2 червня о 18:00Вебінар: Оцінювання, само- та взаємооцінювання в умовах дистанційного навчання і не тільки

Дівчина із легенди (за твором Ліни Костенко «Маруся Чурай») Літературно-музична кав’ярня

Про матеріал
Дівчина із легенди (за твором Ліни Костенко «Маруся Чурай») Літературно-музична кав’ярнядля учнів 10 класу
Перегляд файлу

Комунальний заклад Березівської  сільської ради

«Слоутський навчально-виховний комплекс:

загальноосвітня школа  І-ІІІ ступенів,

 дошкільний навчальний заклад «Волошка»»

 

 

 

 

Дівчина із легенди

 

(за твором Ліни Костенко

«Маруся Чурай»)

 

 

Літературно-музична кав’ярня

 

 

 

 

 

 

Учитель української мови

та літератури

 Непомняща  Т. І.

 

 

 

 

 

 

 

Ведучий. Ім’я Марусі Чурай дійшло до нас у народних переказах та легендах, де химерно переплелися вигадки і дійсність, реальні факти і фантазія.

Ведуча.  Улітку 1658 року Полтава згоріла дощенту. Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою, плавились бані дерев’яних церков. Сильний вітер роздував полум’я. Понад згарищем над руїнами магістрату літав легенький попілець.

Ведучий. Згоріли безцінні книги, папери міських бібліотек, управи Полтави, де були записи поточних судових справ.

Ведуча. Можливо, саме серед цього попелу була й справа Марусі Чурай? Тому й не дійшло до нас жодних свідчень про неї. А можливо, документи цієї справи загинули під час пограбування Полтави в роки Північної війни за часів Петра І. Та не загинула ця історія в безсмертній пам’яті народу, де вона залишилася чарівною й водночас трагічною постаттю дочки простого люду, геніальною обдарованою пісняркою.

Ведучий. Перше втілення образу Марусі Чурай знаходимо в повісті

 «Маруся – малоросійська Сафо»  О. Шаховського, через 40 років З’явився нарис О. Шкляревського «Маруся Чурай. Малороссийская певунья». Були ще різні твори про неї, але вони не залишили помітного сліду в літературі. І ось нарешті роман Ліни Костенко «Маруся Чурай».

Ведуча. Маруся Чурай народилася в 1625 році в родині урядника Полтавського добровільного козачого полку Гордія Чурая. Батько брав участь у козацькому повстанні 1637 року під проводом Павлюка проти польської шляхти. Повстання було придушене, а Павлюка та його активних помічників реєстрові козаки, зрадивши, закували в ланцюги й потягли до коронного гетьмана Потоцького.

Автор.

Він гордий був, Гордієм він і звався.

Він лицар був, дарма що постоли.

Стояв на смерть. Ніколи не здавався.

Йому скрутили руки і здали.

Що з Павлюка, живого, шкіру здерли.

Що з ним взяли ще четверо старшин.

Що проти того, як вони умерли,

і Суд Страшний не здасться вже страшним!

А потім їхні голови на палях

повиставляли в полкових містах.

Людей зганяли. Мати моя впала,

і крик замерз у неї на вустах.

Ведучий. Народ ушанував звитяжця піснею, яку почула Маруся Чурай від кобзаря.

Маруся Чурай.

І я стою. Отак стояла, скраю.

А він співав невольницькі плачі.

І раптом чую: «Орлику… Чураю!»

Я оніміла. «Орлику… Чураю!..»

Як я тоді наплакалась вночі!

Усе ввижалось: «Орлику Чураю,

Ой забили тебе ляхи у своєму краю!»

Все думала: хоч би ж було спитати,

 хто склав слова про нього, про той край.

Що був же він ріднесенький мій тато,

 а от тепер він – орлик, він Чурай.

Тепер він з нами в радості і в сумі.

Збагнуло серце вражене моє:

пішов у смерть – і повернувся в думі,

 і вже тепер ніхто його не вб’є.

І десь в ті дні, несміло, випадково,

хоч я вже й пісню склала не одну,

печаль моя торкнула вперше слово,

як той кобзар торкав свою струну.

