Дисидентський Рух Опору комуністичному тоталітарному режимові

УДК 94 (477) «1945/1991»

Рохмаіл Ольга Степанівна,

учитель історії Південного ліцею №2

Південної міської ради Харківського району Харківської області, спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії, м. Мерефа Харківського району Харківської області

ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ ОПОРУ КОМУНІСТИЧНОМУ ТОТАЛІТАРНОМУ РЕЖИМОВІ

Дисидентський рух розглядається як феномен української історії XX століття. Цей протест охоплював всі сфери суспільного і культурного життя країни і зіграв вагому роль у морально-психологічній підготовці суспільства до необхідності демократичних перетворень. Вплив дисидентів на психологічний клімат країни був значним. Їх моральний престиж вплинув на передову частину суспільства, вніс у свідомість інтелігенції сумнів у справедливості існуючих порядків, викликав інтерес до альтернативних пропозицій модернізації радянського суспільства. Саме тому дисиденти піддавалися жорстоким переслідуванням з боку радянської влади, хоча вони діяли в рамках Конституції. Такий жертовний образ дій піднімав їх в очах ліберально налаштованої інтелігенції і служив прикладом для наслідування молоді. Своєю мужньою позицією, спрямованою на захист громадянських прав, демократичних свобод, дисиденти в певній мірі підготували суспільство до реформ другої половини 80-х років. Адже історія дисидентського руху в Україні є головною сюжетною лінією загальної історії України цієї доби.

Було багато спроб розглядати під різними кутами зору світову історію та окремі її періоди. Створювалися теорії історичного процесу, деякі з них ставали частиною державних доктрин, і під них переписувалася вся історія. Так робили більшовики у Радянській Росії, так робили нацисти у Третьому райху, таке було, і подекуди є в інших тоталітарних державах – у КНР, КНДР тощо. Мабуть, усі схеми історичного розвитку мають право на існування хоча б як напрямок історичної думки, але жодна не має права на тотальність. Усі теорії не є ідеальними і лише виявляють нові фактори історичного розвитку, зручні для осмислення того чи іншого етапу історії або цілого історичного процесу в окремій сфері життя людства.

Кожна система влади і кожен режим, включно з авторитарним і тоталітарним, зустрічають опір відповідно до сили тиску, який вони здійснюють на суспільство. На стадії формування тоталітарного режиму в СРСР велася боротьба проти класів, цілих народів і революційних національно-визвольних рухів. Режим зміцнився, і з піку його розвитку почався розпад самої системи. Спочатку цей розпад відбувався шляхом пошуку вад системи, на які найбільш чесні й талановиті громадяни вказували, щиросердо бажаючи підправити систему. Вартові системи сприймали такі прагнення як замах на устої – і в результаті ті, хто хотів виправлення помилок і хиб, самі ставали побічним продуктом системного розвитку, але вже в тюрмах і таборах. Наступним кроком у світогляді таких людей було вже усвідомлення того, що потрібно демонтувати й замінити всю систему, бо вона реформуванню не підлягає – висновок, якого з запізненням дійшла й решта суспільства в епоху «перебудови».

Політична історія поневолених народів полягає виключно у національно-визвольній боротьбі, за винятком участі в якихось загальноімперських кампаніях, але це – скоріше частка політичної історії цілої імперії. Збройна національно-визвольна боротьба, її підготовка, заколоти, революції і таке інше є проявом політичної історії поневоленого народу, моментом істини на певному історичному етапі, моментом, коли історія інакодумства переростає в історію політичну. Інакодумці – це творчі люди з неординарним мисленням, думки та смаки яких є відмінними від масових або офіційних. А хто ж такі дисиденти?

Олег Бажан пише: «Під «дисидентством» слід розуміти сукупність філософських, економічних, політичних, релігійних та культурних течій, які повністю або частково протистоять офіційним доктринам в усіх сферах матеріального та духовного життя суспільства. У процесі свого подальшого розвитку дисидентство, виходячи з конкретних умов, дедалі активніше впливає на суспільну свідомість, поширюється на різні соціальні верстви, служить основою формування опозиційних рухів. Виходячи з цього, «дисидентом» можна вважати особу, чиї погляди, переконання і дії повністю або частково розходяться з догматами панівної ідеології, реальною практикою правлячого режиму [2]».

В часи  боротьби не було одностайного тлумачення поняття дисидентства. Було одне зовнішнє щодо всієї опозиції – і моральної, і політичної – поняття дисидентства як руху взагалі, який якось неофіційно, нетрадиційно ставиться до влади. Тобто і критичне, і опозиційне ставлення – все це відносилось до цього поняття без розмежування цілей. В самому цьому рухові, опозиції  розчленовували це поняття таким чином: дисидентство ототожнювали переважно з правозахистом, бо у всьому спектрі цієї опозиції були різні напрямки – правозахисний, технократичний, націоналістичний та релігійний рухи. Всі ці рухи відокремлювали і розглядали окремо.

Погляди безпосередніх учасників дисидентського руху суттєво різняться. Проте безпомилково можна побачити, що одні роблять наголос на правозахисному, релігійному та культурному аспектах і в той же час заперечують політичний аспект дисидентства, відносячи себе до політичної опозиції. Вони протиставляють ці поняття і відмовляються називати себе дисидентами. Інші – дають ширше тлумачення поняття «дисидент», вони включають «політиків» до лав дисидентства. Водночас усі вони ототожнюють поняття «інакодумство» та «дисидентство». А політичною історією поневоленого народу можна вважати тільки збройну національно-визвольну боротьбу, підготовку повстання, заколоти тощо. А коли мова йде про боротьбу словом, боротьбу за національні та культурні права, боротьбу за права людини, то це вже відноситься до історії інакодумства [10].

