2 червня о 18:00Вебінар: Оцінювання, само- та взаємооцінювання в умовах дистанційного навчання і не тільки

"Діячі української культури доби "Застою""

Про матеріал
Інформаційний матеріал допоможе урізноманітнити знання про діячів культури.
Перегляд файлу

11-й клас                                                                                                             Історія України               

Автор:

Вчитель історії

ЗНЗ «Київський спортивний ліцей-інтернат»

Гук Олександр Іванович

 

Діячі культури до теми:

«Україна в період системної кризи радянського ладу».

 

Білокур Катерина Василівна

(* 25 листопада (7 грудня) 1900, народилася в селі Богданівка, Пирятинського повіту, Полтавської губернії — померла 10 червня 1961, с.Богданівка, Яготинський район, Київська область)

художниця, майстер народного декоративного живопису, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва» - групи художників, що не здобули академічної освіти, проте стали частиною загального художнього процесу.). Її твори регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та інших містах. В 1954 р. три її картини — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі, де їх побачив Пабло Пікассо і весь світ облетіли його слова: Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ! В основному художниця  малювала квіти і нерідко в одній картині поєднувала весняні й осінні — така картина і створювалася з весни до осені. Наприклад, шість жоржин на картині «Колгоспне поле» малювала три тижні. Художницю більше приваблювали олійні фарби. Сама робила пензлі — вибирала з котячого хвоста волосини однакової довжини. Для кожної фарби — свій пензлик. Самотужки опанувала техніку ґрунтування полотна. Серед створених картин післявоєнного періоду можна виокремити: «Богданівські яблука» , «Хата в Богданівці»,  «За селом», «Натюрморт», «Півонії». 1951 року нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України, а 1956 року — одержує звання Народного художника України.

 

Божій Михайло Михайлович

(*20 вересня 1911, Миколаїв — †1 січня 1990, Одеса)

живописець, Народний художник СРСР, член-кореспондент Академії мистецтв СРСР, дійсний член Академії мистецтв СРСР. Працював у галузі станкового живопису, широкою популярністю користувалися його портрети «Відмінниця Світлана Шипунова» і «Медсестра», за останній з яких йому присуджено срібну медаль на Міжнародній виставці в Брюсселі в 1958 р. Автор картин «Думи мої, думи», «Бетховен», «Відпочинок», «Сусідки». Лауреат державної премії імені Тараса Григоровича Шевченка 1974 року.

 

Бородай Василь Захарович

(нар. 5 (18) серпня 1917, Катеринослав — † 19 квітня 2010, Київ)

український скульптор, Народний художник СРСР і УРСР, дійсний член Академії мистецтв СРСР. В 1966–1973 роках — ректор Київського художнього інституту, а в 1968–1980 роках — голова Спілки художників УРСР. Автор пам’ятників Миколі Щорсу (Київ),  Лесі Українці (Київ), Партизанам-ковпаківцям (Яремче), Чекістам (Київ), Т.Шевченко (Нью-Йорк), Жовтневій революції (Київ), Батьківщині-Матері (Київ), Пам'ятного знаку на честь заснування міста Києва. Лауреат Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка 1968 року за пам'ятник партизанам-ковпаківцям в Яремче Івано-Франківської області, а також Ленінської премії 1984 року за меморіальний комплекс в Києві «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.».

 

Григоренко Петро Григорович

(* 16 жовтня 1907, Борисівка, Запорізька область — † 21 лютого 1987, Нью-Йорк)

Радянський генерал, у 1945-1961 рр. — викладач Військової академії імені Фрунзе в Москві. У 1961 р.  виступив із критикою сталінізму та політики М. Хрущова, створив «Союз боротьби за відродження ленінізму», за що 1964 року був позбавлений звання, нагород та пенсії. Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів. Зазнавав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні, неодноразово заарештовувався, не мав ніякої роботи. Коли 1965-го військова колегія визначила зняти з нього примусове лікування і Л.Брежнєву принесли документи про звільнення, то генеральний секретар ЦК КПРС дізнавшись, що він уже звільнений з лікарні, вимовив: «Даремно поквапились». Сприяв утворенню в Києві Української Гельсінської групи. 1973 року вивезений з Москви до Нижнього Новгорода під нагляд КДБ. 1977 року радянська влада дозволяє виїхати за кордон на лікування, але потім позбавляє його громадянства і забороняє повертатися в СРСР. Указом президента Російської Федерації Бориса Єльцина у 1993 році його поновили (посмертно) в званні генерал-майора.

