Дослідницька робота "Дводольні"

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Донецької облдержадміністрації

Донецький обласний еколого-натуралістичний центр

Управління освіти Краматорської міської ради

Краматорська загальноосвітня школа І-ІІІ ст.№ 26 Краматорської міської ради

 

 

Обласна науково-практична конференція учнівської та студентської молоді «Біологічні дослідження та винахідництво» 2026 р.

 

 

 

ДВОДОЛЬНІ РОСЛИНИ ДІЛЯНКИ ЗАПЛАВНОЇ ТЕРАСИ

У НАЦІОНАЛЬНОМУ ПРИРОДНОМУ ПАРКУ «СВЯТІ ГОРИ» (ДОНЕЦЬКА ОБЛАСТЬ, УКРАЇНА)

 

 

Роботу виконала:

Хілько Аліна Олександрівна

Учениця 9 класу Краматорської ЗОШ І-ІІІ ст. № 26 Краматорської міської ради Донецької області,

Вихованка гуртка ДОЕНЦ «Основи генетики та селекції»

 

Педагогічний керівник:

Капітанова Людмила Миколаївна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Краматорськ – 2026

 

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ . . . . . . . . . . 3

1. Нарис природних умов національного природного парку

«Святі Гори» . . . . . . . . . 6

2. Матеріал та методика досліджень . . . . . . 9

3. Склад флори дводольних рослин «Великої галявини» . . 11

4. Геоботанічний опис рослинного угрупування заплави . . 15

5. Розподіл рослин заплавних луків за групами . . . . 18

6. Висновки . . . . . . . . . 22

Список джерел . . . . . . . . . 24

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Дводольні рослини – це великий клас покритонасінних, що є однією з двох основних гілок квіткових. Їхня назва походить від ключової ознаки: зародок їхнього насіння має дві сім'ядолі. Дводольні охоплюють широкий спектр життєвих форм, включаючи дерева, чагарники та трави. Їхні характерні анатомічні риси вирізняють їх серед інших рослин. Коренева система переважно стрижнева, де головний корінь добре розвинений. У стеблі провідні пучки розташовані по колу і містять камбій – особливу тканину, що забезпечує вторинне потовщення стебла. Це дозволяє їм формувати деревину, звідки походять усі наші дерева. Листки мають сітчасте жилкування (перисте або пальчасте), а самі листки часто бувають складними або розчленованими. Кількість частин квітки (пелюсток і чашолистків) зазвичай кратна чотирьом або п'яти (4-членні або 5-членні).

Ці рослини, становлять значну частину рослинного світу, будучи важливими для сільського господарства та екосистем. У природних екосистемах дводольні виступають як ключові продуценти та структуроутворювачі. До них належить більшість дерев і чагарників (дуб, клен, береза), які формують лісові масиви, забезпечуючи середовище існування, захист ґрунту та регуляцію водного режиму. Їхня стрижнева коренева система ефективно зміцнює ґрунт, запобігаючи ерозії. Величезна кількість дводольних трав і квітів є основою кормової бази для травоїдних тварин та життєво важливим джерелом нектару і пилку для комах-запилювачів, підтримуючи біорізноманіття. Особливе значення мають Бобові (наприклад, конюшина, люцерна), які завдяки симбіозу з бульбочковими бактеріями фіксують атмосферний азот, збагачуючи ним ґрунт і підвищуючи його родючість.

Для людства дводольні є не просто важливими, а незамінними. Вони забезпечують значну частку нашого харчування. Овочі та фрукти: картопля, помідор, капуста, яблука, вишня. Бобові культури: соя, квасоля, горох – ключові джерела рослинного білка. Олійні: соняшник, ріпак, які дають олію. Крім їжі, дводольні постачають цінну сировину: деревина для будівництва, меблів та паперу; волокна (бавовник, льон) для текстильної промисловості.

Велика кількість лікарських рослин (ромашка, звіробій).

Таким чином, дводольні рослини є архітекторами екосистем і фундаментом нашої економіки та продовольчої безпеки. Їхня різноманітність і функції є запорукою стабільності життя на Землі.

Мета роботи полягає в дослідженні та систематизації флористичного складу дводольних рослин, які зростають на «Великій галявині» у національному природному парку «Святі Гори», для виявлення їхньої екологічної ролі та особливостей адаптації до умов цього специфічного біотопу.

Для досягнення поставленої мети необхідно було виконати такі завдання:

1. Провести польове обстеження обраної території та скласти повний флористичний список дводольних рослин, що там зростають.

2. Визначити систематичне положення виявлених видів дводольних (родини, роди).

3. Описати екологічні особливості виявлених дводольних рослин:

4. Визначити їхні життєві форми (трави, чагарники).

