Чернігівщина у другій світовій війні

Тема: Наш край у роки Другої світової війни

Мета:

після цього уроку учні вмітимуть:

• знаходити
• пояснювати
• аналізувати
• висловлювати власні судження про становище рідного краю в роки війни

 

Обладнання:

Карта «Україна в другій світовій війні »

«Великая Отечественная война 1941-1945 гг.»

Джерела та література
Сергій  Леп’явко. Чернігів у роки війни (1941 – 1943)

Володимир Драгунов. Репортаж из сорок первого

 Герард Кузнєцов. Растерзанный Чернигов или юность, опаленная войной.

Леп’явко С. Коротка історія Чернігова. Київ, 2009
Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.

Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – Київ, 1990.

Г. Кузнєцов. Растерзанный Чернигов или юность, опаленная войной. - Чернігів. - 2005.
Книга Пам’яті України. Чернігівська область. – Київ. – 1995 – Т. 1.
Книга Скорботи України. Чернігівська область. – Чернігів. – 2003. – Т. 3.
С. Леп’явко. Чернігів у роки війни (1941 – 1943). – Чернігів. –

Федоров О. Підпільний обком діє. Київ, 1986;

Остання зима. Москва, 1985;

Війна народна — війна священна». Київ, 1984

Електронні ресурси:

http://naiz1.pp.net.ua/index/0-6

http://chernigiv.osp-ua.info/ch-1_fl-history.html

 http://history.org.ua/index.php?hrono

                                                     Мне Чернигов наш дорог вдвойне:

                                                     Помню год сорок третий, далёкий,

                                                     Дни боёв и ночные дороги,

                                                     И себя в той жестокой войне.

  

                                                    Я командовал танком тогда.

                                                   Подошли мы к реке спозаранку,

                                                   Заглушили моторы танков,

                                                   Стало слышно, как плещет вода.

                                                   Пили жадно пригоршнями мы,

                                                   Отмывали усталые руки.

                                                  До сих пор помню светлые звуки

                                                           Той сентябрьской деснянской волны.

                                                                                           Вячеслав Сорокин

 

 

                                            Хід уроку

Мотивація:  Чернігівщина… Давня, овіяна легендами земля, колиска східнослов’янської цивілізації та державності, билинний літописний край. Сьогодні ми починаємо знайомство з князівською добою в історії рідного краю, спробуємо доторкнутись до першоджерел, відчути подих історії, пройтися стежками сіверянської Кліо.

 

                        План викладу нового матеріалу:

1. Оборонні бої 1941 року

2. Окупація Чернігівщини фашистськими військами

3. Партизанський та підпільний рух

4. Визволення Чернігівської області в 1943 р.

І. Робота з картою.

-

Розповідь учителя:

Коли почалась Велика Вітчизняна війна, тисячі чернігівців пішли на фронт. 9 вересня 1941 р., після важких боїв, частини Червоної армії залишили Чернігів. Почався трагічний для його жителів час німецько-фашистської окупації, який супроводжувався масовими розстрілами, розбоєм і примусовими роботами в Німеччині мирних громадян. Страти відбувались в міській в’язниці, де було знищено близько 3 тисяч жителів, в урочищах Криволівщина – близько 20 тисяч, Подусівка – 15 тис., а також в урочищах Ялівщина, Рашевщина, Малєєв Рів і Березовий Ріг, де також загинули тисячі наших земляків. За час окупації гітлерівці винищили в місті і його передмістях 52,5 тисяч мирних жителів і військовополонених воїнів Червоної армії. Однак, не дивлячись на терор, в Чернігові діяло антифашистське підпілля, і місце загиблих патріотів тут же заступали нові герої.

Бої за Чернігів почалися в середині вересня 1943 р. і здійснювалися силами 13-ої армії Центрального фронту. 21 вересня жителі міста, які залишилися живими, святкували своє визволення.

Війна перетворила Чернігів в суцільні руїни. Було повністю знищено 50 і сильно пошкоджено 57 промислових будівель, зруйновано залізничне господарство, електростанцію, радіовузол, телефонний зв’язок. В результаті військових дій місто лишилося 70 відсотків житлового фонду.

Все це мало бути відновлено. Уже в кінці 1943 р. почались заняття в середніх навчальних закладах, а в 1944 р. в учительському інституті. В 1946 р. в Чернігів повернулись евакуйовані в Уфу експонати музею М. М. Коцюбинського.

Чернігів у вогні...

     9 вересня виповнюється сумна і трагічна для чернігівців 70-а річниця окупації міста гітлерівськими загарбниками.

     Але, на жаль, про оборону, окупацію та визволення Чернігова та області знають далеко не всі.
   Останнім часом з’явилося чимало нових публікацій, збірок документів, спогадів про події 1941-го у Чернігові. Серед таких книги: та інші, які доповнюють вже відомі нам факти регіональної історії.
    Наразі, є слушна нагода ще раз згадати про жахіття Другої світової війни, аби вони ніколи більше не повторилися.
      Пригадаймо, як саме все відбувалось.
     Зрозуміло, що доля Чернігова була пов’язана з перебігом подій на Південно-Західному фронті. У серпні 1941 року відбувались кровопролитні битви за Смоленськ, що північніше і Київ, що південніше від Чернігова. Під Смоленськом гітлерівці здобули важку перемогу, а от Київ підкорити їм ніяк не вдавалось. Перед німецьким командуванням постало питання: чи продовжувати наступ на Москву, покинувши Київ, чи кинути всі сили на столицю України? Другий варіант Гітлеру здавався більш доцільним. Планами вермахту передбачалось нанести удари в зустрічних напрямках: зі Смоленська на південь та з Кременчука на північ для оточення і знищення всього Південно-Західного фронту та захоплення Києва, що й було зроблено протягом вересня 1941 року. Судячи з наказів та інших директив, німецьке командування приділяло важливого значення оточенню і знищенню 5-ї радянської армії (командуючий генерал-майор Потапов), яка починаючи вже з 22 - 23 серпня займала оборону в межиріччі Дніпра – Десни під Черніговом.
     Відомий краєзнавець, почесний житель м. Чернігова Г. Кузнєцов, який був очевидцем того, що відбувалось у Чернігові влітку 1941-го пригадує у своїй автобіографічній книзі «Растерзанный Чернигов, или юность, опаленная войной», що війна для нашого міста розпочалася так: «27 червня 1941 року відбувся перший наліт ворожої авіації на Чернігів. Близько опівдня німецький бомбардувальник «Юнкерс» скинув декілька бомб в районі залізничної станції

 

 

Руїни Чернігівського залізничного вокзалу (фото з особистого архіву сім'ї Ягодовських)

   

 

    Характерним явищем перших днів війни був інтерес  жителів міста до місць падіння бомб. Люди збігались до міста події, щоб оглянути наслідки бомбардувань. Збирали уламки, оглядали масштаби руйнувань. 
     Трохи пізніше, на початку липня, подібні події викликали протилежну реакцію населення. При наближенні німецьких літаків, про що повідомляла служба протиповітряної оборони фабричними гудками, або гудінням сирен, всі поспішали сховатися в найближчих бомбосховищах або «щілинах» (невеликі бомбосховища у вигляді траншей) »
      Але найстрашніші випробування для Чернігова були попереду…
    Фатальний для міста суботній день 23 серпня 1941 року почався як звичайно, і, здавалося, ніщо не віщувало тих трагічних подій, які розгорнулися лише через кілька годин. За свідченнями Г. Кузнєцова: «23 серпня 1941 року близько 18 години з боку Гомеля з’явились 19 німецьких бомбардувальників.

 

 

Чернігів під час бомбардування (фото з особистого архіву сім'ї Ягодовських)

   

 

    Раптом оголосили повітряну тривогу – завили сирени та заводські гудки…Почали стріляти зенітки. Коли літаки досягли центру міста, почувся якийсь гуркіт у повітрі. Через декілька секунд град запалювальних бомб вкрив килимом мирні квартали Чернігова. Миттєво спалахнули численні пожежі, окремі осередки яких швидко злилися в суцільне море вогню
   Спроби мешканців гасити пожежі були перервані наступною атакою ворожих літаків, які скинули на місто вантаж фугасних і осколкових бомб різних калібрів, щоб мешканці не гасили пожежі. Люди почали рятуватися в «щілинах», підвалах, в ярах, тікали за місто. З короткими перервами близько 30 хвилин німецькі бомбардувальники атакували Чернігів
    Третя хвиля бомбардувальників знову закидала місто запалювальними бомбами
    Четвертий наліт, як і другий, був відзначений скиданням фугасних і осколкових бомб
   Небачена пожежа охопила велику територію від вул. Комсомольської до р. Стрижня в одну сторону і від вул. Старокиївської до Валу – в іншу. На околицях міста – Лісковиця, Бобровиця, Красний хутір, Казармена ділянка, Задрипівка, де одноповерхові будинки стояли в оточенні садів і городів, – запалювальні бомби рідко потрапляли в будівлі і великих збитків не скоїли, згораючи посеред фруктових дерев, чагарників або на грядках

 

Катерининська церква (фото з особистого архіву сім'ї Ягодовських)

    Жахливий вигляд мала при в’їзді до Чернігова по Київському шосе Катерининська церква – пам’ятка архітектури XVIII століття, кожна баня якої горіла, як гігантська свічка. П’ять вогняних стовпів встали над храмом, опромінюючи своїм зловісним світлом всю округу. У передвоєнні роки цю церкву перетворили на сховище обласного архіву. Бомби, начинені фосфором, пробивши залізний дах храму, запалили стелажі з документами.
   Прямими влученнями запалювальних та фугасних бомб були знищені три архівосховища обласного архіву, що містились у Вознесенській та Катерининській церквах і в будинку № 5 по вулиці Леніна, будинок відділу держархівів УНКВС та канцелярія облдержархіву.
Червоні заграви та дим від пожеж, що піднімались над Черніговом, було видно на відстані 35-ти кілометрів від обласного центру. У вогні і під завалами гинули мирні жителі, поранені переповнених госпіталів і лікарень
    Масовані нальоти німецької авіації на Чернігів, які продовжувались з 23 по 25 серпня три доби поспіль перетворили історичний центр одного з найстаріших міст Європи, з його унікальними пам’ятками історії та культури різних епох, в суцільну руїну. Більшість чернігівців наляканих страхіттями бомбардувань, почали тікати в навколишні села в пошуках тимчасового притулку, багато хто пішов пішки на схід.
   У наступні дні, аж до вступу німецьких військ до Чернігова 9 вересня, місто продовжували бомбити, хоча і не так запекло, як раніше
   Скільки людей загинуло в місті під час бомбардувань, не піддається обліку. Але жертв було чимало
   Під час німецьких авіанальотів були спалені та пошкоджені 6 храмів часів Київської Русі: Борисоглібський, Елецький, Катерининський, Воздвиженський, Вознесенський, П’ятницький.

 

 

Чернігівський колегіум (фото з особистого архіву сім'ї Ягодовських)

 

 Борисоглібський собор (фото з особистого архіву сім'ї Ягодовських)

 

 

П'ятницька церква (фото з особистого архіву сім'ї Ягодовських)

 

    Червоноармійці, що відступали через Чернігів, вже в повоєнні роки згадували, що були вражені виглядом зруйнованого міста, трагедією його жителів. Ось як описував свої враження про побачене в місті один з них:
   «Увесь простір, що можна було осягнути оком, лежав у руїнах. Купи рудої цегли, уламки стін, каркаси і залізо з дахів під шаром пилу і попелу лежали на місцях будинків. Їдкий дим, поширював гіркий запах згарищ.
    Вчора на місці цього хаотичного нагромадження каміння і сміття стояло велике сучасне місто. Тепер воно нагадувало сумну картину «Останній день Помпеї».

