ЧЕРКАЩИНА В 2 ПОЛ. 14 СТ. - В ПЕРШІЙ ПОЛ. 17 СТ.

Про матеріал
ЧЕРКАЩИНА В 2 ПОЛ. 14 СТ. - В ПЕРШІЙ ПОЛ. 17 СТ. КОРОТКА ХАРАКТЕРИСТИКА НАШОГО КРАЮ
Перегляд файлу

 

 

 

 

 

НАШ КРАЙ У ІІ-й ПОЛ. XIV - І-й ПОЛ. XVII ст.

Політико-територіальний устрій краю.

За літописними переказами, литовське панування над Києвом та підвладними йому містами (серед яких Канів і Черкаси) утвердилося близько 1323 р. Проте в Києві ще довго сидів баскак, а територія нашого краю залишалася під безпосереднім та­тарським правлінням.

Близько 1362 р. литовський князь Ольгерд роз­громив на Синіх Водах (більшість вчених вважає, що це річка Синюха) татарських ханів, які панували над Поділлям. В той час територія Поділля розглядалася досить широко. Так, у складеному 1396 року "Спис­кові руських міст ближніх і дальніх" подільськими зазначено Звенигород (тепер Звенигородка) і Черкаси.

У1395 р. новий правитель Києва князь Скиргайло-Іван, скориставшись з розгрому Золотої Орди середньоазіатським завойовником Тамерланом, здійснив похід на Черкаси і Звенигород та приєднав територію нашого краю до удільного Київського князівства. В "Спискові руських міст ..." серед міст Київщини згадуються Корсунь та Канів.

Не бажаючи надмірного зміцнення місцевих-правителів, в 1396 р. великий литовський князь Вітовт позбувся Скиргайла при допомозі змовни­ків та поставив у Києві свого намісника.

У 1440-1471 рр. на деякий час відродилося уділь­не Київське князівство, але литовський уряд оста­точно ліквідував його, натомість утворивши воєвод­ство. Черкаський повіт Київського воєводства обіймав великі простори на Лівобережжі, а на Пра­вобережжі — територію від середньої течії Росі до гирла Тясмину.

Центральні та західні райони нашого краю від­носилися до Звенигородського повіту Східного По­ділля (з 1566 р. — Брацлавського воєводства).

Прикордонна лінія між Київським і Брацлавським воєводствами в 1570 р. проходила на схід від Млієва та Лебедина. Оскільки Звенигородщина була сильно спустошена внаслідок частих татарських нападів, в XVI ст. здійснювалася її колонізація вихідцями з Київщини.

Соціально-економічний розвиток.

Літо­писи XIV ст. називають на території нашого краю міста Черкаси, Канів, Корсунь, Звенигород. В XV ст. з'являються згадки про Жаботин, Мліїв, Мошни. З XV ст. походять перші звістки про окремі села краю. Так, в 40-х рр. XV ст. київський князь Олелько по­дарував село Таганчу Олехнові Юхновичу.

Канів, Черкаси, Звенигород були центрами староств (великокнязівських володінь). Для зміцнення кордонів в кінці XIV ст. Вітовт використовував васальних татар і вихідців з Кавказу, оселяючи їх поблизу Канева і Черкас.

Дуже часто населені пункти в XIV-XV ст. зазна­вали спустошливих набігів татар. Територією краю проходив традиційний маршрут татарських набігів — сумнозвісний Чорний шлях (одне з розгалужень проходило по лівому берегу Гнилого Тікича, інше — через район Умані). В XVI ст. від Звенигорода, який лежав неподалік від одного з розгалужень Чорного шляху, залишилося лише городище. Біля іншого розгалуження утворилася "Уманська пустеля".

Черкащанам не раз доводилося вступати в дво­бій з татарськими ордами. В 1483 р. вони успішно відбили напад військ кримського хана Менглі Гірея. Коли в 1527 р. на р.Ольшаниці під Черкасами вій­ська князя К.Острозького розгромили основні сили татар і звільнили 40 тисяч полонених, загін місце­вого старости Остафія Дашковича наніс ряд пора­зок іншим татарським загонам. В 1532 р. татари взяли в облогу Черкаський замок, проте були від­биті загоном Дашковича. В 1545 р. кримські татари спустошили околиці Канева і Черкас.

В детальному описові Черкаського замку!552р. містяться відомості як щодо замку, так і стосовно населення міста, доходів зі староства, повинностей місцевих жителів. Так, купецьким караванам, які плили по Дніпру, заборонялося наймати в когось ін­шого човни ніж у черкащан (за це черкащани спла­чували старості від кожного човна по злотому).

