Міністерство освіти і науки України

Плосківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

 

 

 

 

 

 

А.О.Романець

Чудесного сміху відлуння

(Олександр Ковінька —як символ свого часу.

До 120-річчя з Дня народження гумориста)

 

 

Плоске-2019

Романець Алла Олексіївна, вчитель української мови та літератури, Плосківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів.

Стаж роботи – 43 роки

 

 

 

У методичній розробці подано матеріали з досвіду роботи вчителя української мови і літератури Плосківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Романець А.О. щодо вивчення літератури рідного краю на уроках української мови і літератури, зокрема, життєвого та творчого шляху земляка-гумориста  Ковіньки Олександра Івановича.

На сторінках цього видання розповідається про нашого генія гуморного слова.
Збірник розрахований на науковців-філологів, студентів вищих навчальних закладів, учителів-словесників. Його матеріали стануть також у нагоді всім, хто цікавиться літературою рідного краю.

 

 

 

 

Рецензенти:

Перчик Юлія Олексіївна - директор Плосківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів;

Степаненко Катерина Олександрівна - заступник директора з навчально-виховної роботи Плосківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.

 

 

Рекомендовано методичною комісією Плосківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.

 

 

ЗМІСТ

 

Вступне слово автора	4
БІОГРАФІЧНА КАНВА	6
Олександр Ковінька. Повертаємо забуту сторінку українського гумору	13
Остапом Вишнею благословенний	15
Стежками творчості земляка – видатного гумориста…	17
ОЛЕКСАНДР КОВІНЬКА, НЕЗАБУТНІЙ ПОЛТАВСЬКИЙ ХАРАКТЕРНИК	21
«Як Ковінько? А хіба Вас не розстріляли?»	23
Агов, Ковінько, починай свої усмєшки..!	24
Як я не навчився творчої майстерності  в Олександра Ковіньки	33
Сміх добрим людям на здоровя, ворогам на безголов’я	38
ВЕСЕЛИЙ НАРОДНИЙ ОПОВІДАЧ	39
Вірна сподвижниця Олександра Ковіньки	42
З давнини до сьогодення…..	45
Інформаційні джерела	65

 

 

 

Вступне слово автора

 

Коли хочеш збагнути письменника –

 ти повинен іти в його край.

                                                        Гете

 

Витоки українського гумору сягають давнини. Здається, він з'явився на білий світ одночасно з першими українцями. Так, історичне коріння землі решетилівської сягає глибини століть. Яскріє гумором усна народна творчість: безліч анекдотів, жартівливих пісень, коломийок,  каламбурів створив український народ. Дружня розмова  без жарту, що каша козацька без солі, юшка без приправи. У добрий час і в годину лихоліття сміх не залишав наш люд. Українці  вміють сміятися, створювати собі настрій, піднімати дух. Що ж до Полтавщини, то вона посідає особливе місце в українському літе­ратурному контексті. Саме звідси пішли в широкий світ спопеляюча сатира та іскрометний гумор Івана Котляревського, Миколи Гоголя, Леоніда Глібова, Василя Чечвянського, Пилипа Капельгородського, Остапа Вишні. Це й зрозуміло. Бо в нашому краї розквіту наперченого, смішного та дотепного сприяють як природні умови, народні звичаї та традиції, так і суспільні настрої. Це тут, за висловом класика, вранці голоблю в землю встроми – до вечо­ра дерево виросте, в який бік не плюнь – у сатирика чи гумориста влучиш. Одне слово, гуморний на­род на Полтавщині.

До когорти відомих гумористів належить і наш земляк – велет українського гумору Олександр Іванович Ковінька.

Славна  Плосківська земля своїми талантами. На цьому місці, де знаходиться Плосківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, стояла колись хата Ковіньок. Звідси  14 січня 1900 року прослався шлях видатного гумориста Олександра Івановича Ковіньки у велику літературу.

«Село Плоске… Рідне, миле село. У твоїй оселі під солом’яною стріхою я, одинадцятирічний сільський хлопчисько, вперше впізнав чарівну силу вогненної поезії геніального Тараса Шевченка».  Так згадує  гуморист про своє село, а сьогодні  ми згадуємо і пам’ятаємо його. Веселий дотепник в житті і творчості, Олександр Іванович має дар Божий у душі - почуття гумору і глибинне чуття слова. Не покидає воно чоловіка ні в приємні, ні в гіркі хвилини. А в житті бувало всякого.

Не було свого часу в Україні людини, яка б не чула прізвища цього полтавця, а зачувши — не посміхнулася б. Невипадково Олександра Івановича називали «заступником Остапа Вишні». Справді, коли Вишні не стало, Ковінька ніби прийшов йому на зміну і ще довго радував українців своїм гумором. До того ж їхні біографії дуже схожі у своєму драматизмі — як долі українських інтелігентів сталінської доби.

Французский поет Артур Рембо якось сказав: рука з пером прирівнюється до руки з плугом. Цей мудрий афоризм можна було б поставити епіграфом до усієї творчості Олександра Івановича Ковіньки.  Його руку з пером дійсно можна порівняти з  рукою з плугом, зі знанням справи стверджував соратник Ковіньки по «веселому» цеху української літератури Федір Маківчук, який довгі роки очолював прославлений журнал «Перець».

І справа не лише в споконвічно хліборобній літературній працьовитості талановитого письменника. Будучи на довгі двадцять років відлученим жорстокими репресіями від успішно початої роботи на ниві української словесності, Олександр Іванович не опустив рук, не розгубив в колимській холоднечі заповітні зерна натхненного Богом дару, але, як і його старший побратим Остап Вишня, що також пережив смертне випробування Гулагом, знайшов в собі духовні сили сміятися, сіючи в народі словом своїм оптимізм і життєлюбність, протистоячи вадам і незгодам.

З огляду на явно бойовий, наступальний характер жанру сатири і гумору, можна сказати, що в одній руці у селянського сина Ковіньки був важкий плуг, яким він вміло обробляв свою глибоку борозну, а в іншій – вбудована віковою народною сміхотворчістю і особистою авторською влучністю козацька шабля, якою письменник володів також майстерно, борючись, як і личить сатирикові-гумористу, з несправедливістю, з громадськими виразками і вадами в людині. Ратай і лицар на ниві український словесності, відомий за чисельними  перекладами також і російському читачеві, - таким був і залишається в нашій літературі скромний полтавчанин Олександр Ковінька.

На жаль, незважаючи на велику кількість виданих після повернення з таборів та заслання книг О.І. Ковіньки (60-80-ті рр. минулого століття), його життя і творчість ще недостатньо широко висвітлені в літературознавчих джерелах, включаючи навчальну літературу. У Плосківській школі функціонує літературний музей Олександра Івановича Ковіньки, де зібрано багато книг з дарчими надписами, є серед них і книги, що  передала його дочка Ярина Маєвська. Іх використовують учні і вчителі для підготовки та проведення уроків з літератури рідного краю.

 

 

Традиційно відзначаємо його річниці від дня народження проведенням гуморини “До Ковіньки на хвилину, на веселу гуморину.”

 

 

 

Біографічна канва

Село Плоске має свою славну історію та традиції. За даними генерального опису Лівобережної України 1765 – 1769 років козацький хутір Плоске на річці Полузір’я входив до складу Полтавської сотні Полтавського полку. Головним заняттям населення було сільське господарство та рибальство, що доповнювалося торгівлею. На тутешні ярмарки збиралися жителі не тільки з навколишніх сіл.

Теперішнє Плоске - велике мальовниче село, центр сільської ради, якій підпорядковані населені пункти Левенцівка, Чередники, Твердохліби. Має загальноосвітню школу І – ІІІ ст., дитячий садок, ФАП, будинок культури, бібліотеку, філію територіального центру соціального обслуговування. Дуже пишаються його жителі тим, що саме в їх селі народився, виріс і зробив перші кроки в літературі відомий письменник – гуморист Олександр Іванович Ковінька.

Олександр Іванович Ковінька (справжнє прізвище Ковінько) народився на благословенній і родючій на гумористів Полтавщині у переддень XX століття (це за старим стилем, а за новим— 14 січня 1900 року) і цим самим, жартома кажучи, започаткував не лише своє народження, а й народження XX віку. Це, за словами тітки Явдохи, був найдорожчий новорічний подарунок батькам Олександра Івановича — Іванові та Ялисаветі Ковінько. Тим більше, що цей подарунок був подвійним, разом з малепьким Сашком мати «знайшла» ще й маленьку доньку.

Батьки майбутнього письменника були бідні селяни. Отож Сашко, як і інші діти, змалечку став не за літами дорослим: мав багато роботи і мало хліба. Це важке трудове життя поміж працелюбного, але нужденного люду і чудової полтавської природи було чи не найпершою життєвою школою майбутнього сатирика.  Навчався в церковнопарафіяльній школі, після двокласного земського початкового училища, дванадцятилітнім, пішов у найми помічником сільського аптекаря. Заробляв на життя та самотужки вчився (читав книги з великим захопленням та інтересом). 1917 року склав іспити (екстерном) за 4 класи гімназії. В період УНР і громадянської війни брав участь у подіях громадянської війни на боці повсталих народних мас, був схоплений кайзерівськими окупантами й відданий до воєнно-польового суду. Врятували його од смертної кари успішний наступ Червоної Армії і вибух всенародного повстанського руху на Україні. Таким чином Олександр Іванович вступив до Червоної армії (разом з Сосюрою), опинився в українському війську Петлюри. Пізніше потрапив до рук денікінців, а в 1920—1921 рр. довелося пройти через тортури білопольського концтабору в Познані.

Повернувшись у 1922 році на Полтавщину, Ковінька ввійшов до комітету незаможників, працював секретарем Плосківської сільської ради, пройшов курси інструкторів-лекторів Тсовавіахіму, до речі, пізніше йому довелося працювати у Полтаві за цим фахом, працював цензором у міліції,  з 1926 по 1928 роки навчався заочно в Полтавському інституті народної освіти. З 1928 по 1934 рр.  — газетяр, фейлетоніст газети «Більшовик Полтавщини» (нині «Зоря Полтавщини»).    

Отже, у своєму становленні як громадянин і літератор пройшов складні «університети життя»: закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі, наймитував, був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві, секретарював у сільраді, виступав у селах з лекціями як інструктор ТСОАВІАХІМу.

Друкуватися почав 1926 р.— тоді з легкої руки Остапа Вишні в газеті «Селянська правда» була вміщена гумореска Олександра Ковіньки «Містки та доріженьки». Молодий письменник виступав з фейлетонами та гуморесками в місцевій та республіканській пресі, зокрема в «Більшовику Полтавщини», «Червоному перцеві». Перша збірка гуморесок «Індивідуальна техніка» надрукована у місті Харків 1929 р., друга збірка «Колективом подолаємо» вийшла 1930 року в Полтаві, які своєю ідейно-художньою «фактурою» пов'язані з проблемами й турботами тогочасного села. У 1934 році О. І. Ковіньку приймають у члени Спілки письменників.   Успішну працю Ковіньки на ниві літератури було нагло перервано репресивними органами тоталітарної сталінської системи. Після цього літературна діяльність перервалася на два десятиліття.

Він потрапляє під жорна сталінських репресій. У 1934 р. він був заарештований і звинувачений у приналежності до вигаданої контрреволюційної організації.    6 жовтня 1934 року О. Ковіньку заарештували як «ворога народу», котрий нібито ще з 1928 перебував у антирадянській терористичній організації українських націоналістів-боротьбистів (раніше Ковінька справді належав до партії боротьбистів) і брав участь у терористичних замахах проти партійних вождів. Його звинуватили в підготовці замаху на Павла Постишева, другого секретаря РЦ Компартії України.

– В ПОСЛЕДНЕЕ УЖЕ ВРЕМЯ ВОПРОС СТАВИЛСЯ ТАК, ЧТО В ПОЛТАВЕ ОСУЩЕСТВИТЬ УБИЙСТВО НЕЛЬЗЯ, – свідчить 5 січня 1935 року письменник Петро Ванченко. – ­Оставался Киев или Харьков. Говорили, что можно убить при выходе из обкома или ЦК. Еще удобнее – на вокзале, так как в толпе легче подойти. Для этого нужно выбрать такое время, когда точно будет известно об отъезде или приезде Постышева. Говорили, что нужен человек, способный пожертвовать собой. Это может быть кто-то из раскулаченных. Говорил с Майфетом. С Ковинько говорил в общих чертах о желательности террористического акта против кого-либо из членов правительства как ответа на репрессии против украинцев.

На допиті в НКВС Ванченко розповідає про існування Полтавської організації «боротьбистів». Окрім нього, туди входили літературознавець Григорій Майфет і письменник Олександр Ковінько. Начебто готували замах на другого секретаря ЦК КП(б) України Павла Постишева.

У березні   1920 року близько 4000 «боротьбистів» перейшли до    КП(б)У. Решта лишилися у складі Української партії комуністів-боротьбистів. Радянська влада почала переслідувати її членів. Олександра Ковінька вперше затримали 13 березня 1930-го. Інкримінували листування з іноземцями – а отже, шпигунство. Протримали два з половиною місяці в Харківському СІЗО. Відпустили за відсутністю складу злочину.

У грудні 1934 року – друга хвиля репресій. Протягом чотирьох днів у Києві, Харкові й Полтаві арештовують 17 «боротьбистів». Ковінько в цей час хворіє на запалення легень. Слідчий і військові обшукують його квартиру. Конфіскують 64 записники, золоте пенсне, персні, старовинні книжки.

«Для осуществления намеченных терактов руководством организации было создано несколько террористических групп в Москве, Киеве, Харькове и Полтаве, – йдеться у кримінальній справі. – Ими конкретно прорабатывались планы совершения терактов: в Москве – против товарища Сталина, в Киеве – против товарищей Косиора и Балицкого, полтавской группой – против товарища Постышева. В полтавскую группу контрреволюционной организации был вовлечен бывший хорунжий петлюровской армии Ковинько, писавший явно контрреволюционные произведения».

Аналогічні звинувачення висувають і полтавчанам. У Ванченка під час затримання вилучають сатиричне оповідання «Про гніду кобилу, яка мріяла побудувати соціалізм». У Ковінька – автобіографічний роман «Блоха». Там автор з гумором оповідає про становлення комунізму в українському селі. Рукопис не зберігся. У справі наводять перекладений російською уривок із цього твору, який має показати терористичні настрої автора: «Гонец, не теряя времени, сразу же отдал в руки профессора секретное письмо. Подождав Полтавца и Остраницу, историк отвел их в угол и, показывая письмо, стал шепотом передавать его содержание. Винак успел услышать: «С границы… Динамит… Рвать… Жечь… Уничтожать… Травить…»

Затриманих б'ють, заганяють голки під нігті, тримають голими по пояс у холодній воді. Усі, крім харківського хіміка Левка Ковалева, зізнаються в приписаних їм злочинах.

28 березня 1935-го військова колегія Верховного суду УСРР у Києві виносить вирок «боротьбистам». 15 осіб, серед них і Олександра Ковінька, засуджують до 10 років таборів із конфіскацією майна. Ще двох – до семи. Через два роки розстрілюють дев'ятьох членів «організації». Ванченко не витримує знущань і вішається в камері. Пізніше стратять і працівників НКВС – за фабрикування кримінальних справ. Жодного засудженого внаслідок цих фальсифікацій тоді не виправдали.

Після судового засідання арештантів поїздом везуть до Москви. Далі – кілька місяців пішки женуть на Далекий Схід. Особливо небезпечним в'язням забороняють сідати під час привалів. Ковінько відбуває покарання поблизу Магадана.

– Дід потрапив на поселдення тюремної еліти, – розповідає внук письменника 58-річний Олександр Маєвський. У жовтні торік він ознайомився з сімома томами справи «боротьбистів», що зберігаються в архіві Служби безпеки України. – Сидів із митцями, священиками, злодіями в законі. Останні, траплялося, знали по п'ять мов. Читав перед ними свої гуморески. За весь термін з ув'язнених його ніхто не чіпав. Били тільки охоронці. Одного разу зламали обидві ключиці. Вісім років будував Байкало-Амурську магістраль. Часом не вистачало шпал. Замість них клали й прибивали тіла замерзлих зеків. Помирали від інфекцій, перевтоми й голоду. Один ув'язнений, до того – професор, кожні два-три місяці втікав. Його навіть не шукали – навколо ж Сибір. Начальник станції казав, що погуляє й повернеться. Так і було. Карали трьома добами карцеру.

Дружина Поліна й донька Ярина зрікаються Олександра Івановича. Одного разу до їхнього помешкання приходить культурно вбраний чоловік. Передає записку від Ковінька. Тому дозволили листуватися з родиною. Але жінка з дочкою не пишуть – бояться. Пізніше невідомий приносить кілограм апельсинів. Виявляється, це – злодій у законі, який сидів разом із Ковінькою.

Олександра Івановича звільняють на два роки пізніше визначеного терміну – 1947-го. Без права повернення на батьківщину. Живе в Якутії. За три роки купує там будинок, надсилає рідним грошові облігації. 1950-го справи «боротьбистів» переглядають. За тими ж статтями дають ще по п'ять років заслання.

– Ковінько працював вибійником, гірничим, золотомийником, економістом, – продовжує Олександр Антонович. – Через цингу й погані умови утримання дід облисів. Потрапив у лазарет. Хотіли ампутувати ноги. Пощастило, що серед ув'язнених були так звані «кремлевские врачи-вредители». Їм приписали вбивства партійних керівників. Перев'язками та настоянками врятували ногу. «Олександр Ковінька – не загинув лише тому, що вмів розказувати сміховинні побрехеньки, розважаючи карних злочинців, з якими сидів. Вони ділились з ним їжею, теплими речами…» - так згадують гумориста його побратими, які разом з ним перебували у виправних таборах.

І тільки у січні 1956 року Ковіньку  реабілітували, і тоді ж він повернувся у  Полтаву до сім’ї. А за три місяці з нього знімають тавро «ворога народу». Автор знову взявся за перо, хоча ще деякий час відчував прохолодне ставлення до себе: його не друкували, оскільки не було «вказівки» керівних органів.

Через рік після звільнення Ковінька, 4 липня 1956-го, справу «боротьбистів» закрили за відсутністю складу злочину. Репресованих членів партії визнали невинними. До того моменту дожили троє із 17: Ковінько, Майфет і Данило Кудря з Харкова.

Олександрові Ковіньку призначили компенсацію – 220 ­карбованців щомісячної пенсії. Це удвічі більше за тодішню середню зарплату в СРСР. Також Олександра Івановича поновили в Спілці письменників України.

Письменник повернувся до рідної Полтави, був відновлений у рядах СПУ, повністю поринув у літературну роботу. Видрукував у журналі «Прапор» автобіографічну, написану з іронічним усміхом, повість «Як мене купали й сповивали» (1957), видав збірки  гумору та сатири «Кутя з медом», «Гуморески» (1960), «І не кажіть, і не говоріть» (1962), «Коти й котячі хвости» (1964), «Всякого бувало...» (1967), «Чарівні місця на Ворсклі» (1968), «Згадую й розгадую» (1970), «Пухові подушки» (1971), «Отак, прямо і прямо» (1976), «Як воно засівалося» (1979) та ін. Його творчий доробок поповнився сатирико-гумористичними повістями «Хрестоносці» та «Превелебні свистуни, або Смішні, чудні й сумні пригоди сільського хлоп'яка Василя Черпака», автобіографічною оповіддю «Чому я не сокіл?..», публіцистичними статтями з проблем розвитку української мови, збереження історико-культурної спадщини рідного народу.

Заслуги Олександра Ковіньки перед вітчизняною літературою відзначені 1984 р. премією імені Остапа Вишні. Помер видатний земляк 25 липня 1985 року у Полтаві.

Опублікував понад 30 книг сатири й гумору, серед них: «Ось не грайте на нервах...» (1958 р.), «Кутя з медом» (1960 р.), «Цвьох — і ваших нєт!» (1961 р.), «Коти і котячі хвости» (1963 р.), «Новели про химери (1965 р.), «Чарівні місця на Ворсклі» (1968 р.), «І таке буває» (1972 р.), «Як воно засівалося» (1979 р.). Постійно друкувався в журналах «Перець», «Україна», «Прапор», «Жовтень», вміло відтворював смішне в побуті. Письменник виробив власний стиль неквапливої, іронічної, мудрої оповіді, побудованої на фольклорно-розмовній основі. Поряд із літературною, займався громадською працею, з 1965 р. був депутатом Полтавської міськради. У 1970 р. нагороджений орденом «Знак пошани». Двотомники вибраних творів виходили в Києві у 1970 та 1980 рр.

Він нагороджений орденом Дружби народів . Відповідно вітання від усіх , хто його знав, з ким співпрацював. Перчини на груди і сердечні вітання від популярного тоді на Україні Журналу “Перець”. Скільки честі, скільки шани, мати орден “Знак пошани”.

    О. І. Ковінька постійно друкувався в журналах «Перець», «Україна», «Прапор», «Жовтень», у багатьох газетах України, в тому числі й полтавських. У своїх творах він висміював дармоїдство, казнокрадство, аморальність, безкультур’я, вміло відтворював смішне, комічне в побуті людей. Гуморист жив і працював у Полтаві, а тому його герої – переважно люди рідного краю, такі знайомі і близькі автору. Він виробив свій власний стиль неквапливої, іронічної, по-народному мудрої оповіді. Слухачі пізнавали його по своєрідній інтонаційній манері, побудованій на фольклорно-розмовній основі.

   Писав Олександр Ковінька і публіцистичні статті, нариси та мемуарні твори, теж сповнені гумору й самоіронії. Цінні спогади написав про В. Сосюру, Мате Залку, Остапа Вишню, П. Капельгородського.

1984 року він став лауреатом літературної премії імені  Остапа Вишні. Однак, слід відзначити, що того гумору, яким відзначалися твори Ковіньки доарештного періоду, в нього залишилося мало. «Сумним та гірким був той гумор, як і сама доля їх автора» (А. Білокінь).

Різноманітною була громадська праця О. І. Ковіньки. З 1965 року був депутатом Полтавської міськради. На VI з’їзді письменників України обирався членом Правління СПУ. 1970 року нагороджений орденом «Знак Пошани».

«Світ Ковіньки — це світ добра. Це світ людяності і злагоди», — писав Олег Чорногуз. Слід би додати, що й світ застраханої режимом людини...

 

Олександр Ковінька.

Повертаємо забуту сторінку українського гумору

 

Гумор і сатира в українській літературі останніх двох століть – переважно полтавський. Досить згадати імена провідних байкарів, письменників, що використовували в творчості іронію та сарказм, бурлеск, гротеск, травестію, писали усмішки та фейлетони: Григорій Сковорода, Іван Котляревський, що є зачинателем Нової української літератури, Євген Гребінка, Микола Гоголь, Остап Вишня і, безумовно гідний бути в цій плеяді всесвітньовідомих сміхотворців, сумний у своєму сміхові та веселий у невимовному смутку – Олександр Ковінька.

Український інтелігент сталінської доби – цим усе сказано. Трагічна доля Ковіньки як портрет освіченої, працьовитої та вільної людини за часів «совка», коли розумних знищували, а незламних намагалися покорити – зараз, на жаль, забута сучасниками. Хто з полтавців зараз читає, чи бодай чув ім’я Олександра Ковіньки? Навіть не всі філологи перекажуть вам про «Хатнє виховання» або історію «Як мене купали й сповивали», чи «Як я топився».

Громадська організація «Останній Бастіон» доклав зусилля, щоб повернути постать видатного полтавського гумориста на належне йому місце. Ми захоплюємося європейською белетристикою, але не знаємо про своїх талановитих майстрів слова, твори яких не гірші, а подекуди, у рази кращі за закордонні аналоги.

— Ви бачили, чого він дітей навчає? Чи ти при своєму розумі? Сам п’єш, гуляєш, та ще й сина привчаєш!

— Пий, синок, пий. Це батько дає. Хили!..

Синок вихиляє, кривиться, чхає... Сльози з очей біжать.

— Ото бачиш, синок, яке воно противне? Отак і я страждаю. Ковтнеш, неначе дьогтю хватонеш. А мати думає, що я мед п’ю!..

Весела наука кінчається невесело.

(Уривок із гуморески «Хатнє виховання» О. Ковіньки)

За сприяння Геннадія Сікалова, лідера ГО «Останній Бастіон» планується перевидання книги О. Ковіньки, де традиційно будуть уміщені всі відомі твори автора, що доповнюватимуться унікальними світлинами, спогадами дітей, онуків і родичів письменника.

«Просвітницька діяльність – пріоритетна для «Останнього Бастіону», - зазначає лідер об’єднання Геннадій Сікалов, - «Ми працюємо над суперечливими питаннями історії України, зокрема зараз наша археологічна група в Батурині та Глухові дізнається правду, щоби можна було однозначно стверджувати, чи є героєм Іван Мазепа, чи ні. Книга про Олександра Ковінько – це спроба донести до українського читача, зокрема й до полтавців, що ми маємо справді велику спадщину, яку гріх забувати. Радянський союз давно минув, тепер Ковіньку можна вільно читати й цитувати, але ж ні… Бо «совок» засів у головах багатьох людей, а просвітницька місія «Бастіону» - це повернути людей до своєї мови, культури, історії, традицій, адже це все і є нашим «Останнім Бастіоном» у сучасному світі. 

 

Саме Олександр Ковінька, за висловом Остапа Вишні, засвоїв азбучну для сміхотворця істину: «Окрім таланту, завжди тримати в «спортивній формі» зір, щоб правильно й виразно бачити те, що є в житті, те, про що пишеш, бачити все-все, кожну деталь, кожну дрібницю, але не бачити того, чого немає». І саме тому Ковіньчин сміх (а в сталінські часи авторові доводилося частенько сміятися і на кутні) і досі бадьорий, пісенно дзвінкий і молодий. Тому й досі ми з величезним задоволенням перечитуємо його книги «Як мене купали і сповивали», «Кутя з медом», «Чому я не сокіл, чому не літаю», «Новели про химери», «Кислі яблука», «Подорож до Ворскли» та ін. А може, перечитуємо ще й тому, що багато з порушуваних автором проблем залишаються актуальними й понині?

 

Остапом Вишнею благаословенний

 

На фото: Остап Вишня, кінець 1920-х рр.

 

Олександр Ковінька із вдячністю згадував, що благословив його на літературній ниві сам Остап Вишня - корифей українського гумору і сатири. Почавши писати свої фейлетони і гуморески ще в двадцяті роки, молодий автор довго не наважувався віддавати їх на суд читача. «Писати - писав, а ось друкувати не наважувався, - згадував пізніше Олександр Іванович. - І ось Великий наш поет і мій великий друг Володимир Сосюра став все частіше наполягати: - Піди та піди до Остапа Вишні. Нехай він тебе послухає. - Навіть цидулку теплу написав. Однак я посоромився - не пішов. Чи не поніс ту цидулку-рекомендацію».

І все ж мрія познайомитися з видатним чарівником сміху не залишала мене. І випадок незабаром представився. Поїхав я до Харкова на нараду і наважився. Поніс я гумореску «Містки та доріженьки» до редакції газети «Селянська правда», сів навпроти секретаря і не дихаю. Секретарював тоді в «селянській правді» Остап Вишня. Прочитав він мою гумореску «Містки та доріженькі», подивився на мене весело і коротко кивнув: «Пайдёть!». З легкої руки Остапа Вишні і пішло

У 1929 р молодий прозаїк випускає першу збірку «Індивідуальна техніка», до якої увійшли невеликі за обсягом, невибагливі за своїми сюжетно-композиційною якостями гуморески.

О. Ковіньку не оминули захоплення з характерного для 1930-х років тематичного реєстру, він прагне надати своєму слову (не завжди зазначеного високим знаком художності) необхідну видавцями соціальну гостроту і злободенність. Однак це не врятувало його від репресій. Більш ніж на два десятиліття ім'я письменника, яке  ставало популярним, було викреслено з літературного процесу ...

І тільки в 1957 настільки успішно починав свій творчий шлях в двадцяті роки письменник повертається з ГУЛАГівського небуття в рідну Полтаву і до масового читача.  Автор швидко отримує визнання як один з найактивніших творців сатирико-гумористичного жанру в тогочасній українській літературі. Незважаючи на похилий вік, О. Ковінька активно працює в 60-ті, 70-ті роки. Він часто виступає з гуморесками, фейлетон, статтями на сторінках популярного не лише в Україні, а й у всьому Радянському Союзі журналу «Перець», в газеті «Літературна Україна», в місцевих полтавських виданнях. Одна за одною виходять його книги: «Потрапивши пальцем у небо» (1966), «Чарівні місця на Ворсклі» (1968), «Превелебні Свистун, або Смішні, чудні й сумні пригоди сільського хлоп`яка Василя Черпака» (1969), « Згадую й розгадую»(1970),»Пухові подушки»(1971),»Каюся»(1973) та ін. у ці ж роки виходять також книги вибраних творів письменника, зокрема двотомники (1970, 1980).

Гуморист зосереджувався переважно на конфліктах і неблагополуччях сучасного сільського життя, писав про село минулих часів з його етнографічним колоритом і суперечностями. З властивою йому майстерністю використовував у своїй творчості український фольклор, часто звертався до комічних бувальщин, народним усмішкам, жартам, фразеологізмам і прислів'ям, які, органічно увійшовши  в систему його образного світу, актуалізували оповідання, надаючи особливої яскравості його сучасному пафосу, збагачували естетику сміху, поглиблювали його етичну вкоріненість в народній традиції.

Самобутнім майстром наповнених гумором оповідань постає О. Ковінька і в творах мемуарного плану. Яскраво виражений автобіографічний початок присутній в ряді його гуморесок, а також в хронікально-гумористичній повісті «Чому я не сокіл, чому не літаю?», складеної з коротких оповідань про життєві дороги письменника. Зі сторінок цього твору постають колоритно зображені картини сільського побуту, пізнані автором в пору його дитинства і юності, а також образи його друзів, широко відомих, популярних в народі майстрів літератури (Остап Вишня, Володимир Сосюра, Пилип Капельгородський, Мате Залка).

Майстер коротких форм, О. Ковінька тяжів до створення сатирико-гумористичного епосу. І приклади тому - не тільки згадана ісповідальна повість «Чому я не сокіл ...» або невелика сатирична повість «Хрестоносці». Є в творчому доробку письменника і речі більшого формату, як ось гумористичні «Новели про химери», головний герой яких Василь Черпак проходить шлях громадянського становлення в передреволюційні роки. Неодноразово повертаючись до цього твору, автор допрацьовував, доповнював його - повість витримала три видання і входила в двотомники вибраного.

 Таким чином, творчий досвід О. Ковіньки створював передумови для затвердження в сучасній українській літературі повномасштабних сатирико-гумористичних творів в жанрах роману і повісті ( «Аристократ із Вапнярки» О. Чорногуза, романи і повісті Є. Гуцала, В. Дрозда та ін.) .

 

 

Стежками творчості земляка-

видатного гумориста…

 

Про Олександра Івановича розповідає відомий полтавський журналіст, письменник і гуморист Павло Стороженко — один з перших лауреатів літературної премії імені Олександра Ковіньки.

Олександр Іванович був рідним сином свого часу, коли в українських селах двері не замикалися, коли в селянських родинах діти зверталися до батьків на «ви», коли зауваження старших людей сприймалися чужими дітьми всерйоз, без нахабного пащекування. Острівці такої народної культури ще існували й по війні. Хоча їх дедалі більше розмивало прогресивне «тикання», інтернаціональне змішування племен і народів, у якому чомусь зникало все краще, а спливало гірше — пиятика, лайка, грубість. Олександр Іванович був носієм звичаєвої культури, і це було помітно на тлі молодшого, міського, напівзросійщеного покоління, яке ще пам’ятало своє коріння, але вже вважало, що прогрес безповоротно пішов у протилежному напрямку.

Наприкінці 1970-х — початку 80-х років я працював завідувачем відділу листів і фейлетону обласної молодіжної газети «Комсомолець Полтавщини». Мене мотало по області: я їздив за скаргами трудящих, вишукував фейлетонні прецеденти, захлинався у читацьких листах...