 

Руїни центральної частини міста (фото з особистого архіву сім'ї Ягодовських)

   Кинуте населенням, майже повністю зруйноване місто, зазнавало нашестя мародерів, з найближчих до Чернігова сіл. Нишпорили по квартирах у пошуках речей і деякі жителі Чернігова. »
    Внаслідок бомбардувань сотні мирних жителів міста загинули та були поранені, центральна частина міста лежала у руїнах. В ніч на 28 серпня на північних підступах до Чернігова почалися запеклі бої. Але не дивлячись на героїзм бійців Червоної Армії, сили виявились нерівними, тиск ворожих армій був не під силу знесиленим попередніми боями радянським формуванням. З важкими втратами війська Південно-Західного фронту Червоної Армії відступили з території Чернігівщини. На 20 вересня в руках ворога опинилась вся область.
    На окупованій території Чернігівської області фашисти встановили жорстокий режим, який характеризувався здійсненням великої кількості каральних акцій щодо місцевого населення, накладанням на нього різних податків і примусом до каторжної праці. Встановлення «нового порядку» викликало справедливий опір населення: розпочало свою діяльність підпілля, створювались партизанські загони. Крім обласного партизанського загону, який згодом переріс у з’єднання, з вересня 1941 року активні бойові дії ведуть Холминський, Корюківський. Добрянський, Грем’яцький та Носівський партизанські загони, з липня 1942 р. – Любецький. Навесні 1943 у межиріччі Дніпра і Десни активно боролися з ворогом загони ім. М. Коцюбинського – в Чернігівському районі, ім. М. Щорса – в Остерському. На півдні області завдавали удари по фашистах Варвинський, Козелецький та інші партизанські загони, які постійно завдавали ворогу ударів, чим допомагали Червоній Армії, відволікаючи увагу німців на себе. На час визволення Чернігівщини в п’яти партизанських з’єднаннях та окремих загонах налічувалось біля 22 тис. партизанів.
     Завдяки реалізації командуванням Червоної Армії завдань Чернігівсько-Прип’ятської операції бої за визволення Чернігова почалися в середині вересня 1943 року і здійснювалися силами 13-ої армії Центрального фронту під командуванням генерал-лейтенанта М. П. Пухова. 21 вересня 1943 року після триденних боїв, Червона Армія штурмом оволоділа обласним центром – містом Чернігів, а до кінця вересня вся територія області була визволена від ворогів.

 

Будівля Чернігівського облвиконкому (нині Чернігівська облдержадміністрація).

Фото з особистого архіву сім'ї Ягодовських.

     Чернігів зазнав непоправних втрат. За офіційними результатами створеної в Радянському Союзі Надзвичайної комісії, яка мала на меті підрахувати збитки, завдані війною, у Чернігові повністю або частково було зруйновано 1740 будинків, що складало 70% усього житлового фонду міста. Разом з промисловими та суспільними об’єктами було зруйновано понад 4 тисячі споруд, серед яких 14 шкіл, педагогічний інститут, драматичний театр, вокзал, всі підприємства міста та багато-багато іншого. По всій області в руїнах лежали понад 50 населених пунктів. Майже повністю була зруйнована вся інфраструктура області. Знищено та закатовано біля 130 тисяч чоловік, з них 50 тисяч – в обласному центрі. Вивезено до Німеччини понад 40 тисяч мирних жителів, в тому числі 7 тисяч жителів Чернігова. На фронтах Другої світової війни загинуло біля 135 тисяч наших земляків. (за приблизними підрахунками в перші ж дні війни з Чернігівщини було мобілізовано на фронт біля 200 тисяч чоловік).

 

Міський млин, що згорів під час бомбордування міста німецькою авіацією в серпні 1941 року, розібраний німцями на цеглу під час окупації (фото з особистого архіву сім'ї Ягодовських)

     Як слушно наголошує С. Леп’явко у книзі «Чернігів у роки війни (1941 – 1943)» рішенням уряду місто Чернігів було включене до переліку міст Радянського Союзу, що найбільше постраждали під час війни. За ступенем руйнувань воно посіло четверте місце в країні. Але Чернігів протягом війни поніс не тільки колосальні матеріальні збитки, але і людські. Катастрофічно зменшилось населення міста у порівнянні з довоєнним періодом (за даними перепису на 1939 р. в Чернігові проживало 68 800 чоловік). Наприкінці 1941 року в Чернігові проживало біля 30 тисяч осіб, а у жовтні 1943, після визволення – лише 11 тисяч. Зрозуміло, що частина мешканців перебували на фронтах, частина - в евакуації, але багато людей загинуло. Ось такими катастрофічними наслідками обернулась для жителів Чернігівщини ця страшна війна.

 

Чернігівці на відбудові міста (фото з особистого архіву сім'ї Ягодовських)

   

 

Фе́доров Олексі́й Фе́дорович (* 30 березня 1901, Лоцманська Кам'янка (зараз в межах Дніпропетровська) — † 9 вересня 1989) —генерал-майор, двічі Герой Радянського Союзу, радянський партійний і державний діяч, в роки Німецько-радянської війникомандир Чернігівсько-волинського партизанського з'єднання,перший секретар Чернігівського і Волинського підпільних обкомівКПРС.

Народився 30 березня 1901 року в станиці Лоцманська Кам'янка(нині в складі Дніпропетровська) в селянській сім'ї. Закінчив чотири класи початкової школи. 1920 року добровольцем пішов в Червону армію, брав участь в Громадянській війні на боці російських більшовиків. З 1924 року — будівельник на залізниці. Член ВКП(б) з 1927 року.

1932 — закінчив Чернігівський будівельний технікум. 1932–1938 — на профспілковій і партійній роботі, з 1938 до німецько-радянської війни — перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У. Залишений у підпіллі, організував партизанський загін, який підпорядковувався НКВС СРСР. За даними спецслужб, до березня 1942 очолюваний О. Ф. Федоровим Чернігівський партизанський загін провів 16 боїв, убивши близько тисячі німецьких військовослужбовців, проводилися інші систематичні диверсії на території України — зруйнував 33 шосейних і залізничних мостів, пошкодив 5 ешелонів на залізниці, підірвав 5 складів, 2 заводи.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 травня 1942 року «за зразкове виконання бойових завдань» в тилу ворога, і проявлену мужність і героїзм, полковому комісарові Олексію Федоровичу Федорову присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 746). Взимку і навесні провів низку нових диверсій. Його угрупування нараховувало 12 загонів. Чисельність — від 3500 до 5400 бійців.

1943 — за наказом НКВС, перемістив диверсійні загони на територію правобережної України і далі, на Волинь. Там федоровці проводили терористичні операції в українських населених пунктах, чинили опір збройним силам УПА. З наближенням лінії фронту та у зв'язку з провалом військових операцій проти відділів УПА, влиті до складу діючих армій. Частина федорівців кинута на лобові атаки м. Ковель. В кінці березня 1944 року партизанське з'єднання, яким керував Федоров, при зустрічі з передовими частинами Червоної армії налічувало 5257 чоловік.

У квітні 1943 Федорову присвоєне військове звання генерал-майор. З 7 липня 1943 до 14 березня 1944 його партизани пошкодили 549 ешелонів з боєприпасами, пальним, технікою та продовольчими товарами.

У квітні 1944 Федорова направили керувати комуністами в обласних центрах України. Обіймав високі партійні посади. Став першим секретарем Херсонського, Ізмаїльського, Житомирського обкомів партії. 1950 року навчався на курсах Академії суспільних наук. З 1957 до 1979 роки — міністр соціального забезпечення УРСР. Член президії Радянського комітету ветеранів війни, голова комісії у справах колишніх партизан при Президії ВР УРСР, яка виконувала, зокрема, «фільтраційні» функції проти людей, що перебували на окупованій території.

Депутат ВР СРСР 1-11 скликань. Почесний громадянин Ковеля (1969), Луцька (1969), Херсона (1988).

Помер 9 вересня 1989 року. Похований в Києві, на Байковому кладовищі.

Нагороджений шістьма орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції,орденом Суворова 1-у ступеню, орденом Богдана Хмельницького 1-у ступеню,орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, орденом Трудового Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки,медалями.

[

Меморіальна дошка на будинку в Києві де з 1966-го по 1989 рік проживав Федоров О. Ф.

Розділ І. Розчленування території Чернігівщини

 

1.1. Окупація німцями Чернігівщини

 

Перший наліт ворожої авіації на Чернігів відбувся 27 червня 1941 року. У погожий сонячний полудень німецький бомбардувальник «Юнкерс-87» з'явився в небі над залізничною станцією й вивалив зі свого чрева смертельний вантаж - бомби, які з наростаючим свистом, що переходить у пронизливий вий, полетіли на землю, несучи із собою смерть.

Там, на пристанційній території, після вибухів бомб щось зайнялося, і високо в небо здійнявся чорний стовп диму. Пізніше розповідали, що не обійшлося без убитих і поранених. У цистерну з пальним, що стояло на шляхах поруч із ешелоном, у якому везли поранених із фронту, потрапила бомба, від вибуху цистерни зайнялися вагони з пораненими. Частина з них загинула.

Характерним для перших днів війни був інтерес городян до того, що відбулося там, де впали бомби. Люди збігалися до місця події, щоб подивитися воронки бомб, зібрати осколки, своїми очами побачити руйнування. Начальство теж, проявляючи цікавість, котило в тім же напрямку у фаетонах і на пролітках (легкових машин тоді було мало, та й ті мобілізували для потреб армії).

Трохи пізніше, уже з початку липня, подібні події викликали протилежні дії. При наближенні німецьких літаків, коли служба протиповітряної оборони сповіщала про це населення фабричними гудками й виттям сирен, усі поспішали в укриття - бомбосховища й «щілини». І не тому, щоб не загинути від вибухів бомб, які все частіше й частіше падали в різних частинах міста, а з побоювання постраждати від осколків зенітних снарядів, дощем сипавшихся з неба. Ці важкі шматочки металу із рваними краями набирали при падінні з великої висоти таку силу, що пробивали наскрізь залізні дахи будинків і начисто зрізали гілки дерев у садах і парках міста, і не було спасіння тому, хто попадав під цей «залізний дощ».

На той час кілька зенітних батарей уже встановили на західній і південній окраїнах Чернігова для охорони залізничного вузла, залізничного й автобусного мостів через Десну.

Тим часом лінія фронту, судячи зі зведень Совінформбюро, неухильно наближалася до Чернігова. У них стали згадувати про жорстокі бої не тільки на Житомирському, але й на Київському й Гомельському напрямках.

Через місто на захід до Дніпра проходили в пішому ході колони червоноармійців у ще чистенькому обмундируванні, з новенькими гвинтівками. На плечах несли кулемети. Артилерію везли слідом за колонами на кінній тязі.

У протилежному напрямку із заходу на схід ішли юрбами і їхали обозами біженці із Західної України, Житомирщини, Білорусії. Їх втомлені, похмурі особи несли на собі печатку горя й страждань, ще не бачених чернігівцями.

Брели через місто велика рогата худоба, вівці й навіть череда свиней, яку підганяли жінки-колгоспниці й підлітки. Все це збіговисько, що мукає, що бекає й хрюкає, тяглося, не поспішаючи, до автодорожнього моста через Десну, перекриваючи іноді повністю рух по вулиці Толстого - основної магістралі, - через місто, із заходу до Київського шосе й далі до переправи. Хмари дрібного сухого пилу, збитої на дорогах масами людей і тваринами, висіли в повітрі з раннього ранку й до пізнього вечора.

Населення стало зазнавати труднощів із продовольством. Деякі заповзятливі люди вистачали з магазинів про запас усе, що можна, створюючи паніку. Сурові міри покарання, введені повсюдно проти тих, хто дезорганізовував торгівлю, сталі застосовуватися й у Чернігові.

У місті росли й ширилися різноманітні слухи, які поширювалися зі швидкістю блискавки. Їх сіяла німецькі агентури й притаівшієся вороги Радянської влади. Ціль слухів - вселити страх у душі людей, вселити думці про те, що гітлерівська армія непереможна й крах Червоної Армії неминучий, підірвати оборонні заходи й т.д.

Труднощі військового побуту для мирного населення зростали: все довше і довше ставали черги за хлібом, зникли із продажу цукор, м'ясопродукти й багато чого іншого.

Рятували положення овочі. У кожного городянина в ті часи був город - якщо не біля будинку, то за містом, на Кордовському лугу, на лугах біля Святого гаю (Лесковцька заплава) і в інших місцях на околицях Чернігова.

Крім цього багато жителів містили домашню живність - свиней, кіз і навіть корів, не говорячи вже про кроликів, курей, уток, так що голод в обласному центрі ще не відчувався.