5. З'ясувати типи жилкування листків, кореневих систем та квіток, підтверджуючи їхню належність до класу Дводольних.

5.               Проаналізувати приуроченість дводольних рослин до різних умов галявини (освітленість, вологість ґрунту) та виявити домінантні або характерні види.
6.               Оцінити господарське та природоохоронне значення виявлених дводольних рослин галявин (наприклад, лікарські, медоносні, рідкісні види).

Об'єктом дослідження є флора (сукупність видів рослин) обраної території.

Предметом дослідження є систематичний склад, екологічні особливості та адаптаційні механізми дводольних рослин, які входять до складу флори лісових галявин.

Методи роботи.

Польові методи (збір даних). Ці методи використовувались  безпосередньо на галявині для збору фактичного матеріалу.

Камеральні методи (обробка та аналіз даних). Ці методи застосовуються в лабораторних умовах після збору польового матеріалу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. НАРИС ПРИРОДНИХ УМОВ НАЦІОНАЛЬНОГО

ПРИРОДНОГО ПАРКУ «СВЯТІ ГОРИ»

 

Національний природний парк (НПП) «Святі Гори» створений відповідно до Указу Президента України за № 135/97 від 13 лютого 1997 р. Розташований уздовж русла Сіверського Дінця від Харківської області на північному заході і до Луганської на сході в Краматорському районі Донеччини. Загальна площа парку становить 40605,5 га земель державної власності.

НПП «Святі Гори» складають декілька великих лісових масивів. Загальна довжина його більш 500 км. Згідно с фізико-географічним районуванням України територія розташована в степовій зоні на межі Донецької і Задонецько-Донської північностепових провінцій. Долина ріки асиметрична з крутим уривчастим правим берегом і великою, добре обводненою заплавою, що переходить у надзаплавні тераси на лівому березі.

Заплава річки має рівний рельєф з характерними прирусловими піщаними валами, озерами і старицями. Її ширина досягає 3 км, але на великому протязі більш вузька, близько 1 км. За межами заплави на території парку представлені перша надзаплавна піщана борова тераса і друга надзаплавна лесова тераса. У межах НПП в Сіверський Донець впадають два лівих притоки: Нітриус і Чорний Жеребець та два правих: Казенний Торець і Бахмутка.

Рослинність НПП «Святі Горі» має величезну наукову і природоохоронну цінність. На площі 40,5 тис. га зосереджено більш третини фітоценотичного різноманіття рослинного покриву Південного Cходу України. Основні типи рослинності представлені так: ліси займають більш 91% площі парку, луки – близько 1,5%, болота – 2,5%.

Діброви займають третю частину загальної площі лісів НПП. На декількох ділянках заплави збереглися ліси у віці 280-300 років, при цьому деякі екземпляри дуба досягають 400-600-річного віку.

Майже всі ліси, у яких домінує сосна звичайна, штучні і займають практично цілком першу надзаплавну терасу. Особливу цінність представляють унікальні крейдяні бори, сформовані сосною крейдяною – третинним реліктом, занесеним до Червоної книги України.

Загалом флора парку має надзвичайно велике наукове значення. За відомостями багатьох дослідників тут росте 1008 видів рослин, що свідчить про високу репрезентативність флори південного сходу України.

Визначну наукову цінність парку становить раритетний фонд флори. До Червоної книги України занесені 48 видів, 15 – до Європейського Червоного списку, 128 видів мають охоронний статус, з яких 67 є рідкісними для Донбасу і охороняються на місцевому рівні.

Фауна водойм представлена 40 видами риб, серед яких занесені в Червону книгу вирезуб, ялець Данилевського та мінога українська – рідкісний вид, занесений у Червону книгу України і Європейський Червоний список.

Переважно з заплавними біотопами зв'язане життя 9 видів земноводних.

З 10 видів плазунів численні вужі звичайний і водяний, болотяна черепаха, прудка ящірка, нерідка лісова гадюка, зустрічаються веретільниця і занесена в Червону книгу України мідянка. Ізольовані популяції різноколірної ящурки живуть на сухих ділянках піщаної тераси Сіверського Дінця.

Для середнього Придінців’я наразі відомо більше 200 видів птахів. В лісових біотопах звичайні фонові види: великий строкатий дятел, крутиголовка, пищуха, чорний і співочий дрозди, соловейко, малинівка. У заплавній частині досить численні щиглики, зеленяки, іволги і сиві дятли, гніздяться чорний шуліка, сіра ворона і вухата сова. По берегах озер і стариць гніздяться крижень, чирок-тріскунок, лиска, водяна курочка, бугайчик, лебідь-шипун, сіра гуска, існує велика колонія сірих чапель. щорічно гніздяться 10-20 пар сірого журавля, рідкісного виду, занесеного до Червоної книги України. Постійно гніздяться рідкісні види денних хижих птахів: канюк степовий, осоїд, орлан-білохвіст і орел-карлик. Щорічно відзначаються: орел-могильник, лунь польовий. У норах гніздиться надзвичайно рідкісний степовий боривітер.