Ведуча.  Зосталася Маруся з матір’ю-удовою.

Маруся Чурай.

Вона у мене, як була молодша,

була предивна, як на людський глузд.

Було, сльозами набрякають очі,

вона ж сміється кутиками вуст.

Таке обличчя чи така вже звичка,

 а голосочок! – чистий, мов кришталь.

Така була красива молодичка,

вуста сміються, а в очах печаль.

Вона й мені казала:

  • Як не буде, 

не скигли, доню, то великий брид.

Здушили сльози – не виходь на люди.

Болить душа – не виявляй на вид.

Ведучий. Росла Маруся з Грицем Бобренком, сусідським хлопцем.

Маруся Чурай.

Усе, було, ми разом, все ми разом –

пірнаєм в річку і по кручах лазим.

Шукаєм глоду, пасемо корову,

у гилки граєм, в цурного квача.

Або за зиму довгу, вечорову,

начешем з коней шерсті для м’яча.

А то – щедруєм. Низочкою ходим,

тонкими голосочками виводим:

«Ой на річці, на Йордані,

Там пречиста ризи прала…»

Ведуча. Дитяча дружба переросла в кохання.

Маруся Чурай.

А це кохання почалося з пісні.

Могло урватись тільки, як струна.

Любились ми, не крилися. У мене

 душа, бувало, піснями бринить.

У цій любові щось було священне,

 таке, чого не можна осквернить.

Одне одному світ як зав’язали,

 в осокорах стояли до зорі.

Все бачили, ні слова не сказали

 враз посмутніли наші матері.

Які тоді були ми безтурботні!

Який він був ласкавий і палкий!

А вже в Полтаві набирали сотні.

А вже хмельницький завзивав полки.

 

Звучить пісня Марусі Чурай «Засвіт встали козаченьки»

 

Ведучий. Може, саме в ті дні, коли проводжала коханого на війну, склала вона пісню. Пісня  «Засвіт встали козаченьки» пережила століття й дійшла до наших днів.

Автор.

Давно копита відгучали,

уже пропав за ними й слід.

Уже дівчата докучали:

чого чекаєш стільки літ?

Ти бач, яке життя настало.

Чекай, літа свої спини.

Та й будеш дівка-перестарок,

як він повернеться з війни.

Маруся Чурай.

А я піснями біль тамую.

Увечері, бувало, сидимо, - задумаюсь, затихну, засумую.

Пряду печаль… Співається само.

Ведуча. «Повій, вітре, буйнесенький, звідкіль тебе прошу, Розвій, вітре, мою тугу, що на серці ношу!» Співалося. Та не поверталися ті, що засвіт встали, ранесенько в похід з полуночі. Журливі слова наверталися на думку, як сльози навертаються на очі. І ось нарешті повернувся з походу Гриць, але він не поспішає зустрітися з Марусею.

Маруся Чурай.

А він прийшов тоді з-під Берестечка.

Страшна поразка душі всім пекла.

Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка.

Гіркі думки не сходили з чола.

Приходив рідко, лагідний не дуже.

Все курить, курить, люлька на губі.

Такий зробивсь, не прозирнеш у душу.

Якийсь чужий, - мені чи вже й собі?

А якось каже: - Щастя треба красти.

Хоч добре, не заклюнулось дитя.

Весілля знову мусимо відкласти.

Що зробиш, мила, як таке життя?

Ведучий. Що ж трапилося?  Виявляється, мати Гриця не хоче мати Марусю за невістку, бо давно вже має на прикметі багату дівку Галю Вишняківну.

Автор.

Бобренчиха все губи затискала,

нікуди з дому Гриця не пускала.

Зустріла матір десь біля криниці.

Про дощ, про грім, про курку, про бичка.

Що добрий гетьман був із Остряниці

 і що хазяїн добрий з Вишняка.

Що час летить, а треба якось жити.

Любов любов’ю, а життя важке.

Що вже дітей пора б і одружити.

Насамкінець промовила таке:

Бобренчиха.

  • Як би ти добре в Бога попросила,

то мали б ми ще й радість на віку:

твоя пішла б за гетьманського сина,

а мій хазяйську сватав би дочку.

