Дослідження "Наукова етнографічно-краєзнавча діяльність Івана Франка"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Наукова етнографічно-краєзнавча діяльність Івана Франка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

1.Вступ……………………………………………………………………………3

2. Розділ 1.Поняття етнографії …………………………………………….…...5

3. Розділ 2. Наукова етнографічно-краєзнавча діяльність І. Франка………   8

4. Висновки……………………………………………………………………...18

5.Література……………………………………………………….……………20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

«...ми мусимо навчитися чути себе українцями —

не галицькими, не буковинськими українцями,

а українцями без офіційних кордонів»

(Іван Франко)

       Іван Франко – неординарна особистість серед величних постатей української нації. Сфера його діяльності вражає своєю різноманітністю та глибиною. Це водночас мислитель, філософ, літературознавець, мовознавець, історик, соціолог, економіст, поет, прозаїк, критик, активний громадський та політичний діяч.

      І. Франко завжди намагався йти власним шляхом, не повторюючи когось, мав свій підхід до творів науки, намагаючись дослідити і дати висновки про такі літературні твори і явища фольклору, які раніше не досліджувались. Малодосліджені або й зовсім залишені без уваги етнографічні та літературні праці перетворювались на широку панораму культурного життя українського народу. Українська мова, український дух, українські традиції були найбільшими орієнтирами його життя.

     На сучасному етапі розвитку української літературознавчої  науки ми спостерігаємо зростання кількості досліджень, присвячених діяльності Івана Франка. Різні аспекти його краєзнавчої діяльності стали предметом наукового зацікавлення як професійних учених, так і місцевих краєзнавців: П.Арсенича [1],Т. Бровіньок [2], О.Воропай [3],Б.Гаврилів[5]. В.Грабовецького [6], К.Кисілевський [10] та інших. Тематика досліджень є надзвичайно різноманітною: історико-краєзнавчі дослідження, етнографічна й організаційно-мандрівницька діяльність Івана Франка.

Актуальність теми полягає у тому, що незважаючи на значну кількість праць, досі не здійснено узагальненого дослідження, де б в повному обсязі було проаналізовано етнографічну діяльність Івана Франка, деякі аспекти якої почали висвітлюватися на сторінках наукових праць лише нещодавно.

Мета роботи полягає в дослідженні етнографічних напрацювань Івана Франка, розкритті  особливого підходу науковця до етнографічного матеріалу України.

Досягнення мети передбачає розв’язання певних завдань:

•    Розглянути поняття етнографії на різних етапах розвитку;
•    простежити зародження та подальший розвиток І. Франка у етнографічно – краєзнавчій сферах;
•    дослідити особистісний підхід науковця до збирання та поширення краєзнавчого матеріалу на різних територіях України.

Об’єктом обрано наукову діяльність І.Франка, яка зосереджена на збиранні, обробці, узагальненні та видавництві краєзнавчих знахідок на території Галичини, залученні молодого покоління до гурткової роботи на етнографічній ниві.

          Предметом  дослідження є наукова етнографічно-краєзнавча  розвідка І.Франка.

Структура роботи. Наукова робота складається з вступу, двох розділів        (1. «Поняття етнографії»; 2. «Наукова етнографічно-краєзнавча діяльність           І. Франка»), висновків та списку літератури.

 

 

 

 

 

 

Розділ 1

Поняття етнографії

    Становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни відбулося в середині XIX ст. Її розвиток тісно пов'язаний з іменами      М. Максимовича, М. Костомарова, П.Чубинського, М.Сумцова, В.Шухевича, Ф. Вовката багатьох інших видатних діячів української культури. Значний внесок у розвиток українського народознавства зробили такі письменники, як: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Для нашого дослідження важливим є з’ясування самого поняття української етнографії та простеження  над основними  історичними  етапи  розвитку цієї науки.