Теріофауна національного парку «Святі Гори» нараховує 54 види. Ласка, лісовий тхір, американська норка, лісова і кам'яна куниці – звичайні мешканці типових біотопів національного парку. Зустрічаються також горностай, борсук і видра, які занесені в Червону книгу України. Із середини 90-х років постійно на території парку живе вовк. Копитні представлені козулею, кабаном, тайговим мешканцем лосем і акліматизованим плямистим оленем. Повсюдно зустрічається заєць-русак. Білки зараз зустрічаються тільки в змішаних лісах Теплінського лісництва. Характерними мешканцями заплави є бобер і акліматизована ондатра. Недостатньо вивчені поки фауна й екологія мишовидних гризунів.

Усього серед диких мешканців національного парку «Святі Гори» 48 видів занесене до Червоної книги України і 12 – до Європейського Червоного списку […].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. МАТЕРІАЛ ТА МЕТОДИКА ДОСЛІДЖЕНЬ

 

Для проведення досліджень нами була вибрана ділянка заплави (заплавна тераса) поблизу села Богородичне Краматорського (колишнього Слов`янського) району Донецької області від берега річки Сіверський Донець до першої піщаної тераси.

Умовно за характером ґрунтів та рівнем їх зволоження цю місцину можна розподілити на три частини, які розташовані паралельно одна одній вздовж русла річки протягом приблизно 1 км.

Найбільшу частину цієї ділянки займала так звана «Велика галявина», розташована на вільному від деревної рослинності місці на узліссі соснового лісу. Її площа дорівнювала приблизно 50 га. Ґрунт на «Великій галявині» піщаний. Зволоження протягом року нерівномірне – весною після розтанення снігу ця частина заплави буває покрита водою (але не кожного року), і після сходу води ґрунт має достатнє зволоження, на ньому розвивається трав`яниста рослинність. Але завдяки великій проникній здатності піску вода дуже швидко потрапляє у глибинні шари, а верхній шар піщаного ґрунту стає сухим. Тому у середині літа (межень – найнижчий рівень води у заплаві) трав`яниста рослинність знаходиться у пригніченому стані, біль-менш пристойний вигляд має рослинність в поглибленнях мікрорельєфу, в яких ґрунтові води підходять ближче до поверхні.

Другу частину досліджуваної ділянки займала вузька стрічка завширшки близько 50 м, яка сформувалася по берегах стариць вздовж русла Сіверського Дінця на відстані приблизно 20 м від ріпалі. Ґрунти тут здебільшого піщані зі значною домішкою гумусу, вологість висока завдяки постійній фільтрації води із стариць. Тут трав`яна рослинність відносно добре розвинена, і навіть у межень не буває загиблою від посухи.

Третя частина – це дуже вузька (близько 20 м) смужка, безпосередньо дотична до ріпалі. Ґрунти в ній піщані зі значним домішком гумусу та великим рівнем зволоження. Тут добре розвинена як деревна, так і трав`яна рослинність, вона ніколи не потерпає від недостачі води.

Наші збори рослин проведені у липні 2019 року на всіх трьох частинах досліджуваної ділянки. Для з`ясування видового складу фонової рослинності та її притаманності місцям з різним рівнем зволоження, нами збирались поодинокі екземпляри всіх видів трав`янистих дводольних рослин, які нами були зустрінуті. Виготовлявся допоміжний гербарій, в якому з метою швидкого визначення були представлені квітки або суцвіття та листя рослин зі стеблами. Зібрані рослини вміщували у гербарну папку, перекладали сухим папером, а після їх повного висушування прикріпляли на аркуші цупкого паперу формату А4. Виготовлений гербарій фонових рослин у листопаді 2019 року був переданий у науковий відділ НПП «Святі Гори», де їх визначення проводила науковий співробітник парку Ольга Дьякова, за що ми виражаємо їй нашу велику подяку. В травні 2020 року ми отримали від неї список видів зібраних нами дводольних рослин. Всього нами було передано близько 70 гербарних листів більше ніж 50 видів рослин фонової рослинності «Великої галявини».