 

Гончар Іван Макарович

(* 27 січня 1911, Лип'янка, Шполянський район, Черкаська область — † 18 червня 1993, Київ)

скульптор, графік, маляр, етнограф, працював у галузі станкової та монументальної пластики. По закінченні війни йому вдалося попрацювати у Віденській академії мистецтв, поїздити містами Європи, замальовуючи її архітектурне обличчя. Зібрав велику колекцію етнографічних матеріалів, творів народного мистецтва і створив перший в УРСР приватний музей, який облаштував у власному будинку, спорудженому на виділеній Спілкою художників УРСР землі — неподалік від Києво-Печерської лаври. Відмова передати зібрані ним старожитності до державних музеїв стала причиною виключення з партії. Було заборонено для демонстрування зняту про нього кінострічку «Соната про художника». На основі своєї збірки уклав альбом «Україна й українці». Автор пам’ятників, М.Коцюбинському, Лесі Українці,  Т.Шевченкові (Шешори), У.Кармелюку, І.Гонті (Гонтівка), С.Васильченку (Ічня), К.Білокур (с.Богданівка), Є.Патону,горельєфу «Переяславська Рада», встановленому у Переяславі-Хмельницькому, серії живописних історично-етнографічних робіт «Весілля в Україні», краєвидів «Мальовнича Україна».

 

Горська Алла Олександрівна

(* 18 вересня 1929, Ялта — † 28 листопада 1970, Васильків)

 художниця-шістдесятниця і відомий діяч правозахисного руху, навчалась в художньому інституті в Києві. Деякий час викладала малюнок в Республіканській художній школі і мала художню майстерню в Києві. стала одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді у Києві, брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят. Плідно займалась мистецькою діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт, зокрема виступила співавтором вітражу «Шевченко. Мати» в вестибюлі Київського університету. За свою правозахисну діяльність неодноразово виключалася з Спілки художників УРСР.  В квітні 1968 р. поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР у зв'язку з незаконними арештами і закритими судами над дисидентами. Трагічно загинула при нез'ясованих обставинах у Василькові біля Києва. Автор численних художніх творів: «Автопортрет з сином», «Портрет батька», «Абетка», «Зимно», «Біля річки», «Портрет В. Симоненка» та ін.

 

Дерегус Михайло Гордійович

(22 листопада (5 грудня) 1904, Веселе  — †31 липня 1997)

графік і живописець, Народний художник СРСР, член Академії мистецтв СРСР. У його роботах поетично відображено народних героїв, історію, природу та побут України. Відомий як ілюстратор Гоголя, Шевченка, Лесі Українки, Марко Вовчок, українських народних дум и історичних пісень. Автор картини «Тарас Бульба на чолі війська», живописних циклів «Степ», «Похід Святослава», «Голод. 1933 рік», «Портет дружини в червоному», графічної серії «Українські народні думи і історичні пісні». В 1962 році обирався головою Спілки художників УРСР. Лауреат Державної премії Української РСР імені Т. Шевченка 1969 року.

 

Заливаха Опанас Іванович

(*26 листопада 1925, Гусинка Куп'янського району Харківської області. — †24 квітня 2007, Івано-Франківськ)

Художник, закінчив Інститут живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна в Ленінграді. В 1965–1970 рр. відбував покарання за статтею 62 Карного кодексу УРСР («за антирадянську агітацію та пропаганду») — 5 років у таборі № 385 у Мордовії. Працював у галузі станкового живопису та графіки. Автор картини «Чайна», «Полтавчанка», «Є і будемо», «Дзвонар» , співавтор вітража «Тарас Шевченко» для Київського університету, за який його було виключено зі Спілки художників. Удома тримав іконостас загиблих товаришів: Івана Світличного, В'ячеслава Чорновола, Алли Горської. Автор спогадів про Аллу Горську в книзі «Алла Горська. Червона тінь калини. Листи. Спогади. Статті». Сенс життя митця можна обійняти його фразою: «Все можна взяти в чужинця, окрім віри. Віра, взята у чужинця, губить».

 

Зарецький Віктор Іванович

(8 лютого 1925, м. Білопілля, нині Сумської області — 23 серпня 1990, Київ)

 

Живописець, в 1953 р. закінчив Київський художній інститут і до 1957 р. був його викладачем. Належав разом із дружиною до відомих діячів руху шістдесятників, з 1963 р. очолив Київський клуб творчої молоді. 1978 року відкрив власну художню студію і розробив оригінальну педагогічну систему — «Роздуми біля полотна». Працював у галузі станкового та монументального живопису. До відомих картин художника відносять «Шахтарі. Зміна» , «Спекотний день», «Шахтарський двір», «Дівчата», «Чорний струмок». Виступив співавтором створення панно «Прапор Перемоги» в Музеї молодогвардійців у Краснодоні. В 1994 р. відзначений Державною премією України імені Тараса Шевченка (посмертно) — за картини останніх років: «Солдатка», «Літо», «Дерево (Витоки мистецтва)», «Ой кум до куми залицявся», «Весняні клопоти».

 

Касіян Василь Ілліч

(* 1 січня 1896, Снятин — † 26 червня 1976, Київ)

художник, графік, народний художник СРСР, вважається засновником цілої художньої школи української графіки на засадах реалізму на народності. За творче життя художник створив близько 10 тисяч робіт: гравюр, офортів, ілюстрацій до творів класиків літератури, багато з яких зберігаються у Національному художньому музеї та інших музеях України. 1964 році, у зв'язку з 150-ю річницею з дня народження Т. Г. Шевченка, за багаторічну подвижницьку працю, створення чисельних портретів, плакатів і ілюстрування п'яти видань «Кобзаря» першому серед художників, за створену ним «шевченкіану», присуджено Державну премію України імені Т. Г. Шевченка. У 1971 році за участь у створенні 6-томної «Історії українського мистецтва» присуджено Державну премію УРСР.

 

Костенко Ліна Василівна

(* 19 березня 1930, Ржищів, Київська область)

 письменниця-шістдесятниця, поетеса, була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Автор збірок віршів «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961), які засвідчили справжню творчу зрілість поетеси, поставили її ім'я поміж визначних майстрів української поезії. В 1963 р. починається погром покоління шістдесятників і за рішенням влади збірки «Зоряний інтеграл» та «Княжа гора» зняті з виробництва. Брала активну участь у відстоюванні прав незаконно арештованих митців, підписала листи-звернення проти арештів української інтелігенції і на захист В.Чорновола. Довгий час не друкувалася, працювала «в шухляду».

 

Майборода Георгій Іларіонович

(18 листопада (1 грудня) 1913, Пелехівщина Кременчуцького повіту Полтавської губернії — †6 грудня 1992, Київ)

Композитор, в 1952–1958 роках викладав у Київській консерваторії музично-теоретичні дисципліни. У 1967–1969 роках обраний головою правління Спілки композиторів УРСР. Працював у різних жанрах, в його творчості переважає героїко-патріотична тематика, вніс значний внесок у розвиток української музики. Автор опер Милана, Арсенал, Тарас Шевченко, Ярослав Мудрий, вокально-симфонічної поеми «Запорожці», сюїти із музики до трагедії Шекспіра «Король Лір», концертів, пісень, романсів. Значне місце у творчості композитора займала поезія українських поетів — Тараса Шевченка та Івана Франка та інших.

 

Майборода Платон Іларіонович

(* 1 грудня 1918, Пелехівщина — † 8 липня 1989, Київ)

композитор, народний артист УРСР, лауреат Державної премії УРСР імені Т. Шевченка, народний артист СРСР. Автор численних пісень і хорів, обробок народних пісень, а також ліричних пісень — в тому числі «Пісня про рушник», «Якщо ти любиш», «Ми підем де трави похилі», «Київський вальс», «Пісня про вчительку» , «Ти моя вірна любов». В творчому доробку також вокально-симфонічна ораторія «Дума про Дніпро», симфонічна поема «Героїчна увертюра», вокальна-симфонічна поема «Тополя» на слова Тараса Шевченка, музика до драматичних спектаклів. Співробітничав з Кіностудією ім. О.Довженка, писав музику до фільмів.

 

Приймаченко Марія Оксентіївна

(народилася 30 грудня 1908 (12 січня 1909) в селі Болотня Іванківського району Київської області — померла 18 серпня 1997 там же)

народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва» - групи художників, що не здобули академічної освіти, проте стали частиною загального художнього процесу). У її картинах знаходять втілення ще язичницькі, що знайшли відгук у надрах слов'янської міфології, образи фантастичних чудовиськ і птахів, вона ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних майстрів. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 1970-х років: «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазина». Її «звірина серія» — явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві, бо фантастичні звірі — це витвір уяви художниці і їх не існує у природі. Вона реалізує себе у власних підписах до картин. Її образи завжди пов'язані з естетичними і морально-етичними настановами народу, з його мовним багатством.1986 року художниця створила вражаючу «чорнобильську» серію. В 1966 р. стала лауреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, з 1970 р. - Заслужений діяч мистецтв УРСР, Народна художниця України.

 

Світличний Іван Олексійович

(* 20 вересня 1929, с. Половинкине, Старобільський район, Луганська область — † 25 жовтня 1992, Київ)

 Літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору. З 1952 до 1955 р. учився в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, а з 1963 р. — науковий працівник Інституту філософії АН УРСР. У 1960-х роках був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді. Його помешкання було своєрідним центром формування національної свідомості наукової молоді, дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди і формувався особистий вибір більшості шістдесятників. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві. Через свою громадянську позицію зазнав переслідувань з боку репресивних органів тоталітарної радянської влади. Уперше був заарештований 1 вересня 1965 р. Зі звинуваченням за ст. 62, ч.1, Кримінального кодексу УРСР : антирадянська агітація і пропаганда, але через брак доказів випущений в 1966 р. 1972 р. заарештуваний вдруге й звинувачений за тією ж статтею - вирок: 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання). Відбував покарання у таборах Пермської області. Мав незаперечний моральний авторитет серед політв'язнів, став душею табірного руху Опору — його називали «табірною совістю». 1982 р. – оприлюднено лист-заклик із США від сенаторів і конгресменів до Л.Брежнєва з проханням звільнення поета в зв’язку з його хворобою. Але термін відбув повністю і був звільнений вже тяжко хворим. Під тиском КҐБ втратив роботу, був примушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем. Його літературно-критичні статті присвячені головним чином творчості літературного покоління 60-их років і критиці недоліків офіційної соцреалістичної літератури.  Найвідоміші літературні твори: статті «Гармонія і альґебра», «Духовна драма Шевченка», збірка «Серце для куль і для рим», цикл «Ґратовані сонети», поема «Курбас». 1994 р. – нагороджений Шевченківською премією (посмертно) за збірку «Серце для куль і для рим».

 

Сверстюк Євген Олександрович

(*13 грудня 1928, Сільце, нині Горохівського району Волинської області)

письменник, філософ, гоголезнавець, працював викладачем української літератури Полтавського педагогічного інституту, старшим науковим працівником НДІ психології, завідуючим відділом прози журналу «Вітчизна», старшим науковим працівником відділу психологічного виховання НДІ психології, відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу». Активно виступав проти дискримінації української культурита арештів і незаконних судів, брав участь у «Самвидаві». За участь в дисидентському русі постійно звільнявся з роботи за політичними причинами, а в 1972 р. арештований і наступного року засуджений до до семи років таборів та п'яти років заслання. Відбував покарання у таборах Пермської області. З жовтня 1983 р. працював столяром на київській фабриці індпошиву № 2. Автор книг, численних статей з літературознавства, психології і релігієзнавства, поезій, перекладів. Автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву — «З приводу процесу над Погружальським», збірок «Широке море України», «Панорама найновішої літератури в УРСР», есея «Собор у риштованні» про роман «Собор» О. Гончара.

«Питання про вибір шляху

стояло рано. Мама тихо

мріяла, щоб я став священиком.

І тільки в тюремній камері навпроти Св.

Софії я остаточно прокинувся

і зрозумів, що душа тужить до Вічного Неба».

 

Симоненко Василь Андрійович

(* 8 січня 1935, с. Біївці, Лубенський район, Полтавська область— † 13 грудня 1963, Черкаси)

 

Закінчив факультет журналістики Київського університету (1957) і працював в обласній газеті «Черкаська Правда» і «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області. В умовах радянської цензури в УРСР друкувався неохоче. Писати вірші почав ще в студентські роки, але за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон». Великої популярності набули самвидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-их pp. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України - «Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні».  У 1963 році був жорстоко побитий міліціонерами на залізничній станції Шевченка у місті Смілі, після чого він переніс відмову нирок і невдовзі помер у головній обласній лікарні. В УРСР по його смерті видано казку «Подорож у країну Навпаки», збірку поезій «Земне тяжіння» (1964), вибір із творчості «Поезії» та збірку новел «Вино з троянд», які увійшли у видання збірки «Берег чекань» за кордоном.

«Все на світі можна вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину»

 

Севрук Галина Сильвестрівна

(*18 травня 1929, Самарканд, Узбекистан)

кераміст-монументаліст, після навчання в художній школі при Київському художньому інституті вступає до нього на факультет живопису, який закінчила 1959 року. У 1964 р. в співавторстві створила вітраж «Шевченко. Мати» до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу Київського університету імені Т.Шевченка. 1968 року виключена з Спілки художників України за підписання «Листа-протесту 139» в оборону репресованих. Авторка керамічних пано з української історії й міфології, зокрема «Ярославна», «Лада», «Кошовий Самійло Кішка», «Козак на варті», «Мавка та Лукаш», «Десна». Художниця більше працює в глині без широкого використання полив, вводить колір як доповнення. Її вироби відзначаються красивим силуетом, високою культурою пластики і колориту, ясністю художнього образу.

 

Семикіна Людмила Миколаївна

(* 23 серпня 1924, Миколаїв)

живописець і майстер декоративного мистецтва, активний учасник дисидентського руху. Закінчила Київський художній інститут, з 1958 р. - член Спілки художників УРСР. 1968 року її було виключено зі Спілки художників України за виступи на захист репресованих. Виступила співавтором вітражу «Шевченко. Мати» в вестибюлі Київського університету, автор картин «В Одеському порту», «Зимовий вечір», «Сутінки», «Після обходу», «Вітряний день» , «Ремонт причалу», «Вранці»,  Фестиваль», «Легенда про Київ», ескізів костюмів до кінофільму «Захар Беркут», строїв за національними традиціями: серії «Скіфський степ», «Поліська легенда», «Княжа доба», «Ретро», «Модерн». Поновлена у Спілці художників у 1988 році з офіційним формулюванням: «за відсутність факту звинувачення».

 

Трохименко Карпо Дем'янович

(*13 (25) жовтня 1885, Сущани Кагарлицького району Київської області —†1 жовтня 1979, Київ)

живописець, педагог, історик образотворчого мистецтва, учень видатного художника М. Самокиша. У 1933–1974 роках викладач в Київському художньому інституті. Автор картин «На будівництві Київ. ГЕС», «Останнє проміння», «Ранок в колгоспі», «Травневі дні в старому Києві», портретів, натюрмортів. Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка 1969 року за створення картин та ілюстрацій на шевченківські теми, за серію живописних і графічних творів, цикл картин «Моя рідна Батьківщина». Автор праць з історії українського та російського образотворчого мистецтва, зокрема: «Романтика трудового подвигу», «Думки про тематичну картину».

 

Яблонська Тетяна Нилівна

(* 11 (24) лютого 1917, Смоленськ — † 17 червня 2005, Київ)

українська художниця-живописець, Народний художник СРСР. Стилістично манера її письма зазнавала змін за весь період творчого життя, але свою творчу діяльність починала як послідовниця соціалістичного реалізму. ЇЇ картина «Хліб» зберігається в Третьяковській галереї у Москві як зразковий твір «соціалістичного реалізму». У 1960-х роках звернулася до джерел народного мистецтва, ставши таким чином засновницею фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, шукаючи в мистецьких традиціях ритміки форм і кольорів. До відомих робіт художниці відносять картини:  «Весілля», «Разом з батьком», «Травень», «Літо», «Наречена», «Колиска»,«Життя йде», «Джерело». В листопаді 1979 р. нагороджена Державною премією СРСР в галузі мистецтва — за картину «Льон».

 

Яровинський Борис Львович

(* 1922, Полтава  - 29.12.2000 Полтава)

композитор і диригент, музичну освіту здобув у Московській і Харківській консерваторіях. Автор опери «Лейтенант Шмідт», балетів «Пори року», «Поема про Марину», музичних комедій, ораторії «Мала земля», «Думи про Запорізьку Січ» для голосу й симфонічного оркестру, кантат, симфоній, творів для духових оркестрів і хорів, музики до драматичних спектаклів і кінофільмів. Особливу популярність здобула Друга симфонія композитора.

doc
До підручника
Історія України (рівень стандарту, академічний) 11 клас (Струкевич О.К., Романюк І.М., Дровозюк С.І.)
Додано
31 серпня 2019
Переглядів
296
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку