Доповідь "Путивляни за волю України"

     ПУТИВЛЯНИ В БОРОТЬБІ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ 

    Історія участі наших земляків у визвольних змаганнях початку XX століття є однією з маловивчених сторінок історичної минувшини Путивльського краю. Події революції 1917 року та радянсько-української війни 1917–1921 років є дуже неоднозначними. Внаслідок Першої світової війни багато людей були втягнуті у військові дії та увійшли до військових формувань. Наші земляки брали участь у Першій світовій війні, воювали у складі українських та червоних військ, а також у білогвардійських збройних формуваннях.

        Чимало наших земляків, які побували в горнилі Першої світової війни,  потім виборювали незалежність Україні. Вони потрапляли до українського війська різними шляхами. Одні - внаслідок українізації частин російської армії, яка проходила протягом 1917 року, інші були мобілізовані до лав українських збройних сил у період, коли Путивльський повіт входив до складу Української Народної Республіки та Української держави. Зокрема, чимало путивлян увійшли до складу 40-го піхотного Конотопського полку, який формувався в Путивлі влітку 1918 року. Були й такі, хто самотужки діставався до українського війська. Траплялися випадки, коли на бік українських військових формувань переходили окремі підрозділи та частини. Відомо, що у грудні 1918 року в Путивлі був сформований добровольчий загін, який  складався з офіцерів, юнкерів і студентів. У січні 1919 року його командування прийняло рішення перейти на бік Директорії. Згодом добровольчий загін увійшов до складу Армії УНР і воював як полк Окремої Запорізької дивізії.

       Доречно розповісти про складні життєві шляхи наших земляків, які безпосередньо  відстоювали волю України.

      Михайло Савелійович Душенко - полковник Армії УНР.                  Народився 6 листопада 1875 року в м. Путивлі Курської губернії. Походив із  міщан. Освіту отримав у трикласному Путивльському міському реальному училищі. В листопаді 1892 року вступив на військову службу до 130-го піхотного Херсонського полку. В 1896 році закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище, з якого вийшов у званні підпоручника. Проходив службу  в  41-му піхотному Селенгинському полку. У вересні 1900 року був підвищений до звання поручника.

 М.С. Душенко - учасник російсько-японської війни 1904-1905 років. Служив у складі  36-го Східносибірського стрілецького полку. В жовтні 1904 року Михайло Савелійович брав участь у боях за Новгородську та Путиловську сопки (Маньчжурія). Був поранений. За зразкове виконання бойових завдань  отримав звання штабс-капітана. Після закінчення війни у лютому 1906 року повернувся в свій 41-й піхотний Селенгинський полк. У вересні 1908 року йому присвоєно звання капітана.

 У роки Першої світової війні наш земляк воював у складі 41-го піхотного Селенгинського полку. За мужність та особисту звитягу, виявлені в боях з ворогом, був нагороджений орденом св. Георгія IV ступеня. У червні 1916 року він отримав звання полковника. На початку січня 1917 року  був призначений командиром  615-го піхотного Ківерецького полку.             

           У 1918 році М.С. Душенко перейшов служити до армії Української держави. На початку вересня  призначений командиром 1-го піхотного Луцького полку 1-ї піхотної дивізії 1-го Волинського стрілецького корпусу, який дислокувався в Луцьку. Він залишився на цій посаді й після антигетьманського повстання. На початку 1919 року служив у військах Північної групи Армії Української Народної Республіки. У травні 1919 року призначений командиром 18-ї піхотної дивізії. Потім перебував у резерві. Восени 1919 року Михайло Душенко потрапив у білогвардійський полон, з якого повернувся в липні 1920 року. З серпня 1920 року продовжував службу в Армії УНР. У вересні М.С. Душенка  призначено начальником армійського постачання. Наприкінці 1920 року інтернований у польських таборах військовополонених. Станом на 27 березня 1921 року - виведений зі списків особового складу Армії УНР. Подальша доля його невідома.

