Читацька конференція "У жорнах політичних репресій"

                             У жорнах репресій

(до 70 річниці пам'яті жертв політичних репресій).                       Читацька конференція.

Мета:  вшанування пам'яті жертв політичних репресій, привернення уваги учнів до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам'яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства

 

Учень:Тоді ми йшли по таборах…

Одних замучили катюги,

Зломились інші від наруги

І в забутті скінчили шлях.

 

Та ми здолали сум і страх,

Хоч хтось не бачить в цім заслуги,

І вийшли з вірою в серцях

В чеканні нової потуги.

 

І дочекались, не запізно.

Хоч знов навала суне грізна,

Вже зміна прапор наш несе.

 

Під ним вона бійців збира,

Завзятих лицарів пера,

Для них Вкраїна – над усе

 

Микола Цвірко – український журналіст, поет

 

Бібліотекар. 15 травня – День пам'яті жертв політичних репресій. Ось уже пройшло 70 років від тих днів, років, місяців, коли прийшовши до влади, більшовики незаконним шляхом у результаті військового перевороту у жовтні (листопаді) 1917 року, щоб утриматися при владі основним методом керівництва державою обрали терор, голодомори та масові репресії. Зачинателем та організатором терору в Росії виступив Ленін, а «гідним» продовжувачем його справи була комуністична партія, яку Сталін назвав

« орденом мечоносців ».

 

Група «Архіваріуси»

    Проблема реальної спрямованості та кількісних параметрів політичних репресій за  радянських часів значною мірою ще й досі залишається «білою плямою» в історичній науці. За матеріалами розпорядчих документів, чекістських доповідних до інстанцій, оперативно-статистичної звітності, обвинувальними висновками, вже близько двадцяти років крок за кроком розкривається страшна правда про багатолітній злочин проти свого народу під гаслами боротьби з «ворогами народу».

 

    Фізичне знищення співгромадян, світогляд яких відрізнявся від комуністичного, розпочалося відразу після жовтневого перевороту 1917 р. Воно зачепило середовища видатних діячів і певні категорії населення та періодично сягало своїх піків. Нечуваних масштабів масові репресії набули після штучного голодомору 1932 – 1933 років.

 

  Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації та моральне розтління тих, кого терор не торкнувся.

З особливою силою нова хвиля репресій охопила українське суспільство після того, як у січні 1933 р. Сталін призначив особистим представником в Україні П. Постишева. Разом з ним прийшли новий голова Об'єднаного державного політичного управління (ОДПУ) — В. Балицький і тисячі російських функціонерів. Постишеву було доручено завершити колективізацію, провести чистку в компартії та припинити українізацію. У міру того як набирало обертів правління нового сталінського опричника в Україні, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової української інтелігенції, що з'явилася у 1920-ті роки. За даними О. Субтельного, з 240 українських письменників тоді зникло 200; із 35 вчених-мовознавців знищили 62. Декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з'їзд, заарештували і розстріляли. Оголошували шпигунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. Деякі діячі, не бажаючи зректися своїх поглядів, накладали на себе руки, як це зробили М. Скрипник та М. Хвильовий. Загалом, за деякими даними, у Радянській Україні в 1930-х роках було ліквідовано майже 80 % творчої інтелігенції, що дає підстави назвати цей період "розстріляним відродженням".

    Слово "терор" латинського походження і означає сильний страх, жах. Після Великої французької революції це слово увійшло в усі європейські мови переважно у політичному значенні - як політичний терор, політичне залякування, як особливий спосіб домогтися своїх політичних цілей.

 

   За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився у пам’яті людства під назвою Великого Терору.  У цей час жертвами репресій стали понад 2,5 мільйони. Серед них близько 40 тисяч становлять українці.

 

     Наймасовіша за всю радянську епоху «чистка» від «ворогів народу», яку теоретично обґрунтував нарком НКВС Ніколай Єжов та особисто схвалив Сталін, розпочалася за наказом НКВС 5 серпня 1937 року і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона тривала понад 15 місяців і була припинена постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року. За оцінкою політичних оглядачів, які вивчали це питання, саме цей наказ документально оформив найкривавіший виток сталінського терору. 