       С.А. Макарчук зазначив, що етнографія України — це  наука, що вивчає культуру і побут, походження, розселення та культурно-побутові взаємозв'язки українського народу. Назва етнографія походить від грецьких слів етнос — народ і графо — пишу, тобто  народоопис. З'явилася й друга назва — етнологія, що утвердилася в деяких країнах Заходу. В Україні терміни етнографія й етнологія спочатку використовувалися як однозначні та близькозначні поняття. Тільки наприкінці ХІХ — перших десятиліттях XX ст. визначилася певна понятійна відмінність між ними. Назва етнографія охоплювала здебільшого фіксації та описи матеріалів з побуту і різних галузей народної культури, в тому числі й фольклор; поняття етнологія визначало праці про народ і його культуру дослідницького теоретичного характеру [11,2].Дослідник подає нам докладні відомості про етнографію, але  потрібно звернути увагу і на початки цієї глибинної  науки, яка розкриває всю багатогранність українського народу.

       Як відомо, що становлення згаданої науки передувало накопичення етнтографічних знань, витоки яких сягають часів Київської Русі. У славнозвісній пам'ятці «Повісті временних літ» вперше було сформульовано важливе для етнографії як науки положення про своєріднсть усіх племен і народів: «Имяхуть бо обичаї свої, і закони отець своїх и преданія, кождо свої нрави». Інші, не менш важливі для становлення етнографії положення,— про походження народів, їх розселення, систему звичаїв, традицій, матеріальну культуру та духовний світ — згадуються у таких пам'ятках: «Слово о полку ІгоревЪ», «Слово о погібелі Руськія землі», у Густинському літописі, «Роксоланії» С.Кльоновича, «Хроніці» Феодосія Сафоновича, старшинських літописах Самовидця, С.Величка, Г.Гребінки.

     За мірою накопичення етнографічних знань формувалась етнографія як наука. Першим свідченням зародження української етнографії стала «Програма» для опису України Ф.Туманського, а також спеціальна народознавча розвідка Г.Калиновського «Опис весільних українських простонародних обрядів». До речі, українська етнографія має своєрідну природу формування: вона зароджувалася на народознавчій основі, на ґрунті фольклору і літератури, концентруючи головну увагу на дослідженні духовної культури. Предметна спрямованість української етнографії логічно виникала із своєрідного стану тодішньої України — напівколоніальної національної окраїни. Українська інтелігенція намагалася через осмислення духовності українського народу виявити його потенції для визволення й здобуття волі.

     Українська етнографія біля своїх витоків формувалася як описова дисципліна. Вона ґрунтувалася на базі трьох  народознавчих центрів: Харківського університету (початок XIX ст.), Київського університету (40-і pp. XIX ст.) та Львова (кінець XIX ст.). Харківська «романтична» школа (І.Срезневський, А.Метлинський, М.Костомаров, К.Сементовський та ін.) зосереджувалася на вивченні міфології і демонології; київська                             (М.Максимович, П.Куліш, Т.Шевченко, О.Афанасьєв-Чубинський, П.Чубинський ) — на вивченні етнічної історії і культури, розпочавши систематичні етнографічні обстеження, утворивши «Етнографічно-статистичну експедицію»; львівська (М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, Ф.Колесса, В.Шухевич) — на розробці карпатської проблематики, висвітлюючи її на сторінках першого спеціального друкованого органа «Етнографічний вісник» та «Матеріали до українсько-руської етнології».

Зрозуміло, що етнографія як багатовікова наука пройшла тривалий період розвитку та перетворення, торкнулася  різних пластів культури, але найгрунтовнішим, найповнішим став новий етап , який привніс в українську культуру чималі досягнення, підняв її на новий науково – дослідницький рівень.

Як відомо, новий етап української етнографії зумовлювався і визначався підвищенням наукового рівня вивчення народної культури та   побуту, орієнтацією на кращі досягнення європейської етнографічної науки, публікаціями цього профілю в журналі «Житіє і слово» І. Франка (друга половина 90-х років), створенням Етнографічної комісії в НТШ (1898) та її серійних видань «Етнографічний збірник»(з 1895) і «Матеріали до українсько-руської етнології» (з 1899). Численні матеріали з української етнографії та її історії друкувалися з 1892 р. в основному виданні НТШ — «Записках Наукового товариства ім. Шевченка»[12,124].

       Що ж до сьогочасного стану етнографії, то  в Україні створено ряд етнографічних музеїв просто неба (у Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді, Львові, Києві), етнографічні експозиції в інших музеях. У відкритому в    1976 р. у Київському музеї народної архітектури та побуту України представлено особливості культури та побуту усіх історично-етнографічних районів. Нині дослідженнями з етнографії займаються інститути Академії наук України, етноцентри, музеї, навчальні заклади, які видають наукові записки, монографії, науково-популярні журнали, методичні посібники тощо.

 

Розділ 2

Наукова етнографічно-краєзнавча діяльність І.Франка

       Координатором етнографічних досліджень у Західній Україні у кінці    XIX — на початку XX століття був Іван Якович Франко. Його талант — надзвичайно різнобічний та багатогранний. В історії світової культури не так багато діячів, з таким широким діапазоном творчих інтересів, як І. Франко. «Він з однаковим натхненням писав поетичні, прозові і драматичні твори, виступав з критичними статтями, перекладав твори багатьох російських і зарубіжних письменників, публікував наукові праці з літературознавства, фольклору, лінгвістики, історії, економіки... За своє творче життя Іван Франко написав понад п'ять тисяч творів українською, російською, польською, чеською, німецькою, болгарською, французькою мовами...» [1, С.37]. Таким чином, він залишив нам багату літературну і наукову спадщину, серед якої чільне місце займають ґрунтовні праці з етнографії.

     Іван Франко написав понад 50 етнографічних розвідок, ряд рецензій і відзивів на етнографічні роботи українських, російських, польських, чеських учених. Основними працями Івана Франка цієї тематики є його велика кореспонденція про життя і побут дрогобицьких робітників („Korespondencje, Drohobycz», 1880), а також «Мандрівка руської молодіжі» (1884), «Галицько-руський орнамент на Віденській виставці» (1886), «Kilimy podolskie»(1892), «Сліди снохацтва в наших горах» (1895), «Ornament ruski» (1895), «Килими, дивани і коверці» (1896), «Eine etnologische Expedition in das Bojkenland» («Етнологічна експедиція на Бойківщину» (1905) та ін.

     Окрім зазначених праць, висвітлення питань української етнографії та розв'язання теоретичних проблем даної науки знаходимо в багатьох інших роботах І. Франка. Це статті «Наука та її становище у відношенні до класу працюючих» (1878), «Мислі про еволюцію в історії людськості» (1881), «Дві школи в фольклористиці» (1895), «Najnowsze prady w ludoznawstwie» («Найновіші напрямки в народознавстві», 1895) тощо.

     Як бачимо, на величезному етнографічному матеріалі, зібраному в західних регіонах України, учений побудував багато публіцистичних статей, які були надруковані в українських і польських газетах та журналах. Цей матеріал І. Франко творчо використав у своїх повістях, оповіданнях, віршах і поемах. Назвавши плідний доробок Каменяра, не можемо оминути питання зародження , витоків краєзнавчої діяльності.

