Доповідь на тему :"Проблема морального виховання в педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського"

 

 

 

 

 

 

Проблема сімейного виховання в педагогічній спадщині

В. О. Сухомлинського

 

 

Савчук Марії

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………... 3-7

РОЗДІЛ 1.  ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ МОРАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ У ПЕДАГОГІЧНІЙ ТЕОРІЇ І ПРАКТИЦІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО ………………………………………………………………... 8-26

1.1. Сутність морального виховання та погляди на нього в педагогічній теорії і практиці ………………………………………………………………………………... 8-16

1.2.  Погляди на моральне виховання в педагогічні спадщині В.О.Сухомлинського…………………………………………………………………. 16-25

1.3.  Любов до дитини – як головна засада морального виховання В. О. Сухомлинського……………………………………………………………………… 25-26

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ ………………………………………………………... 27

РОЗДІЛ 2. ШЛЯХИ ТА ЗАСОБИ МОРАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ  В ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО В РОБОТІ СУЧАСНОЇ ШКОЛИ ………………………………………………………………………………. 28-41

2.1. Природа – невичерпне джерело морального виховання людини……….. 28-32

2.2 Музика, як невід’ємний засіб морального виховання людини…………... 32-34

2.3. Слово, казка – головні засоби морального виховання……………............ 34-38

2.4. Використання духовної спадщини В. О. Сухомлинського у сучасній початковій школі …………………………………………………………………….. 38-41

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ ………………………………………………………... 42

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………... 43-44

ДОДАТКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………..……… 45-46 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

«Виховуй у собі Людину – ось що найголовніше, інженером можна стати за п`ять років, учитись на людину треба все життя».

                                         В. О. Сухомлинський

Актуальність дослідження. На сучасному етапі становлення Української держави, за умови складного політичного і соціально-економічного її стану, особливо відчутний негативний вплив на сучасну школу таких суспільних явищ, як посилення аморальності, злочинності, зубожіння та інше, що призводить до знецінення освіти, падіння авторитету учителя, посилення агресивності, жорстокості, нігілізму підлітків. Аналіз цих деструктивних процесів у сучасному суспільстві дозволяє зробити висновок, що є небезпека виростити бездуховне покоління, не "обтяжене" інтелігентністю, порядністю, яке зневажливо ставиться до культурних цінностей та не прагне до здорового способу життя. Тому одним із актуальних напрямів виховного процесу сучасної школи є моральне виховання як цілеспрямована взаємодія з метою формування моральної свідомості особистості, її здатності до моральних дій, сходження до духовності.

В сучасних умовах існують і загострюються соціально-педагогічні суперечності: між високими темпами науково-технічного прогресу і недостатнім рівнем духовності людини, її гуманітарної культури; суперечності між становищем в державі та моральною біднотою населення.  Педагогічна наука сьогодні шукає засоби, спроможні ефективно впливати на подолання вказаних та інших суперечностей, протистояти негативним тенденціям, особливо відчуженню молоді від моралі, падінню духовності. На переформування особистості визначна роль надається вчителю, адже школа і вчителі повинні формувати особистість відповідно до вимог сьогодення.

Визначним учителем, педагогом, дитячим письменником початку ХХ ст. є В.Сухомлинський (1918 – 1970 рр.). Творчість В. Сухомлинського увійшла до історії вітчизняної педагогічної думки помітною сторінкою, його педагогічні, публіцистичні та літературні праці й учительський досвід значно вплинули на практичну діяльність школи, збагатили педагогіку України новими положеннями і думками.

Спадщина Сухомлинського має колосальне значення для українського національного виховання, яке передбачає цілеспрямований, систематичний, регульований педагогічний вплив, розрахований на прищеплення вихованцям любові до України, рідної мови й культури, утвердження в їхній свідомості відчуття етнічно-національної, духовної й мовної єдності, національну неповторність. Омельчук В. В. писав: «Перегортаючи сторінки його праць, не раз задаю собі питання: де Василь Олександрович брав час, де черпав здоров’я, натхнення, щоб подаруваим світовій педагогічній громаді стільки корисних праць? Що спонукало його до такої активної педагогічної діяльності? Звичайно любов до дітей, до своєї педагогічної професії» [10, С.122-124].

Коли Василя Олксандровича запитали: «Що було найголовнішим у вашому житті?» Педагог без роздумів відповів: «Любов до дітей» [22, с.7]

Ідеї В. О. Сухомлинського стають запорукою успіху багатьох учителів. Його по праву називають представником гуманної, людяної педагогіки. Це була людинна високих моральних чеснот. Саме вони і визначили педагогічний  успіх Василя Сухомлинського.

Педагог переконливо стверджував, що виховання гуманізму, людяності здійснюється через творення добра людям. Цій проблемі присвячено більшість робіт педагога. На його думку, ідея людяності насамперед реалізується через розвиток всіх потенціальних, інтелектуальних і фізіологічних можливостей особистості. Всебічно розвинена особистість втілює в собі повноту і гармонію сил, здібностей, пристрастей, потреб, які визначають моральну, ідейну, громадянську, розумову, творчу, трудову, естетичну, емоційну, фізичну досконалість. Педагог наголошував, що працюючи над втіленням в практику ідеї всебічного розвитку ніколи не можна досягти однакової межі інтелектуального збагачення, пізнання, духовного удосконалення. Ця нерівність визначається природою дитини, її родинним оточенням, соціальним середовищем. Зрештою цю нерівність відчувають і самі діти, і часто у них, особливо під впливом наслідків навчання, з'являється почуття меншовартості. Як гуманіст,  В.О. Сухомлинський засуджував діяльність учителів, яка призводить дітей до таких висновків. Кожна людина повинна бути щасливою, вважає педагог, і в цьому їй має допомогти школа. Духовне життя школи і її вихованців не повинні обмежуватися, вичерпуватися самими успіхами в оволодінні навчальною програмою. Для того, щоб сформувати культуру бажань необхідно, вважав В.Сухомлинський, навчити школярів азбуці моральної культури.

Це далеко не повний перелік проблем, які піднімав В.Сухомлинський. Ідеї педагога, які не знайшли свого повного застосування в свій час, значно вплинули на подальший розвиток педагогічної науки і практики – вони лягли в основу широкого руху «педагогіки співробітництва», популярного наприкінці 80 – на початку 90 рр. ХХ ст. Ці ідеї ввійшли органічною частиною в сучасну реформовану початкову школу.

Педагогічна спадщина В.Сухомлинського глибоко вивчається в багатьох країнах світу. Ідеї В.Сухомлинського набули широкого розголосу далеко за межами України. Науково-педагогічний та практичний доробок В. Сухомлинського постійно привертає увагу вітчизняних та зарубіжних науковців та освітян – М.Богуславського, Ван Тяньї, О. Дуди, О.Савченко, М. Ярмаченка та ін. Свідченням цього є створення Української асоціації імені Василя Сухомлинського (1991), Міжнародного товариства послідовників Сухомлинського (Німеччина, Марбур, 1990), Все китайського товариство прихильників В.Сухомлинського (1998). В Павлиській середній школі, що носить його ім’я, з 1975 р. функціонує педагогічно-меморіальний музей В.Сухомлинського.

Багатогранність педагогічних ідей В. Сухомлинського та співзвучність більшості його поглядів принципам Державної національної програми “Освіта (Україна ХХІ століття)” й зумовило вибір теми курсової роботи “ Ідеї морального виховання в педагогічній спадщині В. О. Сухомлинського та шляхи їх впровадження в сучасній початковій школі”.

Об’єкт дослідження –  педагогічна спадщина В.О.Сухомлинського.

Предметом дослідження є ідеї морального виховання в педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського.

Мета дослідження – розкрити роль і місце В.О.Сухомлинського в реалізації проблеми морального виховання особистості.

Відповідно до проблеми, об'єкта, предмета і мети дослідження, були визначені такі завдання:

• виявити  передумови формування світогляду й педагогічної позиції В.Сухомлинського;
• охарактеризувати основні напрями діяльності В.Сухомлинського;
• проаналізувати  місце морального виховання у педагогічній спадщині В.Сухомлинського;
• дослідити шляхи та засоби морального виховання в педагогічній спадщині В. О. Сухомлинського в роботі сучасної школи.

Методологічну основу дослідження становлять: біографічний (з’ясування ролі окремих особистостей, громадських діячів у формуванні світогляду та педагогічної позиції В.Сухомлинського); конкретно-пошуковий (теоретичний аналіз, синтез, систематизація та класифікація матеріалів, документів); хронологічний (дослідження діяльність вченого-педагога в динаміці й часовій послідовності); історико-ретроспективний (вивчення змісту і напрямів його педагогічної та громадсько-просвітницької діяльності).

Для розв'язання поставлених завдань і перевірки вихідних положень використовувався комплекс взаємодоповнюючих методів: історико-педагогічний аналіз творів В. О. Сухослинського, його попередників, наукових праць вітчизняних та зарубіжних дослідників; ретроспективний аналіз педагогічної спадщини педагога, архівних матеріалів, періодичної преси з даної проблеми; порівняння й співставлення світоглядних висновків ученого-педагога із сучасними психолого-педагогічними концепціями навчання і виховання; а також метод класифікації й узагальнення джерел.

Джерела дослідження: праці В. О. Сухомлинського; праці педагогів, філософів, психологів, методистів по проблемах морального виховання учнів; матеріали педагогічної преси досліджуваного періоду та сучасні наукові праці й статті.

Структура дослідження: Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків. Список використаних джерел включає 25 найменувань. Робота викладена на - 45 сторінках друкованого тексту.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1.  ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ МОРАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ У ПЕДАГОГІЧНІЙ ТЕОРІЇ І ПРАКТИЦІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО

 

1.1. Сутність морального виховання та погляди на нього в педагогічній теорії і практиці

 

Мораль розглядається у вузькому і широкому розумінні. Термін використовується вузько, коли враховуються інтереси лише своєї сім’ї, школи, жителів населеного пункту. У цьому випадку нерідко абстрагуються від деяких принципів загальнолюдської та національної моралі. У загальному аспекті мораль – це ідеї, принципи й закономірності, цінності орієнтації гуманних, демократичних відносин, які в конкретних умовах реалізуються у системі постійно вдосконалю вальних норм, процедур і правил діяльності та поведінки в інтересах усіх. Найвищий рівень моралі там, де впроваджуються й удосконалюються гуманні відносини повага і любов до людини, доброта, свобода рівність, верховенство народної культури, красивого у житті.

Центральним у понятті моралі є ставлення до людини і природи, до міжособистісних і суспільних відносин і самі гуманні відносини. У процесі спільної діяльності і гуманних відносин народжуються принципи, закони, норми та правила співжиття. Ними й регулюються відносини між людьми та природою в будь-яких ситуаціях.