До виду було визначено 42 екземпляри зібраних нами дводольних рослин. Вони відносились до 15 порядків і 18 родин. У додатку А наведений систематичний список цих рослин. Більшість порядків (Caryophyllales – Гвоздикоцвіті, Polygonales – Гречкоцвіті, Capparales – Каперцевоцвіті, Ericales – Вересоцвіті, Myrtales – Миртоцвіті, Geraniales – Геранієцвіті, Campanulales – Дзвоникоцвіті) представлені однією родиною і одним видом. Порядки Apiales – Аралієцвіті, Gentianales – Тирличецвіті та Lamiales – Губоцвіті представлені однією родиною і двома видами. У порядку Polemoniales – Синюхоцвіті визначені дві родини і двома види. У складі Порядку Rosales – Трояндові одна родина і три види. Ширше представлені Порядки Scrophulariales – Ранникоцвіті (три родини і п`ять видів), Fabales – Бобовоцвіті (одна родина, сім видів) та Asterales – Айстроцвіті (одна родина і 11 видів)

3. СКЛАД ФЛОРИ ДВОДОЛЬНИХ РОСЛИН

«ВЕЛИКОЇ ГАЛЯВИНИ»

 

Флора «Великої галявини» постає як складна, цілісна система, де клас Дводольних (Magnoliopsida) відіграє домінуючу роль у формуванні фітоценозу. Завдяки високому рівню інсоляції та специфіці лісового узлісся, тут сформувалося стійке угруповання, яке демонструє все різноманіття морфологічних та екологічних адаптацій квіткових рослин. Структура цієї флори характеризується чітко вираженою ярусністю та високою таксономічною щільністю, де кожна родина вносить свій внесок у стабільність екосистеми.

Родина Айстрових, або Складноцвітих (Asteraceae), на «Великій галявині» представлена найбільш чисельною та таксономічно багатою групою, яка визначає флористичне обличчя цієї ділянки. Характерною особливістю цього осередку є висока концентрація видів, пристосованих до умов інтенсивного освітлення та дефіциту вологи, що притаманно відкритим лісовим екотопам. Центральне місце у структурі родини займає рід Волошка (Centaurea), представлений відразу трьома видами: Волошками Майорова (C. majorovii), паннонською (C. pannonica) та заміщаючою (C. substitutа). Така видова різноманітність одного роду свідчить про сприятливість умов галявини для розвитку лучно-степових елементів. Ці рослини, поряд із Козельцями великими (Tragopogon major), формують висотний ярус трав’янистого покриву, виділяючись великими суцвіттями-кошиками, що є еволюційною перевагою для залучення запилювачів на відкритих просторах. Екологічну специфіку галявини підкреслює наявність ксерофітних видів, таких як Полин австрійський (Artemisia austriaca) та Цмин пісковий (Helichrysum arenarium). Їхнє сріблясте або повстисте опушення є класичною адаптацією дводольних до зменшення випаровування води. Подібні стратегії виживання демонструють і представники роду Нечуйвітер –  синяковидний (Hieracium echioides) та волохатенький (H. pilosella), які завдяки розетковій формі росту та опушенню ефективно освоюють нижній ярус, витримуючи конкуренцію на бідних ґрунтах. Стійкість фітоценозу галявини до зовнішніх впливів підсилюється присутністю таких видів, як Деревій благородний (Achillea nobilis) та Злинка канадська (Erigeron canadensis), що мають широку екологічну амплітуду. Своєрідності морфологічному складу групи додає Хондрила ситниковидна (Chondrilla juncea), чиї прутоподібні стебла майже позбавлені великих листків, що є ще однією ознакою пристосування до спекотного мікроклімату галявини.

Особливе місце в архітектоніці галявини посідає родина Розових (Rosaceae), представлена тут специфічним набором видів, що відображають різні екологічні умови цієї ділянки. Зокрема, Гадючник в’язолистий (Filipendula ulmaria) виступає індикатором більш зволожених місць галявини. Його високі стебла з густими суцвіттями кремових квіток формують верхній трав’янистий ярус, створюючи особливий мікроклімат для нижчих рослин. Поруч із ним часто зустрічається Парило звичайне (Agrimonia eupatoria), яке завдяки своїм колосоподібним суцвіттям із жовтими квітками та перистим листям є типовим представником дводольних узлісь. Структурну завершеність рослинному покриву надає Ожина сиза (Rubus caesius). Її довгі пагони, що стеляться по землі або піднімаються над нею, створюють захисні зарості, які слугують притулком для дрібних тварин і птахів.