     Отож формування краєзнавчих поглядів науковця розпочалося дуже рано в часи його дитинства та юності. Спочатку це було захоплення записами казок та народних пісень. Ще в 1865 році він почав записувати казки, які розповідали його шкільні товариші. Через рік він зайнявся записом народних пісень. У процесі збирання матеріалу Франко брав участь у декількох мандрівках. Ось як він описав свою першу мандрівку в листі до Михайла Драгоманова від 2 квітня 1896 року з метою пізнання рідного краю: «Скінчивши сьому клясу, я перший раз пустився під час вакацій у далеку дорогу... Я поїхав залізницею до Стрия, а звідси рушив сільським трактом на Синевідсько та на Побук, Бубните, Тисів Церківну, Старий Мізунь, Велдіж, Лолин... Вернувшись з Лолина в Дрогобич, я пустився у противний бік - на Опаку, Смільну, Тур’є, Волосянку...»[5,128].Обґрунтовуючи навчально-виховну функцію мандрівництва, І.Франко привертав увагу до політики таких розвинутих країн, як Німеччина, Данія, Швеція, в яких краєзнавство було одним із важливих предметів шкільного навчання. Він вбачав у краєзнавстві необхідну складову насамперед національного виховання, підкреслював, що не може бути свідомого українця без знання про минуле й сучасне свого краю, свого народу. У працях І.Франка міститься змістовне визначення терміна «народознавство». Це «більше, ніж те, що становить сферу нашої науки. Бо ж пізнати народ - то значить пізнати людей, що мешкають на певній території, а також пізнати їхнє нинішнє і минуле становище...» [11,220]. Таким чином, до сфери народознавства входили б і такі науки, як: історія політична й історія розвитку державних інститутів, історія наук і історія промислу, які на той потребували розвитку.

     Зацікавленість Івана Франка краєзнавчими дослідженнями досить добре проявилась під час організації ним у 1883 році "Етнографічно статистичного гуртка", який функціонував у структурі Наукового товариства імені Шевченка (НТШ). Як відмічав О.Воропай, завданнями гуртка були «підготовка, а якщо можливо, то й видання бібліографії книжок, статей та інших матеріалів з етнографії і статистики українського народу, а також і збирання етнографічного матеріалу серед народу шляхом проведення періодичних екскурсій»[3,148].

     Діяльність гуртка здійснювалась у кількох формах. Основною з них було проведення засідань, на яких велись дискусії про методи краєзнавчих досліджень, були заслухані доповіді про скасування панщини в Галичині, події в Східній Галичині в 1848 році, український фольклор та ін. Другий напрям передбачав організацію краєзнавчих експедицій, які мали на меті пізнання життя і економічного побуту рідного народу, красу, природні скарби та історичні пам'ятки свого краю. Показовою у цьому відношенні стала експедиція за маршрутом Львів - Стрий - Дрогобич - Борислав - Мразниця (передмістя Борислава) Східниця - Урич-  Підгородці -  Корчин - Верхнє і Нижнє Синевідсько - Бубнище  - Болехів -  Гошів - Калуш - Станіслав - Коломия.

         Можемо вважати, що це був період становлення Івана Франка як науковця. Разом із дослідженнями на історичну тематику («Громадські шпихліри в Галичині 1784-1840 рр.», «Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині»), він постійно збирав та систематизував українські прислів’я таприказки, які пізніше видав у «Етнографічному збірнику» НТШ як тритомник під назвою «Галицько-руські народні приповідки» (1901-1910).

Учений Кость Кисілевський зробив висновок, що «наукові твори Франка обговорюють головно фольклорні та історично-літературні питання. Крім того, його спадщина багата на критики, рецензії, огляди, передмови, коментарі, причини, статті, малі розвідки, реферати, доповіді, некрологи науковців з рецензіями їх творів» [9,155]. Також у історичній науці впродовж тривалого часу домінувала думка, що краєзнавство передбачає всебічне вивчення порівняно невеликої території краю переважно силами місцевого населення. Вважаємо більш правомірним обґрунтування терміна «краєзнавство», що його наводить «Енциклопедія українознавства» за редакцією В.Кубійовича: «Краєзнавство сукупність інформації про якусь країну з погляду географії, природи, історії, етнографії, народного господарства тощо»[8,286].

     Однодумцем виступив і В.Грабовецький, який  у своїх дослідженнях стверджує, що термін «галицьке краєзнавство» вперше вжив Іван Франко в 1892 році у статті під такою ж назвою. Франко мав на увазі краєзнавчу літературу, куди входять «не тільки спеціальні праці про міста, регіони, замки, пам'ятки, а й численні популярні видання, які передають широким колам читачів, особливо молоді, систематично і доступно викладені результати цих спеціальних праць, даючи тим самим кожному... змогу докладно ознайомитися зі своїм краєм і усією батьківщиною, з її геогра­фічним положенням, ґрунтами, кліматом, шляхами сполучення, містами, людьми, суспільним устроєм, історією, пам'ятками. Наскільки таке ознайомлення корисне, не варто підтверджувати, адже ж це перший ступінь, перша прикмета раціональної освіти - знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, свідомого і об'єднаного організму».[6,64].

