Єдина виховна година « Збудуймо пам’яті негаснучий собор…»

 

Криворізька спеціалізована школа № 118

 

 

 

День пам’яті жертв голодомору

Єдина виховна година

« Збудуймо пам’яті негаснучий собор…»

 

 

 

                          Сценарій підготувала:

        Вчитель англійської мови,

        Класний керівник 5-В класу

         Суздальцева Т.О.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

м.Кривий Ріг - 2016

Мета. Не забувати многостраждальної історії нашого народу. Допомогти учням глибше усвідомити значення історичної спадщини про Голодомор     1932 – 1933 років; виробляти вміння самостійно аналізувати  і робити висновки. Виховувати почуття співпереживання, пошану до історичного минулого українського народу.

Обладнання: інформаційні плакати, хліб, рушник, свіча, фотографії.

Література:

1. Велигодский В. М. История Украины / В. М. Велигодский. – Симферополь, 2004. – 126с.
2. Конквест Р. Жнива скорботи / Роберт Конквест. – К.: Либідь, 1993.
3. Кульчицький С. В. Трагедія голоду 1933 / С. В. Кульчинський. – К.: «Знання», 1989.
4. Кульчицький С., Котляр М. Довідник з історії України / С. Кульчинський, М. Котляр. – К.: «Україна», 1996.
5. Рудич Ф. М., Кусак И. Ф., Панчук М. И. Годол 1932 – 1933 годов в Украине / Ф. М. Рудич, И. Ф. Кусак, М. И. Панчук. – К., 190. – 600с.
6. Семенко Ю. Голод 1933 року в Україні / Юрій Семенко. - Дніпропетровськ - Мюнхен,1933.

На столі свічка у підсвічнику. В центрі класу учні тримають хліби­ну. Напис: «Ціна йому — життя», образ Божої Матері, прикрашений вишитим рушником.

Лунає музика «Реквієм» А.Моцарта. (Впродовж ком­позиції звучить то тихіше, то гучніше)

Хід заняття

І. Вступ.

Читець:  Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками.

Я зітхну... запалю обгорілу свічу,

Помічаю: не замки-твердині, не храми —

Скам'янілий чорнозем — потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях,

З долини, аж немов з кам'яної гори

Надійшли. Придивляюсь: Вкраїна, XX століття

І не рік, а криваве клеймо — «33».

ІІ. Основна частина.

1 Ведучий:  

Многостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати її чорних сторінок. На цей урок ми прийшли зі свічками, як до храму. Хай же наша школа стане сьогодні храмом духовності, храмом Скорботи і Пам'яті.

2 Ведучий:

Пам'яті мільйонів українських селян, які загинули мучениць­кою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом у 1932-1933 роках. Пам'яті українських сіл і хуторів, які щезли з лику землі після найбільшої трагедії XX століття, присвячуються ця хвилина мовчання.

Усі стоять. Хвилина мовчання

Молитва Катерини Мотрич (дівчинка і хлопчик)

за убієнних голодом 1932-1933 років

 

 

Хлопчик:

— Хто се? Чий голос щоночі просить: "Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця".

Дівчинка:

Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини.

Хлопчик:

Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителько лю­ду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів?

Дівчинка:

Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачи­те, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?

Хлопчик:

Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущого відведи.

Разом (дівчинка і хлопчик):

Нині, прісно і навіки вічні відведи! Амінь.

 

3 Ведучий:

Не сьогодні це сказано: час народжуватися і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати його, час мовчати і час говорити. Час — говорити! Хай ці гіркі слова Правди, на­роджені після десятиліть безмовства, ляжуть першим нашим каменем у підмурок всенародного пам'ятника трагічній історії українського народу.

 

4 Ведучий:

На десятиліття можна засекретити архіви. Можна прихо­вати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести слі­ди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш.

5 Ведучий:

Після заборон, утисків, принижень людської гідності вона оживає, відроджується — що б там не було. З правдою нічого не вдієш. А правда така.

 

6 Ведучий:

30-і... Соцзмагання... Хлібозаготівля... Світовий ринок пере­повнився хлібом, ціни падають... Водії, які звозили зерно на пункти схо­ву, говорять, що часто на дорогах зустрічають молоду жінку... Кажуть, що смерть...

 

7 Ведучий:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата...

Не судилося того року йти плугатарям, ані співати дівчатам, та й виш­ні зацвіли без цвіту... Такий багатий край, а такий парадокс — голод. А Сталін стверджував: "Ми, безперечно, добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги радянської влади...".

 

1 Ведучий:

Цей стражденний 1933-й. Україну одну з найродючіших і найблагородніших земель, огорну­ли чорні крила голоду, сліз, страждань... Це крила хи­жака, які міцно стискали до нестями, до болю, до бо­жевілля. Досі не віриться, що тут — в Україні — жит­ниці — раптово зник хліб, люди – залишилися без зер­нини. І це в урожайний 1932-й рік.

 

2 Ведучий:

Настав початок кінця. Сонце так само сходило і заходило. Але знаки на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав, перемагав жорстокий дух руїни, і не було тому спину, бо ні чоловік, ні жінка, ні дитина,  ні сотні тисяч чоловіків, жінок, дітей не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець.

 

3 Ведучий:

Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річкою солов'ї? Ніхто того не пам'ятає сьогодні. На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять у дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена обличчям до землі, лиця майже немає, одні зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається усім тілом: назад-вперед, на-зад-вперед. Скільки сидить — стільки й гойдається. І безконечна одна пісня шепотом: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи: ні від батька, ні від матері, а так, у простір, у світ — їсти, їсти, їсти...

 

Читець:

Цей сніг, як сон, прийшов — розтане.

Здимить і в хмару перейде... Весна.

Село лежить в тумані.

Голодний рік. Голодний день.

Іде — не йде, повзе по мертвих,

Й хвалити Бога — хоч повзе.

Весняний дух живих-нестерпний

До сонця зводить все живе.

Й воно і молиться, і плаче,

Й радіє сонцю і воді.

Якби він знав, коли б побачив –

Сини ростуть на лободі.

Сини радянської держави!

Та знає вождь, усе він знає...

 

6 Ведучий:

Так, Сталін знав і сам заявив: «Ніхто не може заперечувати того, що загальний урожай зерна в 1932 році перевищував 1931». Проте держа­ва систематично конфісковувала більшу його части­ну для власного вжитку, ігноруючи заклики та попе­редження українських комуністів. Сталін підняв план заготівлі зерна у 32 році на 44%. Це рішення і та жорстокість, з якою режим виконував його нака­зи, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше, як штучний.

 

Читець:

...То був страшний навмисний злочин,

Такого ще земля не знала,

Закрили Україні очі

І душу міцно зав'язали.

Сліпу пустили старцювати...

Луна ще досі в оболонях

Здичавіла вкраїнська хата,

На березі своїх агоній.

Глуху заставили мовчати.

А то би світ втопивсь в Славуті!

Як божевільна їла мати свою

дитиноньку майбутню.

 

Читець:

…То був такий державний злочин —

Здригнулась навіть мертва кафа.

Мерцями всіялося поле.

Ні хрестика і ні могили

То був такий навмисний голод...

Чи, Боже, й ти вже був безсилий?

 

7 Ведучий:

Про байдужість режиму до людських страждань свідчить ряд заходів, проведених у 1932 році. В серпні партійні активісти отримали юридич­не право конфіскації зерна в колгоспах. Того ж міся­ця було введено в дію ганебний закон, що передба­чав смертну кару за розкрадання державної влас­ності. Кожні два тижні бригади активістів робили повні офіційні обшуки. Врешті, у селян забрали навіть горох, картоплю, буряки.

 

Читець:

 

1 Ведучий:

У зв'язку з нестачею хліба як масове явище відмічається вживання у їжу різних сурогатів, у тому числі шкідливих та небезпечних для життя. Поряд з сурогатами в масовому порядку відмічається вживан­ня у їжу м'яса кішок, собак, а також дохлих коней, яке в одних випадках розтягується після падежу, а в інших — викопується із скотомогильників.

 

2 Ведучий:

Голодомор замахнувся на майбутнє нації: третина умертвлених голодом — діти, які не народили нащадків, не дали потомства.

За переписом населення 1926 року, дітей, віком до 4-х років виявилося 16%, тобто у голодний 33-й їм ма­ло б виповнитися по 10 років. Та не судилося...

 

Читець:

Я ще не вмер...

Ще промінь в оці грає...

В четвер мені пішов 10-й рік.

Хіба в такому віці помирають ?

Ви тільки поверніть мене на бік

До вишеньки

В колиску ясночолу...

Я чую запах квітів. Я не вмер...

…Куди ви, люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки,

Чи хоч з печі диму?

В клітинці кожній — озеро води.

Я ще не вмер.

...Усі проходять мимо.

...А житечко моє таке густе.

...А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те,

Та я вже цього не побачу.

3 Ведучий:

Щоб не дивитися на муки своїх дітей, матері прискорювали гіркий кінець. Натопивши ма­ковинням хату, закрила ляду мати. І на ранок усі діти мертві.

 

Читець:

Спіте діти, спіте любі,

І не просипайтесь!

Вже не буде мучить згуба.

Забере вас пташка райська.

Спіте, діти, спіте міцно,

Янгол Божий на порозі,

Вже не буде їсти хтітись,

І не будуть пухнуть ноги.

Натопила маковинням,

Затулила лядку й комин,

І в тумані темно-синім,

Заспівала колискову.

