Дослідження "Обпалене війною дитинство"

«Обпалене війною дитинство…»

Злочин проти дитинства…

Друга світова війна, складовою частиною якої була Німецько-радянська війна, тривала цілих шість років. Україна опинилася в центрі гігантської битви. Понад 40 місяців – з червня 1941-го по жовтень 1944 року на її території лилася кров, знищувалися матеріальні й культурні цінності.

На тимчасово окупованій території України гітлерівці вбили три мільйони 256 тисяч мирних мешканців, з них 75 тисяч – дітей. Деякі історики нині називають значно більші цифри втрат. Війна покалічила тисячі дитячих доль, відняла світле й радісне дитинство. Кожен з дітей війни має власну історію, нерідко унікальну. Розкриття теми дасть змогу глибше зрозуміти становище дітей, їх переживання.[1]

Тому мета дослідження — дізнатись про дитячі долі, їх життя  під час війни, проводячи опитування тих, на чиї плечі випали жорстокі випробування воєнних років. Також опрацьовано газетні публікації, де йдеться по дітей війни або ж їх спогади про лихоліття. Велику підтримку у створенні презентації отримано з Інтернет-ресурсів. [2]

Із-за шкільної парти – на фронт…

Червень сорок першого виявився на диво теплим, сонячним. Зародив добрий урожай, але зібрати його тоді так і не довелось… Збіжжя було спалене, знищене, витоптане ворожими чобітьми.

Проходили випускні екзамени. Була неділя. До Олександри (О.А.Рибак-Атаманчук, жительки с.Жорнище Іллінецького району) прийшли дівчата-однокласниці, щоб готуватись до здачі екзамену. До хати зайшов батько і з пекучим болем, що перехопив горло, промовив: «Біда! Війна почалася».

Тамуючи біль і тривогу, випускники 1941 року здавали останні екзамени. Директор сільської школи Іван Мусійович Хавлюк видав 36 атестатів зрілості. Та, на жаль, для цих молодих людей розпочались жорстокі випробування воєнної дійсності. Багатьом із них довелось взяти в руки зброю та захищати Батьківщину, хоча було їм лише по 17 років. Вони мріяли про здобуття професій, щасливе майбутнє, але не судилось…

З багатьма своїми однокласниками Олександра Артемівна більше ніколи не зустрічалась. Їх забрала війна…[3]

Сімнадцятилітніми юнаками були призвані на службу жителі села Білки Іллінецького району Оксанишин М., Кавуненко В., Школьний І., Дмитренко І. та Дробина А.. Дмитренко Іван Олександрович загинув під Варшавою. Дробина Анатолій Семенович після війни закінчив військове училище, став офіцером. Часто зустрічався з учнями Білківської школи, розповідав про пережите. В селі його шанобливо називали «сином полку».[4]

Важкі роки німецької окупації

Згадує Н.Змієвець, с. Яструбинці Іллінецького району:

•         Досить чітко запам’ятала день 22 червня 1941 року. То була неділя, мені минуло дев’ять років і я пасла корову на полі. Повернулась з пасовища додому, а тут мама, Олександра Гнатівна, плачуть.

Батьки  про щось гомоніли і лише згодом із розмови старших здогадалась, що почалась війна.

Батька Григорія Йосиповича призвали  в діючу армію, він загинув на фронті. Мама залишилась з двома дочками – старшій моїй сестрі Наді на той період було чотирнадцять.

Як вибивали фашистів із села, то вони чинили жорстокий опір. Хати із солом’яними стріхами горіли. Маму німці вбили, а сестру Надю поранили.

Ми з сестрою залишились сиротами, тяжко працювали, а жили в хліві. [5]

Згадують жителі с. Красненьке Іллінецького району.

Лідія Феодосіївна Хлєвна, 1929р.н.:

•         Наша хата стояла на краю села, тому бачили як по полю, зі сторони Мар’янівки та Жорнищ, йшли колони німецьких солдат. Німці зайшли в село і одразу ринулися по хатах, вимагаючи продукти харчування. Один із захожих солдат приставив матері до скроні револьвер, мовляв, давай все, що є: молоко, яйця. Лиш диво врятувало неньку від загибелі.

Ганна Андріївна Слабоус, 1927р.н.:

•         В 1941 році німці в’їхали в село на конях і з автоматами. Побули лиш до вечора, а потім поїхали далі. В другій половині 1943 року в Красненькому зявилися козаки й калмики. Їх завданням було знищувати партизан. Штаб розташували в школі. То був страшний час, бо прислані вояки грабували населення, всіляко знущалися над людьми, глумилися над жінками та дівчатами.

Зінаїда Олексіївна Вейда, 1934р.н.:

•         Наступ німців погано памятаю, бо мала всього лиш сім років. У війну мама народила ще двох хлопчиків Анатолія (1940р.н.) і Василя (1942р.н.). Як було чути постріли, я, як найстарша, ховалася під ліжком, Анатолій рачкував під лавку, а маленького Василька у колисці бабуся затуляла собою. Надвір боялися виходити, та й батьки не пускали, наказували, що можуть німці вбити чи вкрасти. Під час обстрілу біля хати розірвався снаряд, вибило вікна. Тікали до сусіда у яму, аби пересидіти бомбардування. [6]

Спогадами про важке обпалене війною дитинство поділились жителі с.Білки Марценюк Яків Семенович, 1941р.н. та Химич Раїса Юхимівна, 1937р.н.(відео).