Небезпечні місця в той же час привертали увагу переселенців — селян, міщан, феодалів, адже це був край з величезними природними багатствами. Дикі коні, зубри, бобри були об'єктом полювання, в Дніп­рі водилося чимало цінної риби. Одним із резуль­татів господарського освоєння нашого краю було зростання економічних зв'язків між ним та цен­тральними районами. Черкащани возили в Київ на продаж мед, віск, шкіри, сало, сіль, рибу.

Для кінця XVI ст. існують дані стосовно феодаль­них володінь в краї. Більша частина земель належала державі, ними розпоряджалися старости. Частина Лівобережжя входила до володінь князів Вишневецьких (землі вздовж Сули: Жовнин, Велика Бурімка). Місцеві князі Домонти-Мошенські во­лоділи маєтками Мошни, Золотоноша, Лебедин. Князі Путивельські-Боровські володіли Жаботином. Землі Тясмина (тепер Сміла) належали шляхтичам Тимкевичам і т.д.

У 1584 р. першим в краї магдебурзьке право от­римав Корсунь, в 1592 р — Чигирин, в 1600 р. — Канів.

Походження козацтва.

В 1489 р. в документах вперше згадуються козаки, які допомагали польському війську в боротьбі з татарськими напасниками на Поділлі. Пізніше козаки згадуються в Подніпров'ї. Про появу козаків на території сучасної Черкащини відомості припадають десь на 1492 р. В 1499 р. у грамоті великого кня­зя литовського Олександра Ягеллона, де йдеться про стяг­нення мита київським воєво­дою, є згадка про козаків, які з верхів'їв Дніпра ходять водою на низ до Черкас і далі.

Черкаський староста Остафій Дашкович першим на по­чатку XVI ст. створював козацькі загони для боротьби з татара­ми. Його справу продовжив Дмитро Вишневецький (Байда).

Дмитро Вишневецький по­ходив з небагатої князівської родини на Волині, близько 1551 року став старостою черкаським і канівським. Він уславився хоробрістю в битвах з татарами. В 1558 р поступив на службу                                                                                                                                                                                                                      до Івана Грозного і брав участь у кримському поході російської армії. Оскільки царя мало цікавила бо­ротьба з Кримом, тому в 1561 р. князь Дмитро йде з російської служби та оселяється в Черкасах. Він втрутився в молдавську міжусобицю, але був роз­битий і схоплений татарами. Пізніше страчений за наказом султана.

Укріплення на острові Мала Хортиця, засноване князем Д.Вишневецьким, багато хто з вчених вважає першою Запорізькою Січчю.

Поступово збільшується чисельність козаків у Придніпров'ї. Черкаси були основним місцем зосередження козацтва. В Росії "черкасами" стали називати українських ко­заків.

В 1572 р. король прийняв на службу 700 козаків, зане­сених до спе­ціального ре­єстру. Вони от­римували від уряду платню, звільнялися від усіх податків. За це повинні були виконува­ти службу по охороні кор­донів.

Козацтво в кінці XVI-на початку XVII ст.

В грудні 1591 р. козацтво вперше голосно заявило про себе, піднявшись на боротьбу під проводом гетьмана реєстров­ців Криштофа Косинського. В лютому 1593 р. після бою під тістечком П'ятка на Волині було укладено угоду, за якою козаки мали переобрати Ко­синського, повернути захоп­лену артилерію та утримувати на Запоріжжі постійну залогу. Косинський повернувся на Січ, але влітку 1593 р. здійснив новий похід. В нічному бою під стінами черкаського замку Косинський загинув (за інши­ми даними, його вбили в корчмі слуги старости Олек­сандра Вишневецького).

Найвизначнішим козаць­ким ватажком рубежу ХУІ-ХУІІ століть був Петро Кононович Сагайдачний (Конашевич-Са­гайдачний), під керівництвом якого козаки здійснювали мор­ські походи, билися з турками.

На початку XVII ст. в Подніпров'ї набирає розмаху покозачення. В І625 р. польський уряд вирішив силою розігнати козаків. 20 тис. козаків підняли повстання на чолі з гетьманом Марком Жмайлом. Після битви, яка не виявила переможця, було укладено т.з. Куркуківську угоду: козацький реєстр збільшився з 3 до 6 тис. (одна тисяча козаків мала постійно перебувати на Запоріжжі), всі, хто не увійшов до реєстру, мали покинути військо. Новим гетьманом став Михайло Дорошенко. За Дорошенка (1625-1628) реєстрове військо було поділено на 6 полків (серед них: Канівський, Чигиринський, Корсунський і Черкаський).