Мораль - це система ідей, принципів законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні відносини між людьми за будь-якої життєвої ситуації на демократичній, миротворчій основі. Ідеали, принципи та закони моралі створюються і живуть віками в кожного народу, в кожному регіоні; в правилах і нормах поведінки вони конкретизуються, а у взаємовідносинах постійно вдосконалюються.

На всі випадки життя і практики, враховуючи індивідуальність кожного і кожної спільності людей, норми і правила розробити неможливо. Тому основними у взаєминах людей виступають принципи, закони, загальні правила.

У повсякденному житті вихованість особи оцінюється за різними ознаками і властивостями (залежно від їх цінності). Найчастіше її визначають рівнем володіння нормами і правилами поведінки, що традиційно склалися. У народних оцінках вихованість передусім оцінюється гуманізмом, здійсненими добрими справами та вчинками. Тому завданням морального виховання доброти, чуйності, готовності прийти на допомогу будь-якій людині у біді, здатність співчувати, виховувати внутрішню потребу жити та діяти за принципами загальнолюдської моралі

Систему моральних цінностей можна поділити на такі групи:

Абсолютно вічні — мають універсальне значення та необмежену сферу застосування і носять загальнолюдський характер (доброта, правда, любов, чесність, гідність, краса, мудрість, справедливість та ін.).

Національні — є значущими для одного народу і не завжди поділяються іншими народами. Наприклад, почуття націоналізму зрозуміле і близьке лише поневоленим народам і чуже тим, які ніколи не втрачали своєї незалежності. До цієї групи цінностей відносяться такі поняття, як патріотизм, почуття національної гідності, історична пам'ять тощо.

Громадянські — ґрунтуються на визнанні гідності людей і знаходять своє застосування в демократичних суспільствах. Це поняття прав і свобод людини, обов'язки перед іншими людьми, ідеї соціальної гармонії, поваги до закону тощо.

Сімейні — моральні основи життя сім'ї, стосунки поколінь, закони подружньої вірності, піклування про дітей, пам'ять про предків тощо.

Цінності особистого життя — мають значення щонайперше для самої людини, визначають риси її характеру, поведінку, її господарський успіх, стиль приватного життя тощо (О. Вишневський).

Неписані закони кодексу лицарської честі (козацька педагогіка) передбачають: виховання любові до батьків, рідної мови, вірності у коханні, дружби, побратимства, шанобливого ставлення до України; готовність захищати слабших, турбуватися про молодших, зокрема дітей; шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі; непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі і духовності; відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави; турботу про розвиток народних традицій, звичаїв, обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі; прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів; цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму, уміння завжди і всюди поступати благородно, шляхетно, виявляти інші чесноти.

Формуванню національної самосвідомості молоді сприяє чимало важливих сфер, з-поміж яких надзвичайно актуальними в сучасних умовах є: а) історія минулого нашого народу; б) рідна мова; в) народознавство; г) художньо-поетична література; д) гуманістичне виховання.

Слід розрізняти і означувати такі категорії, як мораль і моральність.

Мораль – це сукупність норм поведінки людей, що регулюють їх відношення до суспільства, нації, колективу, один до одного, підтримане особистим переконанням, традицією, суспільною думкою. Моральні норми складають основу моральності людини, але повністю її не визначають. Моральність включає моральні погляди, теорії, переконання, почуття, відношення людей, моральну поведінку.

Моральна свідомість школяра - одна із сторін суспільної свідомості її суб’єктивно-ідеальна форма, яка у вигляді уявлень і понять відображує реальні відношення і регулює моральну сторону його діяльності.

Моральні переконання – це пережиті та узагальнюючі моральні принципи, норми. Вони формуються в процесі активного й вольового оволодіти всім багатством моральної культури і стають керівництвом до дії особистості.

Моральні почуття виражають запити, оцінки, відношення, спрямованість духовного розвитку особистості. У результаті формування почуття в системі морального виховання з’являється емоційне відношення до того, що раніше було байдужим.

Моральні звички – це корисні для суспільства, стійкі форми поведінки (образ дії), які стають потребою людини і здійснюються в будь-яких ситуаціях і умовах.

Моральна спрямованість – це стійка суспільна позиція особистості, що складається в результаті світоглядної основи, домінуючих мотивів поведінки і проявляється як властивість особистості в різних умовах і обставинах.

Дитинство — центральна проблема педагогічної, психологічної, філософської науки. Важливість, значущість цього періоду для становлення особистості нині незаперечна. Складністю й багатогранністю феномену дитинства пояснюється різне трактування його багатьма дослідниками. Проте, попри суперечливість оцінок і суджень, дитинство завжди було, є і буде найбільшою соціальною цінністю, яку колись знало, знає і буде знати людство. Лімонченко В. В. стверджував, що дитинство «цілісно розкриває глибинну правду про людину, людську природу та сутність», воно є «одкровенням самої неосяжної глибини реальності» [7, с. 9].

Сучасний етап розвитку освіти в нашій країні може бути справедливо названий перехідним.

Сутність і специфіка особистісна зорієнтованого виховання найбільш чітко виявляються в його порівнянні з традиційним. Особливості виховання в масовій школі полягали в тому, що воно хоча й було за радянських часів соціократичним, проте це не означає, що в цій моделі абсолютно ігнорувалися індивідуальні запити і потреби учнів, але вони заохочувалися і задовольнялися лише у разі відповідності із загальнодержавними інтересами. А головним критерієм оцінки якості виховання вважалася політична орієнтація людини, її лояльність, а не індивідуальний особистісний розвиток. Хоча і в часи соціократичної школи виникали і роз вивалися, здійснюючи значний вплив на масову практику, осередки гуманістичної педагогічної культури. Мова йде про видатного педагога-гуманіста В.О. Сухомлинського. Виховання у нього — це творення щастя кожного вихованця. Писав: «Виховання полягає в тому, щоб уміло, розумно, мудро, тонко, сердечно торкнутися до кожної із тисячі граней, знайти ту, яка, якщо її як алмаз шліфувати, засяє неповторним сяйвом людського таланту, а це сяйво принесе людині особисте щастя. Відкрити в кожній людині її, тільки її неповторну грань — у цьому полягає мистецтво виховання» [12, с. 210].

Тому під час розробки доцільних гуманістичних технологій організації соціально-педагогічної роботи з метою реалізації особистісно-зорієнтованого виховання школярів керуються такими концептуальними положеннями:

- Освіта - це передусім становлення людини як неповторної індивідуальності, з притаманною їй високою духовністю. Впроваджувати соціальну роботу з процес виховання молодших школярів - означає допомогти їм стати суб'єктом куль тури, навчити життєтворчості.

— Гуманне ставлення до дитини (Ш.А. Амонашвілі). Соціальний педагог з оптимістичною гіпотезою підходить до дітей, ставиться до них як до самостійних суб'єктів, які здатні удосконалюватися за власним бажанням і вільним вибором. Тобто, у кожної дитини у вчинках є особистісний сенс. Мета особистісно зорієнтованої педагогіки не сформувати і навіть не виховати, а знайти, підтримати, розвинути у людини і закласти у неї механізми самореалізації, саморозвитку, адаптації, саморегуляції, самозахисту, самовиховання та інші, необхідні для становлення самобутньої особистості, діалогічної і безпечної взаємодії з людьми, природою, культурою, цивілізацією.

- Положення парадигми особистісно зорієнтованої соціально-педагогічної роботи пов'язане з визначенням її людино творчих функцій. Найважливіша з них — гуманітарна, суть якої полягає у збереженні і відновленні екології людини: її тілесного і духовного здоров'я, сенсу життя, особистої свободи, моральності. Для цього у кожного учня необхідно закласти механізми розуміння, взаєморозуміння, спілкування, співробітництва.

Не менш важливою виступає культуротворча функція, яка забезпечує збереження, передачу, відтворення і розвиток культури засобами виховання (механізм культурної ідентифікації — встановлення духовного взаємозв'язку між собою і своїм народом, переживання почуття належності до національної культури, інтеріоризація (визнання як своїх) її цінностей, побудова власного життя з їх врахуванням. Важливою функцією педагогіки виступає соціалізація, тобто забезпечення засвоєння і відтворення індивідом соціального досвіду, який свідчить про нормальне, безболісне входження людини в життя суспільства.

Базою розвитку особистісно зорієнтованих педагогічних технологій, на думку О.В. Бондаревської, виступає діалогічна концепція культури Бахтіна — Біблера, в якій обґрунтована ідея все загальності діалогу як основи свідомості людини [3, с. 12].

Библер B.C.  переконував: «Діалогічні відносини — майже універсальне явище, що пронизує людську мову, всі відносини і прояви життя людини, взагалі все, що має сенс і значення. Де починається свідомість, там має місце діалог» [2, с. 56].

Характер морального виховання (за умов переважання особистісно зорієнтованого виховання) залежить від позиції педагога й учня. Про це писав К.М. Вентцель, проектуючи діяльність педагога у «Будинку вільної дитини». Він вказував на те, що педагог не повинен панувати над дітьми, повчати. Бажано, щоб запитували, говорили більше самі вихованці. «Необхідно, щоб діти весь час були активними, а не «мучениками науки», — тоді процес моральної освіти значно виграє». Актуально в плані технології особистісно зорієнтованої педагогіки звучить сутнісна характеристика основного методу, рекомендованого Вентцелем для виховання вільної людини: «Цей метод повинен бути методом вивільнення в учня творчих сил, шляхом пробудження і підтримки в нього прагнення до пошуків, творчості, самовдосконалення, методом приведення дитини до стану найбільшої активності» [4, с. 96].

В. Нестеренко цілісний образ категорії дитинства виводить із трьох взаємопов'язаних складових: 1) дитинство — це дитячий спосіб ставлення до світу, який характеризується яскравістю, безпосередністю, емоційністю, «гостротою переживань недієвості буття». У цей період дитина «відкрита для смислоосягнення й смислоутворення»; 2) дитинство - це світ відкриттів, бо дитина за своєю природою дослідник, відкривач світу, для неї всі події відбуваються вперше. Звідси і глибокі враження, які залишаються на все життя людини; 3) дитинство — форма авансування суто людського ставлення до світу (відкритість, відвертість, довіра, неупередженість). Така позиція відзначається не реалістичністю. «Не практична дитяча довіра у своєму сутнісному вимірі являє собою постійний потенціал моральності й людяності та їх своєрідний «гормон зростання» [8, с. 67].

Науковими працями багатьох сучасних вчених репрезентований соціально-педагогічний підхід до педагогіки з дітьми молодшого шкільного віку. Сучасна наукова думка України пропонує педагогіку і психологію життєдіяльності, яка наголошує: «Ставтесь до дитинства серйозно! У житті немає чернеток і пауз, немає підготовчих періодів. У кожний конкретний момент свого життя дитина або реалізує, стверджує, або заперечує сама себе!» [13, с. 125].