Чернігів з кожним днем ставав все менш людним. Одні чернігівці, а їх були тисячі, пішли будувати протитанкові рови й дзоти на лінії майбутньої оборони міста, інші поступово евакуювалися на схід різними шляхами - залізницею по Ніжинської гілці й на пароплавах нагору по Десні до Новгород-Сіверського. Евакуація проходила під ударами гітлерівської авіації, що панувала в повітрі, обстрілювало й бомбила всіх підряд і військових, і біженців, і пересувні госпіталі під знаком Червоного Хреста.

У самому Чернігові розгорнули кілька госпіталів. Під них, як правило, відводили будинки шкіл. Наприклад, великий госпіталь, у якому лікували не тільки радянських військовослужбовців, але й поранених німецьких військовополонених, відкрили на базі школи № 2 ім. Войкова, на вулиці Пролетарській.

Незважаючи на невдачі нашої армії на фронті, про які дуже обережно повідомлялося у зведеннях Совінформбюро, життя міста аж до кінця серпня 1941 року протікала організовано, у твердих рамках воєнного стану.

Не підлягаючі мобілізації в силу різних причин чоловіки й жінки вступали в ряди народного ополчення. Усього в місті в ополчення вступило 2059 чоловік, у т.ч. 708 жінок.

Розгорнулася масова підготовка населення по протиповітряній обороні, розрахована на 15-годинну програму (з них 13 годин практичних занять). Вона включала вивчення методів гасіння запальних бомб при їх влученні в житлові й інші будови, користування протигазом, надання першої медичної допомоги потерпілим від отруйних речовин й ін. Це навчання проводилося працівниками Осоавіахіма, громадською організацією, подібною до ДОСААФ. Заняття проходили на пустирях або в скверах. На Лесковіці, наприклад, вони проводилися на базарчику по вул. Луговій (біля дерев'яного одноповерхового будинку, що використалися для молодших класів школи № 4 (тепер тут розміщається дитяча туристична станція).

По спогадах колишнього секретаря Чернігівського горкому КП(б)У Левоненко В. М. підготовка партійного підпілля для боротьби з німецько-фашистськими загарбниками у випадку окупації противником Чернігова почалася з того, що це питання було обговорено на засіданні міського партійного активу наприкінці червня 1941 року за участю секретарів партійних організацій, керівників підприємств, установ й іншого активу. Підбором людей для боротьби в тилу ворога в обласному центрі залишалися як окремі підпільники, так і групи по 5-7 чоловік займався Левоненко разом із секретарями горкому Красильниковим і Климчуком. Усього залишалося 7 груп і біля десяти підпільників-одинаків.

Групи були створені на залізничній станції Чернігів, електростанції, вузлі зв'язку й на інших підприємствах. Для зв'язку між ними й з партизанами підібрали в різних частинах міста явочні квартири.

Заклали для потреб підпілля дві таємні бази. Одна була влаштована за залізничним полотном недалеко від вокзалу, куди Левоненко разом зі членом підпільного горкому КП(б)В, машиністом залізничного депо Соловйовим А. С. і шофером горкому заклали тол, детонатори, гранати, карабіни, нагани, патрони, а також продукти - сало, сухарі.

Другу базу із продуктами заклали в лісі біля приміського села Забаровки Левоненко В.М., голова міськвиконкому Брон І.Я. і горкомовський шофер.

Одночасно в Чернігові з 27 липня 1941 року початку почала працювати спецшкола по підготовці командирів партизанських загонів й інструкторів, організована ЦК КП(б)У. Розміщалася вона на Подусівці. Пропускна здатність школи 150-200 чоловік при програмі навчання 3 дні, після, чого курсантів озброювали й перекидали на територію, зайняту противником. Природно за такий короткий строк якісну підготовку майбутніх партизанів забезпечити було важко.

У ті хвилини молоді хлопці-розвідники посивіли й постаріли душею на багато років. Вони навіч побачили «новий порядок», що почали встановлювати на захоплених територіях гітлерівці і їхні пособники.

Після повернення з тилу ворога розвідники доповіли про все побачене в штабі 5-й армії, що розташовувалася тоді в м. Овруч. Їх прийняв командуючий армією генерал М. І. Потапов.

Вислухавши розповідь про розправу гітлерівців над мирними беззахисними людьми, генерал наказав зробити операцію відплати. І знову пішли у ворожий тил розвідники загону ДД-8, але тепер уже на чолі спеціального підрозділу, оснащеного автоматичною зброєю й гранатами.

Німецьким літакам, які налітали на місто в нічний час, подавали світлові сигнали шпигуни, наводячи бомбовози на важливі військові об'єкти. Виловлювати ворожі агентури органам НКВД помогало місцеве населення.

Від мостів через Десну, які й денний час неодноразово намагалися бомбити «Юнкерси», відганяли ворога як зенітні батареї, так і винищувачі «І-16» й «Чайки», що базувалися на аеродромі біля с. Количевка.

Фатальним для Чернігова став літній день 23 серпня. Почався як звичайно й, здавалося, ніщо не передвіщало тих трагічних подій, які розгорнулися через кілька годин. Як звичайно, тяглися через місто до автодорожнього моста через Десну численні обози біженців, зрідка проходили по вулицях машини з військовими, на пристанційних шляхах шло завантаження вагонів різним майном для евакуації на схід. Багато підприємств й установи вже звертали свою роботу через наближення фронту. Однак ще багато жителів міста було зайнято на збиранні врожаю в прилеглих селах.

В 18 годин дня з боку Гомеля з'явилися 9 німецьких бомбардувальників. Вони летіли трійками на невеликій висоті й коли досягли центра міста, почувся якийсь незрозумілий шурхіт. Через кілька секунд град запальних термітних бомб обрушився на мирні квартали Чернігова в його центральній частині. Спалахнули численні вогнища пожеж.

Спроби жителів гасити запальнички були перервані наступною хвилею ворожих літаків, які висипали на місто вантаж осколкових і фугасних бомб різного калібру.

З короткими перервами хвиля за хвилею атакували Чернігів німецькі бомбардувальники, і море вогню охопило територію міста від вулиці Комсомольської до річки Стрижень в одну сторону, і від вулиці Старокиївської до Вала - в іншу.

На окраїнах, де були одноповерхові будинки в оточенні садів і городів, запальнички рідко попадали в будови й великий збиток не принесли.

Моторошне видовище являла собою варта на невеликому пагорбі при в'їзді в Чернігів по Київському шосе п’ятиглава Єкатерининська церква - пам'ятник архітектури XVIII століття, кожна глава якої горіла, як гігантська свіча. П'ять вогненних стовпів стали над нею.

У передвоєнні роки церква перетворили в сховище архіву. Бомби, пробивши залізний дах храму, запалили стелажі з папером, стекла вікон повилітали від вибухів - сильна тяга гарячого повітря викидала через прогорілі куполи палаючі аркуші документів угору на сотні метрів. Вони розліталися по лугах на берегах Десни й там догоряли в траві й кущах.

Величезну багряну заграву, що встала над Черніговом, бачили в Ріпках, Березном, Куликівці й інших населених пунктах, що перебувають від Чернігова на відстані десятків кілометрів.

Масовані нальоти німецької авіації тривали до 25 серпня, тобто троє доби підряд ішло систематичне навмисне знищення одного з найдавніших міст країни з його унікальними пам'ятниками старовини, історії й культури.

У наступні дні, аж до вступу німецьких військ у Чернігів 9 вересня, місто продовжували теж бомбити, хоча й не так запекло, як у попередні дні. Налітали окремі літаки.

Червоноармійці, що відступали через Чернігів, були вражені картиною зруйнованого міста, трагедії його жителів. Наприкінці серпня практично всі жителі покинули місто, розбрелися по околишніх селах, багато хто пішов на схід. По вулицях Чернігова серед паруючих руїн бродили одягнені хто в що горазд, або зовсім голі хворі психоневрологічного диспансеру, що залишилися без догляду. Вони наганяли жах на деяких, що залишилися у своїх будинках на окраїнах міста жителів.

Кинутий населенням напівзруйноване місто піддалося навалі мародерів, що нахлинули із ближніх до міста сел. У Чернігів вони йшли юрбами й злегку, тільки з порожніми мішками а руках. Назад тягли все, що попадало під руки. Грабували без зазору совісті й житло, і магазини, і склади. Не всі, звичайно, селяни зайнялися цією несправедливою справою, але ті, кого жадібність погнала за наживою в палаючий, що піддавався нальотам німецької авіації місто, наволокли у свої хати, клуні й комори гори різного добра.

Розігнати цю зграю не було кому. Місцева влада пішла за Десну. А голова міськвиконкому Брон І.Я встиг добігти до Харкова. Його заарештували й по вироку військового трибуналу розстріляли за боягузтво, за те, що кинув місто в такий тяжкий для нього годину.

Військовим у ту пору не дуже було до наведення порядку у всім цьому. Вони готувалися до оборони на ближніх підступах до Чернігова. Опір частин 5-й армії, що обороняла Чернігів, було завзятим, але ворог мав перевагу в живій силі й техніку.

 

 Установка нацистського «нового режиму»

 

У самому місті боїв не було. 9 вересня 1941 року ковані чоботи солдатів вермахту застукали по брукових бруківках Чернігова. В історії древнього міста відкрилася нова сторінка, лиховісна по своєму змісту від першого до останнього рядка.

Орда завойовників у зеленій уніформі, ненажерлива, як сарана, заполонила місто. Автодорожній і залізничний мости були висаджені відступаючою Червоною Армією, і в Чернігові скопилася маса німецьких військ всіх пологів зброї, що очікує наведення переправи через Десну.

Солдати валандалися по дворах на окраїнах міста й виглядали, де й що можна потягнути. З усіх боків чулася: «Матка, яйки! Матка, млеко! Матка, клеб!»

Потроху в Чернігів стало повертатися населення, що покинуло місто під час бомбування, а також багато хто з тих, хто евакуювався, але змушений був повернутися, тому що наступавшіє зі сторони Новгород-Сіверського на Прилуки німецькі дивізії перерізували всі дороги на схід.

Не вірячи своїм очам, оглядали люди своє рідне місто, знівечений до невпізнанності численними руйнуваннями. Ця картина придушувала й гнітила кожного, тим більше, що багато із тих, хто повернулися знайшли замість рідного вогнища попелище. Чернігів став для них чужим. Слух різала іншомовна мова прибульців, що звучала музика губних гармошок на кожному кроці, на яких пілікали солдати.

Серед військ, що окупували Чернігів, заполонили своїми візками, мотоциклами, величезними вантажівками, пушками, танками всі вулиці й площа, були, звичайно, різні німці - нахабні й ввічливі, аматори поживиться й які не займалися грабежами. Але всіх їх відрізняло якусь зарозумілість стосовно місцевих жителів. На лиці кожного було вираження самовдоволеної переваги. А багато хто поводився в присутності людей так, начебто вони, ці аборигени, були не люди, а безсловесні тварини. Солдати могли відправляти свої природні потреби не тільки при дітях, але й при дорослих. Уявляючи себе представниками нордичної вищої раси, нацисти вважали слов'ян унтер-меншами, тобто недолюдинами, і поводилися відповідно до свого світогляду. Хвалена німецька культура залишилася в них за, у далекому фатерлянді. Тут фриці були просто завойовниками, як вони вважали, життєвого простору.

Незабаром військ у місті значно зменшилося. Фронтові частини в Чернігові довго не затрималися. Автодорожній дерев'яний міст через Десну був зруйнований тільки частково, і німці досить швидко його відновили руками радянських військовополонених.

Військова німецька комендатура, що з'явилася в місті (вона розмістилася у двоповерховому будинку дитячого саду на вул. Комсомольської - нині дитячий сад № 56) вжила негайних заходів до створення місцевої адміністрації - міської управи й української поліції.

Офіцер коротко оголосив через перекладача, що відтепер і навіки в Чернігові встановлюється німецька влада, всі жителі повинні безпрекословно виконувати її накази. Тим, хто насмілиться їх порушити - смерть.

Про призначення окупантами нового бургомістра чернігівці довідалися через кілька днів з вивішеного на заборах оголошення міської управи, під яким стояв підпис - Е. Азаров.

В оголошенні говорилося про негайну реєстрацію чоловічого населення віком від 18 до 45 років включно, всіх командирів і комісарів Червоної Армії) членів і кандидатів у члени ВКП(б), що були працівників НКВД і в'язниці, жителів міста - євреїв. Параграф 4 цього оголошення містив погрозу відповідальності за законами воєнного часу тих, хто спробує ухилитися від реєстрації.

