Додаткове заняття до вивчення предмету "Історія України" за темою: "Праісторія українців в контексті цивілізаційних процесів".

Підготував студент _____ групи _____ Карпенко Артем

Тема додаткового заняття: Праісторія українців в контексті цивілізаційних процесів.

План

1.               Походження людини на теренах України;
2.               Роль Трипільської культури;
3.               Перші цивілізації на теренах України;
4.               Античні міста Північного Причорномор’я та їхня роль у тогочасному світі.

1. Походження людини на теренах України.

Проблема походження людини здавна привертала увагу дослідників. Існує ціла низка теорій, що тією чи іншою мірою пояснюють дану проблему. Можна згадати еволюційну, релігійну, космічну тощо. Загалом у науці склалися два основні концептуальні підходи до вирішення проблем антропогенезу: еволюційно-біологічний, який пояснює закономірності становлення людини у межах природничо-наукових знань та соціально-трудовий, який відтворює цей процес на підставі відшукування витоків відповідних соціальних чинників. Жоден з цих підходів, на думку науковців, не може забезпечити всеохоплююче вивчення антропогенезу.

На теренах України найдавніші люди (власне пралюди) з'явилися ще за доби антропогенезу — бл. 1 млн років тому. Найдавнішою їхньою пам'яткою є стоянка доби раннього палеоліту с. Королеве в Закарпатті. Попри природні катаклізми (льодовиковий період) життя тут відтоді не припинялося. Однак не всі істоти з роду Homo, що стали на шлях олюднення, витримали іспит на здатність прогресивно розвиватися. Це стосується й тих, т. зв. архантропів, що свого часу прийшли до Європи. В суворих умовах льодовикового періоду їхній розвиток пішов у бік нарощування фізичної статури й втрати інтелектуального потенціалу (представниками саме такої гілки розвитку були т. зв. неандертальці доби мустьє — середнього палеоліту)

Загальновизнаною є теза про вирішальну роль в антропогенезі відіграла праця. Саме залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці вчені поділяють історію первісного суспільства на періоди, такі, як палеоліт (стародавня кам’яна доба), мезоліт (середня кам’яна доба), неоліт (нова кам’яна доба), енеоліт (мідно-кам’яна доба), бронзова доба. Загалом на території сучасної України в результаті багаторічних археологічних досліджень було знайдено близько п’ятисот пам’яток епохи первісних людей.

Стародавня людина на території України з’явилася в добу палеоліту. Палеоліт на території сучасної України розпочинається з ранньої ашельської епохи. У Східній Європі в той час панував теплий, дещо вологий клімат. Люди були озброєні найпростішими знаряддями праці – загостреними палицями, киями, рогатинами, дрючками й масивними крем’яними ручними рубилами. Люди також почали освоювати печери як сховища та житла, при потребі будуючи в них додаткові споруди – примітивні заслони й огорожі вітру і навіть намети зі шкур, що поліпшували умови печерного побуту. Отже, першим періодом історії людства був палеоліт, або давня кам’яна доба (від появи людини – 10 тис. років тому), яка в свою чергу також поділяється на підперіоди: ранній (з моменту появи людини – 150 тис. років тому), середній (150 – 35 тис. років тому), пізній палеоліт (35 – 10 тис років тому). За доби раннього палеоліту почалося розселення людей. Найдавнішим антропологічним типом, що з’являється на теренах України став пітекантроп. В епоху середнього палеоліту антропологічний тип людини змінився, на історичну арену вийшли неандертальці. Тогочасні давні люди жили невеликими групами, утворюючи так зване первісне людське стадо, постійно пересуваючись з місця на місце в пошуках їжі, користувалися вогнем, вміли застосовувати каміння і дерев’яні палиці, а також виготовляли примітивні знаряддя праці (гостроконечники, рубила, скребла тощо). Основним заняттям первісних людей було збиральництво та полювання на диких тварин. Згодом на зміну первісному стаду прийшов рід – об’єднання кровних родичів, заборона кровозмішування. Рід стає основною суспільною ланкою і об’єднує родичів по материнській лінії, що свідчить про виникнення матріархату. Він не означав головної ролі жінки у виробничій сфері, однак жінка оберігала вогонь, житло, дітей. На основі родинних стосунків відбувалася консолідація родів у племена, формувалася племінна організація суспільства. В період палеоліту сформувався новий тип людини – homo sapiens (людина розумна), європейський варіант якого археологи називають кроманьйонцем, за назвою грота Кроманьйон (Франція), де вперше було знайдено кілька кістяків цього типу.

Кроманьйонці продовжували споруджувати житла на зразок чуму чи яранги, а також землянки і напівземлянки. Чисельність населення в пізньому палеоліті на території сучасної України не перевищувала 6 тис. осіб. Тут було виявлено чимало слідів їхньої діяльності: на Закарпатті, Середньому Дністрі, поблизу Житомира, на Донеччині, в Криму, наприклад – Радомишлянська на Житомирщині (епоха пізнього палеоліту, 40-10 тис. років тому), поблизу сіл Мезина на Чернігівщині й Межиріччя на Канівщині. Порівняно з неандертальцями, у кроманьйонців вищого рівня розвитку досягли господарство і техніка виготовлення знарядь праці. Вони виробляли різноманітні предмети з каменю та кістки, прикраси, статуетки, що нагадують людину, фігури тварин. Основним джерелом добування їжі було полювання на великих тварин – мамонта, зубра, бізона, носорога, печерного ведмедя. Мисливська зброя стала досконалішою – з’явилися дротики, гарпуни тощо. Поступово, з розвитком інтелекту, у первісних людей складалися релігійні уявлення, які набували різних форм. Найпоширеніші із них: анімізм (від латинського слова «анімус» – дух) – віра в добрих і злих духів, поклоніння їм; тотемізм (від слова «тотем» – рід) – поклоніння тваринам, яких вважали родоначальниками, предками, та фетишизм (від слова «фетиш» – предмет) – поклоніння неживим предметам, яких наділяли надзвичайними властивостями. Поклонялись також явищам природи, Сонцю, Місяцю, зіркам. У більшості племен було багато божеств, тобто тогочасні люди були язичниками.

В період мезоліту (середньої кам’яної доби) (10 – 6 тис. р. тому) розтанув останній льодовик, сформувався сучасний ландшафт, рослинний та тваринний світ, клімат наблизився до сучасного. Відповідно до цього змінювалися й умови життя людей, зокрема добування їжі, що стало поштовхом до виготовлення складніших знарядь праці. Були створені інструменти для обробки дерева – долото, сокира, тесло; нові вироби з кістки та дерева (ножі, кинджали, списи) з крем’яними пластинами. Надзвичайно важливим досягненням того часу є винайдення лука і стріли – першої «механічної» зброї дистанційної дії. Давній мисливець уже міг уполювати здобич на відстані й у більшій кількості. Крім мисливства, одним із основних занять стає рибальство. З’явилися різноманітні пристосування для ловлі риби, а також човни, видовбані з цільних стовбурів дерев, та весла. На дану епоху припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім – свині. В цей період була заселена майже вся територія України, включаючи і північні лісові райони. За приблизними розрахунками, населення могло складати приблизно 20 тис. осіб. Середній вік людини в цей період складав 20-23 роки. Стоянки цього періоду – Журавська на Чернігівщині, Гребенівська на Одещині, сотні мезолітичних поселень і стійбищ – біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осокорівка в Надпоріжжі, Мурзак-Коба в Криму та багато інших.

В неоліті (новій кам’яній добі) (6-3 тис. до н.е.) поряд з традиційними видами занять – мисливством, рибальством і збиральництвом – зароджуються і поширюються нові – скотарство і землеробство. Процес переходу від привласнюючих форм господарювання до відтворюючих був якісно новим етапом в історії людства, який сучасні вчені називають «неолітичною революцією». Для виготовлення знарядь праці продовжує використовуватися традиційна сировина – камінь, кістка, ріг, дерево. Але з’являються нові методи їх обробки – крім простого оббивання, ще й пиляння, шліфування та примітивне свердління. Одним із важливих досягнень стає виготовлення глиняного посуду. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом, котрий створила людина. На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип’яті та інших рік виявлено бл. 500 неолітичних поселень.

В енеоліті (мідно-кам’яній добі) (4-3 тис. до н.е.) з’являються перші металеві вироби – мідні та золоті. Основним заняттям населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, а відтак з’являється колісний транспорт. Розвиток землеробства, скотарства, ремесла та обміну привів до значних змін у стародавньому суспільстві. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг переважно чоловік. Тому головна роль у сім’ї переходить від матері до батька, родинні зв’язки почали вестися по батьківській лінії. Замість матріархату поступово утверджується патріархат. Родова організація змінюється сусідською общиною. Господарською основою стала патріархальна сім’я, що складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії. Саме на цей період припадає розквіт на території України трипільської культури.

2. Роль Трипільської культури.

Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура. ЇЇ назва походить від с. Трипілля на Київщині, поряд з яким В. Хвойкою 1893 p. було виявлено першу пам´ятку цієї культури. Територія поширення трипільської культури від часів її відкриття і до сьогодні належала різним державам, що спричинило появу трьох назв — Кукутень в Румунії, культура мальованої кераміки в Галичині і Буковині та трипільської культури на Поділлі, Черкащині та Київщині. Археолог Вікентій Хвойка відкрив перше трипільське поселення на території сучасної України у 1893—1894 роках на вулиці Кирилівській, у Києві. Хвойка презентував свої знахідки у серпні 1899 року на ХІ археологічному з'їзді в Києві. Офіційним роком відкриття Трипільської культури в Україні вважається 1893 — рік початку розкопок на вулиці Кирилівській у Києві. Восени 1897 року кілька поселень з матеріалами, подібними до київських знахідок, Вікентій Хвойка знайшов в околицях містечка Трипілля Київського повіту (нині — село Трипілля Обухівського району Київської області). В радянських молдавських, російських, українських та інших публікаціях для пам'яток з території України та Молдови поширена назва «Трипільська культура». З часом стало зрозуміло, що археологічна культура Кукутень на території Румунії та культура Трипілля на території України належать до одного культурного комплексу. Зараз часто використовується назва «Кукутень-Трипілля», хоча назви «Кукутень» та «Трипілля» також можуть використовуватися окремо.

Трипільська культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та Дніпром на територіях сучасних України, Молдови та Румунії загальною площею понад 350 тис. км². У часи розквіту культури їй належали найбільші за розміром поселення у Європі:  кількість мешканців деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.

Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідної доби. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в V—IV тис. до н. е. (протягом 2000 років) і пройшла в своєму розвитку три етапи — ранній, середній та пізній. В Україні виявлено понад дві тисячі пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у 15 областях: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Вірогідно, за густотою розселення об'єднання племен.

Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури за різними оцінками становило від 400 тисяч до 2 мільйонів осіб.

Історики досі не дійшли спільної думки щодо походження трипільців. У поглядах на неї одні учені відстоюють автохтонне походження трипільської культури, інші – міграційне. Перші переконані, що трипільська культура має автохтонне походження і сформувалася на ґрунті буго-дністровської неолітичної культури (В. Даниленко, В. Маркевич). Другі вважають трипільців прафракійцями, що прийшли з Нижнього Подунав´я і Балкан (О. Трубачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного підходу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону (І. Черніков).

Прибічники міграційної позиції (П.Толочко, М.Попович, В.Горський) стверджують, що творцями і носіями трипільської давнини були семітські племена, які перекочували в доісторичні часи на землі сучасної України. Академік Юрій Шилов ототожнював трипільську культуру з державою Аратта. Одним із перших за автохтонність трипільців виступив першовідкривач трипільської культури В.Хвойка, вивчаючи пам’ятки від кам’яного віку і до часів Русі, визнавав, що населення на Середньому Подніпров’ї було автохтонним і незмінним. Він стверджував, що місцева культура, витворяється «поступовим рухом і зберігає між окремими її моментами, живий і безпосередній зв’язок». В.Даниленко, вивчаючи матеріали розкопок, стверджував, що трипільські племена були основою тривалого розвитку хліборобо-скотарських племен Середньої і Східної Європи, який завершився з виникненням слов’янства. У своїх монографіях «Неоліт України» та «Енеоліт України» він доводив, що в основі Трипілля лежить місцевий, тобто буго-дніпровський неоліт Північно-Західного Причорномор’я. Археолог О.Кандиба ще в 1928 році провів розкопки в печері Вертеба на Тернопіллі, де виявив поховання, сліди вогнища, кістки людей, тварин, риб, кістяні шила й уламки кераміки трипільців-хліборобів. Директор Археологічного музею у Львові, провідний український археолог та в еміграції Ярослав Пастернак у «Археології України» писав, що виявлені Кандибою антропологічні матеріали «опрокидають колишні теорії 29 В.Городцова і В.Щербаківського про короткоголовість трипільських племен і сперте на цьому мильне твердження про їхній прихід в Україну з Ірану через Малу Азію». В 2002 році археолог Іван Черняков проводив археологічні дослідження на півдні України. У Поповій Могилі він виявив вісімнадцять поховань пізньотрипільського часу. Усі кістяки належали до того ж європейського типу, які зафіксовані й у ранньому Трипіллі. Про те, що трипільці мали абсолютно європеоїдний вигляд, з прямими носами й абсолютно європейські риси обличчя, заявив й академік Герасимов, досліджуючи черепи трипільців. Історики українського зарубіжжя вважають прадавніх хліборобів трипільської культури не просто протослов’янами, а праукраїнцями (С.Сегеда, В.Щербаківський, О.Кандиба, Я.Пастернак, П.Курінний). Деякі вчені, серед яких М.Брайчевський, В.Даниленко, Б.Рибаков, культуролог О.Братко-Кутинський, письменник С.Плачинда, мистецтвознавець В.Василенко, вважають трипільську культуру, рідну слов’янській, праукраїнською. Відомий лінгвіст Б.Горнунг доводить, що трипільці є мовними предками протослов’ян.

2005-го року з печери Вертеба на Поділлі (Тернопільська область) О. Нікітіним були отримані перші за історію вивчення трипільської культури зразки для генетичного аналізу. 2010 року було представлено перші результати. Ще через три роки висновки отримали підтвердження в результаті порівняльного аналізу філогенетичних витоків неолітичних попередників трипільців у Центральноєвропейському-Балканському регіоні. Було встановлено, що трипільці несли в собі материнські генетичні лінії, характерні для всієї землеробської неолітичної ойкумени, започаткованої ще на території Малої Азії — прабатьківщині європейського сільського господарства. Проте домінують в останках трипільців автохтонні гени донеолітичної людності, яка існувала в районі від Карпатських гір до Північного Причорномор'я ще до приходу туди хліборобів

Трипільська культура багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство; поступове витіснення мотики ралом; приселищний характер тваринництва; поява мідних знарядь праці при збереженні домінування кам´яних і крем´яних; у сфері суспільних відносин — перехід від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних об´єднань; формування ієрархічної структури родів; збереження великої сім´ї, що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки; зародження елементів приватної власності; у сфері побуту — побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст з населенням майже 15—20 тис. жителів; міграція поселень через виснаження землі кожні 50—100 років; розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами; у духовній сфері — домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту — жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин.

Найвідомішими поселенням трипільців є Майданецьке, Тальянки та ін. площею 250-400 га, в яких проживало до 10-20 тисяч осіб. Населення жило в прямокутних одно- та двоповерхових будинках, що містили кілька кімнат. Основою господарства було рільне землеробство (сіяли пшеницю, ячмінь, просо, горох) та скотарство (розводили свиней, велику та дрібну рогату худобу). Кожні 50-70 років поселення переносили на нове місце ймовірно через 28 виснаження землі. Трипільці виготовляли характерну мальовану кераміку з використанням червоної, чорної та жовтої фарб.

Трипільці першими в історії вирішили продовольчу проблему, першими почали будувати справжні будинки, як правило, двоповерхові, в яких вперше з'явилися двері й горище, стіл, табуретки й стільці.

Спочатку Трипільська культура розташувалася в пониззях Дунаю (Кереш, Старчево, Боян, Кукутені), потім поширилася на території між Дністром і Бугом, а потім почала просуватися все ближче і ближче до Дніпра. На шляху розширення території свого проживання трипільці вступали в контакт з іншими племенами, які проживали на цій територіїї в той же історичний період. Так, внаслідок взаємодії з місцевою людністю Бузько-Дністровської археологічної культури Трипільська культура почала своє широкомаштабне розгортання на території теперішньої України.

У трипільців були каменярні, гончарні майстерні, плавильні печі та горни. Вони постійно вдосконалювали технології обробки кременю. Високого рівня у трипільців досягли металургія і металообробка. Для виготовлення інструментів і прикрас з міді використовували досконалі методи кування і лиття.

Гончарство у трипільців виділилося в окрему галузь, ними було винайдено повільне гончарне коло, постійно вдосконалювалася технологія виготовлення посуду. Вражає та обставина, що посуд був стандартизований: об'єм всього посуду був кратним чоловічій пригорщі (приблизно 84 грама).

Ще одне нововведення трипільців ткацтво. У трипільців з'явився перший ткацький верстат. Одяг трипільців був красивим і різноманітним. Чоловіки носили ткану сорочку, пов'язку на стегнах, багато прикрашений пасок, а жінки - сукні з тканини, прикрашені вишивкою, кістяними і мідними бляшками. Взуття - від сандалів до чобіт - трипільці шили з відмінно виготовленої шкіри.

Різке зростання господарської активності, нагромадження багатства і необхідність захисту від зовнішньої небезпеки призвели до концентрації розрізнених сімейних господарств у селища-велети з кількістю населення до 10 тисяч жителів, а в Тальянках - до 20-30 тис. жителів. І тут трипільці були першими. Започаткований ними радіальний метод забудови і дотепер використовується у містобудуванні. Характерною для трипільських міст є наявність вулиць та тротуарів. По суті, трипільці здійснили "міську революцію". Укріплене поселення із складною суспільною ієрархією - це вже місто.

Отже, у трипільців були всі три необхідні умови, що роблять людину відносно незалежною від природи, а отже, формують основи цивілізації - це поява нових видів ефективних знарядь праці, отримання надлишків продуктів харчування і будівництво осілих поселень.

Трипільці виготовляли товари для внутрішнього обміну і для експорту. Мабуть, ці обмінні та "експортно-імпортні" операції здійснювало багато людей, що зумовило зростання обсягів товарно-торговельних відносин. Носії Трипільської культури суттєво наблизилися до переходу на товарно-грошові відносини. Роль грошей у них могли виконувати стандартизовані кременеві і мідні знаряддя, а також кремінні гальки і великі кремінні пластини (вони знайдені у скарбах і не використовувалися у виробничих цілях).

Трипільці були за крок до створення держави і за крок до створення писемності. Цей крок зробили не вони, а шумери, єгиптяни і китайці. Хоча є певні підстави вважати трипільські поселення-велети державами (принаймні, протодержавами). Отже, якщо існували протоміста (селища-велети), то існували й протодержави. Чим більше з'являється наукової інформації, тим все менше залишається підстав для примітивного трактування соціальної структури трипільського суспільства як суто родоплемінного устрою. Життя великих "міст" (протоміст), тим більше відомих нині конгломератів з поселеннями-супутниками навколо них, неможливе без наявності чіткого адміністрування.

Звичайно, основним осередком громади була родина. Сім'ї, пов'язані родинними узами, утворювали рід. Рід входив до більш широкого об'єднання, яке поселялося в певному кварталі чи секторі міста. Це об'єднання входило до складу громади всього поселення. Отже, якщо існувало кілька рівнів організації громади, то, крім загальних зборів жителів поселення, мав бути спеціальний адміністративний орган, відповідальний за вирішення всіх поточних питань організації життя міста, так би мовити, систем життєзабезпечення, а значить була неминучою ієрархія вождів і "управлінців". Частина жителів повинна була займатися наведенням порядку, охороною території і угідь, до цього додайте наявність ремісників і жерців, які також були певним чином організовані. Завдяки інтенсифікації рільництва у трипільців уперше виділилися групи людей, зайнятих в інших галузях господарства (ремісники, гончарі, ткачі, ковалі). Все це свідчить про наявність поділу праці, спеціалізації і кооперації в трипільському суспільстві, що є цивілізаційною ознакою.

Трипільська культура мала яскраво виражений хліборобський характер. Трипільці вирощували плівчасту пшеницю – одно- і двозернянку, просо, жито, ячмінь, горох, овес, сочевицю, льон, коноплі. Для обробки землі використовували мотики з кам’яними та роговими робочими частинами, пізніше – рала. Збір урожаю здійснювався за допомогою крем’яних серпів із зубчастими лезами, подібними до металевих лез сучасних серпів. Збіжжя обмолочували спеціальними молотильними дошками, що являли собою дерев’яну основу, у яку вкладали шматки кременю.

Трипільці займалися металургією і металообробкою: виготовляли зброю, прикраси і знаряддя праці – пласкі сокири, сокири-молоти, шила, сверла, долота, рибальські гачки. В трипільців особливо розвинутими були гончарство та ткацтво. При розкопках знайшли рештки вертикальних ткацьких верстатів, які дозволяли виготовляти тканини різних типів шириною до 1,5 метра.

Трипільці ткали як тонке лляне полотно, так і грубе, подібне до мішковини, - про це свідчать знайдені на посуді відбитки тканини. Ткані виготовлялися не лише з льону, а й з вовни. Одяг фарбувався і прикрашався вишивкою та нашивними пластинками з кісток, міді та золота. Зображення на Трипільських статуетках доводять, що трипільці були естетами, які відзначалися творчим підходом до моделювання і оздоблення одягу.

Трипільський мальований посуд знаходять у похованнях та степових курганах в різних регіонах України. Трипільська кераміка до цього часу викликає захоплення і вчених, і широкого загалу високою якістю, незвичайним орнаментом, вишуканістю форм. Після розселення трипільців по навколишнім просторам і виникнення нових цивілізацій характерне трипільське гончарне мистецтво зберіглося в егейській і крито-мінойській цивілізаціях.

Рільництво було головною аграрною галуззю. Трипільці вирощували плівчасті пшениці, два різновиди ячменю, овес, просо, а також бобові: горох, сочевицю, віку-ервілію. Втім, встановлено, що у трипільському рільництві віддавалася перевага пшеницям та ячменю.

Інша аграрна галузь – тваринництво забезпечувала не лише харчові потреби, а також постачала сировину для виготовлення господарського реманенту, одягу: кістку, шкіру, вовну. Крім того, вона забезпечувала трипільців тягловою силою – волами. У череді трипільців переважала велика рогата худоба, тваринництво мало молочний напрямок. На другому місті зазвичай було свинарство, розводили овець і кіз. В господарстві використовувалися коні

Високого рівня у населення трипільської культури досягли такі виробництва як гончарство, обробка каменю, кістки, металообробка, ткацтво, а також будівництво та видобуток різної мінеральної сировини.

Тисячі трипільських артефактів (рукотворних речей): орнаментована кераміка, ритуальні предмети, теракотова скульптура свідчать про високий духовний розвиток людності, що залишила нам такий спадок. “Золотим віком енеоліту” назвав академік Б.О. Рибаков період трипільської культури. Втім зрозуміти інтерес широких кіл громадськості до Трипілля неможливо без розуміння ролі феномену Трипілля в давній історії та цивілізаційному процесі в Україні.

Трипільська культура являє нам як з початком доби металу удосконалення системи землеробства та скотарства, отримання на їх базі надлишкового продукту визначалося багатьма чинниками, а регіональна специфіка залежала від цілої низки конкретних явищ як природничого, так і соціального характеру. Паралельно відбувався процес становлення ремесел, спостерігається помітний прогрес у розвитку обміну на різних соціальних рівнях, пов’язаний з інтенсифікацією та спеціалізацією виробництва, виникає надлишковий продукт, функціонує престижна економіка, зазнають модифікації форми власності. Кажучи простою мовою, Трипілля в історії України це першій хліб та перший метал, перші ремесла: гончарство, металургія, широкомасштабний видобуток мінеральної сировини (кремінь, мідна руда), початок використання тяглової сили тварин у господарстві, перша тканина, справжні міцні будинки та храми, нарешті початок військової справи. Тобто все те, що відповідає цивілізованому життю суспільства.

Будучи своєрідною сполучною ланкою між Заходом і Сходом, трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похолодання, порушення екологічного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипільських общин західного і східного регіонів, наростаючий тиск на землі трипільців скотарських степових племен призвели до занепаду трипільської культури, яка не змогла повністю реалізувати свої потенційні можливості

Причини зникнення трипільської спільноти також остаточно не з’ясовані, існують такі версії як витіснення кочовиками, розпад внаслідок господарської та екологічної кризи тощо.

У сучасній історичній та народознавчій літературі існує твердження, що трипільці — прямі предки українського народу. Однак, намагаючись у глибинах історії розгледіти обличчя наших далеких пращурів, слід пам´ятати: по-перше, інформація про найдавніші часи обмежена, фрагментарна і тому дуже рідко дає змогу дійти однозначних категоричних висновків; по-друге, давні археологічні культури, як правило, характеризуються етнічною невизначеністю; по-третє, протягом кількох тисячоліть після занепаду трипільської культури до етногенезу українців через низку обставин були причетними чимало інших етнічних утворень від племен до цілих народів, і тому, очевидно, варто утриматися від поспішного проведення прямої родової лінії від трипільців до українців. Водночас нині не підлягає жодним сумнівам твердження про те, що окремі елементи трипільської культури (система господарювання, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту на кераміці та ін.) стали невід´ємною частиною сучасної української культури.

На бронзову добу (2 – поч. 1 тис.) період припадає поширення виробів з бронзи – першого штучно створеного людиною металевого сплаву. У сучасних межах України бронзова доба характеризується передусім швидким розвитком скотарства і землеробства, що сприяло завершенню процесу виділення скотарських племен із середовища землеробських. Це був перший великий суспільний поділ праці. На цей період припадає визрівання як внутрішніх, так і зовнішньоплеменних соціальних суперечностей. Почала швидко вдосконалюватися зброя, зводяться 30 укріплені поселення. Очевидно, необхідність захисту окремих груп населення від нападів сусідів спонукала до консолідації племен на рівні союзів. На цей період припадає завершення першого великого переселення народів, яке розпочалося в ІV ст. до н.е. У першому переселенні народів історики виділяють не менше восьми хвиль, під час яких індоєвропейці розселилися у Європі та Азії. В залізну добу (з І тис. до н.е.) завдяки поширенню різних ремесел та успіхам землеробства відбувся другий великий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від землеробства (третій – пов’язаний з відокремленням торгівлі). Посилилася майнова та соціальна диференціація суспільства, створивши необхідні передумови для виникнення станово-класових відносин та держави. Залізна доба в Україні пов’язана з кіммерійською, скіфо-сармато-античною та ранньослов’янською культурами.

3. Перші цивілізації на теренах України.

Та хоч як довго тривав перший період в історії людського суспільства, в результаті подальшого розвитку продуктивних сил на зміну йому прийшов час зародження класового суспільства. Для розуміння цього питання треба назвати основні умови, що визначають становлення класового суспільства: по-перше, це такий рівень розвитку продуктивних сил, при якому виробляється відносний надлишок матеріальних благ – вище життєвого мінімуму, що дає можливість панівним класам систематично привласнювати його і утримувати військо, державний апарат; по-друге, зростання господарської самостійності окремих сімей і порушення принципу загальної рівності; по-третє, розвиток приватної власності на засоби виробництва, і, нарешті, четверта умова – концентрація багатств в руках племінної верхівки.

В IХ-I ст. до н.е. у племен Північного Причорномор’я і Криму виникли перші рабовласницькі держави на території України. Першими з відомих нам кочових народів, що населяли територію нинішньої України, були кіммерійці. Гомер, розповідаючи у своїй «Одіссеї» про північне узбережжя Чорного моря, називає його «землею кіммерійців». Це, очевидно, найдавніша згадка про Україну. На рубежі II–І тис. до н. е. вони населяли все степове Причорномор’я від Дону до Дністра, їх етнічність остаточно не з’ясована. Проте більшість істориків сходяться на думці, що це були іраномовні племена. Провідною галуззю в господарстві кіммерійського суспільства було кочове скотарство, насамперед конярство, вони одними з перших опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь. Значну роль у житті кіммерійців відігравала війна. Озброєні вони були залізними мечами, луками, бойовими сокирами. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не мали довготривалих поселень і жили в тимчасових таборах і зимівниках. Їхнє суспільство складалося з племен, і об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Військовополітичне об’єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н. е. і розпалося під натиском скіфських племен, які мали чисельну перевагу. Внаслідок агресії частина кіммерійців покинула свою країну. Основна ж маса поступово асимілювалася у скіфському етнічному середовищі.

На початку VII ст. до н.е. в українському степу з’явилися скіфи. Спустошивши багато країн Близького Сходу, вони нарешті осіли в степах Північного Причорномор’я. Саме скіфські племена вперше утворюють на території України велике політичне об’єднання. Наприкінці VI ст. до н. е. в причорноморських степах формується могутнє державне об’єднання на чолі зі  скіфами – Велика Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам’янка-Дніпровська на Запоріжжі. Скіфську державу очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою. Суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців. У часи свого піднесення скіфська держава охоплювала величезну територію від Дунаю до Дону й від Чорного моря до сучасного Києва, на якій проживали різні за походженням народи. Про господарське та культурне життя скіфів відомо в основному з даних археології. Скіфи створили високу матеріальну культуру. Найважливішим джерелом пізнання скіфської культури були і є скіфські поховальні пам’ятки. На території України було досліджено цілий ряд царських курганів, як Чортомлик (біля м. Нікополя), Куль-Оба (біля м. Керч), Гайманова Могила та Солоха (Запоріжжя), Товста Могила (Дніпропетровщина). У V ст. до н. е. Скіфію описав давньогрецький історик Геродот. Її населення він поділив на чотири групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Спосіб життя, господарство було різним. У скіфів швидко виникло ремесло. Скіфські ремісники володіли технологією виплавки міді та заліза, виготовляли зброю, військову амуніцію, знаряддя праці, виливали котли тощо. Осілі племена виробляли з глини різний посуд. Значного поширення набули кушнірство і ткацтво. Знайдено численні ювелірні вироби надзвичайно складної роботи, зокрема славнозвісну скіфську пектораль. Добре розвиненою була торгівля між скіфськими племенами та грецькими містами-колоніями. Від самого початку своєї появи в Криму та Причорномор’ї скіфи вели, активну войовничу політику. З-поміж військових успіхів скіфів слід також зазначити перемогу над перським царем Дарієм, який в 514-513 рр. до н. е. намагався їх завоювати. Однак в 339 р. до н.е.вони зазнали поразки від Філіпа Македонського. Після розквіту скіфської держави, який тривав протягом VI-IV ст. до н. е., на межі IV-III ст. до н. е. почався раптовий спад.

У III ст. до н. е. на землі Північного Причорномор’я з поволзько-приуральських степів прийшли кочові племена сарматів. У кількох битвах з ними царські скіфи зазнали невдачі й мусили відступити. Основна частина царських і кочових скіфів осіли в Нижньому Подніпров’ї та Степовому Криму й утворила нову державу – Малу Скіфію, її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберігаються в передмісті Сімферополя. Приблизно через 100 років більшу частину скіфів завоювали і асимілювали сармати. До складу сарматського об’єднання входили військово-політичні союзи племен язигів, роксоланів, сираків, аорсів, аланів. Основу господарства переважної більшості сарматських племен становило кочове тваринництво. Вони розводили овець, велику рогату худобу, коней. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися як чоловіки. Жодна сарматська дівчина не мала права виходити заміж, «поки вона не вб’є якогось ворога». Дані археології свідчать, що сарматських жінок часто ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць. Сармати панували в степах Північного та Східного Причорномор’я протягом майже 400 років, з ІІ ст. до н.е. до ІІ ст. н.е. Тривалий час сармати наводили жах на античний світ, але у III ст. нищівного удару їм завдали готи – германські племена, які просунулися з Північного Заходу, а в другій пол. IV ст. н. е. їх добили гуни – нові кочівники, що з’явилися у степовій Україні з Центральної Азії. Частина сарматів відійшли в гори Північного Кавказу і Криму, а частина залишилася на місцях кочовищ, ставши одним з етнокультурних компонентів черняхівської культурної спільності.

4. Античні міста Північного Причорномор’я та їхня роль у тогочасному світі.

В VII ст. до н.е. на території Північного Причорномор’я були засновані грецькі колонії у формі самостійних міст-держав. Так у 2-й половині VII ст. до н.е. на о. Березань греки заснували місто Борисфеніду, перше еллінське поселення у цьому регіоні. За ним з’явилися Ольвія, розташована в гирлі р. Буг, Тіра на Дністрі, Херсонес (Севастополь) та Феодосія на узбережжі Криму, Пантикапей (нині Керч), Тірібака, Німфей, Кіммерик на Керченському півострові, Фанагорія та ін. міста, що дало підставу сучаснику «Великої грецької колонізації» Платону стверджувати, що греки обсіли Чорне море «наче жаби ставок». Колонії постачали в Грецію продовольство, особливо багато хліба, якого в метрополії не вистачало. Вони виступали посередниками в торгівлі Греції з сусідніми країнами. Засновниками цих міст були переважно вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоч певну роль відігравали вихідці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. 36 У 480-ті роки до н.е. в Північному Причорномор’ї утворилася велика рабовласницька держава – Боспорське царство. Її кордони охоплювали територію Керченського і Таманського півостровів, а також пониззя Дону. Правляча династія Археанактидів об’єднала в одну велику античну рабовласницьку державу міста Фанагорію, Гермонассу та ін. Столицею держави було місто Пантикапей. Крім греків, значну частину населення Боспорського царства становили скіфи. За соціальною ознакою населення держави поділялося на знать, купців, ремісників, землеробів і рабів. 107 р. до н.е. в Боспорському царстві відбулося повстання. Повстанці убили царя, захопили владу і проголосили царем свого ватажка Савмака. з великими зусиллями боспорська знать придушила повстання, закликавши на допомогу іноземні війська. Розташована на перехресті між Європою та Азією, територія сучасної України з давніх часів нерідко ставала об’єктом впливу різних культур та цивілізацій. через Причорномор’я вона відчувала благотворний вплив грецької цивілізації – античної та візантійської. разом з тим, знаходячись на заході величезного євразійського степу, ці землі зазнавали майже систематичних нападів войовничих кочівників