 

Група «Статисти»

  За підрахунками, органами НКВС на території України в зазначений період було заарештовано 279 тис. 126 осіб. Під дію наказу  підпадали куркулі, інші антирадянські елементи, кримінальні злочинці. Протягом 1937 року особливо великих репресій зазнали селяни (71 тис. 452 особи), інтелігенція та службовці (68 тис. 087 осіб) і меншою мірою робітники (2 тис. 519 особи). Водночас почали посилюватися репресії проти військовослужбовців, зокрема проти червоноармійців, молодшого та керівного складу РСЧА, прикордонних загонів  (всього 1 тис. 873 особи), співробітників НКВС (237 осіб). До так званої «вищої міри соціального захисту» (розстрілу) було засуджено 67 тис. 777 осіб.

 

    Протягом 1938 року кількість репресованих вищезазначених категорій дещо зменшилась (але значно зросла питома вага вироків до вищої міри покарання): серед селян було заарештовано 41 тис. 344 особи,

інтелігенції та службовців – 23 тис. 251 особу.

Однак зросли репресії проти військових – 2 тис. 424 особи.

Кількість засуджених співробітників НКВС УРСР становила 970 осіб.

Загалом до вищої міри покарання було засуджено 55 тис. 646 осіб. На той час країну охопила хвиля «шпигуноманії» та розкриття різного виду «троцькістського підпілля», сіоністів.

    З особливою нещадністю тоталітарна система нищила і нівечила духовну еліту нації.

• академіка Агатангела Кримського,
• поетів Миколи Вороного та його сина Марка,
• неокласиків Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Павла Филиповича,
• арешт органами ДПУ Максима Рильського,
• 10 років табірних поневірянь Остапа Вишні,
• Бориса Антоненка-Давидовича, Зінаїди Тулуб, Івана Іванова,
• переслідування Олександра Довженка, Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

І це далеко не весь перелік трагічних доль української  інтелігенції.

 

   Висвітлено масові репресії проти співробітників Народного комісаріату освіти, Українського науково-дослідного інституту педагогіки, професорів та викладачів, працівників відділів освіти, вчителів загальноосвітніх шкіл. Біографічні нариси написано за  матеріалами архівно-кримінальних справ та періодичних видань 1930-х рр., службових анкет репресованих педагогів.

Вірш .                     Тож ревно помолімося за всіх,

Кого сувора доля не пригорне,

Хто не зазна ні радості, ні втіх,

За всіх, кого нещадно чавлять жорна,

Кому завмер у горлі криком сміх,

Чиї неясні дні, як ночі, чорні.

Ти, Боже, їх у темряві не кинь,

Благослови їм шлях серед пустинь.

Ю. Клен

(Хвилина мовчання. Метроном )

Група «Краєзнавці»

Політичні репресії торкнулися і нашого села. В криваву більшовицьку м’ясорубку 1937 – 1938 років попали жителі села:

• у приналежності до контрреволюційної антирадянської організації засудили:

• Огера Наума Сидоровича.
• Гетьман Пилип Олексійович. Були засуджені на 10 років виправно – трудових таборів.

• « За антирадянські групи церковників у Луці – Мелешківській »;

• Кащук Назарій Михайлович ( засуджений до розстрілу)
• Лащенко Степан Юхтимович

• Пасютинський Фома Олексійович. Були засуджені до 10 років виправно – трудових таборів.