Недоліку в оголошеннях і наказах управи й комендатури не було. Їх вивішували часто й, як правило, завжди згадувалося: за невиконання розпоряджень нових міських влада передбачалося найчастіше одне покарання - смерть.

Через кілька днів після захоплення Чернігова прибула в місто служба безпеки СД, польове гестапо й тільки що організована українська поліція почали полювання за залишеними для підпільної роботи радянськими патріотами.

Першими помічниками гітлерівців у виловлюванні підпільників, що бігли з полону бійців і командирів Червоної Армії й не встигли евакуюватися в силу різних причин партійних і радянських працівників стали українські націоналісти, що зуміли, і свій час піти в глибоке підпілля й замаскуватися під різними личинами. Не без подиву чернігівці довідалися, що начальником української комендатури, що влаштувалася в будинку на розі вулиць Куйбишева й Комсомольської, над яким розвівалися на холодному осінньому вітрі зловісно два прапори - жовто-блакитне українських націоналістів і гітлерівське - червоне, з білим колом і чорною свастикою в його центрі - став колишній співробітник НКВД С. Тураш. У свій час він звірствував при організації колгоспів у Козелецькому районі, потім приклав руку до репресій чесних людей в області в 1937-1938 рр.; а з появою «визволителів» України від більшовизму, як себе йменували окупанти, показав свою щиру особу.

У розпорядження місцевої адміністрації німці передали в'язницю. Начальником її поставили Носенко, що мав досвід у цій справі. До революції він був начальником в'язниці в Борзні. Склад наглядачів й охорону укомплектували за рахунок поліції.

Одночасно не можна не сказати, що багато хто був деморалізований перемогами німецької армії на фронті, пануванням ворожої авіації в повітрі, відступом наших військ на схід. На психіку давили численні колони радянських військовополонених, яких німці гнали через Чернігів після оточення й розгрому декількох армій Південно-західного фронту в районі Пирятина й Прилук. Там Червона Армія потерпіла одне з найважчих поразок за всю війну. В оточення потрапило біля півмільйона людей і величезна кількість військової техніки. При спробі прорватися з боєм до своїх загинули командуючий фронтом генерал-полковник Кірпонос і багато офіцерів його штабу.

Похнюпивши голови, брели по розбитим танками дорогам люди, які вмирали від голоду, холоду й хвороб, за колючим дротом фашистських концтаборів. Одним з таких таборів, де повільною смертю гинули полонені, був табір на Кругу. Сюди, на відкриту всім вітрам територію сенопункта, усього лише із двома навісами для зберігання сіна, зігнали тисячі червоноармійців. У літнім обмундируванні вони втримувалися там й у дощ, і в сніг, умирали на морозі.

Ті, що відставали від колон, при проходженні, конвоїри пристрілювали прямо на дорогах. І немає числа безіменним могилам російських солдатів на шляху від Прилук до Чернігова й далі. Без звістки зниклими значаться вони дотепер.

Гнітили людей численні й самі неймовірні чутки, які поширювали німці і їхні холуї. На кожному кроці була чутно: «Москва капут! Ленінград капут! Німецькі війська йдуть на Урал! Червона Армія розбита!».

Гітлерівці виявилися відмінними фахівцями на різного роду провокації, які їм особливо вдавалися в перші місяці окупації. Цьому сприяли успіхи німецької армії на фронтах і нездатність підпілля, які понесли в той період важкі втрати й остались без керівництва, протиставити геббелівській свою антифашистську пропаганду.

Про існування антифашистського підпілля в Чернігові окупаційні влади й городяни знали не тільки з факту появи листівок. Були й більше істотні ознаки. Так, у найперші дні захоплення міста, коли він ще був переповнений фронтовими частинами, пронісся слух, що при огляді в'язниці загинули при загадкових обставинах 4 німецьких офіцери.

Новий 1942-й рік чернігівці, а їх за станом на 30 грудня 1941 року налічувалося, згідно даним обліку горуправи, ледве більше 30 тисяч чоловік, зустріли в тужливому очікуванні: коли ж прийде кінець хазяйнуванню незваних прибульців й їхніх пособників усяких мастей, серед яких були не тільки українські націоналісти, але й колишні білогвардійці, просто кримінальники, а також ті, хто рятуючи свою шкіру, вислужувався перед новоявленими хазяями.

За своє старання зрадники одержували винагороду. Відповідно до оголошення, вивішеному на будинку міської управи (двоповерховий будинок на розі вул. Кирпоноса й проспекту Перемоги, де тепер розміщається міська санепідемстанція), за кожного виданого в руки окупаційної влади комуніста, партизана або єврея виплачувалася премія в розмірі 300 марок.

Надзвичайно сувора зима того року з небувалими морозами й рясними снігами збільшила тяжкі випробування, що випали на частку жителів Чернігова.

У місті не працювали продуктові магазини, водопровід, не було електрики, палива. Торгівля продовольством на базарі йшла з-під підлоги, тому що селянам заборонялося вивозити його на продаж у місто. Але оскільки селян обклали високими грошовими податками, вони змушені були продавати продукти городянам за гроші й в обмін на сірники, запальнички, сіль, гас, взуття й одяг - все те, що в селах дістати було неможливо.

Виходячи з обстановки, незважаючи на наказ управи, поліція й німці дивилися на торгівлю на базарі крізь пальці, хоча іноді й проводили операції по вилученню в селян всіх привезених у Чернігів продуктів. Найчастіше поліцаї віднімали продукти при в'їзді в місто з боку Михайло-Коцюбинського, Любеча, Гомеля й в інших місцях. Пограбованого селянина в таких випадках назад відразу не відпускали, щоб не попередив інших, їдучих на базар, а відправляли в місто.

Наклавши на узбіччя дороги гору мішків з картоплею, зерном, кошика з яйцями, вибудувавши рядами горщики з молоком, поліцаї, задоволені своїм видобутком, приблизно опівдні зустрічали вантажівку, у кузов якого зі сміхом і жартами складали все це добро.

Не менше задоволений був і німецький офіцер, що сидів звичайно поруч із шофером у кабіні автомашини. Напевно, і на його частку йшла частина награбованого. Це, мабуть, була одна з головних причин того, що, незважаючи на заборону, продукти в місто все-таки найчастіше пропускали.

Воду чернігівці брали на свої потреби з колодязів, а також з Десни й Стрижня. Палили, чим прийде: вишукували на руїнах незгорілі дошки й балки, розтаскували залишки заборів, пиляли фруктові й декоративні дерева на своїх садибах й у парках. Голод, холод і страх запанували в Чернігові.

 

 Окупація Чернігівщини

 

 Життя та побут населення на окупованих територіях

Про політичну та економічну ситуацію в Україні станом на 20 жовтня 1941 року звітував пан Конраді з МЗС, який їздив на східний фронт через Берлін-Познань-Варшаву і далі через територію Західної України до Білої Церкви і знову з Польщі та в Берлін. Пан Конраді повідомляв, що на правому березі Дніпра жінки вручну зібрали 70% врожаю. Відсутні споживчі товари. Крім хліба, деяких овочів, не можна нічого купити. Покупці в основному німецькі солдати. Вони обмінюють два сірника на одне яйце. Лише у Немирові на імпровізованому базарі можна було купити птицю за такими цінами: 2 курчат по 1.50 марки, 1 курка для супу по 1.50 марки, одна качка по 2.1 марки, яйце по 2.5 пфеніги. У населення немає готівки, або є радянські гроші. Продавці їх не беруть. Користуються популярністю імперські кредитно-касові чеки. Навожу цей документ для порівняння з купівельною спроможністю населення в нашому краї. Так, у Чернігові з 31 грудня 1941 р. німцями було встановлено такі ціни: 10 яєць - 6 рейхсмарок, 1 кг картоплі - 0,50, 1 л молока - 3, 1 кг масла - 15, курка - 10, пара калош - 40, пара чобіт - 200 рейхсмарок.

За наказом Чернігівського міського старости Євгена Азарова від 11 вересня 1941 року одна германська марка дорівнювала десяти радянським рублям. Один германський пфеніг - десяти радянським копійкам. Простий робітник отримував 30 крб. в день. Добовий раціон на трьох членів сім'ї складав 62 крб. Польовий комендант Чернігова у заклику до населення застерігав: «Ціна на крам і добро всякого сорту, а також заробітки і платню, що були до 10.07.1941 р., не дозволено підвищувати, якщо німецькою владою не встановлено винятків або не призначено нові ціни та платню».

Виникла проблема забезпечення населення продовольством. Окупаційна влада вирішувала її згідно вказівок Германа Геринга, виголошених ним на нараді зі штабом зв'язку військово-господарського і матеріального відомства 16 вересня 1941 року: «Забезпечуватися продовольством в зайнятих областях мають тільки працюючі для наших потреб».

 

Було встановлено чотири категорії споживачів. Найвищою вважалася четверта, бо до неї входили працівники заводів, що випускали зброю, залізничники, шахтарі, робітники каменоломень. Третя категорія складалась з працюючих в інтересах Німеччини повний день. Друга - це дружини і діти до 14 років споживачів третьої і четвертої категорій. Першу категорію споживачів називали «нормальною», бо до неї належали ті, хто не потрапив до перших трьох категорій. Зарплатню на 50% більшу отримували фольксдойче у порівнянні з українцями. Зайвих їдоків, до яких віднесли євреїв та військовополонених, знищували. Продуктові картки видавалися незначній частині населення. Спостерігалась велика смертність від недоїдання. Зимою 1942-1943 рр. зафіксовані випадки людоїдства. Торгівля і обмін сільськогосподарськими продуктами з перших днів окупації і аж до закінчення оголошувалася незаконною. Як виняток, німецько-фашистські загарбники дозволяли торгівлю дрібними речами та деякими продуктами у спеціально відведених місцях та в суворо відведений час. Кожен, хто йшов на базар, мав представляти довідку, хоча не був впевнений, що його речі не конфіскують». В існуванні «чорного ринку» перш за все були зацікавлені самі окупанти.

Бомбардуваннями у Чернігові знищено водогін і каналізацію. Вода подавалася у певний час. Лазні зникли. Були встановлені високі податки за житлово-комунальні послуги. Чернігівська міська управа боролася із боржниками шляхом штрафів і позбавлення права користуватися електроенергією протягом місяця. При цьому враховувалася наявність електролічильника.

У перші дні окупації Чернігова за розпорядженням германського військового коменданта утворилося міське управління по вул. Комсомольській, 29. Обов'язки міського старости прийняв Євген Азаров. Його заступником було призначено В.С. Покровського, відповідальним секретарем - М.Л. Якимовича. До штату входили друкарка, завгосп, діловод житлового відділу, завідувачі хлібним бюро, транспортним відділом, відділами гужового транспорту, міського господарства, культури і освіти, будівельно-ремонтної контори, друкарні та кур'єр. Чернігівська міська управа встановила продовольчі норми, тримала під своїм контролем роботу промислових підприємств, майстерень, культурно-освітніх та шкільних закладів, займалась обстеженням квартир. У формі листів інформувала німецьку комендатуру, українську поліцію, установи та організації про боротьбу з партизанами. Міська управа здійснювала також пожежну охорону, водопостачання, продаж єврейських садиб, видачу посвідчень військовополоненим про їх звільнення з полону, працевлаштування, надавала матеріальну допомогу.

Міській управі підпорядковувалася Чернігівська міська лікарня. Тут щоденно велася реєстрація хворих, які отримували медичну допомогу за відповідну платню. За діяльністю лікарні наглядала лікувально-контрольна комісія. Адміністрація лікарні регулярно сплачувала борги за медикаменти. Функціонувала Чернігівська поліклініка №2, яка також підпорядковувалася міській управі. її ще називали робітничою поліклінікою. Медикаменти сюди надходили з лікарні, а та у свою чергу одержувала їх з аптечної бази, яку міська управа відкрила у 1942 році. У перші місяці окупації розпочала свою роботу санітарна станція, підпорядкована Чернігівській міській управі і Чернігівському районному відділу охорони здоров'я. Санінструктори обстежували підприємства, садиби, двори. Санстанція мала свій особистий рахунок.

А в обласній психіатричній лікарні 1 жовтня 1941 року розігралась трагедія. Німці вдерлися до головного лікаря О.В. Виноградського і наказали хворих підготувати до евакуації. Того дня 259 роздягнутих до білизни хворих вивезли в село Коти і розстріляли. Січневого дня 1942 року фашисти забрали з підсобного господарства цієї лікарні в с. Левоньки 43 одужуючих і теж розстріляли.

Значну частину приміщення Михайло-Коцюбинської районної лікарні зайняли німецькі жандарми. Решту залишили для амбулаторії. Зуболікувальний кабінет перевели в колишній туалет поруч із кухнею. Тут працювала вісімнадцятирічна випускниця Чернігівського медичного училища Геля Дитківська (Гелена Валер'янівна Акуленко).

Інколи вночі на Михайло-Коцюбинський налітали партизанські групи. Німці їх ловили. Потім привозили до лікарні поранених партизанів вже загіпсованих. Розмовляти з ними не дозволяли. Зрештою полонених кудись відправляли.

11 вересня 1941 р. Чернігівський міський староста видав свій перший наказ, в якому зазначив, що все майно, що залишилося у міських установах, складах, а також у приватних квартирах осіб, що евакуювались за межі України, належить міському управлінню. Пропонувалось всім громадянам, котрі взяли собі це майно, до 25 вересня повернути міській управі. Ті, хто цього не зробить добровільно, жорстоко каратимуться. Інженерно-технічному персоналу, робітникам електротехніки, водопостачання, технічного зв'язку, медичному персоналу, працівникам освіти, двірникам і сторожам з'явитися в міську управу для реєстрації і використання за спеціальністю. Цим наказом Євген Азаров дозволяв відкриття і відновлення кустарних майстерень і категорично забороняв заселяти вільні квартири тим особам, котрі до війни не жили в Чернігові.

На території міста діяв лише німецький літній час. Тому з 19.00 до 5.00 ранку приватному населенню заборонялося залишати свої домівки і запалювати світло. Було наказано чоловікам віком від 18 до 45 років, народженим з 1896 до 1923 р. включно, стати на облік в адміністративному відділі міської управи по вул. Комсомольській, 40. Сюди мали прийти комуністи, працівники НКВС, командири Червоної Армії, всі євреї, котрі жили в Чернігові. Акція проводилась з 29 вересня до 5 жовтня 1941 року. Деякі законослухняні громадяни виконали наказ і за це заплатили життям.

До кінця 1941 року статистичне бюро міської управи зробило перші підсумки обліку міського населення. Газета «Українське Полісся» дала таку інформацію: «На 1 січня 1942 р. в Чернігові зареєстровано понад 30 тис. мешканців.» За переписом 1939 р. на початок війни у Чернігові мешкало 67 356 громадян різних національностей. Охоче до праці українство закликалося задовольнити потреби німецької харчової промисловості і військової економіки. Було введено обов'язкову трудову повинність. Цитую наступний документ: «Из распоряжения рейхсминистра оккупированных восточных областей Розенберга. Берлин 19 декабря 1941 г. На основании § 8 указа фюрера об организации управления во вновь оккупированных восточных областях от 17 июля 1941 г. приказываю: 1. Все жители оккупированных восточных областей в возрасте от 18 до 45 лет соответственно их работоспособности подлежат всеобщей трудовой повинности. 2. Репхскомиссары могут расширить или ограничить трудовую повинность для определенных групп населения. 3. Для евреев будут изданы особые указания. Рейхсминистр оккупированных восточных областей Розенберг».

Однак великих підприємств у Чернігові не було. Так, промислово-виробнича артіль сліпих Чернігівської райспоживспілки виготовляла гвіздки. На заводі «Лозовик» - лозові меблі. Чернігівська машинно-тракторна станція ремонтувала автомашини, які належали німецькій владі. Адміністрація машинно-тракторної станції мала право видавати громадянам насіння і курчаток. МТС відкрила власний медпункт. Певні послуги здійснювала авторемонтна майстерня. На території довоєнної Чернігівської меблевої фабрики вироблялись будівельні матеріали, головним чином дошки. У напівзруйнованих корпусах, зведених за два роки до війни, працювала фабрика первинної обробки вовни, тобто митої вовни. Випускали свою продукцію і цегельні заводи. Керівництво ними здійснювало відповідне управління, яке виконувало розпорядження міської управи. Швейна артіль «Перемога» Чернігівської райспоживспілки спеціалізувалась на ремонті і пошиттю верхнього одягу. Не забували окупанти і про переробну промисловість.

У Чернігові відкрилось головне лісництво Київської дирекції лісів, яке займалося передачею колгоспних лісів, меліорацією боліт (збереглися інструкції та накази), боротьбою із шкідниками дерев та пожежами, прийманням заявок і нарядів на вивіз лісоматеріалу і сіна. Заготівлю, реалізацію риби, облік рибопродуктів здійснювала Чернігівська риболовна артіль «Вільний рибалка» Чернігівської рибної контори. Чернігівське земельне управління доглядало за плодоягідними насадженнями, станом озимих культур, фруктових садів, займалося заготівлею сільськогосподарської сировини, збиранням і обмолотом врожаю, засипанням насіннєвих фондів, апробацією насіннєвої картоплі. Чернігівська райспоживспілка також заготовляла сільськогосподарські продукти і сировину, насіння, зберігала статути промислово-виробничих артілей, контролювала діяльність сільських споживчих товариств і кооперативів.

У 1942 році свою продукцію почали випускати швейна артіль «Відродження», лікеро-горілчаний і морсовий заводи, два міських млина, рогова-кісткова фабрика, промислово-виробнича артіль «Промінь» Чернігівської райспоживспілки, яка виготовляла гребінці, шевські дерев'яні цвяхи і доміно, шкіряний завод. Тоді ж відкрилася Чернігівська філія з переробки зернових в Україні. Перед нею звітували млини та облзеленгосп. Чернігівська облспоживспілка заготовляла сільгосппродукти, полотно, займалась придбанням тари, складала відомості та акти про матеріальні цінності, які забрали партизани.

В Олишівському, Михайло-Коцюбинському та Чернігівському районах були утворені свої управи, районні, а в деяких селах - сільські, їхні обов'язки були наступними: мобілізація добровольців до окупаційної армії, заборона усіляких спілок, зборів, ходіння у нічний час, реєстрація, паспортизація, оподаткування населення, стягнення штрафів. Працівники районних управ слідкували за тим, як громадяни виконують трудову повинність, як охороняють врожай, дотримуються санітарно-епідемічних норм. Районні управи надавали допомогу працівникам поліції і бургомістрату у розкритті злочинних дій місцевого населення.

Районні управи давали дозвіл на відкриття шкіл у відповідності з німецькими розпорядженнями, на створення сільськогосподарських трудових об'єднань. Так, в Олишівській початковій школі діти навчалися українською мовою. У селі Старий Білоус Чернігівського району сільськогосподарська громада №1 виконувала різні селянські роботи і за це отримувала платню сільгосппродуктами. Клочківська сільська управа Чернігівського району не лише видавала довідки сільським старостатам, а й наглядала за трудовою діяльністю своїх мешканців. А в селі Левоньки Михайло-Коцюбинського району німецька окупаційна влада відкрила державне господарство «Левоньки», яке займалося сільськогосподарськими поставками, ремонтом сільськогосподарської техніки, обліком худоби. За свій труд працівники господарства отримували продукти. У Седневі окупанти створили три сільськогосподарські общини, які складалися із ланок. У серпні 1943 року старостою общини №3 був О.Я. Ткаченко, а бригадиром Т.М. Шибирин. Земельні ділянки селян не перевищували одного гектара з колишнього колгоспного поля. Колишній хутір Хмельницької сільради, а тепер село Рогоща Чернігівського району, був окупований фашистами 30 серпня 1941 року. їм так сподобалась місцевість, що вони створили тут агрофірму по розведенню різноманітної сільськогосподарської худоби, за якою доглядали хуторяни. Дисципліна і порядок були жорстокими.

Після провалу ідеї створення самостійної української держави український національний рух увійшов у конфронтацію з германським керівництвом. Видні громадські і культурні діячі були репресовані, ключові посади у місцевій адміністрації зайняли люди, котрі погодились співробітничати з німецькою окупаційною владою.

Виконуючи настанови окупантів, Чернігівська міська управа відкрила дві чотирикласні школи за №4 і №6 з викладанням українською мовою. У 1942 році школу №4 закрили, бо в її приміщенні розмістилася школа дорожніх майстрів. Насправді ж, то була німецька розвідувальна школа, де проходили підготовку диверсанти для боротьби з партизанами. Як і раніш, до медичної школи, відкритої міською управою, приходили учні. Навчалися, здавали іспити, отримували свідоцтва про закінчення медичної освіти. Але ці документи були оголошені недійсними після визволення Чернігова.

Наступний крок - ухвала постанови Чернігівської міської управи про перейменування вулиць. До кінця листопада 1941 року нові назви отримали 40 вулиць міста. Зупинка була за малим - поміняти таблички мовою окупантів.

У грудні 1941 року відкрилися курси німецької мови для широких верств населення та службовців. Газета «Українське Полісся» від 28 грудня 1941 року закликала відділ освіти міської управи серйозно взятися за розв'язання справи вивчення німецької мови населенням Чернігова.

Міський відділ культури в особі його керівника Степана Баран-Бутовича взяв під свою опіку бібліотечні фонди і музейні цінності. Адже вони віднині належали новим хазяям. Відомий український прозаїк і драматург Вадим Собко у п'єсі «Київський зошит» вперше, мабуть, торкнувся теми вивезення національних коштовностей з України. Саме з цього твору стало відомо, що начальник Київського гестапо систематично відправляв свою команду до Чернігова з метою вивозу картин європейських художників минулих століть з обласного історичного музею. Про пограбування нашого музею у шістдесяті роки писала всесоюзна газета «Советская культура».

Разом з німецькими військами групи «Центр» до Чернігова увійшла рота так званого особливого призначення під командуванням штурмбанфюрера СС Кюнсберга. Безпосереднім шефом батальйону був міністр закордонних справ гітлерівської Німеччини фон Ріббентроп. Ця зондеркоманда почала свою діяльність з пограбування художніх цінностей ще у Франції 1940 року. Батальйон Кюнсберга своєрідно змагався з айнзацштабом Альфреда Розенберга, міністра Східних окупованих областей, якому був підпорядкований «Окремий штаб бібліотек», котрий займався зачисткою книгосховищ України, в тому числі і Чернігівщини. З цією метою 16 вересня 1941 року відновила свою роботу Чернігівська обласна бібліотека ім. В.Г. Короленка в статусі Центральної, її безпосереднім шефом був Степан Гаврилович Баран-Бутович. Для основного книгосховища було виділено приміщення по вул. Петлюри, 5, в будинку колишнього реального училища (нині вул. Горького, 3, комерційний технікум). Після 1 липня 1942 р. це помешкання відібрали для Центрального торговельного товариства. Тут окупанти зосередили великі гроші і дорогоцінності. Тут працювали саботажники з підпільної групи Олександра Михайленка. Старостат міської управи ухвалив рішення про перенесення бібліотеки до будинку на розі вулиць Симона Петлюри та Євгена Коновальця (нині Горького і Преображенської -колишня К.Маркса). Однак у липні 1942 року бібліотека відкрилася в будинку на розі вулиць Бульварної (Гамбурзької), і Симона Петлюри, де перебувала до початку визвольних боїв за Чернігів у вересні 1943 р." Але було тісно. Тому 12 тис. томів перевезено до Єлецького монастиря.

З вересня 1941 р. до 1 квітня 1942 року до основного книгосховища автомашинами та кіньми було перевезено книги з шести книгозбірень міста і двох приватних бібліотек. Бібліотека складалася з умебльованої читальні, абонементу, робочих кімнат та книгосховища. На 1 квітня 1942 року її фонд орієнтовно становив 75 тисяч томів. З них майже 30 тисяч видань належали до більшовицьких за змістом і знаходились окремо у кімнаті, ключ якої під розписку було передано до 2-го відділу поліції по вул. Євгена Коновальця (колишня Червоноармійська, а нині - імені двічі Героя Радянського Союзу Олександра Молодчого). 25 січня 1943 р. більшовицький фонд відокремили у церкві святого князя Михайла і його боярина Федора колишньої Чернігівської духовної семінарії. Ця культова споруда другої половини XVIII ст. збереглася до наших днів.

За розпорядженням штабу Розенберга видача читачам книжок проводилась з вересня 1942 року лише з дозволу СД.

На перший погляд бібліотека під час окупації «жила» більш-менш непогано. Мала пристосоване помешкання, кваліфікованих працівників, що отримували високу платню. На придбання літератури виділялися кошти. Але все це робилося задля єдиного, аби виконати наказ Адольфа Гітлера від 29 січня 1940 року. Цим документом фюрер Німеччини призначив рейхсляйтера нацистської партії Розенберга керівником центральної установи з вивчення питань націонал-соціалістичного світогляду та виховання. Ця установа називалася «Вища школа». «Вона буде створена після війни, - зазначив Гітлер у наказі, - однак для того, щоб заохотити розпочату підготовку, я наказую, аби рейхс-лейтер Альфред Розенберг і в подальшому керував цією попередньою роботою, перш за все - в галузі досліджень і створення бібліотеки. Всі партійні і державні інстанції зобов'язані надавати йому в ціп роботі всебічну підтримку». Альфред Розенберг виконав волю свого фюрера. Йому вдалося скласти своєрідну бібліотеку для Німеччини, що становила політичний та економічний інтерес, оскільки в ній містилися загальні відомості про географічні умови, політичне життя, економічний розвиток східних територій.

Окупанти дали дозвіл відкрити храми і обителі. Мабуть, зробили це з огляду на те, що до початку війни у Чернігові не було жодної православної церкви, закрили і католицький костел.

Але в той же час німецькі окупанти на території Єлецького монастиря облаштували казарми для військових частин. Успенський собор був перетворений загарбниками на стайню. В інших монастирських приміщеннях розмістили склади. А в 1942 році окупаційна влада дозволила створити релігійну общину, яка відкрила на території Єлецького монастиря Дмитрівську церкву.

В Чернігові працював український драматичний театр імені Котляревського. На його сцені йшли вистави за п'єсами українських класиків. Відомий український мистецтвознавець Валерій Гайдабура, автор унікальної монографії «Театр між Гітлером і Сталіним: Україна 1941-1944. Долі митців», дослідив, що під час окупації на теренах України працювало близько 170 театральних колективів. І не було жодної профашистської вистави. Німці вважали вигідним мати власну мистецьку індустрію в окупованій Україні. Вони вимагали ставити розважальні вистави. Але розвага для німців стала серйозною драматургією для українців.

На прикладі Чернігова видно, як на практиці здійснювалась теза Гітлера про те, що в інтересах підкорених народів необхідно заохочувати їх до індивідуальної свободи та придушувати будь-який потяг до державної організації. Тим самим створювати умови для того, аби тримати населення цих національностей на можливо низькому культурному рівні.

 

 Звірства і злочини німецько-фашистських загарбників на Чернігівщині

 

Масові розстріли в Чернігові почалися 18 вересня 1941 року й тривали весь дворічний період окупації. Проводилися вони силами СД, фельд-гехайм поліції (польове гестапо) за допомогою української поліції. Спочатку людей убивали в урочище Рашевщина, де в цілому розстріляли більше 7 тис. чоловік. Потім почали стратити в ровах урочища Дубовий рів за північною околицею с. Коти. Там тільки за один день на початку листопада 1941 року фашисти і їхні пособники знищили 300 чоловік.

Проводячи політику геноциду щодо ряду народів Європи, гітлерівці почали в листопаді 1941 р. у Чернігові поголовні розстріли євреїв. До цього вони готувалися заздалегідь. З перших днів окупації всі жителі єврейської національності зобов'язані були нашити на свій одяг відмітні знаки - шестикінечні зірки жовтих кольорів. У наказах, розклеєних по місту, євреїв іменували «юдами». Указувалося, що євреїв треба використати тільки на важких і брудних роботах, їм заборонялося займатися торгівлею.

Користі від цієї робочої сили окупантам було мало, тому що кілька тисяч євреїв, що залишилися в Чернігові, в основній масі складалися з немічних старих, жінок і дітей. Їх посилали закопувати трупи вбитих, розчищати завали, засипати лійки від бомб на вулицях і виконувати інші подібні роботи.

Акцію по знищенню основної маси євреїв провели швидко й організовано. З різних частин міста - Лесковиці, Кавказу, П'яти кутів, Червоного хутора, Задриповки, де поліція зібрала їх у групи, наказуючи забирати із собою коштовні речі, євреїв зігнали в одну загальну колону. По вулиці Шевченко під конвоєм німецьких солдатів й українських поліцаїв приречених на смерть людей повели за місто убік села Коти. Колона по 5-6 чоловік у ряді розтяглася майже на кілометр. Хворих і слабих підганяли багнетами й прикладами.

Там, де із правої сторони шосе Чернігів - Гомель перебуває старий сільський цвинтар, нині закрите, колону згорнули на узбіччя й підвели до яру в ур. Березовий рів. На дні яру вже були викопані глибокі ями.

Перед розстрілом євреїв змушували роздягатися й знімати взуття, потім невеликими групами підганяли до яру, ставили над краєм і розстрілювали з кулемета, установленого від місця страти метрах в 25. Поранених німецькі офіцери добивали пострілами з пістолетів у голову.

Частина євреїв знищили на єврейському цвинтарі. Поліцаї, що пригнали туди різновікову групу людей, розповідали потім, як розважалися німецькі офіцери. Вони вишукували серед тремтячих від страху євреїв тих, хто їм «сподобався», і вішали на очах в інших смертників, що заціпнули від жаху, яким незабаром стояло вмерти від куль безжалісних катів.

Не менш жорстоко зверталися з арештованими євреями й українськими поліцаями. При цьому намагалися «погріти руки».

Наприклад, моторошну сцену спостерігали жителі будинків, вікна яких виходили на вул. Шевченко біля Черторієвського яру, коли в листопаді сорок першого року по вул. Шевченко вивозили з в'язниці за місто на розстріл євреїв у відкритому кузові вантажної машини.

Перед Черторієвським яром вантажівка зупинилася, поліцаї, що сиділи в кузові, буквально на людях, покладених ниць на підлогу, почали терзати нещасних. Вони вишукували тих, у кого були золоті зуби або коронки. Брудними руками лізли в рот, розривали губи, душили й били тих, хто пручався, прикладами розбивали щелепи із золотими зубами. Мародери-поліцаї поспішали зробити свою брудну справу на півдорозі до місця розстрілу. Там, у ями, все золото діставалося німцям. Після страти поліцаї за ретельність одержували тільки одяг убитих, та й то саму гіршу. Гарний одяг і взуття відвозили у в'язницю, там сортували й відправляли в Німеччину.

Для того, щоб якось виправдати свої злодіяння в очах місцевого українського населення, враженого масовими вбивствами ні в чому не винних людей, фашисти пішли на мерзенну провокацію, щоб нацькувати українців і росіян проти євреїв. Через націоналістів по Чернігову поширили слухи про події, що нібито мали місце при страті євреїв у Гомелі. Нібито пригнали на страту й росіян, і євреїв. Першими загнали в яму й уклали на дно євреїв, а росіянином поліцаї дали лопати в руки й наказали закопати їх живими. Росіяни відмовилися всі як один. Тоді німці наказали євреям вилізти з ями. На їхнє місце уклали росіян. Євреям вручили лопати й наказали закопувати росіян, що вони, нібито, почали робити з більшою ретельністю.

Страта, була припинена. Росіянином німці сказали: «Ви пошкодували євреїв і готові були вмерти, але не закопувати їх живими. Надійшли шляхетно. Зате євреї, недовго думаючи, стали вас заривати. Вони підлі люди. Це буде для росіян уроком. Ми вас відпускаємо, а євреїв усіх розстріляємо.

Примітно, що в Гомелі, де нічого подібного не відбулося, розійшовся по місту слух, що вищеописана сцена, коли євреї, нібито, стали закопувати росіян й українців, мала місце в Чернігові, чого тут також не було.

Поліцай свій хліб й іудіни сребреники: відпрацьовували ретельно. Це їхніми стараннями в лютому-березні 1942 року прокотилася по Чернігову хвиля провалів у підпільних групах, що завершилася стратами арештованих, іноді навіть публічними через повешеніє.

Однак було б неправомірно списати всі невдачі, що осягли залишених для підпільної роботи товаришів, тільки за рахунок високої кваліфікації співробітників СД, гестапо й поліції. Все лихо складалося у відсутності в Чернігові підпільного міському партії, відсутності зв'язків з підпільним обкомом партії й «Великою землею». Не вистачало досвіду конспірації, що, мабуть, було головною причиною провалів.

Становлення чернігівського антифашистського підпілля, який поніс важкі втрати в перші місяці окупації, ішло повільно, і кожен його крок був оплачений кров'ю.

Наприкінці лютого 1942 року поліція провела арешти членів розвіднико-диверсійної групи під командуванням Федора Сови, залишеної в Чернігові розвідвідділом штабу 5-й армії. Військові розвідники готовили вибух моста через Десну, але їх видав зрадник Назаревич Е.А. Вони піддалися жорстоким катуванням і були розстріляні у квітні в урочищі Рашевщина. Серед розстріляних були Федір Сова, Настасія Притыковская, Євгеній Бросов, Володимир Юрченко. На самому початку окупації загинув ще один член цієї групи Михайло Бондаренко, не видавши, однак, нікого зі своїх товаришів.

14 березня 1942 року на балконах згорілого будинку центрального універмагу на розі вулиць Шевченко (нині пр. Миру) і Переца (пр. Перемоги) повісили двох хлопців з Лесковиці - Миколи Гринева й Василя Мищенко. Стратили за спробу вбити німецького перекладача.

22 березня 1942 року на тих же балконах повісили членів підпільної групи НКВД - Галанова Н.Л., Сірого П.В., Терейковського А.Е. і ще один чоловіка, що залишився невідомим.

Напередодні цієї страти був застрелений при спробі до втечі з будинку української слідчої поліції член цієї групи Раговський П.А. Під час допиту він ударив табуреткою слідчого й вистрибнув із другого поверху, але при падінні зламав ногу й був убитий зовнішнім вартовим.

На допитах, переносячи всі катування, чекісти трималися непохитно й не називали своїх товаришів, які ще не потрапили в поле зору поліції. Завдяки їхній мужності уникли арешту підпільники Осипенко І.Л., Андрєєв Д.С, Орел М.Д., Цілина А.Д. й інші.

Однак у цілому наслідки провали групи НКВД, арешт і страта найбільш активних її членів були дуже серйозними. Вони розбудували задуманий підпільниками план закінчити до весни формування партизанського загону, озброїти його й з настанням тепла вивести із Чернігова в ліси Придніпров'я, щоб розгорнути бойові дії проти окупантів.

Прагнучи залякати місцеве населення, придушити волю народу до опору, фашисти влаштували прилюдну страту. Силоміць зброї зігнали всіх, кого захопили на базарі й на прилеглі до нього вулицях. Серед мимовільних глядачів дивовижної страти були селяни, що приїхали на базар, покупці їхньої продукції й просто перехожі.

Смертники, побиті на допитах так, що ледве трималися на ногах, показали небачену стійкість духу. Перед тим, як мотузки захлиснули їм шиї, вони встигли викрикнути, звертаючись до народу: «Да здраствує Сталін!», «Да здраствує Радянська влада!», «Да здраствує Червона Армія!».

Звістка про героїчну смерть підпільників рознеслася по Чернігову й околишнім селам. Не одержали фашисти очікуваного ефекту від задуманого злодіяння.

28 березня 1942 року в числі 12 смертників на розстріл у Рашевщину - з в'язниці вивезли у вантажівці і юного розвідника розвідвідділа Південно-Західного фронту 16-літнього Юру Матвєєва.

Але не залякали радянських людей ні ці страшні страти, ні наступні. Про це свідчив випадок, що був незабаром, нападу на двох німецьких офіцерів у районі Землянок (вул. Муринсона). Уночі 6 квітня 1942 року вони були обстріляні із засідки й смертельно поранені.

Негайно пішла жорстока розправа над жителями цього району міста. Четверо чоловіків були повіщени на тих же балконах будинку універмагу вподобаних гітлерівцями під шибениці, а сто чоловік, включаючи жінок і дітей, розстріляні в Малеєвом рву, на окраїні Чернігова, біля нафтобази.

У наказі німецької комендатури, у якому повідомлялося про жорстоку відплату за замах, було сказано, що надалі за один убитого німця або їхнього союзника (малися на увазі мадяри) будуть розстрілюватися сто чоловік.

У квітні 1942 року в Чернігів прийшло нове більше лихо - почалося насильницьке відправлення молоді в Німеччину для роботи в промисловості й сільському господарстві. Радянські хлопці й дівчини повинні були замінити німецьких чоловіків, покликаних нести загарбницькі війни третього рейха в різних частинах миру.

Найшлися наївні, що повірили байкам про гарне життя на чужій землі. Дехто записався на біржі праці добровольцем, пройшов медичну комісію й потрапив у перший ешелон відправляють у дойчланд. Від'їзд був обставлений урочисто, з музикою духового оркестру в присутності високого німецького начальства й представників міської управи. У далеку дорогу добровольцям видали пайок - по буханці хліба й кільцю ковбаси.

Поїхали дурні й сьорбнули горя на чужині нарівні з тими, кого відправляли наступними ешелонами силою й везли під охороною, щоб не розбіглися по шляху проходження.

Частина городян уникла відправлення в Німеччину завдяки тому, що окупанти з початку 1942 року почали серйозні зусилля по відновленню промислових підприємств Чернігова для випуску продукції, необхідної для потреб армії й рейха. Стала потрібна робоча сила.

Улітку 1942 року німці організували в Чернігові із числа радянських громадян, що стали на шлях зрадництва, ще одну військову частину. Це був охоронний батальйон № 136, що розмістили в школі № 2 ім. Войкова на вул. Пролетарській.

У чітко налагодженій системі винищування радянських людей у Чернігові в'язниця займала головне місце. Вона була перевалочним пунктом на шляху від арешту до могильної ями для десятків тисяч людей різної статі, національності, віку, професії. Для того, за ким захлопнулися позаду важким, окутим залізом ворота в'язниці, шлях на волю не було.

Масивний цегельний, у три поверхи, будинок в'язниці, оточений стіною такої висоти, що через неї видно було тільки заґратовані вікна третього поверху, іноді гуділо, як бджолиний вулик. Правда, гудіння це звичайно припинялося через один-два дня, коли камери, набиті ув'язненими до відмови, розвантажувалися. Іноді розстріли вироблялися у дворі в'язниці, і тоді сухий перестук німецького «шмайсера» доносився до рідких перехожих на вулиці Пролетарській, старавшихся прослизнути якнайшвидше повз це жахливе місце.

Найчастіше «розвантаження» в'язниці робили шляхом вивозу смертників на критих чорним брезентом вантажівках й околиці міста, де були вириті заздалегідь глибокі ями. У такі дні (не менш двох разів у тиждень, а іноді й частіше) вантажівки в супроводі легкових автомашин з відкритим верхом, у яких сиділи автоматники, курсували між в'язницею й місцями розстрілу зі світанку до 17-00.

В 1942 році місцями масових страт гітлерівські кати обрали мальовничі лісові урочища Подусовки й Криволевщини. Ці улюблені до війни городянами місця відпочинку покривалися братськими могилами, набитими трупами нещасних жертв окупаційного режиму.

Утримувалися ув'язнені в жахливих умовах, які погіршилися після того, як у лютому 1942 року керування в'язницею перейшло від української адміністрації в руки СД. У камерах було сиро й холодно, у вікнах ні єдиного цілого скла. По полах і стінам плазували збіговиська паразитів. Годували ув'язнених з рук геть погано - баланду варили із гнилих овочів. Наглядачі знущалися з в'язнів: били по всякому приводі, вівчарка шефа в'язниці німця Курта рвала людей на смерть.

У серпні 1942 року німці пропустили через в'язницю масу циган. Зібраних з усією області в один довгий обоз із їхніми кибитками й наметами, набитими пуховими подушками й перинами, із замурзаними циганчатами, їхніми матерями й бабусями, підігнали циганів до в'язниці. Може, цигани й розсіялися б по лісах, але їх обдурили поліцаї, попередивши, що переселяють у Сербію. Прийом цей був не новий. Коли восени 1941 р. збирали євреїв на розстріл, їм говорили, що будуть переселяти їх у Палестину.

Коли циганський обоз, не поспішаючи, що тягся по вулиці Бєлінського в супроводі поліцаїв, що одуріли від літньої спеки, виїхав до задніх воріт в'язниці, цигани зрозуміли, у яку Сербію їм уготований шлях. Завили, запричитали жінки, заплакали діти, заметалися чоловіки, шукаючи лазівку, щоб вирватися зі смертельної пастки, та з'явилися гітлерівці з усіх боків, направили на юрбу дула гвинтівок й автоматів й, позбрасували з візків старих і малих, погнали всіх у камери. Майно розграбували.

Розстрілювали циган цілий день, і на другий, і на третій. Вантажівки, від'їхавши від в'язниці, повертали на вул. Воровського, потім виїжджали на вул. Переца й, повернувши з її на Вокзальну (нині вул. Щорса), їхали до нафтобази. Далі шлях пролягав по Михайло-Коцюбинскому шосе до повороту на путівця, що веде до опушки Подусівського лісу. Біля лісу машини зупинялися. Циган виштовхували з вантажівок, ставили на край траншеї й в упор розстрілювали з автоматів. З тих, що проїжджали по цьому маршруту через місто критих брезентом вантажівок лунали несамовиті крики жінок, від яких у перехожих холонула кров у жилах.

Циган, як, і євреїв, вибили повністю, а росіян й українців, у силу їхньої численності, винищити відразу не могли й знищували поступово.

У в'язниці, крім розстрілів, застосовували й інші способи вмертвіння - труїли отрутою й газом (у душогубках), убивали електричним струмом. Ця установа стала дійсним пеклом, вирватися звідки було практично неможливо.

На додаток до в'язниці, як місця заключення й знищенні радянських людей, окупанти створили влітку 1942 року два концтабори - один у двоповерховому будинку психодиспансера на території міської лікарні й іншої - на північній околиці приміської Бобровиці, неподалік від села Яцево.

Табір у міській лікарні влаштували після того, як винищили останню партію хворих, що втримувалися в психоневрологічному диспансері. Знищували їх неодноразово й різними способами й в 1941, і в 1942 рр. Спочатку вивозили на розстріл на окраїну села Коти. Але після того, як хворі під час розстрілу зуміли голими руками вбити 7 конвоїрів, німці застосували машину душогубку, що працювала безвідмовно. Трупи мертвих відвозили в ур. Березовий рів, де закопували в заздалегідь виритих ямах.

Останній раз (це було в липні 1942 р.) хворих отруїли якоюсь отрутою, підмішану у їжу. Тоді загинуло близько 100 чоловік.

Приміщення, які звільнилися, використали для розміщення радянських військовополонених, число яких перевищувало 600 чоловік. Їх використали на важких роботах, скудно годували й жорстоко зверталися. Неодноразово групи полонених різної чисельності вели у в'язницю для розстрілу. Замість знищених у табір доставляли інших військовополонених.

Охорона табору й конвоювання на роботу здійснювалися місцевою поліцією.

У цілому, за показниками очевидців, у концтаборі, побудованому гітлерівцями в будинку неврологічного диспансеру, загинуло 1500 чоловік.

Ще один табір - Яцевський - почали будувати в червні 1942 року силами військовополонених, яких приганяли на роботу з в'язниці й табору в психлікарні. Через місяць він почав функціонувати, і там теж ішло винищування ув'язнених.

 

Партизанський рух на Чернігівщині

 

Головним джерелом партизанських формувань стали бійці винищувальних загонів. Вони повністю влилися в партизанські загони в Грем'яцькому, Корюківському, Носівському, Семенівському, Холминському і Шорському районах. Значну допомогу надало командування Південно-Західного фронту в організації в Чернігові партизанської школи для підготовки командирів і підривників. Створенню партизанських загонів в Ріпкинському, Михайло-Коцюбинському ї Олишівському районах сприяв штаб п'ятої армії. Бійці винищувальних і партизанських загонів Остерського, Холминського та інших районів спільно з червоноармійцями вели бої проти гітлерівських загарбників в прифронтовій смузі.

В умовах повсюдного терору населення Чернігівщини не скорилося ворогові. З кожним днем ширився рух опору. Особливу роль у розгортанні збройної боротьби в тилу ворога відіграв обласний загін на чолі з М. М. Попудренком. Вже 26 вересня 1941 року в повідомленні Радянського ін-формбюро відмічалося, що «партизани Чернігівщини за короткий період часу розгорнули широку діяльність і нанесли відчутні удари окремим частинам фашистських військ». У Городнянському районі партизани пустили під укіс ешелон з окупантами і зброєю, підірвали дві військові грузові машини. Напади на фашистів здійснено в Корюківці, Дроздівці. В Тупичеві був спалений лісопильний завод, в Добрянці зірвана водокачка.

В оперативному зведенні Радянського інформбюро від 2 жовтня підведено підсумки бойових дій партизанів Чернігівщини за другу половину вересня 1941 року. У той же час слід відмітити, що навальний наступ фашистських військ не дозволив в усіх районах завершити формування загонів, і окремі групи партизан відійшли з частинами Червоної Армії. Відсутність досвіду конспірації призвела до значних людських жертв. Віддалення лінії фронту, нестача зброї, порушення зв'язків між районами — все це ускладнювало боротьбу в тилу ворога.

19 листопада 1941 року з метою посилення боєздатності обласного загону до його складу були включені Корюківський (командир Ф.І. Коротков), Холминський (І.І. Водоп'ян), Перелюбський (О.П. Балабай) і Рейментарівський (Б.С. Туник) партизанські загони. Об'єднаний загін очолив О.Ф. Федоров, який прибув у північні райони області з району пирятинського оточення військ Південно-Західного фронту. Протягом перших чотирьох місяців окупації партизани практично тримали владу в своїх руках на території Корюківського і Холминського районів. В кінці листопада гітлерівське командування направило три тисячі солдатів проти народних месників. Близько місяця тривали запеклі бої в районі Рейментарівських лісів. Не зумівши добитися перемоги, фашисти почали палити оточуючі села. Щоб відвернути розправу над мирним населенням, партизани перебазувалися в Єлінські ліси.

Тут вони налагодили радіозв'язок з командуванням Південно-Західного фронту і до партизанів почали постійно прибувати літаки із зброєю і боєприпасами, в яких відчувалася гостра потреба. Це дозволило розгромити ворожі гарнізони в Погорільцях, Гуті-Студенецькій, Іванівці та інших населених пунктах. Військові спеціалісти навчали партизанів володіти зброєю, організовувати диверсійні групи, що активно діяли на залізничних магістралях Київ-Ніжин, Гомель-Бахмач, Гомель-Новозибків. Високо оцінивши героїзм партизанів Чернігівщини, Указом Президії Верховної Ради СРСР було нагороджено в травні 1942 року групу народних месників орденами і медалями.

У ряді трофейних документів гітлерівці змушені визнати широку підтримку народом партизанів і провал неодноразових спроб покінчити з ними. Партизани постійно користувалися допомогою місцевих жителів. Цілі населені пункти стали надійною базою партизанів. Для цього створювалися озброєні групи самооборони, які контролювали значну територію. Найбільше таких груп було в північних районах. Наприклад, в Грем'яцькому (нині Новгород-Сіверському) районі колгоспники в селі Мурав'ї протягом трьох місяців разом з партизанами захищали населений пункт від фашистів. Жителі села Єліно Щорського району декілька місяців відбивали напади загарбників і тільки після бомбардування з повітря ворог зумів знищити непокірних його жителів. Групи самооборони діяли в ряді сіл Козелецького району. За зброю бралися чоловіки, жінки, молодь. В партизани йшли цілими сім'ями.

Завдяки вмілому проведенню рейдів на території Чернігівської, а також сусідніх областей РРФСР і БРСР партизани зберігали ініціативу в своїх руках і постійно вели бойові дії та диверсійно-розвідувальну роботу. Під час рейду були створені нові загони в Новгород-Сіверському, Семенівському та інших районах. Після запеклих боїв на Чернігівщині в кінці березня 1942 року обласний загін вирвався з ворожого оточення і перебазувався в Єлинківські ліси, де спільно з російськими партизанами вів боротьбу проти фашистських окупантів.

28 липня 1942 року на території Рейментарівських лісів завершилося формування обласного партизанського з'єднання до складу якого увійшли Чернігівський об'єднаний загін ім. Сталіна, Климовський ім. Кірова, Новозибківський ім. Щорса і Злинківський ім. Ворошилова. Із загальної кількості 1200 чоловік 900 становили месники Чернігівщини. При переході з'єднання через Гомельську область в серпні відбулося об'єднання окремих місцевих партизанських груп у Світилівський і Чечерський загони, які також влилися до складу нового з'єднання. Кожний загін зберігав попередню назву, примножуючи славну історію і традиції, підтримував зв'язки з своїм районом.

Полум'я всенародної боротьби, яку очолили підпільний обком і 18 райкомів КП(б)У, десятки антифашистських організацій, охопило всю територію області. Після виходу в березні 1943 р. основних сил обласного з'єднання під командуванням О.Ф. Федорова на Правобережну Україну тут було створене нове обласне з'єднання на чолі з М. М. Попудренком.

Для організації загонів і встановлення єдиного керівництва партизанським рухом в райони області підпільним обкомом були направлені спеціальні групи по 15-20 осіб, налагоджено тісний зв'язок з партизанськими з'єднаннями, які діяли н її південній частині. Крім цього, влітку 1943 року на території Чернігівщини на базі десантних груп були сформовані три нових з'єднання під командуванням М. Г. Салая, М. І. Шукаєва, Я. П. Шкрябача, які вирушили в рейд на захід. У червні на основі зростаючих загонів утворилися нові з’єднання «За Батьківщину», ім. М. Коцюбинського, а в серпні — з'єднання ім. Щорса.

Активну допомогу надали партизани радянським військам при звільненні Чернігівщини. 19 вересня два полки партизанського з'єднання «3а Батьківщину» захопили три переправи через Дніпро, одну через Прип'ять і, незважаючи на запеклі атаки гітлерівців, утримували їх до підходу частин 70-ї гвардійської і 322-ї стрілецької дивізій 60 армії. Партизанське з'єднання ім. М. Коцюбинського захопило також ряд переправ через Дніпро і Прип'ять. Успішно взаємодіяли з наступаючими частинами партизани з'єднання ім. Щорса, організувавши переправи біля населених пунктів Сивки, Окуніново і Навози. В межиріччі Дніпра, Десни, Прип'яті і Сожі близько 12 тисяч партизанів сприяли звільненню Чернігівської, Київської і Гомельської областей.

На території Чернігівщини в роки Великої Вітчизняної війни діяли п'ять партизанських з'єднань, до складу яких входили три полки і 41 загін. Крім цього бойові операції вели самостійні загони" Під час рейдів немало чернігівців влилося до з'єднань С. А. Ковпака і О. М. Сабурова. Більше 30 тисяч партизан нагороджені орденами і медалями, 20 удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Для багатьох з них війна не закінчилась звільненням Чернігівщини. Основні сили першого обласного з'єднання в кількості 1400 чоловік ще весною 1943 року вирушили в рейд на Правобережну Україну. Вони пройшли з боями не одну сотню кілометрів, форсували Дніпро, Прип'ять, Горинь та інші ріки. По шляху просування партизани громили фашистські гарнізони і завдали нищівних ударів на ворожих комунікаціях.

Наприкінці червня 1943 р. загони з'єднання прибули на територію Волинської області, щоб вивести з ладу залізничні лінії Ковельського вузла і посилити полум'я партизанської війни проти фашистських загарбників. Навіть гітлерівський генеральний комісар Волині і Поділля був змушений визнати, що місцеве населення «в основному настроєне проти нас». За. підтримку партизанів фашисти і їх прислужники повністю знищили села Кортеліси, Вишнівка, Воля Островська та багато інших. У серпні 1943 р. окупанти направили літаки на нескорені села, закидаючи їх фугасними і термітними бомбами.

Для спільних бойових дій штаб з'єднання, яке розташувалося в лісах Любешівського загону, відразу налагодив зв'язки з партизанською бригадою А. Бринського і загонами Н. Собесяка, М. Конищука, В. Карасьова, Д. Медведєва, М. Прокоп'юка. За рахунок місцевого населення лави партизанів з'єднання постійно зростали і досягли 6 тисяч чоловік, в результаті чого воно перетворилося на Чернігівсько-Волинське формування. 6 червня 1943 р. з'єднання переходить на становище військової частини 0015, бойові дії якої в тилу ворога координувалися з наступальними операціями радянських військ на фронті.

Район межиріччя Стохода і Стирі був місцем довгострокового перебування з'єднання, а ріки — оборонними лініями партизанського краю. В селі Лобному розмістилися штаб, господарська частина, медична служба та батальйон її охорони. Коли раніше з'єднання весь час перебувало в рейді, то тепер передбачалося постійно діяти на Ковельському вузлі. Магістралі Ковельського вузла відігравали виключну роль в постачанні гітлерівських військ зброєю і боєприпасами. Партизанські загони знаходилися від штабу на відстані 70-80 км, контролюючи основні залізничні і шосейні магістралі на дистанції 160-200 км, вели масово-політичну роботу серед населення. Для кожного з них були визначені райони для бойових дій на комунікаціях і розгрому ворожих гарнізонів. Перший батальйон під командуванням Г. В. Балицького базувався в районі села Берестяне Цуманського району і діяв на залізничній лінії Ковель-Рівне. Третій батальйон П. А. Маркова розпочав бойові операції у Шацькому районі на, залізниці Ковель-Хелм. П'ятий батальйон, очолений М. М. Ніколаєнком, взяв під контроль лінію Ковель-Володимир-Волинський. Загони ім. Богуна, ім. Чапаєва, другий загін ім. Щорса діяли на залізниці Ковель-Брест і на лінії шосейної дороги. На магістралі Ковель-Сарни бойові операції вели перший загін ім. Щорса і частина диверсійної роти штабу з'єднання. Друга частина роти і кавалерійський ескадрон контролювали залізницю Брест-Пінськ.

Для підготовки необхідної кількості кадрів при кожному загоні були організовані курси підривників, завдяки чому партизани освоїли і успішно застосували в масовій кількості міни уповільненої дії. Кожний загін посилав на закріплену дільницю кілька підривних груп, разом з якими вирушали і бойові групи. Вони не тільки прикривали підривників під час мінування, а й обстрілювали поїзди з усіх видів зброї. Коли фашисти почали водити поїзди на знижених швидкостях, від чого ефект мін зменшувався, тоді партизани перейшли до захоплення поїздів.

Бойові накази, радіограми, короткі донесення, звіти, за якими постає широка панорама партизанської народної війни проти чужинців. В період Курської битви було здійснено найбільше диверсій. З 7 липня до 1 серпня 1943 р. на мінах уповільненої дії, встановлених партизанами навколо Ковельського вузла, підірвалось 65 ешелонів. Таку кількість ворожих ешелонів було знищено в минулому лише протягом 16 місяців. За період з 1 по 10 серпня 1943 р. під укіс пущено ще 58 фашистських ешелонів. Ворог почав направляти військові ешелони в обхід Ковеля по лінії Брест-Пінськ, але з допомогою білоруських партизанів і цей план був зірваний. У донесенні УШПР від 1 вересня 1943 р. вказувалося: «Залізниці Ковель-Сарни, Ковель-Брест, Брест-Пінськ повністю паралізовані. Колії Ковель-Холм, Ковель-Ровно паралізовані частково».

Вздовж залізниць Ковель-Сарни, Брест-Пінськ та інших напрямків були збудовані через кожні 1-3 км спеціальні укріплення з цілодобовим чергуванням, охорону в яких несли військові частини, підрозділи СС і поліцейські сили. «Ми не можемо ні виїхати, ні під'їхати до залізниці, — писав німецький офіцер К. Дорфман. — Міни завдають нам непоправної шкоди. До кінця 1943 року партизани знищили більше чотирьохсот ворожих ешелонів. За період війни вперше був завданий такий могутній удар по комунікаціях ворога. Коли в листопаді-грудні через відсутність необхідної кількості боєприпасів почала зменшуватись чисельність бойових операцій, тоді партизани пробили коридор через лінію фронту і відправили обоз із 600 саней з пораненими, а назад повернулись зі зброєю і боєприпасами. Перехід здійснювався неодноразово.

Партизанські загони Чернігівсько-Волинського з'єднання спільно з бійцями з'єднання ім. Щорса під командуванням С. Ф. Малікова здійснили наступ на Ковель. Особливо запеклі бої розгорнулися за село Несухе з двома батальйонами есесівців. Штурм розпочався 23 лютого 1944 року. Населений пункт декілька разів переходив з рук в руки. Тут загинули командир батальйону С. Григоренко, командири взводів П. Асабов і С. Каменський, ряд інших ветеранів з'єднання. Одночасно головні сили розпочали наступ на місто Ковель, але через відсутність достатньої кількості боєприпасів і можливості своєчасної підтримки з боку наступаючих радянських частин було прийнято рішення припинити наступ, зосередити всі сили для продовження бойових дій на правому березі ріки Стохід, щоб забезпечити плацдарм для наступаючих частин радянських військ.

Широкий розмах партизанського руху був би неможливий без всебічної підтримки населення, яке допомагало продуктами харчування, одягом, повідомляло про наявність ворожих гарнізонів та про рух окупантів на шляхах сполучення. Місцеві жителі саботували заходи фашистських органів влади, а населені пункти стали резервом зростання партизанських загонів. За період дій з'єднання на Волині виникли нові підпільні організації і бойові групи. В ряді населених пунктів утворилися групи самооборони. Коли фашистські окупанти зламали центри самооборони в селах Гута-Степанська, Березиво, Поросль, Вирки, Осове та інших населених пунктах, частина їх жителів шукала захисту в районах, що контролювалися партизанами, створивши в складі з'єднання партизанську бригаду ім. Ванди Василевської.

Після зустрічі з'єднання з наступаючими частинами Радянської Армії більше трьох тисяч партизан влилися до лав діючої армії, а загони бригади ім. Банди Василевської відійшли на територію Польщі для продовження боротьби проти фашистських загарбників. Частина партизан на чолі із заступником командира з'єднання по диверсійній роботі О. С. Єгоровим була десантована в Чехословаччину і взяла участь у Словацькому повстанні,

 

Микола Микитович Попудренко (1906 — 6 липня 1943) — партійний діячУРСР, у роки ВВв — один з організаторів партизанського руху в Україні, командир Чернігівського обласного партизанського загону; Герой Радянського Союзу (1943, посмертно).

Микола Микитович Попудренко народився 1906 року в селі Миколаївці(Ополонському) Сахновщинського району Харківської області в родині селянина-бідняка.

В 11-річному віці хлопчина пішов у батраки, а в 14 років уже працював слюсарем на Дніпропетровському металургійному заводі.

Після закінчення навчання тривалий час був на партійній і комсомольській роботах в Овручі Житомирської області, Городні, Бахмачі, Новій БасаніЧернігівської області УРСР.

Від 1940 року — секретар Чернігівського обкому КП(б)У.

У роки Великої Вітчизняної війни (1941—43) Микола Попудренко — один з організаторів і активних керівників партизанського руху на Чернігівщині, секретар (з серпня 1941 до березня 1943 року — другий, потім — перший) Чернігівського підпільного обкому КП(б)У, заступник, згодом командир партизанського з'єднання Чернігівської області, начальник обласного штабу партизанського руху.

Загинув у бою з фашистами 6 липня 1943 року у Злинківських лісахБрянської області, де й був похований.

За мужність і героїзм удостоєний звання Героя Радянського Союзу (1943, посмертно).

У 1944 році прах М. М. Попудренка був перенесений до Чернігова. Його поховали у сквері просто в центрі міста — цей сквер дістав його ім'я. На могилі встановлено гранітний обеліск пірамідальної форми з п'ятикутною зіркою.

У низці населених пунктів України є вулиці, названі ім'ям М. М. Попудренка — у столиці місті Києві, Чернігові,Ніжині, смт Ріпках тощо; у Чернігові йому встановлено пам'ятник, у Городні — меморіальні дошки.

М. М. Попудренко на марці Пошти СРСР