Презентація на тему "Виговський Іван"

Іван Виговський

Тільки два роки — 1657-1659 — гетьманував Іван Виговський, але за цей короткий час устиг прибрати багато нищівних визначень своєї особи та діяльності, лайливих, чорних епітетів — і від сучасників (особливо у цьому вправлялися цар та його урядовці), і від нащадків — українських радянських істориків, для яких при згадуванні імені Івана Виговського ритуально обов'язковими були такі дефініції — «підлий зрадник», «ставленик і прислужник шляхетської Польщі, польських панів» тощо.

А насправді це був щирий патріот України, один із найвизначніших українських діячів середини XVII ст., політик, дипломат, професійний, високої кваліфікації державний і адміністративний керівник, воєначальник. Він повстав проти панування Московії в Україні й відстоював незалежність Української держави.

Рік народження Виговського невідомий. Походив він з українського шляхетського православного роду на Київщині. Про молоді роки майбутнього гетьмана майже нічого не відомо. Він здобув хорошу освіту, ймовірно у Києво-Братському колегіумі, чудово володів, окрім рідної української мови, ще й церковнослов’янською, польською, латинською, непогано знав російську, був прекрасним каліграфом. Майбутній гетьман був членом православного Луцького братства, яке в боротьбі проти Речі Посполитої обставило права української мови й православної релігії.

Підпис Виговського. Печатка Виговського. На початку Національно-визвольної війни 1648—1657 рр. під проводом Б. Хмель­ницького І. Виговський служив у польсько­му війську. Під час битви під Жовтими Во­дами потрапив у татарський полон, але був викуплений Б. Хмельницьким. У 1648 р. при­значений генеральним писарем.

Виявив блискучі дипломатичні здібності, виконуючи найважливіші доручення геть­мана, став одним з його найближчих рад­ників. Вів переговори з Польщею, Московією, Швецією, Кримським ханством. Гетьман Виговський та кримський хан Мехмед IV Гірей.

Боротьба за гетьманську булаву після першого невдалого гетьманування Юрія Хмельницького була недовгою. З-поміж претендентів виділялися Павло Тетеря, Мартин Пушкар та Іван Виговський. Всі троє – полковники Хмельницького, пройшли Визвольну війну і мали значний військово-політичний досвід. Іван Виговський здобув управління в першу чергу завдяки тому, що був компромісною фігурою зовнішньополітичної ваги. По-друге, він мав великий авторитет як генеральний писар. Ця посада була своєрідним еквівалентом прем’єр-міністра. Третьою причиною була пряма підтримка зі сторони Івана Богуна та деяких інших полковників, духовенства і широкого кола подільських міщан.

Ставши після Корсунської ради 1657 р. гетьманом України, продовжував політику Б. Хмельницького, спрямовану на збережен­ня державного суверенітету України.

Головним напрямком внутрішньої по­літики гетьмана Виговського була підтрим­ка старшини і шляхти, що поступово відок­ремлювалася від рядового козацтва, одер­жуючи за службу великі земельні угіддя. Сам І. Виговський був великим земельним магнатом, володів численними селами, містами і містечками. Турбувався гетьман і про інтереси пра­вославної церкви. Монастирям відписува­лися села, землі. Права на церковно-мона­стирські землі й на земельні володіння шляхти підтверджувалися і закріплювали­ся гетьманськими універсалами.

У зовнішній політиці Виговський ста­вив за мету підтримувати дружні відноси­ни з усіма сусідніми країнами, не віддаючи переваги жодній з них. У жовтні 1657 р. було укладено українсько-шведський до­говір, умови якого розроблялися ще за уча­стю Б. Хмельницького. Водночас гетьман відновив союз із Кримським ханством, розірваний Україною з моменту підписан­ня Березневих статей 1654 р., і розпочав переговори з Польщею.

Активна зовнішня політика Виговсько­го, спрямована на зміцнення міжнародно­го авторитету України, викликала занепо­коєння московського уряду. Намагаючись посилити свій вплив в Україні, він при­ступив до формування за допомогою своїх агентів анти гетьманської опозиції.

