Дидактогенні захворювання та їх профілактика

Термін дидактогенія був введений К. Г. Платоновим. У тлумачному словнику дидактогенія – психічна травма, витоком якої є педагог (несправедливе, неповажне, упереджене ставлення до учня, прилюдне висміювання його відповідей, поведінки, зовнішнього вигляду, здібностей, грубе, принизливе засудження). Дидактогенії сприяють легітимному та адміністративному педагогічному насиллю.

Педагогічне насилля – це виникнення комплексу відхилень в стані здоров’я школяра під впливом неадекватних педагогічних методів, дій і навчальних програм

Розглянемо реальні наслідки авторитарного педагогічного насилля, або дидактогенії.Вони, як психічні травми, небезпечні тим, що у «постраждалих учнів» розвиваються: неадекватна самооцінка (деформація «Я-концепції»); труднощі у відносинах з однолітками; втрата інтересу до навчання; сугестивність, навіюваність; підпорядкованість (конформізм); агресивна, девіантна поведінка.

Дидактогенії мають два витоки, взаємопов’язані між собою: педагог і структура навчального процесу (система навчання). Причини дидактогенії, які йдуть від вчителя: 1. Низький рівень психологічної культури (недостатні знання з педагогіки і психології, які були отримані у вищому навчальному закладі, обмежений методичний супровід в школі та районних чи міських методичних службах.

2.             Низький рівень загальної культури (обмежений доступ вчителя до кращих творів літератури та мистецтва. Невелика можливість мандрувати, спостерігати, отримувати позитивні емоції. Це зменшує можливості розвивати особистісні гуманістичні якості, духовність, здібність до емпатії, прощення, розуміння, біофільність учителя).

3.             Погане психологічне здоров’я педагогів (синдром хронічної втоми, стресогенність, енергозатратність самої професії, неможливість і невміння якісно відновлювати власне здоров’я, не сформованість потреби щоденного піклування про власне здоров’я та якість життя).

4.             Наявність соціальних проблем(учитель елементарно бідний, тому свої проблеми безвихідності, безпорадності переносить і зриває на учнях).

З чого починаються шкільні дидактогенії? Вся педагогічна діяльність здійснюється через комунікацію, спілкування. Педагогічне спілкування – це професійне спілкування, направлене на вирішення завдань навчання, виховання та розвитку, створення сприятливих умов для конструктивної продуктивної взаємодії. Педагогічне спілкування багатофункціональне і надзвичайно дієве. Через мову учитель демонструє не тільки професійні знання, рівень своєї культури, цінності, інтереси, уподобання, але й своє ставлення до предмету, школи, учнів. Вступаючи у спілкування з класом чи окремим учнем, педагог організовує спільну діяльність, налагоджує співробітництво, знімає психологічні бар’єри, авансує успіх, дає алгоритм розуміння і засвоєння навчального матеріалу, відкриває перспективне його засвоєння

Поряд з цим, сам педагог може ускладнювати процес спілкування, емоційно дезорганізовувати внутрішню рівновагу учнів. Це виникає, коли вчитель вживає:

1.      Накази: Заспокойся! Припини!

2.      Погрози: Ще одне слово… і…

3.      Настанови, вказівки: Це невірний підхід до справи…

4.      Поради, рекомендації: Не бери дурного в голову..

5.      Здогадки: Я тебе наскрізь бачу…

6.      Слова «повинності»: Ти повинен поводити себе більш відповідально! 7. Переконання логікою: Якщо кожен буде так реагувати…

8.      Заперечення почуттів дитини: Не роби з мухи слона!

9.      Лайки, приниження, обвинувачення: Ви всі однакові!

10.Утеча від проблем, переключення уваги: Давай поговоримо про щось інше.

11.Допит з упередженням: Навіщо ти це сказав/сказала?

Мова педагога –це соціальний еталон спілкування.Діалогічна комунікація також має певні критерії:

1.       Визнання вчителем рівності позицій (партнерство, відкритість, довіра і доброзичливість у спілкуванні).

2.       Зосередженість вчителя на учневі. Уміння використовувати в спілкуванні засоби атракції (привабливість). Досягається симпатія наступними прийомами:

–       звернутися до дитини, назвавши її ім’я, подивитися в очі (2–3 сек.);

–       мати власне приємне обличчя, приховувати негативні почуття;

–       використовувати механізми переконання, віри у власні сили і здібності учня;– заохочувати, робити компліменти, терпіти, співчувати, слухати.

3.       Емпатійність учителя: розуміння емоційних станів учнів; бажання допомагати їм; дивитися на себе і свої вчинки очима дітей (з віком здібності до емпатії знижуються, розвиваються стереотипи).

4.       Персоніфікаційна манера висловлювати свої думки: «Я так думаю», «Я впевнена». Це свідчить про відкритість у спілкуванні, асертивність педагога.

5.       Поліфонія у спілкуванні. Забезпечення можливості висловити кожному учневі власну думку, погляд, відкритість, діалогічність.

Важливим чинником у спілкуванні вчителя з учнями є його вміння слухати і чути відповідь учня. Вміння слухати можна представити у три етапи: почути – зрозуміти – повторити. Таке слухання отримало назву активного і включає:

–        погляд, спрямований на співрозмовника;

–        тіло, повернуте також до співрозмовника;

–        уточнення («Чи вірно я зрозуміла?», «Ти хотів сказати, що..?»);

–        перепитування («Що ти маєш на увазі?», «Чи не міг би ти пояснити ще раз...?»); – перефразування («Іншими словами, ти вважаєш…», «Якщо я вірно зрозуміла, то…»);

–        резюмування («Таким чином…», «Коротше кажучи, ти…»).

Дидактогенії також можна зменшити при індивідуалізації навчання, емоційному забарвленні уроків, дозуванні завдань з поступовим підвищенням труднощів, суб’єктивною оцінкою знань учнів залежно від їх зусиль тощо. Безумовно, до обов’язкової педагогічної корекції можна віднести роботу з вчителями і учнями по розвитку їх емоційної стабільності та стресостійкості. Сьогодні накопичений певний досвід з подолання педагогічного насильства в школі.  

Його впровадження має напрямки:

1.      Обговорення проблеми дидактогенії з усіма учасниками педагогічного процесу.

2.      Запровадження конкретних форм роботи з попередження дидактогенії.

3.В якості інструменту контролю психологічної атмосфери в школі може використовуватись анкетування учнів середніх та старших класів з метою отримання повної інформації про випадки педагогічного насильства.

4.                       Отримання батьками рекомендацій дитячого лікаря і психолога щодо емоційного стану дитини та можливостей його корекції.

5.                       Контролювання адміністрацією психологічного клімату в школі, класах і, занеобхідності, корегування стилю взаємодії педагогів з учнями.

6.                       Розробка і впровадження проекту «Школа без насильства» сприятиме покращенню психічного та фізичного здоров’я як школярів, так і педагогів.

ЛІТЕРАТУРА

1.Ганузин    В.     Методы    диагностики и пути    профилактики синдрома педагогического насилия / В. Ганузин // Насилие и пренебрежение по отношению к детям : профилактика, выявление, вмешательство. Материалы научного симпозиума / под редакцией О. Боголюбовой. –СПб : Изд-во СанктПетербургского университета, 2010.

2.Жданова Л. Стиль поведения учителя и состояние здоровья детей / Л.Жданова, Л. Молькова, Е. Зайцева // Материалы ХІV Конгресса педиатров России. – М., 2010.

3.Касаткин В. Здоровье. Предупреждение насилия в школе / В. Касаткин, Т.Константинова. –М. : М.А.Г. – 2005.