Екскурс у літературну творчість Анні Ерно -- лавреатки Нобелівської премії з літератури 2022 року

             Екскурс у літературну творчість Анні Ерно –

      лавреатки Нобелівської премії з літератури 2022 року

     Французька письменниця Анні Ерно – лавреатка Нобелівської премії з літератури 2022 року «…за відвагу і клінічну гостроту, з якою вона розкриває коріння, відчуженість і колективні обмеження особистої пам’яті». Вона пише автофікшн – твори на межі біографії та художньої літератури. Усі романи Ерно так чи інакше відображають епізоди її біографії: дитинство, юність, заміжжя, материнство, хвороби, кар’єру тощо. За словами письменниці, вона надає перевагу не творити в рамках традиційних жанрів, а шукати власну форму самовираження.

     Говорячи про книги Анні Ерно, літературні критики завжди відзначають її стиль – простий, прозорий, суворий, навмисне позбавлений прикрас та оздоб. «Її оптика – це об’єктив камери, що скурпульозно, безпристрасно й безкомпромісно висвітлює кожну деталь.» (Елла Євтушенко)

     «Роки». Це немов фотоальбом або галерея спогадів, у ньому чимало образів, слів, питань, думок, наповнених почуттям ностальгії. Це занурення у час і пам’ять упродовж 60 років: із   40-х років ХХ ст. до 2006 року. Це зворушлива історія жінки та суспільства, в якому вона живе. Це власне життя на тлі епохи, хоч авторка пише про себе у третій особі; розповідь про своїх батьків, про післявоєнне покоління, про дитинство, юність і складне доросле життя. Це роман, який називають «шедевром, що змінює жанр». Це твір, у якому немає головних героїв, фактично немає самих героїв – лише образи.

«Крижана жінка». Роман про внутрішні та зовнішні конфлікти письменниці, що супроводжують її від підліткового віку до зрілості. Роман про владну матір і безвольного батька. Роман із сильним змістом.

«Інша». В одному видавництві Анні Ерно попросили написати листа, якого вона раніше ніколи не писала. Письменниця пішла за прикладом Франца Кафки («Лист до батька»). Адресатом стала рідна сестра… 1950 рік, неділя, десятирічна Анні грається на вулиці. Із крамниці виходить її мати і розмовляє з клієнткою у кількох метрах від дівчинки. Розмову дуже гарно чути, і уривки її назавжди закарбувалися у пам’яті Анні. До її народження у батьків була ще одна дочка − Жаннет, але вона померла у шестирічному віці у 1938 році. Анні ніколи не чула про сестру від батьків, вона ніколи не ставила їм ніяких запитань стосовно цієї сімейної історії, але протягом усього життя буде порівнювати себе із Жаннет.

«Жінка». У геріатричному відділенні міської лікарні помирає жінка похилого віку із хворобою Альцгеймера. Її дочка прагне впоратися із неминучою втратою і береться за нову книгу – історію однієї людської долі, жінки, яка народилася в бідній норманській родині до початку Першої світової війни і все життя прагнула здолати межі свого класу. Анні Ерно дописала цей роман після смерті матері. Авторка досліджує свій зв'язок із нею. «Я пишу про свою матір, бо настала моя черга народжувати її», − зазначає письменниця.

«Своє місце». Цей роман започаткував автосоціобіографічний метод письменниці Анні Ерно: стислий, економний виклад, взаємопроникнення особистого і соціального. У центрі розповіді – фігура суворого батька, ровесника ХХ століття, який ціною неймовірних зусиль проклав собі шлях від робітника заводу до дрібного торговця, його стосунки із дорослою дочкою, яка визнавала себе в іншому соціальному класі з іншими цінностями, мовою, смаками і поведінкою. «Можливо, я і пишу тому, що нам нічого було сказати один одному», − стверджувала авторка. Разом із книгою «Жінка» цей роман складає своєрідний «батьківський диптих».

«Сором». «Я завжди хотіла написати таку книгу, про яку не можу говорити потім, таку книгу, яка унеможливлює для мене витримувати погляди інших», − каже авторка у цьому романі. У ньому вона знову звертається до портрету свого батька та аналізує його раптовий спалах люті, спрямований на матір. Улюблений прийом Ерно – ретроспектива, до нього вона вдається і в даному творі. Письменниця «воскрешає світ свого дитинства», розповідаючи про речі найсокровенніші, щоб нарешті подолати і назавжди позбутися сорому, який її переслідує за приналежність до «вульгарного класу» − дрібних буржуа.