Природа дитини така, що вона прагне до самоздійснення. Звідси і завдання, яке несе педагогіка і психологія життєтворчості, — створити людину-творця, здатну само реалізувати себе. Завдання дорослих (батьків, педагогів) — допомогти їй у цьому.

У природному прагненні дитини до подорослішання вбачає суть і зміст дитинства Ш. Амонашвілі. «Дійсне дитинство, — пише він, — є процес подорослішання дитини. Дитинство завершується тоді, коли це прагнення до по дорослішання гасне» [1, с. 169].

Отже, дитинство — рухома, постійно змінювана система. У культурному суспільстві, де дитину оточує з раннього віку благодатне педагогічне середовище, збільшується дистанція процесу розвитку, а, отже, і дитинство розширює свої часові межі.

Розвиваючи ідею цілісності дитинства, Б.Ельконін виходить із трьох категоріальних конструкцій: 1) ідеальної форми — образу досконалої дорослості; 2) подієвості — засобу феномену образу дорослості; 3) посередництва — пошуку і побудови цього засобу. Щодо категорії «подієвості» Б.Ельконін пише: «Дорослий і дитина повинні відбутися в події ідеальної форми, а подія ідеальної форми як подія, а не як факт і не як випадок — це і є подія подорослішання, подія вдосконалення» [25, с. 8].

Цікавою, на наш погляд, є думка Р. Овчарова, який вважав, що молодший шкільний вік — це період життя людини, в якому закладаються основи особистісної «активності і особистісні властивості, цінності, що визначають якість» подальшого життя людини. Але разом з тим це і «життєвий досвід, коли людина і як, людина, і як особистість найменше захищена від соціального, психологічного і фізіологічного насильства» [9, с. 25]

Окремо слід виділити наукову позицію Є. Субботського щодо розуміння сучасного дитинства. Він вичленовує у сучасному дитинстві три компоненти: 1) відношення світу дорослих до дитини; 2) засоби навчання і виховання; 3) періоди психічного роз витку з характерними для них провідними видами діяльності. Таке поєднання, на його думку, утворює цілісність дитинства.

Дитинство, за його визначенням, — це складний організм, в якому кожна клітинка виконує своє, тільки їй притаманне завдання, робить свій внесок у життя цього організму, який виник колись і, поступово ускладнюючись, досяг стану, в якому ми його бачимо нині. Це організм, який має свою історію [16, с. 5].

Здійснивши аналіз наукових джерел, я дійшла висновку, що багато вчених саме молодшій шкільний вік називають другим (і останнім) періодом дитинства. Цей поділ, на думку А. Богуш, бере початок з етнопедагогіки, оскільки більшість людей до першого дитинства відносять дошкілля — період веселого, безтурботного, райдужного життя до школи. Друге дитинство, тобто молодший шкільний вік в народі порівнюють з «похмурим дощовим днем». Тобто граничною межею дитинства виступає перехід дитини у підлітковий вік. У цей період дитина робить спроби пристосуватися до вимог оточення через виправлення (І.Бех, Л.Рувінський, А.Соловейчик), які викликають негативну реакцію у дорослих. Головною особливіс тю дитини у цей час виступає зміна конкретної форми поведінки, тобто зовнішні прояви, а не якості особистості. На їх думку, дитина ще не в змозі усвідомити свої якості.

У підручниках з вікової психології знаходимо: молодший шкільний вік має конкретно-історичну своєрідність. Підручник завжди узаконює думку дорослих, і це перемога, бо «в дитині нарешті визнана, так би мовити «історична фігура». [5, с. 76].

Моральне виховання включає: принципи, норми, правила моралі та прогресивні традиції, які становлять частину духовного життя народу.

В Україні – це народні традиції, шанобливе ставлення людей до Батьківщини, праці, дітей до батьків, молоді до людей похилого віку, бережливе ставлення до природи, ідеали національних історичних героїв, видатних осіб.

Моральне виховання учнів відбувається в сім’ї, школі, у середовищі товаришів, на вулиці. Найбільш організовано і цілеспрямовано цей процес протікає в школі.

Дієвість моралі проявляється в тому, що те, що суспільство вважає необхідним і справедливим, повинно стати особистісно необхідним, тобто основою поведінки особистості. Моральне виховання не зводиться лише до засвоєння норм і правил поведінки, а спрямоване на формування таких моральних якостей, як патріотизм, національна гідність, дружба, повага, обв’язки, вдячність, скромність та ін.

Моральне виховання в школі вирішує такі завдання:

• формування моральних понять, поглядів, переконань;
• виховання моральних почуттів;
• виховання навичок і звичок моральної поведінки, набуття учнями досвіду моральних відносин.

Моральне виховання – це виховання діяльністю школи і сім’ї, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм, принципів моралі, участь у практичній діяльності.

 

 

1.2. Погляди на моральне виховання в педагогічні спадщині   В.О. Сухомлинського

 

 В розробку проблеми морального виховання вагомий внесок зробив відомий    педагог В. О. Сухомлинський.

Найбільш плідним у творчому житті В. Сухомлинського звичайно був період  другої половини 50-х – 60-х років ХХ століття. У цей період формувалась нова радянська ідеологія і мораль. У цих умовах В. О. Сухомлинський розпочинає поглиблено цікавитися питаннями морального виховання, котрі у той час були практично нерозробленими у педагогіці.  Під духовно вихованою людиною В.Сухомлинський розумів високоморальну, гуманістично спрямовану,  фізично досконалу, естетично розвинену особистість, віддану своєму народові, своїй Батьківщині, яка не є байдужою до горя й біди інших людей, яка співчуває іншому та в разі потреби надає йому допомогу. Василь Олександрович уважав, що гуманістичні цінності, виведені із природи людини, універсальної для усіх епох і культур, поєднуються з цінностями, властивими конкретним епохам і культурам. Серед духовних цінностей важливе місце займає категорія моральності. Разом з тим моральність може переходити в мораль, так само як мораль у моральність. Обравши шлях гуманістичної педагогіки, філософсько-педагогічні погляди В. О. Сухомлинського помітно відрізнялись від загальноприйнятих, не збігались з офіційною доктриною формування особистості.

Мораль – це продукт не лише економічних, але й ідеологічних, психологічних, сімейних та інших відношень. У ній відображаються духовні цінності та ідеали суспільства. Під мораллю В.О.Сухомлинський розумів специфічну форму усвідомлення людиною дійсності таких складних психічних структур і утворень як совість, почуття моральної відповідальності, поняття про добре і зле. Вихідними у моралі у вченого є не норми та правили, а моральні цілі та цінності. Так як правила та норми, на думку вченого, виступають засобами досягнення моральних цілей, способами досягнення добра. Моральне виховання – це виховання самої людини в її цілісності.

Моральне виховання поряд із змінами суспільного життя виконує свої специфічні функції як процес цілеспрямованого впливу на людину з метою залучення її до накопиченого суспільством морального досвіду, до встановлених у ньому норм моральної поведінки, виховання у людей відповідних моральних якостей. В.О.Сухомлинський в основу морального виховання особистості поклав не ідеологію, а організовану й цілеспрямовану діяльність спрямовану на формування у дітей, молоді моральної свідомості, моральних почуттів, навичок і звичок поведінки.    

Його хвилює важкий процес формування особистості дитини, а в першу чергу – його моральний початок як основи гармонійної, всебічно розвиненої державної особистості. За його словами – гармонійно, всебічно розвинена особистість – не може бути без міцного морального стрижня. За судженнями В. О. Сухомлинського у дітях необхідно виховувати перш за все людяність.

Метою виховання, за словами ученого, – є Людина – її всебічний розвиток, світлий розум, високі ідеали, чисте, шляхетне серце, золоті руки; її особисте щастя. Особливим засобом виховання Людини О. В. Сухомлинський вважає колектив, «засіб могутній, але не всесильний». Людина – не абстрактна істота. Людина – це внутрішній світ особистості, держава, суспільство. Виховання людини відбувається у людському суспільстві, і від того, наскільки яскраво у ній відображений світ людини залежить ефективність спеціальних, передбачених засобів виховної роботи. Моральна вихованість складається у тому, що людина прагне робити добро іншим та активно бореться проти зла.

Моральне виховання учнів повинно базуватись на почутті справедливості, а за словами ученого справедливість – це основа довіри дитини до вихователя. Василь Олександрович вважав, що у процесі виховання значущу роль відіграють взаємини вчителя й учня. Тому вчитель повинен бути уважним, доброзичливим та зацікавленим. Учитель у першу чергу, як уважав В. О. Сухомлинський, повинен уміти пізнавати духовний світ дитини, розуміти в кожній дитині «особисте».

Важливим засобом морального виховання дітей Василь Олександрович вважав слово, а мовну культуру людини – дзеркалом духовної культури. Слово не тільки носій інформації, зазначав він, воно – іскра, від якої розгоряється полум’я інтересу, вікно в незвідане, тому має бути яскравим, образним, барвистим і точним. Слово в руках учителя – найтонший і найголовніший його інструмент. Він неодноразово наголошував, що багато шкільних конфліктів, які нерідко закінчуються великою бідою, починаються з невміння учителя спілкуватися з учнями. Обстоюючи високу мовну культуру кожного педагога, Василь Олександрович зазначав, що вихователь має вибирати з мовної скарбниці саме ті слова, що відкривають шлях до людського серця, неповторного, не схожого на інші. Щоб виховувати словами, треба розвивати у вихованців сприйнятливість до слова [11, с. 28-30].

З погляду В. О. Сухомлинського, мова – то бездонна криниця, але треба дбати, щоб вона завжди була чистою і багатство рідної мови було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя. Його стаття «Джерело невмирущої криниці» - палкий заклик до учителів плекати рідну мову, високо нести слово, як могутнє знаряддя освіти й виховання любові до Батьківщини, рідної землі [15, с.8]. Краса і велич, сила і вразливість рідного слова є найважливішим засобом впливу на дитину, облагородження її почуттів, душі, думок і переконань.

Новою в теорії В. О. Сухомлинського, що викликала широкий відгук, була ідея зближення школи та родини, як він це називав –  «співдружність родини та школи». У статтях до батьків, в інших роботах автор пропагував ідею повернення педагогічної відповідальності у родину. Він писав, що не тільки школа виховує й дає освіту, а й родина, при чому з першого дня існування дитини вона виконує ці ж функції. Тому родина та школа повинні розвиватись разом. В.О.Сухомлинський закликав до педагогічної освіти не тільки дітей і вчителів, а й батьків. Педагог із цього питання писав, що гармонійний, усебічний розвиток можливий тільки там, де два вихователі – школа й родина – не тільки діють заодно, ставлячи перед дітьми одні й ті ж вимоги, а й є однодумцями.

