Друга світова війна і українська література

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРАПідготувалавикладач української мови та літератури. НЗ”КВПТКУ”Телицина С. М.

Друга світова війна була переживанням фактично для кожної української родини, але власне літератури, яку ми активно читаємо сьогодні, залишилося не так багато. Тут варто подивитися на ситуацію, в якій українська література входила в Другу світову війну. Це була література знекровлена. Буквально напередодні було знищено цілу когорту українських письменників і фактично через це сьогодні залишилося дуже мало текстів, написаних всередині війни, які би ми читали без якихось обмовок.

Художня література. Безперечними лідерами серед авторів про Другу Світову є Олександр Довженко з його "Україна у вогні". Повість було написано у 1943 році, тобто у самий розпал війни. Її краще читати разом з його щоденниками 41-45 років – щоб розуміти ту драму, в якій знаходився сам письменник.

Художня література. Друга постать – це Олесь Гончар з його новелістикою періоду Другої світової війни, наприклад, твір "Модри камень". На жаль, звичні для багатьох "Прапороносці" чи "Людина і зброя" – це надто заідеологізовані тексти, і вони не дають об’єктивного погляду на події війни.

У червні 1941 р. Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який став лауреатом премії імені Т. Шевченка. Влітку 1942 року потрапив у полон, звідки втік 1943-го і продовжував воювати в Червоній армії. Війну закінчив старшим сержантом на посаді старшини мінометної батареї. Нагороджений орденами Червоної зірки, Слави 3-го ступеня, трьома медалями «За відвагу».. Твір розповідає про студбатівців — членів добровільного студентського батальйону. Герої, студенти Харківського університету, на початку Німецько-Радянської війни полишають навчання і записуються добровольцями до армії, щоб захистити «спадщину людського духу», «життя в усій його цілості». В романі зображуються перші місяці війни. Війна — це тяжка праця, і роблять її прості солдати. Це вони йдуть в атаку під ураганним вогнем, це вони, місяцями сидячи в окопах, стримують ворога, це вони гинуть під кулями та бомбами.

Художня література. Ще одним тогочасним письменником, творчість якого вважають однією з вершин української лірики ХХ століття є Леонід Первомайський. Другу світову він пройшов як воєнний кореспондент. Окрім письменницької діяльності вів радіоефіри, які дуже подобалися фронтовикам. Цікаво, що за походженням Леонід Первомайський (справжнє ім’я Ілля Гуревич) був євреєм і українська мова письма була його свідомим вибором, не таким очевидним на той час.

Художня література. Щодо сучасної поезії є збірка Маріанни Кіяновської "Бабин Яр Голоси" – вона про інший вимір тих подій, і цього року отримала Шевченківську премію. Це та література, яку також дуже важливо читати, щоб зрозуміти, чим ще була Друга світова, якої для багатьох читачів можливо ще не існувало.

Анатолій Андрійович Дімаров, який особисто пережив жах війни, відомий своїми правдивими спогадами про той час, а також художніми творами. В цьому році виповнилось 100 років від дня його народження. У дитинстві Анатолій пережив Голодомор в Україні 1932—1933 років, все життя згадував, як мама пекла млинці з цвіту акації. Після закінчення середньої школи в 1940 р. був мобілізований до армії. З початком Другої світової війни воював у складі 371 стрілецького полку 130 стрілецької дивізії на Південно-Західному фронті. Поблизу Могильова 17 липня 1941 року отримав важке поранення, після лікування опинився на окупованій території. Став командиром партизанського загону, мав кілька поранень і контузій, отримав інвалідність у молодому віці. Нагороджений орденами і медалями.

У романі «Біль і гнів» Анатолій Дімаров веде далі почату в «І будуть люди» розповідь-епопею про щоденні клопоти жителів полтавського села Тарасівка. Їм здавалося, що минулося найстрашніше – примусова колективізація, Голодомор, масові репресії. Та невдовзі наспіла чорна година – воєнне лихоліття, а на зміну одним нелюдським порядкам прийшли не менш жорстокі. Як вестиметься тарасівцям, на чий бік стануть?

Документальна література часів Другої світової війни. На думку спадає "Щоденник" Аркадія Любченка. Він був у двадцяті роки членом угруповання "ВАПЛІТЕ". І цей щоденник 41-45 року вийшов друком вже в еміграції. Цей текст є в чомусь дуже проникливий, надзвичайно цікавий своєю документальністю, тому що там точно і детально фіксує цей період його життя. Це історія людини, яка з приходом німецьких військ не поїхала в евакуацію. Він залишився в Харкові. Пізніше поступово просувався на захід разом з маленьким сином.

Є цінними спогади Юрія Шевельова "Я-мене-мені… (і довкруги)". Вони написані пізніше, проте цей період окупації і просування на захід в чомусь перегукується зі "Щоденником" Любченка. Шевельова цікаво читати ще й з позиції розуміння, як жилося представникам культурного світу: чим вони займалися в цей період, що відбувалося з цими людьми. Так є цікаві пасажі про Олеся Гончара, який був учнем Юрія Шевельова.

Також цікавим є документальний роман Анатолія Кузнєцова "Бабин Яр". Це спогади очевидця, який дитиною був у Києві і дуже детально у 60-их роках описав те, що відбувалося в нього на очах. Це досить складна для читання, але важлива література про Другу світову війну в українському контексті.

Тема війни в літературі шістдесятників та сучасників. Усі письменники-шістдесятники були дітьми війни: Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський. Григір Тютюнник писав про досвід дітей, які виростали в умовах повоєнного світу – це є лейтмотивом його новелістики. Для сучасників події тих часів є дуже віддаленими. Окрім Оксани Забужко, Марії Матіос і Софії Андрухович теми війни торкався Юрій Винничук у своєму романі "Танго смерті". Хтось сприймав його захоплено, хтось критикував, проте це твір, який яскраво змальовує події Другої світової війни у Львові.

Тема війни ніколи не втрачає актуальності. Тому що, перш за все, вона розкриває цінність людяності, свідомості та хоробрості. Це може бути Україна 1939 року або Україна 2014 року – письменники продовжать переживати трагічний досвід усього суспільства і підбирати нові правильні слова. А через кілька років ми зможемо прочитати в літературі про сучасні події, і здивуватися їх схожості з далеким минулим.

Війни починаються та минають. Єдине, що залишається - література. Нещодавно в сучасній українській літературі відновилася увага до історичного роману. Особливо до дражливих воєнних тем. Достатньо згадати хоча б "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко чи "Солодку Дарусю" Марії Матіос.