Читацький практикум. «Щоденник» Олеся Гончара як свідчення епохи. «Ключі» до прочитання «Щоденника» як жанру літератури. «Щоденник» О. Гончара як прояв екзистенційних шукань митця

Дванадцяте грудня Дистанційна робота. Читацький практикум. «Щоденник» Олеся Гончара як свідчення епохи.«Ключі» до прочитання «Щоденника» як жанру літератури. «Щоденник» О. Гончара як прояв екзистенційних шукань митця ХХ століття

Існує особлива література — документальна. Вона заснована на реальних подіях. Недарма її називають літературою факту. А щоденник — один із жанрів документальної літератури. Він фіксує важливі для автора події, а також містить його враження, переживання, думки. Зазвичай щоденники люди пишуть для себе й не прагнуть їх опубліковувати. Це записи особисті й набагато відвертіші за публічні висловлювання, вони містять подробиці приватного життя, емоційні відгуки на події, учинки людей, які з часом самому авторові можуть здаватися упередженими. А ще такі нотатки мають монологічну форму, хоча трапляється, що автори вдаються й до діалогів з уявними опонентами.

Особливий інтерес становлять щоденники письменників. У різний час були опубліковані щоденні записки Тараса Шевченка, Володимира Винниченка, Остапа Вишні, Олександра Довженка, Василя Стуса та багатьох інших літераторів.

«Щоденник» Олеся Гончара, виданий у 2002 році, містить різні нотатки, які письменник робив понад 50 п'ятдесят років. Перші записи датовано 1943 роком, останні — 1995. У передмові до видання дружина письменника зазначила: «Тут і зустрічі з цікавими людьми, і побачені краєвиди, думки про прочитану книжку, влучний вислів чи слово, до цього не чуте, враження з поїздок, важливі громадські події». Фактичний матеріал органічно поєднано з авторськими роздумами світоглядного характеру: про самопізнання, вибір власної долі та сенс людського життя.

Основи екзистенціалізму викладено в працях М. Гайдеґґера, К. Ясперса, А. Камю, Ж.-П. Сартра та ін. Ці мислителі вивчали буття людини, або її екзистенцію (від лат. exsistentia — існування). Вони сповідували спроможність кожного обирати власну долю. Стверджували, що навіть в абсурдному світі за будь-яких обставин слід залишатися собою: робити усвідомлений вибір та нести за нього індивідуальну відповідальність. Адже саме в такий спосіб (через вибір і відповідальність) людина здобуває найголовніше — внутрішню свободу: вона творить сама себе, а не приймає бездумно чужу волю та фальшиві цінності. Представлені в «Щоденнику» авторські погляди близькі до екзистенціалізму — напряму, що претендував на роль філософії людини ХХ століття.

Властиві екзистенціалізму умонастрої набули значного поширення в часи Другої світової війни, що до краю оголила духовну кризу в Європі й актуалізувала проблеми сенсу життя, людської свободи та відповідальності. До цих важливих екзистенціальних проблем — свідомо чи інтуїтивно — зверталися й українські митці: як представники еміграції та діаспори, так і деякі радянські автори. Жанр щоденних записок забезпечував більше свободи й відкритості у вираженні думок і почуттів, тому особливо приваблював письменників. Олесь Гончар започаткував «Щоденник» під час Другої світової війни, коли перебував у німецькому полоні.

Це страшне випробування викликало песимістичні роздуми про втрату гуманістичних ідеалів в абсурдному світі глобального жаху: «Вся країна корчиться в судомах, мов шматований заживо звіром живий організм. Людина з усіма її думами й почуттями топчеться важким чоботом солдата, а солдат сам розчавлений фізично й морально вмирає, не знаючи за що». Письменник розмірковує над безглуздістю війни, визначається із моральним та духовним вибором. Понад усе для нього важливо лишатися людиною в буремну добу воєнного лихоліття.

І в повоєнних щоденникових записах автор постає виразником високих духовних цінностей і чіткої життєвої позиції, що стали наслідком усвідомленого вибору. Коментуючи «Щоденник» та відзначаючи духовну свободу Олеся Гончара, В. Портніков зауважив: «Гончар спирався на власний життєвий досвід — йому якимсь, тоді не дуже зрозумілим мені чином вдалося зберегти в собі той моральний стрижень, який дозволив опиратися тиску системи — і тоді, коли система цькувала його, і тоді, коли піднімала до небес». Слід врахувати, що «Щоденник» Олеся Гончара є одночасно й цінним людським документом, і характеристикою непростої епохи, на яку припало життя автора. Ось лише декілька фрагментів, у яких віддзеркалилась непересічна особистість митця.