Василь Олександрович  виділяє два джерела морального виховання. Перше джерело – це навмисна, спеціально організована виховна робота: слово вчителя, різноманітні моральні, трудові, творчі стосунки у колективі, передача молодому поколінню моральних цінностей, що створені, добуті, завойовані старшими поколіннями. По-друге – людські стосунки, котрі ніхто спеціально не створює для виховання, але які завжди оточують дитину та є сферою, що розкриває зміст моральних понять, істин. Ці стосунки, на жаль, у виховних планах шкіл не числяться як засіб виховання, але чим більше думають про них дорослі, тим більше вони виховують. Середовище, що оточує дитину та постійно, на кожному кроці виховує її, включає у себе не лише людей, але й речі, погляди, звички, судження, наміри.

Слід зауважити, що думки про суть моральної і духовної деградації молодого покоління не залишала Василя Олександровича до кінця життя. У своїх листах він пише, що його все більше турбує питання «чому підлітки, юнаки і дівчата стають морально нестійкими». А у листах від батьків та учителів усе частіше говориться про «злочини неповнолітніх». До чого іде наше суспільство? Який злий дух випускає на екрани (теле- і кіно-) фільми, в яких вбивства – все одно що раніше рукостискання. Сказано в кінці 60-х років, а здається, що сьогодні. Після 1961 року в усіх своїх працях учений поглиблює і розширює проблематику морального виховання, яка стає головуючою у його творчості, зокрема у книгах «Серце віддаю дітям» (1968), «Народження громадянина» (1970), «Методика виховання колективу» (1971), «Розмова з молодим директором школи» (1973), «Сто порад учителеві» (1984) та ін. Ці ідеї він розвивав наприкінці 60-х років, хоча майже усі книги були опубліковані після його смерті у 1970 році.

В. О. Сухомлинський розглядав творчу діяльність учня не лише як вищу форму активності й самостійності, а й як найбільшу радість у духовному житті людини, за допомогою чого відбувається моральне виховання: “Творчість відкриває в дитячій душі ті куточки, в яких дрімають джерела добрих почуттів” [21].

Якщо викладач прагне плідного співробітництва з учнями, він повинен дійсно контактувати з ними: чути їх слова, признавати значущість їх занять та цінність їх часу тощо. Гуманістичне навчання та виховання неможливе без активного використання форм співробітництва в процесі навчання. Конфлікти між дітьми – це переважно результат не сформованості навичок колективної роботи, низької культури спілкування. Так склалося, що для більшості педагогів колективний спосіб навчання асоціюється тільки із фронтальним опитуванням, самостійною, контрольною роботою, яку веде клас. Але в цих умовах спрацьовує тільки формула “кожний за себе” і абсолютно відсутні складові не тільки навчання, а й усього життя людини, як взаємодопомога, взаємообмін, взаємооцінка тощо. А.С. Макаренко наполягав, що виховання у колективі зовсім не значить нівелювання дітей, підгін під загальний шаблон тощо. Сенс виховання у колективі, на його думку, у розвитку особистості дитини. Цей бік колективізму й досліджує та розробляє також В.О.Сухомлинський. Для Сухомлинського шлях до багатства духовного життя є дуже складним: від індивідуального “внеску” кожного вихованця – до загального “багатства” колективу, від нього – до впливу на індивідуальне духовне багатство – і знову до збільшення приватного “внеску” у загальний фонд. І так до нескінченності.

Там, де тільки бачать одне відношення: вплив колективу на особистість – там Сухомлинський установлює двосторонні відносини, говорить про вплив особистості на колектив.

Особливої ваги набувають такі слова В. О. Сухомлинського: “Одним із небезпечних джерел морального інфантилізму є те, що знання беруться в готовому вигляді, а основна розумова діяльність при цьому – заучування. Запобігання цій небезпеці – в набуванні знань. Навчання стає працею за тієї умови, коли учень самостійно добуває знання” [14, с. 89].

В. О. Сухомлинський затверджує, що «сила виховничого колективу починається з того, що є в кожній окремій людині, які духовні багатства має кожна людина, що вона привносить у колектив, що дає іншим, що від нього беруть люди» [19, с. 342]. Виділивши та обґрунтувавши найважливіші частини навчально-виховного процесу, Сухомлинський, однак, не відводить їм назавжди встановленого місця: учитель - керівник, колектив - засіб, вихованець - об'єкт. Логіка взаємодії цих трьох компонентів динамічна, по-справжньому діалектична, як і вся педагогічна система В. О. Сухомлинського. Навчально-виховний процес відбувається в школі. Ми бачимо, як Василь Олександрович йде від незвичайної «школи під блакитним небом», школи природи і почуттєвого, емоційно-конкретного сприйняття світу до школи як соціального інституту, що «не можна представляти в штучно створеній обстановці ідеологічної стерильності. Навколо підлітків кипить складне і суперечливе життя: часто воно виявляються на перехресті ідейних впливів. Потрібно не укривати від чужих ідейних впливів, а зіштовхувати з ними, примушувати допитливу думку до самостійного аналізу життєвих явищ і ситуацій» [14, с. 89]. Перевіркою ефективності виховання і важливою життєвою школою виступає вся наша дійсність. В.О.Сухомлинський був прихильником ранньої соціалізації дитини, його раннього прилучення до моральних і духовних цінностей суспільства: «Пізнання дитиною навколишнього світу і самого себе не повинно бути однобічним. Пізнаючи світ і самих себе, діти зобов'язані по крупинці пізнавати свою відповідальність за матеріальні і духовні цінності, створені старшими поколіннями» [19, с. 187],- писав педагог. На сторінках трилогії розкриваються головні, на думку Сухомлинського, умови виховання: пізнання, емоційне сприйняття, спілкування і діяльність - у їх діалектичному взаємозв'язку. Педагог досліджуючи механізми пізнання - мотиви, емоції, стимули - уключив їх у систему активної педагогічної дії. Особливе значення у вихованні Василь Олександрович додавав емоційним переживанням. Він вважав, що «емоційна насиченість процесу навчання, особливо сприйняття навколишнього світу, - це вимога, висунута законами розвитку дитячого мислення» [19, с. 39].

У працях «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина» і «Лист до сина» приділено багато уваги складному і багатоплановому процесу спілкування як педагогічної категорії.

У Павливській школі Сухомлинський зумів створити дружний дитячий колектив, у якому діти турбувались один про одного, відвідували хворих, допомагали відстаючим. Поступово у Сухомлинського та його колег створилася велика педагогічна ідея, що дитячий колектив тільки тоді стає силою, що виховує, коли він підвищує кожну людину, затверджує у кожній почуття власної гідності, поваги до себе.

Сухомлинський писав: «У виховній роботі було багато спеціально створених, передбачених, «побудованих» людських відносин, що мали своєю метою затвердити в душах вихованців повагу до людини як до вищої цінності, щоб з дитинства людина була другом, товаришем, братом для іншої людини» [19, с. 245]. В роки дитинства, вважав Василь Олександрович, це особливо дієво, адже в 6-11 років закладаються основи моральних якостей особистості. У вихованні підлітка емоційна ситуація зберігає своє значення і здобуває риси самостійної дитячої творчості з яскраво вираженим емоційним фарбуванням. «Для емоційної ситуації, - відзначає педагог, - характерна діяльність, що виражається в щиросердечних поривах, - діяльність немов би стихійна, ніяким задумом не спонукувана: моральні цінності, придбані раніш, вступають у дію. Діяльність, що не передбачається заздалегідь і не підготовляється, а виникає під впливом обставин, є одночасно і проявом визначеної емоційно-моральної культури - засобом подальшого розвитку, поглиблення шляхетних людських пристрастей» [19, с. 436]. У праці «Народження громадянина» Василь Олександрович дає загальну характеристику емоційних ситуацій і розкриває методику виховної роботи в чотирьох із запропонованих їм типів педагогічних ситуацій. Ціль усієї педагогічної діяльності Сухомлинський бачить у вихованні всебічно розвитої гармонійної особистості, у розквіті всіх її сторін, розвитку продуктивних сил, суспільних відносин і виховання робить це можливим. У трилогії ця мета конкретизується з урахуванням специфічних особливостей кожного віку.

Ціль початкової школи - «навчити дітей учитися», сформувати почуття любові до Батьківщини, свого народу, ненависті до її ворогів, допомогти дітям усвідомити свої творчі сили і здібності, тому що «у цьому усвідомленні - сама сутність формування особистості» [19, с. 216]. В. О. Сухомлинський вважав важливим якомога раніше ознайомити дітей з моральними основами нашого суспільства, сформувати позитивне до них відношення, викликати загострений інтерес до понять добра і зла, організувати виховний процес так, щоб участь, щирість, співпереживання, співчуття, людяність виявлялися в діяльності. Коли школяр вступає в вік отроцтва, школа, вихователь, суспільство, зберігаючи і розвиваючи те, що закладено в дитинстві, формують громадянина, для якого «моральні, політичні ідеї ... перетворюються в норми і правила поведінки. Тепер у центрі уваги педагога – питання формування ідейності, громадянства, світогляду, почуття громадського обов'язку, виховання культури почуттів, працьовитості, відповідальності перед колективом і своєю совістю, розвитку здатності до самооцінки, самовихованню, поваги до людської особистості, збереження багатства кожної індивідуальності. Вступивши в життя, кожен юнак і кожна дівчина на ділі повинні застосовувати отримані знання, зайняти активну життєву позицію, боротися зі злом, неправдою, зрадництвом. «Ідейність без людської пристрасті, - пише Василь Олександрович, - перетворюється у святенництво. Є в нашому суспільстві багато «борців за правду», «шукачів істини», які не проти «викрити» зло, а бореться з ними нехай міліція. Ці демагоги, пустодзвони приносять багато шкоди. Задача полягає не в тому, щоб побачити зло і привселюдно сказати про нього, а в тому, щоб перебороти зло. Іноді треба не говорити, а діяти без розмов» [19, с. 495]. Усі ці гуманістичні положення, розвиті Сухомлинським, розглядаються педагогічною наукою як новий крок у рішенні актуальних проблем виховання. Василь Олександрович створював свої добутки в жанрі педагогічної публіцистики, вносячи в роботи багатий педагогічний досвід свій і своїх колег, правдиві життєві ситуації, індивідуалізовані образи, елементи фольклору. Показова в цьому відношенні книга «Серце віддаю дітям». Головними засобами педагогічного впливу тут виступає природа, мова, творчість, праця: «...Дитина по своїй природі - допитливий дослідник, відкривач світу. Так нехай перед ним відкривається чудесний світ у живих фарбах, яскравих і трепетних звуках, у казці і грі, у власній творчості, у красі, що надихає його серце, у прагненні робити добро людям» [19, с. 35 - 36],- писав Сухомлинський.

 У книзі «Серце віддаю дітям» широко представлена дитяча творчість як засіб і результат виховання.    Створення казок, тонкі спостереження над природою, уміння передати відчуття свого нерозривного зв'язку з навколишнім світом - у цьому Василь Олександрович бачив злиття творчого сприйняття з аналізом, з міркуванням, з моральним, цивільним змістом. «Треба піти з дітьми до живого джерела думки і слова, домогтися того, щоб представлення про предмет, явище навколишнього світу ввійшло через слово не тільки в їх свідомість, але й у душу і серце. Емоційно-естетичне фарбування слова, його найтонші відтінки - от у чому життєдайне джерело дитячої творчості» [19, с. 177].