У 1630 р. нереєстрові козаки на чолі з Тарасом Федоровичем ( Трясилом) підняли пов­стання. За Пе­реяславською угодою реєстр зріс до 8 тис. осіб.

В серпні 1637 р. козаки знову підняли повстання під керівництвом Павла Бута. В грудні під Кумейками і Боровицею пов­сталі зазнали поразок.

 

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА

1648-1657 років

Початок війни.

Після перемоги козаків під Жовтими Водами Черкащина опинилася в центрі повстання.

Війська Хмельниць­кого після Жовтих Вод через Чигирин, Олек-сандріївку, Тясмин (те­пер Сміла), Городище рушили до Корсуня, де зосереджувалися поль­сько-шляхетські вій­ська під командуванням М.Потоцького та М.Калиновського. Богдан Хмельницький поспі­шав виграти час і не дати М.Потоцькому по­повнити своє військо, а головне - не дозволи­ти йому втекти, ухилив­шись від битви.

Зранку 24 травня пе­редовий загін татар­ської кінноти Тугай-бея переправився через річку в районі містечка Тясмина і зі сходом сонця 25 травня підій­шов до Корсуня, з ходу форсував р. Рось, роз­почавши бойову розвідку. Тугай-бей мав завдання від Б. Хмельницького - забезпечити вихід головних сил повстанців, затримавши М.Потоцького у Корсуні. Увесь день пройшов в дрібних сутичках невеликих загонів, розвідці та перестрілці.

Затримка М.Потоцького в таборі на 3-4 дні при­вела б його до оточення козацько-татарською ар­мією. Тому М.Потоцький вирішив відступити від Корсуня під захистом табору з возі.

Головні сили повстанських військ рухалися до району Корсуня окремими колонами (партіями) по 5-6 тисяч кожна. На чолі партій стояли М.Кривоніс, М.Пушкар, І.Богун, М.Борохович (припускається, що це був М.Гладкий).

Партію, до якої входив Корсунський полк, Хмель­ницький підсилив кіннотою та артилерією і доручив М.Кривоносу зранку 25 травня здійснити табором марш за маршрутом Городище - Квітки - Стеблів, переправитись через р.Рось і в кінці дня вийти в район Горохової Діброви (тепер с.Виграїв Корсунь-Шевченківського району). Там організувати засідку на шляху можливого відступу противника від Кор­суня на Білу Церкву через Богуслав.

М.Пушкарю та І.Богуну було доручено зранку 25 травня здійснити рейди за маршрутами: Городище - Переможенці - Дацьки і Городище - Петрушки -Яблунівка, переправитись через р.Рось і в кінці дня вийти північно-західніше Корсуня. М.Борохович повинен був здійснити марш по лінії Городи­ще - Кошмак — Кор­сунь і зайняти район на правому березі Росі навпроти польського табору.

26 травня, як тіль­ки почало світати, поляки стали готувати табір, з яким десь біля полудня милі за пів­тори підійшли до Го­рохової Діброви. Табір увійшов в це урочище як у пастку. Далі йти не міг, бо шляхи були розкопані і загород­жені. Ззаду на табір тисли всім тягарем та­тари, спереду і з боків козаки завдавали вели­кої шкоди, користую­чись виготовленими шанцями.

Польські воїни ки­нулись засипати рови та розтягувати завали. Але, коли козаки від­крили артилерійський та мушкетний вогонь, Потоцький зробив спробу повернути табір назад. Це порушило бо­йовий порядок табору, внесло безладдя організацію його оборони.

Козаки розділили польський табір на 3 частини і почали його громити. Почалась панічна втеча польського війська, яке переслідували татари. На чолі втікачів був М.Потоцький, якого полонили та­тари. М.Калиновський був поранений і теж потрапив у полон. Більше 30 км переслідувала поляків татар­ська кіннота. З усього війська від полону і загибелі врятувалося не більше 1,5 тис. чоловік, та й ті пе­реважно обозні та слуги.

Після перемоги під Корсунем, Б.Хмельницький прибув до Білої Церкви, а звідти до Черкас. Гетьман створює потужну козацько-селянську армію, роз­гортає дипломатичну діяльність, формує адміні­страцію, органи управління.

Повстання перекинулось на Лівобережжя. Так, загін Лисенка-Вовгури, пройшовши Черкащиною, захопив Переяслав. Повстанці взяли замки в Золото­ноші, Домонтові, Бубнові, Кропивні, Бурімці, Жовнині, Гельмязеві, Ірклієві. Для того, щоб надати повстанню організованого характеру, Хмельниць­кий надіслав на Лівобережжя 10-тис. військо на чолі з М.Кривоносом.