Спи, синочку, горе-ласку,

Засинай... навіки, доню,

То моя остання ласка

З материнської долоні.

Ще пограймось навперейми

В піжмурки з бідою

Лельки!

Заховаємось від неї

У сиру земельку...

 

4 Ведучий:

А скільки людей закінчували своє життя самогубством. Майже завжди повішенням. Але найстрашніше було інше.

 

5 Ведучий:

Деякі божеволіли... Були такі, що різали та варили трупи, та ще такі, що вбивали влас­них дітей та варили їх.

 

Читець: 

Боїться не глуму, не хижого звіра

Боїться не смерті у сум — неврожай,

А крику дитини, яку вона з їла:

Не ріж мене, мамо, не ріж, не вбивай!

Як сталось — не знає, як бути — не знає,

Провал, божевілля — сокира і ніж,

Та жах пам'ятає і крик пам'ятає:

Не ріж мене, мамо, мамуню, не ріж:.

 

6 Ведучий:

Якими словами можна описати мучеництво України того періоду, що поклала в землю мільйони своїх синів і дочок?  Ще довго-довго з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, хто залишив земне життя у пекельних муках. З тих далеких часів линуть до нас голоси односельчан, як линуть і голоси тих, що померли у страшному 33-му. Ось свідчення очевидців страшних подій.

Діти зачитують спогади очевидців

 

Спогад:

Одного дня прийшла до нас молода жінка і почала щось шукати. Я сиділа біля хворої бабусі на стільчику і не могла зрозуміти, що ця жінка шукає. А шукала вона під подушкою у хворої бабусі. Потім залізла на піч і зняла звідти лист із просом. І тоді, коли жінка зсипала просо в торбину, я зрозуміла, що вона забирає його, що нам тепер не буде спокою, не буде кулеші. Я чула слова бабусі, її вмовляння, щоб вона по­жаліла хоч малу дитину.

Вона впала на коліна і просила. Але жінка переступила через бабусю і пішла з хати. Я билася об замерзле вікно і кричала: "Віддай! Віддай!" Це було в січні 1933 року. Я до сьогодні пам'ятаю той день, коли акти­вістка Антоніна зсипала в торбину, зшиту з рукава української сорочки, наше просо.

 

Спогад:

Батько кладе на візок моїх двох братів і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх туди ж, до мами. Батько почав кидати землю лопатою, а я собі — руками. А тоді помер і батько... І так від моєї родини ніякого сліду — ні могили, ні хреста. Тільки імена.

 

Спогад:

Та й в інтернатах не було чого їсти... В одному із них дівчинка підповзла до вікна, жадібно просить: «Тьо­тю, відріжте мені пальчика, я його з'їм, а то він не перекушується».

 

Спогад:

Була одна сім'я в селі. Батько поїхав на заробітки, і довгенько не було його. А в країні почали виморювати народ. Дома залишилася жінка й дочка років трьох. Голодували страшно... Мати померла. Коли приїхали забирати, то сусідка й підказує, щоб укидали й мале, а то воно буде саме, в холоді та голоді однаково помре як не сьогодні, то завтра. Забрали й дитятко, вкинули разом з багатьма померлими, а воно забилося в куточок, плаче і тихенько гукає маму. Та не довго воно ще гукало: раз, два — прикидали землею й поїхали... А наступного дня приїхав батько із заробітків, навіз гостинців, та не було кому...

 

Читець:

Повимирало геть підряд.

Населення

Цілих сільрад!

Колгоспи ж мерли взагалі

Із ланковими на чолі! —

Немов виконували план,

Немов угноювали лан, —

Організовано, мовляв!

У стилі директивному!

У стилі ери соцзмагань!

У дусі колективному!

 

7 Ведучий:

Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Всі сили земні й небесні, простіть муку і бо­жевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жа­хи, небачені від Сотворіння Світу, простіть!

 

1 Ведучий:

Світ мав би розколотися надвоє, сон­це мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що це було на Землі. Але світ не розколов­ся, Земля обертається як їй належить, і ми ходимо по ній зі своїми тривогами і надіями. Ми — єдині спад­коємці всього, що було.

 

Читець:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників — заброд!

ІІІ. Заключна частина.

2 Ведучий:

24 листопада в нашій державі відзначається День пам'яті жертв голодомору та політичних репресій. Народ України схиляє голову перед трагічною сторінкою свого життя. Прах семи з половиною мільйонів стукає в наші серця. Їх ніхто не судив, от­же, ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників і довговічних боржників.

 

3 Ведучий:

І тільки виповівши минулі страждан­ня, викричавши давній біль, крок за кроком прой­шовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш славний народ, гідний прекрасної долі.

Звучить запис гімну М. Лисенка, слова О. Кониського

«Боже, великий, єдиний»