У фашистських таборах, в неволі

За роки Німецько-радянської війни з української землі до Німеччини фашисти вивезли від 2,4 до 2,8 млн мирних громадян. Серед них багато дітей. Тисячами їх викрадали або ловили під час облав і разом із матерями кидали в табори для військовополонених або спеціальних – для дітей та молоді. Діти також непосильно працювали на різних об’єктах третього рейху, їх використовували для проведення жахливих медичних  експериментів, брали у них кров на потреби військових, морили голодом.

На все життя запам'ятався недільний день 13 червня 1942 року. Парфена Левчишина із Чорториї разом із кількома молодими хлопцями підводами відправляли на станцію Фронтівка.  Хлопчину з Поділля поставили на пакувальну лінію заводу з виготовлення гільз для артилерійських снарядів у м. Еслінген. За спробу втекти бранця відправили в концентраційний табір Дахау. На серці туга, а в душі – відчай, а на руці порядковий номер каторжника 36012. Далі був Майданек, Нацвайлер, потім знову Дахау.

Протяги, недоїдання, сира погода зробили свою чорну справу – підхопив туберкульоз. Але молодий організм переборов страшну хворобу. Визволення з концтабору Парфенон Васильович зустрів у квітні 1945 року. На території Дахау з'явились американські танки. [7]

В підпіллі і партизанських загонах

        Партизани і підпільники були людьми особливої відваги. В їхніх рядах боролись і діти. Юні підпільники і партизани дивували дорослих своєю мужністю, витримкою, неабиякою вигадливістю, жертовністю у боротьбі з  гітлерівськими загарбниками, вірністю бойовим побратимам, взаємовиручкою.

       У Шабелянському лісі, на Іллінеччині, діяв загін «За Батьківщину». На початку війни для партизанів проблемою був зв’язок із Великою землею (територія, вільна від ворога). Треба було послати зв'язківців. Вирішили відправити на завдання десятирічного Володю Саморуху. Інформацію про підпілля і шабелянських партизанів зашили у полу жакета і шапку.

Два тижні витратив хлопчина на ризиковану подорож, але завдання виконав. Потім Володя потрапив у Москву. Мав розмову із маршалом Ворошиловим і був нагороджений орденом Червоного Бойового Прапора. Незабаром до місцевих партизанів прибув літак із спеціалістами підривниками і зв'язківцями. Після чого стало можливим виконувати і більш  складні завдання, які приносили втрати ворогові і наближали Перемогу. [8]

Ще пахло порохом, війною…

        Повоєнні роки були надто важкими. Справжнім лихом для дітей були боєприпаси, залишені всюди війною. Багато підлітків загинули або були покалічені через свою необережність і цікавість до зброї. Лише в с.Жорнище від вибухів зброї загинуло 18 дітей.

        Кінець лютого 1944року , незадовго до звільнення села, двоє дітей Марії Восьмушко  - 9-річний Дмитрик та 7-річна Ганнуся, їх восьмирічний двоюрідний братик Вася, сусідська 8-річна дівчинка на ящиках з-під зброї спускались з вулиці на стависько (берег річечки Собок).          

        Вони побачили предмет з блискучим гудзиком . Це була граната. Хтось із хлопців потягнув за гудзик , і раптом все зірвалось.  Мати почула страшний вибух, прибігла , впала на мертві тіла дітей. Та зарадити нічим не могла…[9]

Висновок.

У всі часи, в усіх війнах були вбиті і полонені, але в жодній війні так не страждали діти. На окупованих фашистами територіях вони терпіли голод, приниження, жорстке поводження гітлерівців. Разом із дорослими їх вивозили у концентраційні табори в Німеччину. Там їх розлучали з матерями, морили голодом, примушували непосильно працювати, проводили жахливі медичні експерименти, спалювали в крематоріях. І все ж війна закінчилася. Тільки дитинство, вбите жорстокою війною, ніколи не повернеться. Дорослі ж так і не навчилися берегти дитинство. Війни і в ХХІ столітті палають у світі і на миролюбивій українській землі також. [1]

Використані джерела та література:

1. В роки війни вони були дітьми (про дітей України в роки Німецько-радянської війни) - Адреса доспупа: http://www.chl.kiev.ua
2. Фото  – Адреса доступа: https://gazeta.ua/articles/history/_foto-ditej-pid-chas-drugoyi-svitovoyi-vijni/558137
3. Людмила Мельник. Випускниця 1941 року//Трудова слава: газета. – 2006 – №79.-с.3;
4. Дробина В.А. Листи дітей фронтовиків//Трудова слава: газета. – 2017 – №16.-с.10;
5. Н. Змієвець. Пам’ятаю війну//Трудова слава: газета. – 2010 – №54.-с.3;
6. В.Волошенюк. Війна дитячими очима//Трудова слава: газета. – 2018 – №17.-с.5;
7. І.Радзіх. В’язень концтабору під номером 36012//Трудова слава: газета. – 2008 – №78.-с.2;
8. Ю. Жураківський. «Добре діти, що немає війни…»//Трудова слава: газета. – 2005 – №26.-с.2;
9. Антоніна Оверчук. Дитинство, розірване снарядом//Трудова слава: газета. – 2012 – №34.-с.3;
10. Фото із сімейних альбомів.
11. Відео-спогади Марценюка Я.С. та Химич Р.Ю.