Документ "Повідомлення. Кіномистецтво в Україні. Етапи розвитку кінематографу"

КОМУНАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ПОКРОВСЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ФАХОВИЙ КОЛЕДЖ»

ПОВІДОМЛЕННЯ НА ТЕМУ:

Кіномистецтво в Україні. Етапи розвитку кінематографу

Підготувала студентка групи 41-ПО

Соколенко А.О.

• 2021-2022 н.р. –

Німе кіно

З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П.Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».

У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси.
 

Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»).

Плакат фільму «Земля», 1930

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».
 

Звукове кіно

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О.Соловйова «Фронт».

Наприкінці 1930-х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігора Савченка — дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.

Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія «Оскар» (1944) в номінації «кращий іноземний фільм».

Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом.

Хоча українські фільми 1945-53 рр. були обмежені жорсткими канонами «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів («Подвиг розвідника», 1974, режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький; «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко, оператор Данило Демуцький та інші).

Кіно «відлиги»

У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х — поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З'являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер), «Спрага» (1959, Євген Ташков), «Іванна» (1960, Віктор Івченко), «Сон» (1964, Володимир Денисенко) «За двома зайцями» (1961, режисер Віктор Іванов).

Українське поетичне кіно

Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

Радянське кіно України 1970-80-х років

У роки «застою» у СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, провадиться методичне і цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів (див. Дисидентський рух). Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко почали згадували з оглядкою. На багато років, унаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полицю деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»).

Попри бюрократизм українського кінопроцесу часів брежнєвської реакції в 1970-80 рр. з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «В бій ідуть одні „старики“ (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох високофахових екранізацій російської літературної класики, у фільмі „Польоти уві сні та наяву“ точно передає феноменологію того часу.

Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які набули великої популярності у всьому СРСР: «Д'Артан'ян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станислав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловский), «Чародії» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитись» (1986, режисер В'ячеслав Криштофович).

Неігрове та анімаційне кіно

У 1970-80-ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська студія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру („Мова тварин“, „Чи думають тварини?“, „Сім кроків за горизонт“ режисера Фелікса Соболєва та ін.).

Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал „Як козаки…“), Давида Черкаського („Пригоди капітана Врунгеля“, „Крила“ та ін.), Леоніда Зарубіна („Солом'яний бичок“), Володимира Гончарова („Чумацький шлях“) прославили українську анімацію за межами країни.

Кіно «перебудови»

За «перебудови» створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці — „Астенічний синдром“ Кіри Муратової (1989); „Бич Божий“ Олега Фіалка (1988); „Розпад“ Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка „Лебедине озеро. Зона“ (1989) здобув широкий міжнародний успіх, ставши своєрідною антитоталітарною кіноемблемою.

Нове кіно

Сьогодні ж незалежне українське кіно лише народжується. Досить сильно воно залежне від бізнесу, а точніше від фінансів, тому у вітчизняних фільмах досить часто модна зустріти неприховану рекламу, штампи та інше. Тим не менш, не зважаючи на складності, молоді українські режисери виборюють призи на кращих світових конкурсах: Тарас Томенко переміг у конкурсі “Паеорам” Берлінського фестивалю 2001року, стрічка “Йшов трамвай #9” Степана Коваля отримав Срібного ведмедя на тому ж Берлінале, Ігор Стрембіцький з фільмом “Подорожні” отримав Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм у 2005 році. Фільм “Оранжлав” про Помаранчеву революцію торимав нагороду за краще режисуру на 15 Міжнародному фестивалі “Кіношок”.

За останні кілька років українські режисери самостійно або у співпраці з іноземними режисерами, компаніями зняли чимало хороших фільмів, які мають визнання не лише в Україні, а й у світі. Наприклад, фільм Михайла Іллєнка “Той, хто пройшов крізь вогонь” отримав головну нагороду у номінації “Повнометражний ігровий фільм” на Омському кінофестивалі, Спецдиплом жюрі та Приз гільдії кінознавців і кінокритиків Слон відкритого фестивалю кіно країн СНД, Латвії, Литви та Естонії “Кіношок-2012″, Гран-прі Київського міжнародного кінофестивалю.

2013 року світ побачив стрічку Любомира Левицького “Тіні незабутих предків”, яку ще називають першою голівудською стрічкою України. Фільм ” Поводир” Олеся Саніна здобув Спеціальний диплом жюрі за візуальну реалізацію фільму на Одеському кінофестивалі. Стрічка “Плем’я” Мирослава Слабошпицького на Каннському кінофестивалі 2014 року здобула три нагороди в конкурсній прграмі «Тиждень критики» з чотирьох можливих:

• Гран-прі Nespresso,
• Премія «Одкровення»,
• Грант від фундації Gan.

Таким чином, фільм став єдиним, який за 53-річну історію «Тижня критики» отримав таку кількість нагород. На 19-му Міланському міжнародному кінофестивалі стрічку визнано найкращою художньою роботою 2014 року.Також фільм здобув приз «Сазерленд Трофі» Лондонського кінофестивалю, який щорічно організовує Британський інститут кінематографії, що присуджується за найоригінальніший і найкращий кінематографічний дебют повного метру (First Feature Competition). Картина здобула перемогу на польському кінофестивалі «Tofifest», отримавши гран-прі з формулюванням «Яскрава робота та крик у безсловесності проти нелюдського ставлення». Ще одну нагороду стрічка отримала на престижному кінофестивалі AFI FEST, який щорічно проходить у Лос-Анджелесі. Журі, до складу якого увійшли провідні кінокритики США, ухвалило рішення присудити VIZIO Visionary Special Jury Award режисерові «Племені» як «визнання екстраординарного способу візуалізації розповідної форми у фільмі». Також номінацію “Європейське відкриття” отримав фільм від Європейської кіноакадемії.

Цього року в прокат вийшов українсько-російський фільм “Незламна”. Стрічка отримала змішані відгуки, тим не менш більшість з них позитивні.

З кожним роком українські фільми стають все кращими, виборюють все більше нагород на конкурсах і фестивалях. І хтозна, можливо серед нас ходить новий Вертов, Параджанов чи Довженко і думає над новою шедевральною стрічкою.