Ведуча.  Бобренчиха  постійно надокучала й своєму синові.

Бобренчиха.

                                  Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.

                                            Мені б оце невістку молоду.

А то все мати, мати, мати, мати!

Чи я коли хоч помочі діжду?

От ти прийшов з великого походу,

 а не приніс ні слави, ні добра.

Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду.

Та й не туди, що я уже стара.

Все дивишся, та якось наче здалеку.

Все думаєш, і лікоть на столі.

То все небесні, сину мій, мигдалики.

А треба жити, сину, на землі.

Тече повітка. Хата занехаяна.

Підмокло сіно. Поламався віз.

Все просить рук. Усе кричить хазяїна.

І грошей, грошей треба позаріз!

Гриць.

 Чого ви, мамо, є в нас, слава Богу,

хліб і до хліба, поле і воли.

Бобренчиха.

                                 Якби ти взяв ще й дівчину не вбогу,

то, може б, якось ми і прожили.

В тії Марусі що не слово – насторч.

Таж там росте на хаті кропива.

Мені таку невістку ані на оч,

ні на оч, сину, поки я жива!

Ведучий. У самотні тяжкі вечори з’явилася журлива пісня «Чи ти, милий, пилом припав?» Можливо, надія, що долине до милого її пісня, зрозуміє він, серцем відчує, як вона страждає.

 

Звучить пісня Марусі Чурай  «Чи ти, милий, пилом припав?»

Чи ти, милий, пилом припав?

Чи метелицею,

Чом не ходиш ти до мене

цею вулицею?

Чом не ходиш ти до мене

 крутими горами?

Покидаєш сиротину

поміж ворогами.

Чом ти мене не послухав,

як тобі казала:

«Ходім, серце, повінчаймось,

щоб мати не знала».

Ведуча. Але Гриць засилає сватів до Галі Вишняківни.

Гриць.

Отак і сталось. Вийшов я із хати,

Дядьків своїх узяв у старости.

І сам не знаю, щоб одну кохати,

А другу в церкву до вінця вести!

…Вже й для весілля кендюх начиняли.

гусей ловили і діжу вчиняли.

Вже ми удвох ночуємо в коморі.

Дивлюсь до ранку на холодні зорі.

 

Звучить пісня Марусі Чурай «Ішов милий гіронькою»

Ішов милий гіронькою,

Мила долиною,

Зійшов милий роженькою,

Мила калиною.

Ой ти живеш на горі,

А я під горою.

Чи ти тужиш так за мною,

Як я за тобою?

Ой коли б ти так за мною,

Як я за тобою,

Жили б ми, серце моє,

Як риба з водою…

Рибалочка на бережку

Та й рибоньку удить,

А милая по милому

Білим світом нудить.

Рибалочка по бережку

Як ласточка в’ється,

А милая по милому

Як горлиця б’ється.

Ведучий. А що ж Маруся? Не вірить бідолашна, що Гриць може зв’язати свою долю з іншою, що забуде свою Марусю.

 

Маруся Чурай.

 Чого ви, мамо, не злюбили Гриця?

Яка вас думка все не полиша?

Мати.

                                     Не служать очі на таке дивиться,

                                      щоб так двоїлась хлопцеві душа!

Маруся Чурай.

                                 Не вірте, мамо! Гриць такий хороший.

Він клявся, мамо, що навіки мій.

Мати.

                                Ой доню, доню, в їх до смутку грошей.

                                   То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій.

Маруся Чурай.

                             Але то ж – Гриць. І я. То ж ми із Грицем.

                                       Та він же в світі отакий один.

Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.

І що для нього гроші, мамо? Дим.

Хіба наш батько ласий був на гроші?

Хоч таляр він у вузлик зав’язав?

Хіба ж не ви були в Золотоноші

єдине золото, яке він там узяв?

Мати.

                              Ох, не рівняй! Роти в людей, як верші.

Ти кажеш – батько, а життя біжить.

Наш батько – з тих, що умирали перші.

А Гриць Бобренко – з тих, що хочуть жить.