Влучно висловився Василь Овсієнко, беручи інтерв’ю у Г. Гайового: «Є дисидентство різне: воно може бути і політичне, може бути релігійне, а також робітничий рух теж охоплюється цим поняттям, так що хай той термін такий уже й буде [8]».

А джерелом цього поняття відносно людей, які відверто не погоджувались із радянською владою, була сама радянська влада. Тобто ми забули, що «дисидент» – це «їхнє» – владне визначення. Це «вони» – влада – визначали, хто є дисидентом. Вже потім цей термін був підхоплений західними ЗМІ, а потім прижився в середовищі самих дисидентів.

Отже, дисидентом у Радянському Союзі був той, кого вважало таким п’яте управління КДБ. Тому дослідження історії дисидентського руху фактично означає дослідження історії політичних репресій в Україні у 50-ті – 80-ті роки. Політичні репресії мали судову та позасудову форми. Судові справи тих, хто був засуджений і реабілітований, доступні, і вивчення цих справ може дати багато для дослідника. Це одне з важливих джерел, але треба мати на увазі, що судові справи містять все ж таки обмежену інформацію.

До середини 80-х років дисидентський рух в Україні був практично розчавлений жорстокими репресіями. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув на Україні широкої підтримки серед робочого класу, наприклад. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції [2].

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів «полювали» всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з’являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, був усюдисущим і всезнаючим у своєму прагненні не допустити поза наглядом уряду будь-якої громадської діяльності. Влада намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найвпертіших засуджували до тривалих термінів ув’язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість.

У своїй діяльності на Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Побоюючись українського націоналізму, режим проводив на Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських «в’язнів совісті»[16].

Отже, дисидентський рух зародився у Радянському Союзі як форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в країні. Його поява була певною мірою викликана десталінізацією та новою політикою Хрущова. Розвивалось дисидентство трьома напрямами: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу. У дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.           Алтунян Г. Цена свободы: воспоминания диссидента. – Харьков: Фолио, 2000. – 350 с.
2.           Бажан О. Дослідження проблем дисидентського руху в Україні в сучасній зарубіжній та вітчизняній історіографії // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, №2, К.: Сфера, 2001. – С. 520-529
3.           Бажан О. Г., Данилюк Ю. З. Опозиція в Україні (друга половина 50-х − 80-ті pp.) – К.: Рідний край, 2000. – 616 с.
4.           Грицак Я.Й. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття:навч. посібник для учнів гуманітарних гімназій, ліцеїв, студ.іст.фак.вищ.навч. закладів, вчителів/Я.Й.Грицак.−К. : Генеза, 1996. − 360 с.
5.           Данилюк Ю.Опозиція в Україні /Ю.Данилюк, О. Бажан.–К.,2000.–103с.
6.           Зайцев Ю. Дисиденти: опозиційний рух 60 – 80-х років / Ю. Д. Зайцев // Сторінки історії України ХХ століття / за ред. С. Кульчицького. – К. : Освіта, 1992. – С. 195–235.
7.           Захаров Б. Історія і дисиденти / Б. Захаров // Культура, людина і право: Бюлетень / Гуманітарна студія «Хвиля»; Б. Захаров (ред.). − 2002. − № 3 (6) жовтень. − С. 1−4.
8.           Інтерв’ю з Г. Гайовим. – Взяте В. Овсієнком, 1999 //Архів ХПГ. – С.1-3.
9.           Кафарський В. Комунізм і український національно-визвольний рух / В. Кафарський. – Івано-Франківськ, 2002. – 832 с.
10.       Кормич Л. І. Дисидентський рух в Україні у 60-80-х роках : навч. посібник / Л. І. Кормич, В. В. Багацький // Історія України від найдавніших часів і до 2000 р. – Харків : Одіссей, 2000. − С. 436−443.
11.       Корогодський Р. Брама світла. Шістдесятники / Упоряд. М. Коцюбинська, Н. Кучер, О. Сінченко / Роман Корогодський. – К. : Вид-во Українського католицького університету, 2009. – 655 с.
12.       Кривдіна І. З історії правозахисного руху в Україні / І. Кривдіна // Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту. – 2001. – Випуск 10. – С. 11–13.
13.       Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті − перша половина 80-х років XX століття) / Ю. Курносов. − К. : Інститут історії України НАН України, 1994. − 222 с.
14.       Литвин Ю. Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи / Юрій Литвин // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: У 3-х т. – Мюнхен, 1983. – Т. 3. – С. 363–369.
15.       Лук’яненко Л.Вірую в Бога і в Україну/Л.Лук’яненко. – К.,1991. – 320с.
16.       Олійник А. М. Український дисидентський рух у контексті світових національно-визвольних процесів (друга половина 50-х − початок 80-х років XX століття) / А. М. Олійник, Н. Д. Краснянська // Інтелігенція і влада. − 2007. − Вип. 9. − С. 152−159.
17.       Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-хроків. – К .: Видавництво імені Олени Теліги, 1998. – 720 с.
18.       Стасюк І. Б. Український національно-патріотичний рух в УРСР (середина 1950-х − кінець 1980-х рр.) : дис.канд. іст. наук: 07.00.01 / І. Б. Стасюк ; Національний ун-т «Львівська політехніка». − Львів, 2002. − 226 c.
19.       Хейфец М. Избранное. В 3 т. Т. 3.: Украинские силуэты. Военнопленный секретарь // ХПГ. – Харьков: Фолио, 2000. – 272 с.
20.       Шевчук В. П. Історія української державності / В. П. Шевчук, М. Г. Тараненко. – К., 1999. – 480 с.
21.       Бібліографія на сайті http://khpg.org
22.     Дані ХПГ http://khpg.org/index.php?id=1160722683