• Прибєга Василь Савич був звинувачений у антисемітських висловлюваннях та анти колгоспній агітації, засуджений до розстрілу.
• За антирадянську агітацію і пропаганду:

• Лащенка Саву Никодимовича
• Кіндратюка Кирила Івановича
• Прибєга Йосип Никифорович. Засуджені до 10 років виправно – трудових таборів.
• Прибега Єремій Пантелеймонович.
• Прибега Павло Филимонович.
• Мартинюк Сильвестр Романович. Були засуджені до розстрілу.
• Гудимчук Якодим Григорович. Засуджений до 8 років виправно – трудових таборів.
• Мартинюк Василь Романович. (засуджений до розстрілу)
• Огер Давид Сидорович ( засуджений до розстрілу)
• Пасютинська Анастасія Іванівна ( далі читати аркуш ст.. 288)

Серед тих, які жили болями народу, ділили його долю, помилки і сподівання, були люди зі скромним званням учителя. Зрозуміймо і їхню долю.

• Сич Василь Федотович ( далі читати аркуш )

Зі спогадів сина Лукаша Васильовича Сича

«Мого батька заарештовано в листопаді 1937 р. він був першим учителем – уродженцем нашого села, почав вчителювати ще в 1901 –му. Під час арешту він був уже пенсіонером, але ще працював.

 Я тоді був у сьомому класі. Іду зі школи додому, а батька ведуть двоє цивільних. Він прощається, а я не можу, зрозуміти, в чому справа. Стою й дивлюся йому вслід. Постать батька віддаляється й зникає. Приходжу до дому – мама, бабуня, сестричка плачуть. Тоді й збагнув страшне: батька заарештовано. Після приблизно місячного перебування у вінницькій тюрмі батька вивезли. Саме в той момент мати прийшла його провідати, але наздогнала лише на залізничній станції. Їй ще вдалося дещо йому передати. Приблизно до 1939 р. батько ще писав з Улан – Уде. Потім листів не стало…

Вже після 1956 р. батька реабілітовано «за відсутністю складу злочину». Матері повернули його пенсійну книжку і профспілковий квиток, у КДБ повідомили, що Василь Федотович помер у грудні 1940 р. у Магадані. Як помер, за яких обставин – невідомо.

• Довго ми писали скарги про те, що батько ні в чому не винен, - усе дарма. Відповіді ніякої. Зате після наших скарг ми перестали одержувати від батька листи. Знову диявольське «Без права переписки».

Після закінчення сьомого класу я одержав від нього листа, вже з неволі:» Вибач, сину, що я тобі вже не можу допомогти. Прости мені, мій сину». Мені було чотирнадцять років, а сестрі – п’ять. Вона каже, що пам’ятає батька, як уві сні.»

• Базалицький Арсен Савич, 1897 року народження, народився в с. Парпурівцях. Був учителем біології та хімії у нашій школі. Заснував у Парпурівцях колгосп.

Зі спогадів Станкової Паши Василівни:

«Гарною був людиною – доброю, лагідною. Коли заходив до класу і починав розповідати, то начебто не урок вів, а теплу душевну розмову. Слухаєш – і хочеться слухати. Мене він учив, - згадувала Паша Василівна,- починаючи з п’ятого класу, а у восьмому – його вже забрали. Прийшли ми до школи того дня, надійшли й діти з сусіднього села Парпуровець і кажуть: сьогодні вночі забрали Арсена Савовича. »

Зі спогадів сина Тимофія Арсеновича Базалицького.

«- Батька знайшли в могилі на Літинському шосе в 1942 р. тіла пересипані вапном. Ноги врізнобіч – тіла складено в два ряди. Мама по пальті впізнала. Інші люди теж пізнавали рідних, сусідів. Йому було десять років, коли вперше заарештували батька. Пам’ятає, що батько тоді був саме хворим. Був ранок, світало. Батька підняли з постелі, одягнули. Руки завели назад, як злочинцеві. Повели садком в Луку – Мелешківську, до сільради. Згадує, як біг за батьком, плакав. І там у садку один з чекістів як ударить ногою в живіт – хлопчина залетів аж під яблуню. Таке не забувається. Досі та форма в очах. І чобіт.

Першого разу його тримали два місяці і відпустили. А потім у тридцять восьмому забрали вдруге – і по сей день. Ніяких листів не було. Скільки мама ходила, добивалася. Здобулася на відповідь: висланий без права переписки. Що це означає, тепер добре відомо.

• Це «право переписки» - воно там, у кагатах. Там же їх тисячі були! І там, у парку, були, і тут, коло каплиці, на площі Гагаріна. Там і жінки були закагатовані. У жінок повирізували груди.. а як там їх катували – страх господній! Як пальто знайшли, то всі ґудзики побиті: били кругом – і по животі, і по спині, і по голові. Що хотіли, те й робили!

Після війни пішли до школи. Мама за нас платила 150 карбованців – нам школа була платною. Усім безплатною, а дітям «ворогів народу» - платною. Наді мною довго знущалися ».

• Снігурський Лев Григорович.  Викладав російську мову. Був засуджений за те, що був членом контрреволюційної повстанської організації. Був засуджений до розстрілу.

БІЛО ПРО ЧОРНЕ (Тетяна Чорновіл)

Присвячую Чорноволу Дементію, дідові чоловіка,

 розкуркуленому в 1932 році «на правах» середняка-підкуркульника.

 

– Грюк! Грюк! Грюк! Грюк!!! Відкрий, сволото!

То й що, що ніч! Дітей збудили?!

Не діти в тебе – куркулята!

Закрий собаку, бо пристрелю!!!

– А що ти думав, підкуркульник?

Що будеш цілий вік мотати

Народні нерви? Встань, падлюко!

Ми все прийшли конфіскувати.

– Виводьте там коня, корову…

– Давно забрали? Ну, нічого,

Ще нашукаєм що спірвати!

То в сінях жито у мішечку?

– Ванько! Степане! Не соромтесь!

Ви хто? Червоні комсомольці!

Вас рідна партія послала

В нічний цей час на «праве дєло»!

– Зажди, буржуйський посіпако,

Благати! Та у тебе навіть

Немає Сталіна портрета!

– Прошу внести до протоколу.

На воза дрова погрузили?

– Топити чим?! Зима надворі?

Не прийдеться тобі топити.

– Валяйте піч швиденько, хлопці!

Бо в два двори ще вспіти треба.

Кухвайки… Чоботи… Кожухи…

Народній владі все згодиться.

А ці хай к чорту погибають!!!

Затихло все… Лиш на завісах

Розбиті двері хилитались…

Аж почорніла з горя мати

Маленьких четверо втішала.

Сидів хазяїн на ослоні,

На груди голову зронивши,

Й трудящі мозолясті руки

Не знали вперше, що робити…

“Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні”

 

Вражаюча розповідь Голіцина Івана Степановича, мешканця села Новопетрівці Вінницької обл. про двох подруг – Марусю та Ганнусю, які виспівували в сільському клубі частівки про колгоспне життя на зразок:

 

«Нема хліба, нема сала –

Все совєцька власть забрала,

Пузо голе, лапті в клітку –

Виполняєм п’ятилітку»…

 

Навесні 1935 року в розпал польових робіт Марусю Трубіну і Ганнусю Гасянок забрали з поля якісь чужі дядьки-здоровані й повезли. Лише через сорок чотири роки брат Марусі Василь Трубін одержав з обласної прокуратури повідомлення, що його сестра Марія Трубіна разом з її подругою Ганною Гасянок розстріляні 30 травня 1935 року».

 

Бібліотекар. З чиїхось недобрих уст злетіла фраза: «Не можна йти у завтрашній день з обернутою назад головою». З тих пір ці провінційно – крилаті слова кочують зі статті в статтю, з передачі в передачу, засвідчуючи хіба що неповороткість нашої душі й думки. Хіба не в минулому лягали стежки матері й батька, хіба не болять нам сьогодні їхні страждання й біди? Отож, оглядаймося на той пройдений шлях, виважуймо на його шаблях правду й неправду, добро й зло, сердечність і байдужість. Вчімося шанувати людину й людське. І хай минуле буде нашим учителем. Без минулого не має сьогодення, як не має і завтрашнього дня.