Серед цієї журналістської метушні іноді з’являвся Олександр Іванович. У редакційному коридорі чулися важкі повільні кроки. «Ковінька йде», — казав хтось із колег. Він заходив до мене, бо я редагував сатиру і гумор, та й сам вправлявся у цих жанрах. «Здрастуйте!», — і клав на стіл рукопис оповідання чи фейлетон.

До речі, рукописи Олександра Івановича були завжди дуже акуратні, підготовлені згідно з видавничими нормами: тільки перший примірник, ширина берегів — стандартна, відстань між рядками — теж, жодної незрозумілої правки... Напевне, так виявлялося його поважливе ставлення до роботи колеги, якому доводиться перелопачувати гори листів і дописів, часто підготовлених недбало, написаних поганим почерком. Та й сам Ковінька колись варився у тому казані — працюючи в обласній газеті «Зоря Полтавщини». Мабуть, співчував...

Справді, сторінка звалася «Вишнева Ковінька». Назву рубрики разом спородили мій попередник Тарас Нікітін і головний редактор обласної «молодіжки» Павло Клименко. У назві вдало поєднано прізвища двох відомих українських сатириків — Вишні й Ковіньки. Водночас у найменуванні було щось замашне і нібито дошкульне для різних недоліків і антагоністів правильного соціалістичного життя. Рубрика була надзвичайно популярна у читачів, і надрукуватися в ній було неабищо для позаштатних авторів. Та й київські письменники не гребували співпрацею з провінційним виданням.

Говорив Олександр Іванович повільно, спокійно, з плавними модуляціями. Його мова нагадувала полтавський ландшафт — переважно рівнинний, з нечастими пагорбами. Оповідав нібито без темпераменту, але Ковіньку любили слухати. Тоді широко практикувалися виступи письменників перед трудовими колективами. Попри обов’язковий ідеологічний компонент, у цих зустрічах було багато корисного й цікавого: творча інтелігенція краще розуміла естетичні запити публіки, а люди бачили перед собою живих письменників і поетів. Ще одна користь — люди чули правильну українську мову, намагалися їй наслідувати, чи бодай не калічити.

А тоді ж процес зросійщення в Україні різко пожвавився. Розмовляти українською у великих містах вже давно стало не престижно. Тепер це національне звиродніння почало ширитися й на невеликі містечка, навіть села. Але в Полтаві, у райцентрах ще залишався широкий «масив» не перетравленого братерською уніфікацією населення, яке вважало українську мову рідною, і хоча подеколи не вміло нею правильно користуватися, проте відчувало до мови синівський сентимент.

Я бував на виступах Олександра Ковіньки. Його оповідання, гуморески і фейлетони з народного життя, читані неквапливою полтавською говіркою, публіка слухала дуже уважно, радо сміялася кожному смішному слову, дотепному народному вислову. Вочевидь, Олександр Іванович любив такі слова, і це передавалося слухачам. Його довго не відпускали зі сцени чи трибуни... Він був популярний не тільки на Полтавщині. Його твори читали в усій Україні. Люди взагалі більше читали, телебачення ще не було всюдисущим.

Пригадую один курйозний візит. Якось головний редактор «Комсомольця Полтавщини» Іван Бокий, відомий пізніше як народний депутат, сказав, щоб я і Віктор Семеняка (теж фейлетоніст) ішли до Олександра Івановича, додому: туди мають під’їхати київські «кіношники». Вони зніматимуть сюжет: «Відомий гуморист Олександр Ковінька ділиться секретами творчої майстерності з молодими полтавськими колегами». Запросили також Володю Дугара з Карлівки. Очікуючи киян, ми встигли напитися чаю, запропонованого дружиною Олександра Івановича, покурити на сходах... Нарешті, з редакції зателефонували і дали «відбій»: у киян щось не склалося, вони не приїдуть. Ми розбіглись у справах. Так Олександр Іванович не зміг поділитися з нами, перед кінокамерою, своїми творчими секретами.

У буденному житті він був небалакучий: думав щось своє, на запитання відповідав стисло. Його темперамент оповідача, мабуть, вповні реалізувався на папері.

Тодішні тиражі творів Ковіньки вражають і тепер...1980 року, до 80-річчя Олександра Ковіньки, у видавництві «Дніпро» вийшов двотомник його творів накладом, який тепер здається фантастичним для українського письменника, — 100 тис. примірників! Його відкривала гарна передмова, написана головним редактором «Перця» Федором Маківчуком. У передмові йшлося про життя Олександра Ковіньки — й жодним словом не згадувалося про його 21-річну «відсидку» в сибірських таборах.

Усі українські літератори добре про це знали. І хоча були вже не сталінські часи, а доба глибокого застою, відкрито згадувати про репресії остерігалися... Та хіба тільки він «сидів»! Остап Вишня, якого Ковінька вважав своїм учителем, «відтягнув» у таборах 10 років...

Сама зовнішність Олександра Івановича наводила на думку, що його добре пошарпало життя. Високий, кощавий, видно, замолоду сильний чоловік, він не мав на голові волосся. Брів теж бракувало — лише надбрівні дуги. Це наслідок тривалої, нелікованої цинги. Хтось із «перчан» згадав, що Ковіньці допомогли вижити його почуття гумору і хист оповідача: він читав перед «зеками» свої гуморески, і це пом’якшувало життя — його берегли. Я засумнівався: «Він же писав українською...» — «А в таборах хто сидів!? Майже всуціль українці».

Не треба бути літературним критиком, досить — уважним читачем, щоб помітити, наскільки різниться стиль українських письменників і поетів до «посадки» і після «посадки». Особливо це позначилося на творчості сатириків і гумористів. І Остап Вишня, і Олександр Ковінька «до» — розкуті, гострі, сміливі у виборі тем, винахідливі в доборі літературних форм... «Після» — гладкошерста сатира і безпечний гумор. Пізніше, в роки застою, було винайдено «компромісний» жанр — «Про хороше — веселенько».

Інколи по обласному радіо Олександр Іванович схвально відгукувався про чергові мудрі рішення першого секретаря обкому партії. Мені думалося: «І навіщо це йому? Він достатньо популярний, щоб триматися осторонь...» Утім, здогадувався: «Мабуть, його «організували». Відмовитися тоді означало «стати в позу», засвідчити опозиційність. А це було небезпечно. Мені зовсім не хочеться здаватися «сміливим заднім числом», а лише — принагідно підкреслити трагізм тих часів, коли з народного організму регулярно зішкрібали інтелігентний шар. Хтось із новітніх західних філософів сказав: «Народ, у якого немає власного інтелігентного класу, не має майбутнього».

Ми з різних поколінь, а «дружиться» краще між ровесниками. Тож «пригадувати» якусь близькість стосунків не можу. Але один приватний епізод згадати хочеться.

Якось улітку 1982 року я надибав у себе придбаний раніше двотомник Ковіньки й подумав: «Попрошу його підписати на згадку. Все-таки живий класик!». Зателефонував Олександру Івановичу. Він сказав: «Заходьте». Поклав перед ним книжки. Чекаю, що напише. А він питає: «Як звуть вашу дружину?» Думаю, до чого тут дружина? Він її раз чи двічі бачив, коли ми йшли вулицею! Але ім’я назвав. І він ламким почерком немолодої людини написав: «...Олені Олександрівні з ласкавою повагою і приємністю...» Моя черга була другою, після жінки. Чи здатні ми, сучасні кавалери, на таку джентльменську завбачливість? Залишаю це питання відкритим.

 

ОЛЕКСАНДР КОВІНЬКА,

НЕЗАБУТНІЙ ПОЛТАВСЬКИЙ ХАРАКТЕРНИК

 

(Підготувала Марія ВІТРИЧ. Опубліковано: 21 Липня 2015)

25  липня тридцять років тому в Полтаві зупинилося велике добре страдницьке серце письменника-гумориста Олександра Ковіньки. Багато полтавців досі пам’ятають його – чоловіка, якого впізнавали на вулицях міста й раділи зустрічі з ним. І порівнювали його із запорожцем – високого зросту, міцний, широкоплечий, представницький. Його ніколи не бачили в краватці – “тільки у вишиваній сорочці – в будь-яку пору року. Самі ж вишиванки були різні. Частіше – з голубеньким візерунком. Проте зодягав і білу сорочку з білою вишивкою… Полтавська (точніше – решетилівська) вишивка білим по білому зветься так поетично – сизий мороз. Або: вишивання сизим морозом. Сам Олександр Іванович у таких випадках казав: “Симпатично називається!” Це було чи не найуживаніше слівце народного гумориста: симпатичний, симпатично, симпатичненько… Це було в його устах чи не найвищою похвалою”, – писав у своїй книзі “Таємниця сміху” Валентин Чемерис.

Олександр Ковінька народився у Плоскому Решетилівського району в селянській сім’ї. Закінчив двокласне училище і з дванадцяти років пішов у найми. У 1917-му склав іспити (екстерном) за 4 класи гімназії. В період УНР і громадянської війни пережив чимало перипетій: був у повстанському загоні, бився з денікінцями і потрапив у їхній полон, вступив до Червоної армії (разом із Володимиром Сосюрою) і врешті опинився в українському війську Симона Петлюри. Після повернення в 1922 році додому працював секретарем сільради, пройшов курси інструкторів-лекторів Авіахіму, навчався (заочно) в Полтавському інституті народної освіти.

З 1928 року працював газетярем, став штатним фейлетоністом газети “Більшовик Полтавщини” (тодішня назва “Зорі Полтавщини”).

Перша гумореска “Містки та доріженьки” з’явилася під впливом Остапа Вишні 1926 року в газеті “Селянська правда”. З того часу друкувався в журналах “Червоний шлях”, “Всесвіт”, “Плуг” та інших. У 1929 році вийшла перша збірка гуморесок “Індивідуальна техніка”. Тоді ж опублікував сатиричні повісті “Гунни” та “Окупанти”. Друга збірка – “Колективом подолаємо” – вийшла 1930 року в Полтаві. Тут і було перервано його шлях у літературу…
6 жовтня 1934 року Олександра Ковіньку заарештували як “ворога народу”, котрий нібито ще з 1928-го перебував у антирадянській терористичній організації українських націоналістів-боротьбистів (раніше Ковінька справді належав до партії боротьбистів) і брав участь у терористичних замахах проти партійних вождів. У київській Лук’янівській в’язниці він зустрівся з полтавськими приятелями Майфетом і Ванченком… Вони були засуджені до 10 років виправно-трудових таборів. Після оголошення вироку 28 березня 1935 року Ковіньку повезли в Магаданську область, де й відбував свій строк. У 1947 році був звільнений, але без права повернення в Україну. Жив у Якутії. 1950 року його заарештовують знову і повертають у Нагаєво поблизу Магадана, де він працює економістом в автоколоні. 4 липня 1956 року його судово-слідчу справу було припинено за відсутністю складу злочину. Олександра Ковіньку реабілітували, і тоді ж він повернувся до Полтави. Був відновлений у рядах Спілки письменників, поринув у літературну роботу. Видрукував у журналі “Прапор” автобіографічну, написану з іронічним усміхом, повість “Як мене купали й сповивали”, а також збірки гумору та сатири “Кутя з медом”, “І не кажіть, і не говоріть”, “Директиви і корективи”, “Попав пальцем в небо”, “Чарівні місця на Ворсклі”, “Згадую й розгадую”, “Отак, прямо і прямо”, “Кислі яблука”, “На що ви натякаєте?..”, “Як воно засівалося”, “Гостріше гостріть пера” та інші. Його творчий доробок поповнився спогадами про Володимира Сосюру, Остапа Вишню, Мате Залку, Пилипа Капельгородського, сатирично-гумористичними повістями “Хрестоносці” та “Превелебні свистуни, або Смішні, чудні й сумні пригоди сільського хлоп’яка Василя Черпака”, автобіографічною оповіддю “Чому я не сокіл?..”, публіцистичними статтями з проблем розвитку української мови, збереження історико-культурної спадщини рідного народу.

Він любив Україну та все українське, скаже кожен, хто пам’ятає письменника, патріарха народного гумору

 

«Як Ковінько? А хіба Вас не розстріляли?»

(Записано із розповіді внука Олександра Маєвського)

 

На фото: Олександр Ковінько, дружній шарж Анатолія Арутюнянца для журналу ”Перець”, 1970-ті роки

 

– Після звільнення 1955-го дід повертався додому літаком і поїздами. Добирався півтора місяця, – розповідає 58-річний Олександр МАЄВСЬКИЙ, головний лікар медичного центру «Спонділа-клуб» у Полтаві, внук письменника Олександра Ковінька. – У Полтаву приїхав о четвертій ранку. Баба Поліна одразу сказала: «Відкіля прийшов, туди й повертайся». У квартиру таки пустили – наполіг старший син Тарас. Але жили, як чужі люди. Сусіди теж намагалися уникати, віталися хіба стиха.

Додому постійно навідувалися слідчі. 1983-го я повернувся з армії, був у військовій формі. Баба Поліна не впізнала мене, подумала, що це знову з міліції. Забилася в куток і просила не чіпати.

Дід на рідню зла не тримав.

Коли прийшов поновлюватися в Спілці письменників, секретарка видала: «Як Ковінько? А хіба вас не розстріляли?» Одного разу заглянув на творчий вечір у педагогічному інституті. Сів в останньому ряду. Тодішній голова спілки Юрій Збанацький звернувся до присутніх: «Чи знаєте ви, що в залі присутній Олександр Іванович Ковінько?» Запала тиша. Діда запросили до слова, зав'язалася розмова. Після закінчення вечора до нього підходили, тиснули руки. Це було публічне визнання.

Жив за рахунок літератури, був депутатом обласної ради. Мешкав у державній квартирі, дачі й машини не мав. Коли писав, замикався в собі, ходив мовчки кімнатою. Часто це було вночі. Цензура ретельно переглядала його твори. Ставився до цього спокійно: «Це краще, ніж розстріли». Про табори не писав.

Був у гарних стосунках із Володимиром Щербицьким (перший секретар ЦК КПУ у 1972–1989 роках. – «Країна»). На якомусь засіданні в Києві дідові забракло місця. Щербицький сам приніс стілець: «Олександре Івановичу, ви – патріарх гумору. Сідайте».

Коли мені було років 12, дід узяв мене на письмен­ницьку зустріч до Києва. Сиділи в ресторані «Еней» на вулиці Орджонікідзе – теперішня Банкова. Якийсь літератор із Москви почав хвалитися, що брав участь у більшовицькому повстанні на заводі «Арсенал». Наїхав на Петра Панча – той був артилеристом петлюрівської армії, вів гарматний вогонь по заводу. Почав випитувати, чого це українці не виграли війну проти Росії, а тепер ходять під комуністами. Дід піднявся і сказав: «Дорогенький, не виграли, бо були з вами занадто гуманні». Москвич одразу замовк…

 

 

 

 

Агов, Ковінько, починай свої усмєшки..!

(із письменницьких  мемуарів. Зі спогадів В. Черемиса та   М. Меламеда, колег Олександра Ковіньки по літературному цеху, знаходимо нові яскраві штрихи до портрету письменника і Людини з великої літери)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Січень тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого, надвечір’я тринадцятого числа. Білі-білі сніги, пухнасті і якісь незаймані нарешті вкрили Київ.

Вже скінчилися занудливі грудневі імлисті мряки й сльотаві сіро-брудні тумани, що ними в цей час славиться вкраїнська столиця й од яких у місті вже о третій дня ставало темно, дерева наче ковані із срібла, світ у киреї з інею наче щойно народився. Тихий, затишний, непорочно білий... Куди не глянь — казкові узори на святі зими. Тільки ні-ні та й закружляють лапаті сніжинки — чи від своїх відстали, чи то призвідники нових хуртовин-заметілей.

Різдво відсвяткували тиждень тому, але настрій все ще різдвяний. Та й неофіційне — народне — свято: старий Новий рік.

 Ось такого, теж неодмінно засніжено-казкового січневого дня (щоправда, за новим стилем 1 січня), але 95 років тому на початку вже минулого століття в ніч на старий Новий рік у селі Плоске ... Так, так, у тому, що на Полтавщині, адже всі українські гумористи народжуються саме там — на благословенній Полтавщині! — і з’явився на світ білий в селянській сім’ї Олександр Іванович Ковінька...