Родина Бобових (Fabaceae) на «Великій галявині» відіграє роль ключового функціонального вузла, забезпечуючи родючість ґрунту та формуючи стійку кормову базу для ентомофауни. Як представники класу Дводольних, ці рослини мають чітко виражену стрижневу кореневу систему, яка на цій ділянці виконує особливу місію – завдяки симбіозу з бульбочковими бактеріями вони здійснюють фіксацію атмосферного азоту, збагачуючи субстрат для всього рослинного угруповання. Основу цієї групи складає рід Конюшина, представлений трьома видами: альпійською (Trifolium alpestre), середньою (T. medium) та польовою (T. arvense). Ці багаторічні (а у випадку конюшини польової – одно- або дворічні) трави формують густий трав’янистий ярус. Їхні характерні трійчасті листки з сітчастим жилкуванням та складні суцвіття-головки є типовими елементами ландшафту галявини. Поруч із ними зростають Астрагали –  борозенчастий (Astragalus sulcatus) та мінливий (A. varius). Ці види мають складні пірчасті листки, що дозволяє їм ефективно регулювати транспірацію на відкритих сонячних ділянках. Структурну різноманітність родини доповнюють форми з іншими життєвими стратегіями. Дрік красильний (Genista tinctoria) виступає як невеликий чагарник, що додає вертикальної структури угрупованню, тоді як Горошок волохатий (Vicia villosa) демонструє стратегію ліани, піднімаючись по стеблах інших рослин за допомогою вусиків. Густе опушення горошку є захисною адаптацією до інтенсивного випаровування вологи.

Родина Губоцвіті (Lamiaceae) на «Великій галявині» представлена видами, що демонструють високу еволюційну спеціалізацію та підкреслюють різноманітність життєвих стратегій дводольних. Серед представників цієї родини на галявині зустрічаються Шандра рання (Marrubium praecox) та Самосил часниковий (Teucrium scordium), які попри приналежність до однієї родини, займають різні екологічні позиції. Шандра рання виступає як типовий ксерофіт; її стебла та листя вкриті густим світлим опушенням, яке є важливою адаптацією для захисту від перегріву та надмірного випаровування на відкритих сонячних ділянках. На противагу їй, Самосил часниковий частіше обирає вологіші мікропониження галявини, де він виділяється своїм специфічним ароматом, зумовленим високою концентрацією ефірних олій для захисту від поїдання тваринами.

Родина Гвоздичні (Caryophyllaceae) представлена Гвоздикою польовою (Dianthus campestris), яка є типовим елементом сонячних, відкритих ділянок. Поряд із нею, але зазвичай на ділянках із кислішою реакцією ґрунту, зустрічається Щавель горобиний (Rumex acetosella) з родини Гречкових (Polygonaceae). Ця рослина є важливим індикатором едафічних умов галявини. Екологічну нішу однорічних та дворічних трав активно освоює родина Капустяні (Brassicaceae), представлена Жовтушником лакфіолевидним (Erysimum cheiranthoides). Водночас на більш зволожених, затінених окраїнах або в мікропониженнях галявини зростає Вербозілля звичайне (Lysimachia vulgaris) з родини Первоцвітових (Primulaceae). Ця висока багаторічна рослина з яскраво-жовтими квітками, зібраними у верхівкові волоті, є окрасою літнього аспекту галявини.

Склад дводольних рослин на «Великій галявині» значно розширюється за рахунок різноманітних родин, що формують складну мозаїку екологічних стратегій. Особливе місце серед них посідає родина Плакунові (Lythraceae), представлена Плакуном прутовидним (Lythrum virgatum). Ця рослина з її жорсткими прямостоячими стеблами та яскравими суцвіттями є типовим мешканцем вологих ділянок, демонструючи характерну для дводольних здатність до утворення міцних вегетативних органів. Поряд із нею зустрічається представник родини Геранієвих (Geraniaceae) Герань горбкова (Geranium collinum), яка виділяється глибоко розсіченими листками та характерним типом плоду, що розпадається на окремі частини після дозрівання.

Важливий внесок у структуру флори галявини робить родина Зонтичні (Apiaceae). Її представники – Морква дика (Daucus carota) та Жабриця однорічна (Seseli annuum) – легко впізнаються за складними суцвіттями-зонтиками. Ці рослини мають добре розвинені ефіроолійні канали та складні розсічені листки, а їхні міцні стрижневі корені дозволяють успішно конкурувати за ресурси ґрунту навіть у посушливі періоди.

Список дводольних рослин «Велікої галявини» наведений у додатку А.

 

 

 

4. ГЕОБОТАНІЧНИЙ ОПИС

РОСЛИННОГО УГРУПУВАННЯ ЗАПЛАВИ

 

Список дводольних рослин, знайдених нами на досліджуваній ділянці, містить види, характерні як для справжніх (мезофітних) заплавних луків, так і для більш сухих (опушкових/схилових) ділянок та болотистих (гігрофітних) знижень у межах заплави. На основі цього списку, можна скласти наступний геоботанічний опис цього рослинного угрупування.

 

4.1. Еколого-ценотична характеристика.

Тип рослинності: лучна рослинність.