В. О. Сухомлинський говорив про те, що необхідно займатись моральним вихованням дитини, навчати “вмінню відчувати людину”.

Педагог стверджував: “Ніхто не вчить маленьку людину: “Будь байдужим до людей, ламай дерева, попирай красу, вище за все став своє особисте”. Все діло в одній, в дуже важливій закономірності морального виховання. Якщо людину вчать добру - вчать уміло, розумно, вимогливо, в результаті буде добро. Вчать злу (дуже рідко, але буває і так), в результаті буде зло. Не вчать ні добру, ні злу - всеодно буде зло, тому що і людиною її треба зробити ”[19, 205].

Сухомлинський вважав, що непорушна основа морального переконання закладається в дитинстві і ранній юності, коли добро і зло, честь і безчестя, справедливість і несправедливість доступні розумінню дитини лише при умові яскравої наглядності, очивидності моральної суті того, що вона бачить, робить, спостерігає.

Спадщина Сухомлинського має колосальне значення для української школи, яка передбачає цілеспрямований, систематичний, регульований педагогічний вплив.  Вона  особливо близька нашому сучаснику своїм зв'язком з проблемою виховання людяності у молодого покоління, з долею народу, якому він присвятив усі свої духовні поривання, помисли і творчі пошуки.

 

1.3. Любов до дитини – як головна засада морального виховання В.О. Сухомлинського

 

Коли Василя Олександровича запитували «Що було найголовнішим у вашому житті?» Педагог без роздумів відповідав: «Любов до дітей»[10, с. 122].

Любов до дитини і віра в неї – це, образно кажучи, повітря, на якому тримаються крила ласки і лагідності. Сухомлинський пише: «Хай звучить у наших школах лагідне слово. Торкаймося ласкою дитячого серця. Бережімо людську гідність, утверджуймо в людині повагу до самої себе, виховуймо тонку чутливість до добра і зла. Як зелений листок тягнеться до сонця, так і душа вашого вихованця хай тягнеться до ласки і добра. Не бійтеся бути ласкавим!» [17, c. 358-359].

В. О. Сухомлинський стверджував: «Педагог без любові до дитини – це все одно, що співець без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття коліру».

Любити дітей - значить затверджувати їхню неповторність, унікальність не на словах, а на ділі, уміти побачити їх гарними і вселити їх, що вони гарні.

На думку В.О. Сухомлинського, єдина реальна рушійна сила виховання - прагнення дитини бути гарним. Називаючи дитину брехуном, ледарем, грубіяном (батьки, вчителі адже принципові і недоліків не терплять), ми зосереджуємо її на недоліках, і вона думає: «Я й справді - незначність...», тим самим ми виховуємо брехунів, ледарів, грубіянів, слабких, невпевнених у собі людей.

Любити дітей - значить уміти виразити любов у ласкавому слові, що схвалює посмішкою: «У тебе обов'язково вийде, ти - розумниця, постарайся ще...». Потрібно бути терплячим, не відповідати лайкою на брутальність роздратованого підлітка, на його неслухняність, неохайність, знать, що негайна «віддача» у вихованні неможлива.

Складністю й багатогранністю феномену дитинства пояснюється різне трактування його багатьма дослідниками. Проте, попри суперечливість оцінок і суджень, дитинство завжди було, є і буде най більшою соціальною цінністю, яку колись знало, знає і буде знати людство. Тому педагог, працюючи з дітьми, має не тільки адекватно сприймати і розуміти дитинство, але й зберегти і відтворити «дитинний стан» — дитинний стан самого себе. За визначенням В. Лімонченко, «це такий стан людської душі, що характеризується справжньою безпосередністю і самоцінністю, свіжістю світосприйняття, здатністю щиро дивуватися і запитувати, цілісністю проявів життя, відсутністю утилітарної зацікавленості, готовності до іманентного самоперетворення, до самозміни, непримусовістю діяльності та спілкування, глибиною переживань» [7]. У педагогіці ця ідея була втілена та творчо розвинена у теоретичних наробках та практичній діяльності відомих педагогів-практиків В.Сухомлинського,  Я. Корчака, а також підтримана сучасними педагогами-вченими Ш.Амонашвілі, О.Захаренком. Тобто педагог має піднятися до дитини, не опуститися, а саме піднятися, дорости до дитини, «піднестися над самим собою».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

Аналізуючи сучасне суспільство, можна зробити висновок, що є небезпека виростити бездуховне покоління, не "обтяжене" інтелігентністю, порядністю, яке зневажливо ставиться до культурних цінностей та не прагне до здорового способу життя. Тому одним із актуальних напрямів виховного процесу сучасної школи є моральне виховання як цілеспрямована взаємодія з метою формування моральної свідомості особистості, її здатності до моральних дій, сходження до духовності.

В розробку проблеми морального виховання вагомий внесок зробив відомий    педагог В. О. Сухомлинський. Заслуговують на увагу його думки, що головне завдання вчителя початкових класів вчити учнів азбуки моралі, формувати у них загальнолюдські якості, прищеплювати любов до України, рідної мови й культури, утверджувати в їхній свідомості відчуття етнічно-національної, духовної й мовної єдності, національну неповторність.

Метою виховання, за словами ученого, – є Людина – її всебічний розвиток, світлий розум, високі ідеали, чисте, шляхетне серце, золоті руки, її особисте щастя. Засобом морального виховання дітей Василь Олександрович вважав слово, а мовну культуру людини – дзеркалом духовної культури.

Новою в теорії педагога, що викликала широкий відгук, була ідея зближення школи та родини, як він це називав  –  «співдружність родини та школи».

Слід зауважити, що думки про суть моральної і духовної деградації молодого покоління не залишала Василя Олександровича до кінця життя. У своїх листах він пише, що його все більше турбує  питання «чому підлітки, юнаки і дівчата стають морально нестійкими».

Коли Василя Олександровича запитували «Що було найголовнішим у вашому житті?» Педагог без роздумів відповідав: «Любов до дітей».  Він писав: «Педагог без любові до дитини – це все одно, що співець без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття коліру».

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ШЛЯХИ ТА ЗАСОБИ МОРАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ  В ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО В РОБОТІ СУЧАСНОЇ ШКОЛИ

 

2.1. Природа – невичерпне джерело морального виховання людини

 

В.О. Сухомлинський надзвичайно любив природу, тому в численних своїх працях пропагував вивчення природи як величезного значення виховний фактор. Природа сама собою не виховує. Марно було б, залишивши людину наодинці з природою, чекати, що вона під її впливом стане розумною, морально прекрасною, доброю і непримиренною до зла. Виховує тільки активне взаємодіяння людини з природою.

Багаторічний досвід навчально-виховної роботи переконує, що природа це не тільки об'єкт пізнання, не тільки сфера активної діяльності наших вихованців, а й частинка їх буття, взаємовідносин, всього ладу їх життя. Природа - величезної ваги виховний фактор, що накладає свій відбиток на весь характер педагогічного процесу. Природа як світ, в якому дитина народжується, пізнає навколишню дійсність і саму себе, полегшує виховну роботу і водночас ускладнює її, бо робить її багатшою, багатограннішою.

Постійне спілкування з природою і взаємодія з нею стає істотною стороною виховного процесу. Природа впливає на всебічний розвиток дітей.

Те, що людина любить природу, само по собі теж не є показником вихованості. Роль природи в моральному вихованні не можна перебільшувати, ідеалізувати, розглядати поза зв'язком з духовним світом людини. Виховна роль природи залежить від того, в ім'я чого живе людина, в чому вона вбачає добро і зло, до чого вона прагне, які її ідеали. Роль природи як вихователя в кінцевому підсумку визначається взаємодіянням людини з природою.

В.О.Сухомлинський писав: «Світ дитини - це насамперед природа, яка оточує її в дитинстві, піклування матері і батька, казка, пісня. Спогади про цей світ складаються на все наступне життя, надають емоційного забарвлення усім прагненням, помислам, поривам»[6, Т.1, с. 134].

Входячи в життя дитини з першими відчуваннями, сприйняттями, поняттями, уявленнями, природа стає для неї наочним мірилом цінностей, джерелом багатств. У цьому факті закладено величезні можливості становлення гармонійної, всебічно розвиненої людини.

Загалом він обґрунтовував роль природи в навчальному процесі за такими напрямками:

1. Активна діяльність учнів у пізнанні природи: „Світ природи стає невичерпним джерелом знань завдяки тому, що знання надходять у дитячу душу складним шляхом: через руки, через працю, через взаємовідносини з іншими людьми, через почуття і переживання, які забарвлюють діяльність”.

2. Спілкування з природою для розвитку розумових здібностей, допитливості, працелюбності: „... ми намагаємося якнайбільше ввести дітей у світ праці серед природи, саме там, де і в явищах природи, і в людській праці безліч проблем, питань, таємниць”.

3. Використання методів викладання і навчання учнів: „ ... так зване проблемне викладання і вивчення матеріалу починається в активній взаємодії з природою. Якщо я хочу, щоб мислення дітей було особливим, інтенсивним, щоб у них виникло багато запитань (а чим відкривається незрозумілого під час осягнення зрозумілого, тим допитливішою стає людина), ми ідемо з дітьми в сад, на ділянку, у теплицю і засукуємо рукава”.

Природа впливає на всебічний розвиток дітей.

У Павлиській середній школі збереження і примноження природних багатств стало провідною, головною стороною трудового життя учнівського колективу і кожної особистості. У цій школі „становлення колективу, власне, з того і починається, що дітей об'єднує піклування про живу природу. За традицією, яка склалася у школі, колектив першокласників закладає свою маленьку шкілку, доглядає за плодовими деревцями, посадженими першого року навчання. З першого року шкільного життя починається й догляд за полезахисними лісонасадженнями, які відіграють велику роль у малолісних районах Півдня. Уже в 10-11 років діти переживають перше громадянське почуття гордості, коли вони бачать цінності, створені їхніми руками: посаджені маленькі саджанці стають гіллястими деревами, плодові дерева й виноград починають плодоносити.”

У своїх працях „Павлиська середня школа”, „Школа і природа”, „Природа, праця, світогляд” та ін. В. О. Сухомлинський підкреслює, що в умовах сільської школи можливості взаємодії учнів з природою невичерпні, і головним спрямуванням їхньої діяльності має бути перш за все піклування про збереження родючості ґрунту. Посильна участь учнів у боротьбі з руйнівною стихією є школою громадянства, змужніння та господарництва, що, як зазначає педагог, вчить дітей пізнавати ціну праці, землі і хліба.

В. Сухомлинський стверджував, що проблемне викладання і вивчення матеріалу починається в активній взаємодії з природою. «Якщо я хочу, щоб мислення дітей було особливим, інтенсивним, щоб у них виникло багато запитань (а чим більше відкривається незрозумілого під час осягання зрозумілого, тим допитливішою стає людина), ми ідемо з дітьми на ділянку, в сад, у теплицю і засукуємо рукава»[20].

В.О. Сухомлинський широко використовував у своїй педагогічній роботі „уроки мислення” серед природи, які умовно можна поділити на два види:

- логічного типу, які спрямовані на формування системи наукових знань про закономірності розвитку природи і розвиток пізнавальних здібностей дітей („Живе і неживе”, „Неживе пов'язане з живим”, „Все в природі змінюється”, „Сонце - джерело життя”);

- художнього типу, що сприяли розвиткові естетичних сприймань, емоційної пам'яті, образного мовлення („Перший зимовий ранок”, „Світ квітів серед зими”, „Сонце після літнього дощу”, „Веселка над річкою”, „Дванадцять відтінків вбрання осіннього лісу - як їх назвати”).

В перший же день В.О. Сухомлинський повів своїх вихованців до школи під Блакитним небом. Він разом з дітьми пішов до виноградної лози, де у тихому, оточеному деревами куточку, розрослися виноградні лози. Заплівши металевий каркас, вони утворили зелений курінь. Всередині куреня земля вкрита ніжною травицею. Тут панувала тиша, звідси з зелених сутінок, весь світ здавався зеленим. Ми розсілися на траві.

- Ось тут починається наша школа. Звідси будемо дивитись на блакитне небо, сад, село, сонце.

Діти принишкли, зачаровані красою природи. Поміж листям звисали янтарні грона стиглого винограду. Дітям хотілося покуштувати цих смачних ягід. Буде й це, діти, але спочатку треба помилуватися красою. Діти дивляться навколо. Здається, що сад оповитий зеленим туманом, немов у казковому підводному царстві. Поверхня землі - поля, луки, дороги - немов тремтять у малахітовому тумані, на освітлені дерева сиплються сонячні іскорки.

- Сонечко розсипає іскорки, - тихо сказала Катя.

Діти не могли відірватися від світу, що зачарував їх, а я почав розповідати казку про сонце.

- Так, діти, - хороше сказала Катя, - „сонечко розсипає іскри”. Воно живе високо в небі. У нього є два Ковалі-велетні і золоте ковадло. Перед світанком Ковалі з вогняними бородами йдуть до Сонця, яке дає їм два пучки срібних ниток. Беруть Ковалі і залізні молотки, кладуть срібні нитки на золоте ковадло і кують, кують, кують. Вони виковують Сонечку срібний вінок, а з-під молотків розсипаються по всьому світу срібні іскри. Падають іскри на землю, ось ви й бачите їх. А ввечері стомлені Ковалі йдуть до Сонечка, несуть йому вінок; одягає Сонечко вінок на золоті коси і йде в свій чарівний сад - спочити. Сухомлинський пригощає дітей виноградом. Роздає дітям по дві гілочки: одну раджу з'їсти, а другу понести мамі, нехай і вона покуштує ягід. Діти виявляють неабияке терпіння: загортають грона в папір. А мене непокоїть думка: чи вистачить терпіння на всю дорогу від школи до хати?

На думку, В.О. Сухомлинського дитина за своєю природою - допитливий дослідник, відкривач світу. Так нехай перед нею відкривається чудовий світ у живих формах, яскравих і трепетних звуках, у казці та грі, в особистій творчості, в красі, що надихає її серце, в прагненні робити добро людям.

„Привести дітей на луг, сказати їм: “Подивіться, як красиво!” Діти можуть відповісти, що так, красиво, але це зовсім не означає, що їх чіпала ця краса. Сухомлинський розказує, що іноді доводиться чекати протягом років, поки раптом, в якийсь день, в якусь мить, при якихось збігах обставин і настроїв серце дитини затремтить, переповниться щастям… Треба чекати, вірити в дитину і тоді він полюбить прекрасне.” Відоме прислів'я: „Навчання і праця поряд йдуть”, але і навчання, і праця недалеко підуть - і вже, в усякому разі, казна-куди заведуть людину, - якщо поряд із ними не йде краса - третій з самих найважливіших елементів виховання. Від краси природи - до краси слова, музики і живопису. Слово і книга - головний засіб естетичного виховання в школі. Сухомлинський не агітує за естетичне виховання. Він показує, що без естетичного виховання взагалі ніякого виховання немає.

 

2.2. Музика, як невід’ємний засіб морального виховання людини

 

Одне з важливіших завдань загальноосвітньої школи – формування духовності людини, зокрема, розвиток її естетичних відчуттів. У розв’язанні проблем щодо музичного виховання дітей надзвичайно важливого значення набувають педагогічні ідеї видатного українського вченого педагога          Василя Олександровича Сухомлинського. Значне місце в його педагогічній спадщині посідає музичне виховання, як невід’ємна частина формування духовної культури школярів.
Переосмислення та перетворення загально прийнятих методів, всебічне опрацювання цілих систем музичного виховання – це той напрямок, яким йдуть сьогодні педагоги-музиканти, прагнучи зробити надбанням кожної дитини світову музичну культуру. Якщо в цілісній педагогічній системі процесу зволікти однією ланкою всього тісно пов’язаного ланцюга, то вона нездатна існувати. Важливою ланкою всієї системи виховання, вважав В.О. Сухомлинський, є музичне виховання у школі.

Неодноразово В. Сухомлинський наголошував про унікальність та незамінність музики як виховного засобу, „який має надати емоційного та естетичного забарвлення всьому духовному життю людини. Пізнання світу почуттів не можливе без розуміння й переживання музики, без глибокої духовної потреби слухати музику й діставати насолоду від неї. Без музики важко переконати людину, яка вступає в світ, у тому, що людина прекрасна, а це переконання, по суті, є основою емоційної, естетичної, моральної культури” [21].

Музичне виховання В. Сухомлинський розглядав у тісному зв’язку з вихованням громадянина – моральним, розумовим, естетичним. Найвищу мету музичного виховання підростаючого покоління у школі важко обґрунтувати точніше і простіше, як це зробив Василь Олександрович: „Музичне виховання – це не виховання музиканта, а насамперед виховання людини” [21].
Збагатити духовний світ підростаючого покоління, сформувати музичну культуру „як одну з найважливіших умов моральної культури” – у цьому бачив він завдання музичного виховання в загальноосвітній школі. Процес музичного виховання Сухомлинський тісно пов’язував із вихованням почуттів, емоційного світу школярів.

Василь Олександрович вважав, що виховання емоцій є не вузьким завданням, а єством усього виховного процесу, становлення морального обличчя людини.
Серед засобів впливу на юне серце важливе місце педагог надав музиці, тому що її виключна емоційна насиченість, діючи на людину, доторкується до всіх сторін духовного життя.

У своїй педагогічній діяльності Сухомлинський завжди пов’язував музику (в широкому та багатогранному розумінні) з життям. Вважав, що цей зв’язок – необхідна умова для активного сприйняття музики. Саме такі переконання спрямовували педагога в залученні дітей до музики про природу. За його рекомендаціями, перед знайомством учнів із програмними музичними творами необхідно дати їм можливість відчути віч-на-віч чарівну музику природи „...яка є найважливішим джерелом емоційного забарвлення слова, ключем до розуміння і переживання краси мелодії” [21]. Такі поради мають і теоретичну і практичну цінність. Вони дають можливість підготувати учнів до сприймання мистецтва в асоціативному відчутті до навколишнього світу. Діти, слухаючи музику, розпізнають виконавців „природного оркестру” і разом із учителем знаходять схожі тембри та відтінки, притаманні музичним інструментам.

У своїй роботі видатний педагог завжди використовував нетрадиційні методи та прийоми навчання учнів. Вважав, що навколишня природна аура готує і надихає дитяче серце приємними переживаннями стосовно того чи іншого музичного твору.

Потрібно зазначити, що Василь Олександрович намагався донести учням позитивні емоції, потяг до прекрасного через прекрасне, через мистецтво.
 

 

2.3. Слово та казка – головні засоби морального виховання.

 

Вагоме місце у роботі В.О.Сухомлинського з дітьми посідала казка. Він вважав, що без казки – живої, яскравої, яка заволоділа свідомістю і почуттям дитини, –неможливо уявити дитячого мислення і мовлення. Завдяки казці дитина пізнає світ не тільки розумом, а й серцем. І не тільки пізнає, а й виражає своє ставлення до добра і зла, відгукується на події і явища навколишнього світу. З казки черпаються перші уявлення про справедливість і несправедливість. Казка виховує любов до рідної землі, вона є творінням народу. Василь Олександрович акцентував на тому, що лише той учитель, який сам добре володіє словесною творчістю, здатний розкрити перед учнями красу живого слова. Адже словесна творчість – могутній стимул духовного життя дитини, джерело натхнення в оволодінні мовою, мовленнєвою культурою, надійний засіб самоствердження особистості. Шкільні твори педагог розглядав «як яскравий сплеск духовного прозріння особистості, оскільки творче натхнення, яке переживається в дитячі роки, розпочинається з того, що слово як духовне багатство особистості стає будівельним матеріалом, з якого дитина творить».

Як стверджував педагог, творчість є діяльністю, в яку людина вкладає частинку своєї душі, і чим більше вона вкладає, тим багатшою стає її душа. Процес творчості характерний тим, що творець своєю працею і її наслідками справляє величезне враження на оточуючих. Одухотворення й натхнення однієї особистості породжує одухотворення й натхнення в душах інших. Можливості для творчості безмежні. Шкільна творчість починається саме із слова. Треба наголосити на тому, що в житті дітей чільне місце має посідати творчість словом. Завдяки цій творчості діти стають чутливими до найтонших засобів впливу – до слова і до краси.

Маленький спалах творчості, як зауважував В.О.Сухомлинський, перетворюється в яскраве сяйво; думка однієї дитини будить думку інших. Радість творчості словом – найдоступніша для дитини інтелектуальна одухотвореність. «Колективне спостереження явищ природи, колективне захоплення й одухотворення – це настроювання струн думки кожної особистості на правильний лад звучання оркестру» [18]. Необхідно вести дітей до першоджерела радості мислення, аби в колективі не було жодної дитини, яку б пригнічувала думка про власну неспроможність. Треба дочекатись тієї щасливої хвилини, коли натхнення оволодіє душею несміливого та слабкого

Велике значення, на думку педагога, має творчість словом, яка стає засобом інтелектуальних взаємин між членами колективу. «Казка є тим різцем, який відточує найтонші риси індивідуального мислення кожної дитини і водночас розкриває дитячі серця назустріч одне одному, творить тонкі інтелектуальні взаємини дитячого колективу» - писав В. О. Сухомлинський [16]. Творення казки – найщасливіші хвилини духовного спілкування з дітьми, а для них – незрівнянна радість мислення. У золоту пору дитинства, коли діти особливо чутливі до слова, образу, душевного світу іншої людини, вони знаходять велике задоволення в тому, що їхня думка живе у світі казкових образів.

Естетичні почуття займають важливе місце у духовному житті молодшого школяра, специфічно впливають на закріплення його моральних поглядів. На думку В.О.Сухомлинського, особливо сильні естетичні емоції народжуються в дітей молодшого шкільного віку тоді, коли зрозуміла, хвилююча ідея доноситься до їхньої свідомості в казковій формі. Він упевнений, що від естетичного розвитку, якого людина досягає в дитинстві, залежить її подальший естетичний та емоційний розвиток.

Педагог вважав, що створення казок дітьми – це один із засобів пробудження у них пізнавального інтересу, розвитку їхнього мовлення. Твір, казка стали для дитини першою сферою творчості, в якій вона утверджувала свої здібності, пізнавала себе, переживала почуття гордості від того, що створює. Складання казок позитивно впливає на розвиток творчих можливостей учнів, зближує їх з природою і життям, сприяє вихованню спостережливості. За такої творчості пожвавлюється навчальний процес, інтенсивніше відбувається всебічний розвиток дитини.

Казка допомагає у створенні образів і символів вірності, мужності, громадянського обовʼязку, які ставали емоційною і моральною основою патріотичних переконань молодших школярів. Казки у цікавій, яскравій, образній формі сприяють формуванню основ світогляду, моральних якостей молодших школярів.

В.О.Сухомлинський стверджував, що дітей, які щойно переступили поріг школи, вабить до товаришів, до шкільного життя тому, що їм хочеться колективно переживати незрівнянні почуття, які навіюються казкою. Їх вабить до вчителя тому, що від нього вони чують казку, слухають її, затамувавши подих. Учитель на все життя запамʼятовується, входить у духовний світ дитини передусім як казкар. «Казка – це зернина, з якої проростає паросток емоційних станів і ситуацій» [16].

Ми живемо в вік пізнання. Все стає закономірним, пізнаваним зрозумілим. Але не слід забувати, що, крім несхитних закономірностей навколишнього світу, є світ дитинства. Дитина пізнає світ і своїх ровесників, пізнає вчителя і батьків індивідуально. А зубожілий світ дитинства закриває очі дитини на людину, утруднює її входження в суспільство, в колектив.

На думку педагога, дитина пізнає світ, дивуючись. У ці хвилини вона бачить багато дивних і незрозумілих речей, перед нею відкривається нова картина навколишнього світу, і чим відчутніше, глибше, вражає дитину незрозуміле, дивне, тим більше хочеться дитині знати, тим активніше діє думка.

Саме подив перед правдою небезпечною, неймовірною пробуджує в дитини потребу в людині.

«Учитель, закоханий у казку, що вміє з дітьми бути по-дитячому одухотвореним фантастикою, оволодіває найтоншим камертоном, з допомогою якого він створює дуже чутливий інструмент – колектив». Не можна позбавляти дитину щастя бачити світ, відбитий у чарівному дзеркалі казки.

В. О. Сухомлинський переконував, що казка - допомагає учням оволодіти різноманітними знаннями у сфері щоденної практики, моральності, естетичних відносин. Для молодших школярів казки також стають способом осмислення, обдумування і пояснення явищ дійсності, природи, суспільних відносин, моральних вчинків і поведінки людей; діти вже пробують давати їм оцінку [18]. Без казки важко уявити інтелектуальні взаємини між дітьми; без захоплення казкою немає колективного переживання; без творення казки дитині недоступні радість, одухотворення думкою, їй хочеться донести свою думку до товаришів, виявити себе у слові. Навіть сама розповідь власної казки товаришам – найяскравіший етап творення і водночас вияв найтонших духовних відносин між дітьми .

Щоб вихованець став розумним, кмітливим та допитливим, щоб утвердити в його душі чутливість до найтонших відтінків думки й почуття інших людей, – Василь Олександрович радив пробуджувати, виховувати, надихати, одухотворювати його розум красою думки, слова, а краса рідного слова, його чарівна сила розкриваються передусім у казці. Казка – це колиска думки, необхідно зуміти виховати дитину так, щоб вона на все життя зберегла хвилюючі спогади про цю колиску. Краса рідного слова доходить до дитини, зворушує її, будить почуття власної гідності тоді, коли серце доторкається до серця, а розум до розуму.

Таким чином, казка відіграє важливу роль у житті дітей. В.О.Сухомлинський не лише розкрив життєстверджуючий оптимізм і високу мудрість казки, а й показав найраціональніші способи її використання у навчально-виховному процесі. Слово не тільки розвиває мовлення і мислення дитини, а й має великий виховний і освітній потенціал. Казка – це радість мислення, указці дитина утверджує свою гідність.

 

 

 

2.4. Використання духовної спадщини В. О. Сухомлинського у сучасній початковій школі

 

У сучасних умовах актуального значения набуває не лише творчо-критичне переосмислення з позицiй наукового iсторизму моральних цiнностей у теоретичнiй спадщинi В. О. Сухомлинського, а й глибоко обгpунтоване видiлення з його практичного досвiдy всього того, що може стати дiєвим резервом для створення iдей, висновкiв, засобiв принципово нової системи.

Головним обов’язком учителів і вихователів у контексті проблеми морального виховання є утвердження у школярів принципів загальнолюдської моралі; виховання в них поваги до батьків, старших за віком, до народних традицій та звичаїв, національних і культурних цінностей України, її державного й соціального устрою; підготовка їх до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди тощо. Але в сучасній школі серед дітей чимала кількість із досить стійкими негативними й нездоровими нахилами, що віднаходять своє проявлення у різних негативних вчинках та діях, зокрема в явно умисних порушеннях норм та правил поведінки, в ігноруванні обов’язкових вимог вчителя тощо. Про моральну досконалість педагог говорив як про складову всебічно розвиненої особисті.

В.О.Сухомлинський був переконаний, що змiст, форми i методи виховання моральних цiнностей учнiв звичайно змiнюються залежно вiд вiкових та iндивiдуальних особливостей дiтей. Уроки дитинства духовне життя людини має своїм найважливiшим джерелом світ речей, пiдлiток - фiлософствує, перед ним вiдкривається "Cвiт iдей", юнак починає мислити суспiльно-полiтичними, моральними поняттями.

3 огляду на це, у вихованнi молодших школярiв переважає привчання над переконанням. Дiти цього вiкy не завжди у змозi усвiдомити важливicть i необхiднicть дотримання визнаних у суспiльствi норм i правил поведiнки.

Отож, педагоги в молодших класах виступають у ролi безпосереднiх органiзаторiв, i саме вони в процесi повсякденного життя i дiяльностi пiдводять дiтей до розумiння норм i правил поведiнки. Адже, чим менший вiк дитини, тим безпосереднiшим має бути моральне виховання, її необхiдно не навчати, а привчати до добрих вчинкiв, нахилiв, манер, навичок i звичок культурної поведiнки. "Майстернiсть i мистецтво морального виховання особистостi полягають у тому, щоб моральнi цiнностi розкривалися перед юними серцями в яскравих образах, якi захоплюють думку i хвилюють душу, пробуджують прагнення до iдеалу".    

Дiти вiдрiзняються одне вiд одного темпераментом, характером, здiбностями, iнтересами, нахилами. Тому у процесi морального виховання необхiдно враховувати iндивiдуальнi особливостi учнiв. У своїх педагогiчних творах "Проблеми виховання всебiчно розвиненої особистостi", "Народження громадянина", "Павлиська середня школа" та ін. В.О.Сухомлинський виклав свої погляди на проблему морального виховання дiтей. Пiд ним учений розумiв цiлiсний процес розвитку особистостi, спрямовані на формування "громадянських поглядiв, переконань, почуттiв, поведiнки, єдностi слова i дiла".

Важливим елементом формування культури особистостi В. О. Сухомлинський вважав засвоєння вимог, правил, норм поведiнки, в яких розкривається „Азбука моральної культури". Педагог вважав, що перед кожною дитиною, навіть найпосереднішою і найважчою, вчитель повинен відкрити ті сфери, де вона зможе досягти своєї вершини, сформувати свою людську гідність, свою душу. Тому й створив на основі власної книги «Як виховати справжню людину» «Азбуку моралі», котра вчила осягати суть добра і зла, честі й безчестя, справедливості й облуди. [Див. додаток 1] Ця азбука стала засобом подолання емоційної нерозвиненості. В дитині необхідно відкривати здатність відчувати стан інших, вміння ставити себе на місце іншої людини. Щира, турботлива материнська любов світить нам все життя і визначає наші стосунки із світом.

Нормам моральності В. Сухомлинський присвячував спеціальні бесіди, через які намагався не лише передати дітям моральні знання, а і вплинути на їхні почуття, емоції, цим самим спонукати їх до правильних хороших вчинків. Це те, що він називав азами елементарної моральної культури. Подібні бесіди, з такою ж метою, учителі проводять із учнями у сучасній початковій школі, користуючись при цьому ідеями та порадами В. Сухомлинською. Проходячи переддипломну педагогічну практику я мала змогу провести ряд таких виховних годин, виховувати у дітей найкращі моральні якості. Однією з таких була виховна година на тему: «Хай світом править доброта. Уроки доброти Василя Сухомлинського». [Див. додаток 2]

По-перше, вважав педагог, що діти повинні зрозуміти ту просту істину, що кожен їхній вчинок, кожне бажання, кожна дія позначається на інших людях, і дитина завжди повинна думати над тим, чи не завдає вона незручностей, прикростей, зла іншим людям своїми вчинками, своєю поведінкою.

По-друге, треба завжди бути вдячним старшому поколінню за те, що воно створило необхідні умови для дітей, їх навчання, виховання. Не випадково у багатьох народів світу існує культ батьків, людей старшого покоління. Почуття вдячності людям виховує в дітей відповідальність перед іншими людьми, що в той же час формує в дітей почуття обов’язку і громадянської гідності, коли людина готова робити добро для людей за велінням свого серця і своєї совісті.

По-третє, вважає педагог, коренем моральності є праця. «Усі блага й радощі життя створюються працею і тільки працею. Без праці не можна чесно жити... Моральний сенс праці якраз і полягає в тому, що людина здобуває найкращу радість оптимістичного світосприймання – радість творення. Це, по суті, і є самовиховання.  Праця, на думку педагога, стає розвиваючою, виховною для школяра лише тоді, коли вона вимагає напруження духовних і фізичних сил, подолання труднощів, коли вона загартовує волю і головне – є джерелом пізнання світу і формування світогляду.

Серцевиною морального виховання В. Сухомлинський вважав формування в дитини людяності, гуманізму. До людей треба бути добрими, чуйними, не робити їм зла і, в міру можливостей, допомагати слабким і беззахисним. Тому чимало оповідань педагог присвятив саме цій темі. Вони червоною ниткою проходять у підручниках для навчання учнів 1-4 класів та відіграють, на мою думку, надзвичайно важливу роль у становленні особистості та її моральному виховані. Прикладом є конспекти уроків літературного читання проведених мною у 2 класі. [Див. додатки 3, 4].

По завершеню переддипломної педагогічної практики я виготовила посібник на тему: «Який іспит витримав клас? В. О. Сухомлинський «Горбатенька дівчинка»», відповідно до проведеного мною уроку з досвіду В. О. Сухомлинського. Даний урок був спрямований на виховання удітей найкращих моральних якостей, а саме людяності, поваги до оточуючих людей та людей з фізичними вадами. [Див. додаток 5]

Дослідження практики початкової школи щодо особливостей використання педагогічних ідей В.О. Сухомлинського дають можливість ствердити актуальність та відповідність сучасній початковій школі поглядів В.О. Сухомлинського. Разом з тим, використання його ідей обмежується, в більшості випадків, лише екскурсіями.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2

На основі аналізу педагогічної спадщини В.О.Сухомлинського можна зробити висновок: діяльність педагога багатопланова і неоднорідна. Василь Олександрович за даними спостереження, у своїх надбаннях значну роль виділив моральному розвитку особистості.

В.Сухомлинський обґрунтував роль природи у навчально-виховному процесі. Концентрував увагу на розвиток гуманних рис в особистості під впливом природи.

Музичне виховання В.Сухомлинський розглядав в тісному зв’язку з вихованням громадянина – моральним, розумовим, естетичним. Педагог вважав, що виховання емоцій є не вузьким значенням, а єством усього виховного процесу, становлення морального обличчя людини.

Доведено, що вагоме місце в педагогічній спадщині В.Сухомлинського посідає виховання словом та казкою. Він не лише розкрив життєстверджуючий оптимізм і високу мудрість казки, а й показав найраціональніші способи її використання у навчально-виховному процесі. Слово не тільки розвиває мовлення і мислення дитини, а й має великий виховний і освітній потенціал.

В. О. Сухомлинський створив «Азбуку моралі», вчила осягати суть добра і зла, честі й безчестя, справедливості й облуди. Адже вважав, що вчитель повинен перед кожною дитиною, навіть найпосереднішою і найважчою, відкрити ті сфери, де вона зможе досягти своєї вершини, сформувати свою людську гідність, свою душу.

Можна зазначити, що педагогічна спадщина Василя Сухомлинського є прикладом для наслідування, не важливо чи це вчителі чи це батьки, оскільки розвиток моральних цінностей в дитини залежить саме від них.

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Курсова робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасної педагогічної науки: «Ідеї морального виховання в педагогічній спадщині В. О. Сухомлинського та шляхи їх впровадження в сучасній початковій школі». На основі вивчення та аналізу низки літературних джерел із зазначеної проблеми та спостережень за шкільною практикою, власного досвіду, я прийшла до наступних висновків і узагальнень:

По-перше, спадщина В. О. Сухомлинського має колосальне значення для українського національного виховання, яке передбачає цілеспрямований, систематичний, регульований педагогічний вплив, розрахований на прищеплення вихованцям любові до України, рідної мови й культури, утвердження в їхній свідомості відчуття етнічно-національної, духовної й мовної єдності, національну неповторність і вагомість.

Особливість українського національного виховання на сучасному етапі полягає в тому, що воно повинно виконувати націотворчу функцію з тим, щоб у найкоротший термін відродити національну гідність і честь, високу духовність і суверенність мислення. Спадщина В.О. Сухомлинського особливо близька нашому сучаснику своїм зв'язком з глибокою народною традицією, з долею народу, якому він присвятив усі свої духовні поривання, помисли і творчі пошуки.

По-друге, у своїх працях Сухомлинський подає моральний ідеал, який увібрав найкращі риси менталітету українського народу. Він розкриває конкретні принципи, істини, повчання, настанови, рекомендації тощо. Подаються вони у вигляді правил, законів як 14 Законів дружби, правил "Десять не можна", "Дев'ять негідних речей" та ін., що складають азбуку моральної культури. Вона включає зміст і методику роботи з виховання у дітей любові до Батьківщини і громадянства, ставлення до людей і обов'язку перед ними, ставлення до батьків, рідних, близьких, розуміння життя, добра і зла в ньому, виховання високих моральних якостей.

Успіхам у практичній педагогічній і творчій науково-педагогічній діяльності Сухомлинського сприяло і глибоке знання народної педагогіки. Вийшовши з глибин народу, він усвідомив можливості народної педагогічної мудрості у навчанні і вихованні учнівства. У багатьох своїх творах педагог радив учителям, батькам брати в користування все цінне створене народною педагогікою, і створювати умови правильного виховання дітей, які століттями діяли в українських родинах. В. Сухомлинського, на мою думку, можна вважати видатним етнопедагогом, оскільки він, здійснюючи науковий аналіз здобутків народної педагогіки, визначав шляхи її раціонального використання у навчанні та вихованні молодших школярів, досліджував способи встановлення контактів виховної мудрості людності з педагогічною наукою, аналізував педагогічне значення тих чи інших явищ національного життя і з'ясовував їх відповідність сучасним освітнім завданням.

Гуманізм Сухомлинського особливо яскраво виявився у його ставленні до організації навчання учнів. Розумову працю дітей педагог розглядав як засіб розвитку розумових сил і здібностей, засуджуючи механічне заучування і неусвідомленість знань. На думку Сухомлинського, розв'язання проблеми міцних осмислених знань можливе за умови напруження власних зусиль, до­сягнення працею успіху, радості розумової праці — цих трьох сходинок на шляху пізнання.

Навчання в "зелених класах", складання книжок-картинок про природу, подорожі у природу, проведення уроків мислення, використання і розв'язування задач із живого задачника, кімната казки, острів чудес, куточок краси, використання в духовному житті пісні, книжки, проведення свят Матері, тро­янд, польових квітів, праця в Саду Матері, написання дітьми оповідань, казок, — ці та інші знахідки педагога сприяють моральному вихованю дітей, засвоєнню духовних цінностей свого народу.

Особливу актуальність для розвитку позитивної мотивації набувають думки педагога, які засвідчують його пристрасний захист інтересів дитини, утвердження її людської гідності. «Навчання — не механічне перекладування знань з голови вчителя у голову дитини, а «складні моральні стосунки у яких провідною, визначальною рисою є виховання почуття честі, гідності і на цій основі бажання бути гарним".

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Амонашвили Ш. А. Размышление о гуманной педагогике / Шалво Александрович Амонашвили. — М.: Издательский Дом Шалвы Амонашвили, 2006. - 494 с.

2. Библер B.C. Культура: диалог культур (опыт определения) / Владимир Соломонович Библер // Вопр. философии. - 1989. - №6.

3. Бондаревская Е.В. Опыт выявления уровня воспитанности учащихся / Евгения Васильевна Бондаревская // Советская педагогика. — 1985. — №4.

4. Вентцель К.Н. Свободное воспитание: Сб. науч. трудов / Константин Николаевич Вентцель. — М., 2003.

5. Кудрявцев В. Инновационное дошкольное образование: опыт, проблемы и стратегия развития /  Владимир Николаевич Кудрявцев // Дошкольное воспитание. — 1998. — N21. -С.76-83. – С. 76.

6. Лозовой В.О. Етика: Навч. Посібник / Лозовой В.О., Панов М.І., Стасевська О. А. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 223 с.

7. Лімонченко В. В. Феномен дитинства в контексті педагогічної культури /  Віра Володимирівна Лімонченко // Діалог культур: Україна у світовому контексті. Філософія освіти: Зб. наук, праць. Вип.4. — Львів: Світ, 2007. — 360с.

8. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини: Навч. посібник для студ. вузів / Володимир Григорович Нестеренко // Міжнар. фонд «Відрод ження». - К.: Абрис, 2005. - 336 с.

9. Овчаров Р. В. Технологии практического психолога образования / Раиса Викторовна Овчарова. — М., 2007.-219 с.

10. Омельчук В. В. Василь Олександрович Сухомлинський – просвітник педагогіки добра, людяності і любові / Володимир Васильович Омельчук // Нова педагогічна думка. – 2009. - №4. – С. 122-124.

11. Омельчук В. В. Педагогіка В. О. Сухомлинського – педагогіка гуманізму / Володимир Васильович Омельчук // Рідна школа. – 2013. - №8-9. – С. 28-30.

12. Педагогический альманах: Свободное воспитание. Вып. 3. — М:, 1993.

13. Психологія і педагогіка життєтворчості: Навчально-методичний посіб ник / Ред. рада: В.М. Доній (голова), Г.М. Несен (заст. голови), Л.В. Сохань, І.Г. Єрмаков (наук, ред.) та ін. — К., 2006.-792с. – С. 125.

14. Скаткин М. Н. Школа будущого / Михаил Николаевич Скаткин. – М., 1968. – С. 89.

15. Спогади про Сухомлинського / Упоряд. С. П. Заволка. – К.: Рад. Школа, 1990. – с. 8.

16. Субботский Е.В. Золотой век детства / Евгений Васильевич Субботский.  - М.: Знание, 2006. - 96 с.

17. Сухомлинський В. О. Вибрані твори: в 5 т. / В. О. Сухомлинський. – К., 1977. – Т. 5. – с. 358, 359.

18. Сухомлинський В. О. Павлиська середня школа  /  Василь Олександрович Сухомлинський // Вибр.твори: у 5-ти т. – Т. 4 – К., 1977. – 7-390 с.

19. Сухомлинский В.О. Серце віддаю дітям / Василь Олександрович Сухомлинський // Вибрані твори: у 5-ти т. – Т.3. – К.: Высшая школа, 1974.

20. Сухомлинський В. О. Хрестоматія з етики / Василь Олександрович Сухомлинський. - М., 1990.

21. Сухомлинський В. О. Школа і природа / Василь Олександрович Сухомлинський // Вибр. тв.: У 5 т. - Т. 5. – К., 1977. –– 549 с.

22. Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям / В. О. Сухомлинський // Вибрані твори: в 5 т. – К.,1977. – Т. 3. – с. 7

23. Сухомлинський В. О. Як виховати справжню людину / Василь Олександтович Сухомлинський  // Вибрані твори: у 5-ти т. – Т.5. – К., 1976. – Т. 1. - с. 466-467

24. Сухомлинський В. О. Як любити дітей / Василь Олександтович Сухомлинський  // Вибрані твори: у 5-ти т. – Т.5. – К.: Рад. Школа, 1977. – с. 292.

25. Эльконин Б.Д. Кризис детства и основания проектирования форм детского развития / Даниил Борисович Эльконин // Вопросы психологии. - 1992. - №3-4. - С.7-13.