Маруся Чурай.

А я чуток не дочувала,

втішала матір попервах.

Але й сама вже відчувала:

щось правди є в її словах.

 

Звучить пісня Марусі Чурай «Летить галка через балку»

Летить галка через балку

Та й, летючи, кряче,

Молодая дівчинонька

Ходить гаєм, плаче.

Її мати не пускає

Вранці до криниці,

Ні льон брать, ні жита жать,

Ні на вечорниці.

А в неділю раз пізненько,

Як ненька заснула,

Вийшла слухать соловейка,

Мов зроду не чула.

Ведуча. Маруся намагалася зрозуміти Гриця, намагається виправдати його вчинок, його вибір.

Маруся Чурай.

А може, саме таку дружину треба козакові, -

 до печі і до городу, до коней і до свиней,

 і до ради, і до поради, і вночі до любові?

Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу,

 щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.

Приніс чоловік додому свою потовчену душу,

а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.

Що в неї хата не хата, а так – прикалабок раю.

У неї -  на двох глупоти, у нього – розум – на двох.

У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,

зате як прийде додому – для жінки він цар і бог.

На неї можна нагримати, і можна її побити.

Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.

Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити.

А там треба тільки женитись. Ото женився – і все.

Ведучий. Нерозумна, нетактовна Галя прилюдно сміється зі своєї суперниці, відчуває насолоду від перемоги над нею й цим завдає пекельного болю Марусі.

Маруся Чурай.

Не маю зла на тебе і на неї.

Так сталося, і я тепер одна.

Але я з церкви йшла на Маковея,

і засміялась вслід мені вона.

Ішли дівчата, освятивши квіти.

Я привіталась, проминула їх.

І раптом з гурту, десь позаду, звідти,

мені у спину пролунав той сміх.

А я ішла. Підкошувались ноги.

Хтось дорікнув їй тихо, при мені ж.

А я ішла, не бачила дороги,

і сміх стримів у спині, наче ніж.

В очах стояло те лукаве личко,

періщив душу сором, як батіг.

Воно ж дівча. Нагуляна теличка.

Прости їй, Боже, нерозумний сміх!

Верни його стократною луною.

О ні, я не заплакала при ній.

Вода зімкнула сонце наді мною

в старих млинах, на греблі ворскляній…

 

Звучить пісня Марусі Чурай «Болить моя головонька від самого чола»

Болить моя головонька від самого чола,

Не бачила миленького сьогодні і вчора.

Ой, бачиться, що журюся, в тугу не вдаюся,

А як вийду на вулицю від вітру валюся.

Ой бачиться, що не плачу, самі сльози ллються,

Від милого нема вістей, від нелюба шлються.

Нема мого миленького, нема мого серця,

Ні з ким мені розмовляти ввечері в віконця.

Нема ж мого миленького, що карії очі,

Ні з ким мені розмовляти темненької ночі.

Та вже ж мені не ходити, куди я ходила,

Та вже ж мені не любити, кого я любила.

Та вже ж мені не ходити ранком попід замком,

Та вже ж мені не стояти із моїм коханком,

Та вже ж мені не ходити в ліски по горішки,

Та вже ж мені минуться дівоцькії смішки.

Шкода ж моєї уродоньки, високого зросту,

Прийшлось мені утопитись з високого мосту.

 

Маруся Чурай.

Вже й воду брала з іншої криниці,

а вже й не знала, де себе подіть.

Дівчата потягли на вечорниці,

то  я  й пішла, щоб дома не сидіть.

Вони собі жартують з парубками,

а я сиджу, самотня, при стіні.

Пряду куделю. Не зберусь з думками.

В мене умерли всі мої пісні.

Вони ж співають про якусь кирею,

про те, що хтось когось занепастив.

Я оступіла: Гриць прийшов із нею.

Мене побачив – очі опустив.

Враз поповзли по вилицях рум’янці.

Очима більше не стрічались ми.

Він танцював із Галею, і в танці

мов щось топтав і нищив чобітьми.

Воно було на танець і не схоже,

ті корчі мук у синім кунтуші.

Аж хтось тоді сказав:

  • А не дай Боже,

так танцювать на виворіт душі!

 

Звучить пісня Марусі Чурай «Віють вітри, віють буйні…»

Віють вітри, віють буйні

Аж шумлять байраки,

Брешуть люди на Марічку,

Як тії собаки.

То негожа, то недужа, на личку бліденька.

Побий же вас сила божа – вона молоденька.

Очі карі, стан тоненький, голос солов’їний.

Як такої не любити, Боже мій єдиний?

Ой ви, хлопці-парубочки, станьте придивіться,

Чи є краща від Марічки, богом побожіться.

Ведуча. Та Гриць все ж кохав Марусю. І одного разу у вечорі зайшов до неї з провиною.

Маруся Чурай.

Мені всю ніч в очах це маячіло.

А після тих проклятих вечорниць

 пройшло два дні, вже добре споночіло,

аж, Боже мій! – заходить в хату Гриць.

Якийсь чудний, запалені повіки,

пригаслі очі, під очима бриж.

  • Марусю! – каже. – Я прийшов навіки.
  • Я на коліна стану, ти простиш?

Ведучий. Але зболена Марусина душа прийняти цього не змогла. Вона зрозуміла, що разом вони вже ніколи не будуть. Її любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі. І що ж тепер робити? Отруїтись? Та зілля, котре Маруся готувала для себе, дісталося Грицю.

Маруся Чурай.

Не помста це була, не божевілля.

Людина спроста ближнього не вб’є.

Я не труїла. Те прокляте зілля

він випив сам. Воно було моє.

Я ту отруту з розпачу зібрала.

Я змалку знала, де яке зело.

Мені це ще од баби перейшло, -

її вважали відьмою Полтави.

 

Звучить пісня Марусі Чурай «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»

Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці,

Бо на вечорницях дівки- чарівниці.

Котра дівчина чари добре знала,

Вона ж того Гриця та й причарувала.

Інша дівчина чорнобривая,

Та чарівниченька справедливая

У неділю рано зіллячко копала,

А у понеділок переполоскала,

Як прийшов вівторок – зілля ізварила,

У середу рано Гриця отруїла.

Надвечір в четвер Гриценько помер,

А прийшла п’ятниця – поховали Гриця.

У суботу рано мати дочку била:

- Нащо ж ти, доню, Гриця отруїла?

- Ой мати, мати, жаль ваги не має:

Нехай же Грицьо двох не кохає!

Нехай він не буде ні тій, ні мені,

Нехай дістанеться сирій землі.

Оце тобі, Грицю, я так ізробила,

Що через тебе мене мати била!

Оце тобі, Грицю, за теє заплата –

З чотирьох дощок  темная хата…

Ведуча. Гриць помер, а в Полтаві над Марусею Чурай відбувся суд.

Автор.

Що Року Божого такого-то, і місяця такого-то, і дня

перед Мартином Пушкарем, полковником,

в присутності Семена Горбаня,

що був на той час війтом у Полтаві,

перед суддею, Богом і людьми

Чурай Маруся - на підсудній лаві,

і пів-Полтави свідків за дверми.

Ведучий. Свідки визнають, що дівчина вчинила зло, і зло жорстоке, та не менш жорстоко з нею вчинив і Гриць. Саме з їх свідчень ми розуміємо  зрадливу та егоїстичну натуру хлопця. Ось як про нього говорить Шибилист Яким.

Яким Шибилист.

  • Даруйте… я… незвичка промовляти…

                                           Хотів сказати річ іще таку:

                                       Марусю знаю ще із немовляти

                                         і Гриця знаю ще у сповитку.

Коли ж у Гриця вибилось навусся

і Чураївна стала на порі,

то полюбилась хлопцеві Маруся, -

могли б лише радіти матері.

Воно на те й заходило спочатку.

Грицько пішов тим часом у похід.

Попідростали верби і дівчатка, -

про це в суді, можливо б, і не слід, -

але ж Маруся так його чекала,

такі літа одна перебувала!

Нікому ні руки не шлюбувала,

 ані на кого й оком не вела.

Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в Бога

і продавати душу сатані.

Ведуча. Найпалкішими захисниками Марусі на суді виступають козаки, лицарі, котрі завжди відстоюють справедливість й ладні заплатити за неї навіть власним життям.

Посланець від Хмельницького.

А що, як інший вибрати закон, -

не збоку вбивства, а із боку зради?

Ну, є ж про зраду там якісь статті?

Не всяка ж кара має буть незбожна.

Що ж це виходить? Зрадити в житті

державу – злочин, а людину – можна?!

Ведучий. І тільки в словах Івана Іскри ми бачимо не просто дівчину, а славетну піснярку, «дівчину з легенди».

Іван Іскра.

Я прошу, люди, вислухать мене.

Багато слів страшних тут наговорено.

Ніхто не говорив про головне.

Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди різного коша.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

Коли в похід виходила батава, -

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.

Вона ж стоїть німа від самоти.

Людей такого рідкісного дару

хоч трохи, люди, треба берегти!

Ведуча. Судді, порадившись між собою, винесли Марусі Чурай смертний вирок. На місце страти зібралися не лише жителі Полтави, а й люди з навколишніх сіл. І ось нарешті натовпом строкатим прокотилися слова: «Ведуть»

Автор.

Вона ішла. А хмари як подерті.

І сизий степ ще звечора в росі.

І з кожним кроком до своєї смерті

була усім видніша звідусіль.

Стояли люди злякані, притихлі.

Вона ішла туди, як до вершин.

Були вже риси мертві і застиглі,

 і тільки вітер коси ворушив.

І тільки якось страшно, не до речі

на тлі тих хмар і зашморгу була

 ота голівка точена, ті плечі,

той гордий обрис чистого чола.

І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,

коли вона цілує образок, -

на тій високій шиї лебединій

 того намиста доброго разок.

Ведучий. Іван Іскра, котрий давно кохав Марусю, долаючи пітьму та небезпеку, що чатує на кожному кроці, скаче до Богдана Хмельницького. Він хоче порятувати дівчину-піснярку від глуму й страшного вироку. Богдан Хмельницький, вислухавши козака, пише універсал про відміну смертної кара для Марусі. Іскра привіз його саме в той час, коли вже дівчина стояла із зашморгом на шиї. І отаман Гук, прилюдно відкривши документ, зачитав його перед людьми.

Отаман Гук.  

За ті пісні, що їх вона складала,

за те страждання, що вона страждала,

за батька, що розп’ятий у Варшаві

 а не схилив пред ворогом чола, -

не вистачало б городу Полтаві,

щоб і вона ще страчена була!

Тож відпустити дівчину негайно

 і скасувати вирока того.

А суддям я таку даю нагану:

щоб наперед без відома мого

 не важились на страти самочинні,

передовсім освідчили мене

про кожну страту, по такій причині,

що смерть повсюди, ба життя одне.

Автор.

Вона стояла, мов застигла в русі, -

уже по той бік сонця і життя.

  • Такого ще нечувано ніде.

Її пустили, а вона не йде!

  • А може, помішалася? Іване!

Мо, хоч тебе послуха? Підійди!

… Вона стояла. І над головами

 уже пливли осінні холоди.

І не було ні радості, ні чуда.

Лиш тихий розпач: вмерти не дали.

Їй говорили, а вона не чула.

І тільки коли матір підвели,

вона відразу наче спам’яталась,

 і одхитнулась від того стовпа,

і якось наче здалеку верталась,

чогось вперед руками, як сліпа.

Іще бліда, іще мов крейда біла,

 а наче й усміхалась, лебеділа:

  • От бачте, мамо, все і обійшлося. –

                                           І цілувала матері волосся.

Ведуча. Мати, не витримавши таких мук, померла, а Маруся, зоставшись, як перст, одна, вирішила піти на прощу в Київ. Разом із мандрівним дяком вони йшли містами та селами, котрі поруйнував Єремія Вишневецький. Трагедія рідного народу глибоко ранила зболене серце дівчини.

Маруся.

Іду. Бреду. Захочу, то й спочину.

Розбиті ноги остужу в росі.

Ніхто мені не дивиться у спину.

Я йду. Людина. Я така, як всі.

Учора хтось жалів мене: причина.

Така тепер я чорна і худа,

така хистка тепер моя хода.

Вбираю світ порожніми очима.

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

 усе як є – дорога, явори,

усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

А  он уже й видніє з далини

столиця Вишневецького – Лубни.

Там жив Ярема, син Раїни,

страшний руйнатор України.

Упир з холодними очима,

пихатий словом і чолом,

 душа підступна і злочинна,

закута в панцир і шолом.

Уламок лицарського роду,

мучитель власного народу,

кривавий кат з-під темної зорі, -

отам він жив, на Замковій горі.

Тримав усе оружною рукою.

Був кам’яніший од своїх твердинь.

Горіли села, кров лилась рікою,

 коли тікав степами на Волинь…

Тікав по трупах Єремія звідси.

Та все карав, карав, карав призвідців.

Рубав їм руки, вішав, розпинав,

садив на палі, голови стинав.

Страшний по ньому залишився слід –

козацьких тіл кривавий живопліт.

Усі тут гибли, винні і невинні.

Лишились тільки села удовині.

Ведучий. Повернувшись додому з Києва, Маруся втратила будь-який інтерес до життя. Захворіла на сухоти.

Іван Іскра.

В ній наче щось навіки проминуло.

Прийшла із прощі дивна і гірка.

Так від людей Марусю відвернуло,

що вже нікого й в хату не пуска.

Усе одна. Нічого їй не треба.

Все їй чуже. Здоров’я теж нема.

Та проща, ті ночівлі проти неба…

оті нестатки вічні… та тюрма…

Не дай Бог, може, в неї і сухоти.

Я все боюся – рине горлом кров.

А не приймає жодної турботи,

а в хаті ж так – ні хліба, ані дров.

Ведуча. Іван Іскра намагається повернути Марусю до життя. Прохає поєднати з ним свою долю. Та дівчина відмовляється.

Іван Іскра.

Ходім зі мною, доленько, ходім.

Якби мені ти стала за дружину,

яка б то радість увійшла в мій дім!

Я і тоді любив тебе до болю.

А вже тепер, Марусю й поготів.

Дозволь мені лишитися з тобою.

Отак, як є. Без змовин і сватів.

У церкву підем. Піп нас обвінчає.

Весілля справим. Пушкара позвем.

Як не полюбиш, в мене вистачає

на двох любові. Якось проживем.

Ведучий. А навесні Богдан Хмельницький універсалом обіслав полки. знову піднявши козацтво на боротьбу. Маруся Чурай востаннє проводжала Полтавський полк у похід і слухала, як дівчата співають її пісні.

Маруся Чурай.

Виходить полк. Іван під корогвами.

І я край шляху осторонь стою.

Моя душа здригнулася словами.

Співають пісню, Боже мій, мою!

І «Зелененький барвіночку»,

й «Не плач, не журися,

а за свого миленького Богу помолися».

І про того козаченька, що їхав за Десну.

«Рости, рости, дівчинонько, на другую весну!»

І про воду каламутну, чи не хвиля збила.

І про тую дівчиноньку, що вірно любила.

І про гору високую, і про ту криницю…

Дівчата вчора берегом ішли

та й заспівали: «Ой не ходи, Грицю».

А я стояла… Що ж мені, кричати?..

Які мені сказати їм слова?..

Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!

Цю не співайте, я ж іще жива.

Ведуча. У розквіті літ, у 28 років, Маруся Чурай померла. Але залишилися її пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Болить моя головонька від самого чола», «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні», «Хилилися густі лози», «Чи ти, милий, пилом припав», «Ой, попливи, вутко», «В кінці греблі шумлять верби», «Ішов милий гіронькою», «Летить галка через балку», «На городі верба рясна», «Прилетіла зозуленька», «Зелений барвінку». Її пісні стали справжньою скарбницею українського народу. Особливо чарівно вони звучать у виконанні Оксани Петрусенко.

 

Звучить пісня Марусі Чурай «Ой, попливи, вутко»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

doc
Додано
18 лютого
Переглядів
908
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку