Презентація "Народницький рух "

Народницький рух 

НАРОДНИЦЬКИЙ РУХ ТА ЙОГО ІДЕОЛОГІЯОбмеженість і непослідовність реформ 60-х рр. XIX ст. спричинили зростання невдоволення різних верств суспільства. Молодь, схильна до максималізму, стала основою радикального руху, який виступав за прискорення докорінних змін. Радикально налаштовану молодь імперії, що об’єднувалася в таємні організації для боротьби з існуючим ладом, називали народниками. Ця назва походила від ідеалізації молодою інтелігенцією народу (в умовах Російської імперії — селянства). Народники, запозичивши ідеологію своїх попередників О. Герцена, М. Чернишевського про селянський соціалізм, стала на шлях боротьби проти царизму.

З’явившись наприкінці 60-х рр. XIX ст., народницький рух став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середині 70-х рр. Народники були переконані в тому, що колективістські традиції сільської громади є основою соціалістичної організації суспільства. Росія, на їхню думку, на відміну від країн Західної Європи, мала обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму. У загальноімперському русі народників взяла активну участь і радикально налаштована українська молодь, яку не задовольняли культурницькі межі українського руху.

До лав російських народників належало багато українців (Д. Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Рашевський, В. Малинка, М. Кибальчич, С. Перовська та інші), але вони майже не цікавилися визвольними прагненнями поневолених Росією народів і не вважали їх із погляду інтересів революції вартими уваги. Лише інколи російські народники вживали українську мову в пропагандистських цілях (зокрема, відозва Ф. Волховського «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» 1875 р.). Народництво — це загальноросійський рух різночинної інтелігенції, який виник під впливом ідей соціалізму й особливостей розвитку Російської імперії в другій половині XIX ст. Народники виступали за повалення самодержавства шляхом селянської революції.

Перший гурток виник у Києві в 1872 р. (П. Аксельрод, Г. Гуревич, С. Лур’є та інші). У 1873 р. в Одесі сформувався один із найбільших у Російській імперії гурток під керівництвом Ф. Волховського. Із-поміж 115 його членів були такі відомі в майбутньому діячі народницького руху, як А. Желябов, А. Франджалі, С. Чудновський, В. Костюрін та інші. Розгортання народницького руху спричинило суперечки щодо найефективніших методів досягнення поставленої мети. Один із напрямів, пов’язаний із відомим російським народником Петром Лавровим, обстоював поступовий підхід у готуванні народу до революції за допомогою освіти та пропаганди. Інший підхід був пов’язаний з постаттю відомого не тільки в Росії, але й в Європі Михайла Бакуніна. Він був засновником нового напряму в революційному русі — анархізму, який заперечував необхідність державної та іншої політичної влади, проповідував необмежену свободу особи. М. Бакунін стверджував, що для здійснення революції можна використовувати будь-які засоби: «Ніж, отрута, зашморг — революція все однаково виправдовує».

«Київська комуна»В Україні найбільш активним гуртком бакуністів була «Київська комуна». Вона об’єднувала до 80 осіб, переважно студентів. Такі її члени, як Віра Засулич, Володимир Дебогорій-Мокрієвич та Яків Стефанович, згодом стали відомими революціонерами-народниками.

Крім двох зазначених напрямів, існував ще й третій, ідеологом якого був П. Ткачов. Він уважав, що в Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до народного бунту не дадуть бажаного результату. На його думку, єдиним способом досягти змін у суспільстві була революційна змова, а саме: невелика група змовників, вдавшись до державного перевороту, мала захопити владу, а потім здійснити необхідні соціалістичні перетворення.

 У 1874 р. близько 3 тис. народників «пішли в народ». Вони розгорнули пропагандистську роботу серед селянства. Кинувши навчання в університетах, переодягнувшись у селянський одяг, народники поширювали в селах революційні соціалістичні ідеї. Проте «ходіння в народ» не досягло своєї мети. Майже всі учасники «ходіння» зазнали репресій із боку уряду. Селяни остерігалися мати справу з чужинцями з міста, а іноді навіть допомагали жандармам викривати революціонерів. Якщо народникам удавалося налагодити контакт, то селяни слухали тільки те, що безпосередньо стосувалося їхніх потреб, а розмов про соціалізм узагалі не розуміли. Селяни вірили в «доброго» царя, який задовольнить прагнення селян про справедливий розподіл землі та покарає кривдників.

Народницькі організації, що діяли в Україні, на початку 1875 р. об’єдналися в гурток «Південних бунтарів» на чолі з В. Дебогорієм-Мокрієвичем. До його складу входило 30 осіб, у тому числі І. Бохановський, Л. Дейч, В. Засулич, М. Ковалевська та інші. У 1877 р. із гуртка відокремилася група Я. Стефановича, що намагалася використати заворушення, що охопили селян Чигиринського та Черкаського повітів Київської губернії, для організації повстання, що мало перекинутися на інші повіти. Із допомогою Л. Дейча й І. Бохановського він сфальсифікував «Височайшу таємну грамоту», у якій писалося, що цар знає про тяжке становище своїх підданих, але йому заважають поміщики. Тому селяни самі мають подбати про себе: скинути поміщиків і справедливо розділити всі землі. А для цього їм потрібно об’єднатися в «таємні дружини». Статут цих підпільних селянських організацій теж було розроблено.

Я. Стефанович, видаючи себе за царського комісара, спираючись на «царські грамоти», почав організовувати нелегальну селянську організацію «Таємна дружина». У середині 1877 р. вона налічувала близько 2000 членів, на чолі її стояв отаман Є. Олійник. 1 жовтня 1877 р. планувалося розпочати повстання. Проте у вересні змову було розкрито, а близько 1000 її учасників заарештовано. Події в Чигиринському повіті, відомі як Чигиринська змова, були єдиним масовим селянським виступом, спровокованим народниками.

Наприкінці 80 — на початку 90-х рр. XIX ст. народницький рух поступився масовому робітничому і соціалістичному рухам. Упродовж 90-х рр. XIX ст. одна частина народників перейшла на позиції лібералізму, друга — сприйняла марксизм, третя — залишилася на старих позиціях, організувавши на початку XX ст. Партію соціалистів-революціонерів.

Дякую за увагу!