          Натомість, Б.Гаврилів зазначає, що «науковий доробок галицьких дослідників і краєзнавців-аматорів виходить часто далеко за місцеві інтереси чи регіональну історію і становить невід'ємну частину української історіографії, що сприяло зростанню національної свідомості не тільки світської та духовної інтелігенції, але і широких верств населення, серед яких зростали патріотичні почуття, які вилилися у національно-визвольні змагання вже у першій половині XX ст. за відродження української державності»          [4,37]. Про значення  історико-краєзнавчих досліджень йдеться і в праці   І.Франка «Галицьке краєзнавство». Автор, захоплюючись розвитком краєзнавства в Європі, вказує на причини, чому «галичани, донедавна дуже мало відчували цю потребу», бо «австрійський уряд, приєднавши Галичину, не дуже дбав про піднесення в ній краєзнавства, яке легко могло б пробудити у її мешканців надто велику любов до свого краю, небезпечні думки про давнє і недавнє минуле, не кажучи вже про теперішній стан. Все то були справи небажані для уряду, тому на них не звертали уваги, тримали їх у таємниці і старалися не допустити до відома широкого загалу»[12,120].

     У цьому зв’язку слід згадати збірник «Народні пісні в записках Івана Франка» (більше 150 пісень він зібрав у своєму рідному селі Нагуєвичах), видрук яких поповнив сюжетну лінію пісенної творчості на всій території Галичини. Збірник вміщує ряд оригінальних пісень, притаманних західному регіону України: коломийки, «жовнірські» пісні, пісні про опришків, епічні пісні-хроніки. Дуже часто Франко вводив у свої твори повні тексти чи фрагменти народних пісень, а деякі сюжети і мотиви пісень клав в основу оригінальних творів.

     Також відомо,що характерною рисою краєзнавчих поглядів І.Франка була орієнтація па реальний народний ґрунт, конкретні історичні умови. У своїх наукових пошуках він використовував історико-порівняльний метод, що давало можливість об'єктивно відшукувати зв'язок і співвідношення явищ і подій. Франко-краєзнавець комплексно вивчав духовну і матеріальну культуру, народну архітектуру. У хроніці НТШ (ч. 32, Львів, 1907) був надрукований «Квестіонар для збирання місцевих переказів», де Іван Якович звертав особливу увагу на перекази про визначних людей, що боролися за народні інтереси, а також про відомих майстрів, ковалів, мельників, шевців, кравців, співаків та музикантів.

      Для дослідження народної архітектури Карпат і Прикарпаття велику зацікавленість являє праця Франка «Моя вітцівська хата». Його опис хати дає можливість відновити основні типи давнього будівництва в цьому регіоні. Експедиційними дослідженнями доведено, що тин хати, у якій народився письменник, побутував ще в кінці XIX- на поч. XX ст. і на території сучасного Дрогобицького, Самбірського і частково Стрийського районів. Ця робота була взята за зразок при реконструкції дому його батьків у рідному селі.

      Великий  пласт науково-краєзнавчих досліджень І.Франка присвячено Гуцульщині. Він активно вивчав матеріали, залучав громадських діячів, знавців звичаїв та побуту гуцулів до збору експонатів для музеїв. Так, перебуваючи в Криворівні, написав поему «Терен у нозі», яку присвятив Зеновії Бурачинській, що розповідала йому гуцульські легенди, а також автобіографічне видання «У кузні», повість «Великий шум», оповідання «Як Юра Шикманюк брів Черемош», вірші «В альбом Ользі Маркевич», «У безсонну ніченьку» та інші. У Криворівні Франко працював над випуском нових серій «Універсальної бібліотеки», займався перекладом поезій Шевченка німецькою мовою, розробкою статей для преси. Саме тут, за словами П.Арсенича, він «записував приповідки, оповідання, пісні, перекази і залучав до збирання фольклорно-етнографічних матеріалів знайомих учителів, учених і літераторів...» [ ,235]. За порадою І.Франка народну творчість записували жителі Криворівні сестри Кекилія і Марія Бурачинські.                                               Записи пісень і оповідань про опришків К.Бурачинської-Куравець він опублікував у пресі. А зібрані Марією Бурачинською весільні, ліричні, побутові пісні, колядки, звичаї, похоронні обряди, приповідки, пісні про опришків, про Кошута, гуцульський словник зберігаються у фонді Франка Інституту літератури в Києві.

     Ще до відвідин Гуцульщини Іван Франко чув поетичні перекази про цей край від свого друга з Косова М.Павлика. На цій основі виникли твори «В'їзд гуцула», «Керманич» і повість «Петрії й Довбущуки». В ході ознайомлення письменника з повсякденним життям гуцулів він приділяє йому все більше місця в своїх працях. В основу багатьох його творів лягли розповіді гуцулів. Прикладом може служити оповідання «Гуцульський король», що написане на основі слів гуцула Андрія Освінціцького, які Франко записав під час перебування в селі Довгополі. У творі передано народну ненависть до кривавого деспота, устєріцького мандатора Гердлічки. Жорстоке свавілля австрійських властей щодо гуцулів показав письменник і в незавершеній статті «Полонина Глистовата. Причинок до історії камеральних дібр в Галичині», написаній у 1898 р. на основі судових документів. У Довгополі І.Франко записав пісню та оповідання про дуже популярного у народній творчості ватажка опришків Мирона Штолу (Штолюка). Пізніше на основі цих матеріалів він написав оповідання «Мирон Штола».

     П.Арсенич стверджує, що «на думку Каменяра, - в народній пісні, легенді чи переказі треба дошукуватись історичної правди, вбачати в них достовірне джерело. На основі вивчення документів та спогадів гуцулів І.Франко написав ґрунтовну статтю про керівника селянського руху на Гуцульщині та Буковині в 40-х роках XIX ст. Лук'яна Кобилицю»[1, 235]. Іван Франко грунтовно дослідив історичне минуле Прикарпаття, вніс величезний вкладу його національно-культурне відродження. Він закликав учених і місцевих дослідників вивчати невисвітлені сторінки історії краю. Влітку 1884 року                                                               Іван Франко виступив організатором подорожі студентської молоді по містах і селах Прикарпаття. На території краю екскурсанти ознайомилися з побутом і важкими умовами життя мешканців Бубнища, Болехова, Калуша, Станіслава і Коломиї. За свідченням самого І.Франка, ця студентська мандрівка, яка розпочалася з Дрогобича, мала помітне значення для виховання демократичної молоді. Результати подорожі він фіксує у праці «Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 року».

     У 1884 р. Франко багато зусиль доклав для популяризації створеного письменницею і громадською діячкою П.Кобринською у Станіславі Товариства українських жінок. На його підтримку він опублікував статтю у газеті «Діло». І.Франко правильно вважав, що «тільки розумні й освічені матері, сестри і жінки, що думають, можуть випроводити і виховати розумне і освічене покоління». Після перших організаційних зборів у Станіславі, 7 жовтня 1884 року, на яких схвалено статут товариства та вислано його намісництву до затвердження - Франко присвятив цій події статтю в «Ділі» й помістив статут. У цій статті він подавав освітню ціль товариства, що власним літературно-науковим видавництвом або з допомогою іншого, що вже існувало, мало пропагувати ідею освіти серед жіноцтва. До цього мали причинитися театральні вистави, відчити, дискусійні вечори.

     Учений виявляв інтерес до історії Станіславської гімназії, де у 90-х роках діяв таємний гурток «Поступ». У гімназії видавалася рукописна газета "Зірка", у якій було опубліковано ряд краєзнавчих матеріалів і стаття В.Небиловця (псевдонім В.Навроцького) «Місто Калуш». Це була перша спроба збору фактів з історії міста. У1898 р. письменник виявив у Станіславі ряд важливих документів з історії Галичини 1846, 1848 років, відомості про польське повстання 1863 р., етнографічно - статистичний опис Станіславського округу з 1854 р., реферат з етнографії Гуцульщини тощо. Згодом ці документи опублікував В.Гнатюк.

1898 року при Історично-філологічній секції НТШ була створена етнографічна комісія, яку згодом очолив І.Франко. Він був її головою до самої смерті. Цікаві відомості про роботу цієї комісії наводить О.Воропай: «За той час, коли Франко очолював етнографічну комісію, з його ініціативи проведено декілька експедицій для збирання етнографічних матеріалів. Так, 1900 року О.Роздольський, М.Павлик, О.Колесса і сам Франко побували в Стрийському, Городецькому та інших повітах Галичини. 1904 року експедиція виїхала на Бойківщину, в ній також брав участь Франко. Під час цих експедицій І.Франко зібрав багато різних виробів українського народного мистецтва, зразки одягу і прикрас. Деякі з цих експонатів ще й досі зберігаються в Музеї етнографії і художнього промислу у Львові[3,214].

     І.Франко широко організує збирання експонатів для музею при Науковому товаристві ім. Т.Шевченка. З цією метою в «Літературно-науковому віснику» було надруковане звернення: «Збирайте етнографічний матеріял!», в якому говорилось про те, що побут і матеріальна культура народу з часом змінюються, а тому завданням музею є збирати і зберігати для наукової мети пам'ятки цієї культури. Була також розроблена програма для збирання етнографічних матеріалів, в якій зазначалося, що музей цікавлять такі речі, як одяг, моделі господарських і промислових знарядь, будівель, писанки, вишивки, різьблення по дереву і металу, тканини та предмети старовини, кам'яні, бронзові, кістяні знаряддя, зброя, пам'ятки письменства - рукописи, стародруки тощо [12,214 ].

      Відомим є той факт, що перебуваючи у Бубнищі, І.Франко був вражений величчю побачених скель і печер, які у народі звуться Довбушевими. З цього приводу В.Грабовецький зазначив: «І.Франко постійно збирав і публікував опришківський фольклор. Під час перебування у Києві композитор М.Лисенко записав від нього дві народні пісні про О.Довбуша»[6,65], а в  історичній праці «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» письменник розкрив основні види діяльності та поповнення легендарних загонів опришків. Саме цим, на наш погляд, він показав майбутнім дослідникам шлях пошуку ключа до оцінки характеру і рушійних сил народного руху».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

      Спираючись на викладений матеріал , робимо висновки, що наукова спадщина Івана Франка в галузі історії та етнографії надзвичайно багата, його перу належить велика кількість спеціальних історичних досліджень, літературних, мовознавчих та етнографічних праць. Це зумовило появу цілого ряду досліджень, присвячених його творчості. Інтерес до творчості Івана Франка , як ми бачимо, з’явився ще за його життя: про нього багато писали в пресі, тоді ж з'явилися окремі книги та перша бібліографія його творів. Ці дослідження й започаткували окрему галузь українознавчих студій - франкознавство, яке сьогодні має численні здобутки.

      Іван Франко здійснив великий вплив на становлення і розвиток краєзнавчої науки в Галичині, заклавши її ідейно-теоретичні підвалини. Критично і в цілому вірно оцінюючи ряд пріоритетних тоді народознавчих концепцій, Каменяр був прихильником історично-порівняльного методу дослідження. На сьогоднішній день відомо, що письменник написав 50 праць з фольклору й опублікував близько 100 народознавчих досліджень і повідомлень. Крім того, відомо, що лише в галузі пісенної народної творчості загальний обсяг записів І. Франка становить близько 400 пісень і понад 1300 коломийок. Дослідження величезної краєзнавчої спадщини І. Франка переконує, що немає такого краєзнавчого питання, до вивчення якого не торкався б Каменяр. Саме цим проблемам присвячена майже третина його творчості. В результаті проведення ряду експедицій виявлено багато краєзнавчих матеріалів, зібрано низку виробів народного мистецтва, які доповнюють музеї України.

      Перебуваючи в НТШ, він очолив етнографічну комісію, де згуртував і спрямував працю багатьох краєзнавців. Завдяки цьому значно розширилася бібліографічна база Галичини. Наукові розробки Івана Франка торкалися більшою мірою історично-краєзнавчих питань, крім того, його спадщина багата на критику, рецензії, огляди, передмови, коментарі, статті, доповіді, реферати, некрологи про науковців з рецензіями їхніх творів.

        В умовах незалежної України краєзнавчі роботи І. Франка все більше привертають увагу дослідників і шанувальників його наукової діяльності. Йому вдалося створити цілу плеяду збирачів і дослідників матеріальної і духовної культури народу, головними постатями в якій стали В. Гнатюк,      Ф. Колесса, В. Охримович, О. Роздольський, О. Маковей, В. Щурат, С. Людкевич. Вони внесли величезний вклад у створення золотого фонду української краєзнавчої науки, що на сьогоднішній день має надзвичайно велике значення.

           Отже, І. Франко – визначна багатогранна постать в українській літературі із всеохоплюючим пластом діяльності. Він був: письменником, науковцем, теоретиком, критиком, видавець, громадським діячем, який привніс значні здобутки у кожній із зазначених сфер, працював і творив на користь розвитку українського  інтелектуального наступного покоління.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

      1. Арсенич П. Дослідники Гуцульщини  [Текст] : довід. / П. Арсенич,                               І. Пелипейко. - Косів, 2002. – С. 235-  237.

      2. Бровіньок Т. І. Студія Івана Франка «Да дні» як новий тип ідейно-      естетичної структури // Українська мова і література в школі. - 1981. - № 8. – С. 37 - 43.

      3. Воропай О. Іван Франко як етнограф і фольклорист // Визвольний шлях, 1966.–Кн. Х (223).– С. 148.

      4. Гаврилів Б. Прикарпаття в історико-краєзнавчих дослідженнях Івана Франка [Текст] / Б. Гаврилів. - Івано-Франківськ , 2000. - 37 с.

      5. Гаврилів Б. ГИ. Галицьке краєзнавство / Б. М. Гаврилів ; [наук. ред.     В. Грабовецький]. - Коломия : Вік, 1997. - 4.1 : Історичні дослідження на Прикарпатті в XIX - на початку XX ст. – 166 с.

      6.Грабовецький В. В. Історико-краєзнавчі погляди Івана Франка в його праці "Галицьке краєзнавство" // ІV республ. наукова конференція з історичного краєзнавства: Тези доп. і повід. – К., 1989. – С. 64–66.

7. Деркач В.В. Стан етнографічної роботи у Західній Україні у кінці    ХІХ —  на початку ХХ століття  // Культура народов Причерноморья. —  2005.-82 – 84 с.

8.Енциклопедія Українознавства. в 10 т. / Гол. ред. В.Кубійович.- Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954–1989. — 4016 с.

9. Кисілевський К. Наукові праці Івана Франка //. Записки НТШ. –  Львів, 1957. – Т. 166. – С.155.

10. Луцький Я. Іван Франко - краєзнавець і мандрівник / Я. Луцький // Вісник Прикарпатського університету. Історія. - Івано-Франківськ : [б. в.], 2006. - Вип. 10/11. - С. 218-225.

11.Макарчук С. А.Етнографія України.Навчальний посібник.–Львів: «Світ», 2004. – 504с.

12. Франко І. Я. Галицьке краєзнавство // Франко І. Я. Твори у 50-ти томах. – К., 1986. – Т. 46. – Кн. 2. – С. 120 – 125.