Тип луків (за зволоженістю): злаково-різнотравні заплавні луки з елементами мезофітного (помірно зволоженого) та ксеромезофітного (сухуватого) різнотрав’я. Наявність значної кількості гігрофітів та болотних видів вказує на мікрорельєфне різноманіття, де чергуються більш сухі підвищення (гриви) та заболочені зниження (стариці, міжгривові депресії).

Домінуючі/характерні родини: найбільш представлені Айстрові (Asteraceae) – 11 видів, Бобові (Fabaceae) – 7 видів, Губоцвіті (Lamiaceae) – 3 види.

 

4.2. Екологічна структура флори.

Угрупування характеризується значним різнотрав'ям (42 види у списку, з них злаки відсутні, лише різнотрав'я та бобові), що є типовим для окультурених або інтенсивно експлуатованих лук, або для фази їх формування після повені.

4.2.1. Гігрофіти та гігромезофіти. Ця екологічна група об’єднує рослини, чия присутність є прямим індикатором підвищеного зволоження ґрунту, що зазвичай притаманно пониженням рельєфу або прибережним ділянкам галявини. Найбільш яскравим індикатором вологих, багатих на поживні речовини (евтрофних) ґрунтів виступає Гадючник в'язолистий, який своїми потужними суцвіттями формує високий трав’янистий ярус у місцях найбільшого скупчення вологи.

Поряд із ним на вогких ділянках та болотистих луках домінують Вербозілля звичайне та Плакун прутовидний, які завдяки своїй морфологічній стійкості до надлишку води складають основу вологолюбного ядра флори. Особливу екологічну нішу займають Живокіст лікарський, що віддає перевагу пухким вологим субстратам, та Підмаренник багновий, який тонким килимом стелиться у нижньому ярусі вогких мікропонижень. Характерним доповненням цієї групи є Самосил часниковий – специфічний вид болотистих лук, присутність якого остаточно підтверджує стабільно високий рівень ґрунтових вод на відповідних ділянках «Великої галявини».

4.2.2. Мезофіти. Мезофіти складають основну частину флористичного масиву і представлені типовими лучними рослинами, що зростають за умов помірного зволоження. Ця група формує основний візуальний аспект галявини протягом усього літа. До її складу входять такі виразні види, як Морква дика та Парило звичайне, що рівномірно розподілені по відкритому простору. Кольоровий акцент у травостої створюють Герань горбкова та Дзвоники скупчені, які завдяки своїм яскравим суцвіттям добре пристосовані до життя в умовах повного сонячного освітлення.

Структурну цілісність мезофітного угруповання доповнює Підмаренник справжній, який утворює щільні запашні куртини на найбільш прогрітих ділянках. Окрему екологічну стратегію демонструє Плетуха звичайна, яка, хоч і належить до лучних мезофітів, тяжіє до екотонних зон — узлісь та чагарникових заростей. Використовуючи сусідні рослини як опору, вона заповнює вертикальний простір галявини, що свідчить про складну ярусну організацію та високу конкурентність лучного співтовариства.

 

4.2.3. Суходільні, схилові та рудеральні елементи. Наявність у складі флори значної кількості ксерофітів та ксеромезофітів свідчить про суттєвий вплив сухих, часто порушених або остепнених ділянок на формування рослинного покриву галявини. Серед цієї групи особливе місце посідає Цмин пісковий, який є типовим псамофітом; його присутність прямо вказує на наявність піщаних субстратів та легкий механічний склад ґрунту. Степовий характер рослинності підкреслюється поширенням Полину австрійського та Шандрi ранньої, що є характерними елементами остепнених схилів і добре витримують значний дефіцит вологи та високу температуру поверхні ґрунту.

Специфіку сухих лук та відкритих схилів доповнює ціла низка видів, пристосованих до жорстких умов існування. До них належать Гвоздика польова, Хондрилa ситниковидна та Нечуйвітер волохатенький. Ці рослини мають глибокі стрижневі кореневі системи або густе опушення, що дозволяє їм ефективно засвоювати обмежені ресурси та протистояти надмірному випаровуванню.

Окрему екологічну групу складають рудеральні (бур'янисті) елементи, яскравим представником яких є Злинка канадська. Поява цього виду зазвичай сигналізує про певний антропогенний вплив або наявність порушених ділянок ґрунту, де природний рослинний покрив був пошкоджений. У сукупності ці види формують стійкий комплекс, що відображає перехід від типових лук до більш сухих, остепнених ландшафтів, додаючи флорі галявини рис ксероморфності.

Список рослин за екологічними групами наведений у додатку А.

 

 

 

 

 

 

5. РОЗПОДІЛ РОСЛИН ЗАПЛАВНИХ ЛУКІВ ЗА ГРУПАМИ

 

5.1. Господарсько цінні види (кормові, лікарські, технічні).

