Дитяча літературна казка до дня Святого Миколая "Дивовижна ніч"

Дивовижна ніч

     Настала ніч. У маленьке село завітала чарівна пора. Дерева огорнула інієм, а поля покрила зимовою білосніжною периною, на віконцях розмалювала візерунками, ніби справжній художник! Ні, навіть митець! Завітала справжня чарівниця зима. Пора, яку всі діти чекають із нетерпінням. На вулицях села замайоріли смішні, але різні сніговики. Діти з санчатами весело проводили час  на крутих схилах. Із настанням чарівної пори  в кожному домі майорять казкові вогники на ялинці.

     В одному з таких будинків жила собі маленька дівчинка. Звали її Соломією. Ходила  дівчинка до школи, любила бавитись іграшками, дивитися мультики, слухати казки. А також була вона справжньою господинею: завжди допомагала мамі та людям. Одного вечора Соломія запитала:

 – А скоро до мене прийде Святий Миколай? Мама їй відповіла:

– Почекай, коли настане час, Святий Миколай завітає до тебе! Краще  іграшки прибери, мені допоможи. І час швидше мине і Святий Миколай побачить, що ти добру справу робиш! А за добрі справи він подарує подарунок.

– Мамо, а скажи мені, будь ласка, чому його називають Святий Миколай? – чемно запитала Соломійка. Мама подивилася на дівчинку і відповіла:

–  Лягай в ліжечко, зараз я тобі розповім.

«Жив собі маленький хлопчик Микола, йому нічого не бракувало:  ні одежі, ні смачної їжі. Та він був сирота, мама померла рано, за нею – тато. Хлопчик ріс під опікою чужих людей. Він часто виходив на вулицю погратися з дітьми. Це були діти небагатих батьків. Жили вони в глиняних хатках, спати лягали без вечері. Миколай їх жалів, але не знав, як їм допомогти.

       Був у Миколи старий учитель. Одного разу вони читали Святе Письмо: «Коли ти робиш добро, то нехай твоя правиця не знає, що робить лівиця..."

– Як це розуміти? – спитав учителя замислений Микола.

– Коли робиш добро, то не треба про це говорити, голосно розповідати іншому. Краще не хвалитися своїми добрими вчинками.

           Стояла глибока осінь. Микола знав, що багато діток в його околиці живуть бідно, у голоді й холоді. От родина старого Олександра. Мати хвора, у Петруся немає взуття, а мала Софійка вранці збирала на дорозі ломаччя, щоб було чим затопити в печі.

           Ввечері Микола тихо, щоб слуги не бачили, підкрався до комори. Набрав у торбину борошна, налив пляшечку олії, набрав повні кишені яблук. У своїй скрині відшукав пару нових шкарпеток та нові постільці. Коли всі в будинку спали, Микола тихесенько, як мишка, вислизнув із ліжка. Пробрався до порога Олександрової хати, поклав там торбинку та й побіг назад.                                                                       

           Уранці старий Олександр не міг натішитися щедрими подарунками. Але хто це міг зробити і кому дякувати?

           З того часу Микола часто робив такі дарунки бідним сусідам. Люди молили Бога за невідомого, який допомагає їм. Та ніхто не здогадувався, що то був Микола. Миколині слуги стали помічати, що зникають харчі, одяг, паливо з комор. Стали пильнувати.

          Одного разу, коли Микола тільки-но склав торбинку та вийшов зі свого подвір’я, його наздогнав старий слуга. Думав, що то злодій. Тоді й стало відомо, хто піклується про бідних.

          Минули роки. Микола, вивчився, став священником. Усе своє майно роздав бідним людям і служив їм, як тільки міг. За це Господь дав йому сили творити ще більше й більше добра. Він лікував хворих, допомагав в’язням.

             А коли він помер і постав перед Богом, Бог промовив до нього: «Багато, Миколо, ти зробив добра за своє життя. За це я виконаю будь-яке твоє бажання. Чого ти хочеш?»

            Миколай не довго думав і відповів: «Дай мені, Боже, бодай один раз на рік сходити на землю та обдаровувати діточок».

           Відтоді кожного року у ніч з 18 на 19 грудня Святий Миколай сходить з небес на землю і робить кожному з нас такі несподівані, але приємні подарунки».

– Було б добре з ним познайомитись. – сказала Соломійка і поринула в глибокий, чарівний сон. Мама огорнула дівчинку ковдрою та покинула кімнату.

        «Раптом почалася хурделиця. Вітер закружляв навколо Соломійки.  Хурделиця зупинилася також зненацька, як і почалася. Навкруги вона бачила лише чарівну галявина, вкриту білим лапатим снігом і одну стежину,  яка веде в засніжений ліс.  Іде Соломійка, боячись озиралась навколо себе, але в лісі була така тиша, що всі хвилювання в мить зникли. Чарівні пташенята кружляли над дівчинкою, немов оберігали та вказували вірний шлях. Тиша. Звідкись перед Соломією з’явився маленький хлопчик, який промовив:

– Привіт, а ти чому тут сама?

– Привіт, а ти хто і взагалі де я? – відповіла дівчинка.

– Мене звати Микола, а це чарівний ліс добра.

– Миколко, я трішки змерзла і вже темніє, мені страшно, – витираючи маленькі крапельки сліз з свого біленького, але трішки рожевуватого від морозу личка, промовила Соломійка.

– Ходімо до мене, але спершу допоможи назбирати маленькі гілочки хмизу.

– Добре, – не задумуючись відповіла дівчинка.

       Назбиравши гілочки, діти вирушили до Миколки. На своєму шляху вони зустріли Жіночку, яка несла на собі велику корзину солодощів. Соломійка, не вагаючись, запропонувала свою допомогу:

– Пані, можна я вам допоможу?

–Дівчинко, якщо тобі не складно то, будь ласка, допоможи, а я за це тобі добре віддячу.

– Ви що? Не потрібно, – сказала Соломійка і взялась за допомогу пані.

Ось дійшли вони до будинку, дівчинка віддала корзинку і вирушила далі з Миколкою. Та чарівна пані заговорила в слід:

– Святий Миколай бачить твої добрі справи та твоє велике добре серце і обов’язково здійснить твоє бажання. Він до тебе скоро прийде.

Діти йдуть все далі й далі в ліс. Та назустріч їм дідусь:

– Дітоньки, допоможіть!

Діти підбігли до старенького чоловіка, зовсім розгубленого, і запитують:

– Дідусю, що трапилось?

– Їхав до онучки, але санчата мої застрягли в білесенькому чарівному снігові, і сам їх я не в змозі дістати.

Соломійка разом з Миколкою довго думали, як краще дістати санчата. І нарешті всі разом вони таки дістали їх.

– Дітоньки, за те що ви допомогли мені, я допоможу вам. Скажіть, куди вас відвести?

– Нам потрібно в ліс добра, відповів Миколка.

– Добре, сідайте, зараз я вас відвезу – мені теж туди.

 Їдуть діти по засніженому лісу, а скрізь стоять засніжені снігом ялинки. Нарешті вони потрапили в середину лісу. Соломійка здивувалася. Там була неймовірно велика ялинка, діти бавилися сніжками. Панувала святкова атмосфера.                                                               

– Миколко, а скажи, будь ласка, що це в вас відбувається?

– Ми готуємося до дня Святого Миколая.

– Наскільки я  пам’ятаю, то свято це дев’ятнадцятого грудня, а сьогодні лише перше. Мені терміново потрібно до мами, я ж обіцяла допомогти їй, тепер до мене Святий Миколай не прийде, – заплакала дівчинка.

– Чому ти плачеш, ми можемо зараз допомогти тут, і він прийде до тебе.

          Весь день Соломійка допомагала: то хмиз донесла старому, то хлопчику воду несла. Та  так втомилася, що ледве дійшла до Миколки. Коли дівчинка переступила поріг будинку, вона була здивована на стільки, що не могла промовити ні слова…. У будинку не було нікого. Соломійка знову одна. Вона дуже захотіла повернутися додому, до мами. І гірко заплакала. Тієї ж миті  знову здійнялася хурделиця. А  коли утялася, то побачила  вона, що знову опинилася в своєму домі.

        Повернувшись додому, вона мовчала. Все думала над словами Миколки. А поки думала, зібрала розкидані іграшки, налила молока Мурзику, допомогла мамі посуд прибрати. Та й день швидко проминув.

       Настала ніч. Соломійка заснула. І наснився їй сон. Ніби до кімнати зайшов Миколка, що дівчинка йому хмиз допомогла назбирати і донести, він їй і каже: «Дякую тобі, Соломійко, що допомогла мені!». Потім – пані з корзиною, яка перетворилася з Миколки, що їй Соломія допомогла нести корзинку.

  «Дякую, тобі чарівна дівчинко, що допомогла !» – потім пані перетворилась на дідуся. Він засміявся дзвінко і говорить: «Ну, що, Соломійко, допомогла ти  Миколаю?»

Дівчинці сумно стало.  «Напевно, не прийде до мене Миколай, я стільки часу згаяла, а нічого доброго не зробила…». Відразу кімната засяяла дивним світлом. Посеред кімнати стояв  чоловік. Його одяг, був наче зроблений  з тканини ночі, з зірками, місяцем, що сяяли яскраво. Соломія ніколи не бачила Святого Миколая, але відчувала, що це саме він. Миколай дивився на дівчинку пронизливим поглядом, ніби читав всі її думки. І цей погляд був якимось  знайомим…– Ти прийшов до мене? Але ж я нічого доброго не зробила…

– Як не зробила? Дідусеві допомогла сані дістати, хлопчику Миколці – хмизу назбирата, пані – донести корзинку, іграшки свої прибрала, мамі допомогла, Мурзика напоїла, у моєму селі людям допомогла. І ще багато доброго у своєму житті зробиш! А зараз спи.

Миколай поклав свою долоню Соломійці на голову, і вона міцно заснула.

Ранком дівчинка  прокинулась. Сіла на ліжко і думає: сон то був, чи ні. А потім зазирнула під подушку і знайшла там свій подарунок. А мама, посміхаючись, промовила: «Ось бачиш,  Святий Миколай сам тебе розшукав!

      Тому, діти, пам’ятайте справжні дива трапляються, але якщо ви в них дійсно вірите. Ось і казочці кінець, а хто слухав молодець!