Домовий.

Безумовно, це вони.
Навіть влітку й восени,
Мають капосні манери: 
Розмальовують шпалери, 
Б'ють нечутно тарілки. 
Нишком палять сірники. 
Остаточно, до кінця, 
Доламали нам стільця,
Й навіть зранку до сніданку 
З'їли джему майже банку,
Й знов поставили за скло - 
Наче так воно й було!

Достеменно нам відомі 
Шкідники у нашім домі.

                 Воронкова Любов Федорівна

    Любов Федорівна Воронкова(1906-1976) - письменниця, журналіст, автор багатьох дитячих книг і історичних романів. 
Народилася 30 вересня 1906 р. в Москві. Пізніше її сім'я переселилася в невелике підмосковне село, і цей період життя виявився для письменниці дуже важливим, таким, що вплинув на характер її творчості. Там, в селі, у неї виробилася звичка до постійної, терплячої праці. Відкрилася краса російської природи. І вона потягнулася до пера, щоб у віршах і прозі виразити свою любов до землі і людей праці.                           

                 Антон і Харитон

Жили на світі Антон і Харитон.
- Давай з тобою дружити, - сказав Антон.
- Давай, - сказав Харитон.
Йшли вони якось полемо. Сонце палило. А сховатисябуло ніде - ні куща, ні дерева.
_Дай мені твій капелюх, - сказав Антон,

- а то мені сильно голову припікає.
Харитон віддав капелюх. 
Раптом набігла величезна хмара. Хлинув дощ. 
- Дай мені скоріш твій 

плащ! - закричав Антон.

 Хіба ти небачиш, що 

твій друг мокне?!
Харитон віддав плащ.
Пройшов дощ, знову 

засіяло сонечко.
- Візьми свій капелюх, - сказав Антон. 

- І плащ візьми -мені нести важко. 
Харитон узяв свій мокрий плащ і мокрий капелюх. А сам замислився. Незабаром друзі дійшли до перехрестя. 
- Тобі куди? - запитав Харитон.
- Мені наліво, - відповів Антон.
- Ну, а мені направо, - сказав Харитон.
І завернув направо.
 Але ж ми разом хотіли йти! - закричав Антон. - Ми тепер же друзі з тобою!
Але Харитон йшов все

 далі і далі. Так і пішов і жодного разу не озирнувся.

Марійка Підгірянка

під таким лагідним літературним псевдонімом, що звучить у чомусь по-дитячому і водночас з мелодійною поетичністю, увійшла до храму красного письменства жінка-гуцулка,  Марія Омелянівна 

Котик
Скочив котик,
Сів на плотик.
Миє ротик
І животик.
Він біленький
І чистенький,

Гарний Мурчик
мій маленький. 

* * * * *
Зайчик в терніні
Скочив зайчик в тернину
І роздер кожушину.
Йде лисичку просити
Кожушину зашити.
А лисичка регоче,
Зашивати не хоче:
"Де ти був? Нащо дер?
Ходи в дранім тепер!"
Біжить зайчик до мами,
Зайшли очка сльозами:
"Мамо, люба, не бийте,
Кожушину зашийте!..
Мама сина не била,
Кожушину зашила.
Зайчик очка обтер
І знов скаче тепер.

Киця-Миця з Коломиї

Киця-Миця з Коломиї
Малюночки несла сині,
Дірка в торбі, та байдуже! -
Поспішала Киця дуже.

Киця торби не зашила
Та й малюнки розгубила.
Крілик-Трілик-шулавило
Біг до шевчика по шило.

 

Позбирав усі малюнки,
Позбирав усі рисунки.
Прикрасив він ними хату,
Ще й зробив собі загату...

- Чи ж то, любий друже Крілю,
Такий звичай на Поділлю:
Що знайдете - те вже й ваше?
Віддавай нам те, що наше!

- Хто ж то, люба Кицю-Мицю,
Йде на ринок у столицю,
Йде собі до Коломиї -
І торбини не зашиє?!

Тільки трошки посварились,
Та до суду не водились,
Бо таки, сказати правду,
То обоє провинились.

​* * * * *

 При дорозі

При дорозі, при шосе
Там корови ми пасем.
Золотистий місяць жовтень
Стелить листя ясно-жовте,
Вітер хмари вдаль несе
Над полями і шосе.
Низько стеляться дими:
Це печем картоплю ми.
Розгорілась наша ватра.
Біля неї — Оля, Марта,
Лесь, Петрусь, малий Івась
І Бровко з дітьми весь час.
При дорозі, при шосе
Там корови ми пасем.
Золотистий місяць жовтень
Стелить листя ясно-жовте,
Вітер в даль його несе,
На поля і на шосе.

Безконечні казочки

Скажу, дітки, вам казку:
Приніс зайчик дров в'язку,
Поколов їх дрібненько,
Зварив юшку швиденько.
Юшка була солодка -
Моя казка коротка.
Скажу, дітки, і другу:
Прибіг котик із лугу,
Ліг, собі серед печі,
Муркотів дивні речі.
Дасте бубликів в'язку -
Докажу вам ту казку.
Ще б і третю сказала:
Мушка в хаті літала,
У сметану влетіла,
Вийти звідти не вміла.
Далі - далі не можна,
Бо це казка тривожна.
Ба, ще й знаю четверту:
Був горобчик упертий,
Дзьобав скирту він спритно:
- Змолочу усе жито!
Чи змолотить - не знати,
Доведеться чекати.
Ще послухайте й п'яту:
Вбіг хлопчина в кімнату,
У болоті по вуха,
Бо він мами не слуха.

А що далі - не знаю,
Хіба маму спитаю.
Скажу шосту вам завтра,
Сьому й восьму позавтра,
У суботу дев'яту,
А в неділю десяту.
Певно, будете раді
Казочок цих громаді.

Працьовита дівчинка
Беручка, чемненька
Дівчинка Оленка, -
Цілий тиждень у роботі,
А все веселенька.
В понеділок пряла,
У вівторок ткала,
А в середу у череду
Овечки загнала.
У четвер білила,
У п'ятницю мила,
А в суботу всю роботу
До кінця скінчила.
А прийшла неділя -
Сорочечка біла,
В ній дівчинка, мов квіточка,
Між подруг сиділа.

​* * * * *

Колискова

Спіть, діточки, спіть,
Віченька стуліть!
Дрібен дощик стукотить,
Вікнам казку гомонить...

Дрібен дощик пада там,
А тут тихо, тепло нам.
При матусі рідненькій,
У світличці чистенькій,

Спіть, діточки, спіть,
Віченька стуліть!

Підростає Юрко в сні

Полями, лугами
Літечко іде,
Теплими руками
Юрчика веде.

Юрчик наш маленький,
Миліший над все,
В очах голубеньких
Сонечко несе.

На губках рожевих -
Усмішка, як цвіт,
У словах пестливих -
Чар дитячих літ.

Прибуло до хати
Миле внученя:
Буде щебетати
Нам воно щодня

Щічки розцілує
Сонце золоте,
Личко розмалює -
Личко зацвіте.

Малюка обвіють
Леготи в селі,
Виростуть, зміцніють
Ніженьки малі!

Будуть мандрувати
По гаях, садках,
Будуть спочивати
В тихих холодках.

Будеш тут ходити
Цілий день-деньок,
Буде тебе вчити
Пташка пісеньок!

В нічку місяченько
Засія тобі -
Осяє личенько,
Очка голубі.

Зіроньки-моргулі
Вимережать сни;
Люлі, Юрцю, люлі,
Спи, дитятко, спи!

​* * * * *

Марш українських дітей

Гей, гуртуймось та лучімся,
Українські діти!
Зранку, змалку вже учімся
Для Вкраїни жити.

Поставаймо пара в пару
У громаду бучну,
Затягнімо аж під хмару
Співаночку звучну.

Нехай вчує ненька мила
Й наші рідні поля,
Що росте в них наша сила,
А з силою-доля!

Платон Воронько: поезії для дітей

" ... Ще з дитячих років стали нерозривними для Платона Микитовича Воронька на все життя поняття праці й пісні. Адже батько його був ковалем, а дід — бандуристом, котрий пішки виміряв не один десяток доріг. І Платон Микитович, невтомний поет і трудар, не один десяток доріг пройшов майже в усіх кінцях світу— доріг війни й миру, доріг страждань і щастя, доріг негод і перемог. І на всіх дорогах життя не полишала поета дідова пісня, гартована у батьковому горні, бо вона, вбираючи в себе всі болі й радощі життя, сама ставала його невід'ємною часткою. Не випадково поруч із дорослими віршами в доробку поета займають рівнозначне місце твори для дітей. Поезія і дитинство — це для Платона Воронька спільне, невід'ємне одне від одного. Всі його вірші пронизані усмішкою, зігріті лагідною добротою, яких так частенько не вистачало в свій час малому Платонові... Тож коли доля нагородила його щасливою можливістю дарувати дітям радість — він усі щедроти своєї душі віддав найменшим!.." (Анатолій Костецький)

Платон Воронько
 
ОБЛІТАВ ЖУРАВЕЛЬ

Облітав журавель 
Сто морів, сто земель, 
Облітав, обходив,
Крила, ноги натрудив.
Ми спитали журавля:
— Де найкращая земля? 
Журавель відповідає:
— Краще рідної немає!

* * *

ЛИПКА

Я, маленька липка, 
Виросту велика,—
Не ламай мене.
Я медовим цвітом 
Зацвіту над світом,— 
Бережи мене.
Тінь тобі я кину 
У гарячу днину,—
Ти шануй мене.
Від дощу сховаю 
Вранці серед маю,—
Ти полий мене.

Будемо з тобою 
Ми рости обоє,—
Ти люби мене. 
Виростеш за роки, 
Підеш в світ широкий, 
Не забудь мене. 
* * * 

В ЛІСІ Є ЗЕЛЕНА ХАТА

В лісі є зелена хата,
Там поснули ведмежата.
А найменший — вереда — 
Сивій мамі набрида.
Каже: «Я не хочу спати,
Утечу вночі із хати,
Коли меду не даси,
Риби, сала, ковбаси!» 
«Люлі-люлі, треба спати,— 
Над синком шепоче мати,— 
Як заснеш — тоді усе 
Сон в корзині принесе».

КІТ В ЧОБОТЯХ

— «Кіт в чоботях» —
Гарна казка,—
Прочитавши, мовив кіт.
До шевця прибіг:
— Будь ласка,
Чобітки поший як слід.— 
Швець пошив.
Узувся Вася,
Підківками стукотить.
Як до мишки він не крався, 
Та почує —
Зникне вмить.
Кіт в чоботях — це чудово, 
Ще як шпори —
Красень кіт!
Та котові йти на лови, 
Мабуть, краще без чобіт. 

НІКОЛИ НЕ ХВАЛИСЬ

Хвалився кіт,
Що він убрід 
Дніпро перебреде.
Та як пішов —
І не прийшов,
Нема кота ніде.

І ти ніколи не хвались,
Коли не можеш — не берись. 

* * *

ЇЖАЧОК-ХИТРЯЧОК

їжачок-хитрячок 
Із голок та шпичок 
Пошив собі піджачок,
І у тому піджачку 
Він гуляє по садку, 
Натикає на голки 
Груші, яблука, сливки. 
І до себе на обід 
Він скликає цілий рід. 

ЧОБІТКИ

В мене є чобітки —
Скороходи.
У садок, до луки,
На городи —
Носять скрізь мене ті чобітки,
Лиш дзвенять по сніжку підківки.

Залетів до ріки 
В перегонці,
Замочив чобітки 
В ополонці.
Мати лає: «Не йди до ріки!»
Я кажу: «Занесли чобітки!»

КУЧЕРЯВИЙ БАРАНЕЦЬ

Кучерявий баранець 
Мекав: «Дайте гребінець.
Я гладеньким хочу стати».

І сказала добра мати:
«Не пригладжуй чуба, нащо,— 
Кучерявим бути краще. 
Баранцеві до лиця 
Не вживати гребінця».

Але ти не баранець —
Треба мати гребінець.

Казка про рукавичку

Вчора Галочка-сестричка
Казку прочитала,
Як у лiсi рукавичка
Звiрам домом стала.
Я покинув рукавичку
За городом, там, де лiс.
Та нi зайчик, нi лисичка,
Й вовк у неï не залiз.
Мабуть, дуже замала
В мене рукавичка.
Взяв у мами зi стола,
З лiжка у сестрички
Рукавичок, мабуть, з п'ять,
В лiс вiднiс —
Хай звiрi сплять.
Я не знаю, як було,
Що у лiсi сталось,
А менi не повезло —
Вiд усiх дiсталось.

   Наталка Поклад (Наталія Іванівна Поклад) — українська поетеса, публіцист, педагог, громадська діячка, член Національної спілки письменників України (з 1988 року). Наталія Іванівна - автор поетичних книжок: «Акценти», «День сповіді», «Обереги надії», «Ритуальний танець волі», «Горить свіча у чорних водах», «Молоде сонце», «Всупереч», «Всього-на-всього життя», "Хліби жертовні", "Це місто - наче Господа рука", "Німбом золотим", "Голос криці", "Поезії"; для дітей «Хрущикова наука», «Абетка», "Чарівні шовковиці", "Веселі віршики", "Ходить червень-чародій", "Ластівчин привіт", "На веселій вулиці". Пані Наталка записала від своєї матері Галини Аксентіївни Чечельницької й видала фольклорне видання «Маньківське весілля» — древній весільний обряд на Поділлі, а у співавторстві з М. П. Кононенком - створила посібник з українознавства «Слово».

Сонячний зайчик

Сонячний зайчик 
стриб-стриб по кімнаті, —
весело Галі 
і весело Наті,
зайчика того 
ловили-ловили —
і лиш однесеньку
чашку розбили.

Анатолій Камінчук

ВІЗЕРУНКИ НА СКЛІ

Пригадую себе маленьким: надворі хуга, заметіль, зима. На вікнах «білі лисиці» — це Морозенко розмалював шибки. А в хаті холодно, а за вікном — світу білого не видко— завіяло, намело аж під стріху. Сиджу біля вікна й розглядаю химерні візерунки на склі, прохукую на шибках прозоре віконечко — ой леле, як там цікаво! У пухнастому інеї сині дерева, на гілках снігурі,  синички, горобчики. На паркані, на дротах шапки  снігу. А сніг іскристий, рожевий, лискучий. Тоді ще не було ні телевізора, ні домашнього кіно, а були в мене кольорові олівці, які мама подарувала на день народження. І я взявся до малювання. Хотілося це побачене диво перенести на папір. І застрибали, як живі, зайчики та білочки, повиростали химери-дивовижі, захурделила сніговиця, заграла у переливах сонця райдуга-веселиця. 
Не зчувся, як і день минув. Повернулася мама з роботи.
Похвалила за малювання.  А  тоді мені  забажалося ще  й віршики до малюнків зробити. Не пам'ятаю, які вони були, ті віршики. Та головне — ті рядочки сподобалися мамі, і вона мене знову похвалила.
Мабуть, саме відтоді я й почав римувати, тобто писати вірші. Отой радісний і святковий стан душі бережу в собі, коли беруся за перо, коли мережу рядки, коли пишуться вірші для Вас, малята. (Анатолій Камінчук)

В КАПУСТИ — ІМЕНИНИ

Завтра іменини
В тітки капустини.
Прийде дід-дідище,
Старий капустище.
Прийде з ним бабуся,
Стара капустуся.
Прийдуть  два   синочки,
Малі капусточки.
Прийдуть і три доні,
Малі капустоні.
Прийде капустон,
 

Дін-дон-дон!
— Прийде вся родина, —
Каже капустина.

ЧИКИ-БРИКИ

Чики-брики — ти куди?
Чики-брики — на базар.
Чики-брики — а по що?
Чики-брики — по крупу.
Чики-брики — а кому?
Чики-брики — для курчат.
Чики-брики — скільки їх?
Чики-брики — двадцять п'ять! 

* * *
ЇХАВ РАВЛИК

Їхав равлик
На покіс,
Перекинув
Сіна віз.
Віз у равлика
Зламався,
Равлик в хатку
Заховався. 

* * *
АВТОМОБІЛЬ

Сірий заєць,
Білий кріль
Завели
Автомобіль.
Зайченят
Насіло густо,
Ідуть в поле
По капусту.

* * *
 

ВЕРШНИК

По леваді, по стежині
Мчу на конику-лозині:
То як зайчик-промінець,
То мов коник-стрибунець,
То як справжній лошачок
Скік-скок, скік-скок!

* * *
КОМАРИКИ ТОВЧУТЬ МАК

Сів комар
На припічку,
Виграє на скрипочку.
Комариха: так, так, так!
Комарики товчуть мак.

* * *
НА ОДНУ СОРОКУ

На одну сороку
Маєм одну мороку.
А на сорок сорок
Треба сорок сорочок.
Та ще добрих чоботят
Аж вісімдесят.

* * *
ХМІЛЬ І ДЖМІЛЬ

По тичині в'ється хміль.
Біля хмелю в'ється джміль.
— Шу-шу-шу,— шумкоче хміль.
— Дзу-дзу-дзу,— дзумкоче джміль.

Ми стояли поблизу,
Шум той слухали внизу.
Я сказав: — Шумкоче хміль! —
Ти сказав: — Дзумкоче джміль!

* * *
ДЕ ХОДИВ ЖУРАВЕЛЬ

Де ступив чорногуз,
Там великий гарбуз.
Де ходив журавель,
Там зелений щавель.
Де лисиці бродили,
Там лисички вродили.
Там,   де  вовчики  живуть,
Вовчі ягоди ростуть.
А де зайчик біг — не пусто,
Всюди   заяча   капуста.

 * * *

Я — КУЛЬБАБА, ТИ — КУЛЬДІД

Слухай, як.
Лічити слід:
Я — кульбаба,
Ти — кульдід.
Я — весна,
А ти — зима.
Був мороз,
Тепер нема!

ТРАМВАЙЧИК

Дзінь-дзелень! — біжить трамвайчик,
У вагоні лис і зайчик,
Бегемотик, слоник, котик,
Песик, вовчик, коник, кротик.
— Не дивуйтесь! — каже зайчик.—
В зоопарк іде трамвайчик!

* * *
АВТОБУС

Авто-авто-автобус,
За шофера чорногуз.
Раз, два, три, чотири,
Входять звірі-пасажири.

Дві жирафи вносять арфу,
Дві лисиці — цимбалиці.
Два ведмеді — бочку меду.
Вовк Іван — чемодан.

Бегемоти вносять ноти,
Коні-поні — по гармоні.
Слон Мирон — патефон.
Білка — вербову сопілку.

Вони їдуть в дитсадок —
Звеселятимуть діток!
— Коте,   двері   зачиняй!
Автобусе, вирушай!

Українські народні ігри

Тоді наші предки жили в тісних зв’язках із природою і їх господарські заняття та світогляд єдналися з явищами природи.

Вони щиро вірили, що є такі боги, які правлять світом, і особливо шанували тих, від кого сподівались добра та щастя. Прихід весни зустрічали веснянками (гаївками), в яких тісно поєднувались хорові пісні з іграми й танцями. Поворот Сонця з літа на осінь знаменувало свято Івана Купала - день «великого очищення вогнем». Ігри присвячувались Матері-Землі, богу, який посилає грім і блискавку, - Перуну, богу сонця - Ярилі. Уславлення божеств піснями, танцями та іграми мало під собою практичну основу - задобрити оточуючу природу й таким чином забезпечити собі достаток і благополуччя.

Із часом обрядові дійства наших предків утратили своє ритуальне значення й від них лишились тільки молодіжні та дитячі забави. Будь-які зібрання дорослих і дітей супроводжувались ігровою діяльністю, найбільш поширеними різновидами якої були біг, скачки, стріль ба з лука, кулачні бої, метання спису, а жінки та діти водили хороводи. Участь у грі дозволяла людині відійти від проблем повсякдення, запобігала виникненню сумніву й недовіри до своїх сил.

«Як дитина бігає і грається, так їй здоров’я усміхається», - стверджує прислів’я. Чим більше дитина рухається, тим краще росте й розвивається. Народні рухливі ігри за змістом і формою прості та доступні дітям різного віку. Вони є універсальним засобом у фізичному вихованні молоді. Підкреслюючи універсальність цього засобу виховання, А. Макаренко писав: «Гра має важливе значення, яке в дорослого має діяльність, робота, служба: яка дитина у грі, такою з багатьох поглядів вона буде в роботі, коли виросте. Тому виховання майбутнього діяча насамперед відбувається у грі».

Гра "Подоляночка"

        Діти беруться за руки і становляться уколо. Вибирають лічилкою подоляночку. Діти починають співати і ходити по колу, а подоляночка робить все те, про що вони співають:
Десь тут була подоляночка,
Десь тут була молодесенька.
Тут вона стояла,
До землі припала,
Личка не вмивала,
Бо води не мала.
Ой, встань, встань, подоляночко,
Обмий личко, як ту скляночку.
Візьмися у бочки -
За свої скочки,
Підскочи до раю,
Бери сестру з краю.
Подоляночка вибирає дитину з кола, і та стає на її місце. Діти знову співають…

.