         Дмитро Григорович Масалітінов – полковник  Армії УНР.                Народився 10 жовтня 1871 року в с. Волинцеве Путивльського повіту Курської губернії. Закінчив військове училище. Брав участь у російсько-японській війні. На початку 1910 року служив у званні штабс-капітана Благовіщенського резервного батальйону. Учасник Першої світової війни, воював у складі 37-го Сибірського стрілецького полку. Був двічі поранений і двічі контужений. Потім перебував у резерві при штабі Мінського військового округу. У квітні 1916 року Масалітінова підвищено до звання полковника, а на початку 1917 року – призначено командиром 414-го піхотного Торопецького полку, що входив до складу 104-ї дивізії.

       У 1917 р. Дмитро Масалітінов перейшов служити до Армії УНР. Він став  командиром 2-го Стародубського полку імені гетьмана Івана Скоропадського  1-ї Української дивізії 1-го Українського корпусу. Восени 1917 року полк Масалітінова знаходився поблизу німецько-австрійського фронту в районі Шепетівка-Козятин-Христинівка-Вапнярка, де захищав західні рубежі України від нападу противника. Наприкінці 1917 року полк дислокувався в районі  Білої Церкви,  Бердичева, Фастова, Вінниці. Під час більшовицького повстання в Києві  підрозділи полку разом з іншими українськими військами перекрили шлях червоним частинам 2-го гвардійського корпусу, який прямував на Київ.              У районі   Вінниці вояки полку брали участь у роззброюванні  червоних солдат, яких потім відправили до Росії.

        У травні 1918 року Дмитра Григоровича призначено командиром                6-го піхотного Лубенського полку Армії Української Держави. З 10 вересня            1918 року він виконував обов’язки помічника командира 12-го піхотного Могилівського полку Армії Української Держави. У жовтні  1918 року стає помічником командира 5-го піхотного Кременецького полку.

         У червні-липні 1920 року Д.Г. Масалітінов перебував на посаді начальника постачання Армії УНР. У 1921 році - помічник голови та тимчасово виконуючий обов’язки головного контролера Армії УНР. Пізніше - виконував обов’язки командира 2-ї запасної бригади. В січні  1922 року  - командир 1-ї запасної бригади. Помер у 1924 році. Похований на Українському військовому цвинтарі в с. Шипйорно (Польща).

Микола Миколайович Черепов – полковник Армії Української держави. Народився 6 грудня 1868 року на Путивльщині. Освіту отримав у Курському міському реальному училищі. У вересні 1887 року вступив на військову службу. Закінчив Миколаївське військове інженерне училище. Після навчання у званні поручника продовжував службу в 7-му окремому саперному батальйоні. У 1896 році закінчив Миколаївську інженерну академію з відзнакою й отримав  звання штабс-капітана.

У 1898 році М.М. Черепова призначили  старшим офіцером в Алайське управління інженерних робіт. Потім виконавцем робіт господарського комітету в Новогеоргіївському фортечному інженерному управлінні. В 1907 році  отримав звання підполковника. Потім служив помічником голови та начальника господарського комітету Карського фортечного інженерного управління. У 1912 році його підвищено до звання полковника. У 1916 році - призначено завідувачем Новогеоргіївського річкового військового порту. Пізніше обіймав посаду помічника начальника будівництва  Новогеоргіївської фортеці.

У 1918 році Микола Черепов служив в Армії Української держави. Обіймав різні військові та господарські посади. Наприкінці року призначений начальником  інженерного управління 8-го Катеринославського стрілецького корпусу, який базувався в Маріуполі. Подальша доля невідома.

Єфрем Леонтійович Вернигора – підполковник Армії УНР.                   Народився  7 червня 1884 року в  Путивлі Курської губернії. Закінчив військове училище. Брав участь у Першій  світовій війни. Мав звання  штабс-капітана.

З 1919 року  перебував на службі в  Армії Української Народної Республіки.  У 1920 році Вернигора призначений помічником командира 49-го куреня 6-ї Січової дивізії. Разом із куренем він воював на території волинського Полісся. Брав участь у багатьох боях, зокрема, під Ковелем та Холмом. Особливо запеклими були бої з Першою кінною армією Будьонного під Замостям. Наприкінці серпня 1920 року, українські підрозділи, спільно з польськими частинами під проводом полковника М. Безручка, затримали та знекровили Першу кінну армію, і тим самим  зробили вагомий внесок у перемогу над радянськими арміями під р. Віслою. У вересні 1920 року частини 6-ї Січової дивізії перебазувались в Галичину. Вернигора разом з вояками 49-го куреня воював з червоноармійцями на території Проскурівського та Старокостянтинівського повітів. Потім були важкі бої в районі міста Бар. Підрозділи дивізії зазнали важких втрат, чимало вояків загинули чи отримали поранення. На початку 1921 року Вернигора, як і інші військовослужбовці 6-ї Січової дивізії, перебував у таборі для інтернованих у Польщі. Подальша доля невідома.

Олексій Лазарович Мариюшкін – полковник Армії Української держави. Народився 13 березня 1877 року в Путивлі Курської губернії.  Освіту отримав у 2-й Харківській гімназії. У 1896 році вступив на військову службу. У 1899 році закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище, з якого                        вийшов підпоручником. Проходив службу у 18-му піхотному Вологодському полку. Пізніше служив у 167-му піхотному Острозькому полку, а згодом був переведений до 36-го піхотного Орловського полку. Учасник російсько-японської війни 1904-1905 років. У 1911 році закінчив Миколаївську академію Генерального штабу. Після чого у званні капітана служив командиром роти 176-го піхотного Переволоченського полку. Потім був призначений обер-офіцером при штабі Віленського військового округу.

Під час  Першої  світової війни служив старшим ад’ютантом штабу             14-ї Сибірської стрілецької дивізії. Потім виконував обов’язки старшого ад’ютанта штабу 1-ї армії. У 1916 році Мариюшкіна призначили виконуючим обов’язки начальника штабу 100-ї піхотної Чорноморської дивізії. В серпні 1917 року його підвищено до звання полковника.           

У квітні 1918 року перейшов до Армії Української держави. Був губернським комендантом Чернігівщини. У серпні того ж року Мариюшкіна призначили начальником оперативного відділу штабу 5-го Чернігівського стрілецького корпусу. У листопаді 1918 року командування корпусу підтримало гетьмана Павла Скоропадського. Всі старшини, які погодились воювати проти Директорії, були зведені в охоронні сотні Чернігівської губернії. До однієї з них був зарахований і Олексій Мариюшкін. Дійшовши до Києва та дізнавшись про те, що війська Директорії зайняли столицю, загін склав зброю.

На початку 1919 року Мариюшкін стає військовим спеціалістом в Червоній Армії. Був виконувачем доручень при командувачеві 12-ї армії.                    У липні перейшов на бік білих. У Добровольчій армії Денікіна  обіймав посаду начальника штабу Заволзького загону Кавказької армії. Пізніше служив у штабі Головнокомандувача Російської армії генерала Врангеля.                     

У листопаді 1920 року Мариюшкін разом з залишками армії емігрував до Югославії. Мешкав в місті Нові Сад, неподалік від Бєлграду. У еміграції займався громадською та літературною діяльністю. Був членом об’єднання колишніх викладачів та юнкерів Чугуївського піхотного училища. У 1924 році став одним з керівників Корпусу Імператорської армії та флоту – монархічної організації, створеної в еміграції російськими офіцерами та генералами. Мариюшкін виконував обов’язки начальника канцелярії штабу та помічника керівника корпусу. 

 У листопаді 1944 року, після зайняття радянськими військами Югославії, Мариюшкіна було заарештовано відділом контррозвідки «СМЕРШ»                            17-ї повітряної армії 3-го Українського фронту. Того ж року його вивезли до СРСР та засудили до 10 років сталінських таборів. Помер у 1946 році в особливому таборі № 3 для політв’язнів (Мордовія).                                                                                    Наостанок слід сказати, що після десятиліть забуття до нас, нарешті, повертаються імена тих, хто боровся проти більшовицької навали. Світла пам’ять землякам, які виборювали незалежність нашої держави.