Через декілька десятиліть по тому, згадуючи своє рідне село, він з лагідною, що завжди хитро-мудро-лукавенька — усмішкою, розказуватиме про односельців, бідних на статки, але багатих на дітлашню (тоді в кожній сім’ї здіймала гармидер купа малечі мал-мала-менша) розказуватиме під настрій, (а настрій у нього завжди був добрим):

— По сусідству з нами жила родина Маценків. Сім’я багатодітна —двадцять двоє діток. Так і казали — щасливі люди. Як жнива, так і дитинка нова. А дядько Порфирій Маценко пояснював свої успіхи в цьому ділі поважно і стисло:

— Звідкіля оце в мене голуб’ята позлітали?.. Уявіть собі — зима. Вечори довгі, темні... Керосини немає. Ось воно Бог і посилає...

А потім в його біографії буде початкове земське училище, наймитування, участь в громадянській війні, навчання в Полтавському ІНО, праця в редакціях газет “Більшовик Полтавщини”, “Робітник”, “Крицеві шляхи”, збірка гумористичних оповідань “Індустріальна техніка” (1929), вступ до Спілки письменників України (радянських, ясна річ, 1934) і... і далі в УРЕ (видання 1980) все в його біографії й уривається, а натомість сказано, що він “опублікував понад 30 книг сатири й гумору, в яких таврує бюрократизм, аморальність, дармоїдство та інші негативні явища. Нагороджений орденом Дружби народів (чи не за те, що водив дружбу з представниками інших народів у північних таборах?), медалями”

  Про так звану “вимушену перерву” в творчості, як соромливо тоді офіційна радянська ідеологія прикривала репресії та порушення законності — ані слівця. Як і бодай натяку на безпідставне звинувачення, за яким молодий письменник потрапив у жорна сталінських репресій, відбув табори і лише починаючи з 1958 року в Україні з’являються його збірки з такими колоритно-вигадливими (гумор же!) назвами: “Як мене купали і сповивали”, “Ось не грайте на нервах”, “Кутя з медом”, “Як мене вчили”, “Чому я не сокіл, чому не літаю”, “Цвьох — і ваших нєт!”,  “Смішне пригинає, смішне й виправляє” та інші...  Помер письменник 25 липня 1985 року в Полтаві, в середині дев’ятого десятка своїх літ і похований поруч із могилою свого сина.

Такий він, Ковінька! Справді-бо, колоритне в нього прізвище. (Хоча, якщо вже бути точним, то з діда-прадіда він — Ковінько, букву “о” в кінці на букву “а” він поміняв, підбираючи собі псевдонім). В Україні ковінькою називають палицю (здебільшого вишневу) із загнутим кінцем. Є й прислів’я: на руку ковінька. Якраз те, що треба. Або: матері його ковінька — уживається для вираження незадоволення, обурення, досади тощо. Ковінькою ще називають і вид дитячої гри, що нагадує хокей.

Отож, за біобібліографічним довідником СПУ він письменник, і це так. Хоча насправді (і — як по вищому рахунку) він — характерник. Полтавський, звісно.

В Словнику української мови цей термін має таке пояснення: “Чаклун, чарівник...” І приклад зі Стороженка Олекси: “Дід мій був запорожець...Удався він високий, здоровий та ще в додаток був і великий характерник: знався з відьмами, з чортами”.

 Не відаю, чи знався Олександр Іванович з відьмами та чортами — ба, ба, все могло бути! — але характерником, себто чаклуном і чарівником на гумористичній ниві України він таки й справді був. І залишився ним. А що вже народний гуморист — то без сумніву. Є й більші за нього творці розвеселого (і не тільки зростом більші чи статурою), значніші, більш різноманітніші, з титулами класиків, але народний (хіба що Остап Вишня такий же, та в наші дні Павло Глазовий) — таки він. Тут він ні з ким не ділить лаврів. Навіть, з Остапом Вишнею, хоч у літературних святцях і йде відразу ж після нього: Остап Вишня, Олександр Ковінька, а далі за ранжиром — вже інші сміхотворці, теж, до речі, його улюблене слівце. Хоч Олександра Івановича іноді й величають учнем Остапа Вишні, його послідовником, проте в літературу, у веселий світ гумору його увів і благословив ще Пилип Капельгородський, нині забутий, свого часу знищений більшовицьким молохом поет, газетяр, редактор і гуморист.

Так, на тодішній старий Новий рік у Києві, в конференц-залі СПУ під мальовничою Віфлеємською зіркою з Матір’ю Божою, що сяяла на сцені — від Різдва залишилося — і відбувся вечір, присвячений 95-річчю Олександра Івановича Ковіньки. Зібралися письменники (переважно гумористи) та різний незнайомий люд — як потім виявиться, все то шанувальники Олександра Івановича. Виступали, згадували який він був.

А був він зростом нівроку, міцний, дебелий — справжній тобі запорожець! Широкоплечий, неспішний, йде собі, йде... Наче нікуди й не поспішав, але з ним, вісімдесятирічним, і молодий не завжди міг зійти. Навіть ті, які відзначалися швидкою ходою, розповідали гумористи, які добре його знали.

Згадували, що ніколи не бачили його в краватці, назавжди він запам’ятався тільки у вишиваній сорочці — в будь-яку пору року. Самі ж вишиванки були різні. Частіше всього — з голубеньким візерунком. Проте зодягав і білу сорочку з білою вишивкою. Ми вже й призабувати почали, що на Україні нашій існує (з часів Київської Русі) близько 100 видів вишивок і різноманітних технічних прийомів вишивання. Основні — мережання, вирізування, низь, гладь, хрестик та інші. Серед них і полтавська (точніше — решетилівська) вишивка білим по білому, що зветься так поетично — сизий мороз. Або: вишивання сизим морозом. Сам Олександр Іванович у таких випадках казав: “Симпатично називається!”

Це було чи не найуживаніше слівце народного гумориста: симпатичний, симпатично, симпатичненько... В бесіді воно зринало з його уст раз по раз. Все, що йому подобалося, він називав симпатичним (один із своїх давніх відгуків про нього я так і назвав: “Симпатичний Олександр Іванович” ). Особливо цим слівцем він радо називав добрих і хороших людей. Це було в його устах чи не найвищою похвалою. Але траплялося, що й передавав куті меду, вживаючи улюблений вислів не зовсім до місця. Хоча б:

— Був у нас у таборі один зек (це коли згадував свої поневіряння в сибірах) — проби на чесність ніде на ньому було поставити. Скажу вам — симпатичний чоловік.

Або:— Ох і лютий же був начальник табору! Вишикує зеків і з пістолетом понад строєм іде: тому зуби виб’є, тому... Симпатичний...

Але в переважній більшості цим слівцем він називав лише справді гарних людей і сам таким же був: симпатичним. І як людина, і як сміхотворець. Гумор (хоч зовні він залишався незворушливо-серйозним), веселі історії, усмішки, придибенції-приключки так і пурхали з нього, так і сипалися. Коли б його не зустрів — чого тільки не почуєш од нього!

 — Лубни, квітуче місто на Полтавщині! Якось там поминали на кладовищі батьків. В понеділок шанували. Ну, дехто до того нашанувався, що піднімуть його на ноги, а він лантухом пада. От одна жінка прибігла додому, взяла візка, уклала чоловіка, везе і гукає:

— Люди добрі! Що воно на світі робиться! Путні жінки своїх чоловіків на кладовище несуть, а я свого, як пана, з кладовища везу!..

Гумор, рятівний наш український сміх не полишав його навіть у совіцьких таборах, де він безневинно карався чи не два десятиліття своїх пропащих літ

 Перефразовуючи Коцюбинського можна з певністю сказати, що й тоді, у найгірших своїх роках у його душі блакитніло небо — високе й чисте! І лунав золотий сміх сонця.

 Пригадую, як я вперше з ним познайомився — це було на початку сімдесятих у Києві, на квартирі в пречудового байкаря Анатолія Косматенка.

 Пили чай, гомоніли.

Олександр Іванович — вже не пам’ятаю з якої нагоди, — згадав про свої багатолітні поневіряння в таборах. Якось його, як грамотного зека посадили зв’язківцем-телефоністом на гулагівській телефонній лінії зв’язку. На однім кінці тієї лінії Хабаровськ, а на другому — Владивосток і Сахалін. А між ними, десь у “Сибіряці” він — Олександр Ковінька, зек номер такий-то... Ну, сидить він у навушниках, слухає що на лінії твориться. Північ. Третя година ранку — на лінії нарешті затихають розмови-накази між табірними телефоністками — і та, що в Хабаровську і та, що у Владивостоці, — аби не заснути, знічев’я перемовляються між собою. Через кожне слово знаменитий руський мат. Без причини і навіть без зла — просто так, за звичкою: туди й перетуди!.. Ать-перемать!.. Слухав зек Ковінька, слухав, а тоді й собі вклинився в розмову.

 — І не набридне ото вам, дівчата, матюкатися?!.

 — Без мата здохнути можна, — озивається та, що в Хабаровську.

 — Тоска зельоная, — додає та, що у Владивостоці

— А ви послухайте кілька усмішок, може й посвітліє на душі.

  — А що таке... усмешка?

— Ну... анекдот.

 — О, анекдоти — это вещь! Давай, зек, все равно ночь и до утра далеко!

І заходився зек Ковінька розказувати веселі придибенції, влаштувавши своєрідний літературний вечір (себто нічник) і до ранку на лінії Хабаровськ — Владивосток лунав сміх. До двох телефоністок приєдналися інші: ха-ха, га-га-га!!

  — Де ти взявся такий сміховинний зек? От уже сміхун! От уже сміхота-сміхотина!..

 Переповідаючи те на квартирі в Анатолія Косматенка, Олександр Іванович зітхав:

— Скільки мені звідтоді, як повернувся з таборів, доводилося виступати як письменнику-гумористу, та й зараз виступаю, а такої аудиторії, як тоді, у мене не було і вже не буде — від Хабаровська до Владивостока! Гарні жіночки тоді чергували на зв’язку, симпатичні. Після того, як бувало дізнаються, що я на чергуванні — і та, що у Хабаровську, і та, що у Владивостоці, як лінія замре після півночі, ближче десь до третіх півнів, так і гукають: Агов, Ковінько, починай свої усмєшки! Я й починав смішити — до ранку. І ту, що у Хабаровську на зв’язку сиділа, і ту, що у Владивостоці, а за нею й ту, що на Сахаліні...

 Завжди з рівним настроєм, завжди незворушливо спокійний. Говорив неспішно, щоб не сказати повільно, розділяючи склади й слова у реченнях і мова його теж була своєрідною і незмінно дотепною. Велике обличчя, велика лиса (аж блискуча) голова. З-за високого росту й міцної статури — вдатний з себе. Представницький. Було на що подивитися — козак-козарлюга!

Буваючи в Києві (зупинявся в Ірпінському будинку творчості письменників) неодмінно провідував редакцію “Перця”, з яким дружив усе своє життя. Як згадують старі перчани, ніхто й ніколи не пам’ятав його з портфелем. В руці незмінно тримав сітку-авоську, а в ній ховалася замотана в газету пляшка коньяку. Сам він пив мало, ледь-ледь (діабет), але застілля, посиденьки з друзями любив. Як і пригощати друзів. Як і на алкогольну тему пожартувати. Заходить, бувало, а в хлопців-гумористів аврал. Саме треба здавати матеріали, а воно як на те — не пишеться. Аж тут Олександр Іванович неспішно-величаво заходить, тож перчани до нього:

 — Олександр Іванович, а що ви робите, коли вам не пишеться?

 Він — хитро:

— Вживаю сто грамів.

 — І тоді пишеться?

 — Буває, що й ні.

— То що ж ви тоді?

Все так же хитро (ні, ще хитріше):

 — А-а... Ще сто грамів п’ю...

— Овва! І вже тоді пишеться?

— Ні, але за те дуже добре спиться.

Якось беручи в нього інтерв’ю для молодіжної газети, запитав ніби між іншим:

— В чому полягає таємниця смішного?

Ага, думаю, ось тепер всі так звані секрети веселого будуть нарешті розгадані. Вміє ж бо писати — і пише — смішно. Виходить, знає якісь секрети комічного — най поділиться з нами, молодими ратаями веселої ниви. До всього ж про нього ще за життя почали з’являтися анекдоти — як ото про Остапа Вишню чи про багатолітнього редактора “Перця” Федора Маківчука, — а це перша ознака справжньої, народної популярності (декілька з тих усмішок я навіть уведу пізніше до впорядкованого мною тому “Українські анекдоти” — ”Український письменник”, 1995 р.).

Отож, запитав в чому секрети смішного, таємниця зрештою, а патріарх подумав, подивився на мене так хитренько (симпатично), ще подумав та:

 — Еге, хто ж вам скаже про це?

 І годі було збагнути: чи то він не хоче відкривати сію тайну, чи відповів у тому смислі, що хто ж про таку таємницю може що-небудь знати? Смішно та й усе. А там... розгадуйте самі сію таїну, що може й від Бога. Хоча, для чого її розгадувати, думаю я вже тепер — із таємницею цікавіше жити. Бо як усе порозгадуємо, що ж нам залишиться на подальше життя? Не кажучи вже про наших дітей та онуків-правнуків, нащадків наших — хай і їх хвилює нерозгадана досі ніким — бо її неможливо й розгадати — таємниця смішного.

Оскільки Олександр Іванович мав діабет, то дружина вдома і на поріг не пускала спиртне — та йому, як по великому рахунку, категорично було заборонено вживати алкоголь. А він, козацька душа, пив — ніде правди таки діти. Правда, помаленьку. І, ясна річ, потихеньку, крадькома, тишком-нишком. Підпільно, потай від препильної дружини. Пригадую, як хтось з гумористів розповідав. Завітали вони до полтавського характерника в гості. На запрошення, Ну, господиня на кухні метушиться, обід готує, а господар тим часом гостей заводить до своєї кімнати (кабінетом чомусь він її уникав називати), швиденько дістає пляшку коньяку, наливає їм у чашки... Квапно випили, (тости лише найкоротші і — шепотом, наче підпільники на захопленій ворогом території). Олександр Іванович теж випив, — перехрестившись перед тим та озирнувшись, чи не видно де, бува, любої дружини, ангела його й охоронця. Крекнув. Повторили вдруге і пляшку сховали. А по якійсь там хвилі до столу. Обідають. Дружина бідкається:

  — Ви вже вибачайте, гості дорогії, що без чарки. Олександру Івановичу не можна пити, то ми вдома й спиртного не тримаємо.

Олександр Іванович так серйозно-значуще:

 — Так, так, вибачайте, але — не тримаємо. Чого ні, того ні. Та й вам, хлопці, не раджу сіє зіллячко вживати... От, пригадую, трапилася якось зі мною така історія...

І починається його чергова — невмируща! — бувальщина:

— Був у мене цуцик, маленька, сторожка собачка. Пильнувала, охороняла і — на тобі — захворіла. Ветеринар оглянув, сказав: “Схоже на сказ. — Питає: — Гладили рукою?” Відповідаю: “Гладив”. — “Отож — застережіться. Походіть на пастерівську станцію. Чим вам переживати — сказюся чи не сказюся — хай вам біля пупа трохи голкою пошпигають. Не лякайтеся — штука легенька”.

Ходю. Колюся. Повертаюся у суботу, набрав різнобарвних квітів. Зайшов з іменинами привітати мою землячку.

Чоловіка вдома не було. На роботі. Правду сказати, він і після роботи частенько затримувався. У буфеті страждав. Буфетними “каплями” мастив пересохлі губи.

Землячка мені і сього, і того, і винця, припрошує:

— Будь ласка...

 — Не можу.

— Та це ж “Рислінг”!

 — Не можу й “Рислінгу”.

— Що ж таке — печінка?

 — Ні, інше. Погладив скажену собачку.

— Ну й що?

— Ну й нічого. Колюся. Півроку не пити.

— Боже! Яке щастя! Півроку не вливати отрути!

Прийшов чоловік додому. На цей раз прийшов сухим-сухісіньким. Землячка відразу ж і накрила його мокрим рядном:

— Де ти був?

 — Як де — на роботі...Чого ти присікалася?

— Я питаю, де ти був, коли порядочних людей скажені собаки кусали?!.

Пригадую Ірпінський будинок творчості українських письменників. В залі, де працює телевізор, зібралися чи не всі — принаймні, футбольні уболівальники вже точно всі, — пожильці. Йде пряма трансляція матчу: з кимось — вже не пригадую, з ким саме — не фанат, — грають футболісти київського “Динамо”, тоді — всезагальні улюбленці. Але гра у фаворитів щось явно не клеїться. Письменники біля спільного телевізора нервують, один поперед одного щось вигукують, схоплюються, розмахують руками — уболівальницькі пристрасті, одне слово, розгораються.

І тільки один дід Ковінька (його так тоді шанобливо називали) сидів попереду всіх як кам’яний. Навіть у сидячому положенні висо-кий, пряма постава, широка спина, міцна шия, дебела, скульптурно-рельєфна голова — ані тобі ворухнеться, ані пари з уст! Наче то й не він, а його статуя. Зевс! Олімпієць!

Та ось крики уболівальників-письменників, звернені до футболіс-тів на екрані “Бий!.. Та бий же!.. Та забивай же!..” досягають свого апогею, дід Ковінька неквапливо, з достоїнством повертається і незворушливо-спокійно, у своїй звичній манері говорити повільно каже:

— Заспокойтеся, їм про те, що треба забивати ще вчора сказали.

 І враз всі й заспокоїлись — бо й правда. Чого кричати “бий”, коли футболісти й самі знають, що треба забивати, коли їм справді про це казали ще напередодні матчу...

 

 

Таким мені й запам’ятався Олександр Іванович Ковінька, селянський син з колишнього хутора Плоске на березі тихоплинної річечки Полузір’я, народний наш гуморист: СИМПАТИЧНИМ! Бо таким він був, патріарх: СИМПАТИЧНИМ.

 

 

 

 

 

Як я не навчився творчої майстерності

в Олександра Ковіньки

 (Спогади українського прозаїка, поета-пародиста, перекладача, Заслуженого журналіста України Павла Стороженка про письменника-гумориста Олександра Івановича Ковіньку та про час їх спільної праці в газеті "Комсомолець Полтавщини".)

 Олександр Іванович був рідним сином свого часу: коли в українських селах двері запирали на кілочок, передусім бажаючи показати, що хазяїна немає вдома, коли в селянських родинах діти зверталися до батьків на “Ви”, коли зауваження старших людей сприймалися чужими дітьми всерйоз, а не викликали нахабного пащекування у відповідь…

 Острівці й архіпелаги такої народної культури ще існували й по війні. Хоч їх все наполегливіше розмивало прогресивне “тикання”, інтернаціональне змішування племен і народів, у якому чомусь зникало все краще, притаманне кожному зокрема, а спливало гірше – пиятика, лайка, грубість.

Олександр Іванович був “носієм” такої звичаєвої культури, і це було помітно на тлі молодшого, міського, напівзросійщеного покоління, яке ще пам’ятало своє коріння, але вже вважало, що прогрес безповоротно пішов у протилежному напрямку.

Я працював тоді (наприкінці 70-х – на початку 80-х рр. минулого століття) завідувачем відділу листів і фейлетону полтавської обласної молодіжної газети “Комсомолець Полтавщини”. Мене мотало по області: їздив за скаргами трудящих, вишукував фейлетонні прецеденти, захлинався в дев’ятому валу читацьких листів… Бо на той час, за положенням, на них треба було реагувати – перевіряти і відповідати. Варто згадати, що наклад молодіжної газети був великий, у деякі роки переходив за 120 тисяч примірників і, відповідно, “провокував” жваве листування… Серед цієї журналістської метушні я намагався “організувати” коли-неколи паузу – щоб бодай трішки заспокоїтися і викресати творче горіння. Мене все не полишали літературні амбіції.

 Така була обстановка. У неї вряди-годи “втручався” Олександр Іванович. …У редакційному коридорі чулися важкі повільні кроки. “Ковінька йде”, – зазначав котрийсь із колег. Не знаю, чи робив він візит ввічливості до головного редактора.  Мабуть, ні. Заходив прямо до мене, бо за розподілом обов’язків я редагував сатиру і гумор та й сам вправлявся в цих жанрах. Рукопис вручав безпосередньо мені.

– Здрастуйте! – і клав на стіл оповідання чи фейлетон.

Рукописи Олександра Івановича були завжди дуже акуратні, підготовлені згідно з видавничими нормами: тільки – перший примірник, ширина берегів (тобто неправильною російською – полів) – стандартна, відстань між рядками – теж, жодної незрозумілої правки…

Напевне, таким чином виявлялося його поважливе ставлення до роботи колеги, якому доводиться перелопачувати гори листів і дописів, часто підготовлених недбало, написаних малозрозумілим почерком. Та й сам Ковінька колись варився в редакційному казані, працюючи в обласній газеті “Зоря Полтавщини”. Мабуть, співчував…

Власне, Олександр Іванович приходив у відділ, який вів рубрику імені його імені, – “Вишневу Ковіньку”. Вона була призначена для сатири і гумору. Назву рубрики разом спородили мій попередник на посаді заввідділу Тарас Нікітін і головний редактор обласної “молодіжки” Павло Клименко. У назві, на думку багатьох журналістів, було вдало поєднано прізвища двох відомих українських сатириків – Остапа Вишні й Олександра Ковіньки. Разом із тим у найменуванні було щось замашне й нібито дошкульне для О. І. Ковінька різного роду недоліків та антагоністів “правильного соціалістичного способу життя”.

Рубрика користувалася величезною популярністю в читачів, і надрукуватися тут було неабияким досягненням для позаштатних авторів. Та й київські письменники не гребували співпрацею з провінційним виданням. Варто згадати: гонорари тоді платили скрізь. Інше питання – якої величини.

Говорив Олександр Іванович повільно, спокійно, з плавними модуляціями. Його мова нагадувала полтавський ландшафт – переважно рівнинний, з нечастими пагорбами. Але попри, здавалося, брак темпераменту оповідача, Ковіньку любили слухати. На той час досить широко практикувалися виступи письменників перед трудовими колективами. І, крім обов’язкової ідеологічної складової, у цих зустрічах було багато корисного та цікавого для обох сторін: творча інтелігенція краще розуміла естетичні запити публіки, контактувала з народом, продираючись думкою крізь “предписану” шкаралущу соцреалізму, а люди бачили перед собою живих митців, чиї твори полегшували їм працю й прикрашали дозвілля. Була ще одна корисність від таких зібрань – люди чули правильну українську мову, намагалися її наслідувати або хоч не калічити.

 Варто згадати, що на початку 80-х процес зросійщення в Україні різко пожвавився, насамперед у шкільництві. Після прийняття відповідної постанови ЦК КПРС викладання російської мови в українських школах методично прирівняли до викладання іноземних мов, тобто класи стали ділити навпіл. Збільшилася кількість учителів-русистів, вони працювали з меншою кількістю учнів, аніж колеги-“українці”, якість навчання російської, природно, стала вищою. Розмовляти українською у великих містах вже давно було не престижно. Тож це національне звиродніння стало ширитися й на містечка, навіть села. Але в Полтаві, у районних центрах ще залишався широкий “масив” неперетравленого братерською уніфікацією населення, яке вважало українську мову рідною, і хоч подеколи не вміло нею правильно користуватися, проте відчувало до мови синівський сентимент.

Я бував на виступах Олександра Ковіньки. Його оповідання, гуморески і фейлетони з народного життя, як дореволюційного, так і за колгоспного ладу, читані неквапливою полтавською говіркою, публіка слухала дуже уважно, радо сміялася кожному смішному слову, дотепному народному вислову. Вочевидь, Олександр Іванович любив такі слова, і ця любов, смакування їх, напевне, передавалися слухачам. Його довго не відпускали зі сцени чи трибуни…

 Олександр Ковінька був популярний не тільки на Полтавщині. Його твори читали в усій Україні. Люди взагалі більше читали. Телебачення ще не пропонувало таких приваб, як нині. Комп’ютери, чи електронно-обчислювальні машини, розміром у пристойний котедж, ще були військовою таємницею і не призначалися для широкого вжитку. Народ був просто змушений читати найбільше в світі!..

 Це я веду до того, що популярність Ковіньки була врахована в Києві, і одного разу головний редактор “молодіжки” Іван Бокий сказав, щоб я і Віктор Семеняка, теж фейлетоніст, ішли до Олександра Івановича додому: туди мають під’їхати київські “кіношники”. Вони зніматимуть сюжет на тему: “Відомий гуморист Олександр Ковінька ділиться секретами творчої майстерності з молодими полтавськими колегами”. Запросили також Володю Дугара з Карлівки. Йти було недалеко, на паралельну вулицю – Зигіна. Редакція молодіжної газети була (поки не почила в Бозі) на Пушкіна, 115. Невдовзі “підтягнувся” і Дугар… Очікуючи киян, ми встигли напитися чаю, люб’язно запропонованого дружиною Олександра Івановича, покурити на сходах і потеревенити про те про се…У буденному житті Олександр Іванович був небалакучий: думав щось своє, на запитання відповідав стисло. Його темперамент оповідача, мабуть, вповні реалізовувався на папері.

 Нарешті подзвонили з редакції і дали “відбій”: у киян щось не склалося, вони не приїдуть, “кіна не буде”… Ми радо підхопилися і розбіглись у справах. Бо немає нічого гіршого за нудне очікування. Так Олександр Іванович не зміг поділитися з нами – перед кінокамерою – своїми творчими секретами.

1980 року у видавництві “Дніпро” великим накладом – 100 тис. примірників – вийшов друком двохтомник Олександра Ковіньки. Його відкривала гарна, тепла передмова, написана головним редактором журналу “Перець” Федором Маківчуком. Мені зразу не спало на думку, але пізніше, рефлексуючи, повертаючись подумки до прочитаного і написаного, – “дометикував”: у передмові, де йшлося про життєвий шлях Олександра Ковіньки, жодним словом не згадано його 21-річну відсидку в сибірських таборах. Усі українські літератори добре це знали. І хоч були вже не епохальні сталінські часи, а доба самовдоволеного глибокого застою, відкрито згадувати про репресії остерігалися… Та хіба ж тільки він “сидів”! Остап Вишня, якого Ковінька вважав своїм учителем і наставни- ком на літературній ниві, “відтягнув” у таборах 10 років…

Сама зовнішність Олександра Івановича наводила на думку, що його добре пошарпало життя. Високий, кощавий, видно, замолоду сильний чоловік, він не мав на голові волосся. Брів, як таких, теж бракувало. “Залишилися” надбрівні дуги. Це було наслідком тривалої, нелікованої цинги. Хтось із “перчан” якось згадав, що Ковіньці допомогли вижити його почуття гумору і хист оповідача: він читав перед “зеками” свої гуморески, і це пом’якшувало життя – його берегли. Я засум- нівався: “Він же писав українською…” – “А в таборах хто сидів!? Майже всуціль українці”.

Таким чином, українізація, якою сталінська пропаганда лякала у 20-х роках минулого століття передовий радянський народ, відбулася – в сибірських таборах!

Не треба бути літературним критиком, досить – уважним читачем, аби помітити, наскільки різниться стиль українських письменників до “посадки” і після неї. Я маю на увазі тих, хто вижив. Особливо це позначилося на творчості сатириків і гумористів. І Остап Вишня, і Олександр Ковінька “до” – розкуті, гострі, сміливі у виборі тем, винахідливі в доборі літературних форм… “Після” – всі ці якості переважно використовуються як зброя проти зовнішньополітичних противників комуністичного режиму. “Для домашнього вжитку” залишилися гладкошерста сатира і безпечний гумор. Пізніше, в роки застою, було винайдено “компромісний” жанр – “Про хороше – веселенько”, у якому безкінечно експлуатувалося народне почуття гумору за допомогою так званих “смішних” слів.

Інколи по обласному радіо Олександр Іванович схвально відгукувався про чергові мудрі рішення чи ініціативи першого секретаря обкому партії. І мені, мабуть, за самою своєю натурою не схильному до помпезності й уславлень, думалося: “І навіщо це йому? Він достатньо популярний, щоб триматися осторонь…”. Утім, здогадувався: певно, його “організували”. Відмовитися тоді означало “стати в позу”, засвідчити опозиційність. А це було небезпечно.

Мені зовсім не хочеться здаватися “сміливим заднім числом”, а лише – принагідно підкреслити трагедійність тих часів для всього велетенського народного організму, з якого регулярно – із середньовічною жорстокістю – зішкрібали інтелігентський шар. Не пригадаю, хто саме з новітніх західних філософів сказав: “Народ, у якого немає власної інтелігенції, не має майбутнього”. Я можу помилятися щодо дослівної точності, але щодо смислу – впевнений…

Мої зустрічі з Олександром Івановичем були епізодичні і мали переважно діловий характер. Ми були людьми різних поколінь, а “дружиться” краще зазвичай між ровесниками. Так що “пригадувати” якусь близькість стосунків не можу і не хочу. Але один, так би мовити, приватний епізод згадати варто.

Якось улітку 1982 року я надибав у своєму книжковому безладі двохтомник Олександра Івановича, який придбав раніше, і подумав: “Попрошу його підписати книжки на згадку. Все таки живий класик…”. Подзвонив. Він сказав: “Заходьте”.

…Поклав перед ним книжки. Чекаю, що ж Олександр Іванович напише. Коли він запитує: “Як звуть вашу дружину?” Я подумав: “До чого тут дружина? Він її раз чи двічі бачив, коли ми йшли вулицею…”

 – Олена Олександрівна…

Тоді він ламким почерком немолодої людини написав: “…Олені Олександрівні з ласкавою повагою і приємністю…”.

Моя черга була другою, після жінки.

Чи здатні ми, сучасні кавалери, на таку джентельменську завбачливість? Залишаю це питання відкритим.

Згадуючи Олександра Івановича, я хочу поширити це запитання і на іншу царину: чи здатні ми, молодші і ще молодші журналісти й літератори, на таку відданість своєму важкому, погано оплачуваному і часом небезпечному ремеслу? Мені здається, що й це питання залишається відкритим. На все наше життя.

 

 

Сміх добрим людям на здоров’я, ворогам на безголов’я

 

В газеті »Кримська світлиця» (4 січня 2008 року) в статті «Столетний Сосюра» поет Іван Драч розповів цікаву історію про Олександра Ковіньку, відомого українсько гумориста, відомого полтавчанина, який відсидів 21 рік  на «курортах» сталінського ГУЛАГу. Цю історію Олександр Іванович розповідав багатьм, але не буде зайвим розповісти її ще раз, в оригіналі – російською мовою.

- Как-то возвращаюсь я, - говорит Ковинька, - из лесоповала, а меня встречает новый начальник лагеря. - Ковинька, посмотри на объявление! Чтобы обязательно был на собрании... - Смотрю, - говорит Александр Иванович, - на объявление, а там написано: «Общее собрание. Обсуждение стихотворения В. Сосюры «Любите Украину»... На душе пробежал холодок, - думаю, будут принуждать меня ругать Сосюру...(Примечание от составителя: сам Сталин усмотрел в замечательном лирическом прозведении Сосюры проявление «украинского буржуазного национализма», после чего на поэта обрушилась волна жесточайшей критики и «проработок») ..   .Собрался весь лагерь. Пар стоит над стрижеными головами - все только что с работы. Шум утих - слово берет начальник лагеря.

- Мы, - говорит Ковинька, - знали, что его только что назначили, знали, что он боевой генерал, но проштрафился, и его забросили на север к нам грешным.

Генерал начал свою речь, но перед тем заметил:

- Ковинька на месте? Значит, можно начинать.

И обратился к сидящем в зале:

- Граждане заключенные! Поступило сверху указание обсудить стихотворение Владимира Сосюры «Любите Украину». Значит так, стихотворения я не читал, наверное, и вы не читали, может, только Ковинька читал, но не это главное... Вот что я вам скажу - я воевал на Украине, знаю, какой это добрый и гостеприимный народ, как он помогал нам громит фашистское отродье, многие из вас знают, многие родственников имеют на Украине, и вот что я предлагаю. Давайте проголосуем, как предлагает Владимир Сосюра, за то, чтобы все любили Украину... Значит, кто за то, чтобы все любили Украину? Единогласно. Против нет. Воздержавшихся тоже. На этом собрание закончено. Ковиньке - остаться!..

 - Впоследствии, - говорит Александр Иванович, - генерал, хитро улыбаясь, подошел ко мне и спросил:

- Ну, как я провернул собрание? - Здорово, гражданин начальник! - Значит, будем дружить, Ковинька... Так началась дружба генерала-русака из Ленинграда и полтавского писателя-заключенного.

 

 

 

ВЕСЕЛИЙ НАРОДНИЙ ОПОВІДАЧ

(уривок зі спогадів відомого полтавського письменника  Бориса Левіна про свого старшого товариша)

Він був справжній запорожець — високого зросту, міцний, широкоплечий, представницький. Ніхто ніколи не бачив Олександра Івановича в краватці — на ньому завжди були сорочки-вишиванки. Він любив їх носити: і з блакитним візерунком, і — особливо — полтавську, вишиту білим по білому, що поетично зветься – сизий мороз. Цю назву він теж любив, казав: “Симпатично називається!”.

Це було чи найуживаніше слівце народного гумориста: симпатичний, симпатично, симпатичненько... В бесіді воно зринало з його уст раз по раз. Все, що йому подобалося, він називав симпатичним, один із своїх давніх відгуків про нього так і назвали: «Симпатичний Олександр Іванович» . Особливо цим слівцем він радо називав добрих і хороших людей. Це було в його устах чи не найвищою похвалою.

Він любив Україну та все українське.

Олександра Івановича Ковіньку я знав, можна сказати, з першого дня  його  повернення в Полтаву із заслання, тобто з 1954 року, і до останніх днів його життя. Запиятелювали ми з першої зустрічі і пізніше багато чого робили ми разом. Не один раз я читав Олександру Івановичу тільки-но написані свої твори, питав порад. Ковінька, аналізуючи твір, доходив кожної літери і коми, за що я й досі йому вдячний.

Одного літа, за кілька тижнів до жнив, Ковіньку запросили в Карлівку. Подзвонили і мені: «Приїжджайте». У телефонній розмові тодішній редактор карлівської газети Іван Прищепа пояснив:               

- Хочемо попросити вас взяти участь у черговому номері нашої газети. Один би написав нарис, замальовку, другий – кілька гуморесок. Побудете в селах, зустрінетеся з людьми, подивитесь, як готуємось до збиральної. Про побачене, почуте і напишите. Згода?

 

…

Їздили «на виступи», як ми тоді говорили, часто групою, потім розділялисть по двоє-троє. Мені не раз випадало бути з Ковінькою. Я чував багато добре знаних у народі пистменників, але жоден з них не міг зрівнятися з Ковінькою умінням вести розмову зі своїми слухачами, говорити з ними справді народною мовою. Причому він це робив завжди легко, просто, ніби це йому нічого не коштувало. Для мене виступи старшого товариша стали справжньою школою спілкування з людьми.

На фото: Іван Прищепа, Олександр Ковінька та Полікарп Шабатин (фото з архіву І.Прищепи)

Добра слава швидко розкочувалась по району, в якому ми виступали, і люди охоче йшли послухати письменників у сільського клубі, на польовому стадіоні, в кімнаті відпочинку тваринників, в майстерні механізаторів. Треба було бачити, з яким інтересом люди сприймали виступи Ковіньки, як дякували за годину розради, душевного відпочинку, просили приїздити частіше.

Прислана карлівчанами автомашини мчала нас розкішними полями і луками, повз достигаючі хлібні лани, обважнілі від ранніх яблук сади. Погода стояла тепла, сонячна, пронизане свіжими пахощами повітря додавало гарного настрою.

Нас зустрів  Іван Прищепа, познайомив з головою райвиконкому. Розповіли, як район готується до жнив, як тяжко робітникам господарств, справу треба терміново виправляти, отут би наше, письменницьке слово й могло допомогти.

Не гаючи часу, ми одразу виїхали, за день побували в кількох господарствах. Почувши, що Квінька в селі, дехто приходив до нього із своїми скаргами.

Надвечір ми повернулися в Карлівку, втомлені, але задоволені: здається, їздили недаремно, кожен зібрав достатньо матеріалу.

Перед тим, як відправитися ночувати в готель, зайшли в чайну повечеряти. Нам подали міцного чаю, ще чогось, і тут я несподівано помітив, як незвично, ніби аж дивно поводиться Ковінька. Запитань моїх ніби не чує, мовчки порається біля полумиска, інколи відсавляє його, хапається за блокнот і щось похапцем записує. Я, врешті, зрозув у чому справа – в нього почався звичайний творчий процес: він уже працює, ніщо інше не може його відволікти від роботи.

В готелі ми вирішили трохи відпочити, а вже потім – до писання. По якійсь хвилині я засів за свій нарис, а Ковінька вийшов у коридор, потім пішов на подвір”я, з вікна я бачив, як він ходить – неквапно, часто спиняючись і, як здавалось мені, розмовляючи сам з собою.

Години за дві я написав невеликий нарис і замальовку, перечитав, поправив, приготував рукопис для друкарки і пішов до ліжка. Заснув одразу. Та за якусь часину мене розбудили.

Біля ліжка стояла переляна чергова готелю – літня жінка,яка повідомила, що мій товариш (Ковінька) не йде в кімнату, не слухає і ніби не чує нікого. Чергова вже хотіла викликати швидку…

У коридорі, в замому кінці, я побачив Ковіньку. Він  сидів за столиком, на якому стояла гасова лампа, на столі були розкидані аркуші, підлога навкруг усіяна рваним папером. Сам Ковінька щось швидко писав і – чути – говорив, кахикав і сміявся сам до себе. Я зрозумів: Ковінька працює і заважати йому не треба. Так і сказав черговій. 

– Нехай. Посміється і перестане… Герої перестануть - і він.

Чергова підозріло глянула на мене:

– Які герої?

– Його герої, літературні. Це мій товариш так працює.

– Справді? Господи, отака праця важка! Всю ніч сидіти. А коли ж спати?.. Мені ще від начальства перепаде, ніби-то я так доглядаю клієнтів, що вони цілу ніч мордуються…

Вже досвітком Ковінька прийшов у кімнату, склав стосиком на стіл списані аркуші, приліг на нерозстелене ліжко. Я не спав: мені кортіло розповісти йому, поки не заснув, що про нього подумала чергова, та вирішив відкласти розмову на потім. Розповів йому про ту ніч у готелі років через три, коли ми були в іншому відрядженні в іншому районі. Ми разом довго сміялись…

 

 

Вірна сподвижниця Олександра Ковіньки

 

На фото: О.І.Ковінька з дружиною Поліною Корніївною

 

Своїх видатних синів Полтавщина, як правило, пам’ятає та щиро шанує, а ось тим, що недаремними турботами й безмежною любовю допомагали прорости  таланту, а часто й надихали його впродовж десятків років, - тим у нашій пам’яті відведена роль більш, ніж скромна. Хочеться поділитися офіційними знахідками, спогадами близьких людей про славну дружину нашого незабутнього сміхотворця Олександра Івановича Ковіньки. Не дожила Поліна Корніївна до свого високоліття – померла влітку 1991 року.

На початку тридцятих років сім’я Ковіньок жила  в селі Лучки Решетилівського району в приміщенні початкової школи, де Поліна Корніївна працювала вчителькою. Син Тарасик був уже школярем, а дочка Яринка – дошкільня. Олександр Іванович майже щодня їздив на роботу у Полтаву. Сюди в пам’ятний 33-ий рік вся сім’я перебралася на вулицю Марата (колишня Різницька), 11. Тепер главі сім’ї було ближче до роботи – він працював лектором-інструктором Осавіахіму й друкував свої твори у газеті «Більшовик Полтавщини» (нинішня «Зоря Полтавщини») та в інших виданнях. Поліна Корніївна влаштувалась працювати вчителькою початкових класів у середній школі №19 (хоч закінчила факультет рідної мови й літератури Полтавського педінситуту). Важко було було з матеріальними достатками, але в цілому жила дружно, весело, щасливо.

Та одного пам’ятного дня лад і спокій у сім’ї був порушений надовго. О другій годині ночі 4 грудня 1934 року в їхню квартиру постукали. Без дозволу і навіть без звичайного привітання швидко зайшли троє енкаведистів. Оголосили обшук, після чого забрали хвогорого плевритом Олександра Івановича з собою, не кажучи за що й на який час.

•              Полю, не журись і не плач, я ні в чому не винний і повернуся швидко. А поки що бережи діточок…

Виявилося, надовго забрали Олександра Івановича  - на 21 рік. Чого тільки не довелося пережити йому… І голод, і холод, і фізичні тортури й моральні приниження…. Поліна Корніївна ходила в полтавську тюрму до Олександра Івановича, двічі їздила в харківську, куди його згодом перевели, - передачі брали, а побачення не давали. Від неї, жінки «ворога народу», відвернулися не тільки знайомі, а й багато колишніх друзів. Ото один письменник Пилип Капельгородський, що працював у «Більшовику Полтавщини», навідувався до сім’ї  свого друга й чим міг допомагав.

Зате працівники «компетентних органів» не залишали її поза увагою. Вони раз-у-раз викликали в свої апартаменти Поліну Корніївну й щоразу допитувалися в неї про те, що їй відомо про ворожу діяльність її чоловіка. Звичайно ж, не могла вона сказати неправду, хоч її всіляко до цього спонукали.

Дуже бідувала Поліна Корніївна з дітьми. Її виселили з квартири на кухню. Частину великої  бібліотеки вивезли полуторкою невідомо куди, а частину книжок закрили в шафі й опечатали, суворо наказавши її не відкривати. В кімнату вселили якусь сім’ю. Поліну корніївну звільнили з посади учителя, і вона з великими труднощами влаштувалася на взуттєвій фабриці по вулиці Фрунзе спершу прибиральницею, а потім ученицею й нарешті робітницею. Отримувала 96 карбованців (проти 240 у школі). Якби не  допомога сестер Поліни Корніївни (їх чоловіки були військовими й служили далеко від Полтави), не відомо, що б могло статися з Ковіньками….

У роки окупації ходила Поліна Корніївна по людях – полола їм городи, доглядала дітей, прала білизну – виконувала будь-яку роботу, аби якось прогодувати дітей і себе. Коли Полтаву звільнили від німецько-фашистських загарбників у 1943 році син Тарас добровільно пішов у армію й швидко потрапив на фронт, звідки повернувся інвалідом І-ї групи. Не довго прожив син гумориста – помер від ран.

У 1956 році нарешті повернувся додому й ОлександрКовінька. Ніби радий, усміхнений, а на очах сльози, в яких умістилося все: і муки пережитого, і біль, і жаль, і смуток від тяжкої втрати сина, минуле горе й сьогоднішня радіть.

Хіба ж можна примиритися з тим, що з життя викреслено найкращі 20 з лишком років? Поліна Корніївна від хвилювання і нервового збудження знепритомніла, побачивши чоловіка. А коли прийшла до тами, прошепотіла: «Невже це ти, любий?».

Закінчилось нарешті її гірке поневіряння. Дочекалась вона свого чоловіка, перестала бути солом’яною  вдовою. Вона сміливо дивилася йому в очі: « Не зреклась тебе… Дітей поставила на ноги!..»

Згодом ожила, розправила скуті крила. Все зробила, аби обігріти чоловіка, допомогти йому відчути себе вільною людиною, здатною плідно працювати. І він, справді, ще довго й добре працював аж до кінця своїх днів…Більше 20 книг видав після повернення з північних концтаборів.

До кінця свого життя Поліна Корніївна активно підтримувала в своїй сім’ї  культ Олександра Ковіньки як чоловіка, батька і як письменника , берегла для дітей його речі, листи, рукописи, книги. Домомогла разом з дочкою упорядкувати посмертну книгу чоловіка «І таке буває…».

Мудра мати й вихователька  дітей, гуманістка в найвищому розумінні  цього слова, вірна дружина й переконана патріотка рідної України і її народу – хіба цього мало, щоб Поліну Корніївну поставити в ряд визначних жінок нашого краю?

Вона була незвичайною жінкою, гідною кохання талановитого письменника-гумориста О.І Ковіньки. Шанувальники його творчості глибоко вдячні їй за те, що Олександр Іванович узнав у подружньому житті справжнє людське щастя.

 

 

З давнини до сьогодення…..

 

27 липня 1985 року обласна газета «Зоря Полтавщини» опублікувала некролог «Олександр Іванович Ковінька», підписаний спершу усією партійною елітою області, а наприкінці — братом-письменником, хоч мусило б бути навпаки. Все є в цій посмертній статті: і про те, що він «відомий український сатирик і гуморист», і про те, що «член Спілки письменників СРСР з 1934 року», і про те, що «заслуги О. І. Ковіньки високо оцінені партією і урядом». Нема тільки і натяку на те, що протягом двох десятиліть не видавались його твори. Та й не було їх, бо Олександр Іванович змушений був перебувати там, куди, як мовиться, Макар телят не ганяв. У 80-і роки про це говорити в пресі ще не дозволялось. Навіть Олег Чорногуз, прощаючись із своїм учителем, лише натякнув на сторінках «Літературної України»: «Важке життя прожив Олександр Іванович. До жорстокості тяжка власна доля: наймитування, несправедливість, смерть сина на руках у батька...» «Несправедливість» — ото і є та безвинна кара в далеких сибірських нетрях... Заслуги Олександра Ковіньки перед вітчизняною літературою відзначені 1984 р. премією імені Остапа Вишні.

1992 року на будинку, в якому останнім часом жив О. Ковінька (вул. Зигіна, 4), встановлено меморіальну дошку.

«Світ Ковіньки — це світ добра. Це світ людяності і злагоди», — писав Олег Чорногуз. Слід би додати, що й світ застраханої режимом людини...

У Плосківській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів відкрито літературний музей, в якому сотні експонатів, що розповідають про життєвий і творчий шлях велета українського гумору, славетного земляка Олександра Івановича Ковіньки.

 

Вже майже 35 років, як Олександр Іванович пішов з життя. А в Плоске приїжджають  гості, щоб відзначити річниці від дня його народження. Це Т.Нікітін, Є.Дудар, В.Юхимович,В.Варна, В.Іванчук, В.Захожий, народна артистка України Н.Крюкова, письменник Полтавщини В.Мирний. До присутніх звертається Г.Л.Чередник: “Землякам дуже дороге ім'я Ковіньки. Ми гордилися, коли він приїжджав у село. Після звільнення із заслання  часто заходив до  своєї тітки, завертав до школи, читав свої твори. З любов′ю ставився до рідних і близьких. Як дорогоцінний скарб бережу книги з автографами.”

 

Багато книг з дарчими надписами зберігається у музеї гумориста. А серед них ті, що передала його дочка Ярина Маєвська. Іх використовують учні і вчителі для підготовки та проведення уроків з літератури рідного краю

 

О.І.Ковінька любив приїжджати в Плоске. Найбільш  дружні стосунки він підтримував з сім'єю Чепурних.

Часто чаював у них, ділився спогадами і залишив книгу з дарчим надписом.

 

На фото: книга з дарчим надписом від О.Ковіньки.

 

Переважна більшість експонатів передані музею дочкою письменника Яриною Олександрівною Маєвською. З її уст записано спогади про життєвий і творчий шлях письменника-гумориста. У 2005 році вона передала в музей записи з голосом О.І.Ковіньки.

Щороку, починаючи з 2001 року, в січні у шкільному музеї, в приміщенні Плосківської школи проходить районне свято-конкурс гумору «До Ковіньки на хвилину, на веселу гуморину». Засновники цього веселого дійства планують найближчим часом надати йому статус обласного. Члени пошукового загону «Джерело», які власне і були ініціаторами створення музею, підтримують постійні зв’язки з дочкою письменника Яриною Олександрівною Маєвською, вона постійний учасник щорічних конкурсів гумору. До почесного журі конкурсу долучилися і працівники Полтавського обласного Інституту післядипломної педагогічної освіти – завідувачка  відділом гуманітарних дисциплін О.П.Коваленко та методист Інституту післядипломної освіти В.В.Чирка. Про свою роботу юні музеєзнавці звітуються щороку  на обласному зльоті юних краєзнавців, стають його лауреатами.

Вражена і задоволена тим, що побачила  Ярина Олександрівна залишає спогади у «Книзі відгуків»

“Відвідала музей мого батька. Дуже продумана ця робота: тобто організація стендів, тематично все оформлено, естетично гарно, продумано. Екскурсоводи - це просто чудо, доповнення до виставки. І все це в комплексі. Я , як дочка , відчула батька поруч з собою. Ось він ,мій татко , його погляд, його лагідна усмішка…”

Олександр Іванович завжди був веселим, гострим на язик, сповненим молодечої енергії. Завжди допомагав молодим, радів їхнім успіхам. Він любив людей, і вони віддячували йому  тим же. Таким він і залишився у памяті тих, кому випало велитке щастя особисто спілкуватись з патріархом українського гумору.Як на батьківщині поета-гумориста щороку вшановують пам'ять видатного земляка. У Плосківській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів щороку традиційно проводяться гумористичні читання «До Ковіньки на хвилину, на веселу гуморину», присвячені Дню народження гумориста.

Не було свого часу в Україні людини, яка б не чула прізвища цього полтавця, а зачувши - не усміхнулася б. Невипадково Ковіньку називали «заступником Остапа Вишні». Справді, коли Вишні не стало, Ковінька ніби прийшов йому на зміну і ще довго радував українців своїм гумором. До того ж їхні біографії дуже схожі у своєму драматизмі – як долі українських інтелігентів сталінської доби.

Мова творів Ковіньки жива і барвиста, щедро пересипана народним гумором. У творах письменник гостро викриває нероб, п’яниць, халтурників, бюрократів, хуліганів, словом, носіїв тих негативних явищ, що притаманні і сьогодні. І навпаки теплим ласкавим усміхом розповідає про людей праці, справжніх трудівників.  

Широкі й жанрово різноманітні творчі горизонти Олександра Ковіньки — від коротеньких бувальщин-оповідок, фейлетонів, гумористичних повістей до веселих спогадів, памфлетів, публіцистичних нарисів. Усі його твори наскрізь пройняті лагідною іронією проникнуті  гумором і трохи присоленим народним жартом, який Олександр Іванович  подає  частенько у чистому народному варіанті.

Шанувальники і цінителі справжнього українського гумору, завітавши до нашого музею, мають можливість заново ознайомитися з творчістю відомого письменника-гумориста, який, окрім усіх почесних нагород і титулів, мав ще одне звання - „ворог народу», яке йому „присвоїли» у 1934 році.

У збірках, представлених на виставці, - „Твори в 2-х томах», „І таке буває», „Гостріше гостріть пера» та інших, ви знайдете кращі сатиричні твори автора, а також сповнені щирості спогади гумориста про колег-побратимів О. Вишню, В. Сосюру, М. Залку, М. Годованця.

У своїх фейлетонах, мініатюрах український письменник висміював дармоїдство, казнокрадство, аморальність, безкультур'я - все те, чого й  сьогодні вистачає скрізь і всюди. Вміло відтворював смішне і комічне в побуті людей. Мова друкованого слова Олександра Ковіньки жива і барвиста, щедро пересипана народними перлами. Він виробив свій власний стиль неквапливої, іронічної, по-народному мудрої оповіді.

Запрошуємо насолодитися талановитим творчим набутком українського гумориста, відвідавши музей О.Ковіньки, де діє виставка особистих речей земляка-гумориста, аудіозаписи виступу Олександра Івановича, книги з автографами і т.п…

14 січня 2020 р. ми відзначатимемо 120-ти річчя від дня народження Олександра Ковіньки, чиї книжки так гарно розповідають про Україну, про рідну Полтаву і Полтавщину. Сьогодні, відповідаючи на запитання про секрет успіху нев’янучої довготривалої ковіньчиної гуморески, знаходимо відповідь у самого автора: «Чесно кажу: слухав я і оте, слухав я і оце, а писав, як мої душевні почуття веліли. Писав, додержуючись народної мудрості: пиши та не бреши».

  Не мав О.Ковінька високих нагород, окрім премії імені Остапа Вишні, проте здобув найголовнішу – любов народу.

  З нагоди 120 річниці від Дня народження у школі плануємо організувати свято пам’яті земляка та перегляд літератури «Патріарх гумору». 

Пропонуємо вечір гумору присвячений пам’яті Олександра Ковіньки.

 

Я веселий, добрий сміх, мене вистачить на всіх

(відкрита година спілкування)

 

Мета: формувати в учнів повагу до творчих надбань українського народного мистецтва, розкрити значення гумору в становленні культурної особистості, виховувати почуття національної гордості, усвідомлення своєї приналежності до народу, що має величезний творчий скарб, в якому відбилися його традиції і характер рідного краю; розвивати в учнів почуття гумору, комунікативні навички спілкування, вміння коректно жартувати і розуміти жарти. Познайомити учнів із письменником-сатириком, поглибити і розширити знання про творчість Олександра Івановича Ковіньки, розвивати інтерес до творчості гумориста-земляка;  виховувати самокритичність, зневагу до  недбалості, байдужості, виховувати почуття гумору; показати як у різних творах мистецтва є елементи гумору.

Завдання: з’ясувати значення гумору в житті людини; ознайомити з жанрами гумору і майстерністю жартів видатного земляка-гумориста О. Ковіньки; розкрити комунікативну роль гумору в спілкуванні; визначити правила використання жартів; вчитися бачити власні вади, звички, комплекси крізь рятівну призму посмішки.

Обладнання: записи музичного матеріалу, комп’ютер, мікшер, мікрофони, українські костюми, лавки, стіл, посуд; грамоти та подарунки для нагородження тощо.

Оформлення залу: 1. Плакати: „День без сміху – втрачений день”, „1 квітня - Всесвітній день сміху”, „Хвилина є, віддай її веселощам”   „Правдиво кажуть, що біда  Серця веселі покида”,  „Зі сміхом легше в світі жити”.

   2. Різнокольорові кульки, стіни  прикрашені посміхне ними обличчями, дружніми шаржами. книжкова виставка «Про гумор: всерйоз і жартома», книги з автографами О. Ковіньки, плакати з висловами видатних людей про гумор, рушники, портрет Олександра Ковіньки, емблема з посмішкою, квіти,  тощо.

 

Вчитель:

Добридень, люди добрі! Здоровенькі були!

 З давніх-давен славиться український народ своїм гострим словом. Українці обдаровані незрівняним гумором, який визначається невичерпністю веселого та дотепного, що переливається всіма відтінками сміху, відсвічує легкою і добродушною посмішкою, виграє лукавим жартом, дошкуляє гострою колючою сатирою, або бринить гірким сміхом крізь сльози.

Від малого до старого – всі ми любим щирий сміх.

Із веселого й дурного посміятися не гріх.

Добрий сміх не б’є, не мучить, чим і бажаний для всіх

Шанувальників своїх   П. Глазовий.

У довготривалій боротьбі за свою національну ідентичність український народ виявляв не лише героїзм та волю до перемоги, а й розвивав критичне світосприйняття. Це було своєрідним засобом духовного утвердження і самозахисту. Вперше у вітчизняній традиції світ сміхової культури можна спостерігати у відомій пам’ятці періоду Київської Русі «Молінні Данила Заточеника». Це унікальне першоджерело ХІІ століття дає нам можливість вивчення витоків формування українського гумору, його місце в духовній культурі середньовіччя.

 Витоки українського гумору сягають давнини. Здається, він з'явився на білий світ одночасно з першими українцями. Так, історичне коріння землі решетилівської сягає глибини століть. Яскріє гумором усна народна творчість: безліч анекдотів, жартівливих пісень, коломийок,  каламбурів створив український народ. Дружня розмова  без жарту, що каша козацька без солі, юшка без приправи. У добрий час і в годину лихоліття сміх не залишав наш люд. Українці  вміють сміятися, створювати собі настрій, піднімати дух. Що ж до Полтавщини, то вона посідає особливе місце в українському літе­ратурному контексті. Саме звідси пішли в широкий світ спопеляюча сатира та іскрометний гумор Івана Котляревського, Миколи Гоголя, Леоніда Глібова, Василя Чечвянського, Пилипа Капельгородського, Остапа Вишні. Це й зрозуміло. Бо в нашому краї розквіту наперченого, смішного та дотепного сприяють як природні умови, народні звичаї та традиції, так і суспільні настрої. Це тут, за висловом класика, вранці голоблю в землю встроми – до вечо­ра дерево виросте, в який бік не плюнь – у сатирика чи гумориста влучиш. Одне слово, гуморний на­род на Полтавщині.

До когорти відомих гумористів належить і наш земляк – велет українського гумору Олександр Іванович Ковінька.

Славна  Плосківська земля своїми талантами. На цьому місці, де знаходиться Плосківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, стояла колись хата Ковіньок. Звідси  14 січня 1900 року прослався шлях видатного гумориста Олександра Івановича Ковіньки у велику літературу.

Учень: «Село Плоске… Рідне, миле село. У твоїй оселі під солом’яною стріхою я, одинадцятирічний сільський хлопчисько, вперше впізнав чарівну силу вогненної поезії геніального Тараса Шевченка». 

Учениця: Тепер, коли Україна стала незалежною державою, гумористи стоять перед нелегким вибором – як не знизити гостроту пера й опанувати водночас нові, підказані часом теми. Сміх – це сила від усіх хвороб. Він додає нам настрою, допомагає в житті побачити більше світлого, радісного і просто стати добрішими.

Педагог-організатор. У повсякденному житті нашого народу широко використовуються прислів’я і приказки. Гумористичний тон народної мудрості підсилює головну думку – один скаже, другий прикаже, знайдеться і третій, що «як овечка, не мовить ні словечка». Народна мудрість засобами гумору характеризує особливості характеру і поведінки людей:

•                              У всякої Федорки свої одговорки.
•                              Писав писака – не розбере й собака.
•                              Дивиться, як теля на нові ворота.
•                              Носиться, як дурень з писаною торбою.
•                              Пристав, як смола.
•                              За моє корито, ще й мене і бито.
•                              Потрібен, як п’яте колесо до воза.

А про почуття гумору в народі говорять:

•                              Нехай люди сміються – аби не плакали.
•                              Сміятися не гріх над тим, що видається смішним.
•                              Сміх – чудова штука – і мистецтво, і наука.
•                              Смішного боятися – правди не любити.
•                              У дім, де сміються, приходить щастя.
•                              Веселий сміх – здоров’я.
•                              Гумор – велика сила.

І на сцену запрошуємо артистів 8 класу, які декламуть гумореску О.Ковіньки

 

ЯК Я ТОПИВСЯ

Ранок. Сонячний, прозорий ранок. Я йду на річку. Вдома мене попереджають:

— Іди, та гляди — втопишся, то й додому не приходь!

Цієї поради я точно додержуюся. Знаю — втоплюся, як же я додому дійду?

Приходжу до річки. Тут гамір і метушня. Сміються, плигають, поринають...

Роздягнувся, пішов на берег і спинився: не знаю, куди краще плигати.

— Плигай сюди, — кажуть хлопці. — Тут тобі буде по коліна.

Я недовго думав: взяв і плигнув.

Коліна поринули і мене за собою потягли. Посунувся і посунувся, бо не вмію плавати.

Говорили ото мені: «Вчися, Сашко, плавати. Вчися, не пошкодуєш». А я думав: «Хлюпати по воді — хіба то наука?»

І ось вам, поринаю на дно. Гребу руками, підсобляю ногами, кручу головою, а мене на дно тягне.

Хлопці, котрі на березі стояли, почали дискутувати:

— Ану, — говорять, — вирине чи не вирине? Може, й вирине — ноги довгі.

Вони дискутують, а я почуваю, що потопаю.

— Хлопці! — кричу. — Рятуйте! Потопаю!

— Не кричи, — кажуть, — а то в рот води набереш. Насилу-насилу врятувався. Виліз і впав на березі. Конешно, до мене тоді всі поприбігали.

— Мабуть, — говорять, — треба воду викачувати.

А як викачувати, ніхто не знає.

Один говорить:

— Я, — каже, — десь у книжці читав, що насамперед треба веслом у живіт давити.

— Дурень ти, — озвався другий. — Перша допомога — веслом по голові бити.

Словом, хтось мене як торохне веслом по голові — я й очухався.

Ото я й кажу: вчіться плавати, з вишки стрибати, глибоко поринати й майстерно виринати!

 Ведуча: дякуємо нашим артистам.Запрошуємо до виступу учнів 3 класу

 

1.                           Учень  .За смішинкою смішинку

Клав я в писану торбинку,

Вішав торбу на горіх:

Сміх – здоров’я,

Сміх – для всіх.

 

2.                           Учень На шкапині злодій їхав,

Викрав сміх із торби сміху

І сміявся сам – один

Беззупину сто годин.

 

3.                           Учень Та чи довго статись лиху

Від украденого сміху! –

Крадієві – жаднюку

Закололо у боку.

1.                           Учень За смішинкою смішинку

Знов складаю я в торбинку

До торбинки поспішіть –

Хай торбинка посмішить!

 

2.                           Учень Сміх – здоров’я

Сміх – для всіх

Посміятися не гріх

Регочіть собі, нівроку

Тільки цур –

Не в час уроку.

 (Художній номер „Пісня про короля”.)

(З’являється король сміху зі своїми підданими.)

 

Король: Я сміху король,

                І сміх – мій пароль.

                Я кожного дня поруч з вами всіма,

                Тож смійтесь, радійте, не сумуйте дарма

Я прийшов до вас не один, а зі своїми помічниками, які допоможуть нам побувати у країні гумору, сміху, сатири та пригадати всіх, хто допомагає нам бути веселими і радісними, забувати про сум і невдачі. Отже, сьогодні ми познайомимось з письменником-сатириком Олександром Івановичем Ковінькою. Хто ж він? Що писав?

 

Вчитель: Давайте уважно послухаємо зробимо для себе висновки, поміркуємо добродушно посміємося й покепкуємо!

(Демонструється портрет Олександра Ковіньки).

(Виконання гуморесок Ковіньки учнями).

Гумореска Олександра Ковіньки "Аргументи"

Сидимо ми в гаю. Розмовляємо. Чую, дві симпатичні молодички, вочевидь, подруги юності дівочої, кинулися в спогади — як воно в молодості любилося та кохалося.

Перша:

 — Коли ми з Василем спізналися і покохалися, дак ти знаєш, Оксанко, він мене кожного вечора водив або на концерт, або в кіно.

— А мій Петро завжди вечірком мене запрошував або до калини, або до верби.

— Таке, Оксано, скажеш — до верби. Яка там принада?..

— Еге-ге, Галинко, не кажи і не говори — чудова. Місяченько сяє... Соловейко тьохкає,— й ніжненько на руках колихаючи миле дитятко, усміхаючись, додала: — Оце ж бачиш — третє натьохкало...

— А в мене, голубонько, одне-однісіньке...

— То ти, Галино, із своїм Василем, мабуть, не ті кінокартини дивилася.

У наш двір прийшли дві жіночки — з водогону націдити свіженької водички. Сусідка — проти нас живе — неначе хріну об’їлася, кинулася до водоносиць:

— Чого ви до нас прийшли воду брати? Га? Вас питаю — яка вас завірюха у наш двір занесла?

— Хіба не бачите, води набрати. У нашому дворі водогін зіпсувався.

— Води?.. Іншого місця не найшли?

Молодша:

— Тітонько! Що ви таке кажете? Великий гріх людям води не давати.

— Так ви ж грязюки наносите!

— А хіба у вас нема грязюки?

— Еге, — сказала. — Наша грязюка — акуратніша

 

Учень: Декламує гумореску Ковіньки.

 ЯК МЕНЕ ВЧИЛИ

Ходив і я колись до школи. Надівав батькові чоботи, мати підперізувала якимсь обривком, і я Човгав собі. Чоботи — великі, нігті — великі? волосся — велике, розкуйовджене. А проте — ніхто мені нічого. Гігієн тоді ще на селі не водилося.

Перша лекція в школі була: «Отче наш...». Вставали й співали. А співали ми «отчаянно! Хто куди, хотів, той туди й виводив. То батюшка, що правив у нас за лектора й головного вихователя, підходив ближче, брав за вухо й підтягував: 

— Іже єси на небесі!..

При цьому він ставився до вашого вуха так, ніби це було не вухо, а якийсь нікчемний шкураток. Бере було баса за вухо й тягне, доки витягне аж на дишканта.

Наприкінці виходив наперед і починав:

— Скільки я вам, дурням, казав: коли воздається молитва Господу Богу, не чухайтеся в пазусі. Ти, замурзане! Чого мухи ловило, коли «І не введи нас во іскушеніє» співали? Стань у куток!

Починалася друга лекція.

— Ага!.. Ось ти скажи: якою одежею прикривалися Адам і Єва в раю?

Мій сусіда по парті Гриць сьорбнув носом, кліпнув очима і нарешті бухнув:

— Вони, — каже, — прикривалися рядном.

— Олух царя небесного! Ступай у куток! Скажи ти! — це до мене.

Я довго й не думав:

— Лопухами! — кажу. — Бо мама казали, що ряден у раю не було.

— Ослиця валаамська! Марш і ти в куток!

Отак у кутку нас більшало й більшало. А за партами меншало й меншало. На цьому «премудра» лекція кінчалася.

І добре, що вона кінчилася на віки вічні!

Вчитель: Смішне можна побачити в танці, почути в пісні, зрозуміти, послухавши

гуморески, смішинки, а також у художніх творах мистецтва: дружніх шаржах, картинах,  коміксах, які сьогодні представлені у нашому музею сміху.

     На наше свято завітало багато гостей: вчителі шкіл району, учні та вчителі нашої школи, а також багато артистів, які доведуть що без гумору жити неможливо.

(Художній номер Чарлі Чаплін.)

(Виходять 2 ведучих.)

 

1.                           Геній сміху Чарлі Чаплін  сказав: „День без сміху – втрачений день”.
2.                           Друзі, смійтеся кожного дня. Сміх – це найкраща гімнастика!

 

1.                           Сміх ефективніше грипу.
2.                           Сміх додає сили.

 

1.                           Сміх продовжує життя.
2.                           Коли людина сміється, в дії вступають 80 м’язів між головою і животом.

 

1.                           Але не зловживайте: від реготу може заболіти шлунок.
2.                           Ну що ти лякаєш людей? Сміх знижує кров’яний тиск.

 

1.                           Сміх звільняє від стресу.
2.                           Сміх добре діє навіть під час грипування.

 

 

1.                    Смійтесь частіше, і ви позбудетесь багатьох хвороб.

Учень читає гумореску Ковіньки

ЯК ОТО КОЛИСЬ ЛІКУВАЛИ...

Лікарня наша, або простіше «оптека», була і малувата, і вузькувата, і темнувата.

З вулиці одні вузенькі двері, з огороду два маленьких віконця... Темно!..

Одне віконце затуляв Бровко (хоч ти його вбий, ляже, гемонський, і спиною усе вікно закриє), друге ми і затуляли. На підвіконня ставили ліки: йод і порошки.

Питають хворого:

— Що з вами?

— Горло... Повужчало й повужчало...

Лікар підводить хворого на горло до віконця, грюкає роговою ложечкою об шибку і профілактично гукає:

— Злізь! Злізь, щоб ти здох!.. Ану, скажіть: а!., а!.. От барбоса нажили!.. Тю на тебе!.. Кажіть за мною: а!., а!.. Куди ти морду сунеш? От бісова личина!.. Ще — а!., а!.. Сашко! Візьми дрючка, зжени отого чорта з вікна! Ще-разок — а!., а!..

Лікар Сергій Павлович «медичних наук» набрався, будучи полковим санітаром в Єлецькому полку. Мав він красиву фігуру, пишні вуса, говорив «пацент», і одному лиш Богу відомо, як в його руках опинилася посвідка: «може бути в сільській аптеці фельдшером...»

Я — помічник «лікаря». Медичні функції помічника скромні: посуд мити, перетирати, підлогу підмітати і отого кудлатого «чорта» з вікна дрючком ізганяти. 

Помічнику дванадцять років. Він поважно сьорбає носом і довго-довго розглядає височеньку пляшку. На пляшці жахливий малюнок — голий череп! А зверху нерозбірливі літери: «Spiritus».

О Боже! Що це за страховидне диво «Spiritus» там на дні сидить? 

Набравшись духу, я на самоті зазирнув, Нічого страшного нема. Порожньо і денце сухе. Ото капость яка!

Помічник і не туди, що там-таки справді сиділо лихо, та вчора Сергій Павлович напару з волосним старшиною оту лиху шаленюку всю ніч терпеливо витягали через вузеньке горлечко. Тягли, тягли і самі по зав'язку натяглися... Уранці знайшли стомлених в арсенівському сажі... Старшина милостиво перевісив рябій свинюці начальственного цепа з бляхою і бурмотав: «Носи!.. Хрюкай!.. На те ти й свиня!..»

Прийом... Хвороби різні...

— Ногу в коліні роздуло... Меланка, жінка моя, і папоротника клала, і гарячими висівками пропарювала, і любисток з цибулею прикладала... А воно гонить, а воно жене...

— Що це у вас — косою різонуло?

Хворий оцю свою хворобу передавав пошепки:

— Яка там коса — урядник нагаєм різонув...

Дідусі скаржилися на «божеські» витівки:

— Живіт!.. Звиняйте, роздуло, як бубон. Ми ж ото із старою посвятили на спаса яблучок і грушок... Та й святеньких наїлися... А то не їли, закону держалися... Стара грушку-другу жуйнула та й годі. А я з охотою дві мисочки хватонув. Так тепер хоч кричи: кар-рав-вул!..

— А в мене під ложечкою смокче. Смокче і тягне. Затягне, затягне і не пускає... Вип'єш чарочку-дві, воно трохи й попустить.

З дітками ціла морока.

— ....Прив'язала я її до воза, за ніжку. «Грайся,— кажу,— Оленко, грайся... Мамі ніколи, мамі жати, снопи в'язати. Грайся, дитинко, сама». А воно гралося та щось, дурненьке, і вхопило... Мабуть, жабеня проковтнуло...

На всі хвороби оці ліки одні — йод і порошки. Ставиться банка з йодом, рядом кладеться квачик й увічливо перепитується за чергою:

— Що в тебе, Васю?

— Зуби болять!

— Ага... Роззявляй рота.

У баночку всовується квачик, і мастяться хворій людині зуби. Звісно, хвора людина, зціпивши зуби, аж дрібцює... А Сергій Павлович, вимазавши зуби й піднебіння йодом, на прощання ще і в лоба ткне.

— На всякий випадок... Може, голова заболить.

А черга підходить та й підходить.

— А в тебе, Стьопо, що?

— Пече!

— Де?

— Отут.

— Підсмикуй сорочку.

І знову йодом маститься голе тіло.

— Де ж ви, Сергію Павловичу, мажете? Я ж вам казав — отут, а ви ондечки квацюєте?

Хворі на очі підставляють потилицю. «Лікар» маже й ненароком запитує: 

— А що в тебе, Петю, з потилицею?

— Та в мене, бачите, з потилицею нічого. Вона, можна сказати, здоровенька, а от очі... То мама ще з дому казали: хай помажуть іззаду, а то спереду як мазонуть, то ще й очі повилазять.

Сергій Павлович задоволено киває головою й мастить далі.

Побував я оце недавно в рідному селі. Мамо моя рідна! Встань, подивися! Які колосальні зміни! Яка простора, красива лікарня! Чиста, світла. Вікна великі, двері широкі, лікарі кваліфіковані. Серед них — доктор-гінеколог.

— Хіба ви не пригадуєте Надійку? — кажуть мені. — Оту Надійку куцоволосівську? Ану, згадайте!

— А-а!.. Помню, помню... Як же не помнити? Ми з нею отут на оцій доріжці в мисочки гралися! Надія! Така білявенька?..

— Еге ж, еге ж! Дак ото вона... в Харкові закінчила інститута. Кінчила й каже: «Поїду в рідне село працювати... доктором...» Гінекологом працює. Така акуратна, душевна...

Кінець сумній старій медицині!

 

 

Учениця; І так, я думаю, ми вас переконали, що сміх корисний всім: і дітям, і дорослим. За статистикою діти сміються до 400 разів на день, а дорослі до 15. Дорогі дорослі, смійтеся частіше і у вас буде менше проблем, а значить і у нас – ваших дітей.

 

1.                           Починаємо сміятися. В школі задали твір на тему: „Мої батьки”. Один учень написав: „Батьки нам дістаються в такому віці, що від багатьох звичок нам їх вже не відучити”.

 

2. А я знаю таку смішну історію:

    - Мамо! У відро з молоком упала миша!

    - І що ти зробив?

    - Я вкинув туди кота, щоб він її спіймав!

 

Вчитель: А   ви   вірите,   що   звірі,   тварини  вміють  розмовляти,  виконувати різну

                  роботу? Тож переконайтеся, що й поросята вміють будувати будинок.

 

(Художній номер „Танець поросят”.)

 

1.                           „Перед сміхом ніщо не встоїть, – писав великий американський гуморист Марк Твен. -  Чому ж не взятись вам до цієї зброї? Навіщо ви даєте їй іржавіти?”

 

2.                           Смійтеся – радить один норвезький лікар, - бо три хвилини сміху замінять       15 хв. ранкової гімнастики”. Ми сміємося, коли нам просто весело, або ж коли маємо в серці велику радість, чи як збираються до гурту друзі.

 

3.                           Недарма в Польщі запроваджено орден усмішки, що ним нагороджують людей, які дарують дітям радість.

 

4.                           Сміх людський – чудесна штука

Він – мистецтво і наука

Він – в житті і для життя.

Із потворного й дурного

Посміятися на гріх.

Добрий сміх не б’є, не мучить,

Він на світі жити учить.

 

 

(Віночок веселих смішинок.)

Погодився

Сьогодні надворі дуже холодно, хуртовина, - каже мати, - так що до школи, синку, мабуть, не підеш.

Добре, - одразу погодився той. – Тоді можна я піду погуляю.

 

Непарні черевики

Чому це ти, Сидоренко, взув непарні черевики – один чорний, а другий коричневий? Гайда хутенько додому й перевзуйся, щоб обидва були однакові!

Та я вже, Ганно Іванівно, бігав перевзуватися на попередньому уроці, але вдома також виявилися непарні черевики: один чорний, а другий – коричневий.

 

Проста арифметика

Сидоренко, скільки всього учнів у вашому класі?

З Ганною Іванівною двадцять вісім.

А без Ганни Іванівни?

Без Ганни Іванівни в класі не залишиться жодного учня!

 

1.                           Перукар Панаса

Підстригає й бриє

 

     2.   – Ну і шия – каже, -

Усім шиям шия...

 

     3. А Панас радіє!

- Добру шию маю,

Бо щодня тренуюсь,

Гирі підіймаю.

 

    1. Перукар скривився:

Краще вже мовчи ти.

Піднімай хоч трактор,

Треба шию мити.

 

Вчитель: Діти, ви уважно слухали гуморески, скажіть будь-ласка

1.                                                    Що ж автори висміюють у них, або над чим ми сміємось (над життям дітей-школярів, над культурою поведінки, як ми знаємо нашу мову, чи вміємо спілкуватись з людьми та ін.)
2.                                                    Пригадайте, про яких письменників-сатириків ми сьогодні говорили.
3.                                                    Ви дивитесь телевізор, слухаєте радіо, вмієте працювати з комп’ютером. Скажіть будь-ласка, а кого з гумористів сучасників ви знаєте, хто дуже гарно виконує різні пародії та вміє розповідати гуморески.

     Педагог-організатор. Федір Михайлович Достоєвський стверджував, що краса врятує світ. Можливо. Та не менш переконливою видається теза про те, що світ врятує почуття гумору.

    Тож намагайтеся шукати і бачити смішне не лише в навколишньому світі та оточуючих, а і в собі самих. Спробуйте глянути на власні звички, вади, комплекси крізь рятівну призму посмішки. Повірте, це зовсім не применшить ваших чеснот в очах оточуючих. Адже сміятися, іронізувати над собою може собі дозволити лише сильна, розумна, самодостатня і впевнена в собі людина. Смійтеся на здоров’я! До побачення, до нових зустрічей!

(Звучать веселі українські народні пісні. Фотосесія на згадку).

 

 

 

 

 

 

Інформаційні джерела

 

1.                 Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І пол. ХХ ст.). — С.201.
2.                 Вишня О. Твори. В 4 т. Т. 2 : Усмішки, фейлетони, гуморески, 1925- 1933 / Остап Вишня ; підготов. текстів, упоряд., прим. Ю. Цекова. — К. : Дніпро, 1988. — 461 с.
3.                 Вишня О. Твори. У 4 т. Т. 1 : усмішки, фейлетони, гуморески. 1919- 1925 / Остап Вишня ; підгот. тексти, упоряд. і склав прим. І. Зуб; авт. передм. Ю. Цеков. — К. : Дніпро, 1988. — 526 с.
4.                 Вишня О. Твори. У 4 т. Т. 3 : Усмішки, фейлетони, гуморески. 1944- 1950 / Остап Вишня ; підгот. тексти, упоряд. і склав приміт. Ю. Цеков . — К. : Дніпро, 1989. — 398 с.
5.                 Вишня О. Твори. У 4 т. Т. 4 : Усмішки фейлетони, гуморески. 1951- 1956. З неопублікованого. 1934-1943. Чиб'ю. Материалы к истории Ухтинской экспедиции. З листування / Остап Вишня ; підгот. тексти, упоряд. і склав приміт. І. Зуб; авт. бібліогр. покажч. Т. Добко. — К. : Дніпро, 1989. — 606 с. — Бібліогр. с.604.
6.                 Зуб П. Голос Олександра Ковіньки // Зоря Полтавщини . - 2006 . - № 145.- 13 верес.. - С.3
7.                 Незабутній Олександр Ковінька // Зоря Полтавщини . - 2005 . - № 8.-18 січ.. - С.2
8.                 Олександр Ковінька// Голос України. - 2010. - № 16.- 30 січ.. - С.11
9.                 Остапенко Г. Культурне життя в Україні в перші повоєнні роки. Розвиток літератури і мистецтва : історія України : академічний рівень : 11 клас / Г. Остапенко // Історія України (Шк. світ). — 2013. — № 19. — С. 10-14.
10.            Ротач П. Той гумор гіркий, як і життя . 14 січня виповнюється 105 років від дня народження О.І.Ковіньки // Полтавський вісник . - 2005 . - № 2.-14 січ.. - С.19
11.            Семеняка В. Сміх добрим людям на здоров'я, ворогам - на безголов'я // Зоря Полтавщини . - 2005 . - № 12. - 25 січ.. - С. 4.
12.            Снегірьова В. «Чотирнадцять вовків!.. І обидва сірі!» : паралельне прочитання мисливських усмішок О. Вишні і «Пригод барона Мюнхаузена» Е. Распе. 5 кл. / В. Снегірьова // Зарубіж. л-ра в навч. закладах. — 1999. — № 9. — С. 38-40.
13.            Статті. Бардак В. Мало я зробив для народу! Мало! Хіба що ворога вбивав сміхом... / В. Бардак // Журавлик. — 2006. — № 10. — С.6. Голда Д. Мисливські зорі Остапа Вишні / Д. Голда // Чумацький шлях. — 2006. — № 4. — С.19-22.
14.            Стороженко П. Як я не навчився творчої иайстерності у класика // Полтавський вісник . - 2010 . - № 4.- 22 січ.. - С.6-7
15.            Сюндюков І. Трагічний сміхотворець : Остап Вишня : драма життя й творча мужність митця / І. Сюндюков // День. — 2009. — 15 серп. — С. 7.
16.            Ткаченко Н. Голгофа Остапа Вишні : літ. вітальня / Н. Ткаченко // Дивослово. — 2003. — №6. — С. 32-35.
17.            Уколова Н. Остап Вишня. «Перший диктант» / Н. Уколова // Все для вчителя. —2012. — № 17-18. — С. 180-181.
18.            Україна. Верховна Рада. Про відзначення 125-річчя з дня народження Остапа Вишні : постанова Верховної Ради України, 20 листоп. 2013 р. // Урядовий кур’єр. — 2013. — 12 листоп. — С. 13.
19.            Хиневич Е. Остап Вишня «Веселі артисти» : урок читання у 4-му класі : «пропоную так...» : [конспект уроку] / Е. Хиневич // Почат. навчання та виховання. — 2012. — № 30. — С. 23-28