У червні 1648 року селянське повстання спалах­нуло на Уманщині. Козаки й селяни під проводом І.Ганжі штурмом здобули Умань. ГД Формування козацької держави. При­бувши до Черкас гетьман Б.Хмельницький відпра­вив 18 червня 1648 р. листа до російського царя, сповіщаючи про свої перемоги. В листі містилося прохання про допомогу на випадок наступу поль­ських військ.

У 20-х числах червня Хмельницький прибув до Чигирина, який став центром всенародного пов­стання та гетьманською столицею. Саме тут про­тягом наступних років Б.Хмельницький формував уряд, армію, запроваджував власну фінансову сис­тему, козацькі судові органи, козацьке самовряду­вання.

З 1649 року посилюється зовнішньополітична активність гетьманської адміністрації, зокрема, по налагодженню стосунків з Російською державою. Царські посли, прямуючи до Чигирина, проїздили через Черкаси і нерідко вели там переговори. Так, 25 квітня та 3 травня 1649 року в Черкасах перебував російський посол Унковський, в листопаді - Неронов та ін.

На землях сучасної Черкащини знаходилася основна територія Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Уманського полків, ок­ремі сотні Білоцерківського, Кальницького, Пере­яславського та Кропивнянського полків.

Однією з умов Зборівського миру стало скла­дання козацького реєстру, куди було записано 40 тисяч козаків. Опрацювавши цей реєстр, вчені змогли багато розповісти про козацьке військо та устрій козацької держави.

Найважливішим полком, куди була записана більша частина керівників повстанців, був Чиги­ринський. Він складався з 19 сотень та осавульського куреня, налічував 3222 козаків. Чигиринським полковником на той час був Федір Якубович. Серед сотенних містечок згадуються Боровиця, Медведівка, Сміла, Жовнин, Вереміївка та ін.

Черкаський полк - 18 сотень, 2996 козаків, пол­ковник Ясько Воронченко. Сотні цього полку опи­сувалися за іменами сотників. Вчені вважають, що сотенними центрами були: Золотоноша, Домонтів, Піщане, Мошни та ін.

Канівський полк - 16 сотень, 3167 козаків, пол­ковник Семен Савич. Серед сотенних центрів: Терех-темирів, Межиріч.

Корсунський полк - 19 сотень, 3472 козаки, пол­ковник Лук'ян Мозиря. Сотенними містечками були: Лисянка, Звенигородка, Кальниболото (тепер Катеринопіль) тощо.

Уманський полк14 сотень, 2976 козаків, пол­ковник Йосип Глух. На території нашого краю роз­ташовувалися такі сотні: Бабанська, Маньківська, Буківська, Вузівська.

Вузькою полосою між Уманським і Корсунським полками вдавалася територія Білоцерківського полку (сотні: Кам'янобрідська, Чорнокам'янська, Ольховецька, Шавулиха).

На Лівобережжі знаходився центр Кропивнян­ського полку (тепер село Золотоніського району), до якого входили і деякі сотні на території краю, в т.ч. Ірклїївська.

Незалежність створювала сприятливі умови для розвитку осад, села перетворювались на містечка. У 1654 р. в Корсунському полку було 18, а в Канівському - 8 міст і містечок.

Продовження війни.

У І649-І650 рр. по­мітно загострюються відносини між різними течіями всередині повстанців. Після смерті М.Кривоноса, який виступав за інтереси козацьких низів, селян­ської та міської бідноти, до радикального крила повстанців можна віднести Д.Нечая, М.Небабу, Л.Мозирю, Кривоносенка та інших. Польський шляхтич Сецинський у своєму листі (січень 1650 р.) зазначав: "Кривоносенко у Черкасах влаштував свій опорний пункт, починає нові бунти, реєструє собі козаків. Небаба робить те саме за Дніпром...."

У березні 1650 р. на Січі вибухнуло повстання, на чолі якого стояв Яцько Худолій — козак Домонтовської сотні Черкаського полку.

Виступи проти Зборівського миру змусили Б.Хмельницького переглянути свою політику. У серпні 1650 р. у Черкасах відбулася важлива рада.

Після укладання білоцерківської угоди в 1651 р. виникло ще більше незадоволення серед народу. Його виявом було повстання у Білоцерківському та Корсунському полках. Опозиція була приборкана. За рішенням ради у Корсуні полковники М.Гладкий і Л.Мозиря були страчені.

В березні 1б53р.15 -тис. польське військо на чолі з С.Чарнецьким вчинило раптовий напад на По­ділля, де оборону західних кордонів здійснював І.Богун. Базою козацьких військ стало м.Монастирище. Зустрівши організований спротив, польське військо змушене будо відступити.

У січні 1655 р. польські війська С.Конецпольського та 30-тис. татарська орда наштовхнулися під Уманню на нездоланний опір місцевого гарнізону на чолі з І.Богуном. На допомогу обложеній Умані з Білої Церкви вирушили українські та російські пол­ки на чолі з Б.Хмельницьким та В.Шереметьєвим. Поляки зняли облогу Умані і підступили до Охматова, де вони зустрілися з українсько-російськими військами. Три доби тривали тяжкі бої. Стояли сильні морози, тому пізніше цю битву народ назвав Дрижипольською. Польсько-шляхетські війська, зазнавши великих втрат, змушені були відступити.

В І656 р. Б.Хмельницький шукає нових союз­ників, оскільки Росія почала війну з Швецією і тому уклала з Польщею угоду про перемир'я. Налагод­жуються контакти з Швецією та угорським Семигородським князівством. Дипломати з цих країн стають гостями в Чигирині.

27 липня 1657 р. Б.Хмельницький помер.

ЧЕРКАЩИНА В 2-й пол. XVII - XVIII ст.

Наш край в І657-І667 рр. Ще за життя Б.Хмельницького його син Юрій був визнаний спадкоємцем гетьманської булави. Але після смерті Б.Хмельницького відбулася старшинська рада, яка обрала гетьманом до повноліття Ю.Хмельницького генерального писаря Івана Виговського.

Спираючись на ту частину старшини, яка з острахом дивилася на російський царизм і прагнула тієї ж моделі соціально-економічних відносин, що панували в Польщі, Виговський розпочав пере­говори з Річчю Посполитою. У козацькій старшині стався розкол — проти гетьмана виступили полтав­ський полковник Мартин Пушкар та кошовий ота­ман запорозьких козаків Яків Барабаш. Виговський при допомозі татар розбив загони повсталих, Ба­рабаш і Пушкар загинули. Під час придушення пов­стання загинуло близько 50 тисяч мирних жителів (серед них і мешканці Лівобережжя Черкащини).

У вересні 1658 р. в Гадячі укладено договір, за яким Україна (в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств) переходила під протек­торат Речі Посполитої під назвою Великого кня­зівства Руського. Але народні маси були незадоволені свавіллям польських військ та не бажали по­вернення старих порядків. Виговському не довелося скористатися зі своєї перемоги над російськими військами під Конотопом. У вересні 1659 р. проти нього спалахнуло повстання. Виговський зрікся гетьманства.

Козацька рада обрала гетьманом Ю.Хмель­ницького. Війна продовжувалася. В 1663 р. Ю.Хмель­ницький відмовився від влади і постригся в монахи. Територія козацької держави виявилася розір­ваною на дві частини. Кордон між ними пройшов по Дніпру.

Гетьманом на Правобережжі став Павло Тетеря. В 1663-1665 рр. проти Тетері та повернення польської влади не раз вибухали селянсько-козацькі повстання. Нарешті й він зрікся булави. Гетьманом став Петро Дорошенко (1665-1676), який походив з давнього козацького роду.

 

Черкащина в останній третині XVII ст.

В 1667 р. згідно Андрусівської угоди Право­бережна Україна залишалася за Польщею. Поль­ський уряд підтримував уманського полковника Ханенка, якого було проголошено наказним геть­маном українських козаків. Територія Черкащини стала місцем міжусобної боротьби між козацькими арміями Ханенка і Дорошенка.

Дорошенко спробував ліквідувати загрозу неза­лежності України за допомогою союзу з Туреч­чиною. В 1672 р. Туреччина відвоювала в Польщі Поділля, а згідно умов польсько-турецького дого­вору під владу Дорошенка передавалася вся Право­бережна Україна.

Через деякий час польські війська порушили мир та при допомозі союзних козаків рушили на Пра­вобережжя. Територія, контрольована Дорошенком, звузилася до околиць Чигирина.

В 1674-1675 рр. турецько-татарські загони напали та спустошили Правобережжя. Було знищено місто Умань. Переконавшись у марності своїх спроб, в 1676 р. Дорошенко віддав у Чигирині свою булаву запорізькому кошовому отаманові І.Сіркові та виїхав на Лівобережжя, а потім до Москви.

У 1677 р. турки призначають Ю.Хмельницького, який перед цим провів у Константинополі шість років за ґратами, гетьманом Правобережжя. В 1677-1678 рр. разом із турками Юрій брав участь у кількох невдалих походах на Чигирин. Сили султана на­лічували близько 200 тисяч, тоді як їм протистояло 50 тис. козаків і 70 тис. російських солдат.

В 1686 р. під час переговорів з Польщею росій­ські представники вимагали приєднання до Росії міст по Дніпру (серед них: Трахтемирів, Канів, Чер­каси, Чигирин). Врешті-решт було вирішено, що ці міста залишаються назавжди незаселеними.

Але згодом розпочинається відродження козац­тва на Правобережжі. Відновлюється Корсунський полк. Деякі території нашого краю входили також до складу Фастівського, Богуславського та Брац­лавського полків.

 

Наш край у XVIII ст.

Польська шляхта та католиць­ке духовенство в XVIII ст. розгорнули наступ проти україн­ців (як православ­них, так і уніатів). На території Правобе­режжя Черкащини православним мо­настирям довгий час вдавалося відстою­вати своє право на іс­нування (зокрема, цьому сприяла, бли­зькість Запорожжя, яке їх традиційно підтримувало).

В 1717 р. чиги­ринський староста князь Яблоновський дозволив відновити зруйнований православний Мотронинський мо­настир. Визначним захисником православ'я на Правобережжі став ігумен Мотронинського мо­настиря Матвій Карпович Значко-Яворський (у чернецтві Мельхіседек). Він добився від російської імператриці Катерини II обіцянки підтримувати православну віру на території Речі Посполитої.

Територія Лівобережжя входила до складу кіль­кох козацьких полків. Сотенними містечками Пере­яславського полку були: Гельмязів, Золотоноша, Кропивна, Іркліїв, Канів (тепер с.Великі Канівці Чорнобаївського району), Піщане, Домонтів, Бубнів, Ліпляве, Биків. Містечко Жовнин було сотенним центром Лубенського полку.

В 1767 р. у відповідь на закріпачення козаків і селян піднялися на боротьбу жителі с.Кліщенці (те­пер в Чорнобаївському районі). В 1767-17б8 рр. пов­сталі відбили 6 нападів каральних загонів. Лише у 1769 р. повстання придушили. Але коли в 1770 р. до села прибули карателі, щоб виконати вирок суду, селяни зустріли його зі зброєю в руках.

В 1782 р. населення Золотоноші складало 3854 особи, а в 1787 р. — 4353.

Гайдамаць­кий рух.

Після лік­відації козацьких полків на Право­бережжі захисника­ми українських се­лян, міщан та право­славної віри стали гайдамаки. Тери­торія Черкащини була місцем дії ба­гатьох відомих гай­дамацьких ватажків. У 1734 р. загін Сави Чалого (пізні­ше перейшов на польський бік) за­хопив Жаботинський замок. У 1736-1738 рр. навколо Умані, Лисянки, Смі­ли, Лебедина, Медведівки діяли гай­дамацькі загони Медвідя, Жили, Харка, Рудя. В 1737-1738 рр. загін Гната Голого двічі брав Звенигородку. В 1750 р. загін Майстренка захопив Лебедин, загін Ляха розгромив в Таганчі панський маєток. Тоді ж гайдамаки спалили Умань.

Частина шляхти в 1768 р. створила в місті Бар конфедерацію (антиурядову спілку). На прохання польського уряду на Правобережну Україну прибу­ли російські війська, які розігнали конфедератів.

Реакцією на дії конфедератів стало велике повстання, яке дістало назву Коліївщина.

Повстання очолив запорізький козак Максим Залізняк, який, зібравши кількатисячне військо в урочищі Холодний Яр, в травні 1768 р. розпочав боротьбу. Гайдамацькі загони Залізняка, Неживого, Журби, Швачки здобули міста Смілу, Корсунь, Канів. Головний удар вони спрямували на Умань, яка нале­жала магнатам Потоцьким.

В червні Умань взято в облогу. На бік повстанців перейшов Іван Гонта, що раніше служив сотником в Потоцьких. Місто було взято гайдамаками, які влаш­тували жорстоку розправу над поляками та євреями (уманська різанина була викликана не національ­ними, а соціальними мотивами, адже поляк на Пра­вобережжі — передусім, пан, єврей — орендар або шинкар).

Контрольована повстанцями територія була розподілена на полки і сотні. М.Залізняка проголо­шено гетьманом. Наляканий цими подіями цар­ський уряд наказав російському генералу Кречетникову розправитися з повстанцями.

Залізняка і Ґонту, а з ними близько 800 гайдамаків було схоплено під час зустрічі з російськими війсь­ками. Залізняка, як російського підданого, було по­карано батогами й заслано до Сибіру. Ґонту та ба­гатьох інших повстанців, яких передали польським властям, катували і стратили.

Проте і після придушення Коліївщини гайдамаки не складають зброї. Гайдамацький рух перекинувся на Лівобережжя. В 1772-1784 рр. там діяв загін Се­мена Гаркуші. Один з учасників Коліївщини, уродже­нець Черкащини Дем'ян Чернявщенко брав участь у селянській війні в Росії під проводом О.Пугачова.

ЧЕРКАЩИНА В І-й ПОЛОВИНІ XIX ст.

Політико-адміністративний устрій та суспільне життя.

Майже вся територія Лівобе­режжя сучасної Черкащини на початку XIX ст. вхо­дила до складу Золотоніського повіту Полтавської губернії (лише північ сучасного Драбівського ра­йону відносилася до Пирятинського повіту тієї ж губернії). На Правобережжі були розташовані Уманьський, Звенигородський, Чигиринський, Чер­каський та Канівський повіти Київської губернії.

Населення краю поділялося на кілька станів: дво­рян, міщан, козаків, кріпаків, державних селян.

Кращі землі належали царським сановникам, польським і російським поміщикам. Так, графи Воронцови і Бобринські мали землі в Черкаському та Чигиринському повітах, князі Кантакузени - в Зо­лотоніському, князі Лопухіни-Демидови — у Канів­ському та Золотоніському повітах тощо. За участь в польському повстанні 1830-1831 рр. багато маєтків, зокрема, міста Умань і Тальне, були відібрані у поль­ських магнатів Потоцьких, а багато польської шлях­ти було виписано із дворянського стану. В 1838-1860 рр. м. Умань було центром військових поселень. В ньому знаходилася військова адміністрації, мешкали чиновники, купці, священики.

Населення Черкащини взяло активну участь у війні 1812 року. Тут було сформовано 2 козацьких і 2 ополченських полки. Уродженець с. Прохорівка Золотоніського повіту генерал Д.Невіровський став одним з героїв цієї війни. Його дивізія відзначилась в боях під Красним та в Бородинській битві.

Місто Кам'янка було одним із центрів декабрист­ського руху в Україні. Тут, в маєтку В.Давидова зби­рались члени Південного товариства С.Волкон­ський, В.Давидов, Поджіо та ін., бував О.С.Пушкін.

Повстання декабристів знайшло відгомін серед народних мас. В 1826 року відбулися заворушення селян в районі Умані (с. Іваньки, Мошурів та ін.), в Корсуні тощо. В 30-х рр. відбулися виступи селян в Чигиринському повіті.

Селянський рух активізувався в 40-х рр. Най­більші заворушення сталися в 1848 р. в с. Ребедайлівка та Жаботин, які були придушені військами.

Соціально-економічний розвиток.

Селя­ни й козаки займалися рільництвом і скотарством, різноманітними промислами. Великого розмаху набуло чумацтво, особливо в околицях Золотоноші та Чигирина. Серед ремесел розвинутими були: шевство, кравецтво, ковальство, столярство та ін.

Поряд з кустарним виробництвом розвиваються поміщицька й купецька мануфактури. Так, значного розвитку набуває суконна промисловість.

У 1808 р. розпочала роботу Таганчанська (нині Канівського району), 1815 р. - Корсунська, 1818р. — Стеблівська (Корсунь-Шевченківський район) сукнярні. На середину XIX ст. це були вже великі під­приємства.

Перше місце за кількістю підприємств і обсягом продукції належало харчовій промисловості. Най­більш поширеним було борошномельне вироб­ництво. На середину XIX ст. на Правобережжі налі­чувалося І608 вітряків.

Черкащина стала центром цукроваріння. В 1838 році граф Бобринський збудував завод на вогневій системі в м.Смілі. Пізніше заводи були збудовані в Балаклії, Яблунівці, Капітанівці, Грушівці, Мартинівці, Селищі, Мокрій Калигірці та інших місцях. На се­редину XIX ст. на Правобережжі налічувалося 39 цу­кроварень. Найбільше цукроварень було в Чигирин­ському (12), Черкаському (11) і Канівському (10) повітах.

На початку 40-х рр. була заснована фірма "Ра­фінадний цукор братів Яхненків та Симиренка". Цій фірмі належали три великі цукрові заводи в селах Ташлик, Руська Поляна, Городище Черкаського по­віту. Виробничі процеси в них велися на базі паро­виків. Городищенський пісково-рафінадний завод, на якому застосовувалося обладнання з Франції, у середині XIX ст. був найпотужнішим у Російській імперії. Промисловці Яхненки-Симиренки випла­чували робітникам найвищу в регіоні зарплату. Ко­мерційні контори, склади і крамниці фірми роз­ташовувалися у найбільших містах, таких як Москва, Харків, Одеса. Торгували не лише цукром, але й борошном, худобою. Млинів та ґуралень найбіль­ше зосереджувалось на Уманьщині.

У формуванні та розвитку національного ринку велику роль відігравав водний транс­порт. Перше парове судно для буксирування вантажних барок було збудоване в 182 3 р. у маєтку М.Воронцова в с.Мошни Черкаського повіту. Через 12 років на Дніпрі почали ходити 2 пароплави купця Б.Розінга.

Поступово зростало значе­ння міст. В 1838 р. Сміла з нав­колишніми селами переходить до С.О.Бобринської, що пози­тивно вплинуло на розвиток не тільки Сміли, а й всього Черкась­кого повіту. В маєтку Бобринських були поштова станція, лікарня, цукровий та рафі­надний заводи, дві винокурні, три цегельні, два шкіряних за­води тощо. В Смілі в 1845 р. було 755 будинків, мешкало близько 8 тисяч жителів.

У1845 р. в Черкасах було 1200 будинків, прожи­вало 9400 осіб. З промислових підприємств у місті діяли 4 салотопних заводи, два цегельних, одна тютюнова фабрика.

В Корсуні у 1845 р. жило 5078 мешканців, в Стеблеві — 2553, у Звенигородці — 7501.

Великим містом була Умань. Населення міста нараховувало 8 тисяч 267 осіб. Тут був ряд навчаль­них закладів: духовне училище, училище земле­робства та садівництва, чоловіча гімназія та 2 жіночі, 2 комерційних училища. З 1822 р. існувало єврей­ське училище та інші єврейські школи. В місті було багато різних храмів: православні Успенський та Михайлівський собор, костьол, кірха, 2 синагоги, 13 молитовних будинків.

В Умані діяло кілька промислових закладів: один шкіряний та два свічкових заводи, миловарня, тю­тюнова фабрика. Потреби жителів та гостей міста обслуговували два готелі, одна харчевня, 15 шинків.

В Канівському та Черкаському повітах щороку відбувалося 25 ярмарків.

М. О. Максимович. Малюнок Т. Шевченка (1859р.)

 

 

Розвиток культури.

По­мітними були досягнення в сфе­рі культури. На початку століття були створені державні почат­кові й середні школи в селах Богодухівка, Кропивна, Жовнино, Гельмязів. У 1819 р. відкрито ду­ховну школу в Черкасах.

На території краю деякий час жили і працювали визначні українські та російські письмен­ники і поети: Іван Котлярев­ський (вчителював на Золотоні-щині в 1793-1796 рр., проходив військову службу в Умані в 1805 році), Євген Гребінка, Микола Гоголь, Олександр Пушкін, Де­нис Давидов, польський поет Адам Міцкевич та ін.

Уродженці Черкащини внес­ли помітний внесок в розвиток української культури, науки, ос­віти. В рідному краї вперше проявився геній Тараса Шевчен­ка. Не один раз, вже будучи широко відомим, він приїжджав на Черкащину.

Михайло Олександрович Максимович (1804-1873) народився в бідній дворянській родині на ху­торі Тимківщина під Каневом. Закінчив Москов­ський університет. Був видатним природознавцем, істориком, фольклористом, етнографом, філо­логом. М.О.Максимович був першим ректором і професором російської словесності Київського уні­верситету. З 1845 р., вийшовши за станом здоров'я у відставку, проживав на своєму хуторі Михайлова Гора поблизу села Прохорівка (тепер у Канівському районі). Продовжував займатися науковою робо­тою, підтримував творчі й дружні зв'язки з Т.Шевченком, Є.Гребінкою, іншими видними україн­ськими діячами.

В Золотоноші народився український поет Кос­тянтин Думитрашко (1814-1886), який викладав у Київській духовній академії, писав ліричні пісні, по­еми, гумористичні вірші.

Гордістю Умані є дендропарк "Софіївка", який будувався на рубежі ХУШ-ХІХ ст. архітектором Метцелем для Потоцьких.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1

 

doc
Додано
29 березня 2019
Переглядів
157
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку