25 лютого 1871 року на окраїні Новограда – Волинського народилася Лариса Петрівна Косач. Пізніше родина мешкала в Луцьку та Ковелі, а з 1882 року сімя проживає в селі Колодяжне поблизу м. Ковеля. Саме тут, на Волині, пройшли дитячі і юнацькі роки Лесі. Давно, в дитячий любий вік,в далекім ріднім краюя чула казку. Чула раз,а й досі пам'ятаю. (“ Про велета ”)
Рано навчилася читати, в 4 роки. Була дуже талановитою дівчинкою. Мала 3 сестрички і 2 братики. “ Мишолосія " – так одним іменем називали особливу дружбу Лесі зі старшим братом Михайлом . Вона рано виявила поетичні здібності. Коли Лесі було 9 років заарештували іі тітку Олену Косач. Ця подія надзвичайно її схвилювала і вона написала вірш “ Надія” – перший відомий твір писменниці. “ Надія ”Ні долі, ні волі у мене нема,Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну,Поглянути ще раз на рідну країну,Поглянути ще раз на синій Дніпро, –Там жити чи вмерти, мені все одно;Поглянути ще раз на степ, могилки,Востаннє згадати палкії гадки…Ні долі, ні волі у мене нема,Зосталася тільки надія одна.[Луцьк, 1880]
Малою дівчинкою Леся пішла до річки на Водохреща. Із захопленням вона спостерігала за освяченням води і промочила ноги. Стояла не відчуваючи тріскучого морозу. Вона простудилася і тяжко захворіла. Місяць вона не підводилась. Наслідки важкої хвороби сумним тягарем лягли на все її життя. Леся змушена була подовгу лежати прикутою до ліжка. Хвороба, і її лікування завдавали нестерпних мук, але мужня дівчинка терпляче зносила страждання. “ Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? хіба тремтить моя рука? чи пісня й думка кволі?” “ Хто вам сказав, що я слабка ” Терплячість,самостійність,витримка справді були потрібні Лесі в період 30-літньої війни з хворобою.
Як дитиною, бувало,Упаду собі на лихо,То хоч в серце біль доходив,Я собі вставала тихо.«Що, болить?» – мене питали,Але я не признавалась –Я була малою горда, –Щоб не плакать, я сміялась. А тепер, коли для мене. Жартом злим кінчиться драмаІ от-от зірватись маєГостра, злобна епіграма, –Безпощадній зброї сміху. Я боюся піддаватись,І, забувши давню гордість,Плачу я, щоб не сміятись.2.02.1897
Уперше ім'я Лесі Українки з'явилося в 1884 році у Львівському журналі “Зоря”, де було надруковано вірші 13 – літньої поетеси “ Конвалія ” і “Сафо ”. Росла в гаю конвалія Під дубом високим Захищалась від негоди Під віттям широким. Над хвилями моря, на скелі,Хороша дівчина сидить,В лавровім вінку вона сяє,Співецькую ліру держить. До пісні своєї сумноїНа лірі вона приграє. Сафо. І з піснею тою у серціВелика їй туга встає. В тій пісні згадала і славу. Величну свою, красний світ,Лукавих людей, і кохання,І зраду, печаль своїх літ,Надії і розпач… Дівчина. Зірвала лавровий вінецьІ в хвилях шумливого моря. Знайшла своїй пісні кінець.с. Колодяжне, 1884, 3 листопада. Перший друкований твір Лесі Українки)Конвалія
Місяць яснесенькийпромінь тихесенький кинув до нас,спи мій малесенькийпізній бо час. Любо ти спатимеш,Поки не знатимеш,Що то печаль;Хутко прийматимеш. Лихо та жаль. Тяжка годинонько!Гірка хвилинонько!Лихо не спить... Леле, дитинонько!Жить — сльози лить. Сором хилитися,Долі коритися!Час твій прийде. З долею битися,-Сон пропаде. Місяць яснесенький. Промінь тихесенький. Кинув до нас... Спи ж ти, малесенький,Поки є час!
«Пливе білий човник»ПЛИНЕ БІЛИЙ ЧОВНИК…Плине білий човник, хвилечка колише,хвилечка гойдає; плине білий човник, вітер ледве дише, ледве повіває. З гір на долинубіжу, стрибаю, рину!Місточки збиваю,всі гребельки зриваю,всі гатки, всі запруди,що загатили люди,—бо весняна вода,як воля молода!«Пісенька весняної води»
Вже сонечко в море сіда;У тихому морі темніє;Прозора, глибока вода,Немов оксамит, зеленіє. На хвилях зелених тремтять. Червонії іскри блискучіІ ясним огнем миготять,Мов блискавка з темної тучі. А де корабель ваш пробіг,Дорога там довга й широка. Біліє, як мармур, як сніг,І ледве примітно для ока. Рожевіє пінистий край;То іскра заблисне, то згасне…Ось промінь остатній! Прощай,Веселеє сонечко ясне!«Вже сонечко в море сіда…»
Не плямив поцілунок мій зроду квіток, Чи то пишні були туберози, Чи квітки, що зродив найпростіший садок, Чи до краю вразливі мімози. Гордо палала троянда розкішна,Найкраща з квіток, - Барвою й пахом вродливая пишна. Красила садок. “ Співець ”Чия то могила в полі при дорозі,Що над нею калинонька цвіте на морозі,Що на тій калині листя кучеряві,А між цвітом білесеньким ягідки криваві. “ Калина ”У вікно до мене. Заглянули від яблуні гілки,Замиготіло листячко зелене,Посипались білесенькі квітки.Із зеленої сорочки,Що зіткав зелений гай,Білі дивляться дзвіночки. Як зовуть їх – угадай!Це конвалії у гаїНа галявині цвітуть!І ніде, ніде немаєКращих квіточок, мабуть. До кипариса магнолія пишная. Чолом заквітчаним ніжно схилилася…А в пшениці то мак, то волошки. Закрасили б робітоньку трошки…Барвіночку мій хрещатий,Зелений, дрібний,Ой, я ж тебе викохала,Хороший, рясний!Я ж садила, поливала. Тебе навесні,Я ж думала на віночок. Здасися мені!Ромашки – квіти миру і кохання.улюблені квіти ЛесіЛеся Українка – поетична квітка України. Ох розкрутились троянди червоні,Наче рани палкі, восени,Так жалібно тремтять і палають – Прагнуть щастя чи смерті вони. “ Останні квіти ”
«Давня весна»Я думала: «Весна для всіх настала,Дарунки всім несе вона, ясна,Для мене тільки дару не придбала,Мене забула радісна весна». Ні, не забула! У вікно до мене. Заглянули від яблуні гілки,Замиготіло листячко зелене,Посипались білесенькі квітки. Прилинув вітер, і в тісній хатиніВін про весняну волю заспівав,А з ним прилинули пісні пташині,І любий гай свій відгук з ним прислав. Моя душа ніколи не забуде. Того дарунку, що весна дала;Весни такої не було й не буде, Як та була, що за вікном цвіла. Була весна весела, щедра, мила,Промінням грала, сипала квітки,Вона летіла хутко, мов стокрила,За нею вслід співучії пташки!Все ожило, усе загомоніло –Зелений шум, веселая луна!Співало все, сміялось і бриніло,А я лежала хвора й самотна.
Балла Павло Карлович «Стояла я і слухала весну…» Стояла я і слухала весну,Весна мені багато говорила,Співала пісню дзвінку, голосну. То знов таємно-тихо шепотіла. Вона мені співала про любов,Про молодощі, радощі, надії,Вона мені переспівала знов. Те, що давно мені співали мрії.1893 Стояла я і слухала весну
Україно! плачу слізьми над тобою…Недоле моя! що поможе ся туга?Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?Гай-гай, невелика послуга!Чи я ж би такої бажала роботи?Чи я ж би терпіла бридкі твої пута?Багато у серці моїм і одваги, й охоти…Та й я ж у кайдани закута! …Говорять, що матері сльози гарячіІ тверде, міцнеє каміння проймають;Невже найщиріші кривавії сльози дитячіНіякої сили не мають?
Слово Лесі Українки – це гармонія глибокої ніжності. Її поезія чарівна квітка, яка пронизана “прудкими іскрами” й “летючими зірками”. Вона мала безліч талантів: була поетесою і драматургом, прозаїком і перекладачем, літературним критиком, публіцистом і фольклористом. Леся Українка володіла 12 іноземними мовами і перекладала вірші Гейне, Міцкевича, Байрона, Гюго, Гомера. Поетеса живе серед нас, вона не вмерла, а тільки зробила крок у безсмертя. Ні! Я жива, я буду вічно жити, Я в серці маю те що, не вмирає! (“Лісова пісня”) Все її життя – самоосвіта
Леся знала і любила музику. Віртуозно грала на фортепіано. Мій давній друже! мушу я з тобою. Розстатися надовго… Жаль мені!З тобою звикла я ділитися журбою,Вповідувать думки веселі і сумні. То ж при тобі, мій друже давній, вірний,Пройшло життя дитячеє моє. Як сяду при тобі я в час вечірній,Багато спогадів тоді встає!До мого фортепіано
«Мрії»У дитячі любі роки,Коли так душа бажала. Надзвичайного, дивного,Я любила вік лицарства. Тільки дивно, що не принци,Таємницею укриті,Не вродливі королівни. Розум мій очарували. Я дивилась на малюнках. Не на гордих переможців,Що, сперечника зваливши,Промовляють люто: "Здайся!"Погляд мій спускався нижче,На того, хто, розпростертий,До землі прибитий списом,Говорив: "Убий, не здамся!"
Вчитаймося в Лесине слово крилате…Хотіла б я піснею стати. Хотіла б я піснею стати. У сюю хвилину ясну,Щоб вільно по світі літати,Щоб вітер розносив луну. Щоб геть аж під яснії зоріПолинути співом дзвінким,Упасти на хвилі прозорі,Буяти над морем хибким. Лунали б тоді мої мріїІ щастя моє таємне,Ясніші, ніж зорі яснії,Гучніші, ніж море гучне.
Ще один штрих до характеру поетеси- це їїстосунки з Мержинським. На таку любов здатналише людина шляхетної душі і глибоких почувань. Сергій не кохав Лесю, але саме вона поїхала у Мінськ до приреченого хворого, коли всі залишили його. Поїхала, навіть переступивши через заборону матері. У ніч смерті коханого. Вона створила драму “Одержима” і тому, як напише згодом, пережила цей немилосердний удар долі. Ця сторінка життя відкрила нам жінку люблячу, Сильну духом, саможертовну і героїчну. У 1907 році Леся вийшла заміж за відомого музикознавця-фольклориста Климентія Квітку. Разом з чоловіком збирала і записувала фольклор. Мандрівниця не з власної волі Леся Українка побувала в Криму, Італії, Єгипті, Грузії. Климент Квітка
«Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами …» Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте!Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий! І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.7.11.1900 А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…
Як я люблю оці години праці,Коли усе навколо затиха. Під владою чаруючої ночі,А тільки я одна, неподоланна,Врочистую одправу починаю. Перед моїм незримим олтарем. Летять хвилини - я не прислухаюсь. Ось північ вдарила - найкращий праці час, -Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тишаІ швидше у руках забігало перо. Години йдуть - куди вони спішаться?«Як я люблю оці години праці»Натхненна праця стала її порятунком…
До натури. Натуро-матінко! я на твоєму лоніДитячі радощі і горе виливала,І матір’ю тебе я щиро звала,З подякою складаючи долоні. Ти іскру божую збудила в моїх грудях;Надія, — їй же першу пісню я співала, —Мені провідною зорею стала,І з нею буду я добра шукати в людях. Коли ж почую я, що промінь погасаєНадії милої, — тоді, Натуро-ненько,Прийми моє знебулеє серденько,І проміння нове нехай йому засяє![1888]
Уже скотилось із неба сонце,Заглянув місяць в моє віконце. Вже засвітились у небі зорі,Усе заснуло, заснуло й горе. Вийду в садочок та погуляю,При місяченьку та й заспіваю. Як же тут гарно, як же тут тихо,В таку годину забудеш лихо!Кругом садочки, біленькі хати,І соловейка в гаю чувати. Ой, чи так красне в якій країні,Як тут, на нашій рідній Волині!Ніч обгорнула біленькі хати,Немов маленьких діточок мати,Вітрець весняний тихенько дише,Немов діток тих до сну колише. Коханій мамі
«Прощай, Волинь!»Прощай, Волинь! прощай, рідний куточок!Мене від тебе доленька жене,Немов од дерева одірваний листочок…І мчить залізний велетень мене. Передо мною килими чудовіНатура стеле – темнії луги,Славути красної бори сосновіІ Случі рідної веселі береги. Снується краєвидів плетениця,Розтопленим сріблом блищать річки, –То ж матінка-натура чарівниця. Розмотує свої стобарвнії нитки.
На шлях я вийшла ранньою весною І тихий спів несмілий заспівала, А хто стрічався на шляху зо мною, Того я щирим серденьком вітала: “Самій недовго збитися з путі, Та трудно з неї збитись у гурті”. Я йду шляхом, пісні свої співаю; Та не шукайте в них пророчої науки, — Ні, голосу я гучного не маю! Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, — Скажу я: “Разом плачмо, брате мій!” З його плачем я спів з’єднаю свій, Бо не такі вже гіркі сльози — спільні. Коли ж на довгому шляху прийдеться Мені почути співи гучні, вільні, — В моїй душі для них луна знайдеться. Сховаю я тоді журбу свою І пісні вільної жалем не отрую. Коли я погляд свій на небо звожу, — Нових зірок на йому не шукаю, Я там братерство, рівність, волю гожу Крізь чорні хмари вгледіти бажаю, — Тих три величні золоті зорі, Що людям сяють безліч літ вгорі… Чи тільки терни на шляху знайду, Чи стріну, може, де і квіт барвистий? Чи до мети я певної дійду, Чи без пори скінчу свій шлях тернистий? Бажаю так скінчити я свій шлях, Як починала: з співом на устах! Мій шлях
Гетьте, думи, ви, хмари осінні!То ж тепера весна золота!Чи то так у жалю, в голосінніПроминуть молодії літа?Ні, я хочу крізь сльози сміятись,Серед лиха співати пісні,Без надії таки сподіватись,Жити хочу! Геть думи сумні!Я на вбогім сумнім перелозіБуду сіять барвисті квітки,Буду сіять квітки на морозі,Буду лить на них сльози гіркіІ від сліз тих гарячих розтане. Та кора льодовая, міцна,Може, квіти зійдуть — і настане. Ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем’яную. Буду камінь важкий підійматьІ, несучи вагу ту страшную,Буду пісню веселу співать. В довгу, темную нічку невидну. Не стулю ні на хвильку очей,Все шукатиму зірку провідну,Ясну владарку темних ночей. Contra spem spero! Постійний біль, безліч операцій, Лікарні – все це тривало 30 років, але Леся трималася. Вона боролась за своє життя, відвойовуючи у смерті години, дні, тижні. Вона і боролася, і працювала, і творила. Усю її творчість пронизує непереможний життєстверджуючий пафос. Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні. Без надії таки сподіватись, Буду жити - геть думи сумні! (“Сontra spem spero”)
Чого навчають нас твори Лесі Українки?Любові до життя, боротися, вірити, нездаватися, надіятися і мріяти. Бути сильними, бути терплячими, бути добрими, співпереживати, турбуватися про менших. Любити природу, пізнавати її закони, по-хазяйськи ставитися до її багатств.ЇЇ твори -це джерело творчості і натхнення.Її мистецтво- облагороджує людину.