Центром опозиційних сил, очолюваних кошовим Барабашем і полковником Пушкарем, стала Полтавщина. Сюди проти по­всталих Виговський направив 20-тисячне військо і 40-тисячну кримську орду. На початку червня 1658 р. війську Пушкаря було завдано поразки. Сам полковник за­гинув у бою, разом з ним — 40 тисяч вояків. Яків Барабаш пізніше потрапив у полон і був страчений.

Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московії, підтримка нею антигетьманської опозиції змусили Виговського до союзу з Річчю Посполитою.

Після довгих переговорів між Україною і Польщею був підписаний Гадяцький до­говір (6(16).09.1658 р.). У ньому проголо­шувалося, що Чернігівське, Київське, Брацлавське воєводства утворюють Велике Руське князівство і входять до складу Речі Посполитої на правах автономії. Верховна влада, як цивільна, так і військова, нале­жала гетьману. Законодавчу владу повинні були здійснювати національні збори де­путатів від усіх земель князівства. Перед­бачалося створення власного суду. Козаць­ке військо мало складатися з 20 тисяч ко­заків і 10 тисяч найманців. Передбачалося відкрити в Україні два університети, чис­ленні гімназії, школи, друкарні.

Довідавшись про підписання договору з Польщею, Московія відкрито виступила проти України. Навесні 1659 р. 150-тисячна армія під командуванням князя Трубецького розпочала окупацію Лівобереж­ної України, руйнуючи й грабуючи все на своєму шляху. У червні 1659 р., зібравши всі військові сили, Виговський рушив на­зустріч загарбникам. У Конотопській битві (28—29 червня (8—9 липня) 1659 р.) ук­раїнська армія під керівництвом гетьмана вщент розгромила московські війська (40 тис. воїнів загинуло, 15 тис. потрапило в полон).

Петро Андрусів. Гетьман Іван Виговський, розгром царської армії під Конотопом 1659 року

Н. Сомко. Конотопська битва

Конотопська битва.

Конотопська катастрофа викликала справжній шок у Москві. Три дні Москва переживала траур. В історію українського народу Конотопська битва увійшла як славний символ національно-визвольної боротьби, як свідчення високого патріотизму і боєздатності козацького війська, неперевершеної військової майстерності козацьких полководців на чолі з гетьманом І. Виговським.

Але Виговський не зміг скористатися блискучою перемогою. Проти політики гетьмана виступила старшинська опозиція, представлена полковниками Я. Сомком, І. Богуном, В. Золотаренком, І. Брюховецьким. Водночас московські війська під командуванням Г. Ромадановського захопили Лівобережну Україну. У вересні 1659 р. відбулася Чорна рада. Козаки відмовилися визнати Гадяцький трактат, висловили не­довіру Виговському.

За цих умов у жовтні 1659 р. гетьман відрікся від булави і виїхав до Польщі. Через деякий час Виговський був призначений сенатором і київським воє­водою. З 1662 р. він бере активну участь у діяльності київського братства.

На початку 1664 р. Іван Остапович був обвинувачений у зраді й без суду за наказом полковника С. Маховського розстріля­ний під Вільховцем (тепер Черкаська об­ласть). Страта відбулася з подачі Павла Тетері, що був у той час гетьманом на Правобережжі, переконаного прихильни­ка Польщі. Виговський смерті не боявся. Коли зайшли до нього у в'язницю, він читав акафіст Пресвятої Богородиці. Перегорнувши сторінки до кінця, перехрестився й поволі вийшов на смерть.

Жінка Виговського, дізнавшися про загибель свого чоловіка, тяжко захворіла. Але, побоючись лиха й собі, хвора, втекла з Бара удвох зі своїм братом Юрієм. Криючись по лісах, дісталася до Руди, свого галицького маєтку. З великими труднощами добула тіло свого чоловіка й поховала його в скиті Руди Гніздичевської, в склепі Хрестовоздвиженської церкви. Через три місяці вона померла, заповівши поховати її поруч із чоловіком.

Івана Виговського поховали у Велико­му Скиті Манявському на Галичині.«Неспокійне було життя й сумна, й не­чесна була смерть гетьмана І. Виговського, доброго, щирого патріота, тонкого політи­ка, оборонця прав України, чоловіка вели­кого розуму та європейської просвіти» (І. Нечуй-Левицький).

Могила Виговського. Манявський скит

Могила Виговського. Манявський скит

Так трагічно скінчилося життя одного з видатних державних і політичних діячів України II пол. XVII ст. Та трагічною була не тільки смерть І. Виговського. Трагічним, по суті, виявилося все його перебування в ранзі гетьмана. Змагаючись у надзвичайно складних історичних умовах, насамперед, за національні інтереси свого народу, Іван Виговський, на жаль, так і залишився незрозумілим для останнього. Більше того, стараннями офіційної ідеології національний герой України, як це, на жаль, часто траплялося, став її «офіційним зрадником».

Незважаючи на ряд помилок, гетьман І. Виговський зайняв почесне місце серед самовідданих борців за свободу українського народу, за широку автономію України, за її незалежність.

Вшанування пам'ятіЗа сприяння героя України Возницького Бориса Григоровича в селі Руда, (Жидачівський район, Львівська область) створено музей Івана Виговського. Вибір місця розташування музею не випадковий — саме тут жила родина Виговських. Залишились лише рештки замку. За планом, музей може мати площу близько 1000 кв.м. До музею Виговського планують перевезти церкву 1724 року із сусіднього села, яку побудував син Івана Виговського.

Пам’ятник Івану Виговському на Львівщині

Село Руди - перший в Україні музей гетьмана Івана Виговського.

Від музею до пам’ятника гетьману кілька сотень метрів. Монумент звели у самому центрі села, перед будинком культури і майже навпроти колишнього маєтку Виговських, на території якого зберігся хіба що віковий дуб, котрий, мабуть, пам’ятає господаря у часи гетьманування.

В Івано-Франківській області встановили перший в Україні памя’тник Івану Виговському

Пам'ятник гетьману Івану Виговському в селі Германівка

Пам'ятник гетьману Івану Виговському в селі Вигові

Погруддя Виговського встановлене на честь перемоги в Конотопській битві

Погруддя Виговського встановлене на честь перемоги в Конотопській битві біля с. Шаповалівка у 1659 році.

Пам'ятник на честь перемоги в Конотопській битві

Пам'ятник на честь перемоги в Конотопській битві

Пам'ятник на честь перемоги в Конотопській битві

Капличка на поліКонотопської битви.

Пам'ятний знак на честь перемоги над Московією

24 жовтня 2010 року у місті Луцьку під залпи козацької гармати було урочисто відкрито меморіальну дошку пам'яті видатного українського гетьмана Івана Виговського. Дошку встановлено в Луцькому замку на будівлі Художнього музею. Представники духовенства освятили її. Автор — Микола Кумановський.

Марка Укрпошти. Гетьмани України. Іван Виговський

Ювілейні монети, присвячені ювілеям Івану Виговськогота Конотопської битви

Срібна Монета із серії «Гетьмани України». Іван Виговський

Скульптор Анатолій Кущ.

Виговський щиро любив Україну, відсто­ював її політичні й національні права, дбав про науку й просвіту на Україні, був, може, вищий за усіх своїх сучасників, окрім геть­мана Богдана та Немирича. Його можна поставити врівні з найліпшими діячами тих часів, з Богданом Хмельницьким, Дорошен­ком, Мазепою.І. Нечуй-Левицький

Найвидатніший український історик М. Грушевський оцінював І. Виговського як видатного керманича козацтва. Він визначав, що І. Виговський «був чоловік дуже досвідчений, розумний, не кепський політик, притім без сумніву - патріот український, завзятий автономіст, однодумець старшини, що разом з нею дуже бажав забезпечити свободу і незалежність України».