Ця група об’єднує представників дводольних рослин «Великої галявини», які мають високий потенціал для практичного використання та економічну значущість. Флористичний склад ділянки демонструє значне різноманіття видів, що можуть бути задіяні в аграрному секторі, фармакології та дрібному виробництві, що підкреслює високу екологічну та господарську цінність даного фітоценозу.

У сукупності господарсько цінні види «Великої галявини» представляють собою збалансований природний ресурс, раціональне використання якого дозволяє отримувати цінну сировину без шкоди для цілісності екосистеми.

 

5.2. Рідкісні та охоронювані види.

Попри відсутність у досліджуваному списку таксонів, що мають статус загальнодержавного значення та внесені до Червоної книги України, дана категорія рослин потребує особливої уваги в контексті збереження локального біорізноманіття. Статус регіональної рідкісності або вразливості часто зумовлений не лише біологічними особливостями самих видів, а й специфікою їхніх оселищ, які перебувають під загрозою зникнення.

Оскільки багато видів мають вузьку екологічну амплітуду (приурочені лише до вологих понижень або, навпаки, до специфічних піщаних грив), будь-яка зміна гідрологічного режиму або механічне пошкодження рельєфу може призвести до їхнього повного випадання зі складу фітоценозу.

Таким чином, відсутність «червонокнижних» об'єктів не знімає відповідальності за охорону території. Навпаки, виділення групи регіонально вразливих рослин підкреслює необхідність встановлення режиму обмеженого господарського використання галявини, щоб запобігти збідненню її флористичного складу в майбутньому.

 

5.3. Важливі для природи (екологічна цінність).

Екологічна цінність флористичного складу «Велика галявина» полягає не лише в наявності окремих видів, а в тих фундаментальних функціях, які ці рослини виконують для підтримання життєздатності всієї природної системи. Вони є біологічним фундаментом, що забезпечує колообіг речовин, стабільність ґрунтів та існування чисельних видів фауни.

Однією з найважливіших функцій є збагачення ґрунту азотом. Певна група дводольних рослин завдяки симбіозу з бульбочковими бактеріями здатна засвоювати атмосферний азот і переводити його у форму, доступну для інших мешканців галявини. Це природне «добриво» підтримує родючість без стороннього втручання, стимулюючи ріст усього травостою.

Крім того, представники флори виступають як природні біоіндикатори. Чітка приуроченість певних груп до конкретних рівнів вологості, кислотності чи хімічного складу ґрунту дозволяє без проведення складних аналізів визначити стан екосистеми та прогнозувати її зміни. Своєю присутністю вони сигналізують про здоров’я заплави або, навпаки, про початок її деградації.

Важливе значення має роль рослин як трофічної бази для біоти. Вони забезпечують:

– харчування для запилювачів. Велика кількість нектароносів підтримує популяції комах, що є критично важливим для збереження біорізноманіття прилеглих територій.

 – корм для диких тварин та птахів. насіння, зелена маса та кореневища є основним джерелом енергії для багатьох представників місцевої фауни.

– середовище існування. Щільний та багатоярусний травостій створює необхідні умови для гніздування птахів та укриття для дрібних ссавців.

Таким чином, екологічна роль цієї групи виходить далеко за межі простої наявності рослин на ділянці. Вони є активними творцями середовища, які гарантують самовідновлення галявини та її стійкість до зовнішніх впливів, підтримуючи крихкий баланс дикої природи.

 

5.4. Життєві форми (морфологічні групи)

Різноманітність життєвих форм рослин на території галявини свідчить про складну вертикальну структуру та тривалу еволюційну адаптацію флори до умов заплавного ландшафту. Розподіл видів за цими категоріями відображає різні способи освоєння простору та виживання впродовж несприятливих періодів року.

5.4.1. Напівчагарники. Ця група представлена багаторічними рослинами, у яких нижні частини надземних пагонів дерев’яніють і зберігаються протягом багатьох років, тоді як верхні частини залишаються трав’янистими і щорічно відмирають. Така стратегія забезпечує рослинам «швидкий старт» навесні, оскільки нові пагони починають ріст із уже сформованих бруньок відновлення на міцній основі. Напівчагарники зазвичай займають найбільш стабільні ділянки — узлісся або підвищені елементи рельєфу, де вони формують стійкі багаторічні осередки, що стабілізують ґрунт і створюють специфічні мікроніші для дрібних трав.

5.4.2. Ліани та виткі. Представники цієї життєвої форми характеризуються наявністю довгих, гнучких стебел, які не мають достатньої власної жорсткості для вертикального росту. Замість витрачання ресурсів на формування міцних механічних тканин, вони використовують сторонні опори — стебла високих трав або гілки чагарників.