Читацький практикум Щоденник (Уривки) «06.1943. Через три дні буде два роки, як почалася війна. Два роки, а скільки страждань, скільки мук та поневірянь для народів! Чи буде коли оцінено все безглуздя й злочинство цієї бойні, чи будуть коли її творці навіки прикуті до ганебного стовпа! Я сповнений чорного песимізму і гадаю, що знайдуться якісь мудрі негідники із середовища вчених, які рабськи змиють кров мільйонів з рук цих мерзенних потвор, що зараз правлять народами. Тепер можна повірити, що це наближається час розплати з людством за всі його злочини, що це наближається великий Страшний суд. Вся країна корчиться в судомах, мов шматований заживо звіром живий організм. Людина з усіма її думами й почуттями топчеться важким чоботом солдата, а солдат, сам розчавлений фізично й морально, вмирає, не знаючи за що. Міста, красені України, перетворені в гори цегли і попелу. На цих згарищах, як шакали, буйно бенкетують і розплоджуються різні пройдисвіти, аферисти, спекулянти».

«09.1943. Наші дівчата заслуговують найвищої похвали від майбутніх істориків цієї війни. Я зустрічав їх на фронтах, у госпіталях, і мене вражала їхня мужність і пристрасна відданість ідеї, відданість, якої не мають багато хто з мужчин. Спочатку в Харкові вони зі стриманими сльозами проводжали нас аж до Чугуєвських таборів, згодом відвідували нас щонеділі. Потім я їх побачив на фронті, коли вони перев'язували нам рани і допомагали сідати на підводи. Потім у санітарнім ешелоні вона — сама поранена — щовечора, шкутильгаючи, заходила з гітарою в наш вагон і співала нам чарівних пісень.

А згодом, в сибірськім госпіталі, опритомнівши після операції, я почув її голос і швидше відчув, ніж побачив, що вона сидить біля мого ліжка. Мене страшно мучив біль від порізаних ран, мене ще душив хлороформ, і я був напівбожевільний. Напівзгадуючи, напівмарячи в гарячім, нестерпнім маренні, пам'ятаю, щось говорив їй про Харків і, уткнувшись у подушку, плакав. Я наче знав, що ніколи не побачу в знайомих видах моє рідне далеке місто, наче знав, що вже навіки втратив усе те неоцінимо прекрасне, як юність, що зв'язувала мене з цим містом. Вона мене втішала. Мене душив хлороформ, а я думав, що це ним облита подушка. Вона перемінила подушку. Але закохана вона була в іншого і з ним поїхала на фронт. А я у глибині душі надіявся знову зустріти її там. Може, й вона була серед тих дівчат, що вкупі з нами планували того вечора в лісі, як вийти з оточення».

А потім я бачив їх у таборах, у Холодногорській тюрмі. Вони, бідні, сиділи окремо, а ходили до нашого котла за баландою. Ми були обдерті й брудні, а вони й там тримали себе в чистоті й акуратності, і навіть іноді було чути їхній сміх і пісню. Але то було дуже сумно. Потім я побачив іншу. В Кобеляках на майдані. Люди там годували нас, полонених, яблуками, огірками, вишнями і плакали. А ми їли, як звірі. Вона охороняла нас разом з іншими поліцаями. Гвинтівка на плечі, рука перев'язана. Вона була красуня — висока, чорнява, струнка. Я до неї щось заговорив, запитав. Вона чемно відповіла. Була дочкою районного старости. Студентка Київського університету! О, було радісно! Колеги. Але потім вона запитала:— Ну, а як тепер ті, жиди, вже далеко повтікали? І зробилась мені якась холодна, чужа і ніби й не красуня, і я зрозумів, що це із студенток — тупих, найтупіших. Я більш не говорив з нею.

Я був босий, у подертій гімнастерці, зарослий, худий, у пилюзі після далекої дороги, але мені не соромно було бути таким перед нею. Я відчував, як випрямляє мене якась велика гордість. Я був теж студентом-філологом. Але в мене не було, дівчино, на руці пов'язки. В мене були тільки рани. Кажуть, у Харкові полонені вантажили снаряди і зірвали самі себе з ними. Не можу я забути багато чого. Не можу забути, як мене на станції в Білгороді німець ударив обривком вірьовки. Я обернувся і мовчки дивився на нього. У нього було обличчя нелюте, очі несердиті, спокійні. Він ударив мене без ненависті, здається, а просто так, як погонич коня. І я зрозумів, що це в них прийнято, що це в них у крові, це не злочин, а просто «треба» для «нижчих людей». Він був з вигляду з освічених, інтелігентних людей. Може, навіть поклонник Шиллера та Гете! І я тоді зрозумів, що моя ненависть буде невмируща і я не звикну, не примирюсь, поки буду жити.

Хто мене вправі судити. В зборищі цьому рабів?Гордий, нікому годити. Ніколи в ЖИТТІ Я НЕ ВМІВ. «Величезна більшість солдатів сучасних армій знає, що війна їм не потрібна, що це злочини, з жиру затіяні їх вождями-кретинами, але все ж війна іде. Народ загнузданий, закований у пастки законів і обов'язків. Він не в змозі чинити опір своїм катам, що посилають його на братовбивство. В дім (держмаєток) приїхав німець на мотоциклі, виписали яєць, зайшов у кладову до Юдіна:— Я-йок!— Пан, яйок нема.— Нема? — спитав здивовано і серйозно. І ще раз: — Нема яєк, нема віна, до свіданья, Україна! (Пісня веселих німців)». Вернувся на ферму. Скучно, сумно, безнадійно. Ходять чутки про загальну евакуацію населення. Всі люди як приголомшені. Остались сторожувати баба та дід. Як важко на серці. Як би все забути? Ні, я не переступлю Дніпра. Вовком піду жити в степ. Хай краще пропаду, але тут.

Увечері дощ. Пригнала скот «Перебудова». Хлопці штучно веселі. Худоба реве. Телятка позгинались біля голодних матерів. Красень-бичок закривів, не може йти — весь в болоті, видно, в дорозі відставав — списали батогами. Де став спочатку — там і стоїть. І дивиться з заздрістю, як інші, стирловані, бродять, скушуючи кущі. І він, голодний, а стоїть — не може йти і тільки дивиться на нас прекрасними розумними очима й іноді тихо мукає. Як його судьба нагадує нашу! Але мені чомусь його ще жалкіше, ніж людини. Тарнавський застрелився».

«25.07.1955. Вся драма Довженкова в тому, що він не здатен іти в ногу з сучасністю. Однією ногою він у минулому, другою далеко в майбутньому, і тому для багатьох сучасників він здається диваком. В нього розкішна фантазія, незважаючи на похилий вік, багатство різних ідей його розпирає, весь час бурунить в ньому; в цьому його сила, в цьому, мабуть, і лихо. Він ні на чому не може зупинитись, щоб довести до кінця, до завершення. Він весь із фрагментів, як Мікеланджело».

«26.11.1956. Робота письменника, художника зовсім не те, що, скажімо, робота вченого та інженера.Інженер може цілком використовувати те, що створено трудом його попередників. Добуті розрахунки, досліджені процеси, відкриті закони — йому вже їх не треба відкривати вдруге, бери тільки і, користуючись ними, йди далі. Художник щоразу все мусить відкривати заново, все з самого початку. Для нього нема готових розрахунків, ні відкритих законів».

«17.18.1964. Ми не є і не повинні стати народом суржикової мови чи мови мертво-декоративної. Маємо витворену протягом віків мову дивовижно багату, одну з найбагатших у світі, барвисту, запашну, розмаїту, здатну активно жити і розвиватись, придатну для найскладнішої художньої і наукової творчості. Злочином було б занедбати таке неоціненне духовне добро». «25.04.1965. Сучасна література не потребує оздоб. Думай складно, але пиши просто. В цьому потреба часу, цього вимагає психіка сучасної людини, яка в усьому шукає основ. Повінь метафоричності зійде, і після того неминуче запанує стиль, ясномовний, як правда».

«25.01.1969. Те, що не кожен може бути Шевченком або Франком, це ясно. Але кожен владен розпорядитися своїм життям так, щоб жити на повну напругу. Щоб не згайнувати вік у ледарстві, у пустомельстві, в самих лише намірах та нахваляннях. Кожен — в межах можливого і відпущеного йому природою — повинен максимально в ім'я високої мети виявити свою людську сутність. Щоб мав право в кінці дороги сказати: принаймні я зробив усе, що міг». «25.05.1972. Чому люди дорожать своєю національністю? Мабуть, тому, що вчувають у цьому одну з найпевніших ознак своєї людської незалежності. І тому так важко викорінити національне почуття, якщо не почався розпад людини, її деградація».

«14.10.1991. Дехто схильний вести родовід сучасної культури від «шістдесятників» (бо й самі належать до цього покоління), а всі, хто працював у культурі раніше, — то всі, мовляв, конформісти, всі сталіністи... Ой, не беріть гріха на душу, ви, котрі зараз у славі, а то й при владі! Загляньте в душу Тичині, або Яновському, чи тому ж Довженку — як їм було жити в підрежимному, карцерному світі та ще й боронити рідне слово?».

Виявляємо літературну компетентність1. Якого року «Щоденники» Олеся Гончара були надруковані? Який проміжок часу вони охоплюють?2. Яке враження справили на вас наведені фрагменти «Щоденників»? До яких роздумів заохотили? Які тези вас найбільше зацікавили? Які здивували? Чи виникло у вас бажання «дискутувати» з письменником? Які теми ви б запропонували для дискусії?3. Яку оцінку дав Олесь Гончар Олександрові Довженку? Як ви зрозуміли порівняння Довженка з Мікеланджело? Чи згодні ви з тим, що «драма Довженкова в тому, що він не здатен іти в ногу з сучасністю»?

Виявляємо творчі здібності Напишіть есей, темою якого оберіть тезу зі «Щоденників» Олеся Гончара.✵ «Художник щоразу все мусить відкривати заново...»✵ «Кожен — в межах можливого і відпущеного йому природою — повинен максимально в ім'я високої мети виявити свою людську сутність...»✵ «Ми не є і не повинні стати народом суржикової мови чи мови мертво-декоративної...»✵ «Чому люди дорожать своєю національністю? Мабуть, тому, що вчувають у цьому одну з найпевніших ознак своєї людської незалежності...»Домашнє завдання.