Завдяки спеціальним пристосуванням (обвиванню навколо опори або використанню чіпких вусиків) ці рослини виносять свій асиміляційний апарат (листя) та квітки у верхні, добре освітлені яруси. Така стратегія дозволяє їм успішно конкурувати за сонячне світло в умовах густого заплавного високотрав’я або в затінених зонах прибережної смуги.

5.4.3. Трави. Трав’янисті рослини складають абсолютну більшість флористичного списку, що є характерним для лучних екосистем. Вони представлені переважно багаторічниками, надземні частини яких повністю відмирають наприкінці вегетаційного періоду, а життєздатність підтримується за рахунок підземних органів (кореневищ, бульб чи потужних кореневих систем).

Трави демонструють неймовірну пластичність: від низькорослих розеточних форм, що притиснуті до землі, до гігантських трав’янистих велетнів, що формують основний об’єм біомаси галявини. Ця група забезпечує динамічність лучного угруповання, його здатність швидко відновлюватися після сезонних повеней та щорічного циклу росту, формуючи основний енергетичний ресурс для всієї екосистеми.

Список рослин за групами наведений у додатку А.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

На підставі отриманих результатів роботи маємо зробити загальний висновок щодо рослинного угрупування заплавних луків.

1. Флористичний склад дводольних, виявлений на ділянці заплави у національному природному парку «Святі Гори», свідчить про те, що досліджуване угрупування є типовими мозаїчними (неоднорідними) заплавними луками, які поєднують в собі ознаки різних екологічних комплексів.

2. Угрупування не є чистим типом луків, а являє собою комплекс різних біотопів в межах заплави, що підтверджується наявністю видів із протилежними вимогами до зволоження:

гігрофіти (Гадючник в^`язолистий, Вербозілля звичайне, Живокіст лікарський) вказують на вологі, заболочені зниження або притерасні частини, де ґрунти насичені вологою;

ксерофіти/ксеромезофіти (Цмин пісковий, Полин австрійський, Гвоздика польова) вказують на сухі, остепнені гриви або підвищені ділянки з піщаними ґрунтами;

мезофіти (Герань горбкова, Конюшина середня) складають власне ядро заплавних луків з помірним зволоженням.

3. Угрупування характеризується високим різноманіттям різнотрав’я та містить значну кількість господарсько цінних видів:

кормові – наявність якісних бобових (Конюшина середня, Горошок волохатий) робить луки цінними для сінокосіння та випасу (за умови належного контролю).

лікарські – велика концентрація лікарських рослин (Гадючник в^`язолистий, Живокіст лікарський, Парило звичайне, Цмин пісковий) підкреслює його потенційне ресурсне значення.

4. Присутність рудеральних (бур'янових) видів (Злинка канадська, Щавель горобиний, Льонок звичайний) свідчить про певну ступінь порушення екосистеми. Це може бути наслідком надмірного випасу, частого механічного обробітку або засмічення узбіч, що призводить до витіснення типових лучних видів.

5. Рослинне угрупування є типовою і складною заплавною екосистемою, яка перебуває під впливом як природних чинників (різниця у мікрорельєфі та зволоженні), так і антропогенного навантаження. Для збереження його цінності та різноманіття необхідне збалансоване використання та моніторинг стану найбільш вразливих ділянок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ДЖЕРЕЛ

 

1. Святі Гори (національний природний парк) (електронний ресурс). Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Святі_Гори_(національний_ природний_парк). 15.01.2026.

2. Донбас заповідний: Наук.-інформац. довідник-атлас. –  2003. – 159 с.

3. Заповедная природа Донбасса: Путеводитель / Сост. А. З. Дидова. –  2 изд., доп. – Донецк: Донбасс, 1987. – 168 с.

4. Мусієнко М. М. Екологія рослин: підручник. – К.: Либідь, 2006. – 432 с.

5. Васюкова Г. Т., Ярошева О. І. Екологія рослин: навчальний посібник. – Чернівці: ЧНУ, 2018. – 256 с.

6. Дідух Я. П. (ред.). Зелена книга України. – К.: Альтерпрес, 2009. –  448 с.

7. Червона книга Донецької області: рослинний світ / за ред. В. М. Остапка. – Донецьк: Вид-во «Новая печать», 2010. – 432 с.

8. 50 рідкісних рослин Донеччини: атлас-довідник / Перегрим М. М. та ін. – Київ: Вид-во «КММ», 2017. – 64 с.

9. Офіційні переліки регіонально рідкісних рослин адміністративних територій України / уклад. Т. Л. Андрієнко, М. М. Перегрим. – Київ: Альтерпрес, 2012. – 148 с.