Екзаменаційна письмова робота "Розвиток духовного потенціалу учнів на кращих традиціях українського народу"

Міністерство освіти і науки України

Сумська обласна рада

КОМУНАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

СУМСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ

Кафедра дошкільна і шкільна освіта

 

 

 

 

Розвиток духовного потенціалу учнів на кращих традиціях українського народу

 

 

 

 

                                                 Екзаменаційна письмова робота

 

                                               слухача курсів вчителів

                     початкових класів

                                    (04.09. –26.12. 2017.– н.с.)

                                    вчителя початкових класів

                        ЗОШ № 22 м. Суми

                                           Мельникової Віти Михайлівни

 

                         Науковий керівник:

                       старший викладач

                                         Декунова Зоя Володимирівна

 

 

 

 

 Суми – 2017

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП...........................................................................................................................

Розділ 1. Теоретичні аспекти українського народознавства в теорії та практиці..................................................

1.          Сутність поняття «українське народознавство» ……………………...
2.          Народна педагогіка як система виховання українського народознавства...............................................................................................................
3.          Українське народознавство як складова частина навчально-виховного процесу …………………………………………………………...….........

Висновки до першого розділу………………………………………………………..

Розділ 2. виховання гармонійної особистості на основі українського народознавства................................................................

1.           Моральне виховання пiдростаючої особистості засобами українського народознавства…………………………………………………………
2.           Українські народні традиції в естетичному і фізичному вихованні підростаючої особистості ……………………………………………………………
3.           Розумове виховання підростаючої особистості засобами українського народознавства ………………………….……………………………..

Висновки до другого розділу.......................................................................................

ВИСНОВКИ..................................................................................................................

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.................................................................

ДОДАТКИ.....................................................................................................................

 

ВСТУП

 

Актуальність проблеми дослідження. У сучасному світі відбувається напружений пошук нових людських орієнтирів, прогресивних шляхів розвитку. Нині Україна переживає докорінну зміну підходів до освіти та соціокультурної політики в цілому, освіта й виховання переорієнтовуються на розвиток особистості, її можливостей і якостей. У час нацiонального відродження одним із найважливіших завдань освітянської галузі України є повернення підростаючим поколінням із небуття духовних надбань мудрих предків, відновлення добрих традицій, свят, прилучення справами, розумом і серцем до самобутньої матеріальної і духовної культури рідного народу.

Сучасна вітчизняна педагогіка має низку підходів до проблеми виховання особистості, що знайшло втілення у таких документах, як Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI століття) (1993), «Концепція виховання підростаючого покоління суверенної України» (1991), «Концепція безперервної системи національного виховання» (1994), «Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти» (1996), «Концептуальні засади демократизації та реформування освіти в Україні» (1997), «Національна доктрина розвитку освіти  в Україні» (2001), «Концептуальні засади формування духовності особистості на основі християнських моральних цінностей» (2002) тощо.

Аналіз досліджень і публікацій свідчить про те, що науковці не обходять увагою проблему висвітлення провідних ідей освітньої українознавчої спадщини. Зокрема, про це неодноразово наголошували у своїх працях класики вітчизняної думки: Я. Коменський (вивчав виховні традиції побуту та культури народу України); Г. Сковорода (порушував питання природовідповідності виховання і радив звертатись до рідного слова, народної творчості); О. Духнович (досліджував можливості народної педагогіки у вихованні дітей та молоді); К. Ушинський (вказував на важливість використання у навчанні й вихованні дітей пам’яток народної культури); С. Русова (стверджувала, що все виховання має бути національним, особистість можна виховати національно свідомою тільки використовуючи національну культуру); Г. Ващенко (приділяв увагу виховному потенціалу духовної культури); Т. Шевченко (утверджував ідеал духовного прогресу українського народу, боровся за розквіт і процвітання української цивілізації; визнавав, що кожен народ може мати своє обличчя, свою історію, мову, культуру, творчiсть, свою школу і своє виховання); Б. Грінченко (возвеличував народно-педагогічні ідеали гуманізму і добра, правди і краси, щиросердя і людського благородства); М. Стельмахович (вважав народну педагогіку галуззю емпіричних педагогічних знань); В. Сухомлинський (стверджував, що постійне духовне спілкування з людьми – необхідна умова успішного виховання і навчання молодого покоління в українській національній школі).

Філософсько-методологічним засадам українського народознавства присвячені праці сучасних дослідників В. Баранівського, П. Кононенка, Г. Філіпчука; методичні аспекти українознавства як навчальної дисципліни розглядаються А. Богуш, Л. Касян, О. Семенюченком; формування духовних, загальнолюдських, національних цінностей особистості на різних ступенях навчання – предмет дослідження Г. Балла, І. Беха, О. Сухомлинської.

Маємо зазначити, що основні положення концептуальних засад національної освіти і виховання знайшли відображення у педагогічній думці кінця ХІХ – початку ХХ ст. та входить у коло наукових інтересів сучасних дослідників, однак проблема впливу українського народознавства на виховання підростаючої особистості є недостатньо дослідженою і потребує нових підходів до її розв’язання, систематизації та теоретичного удосконалення.

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати особливості впливу українського народознавства на виховання підростаючої особистості.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

1.               Проаналізувати психолого-педагогічні, історичні джерела з українського народознавства.
2.               Визначити роль українського народознавства на сучасному етапі незалежної України.
3.               З’ясувати можливостi впливу українського народознавства на всебічне виховання підростаючого покоління.

Об’єкт дослідження – навчально-виховний процес у загальноосвітньому навчальному закладі.

Предмет дослідження – всебічне виховання підростаючої особистості під впливом українського народознавства.

Для реалізації мети дослідження та поставлених завдань використано такі теоретичні методи: аналіз і вивчення психологічних, педагогічних, історичних джерел з проблеми дослідження; синтез, порівняння, абстрагування, систематизація та узагальнення теоретичних досліджень.

Теоретичне значення дослідження полягає в уточненні поняття «українське народознавство», визначенні теоретичних аспектів українського народознавства в теорії та практиці та його впливу на виховання підростаючої особистості.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що результати дослідження можуть використовуватися у практичній роботі вчителів загальноосвітніх навчальних закладів при організації уроків з українського народознавства.

Структура та обсяг роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, висновків, списку використаних джерел (35), додатків та вміщує 3 рисунки і 2 таблиці. Загальний обсяг курсової роботи 40 сторінок. Основний текст дослідження викладено на 38 сторінках.

РОЗДІЛ 1.

 

теоретичні аспекти українського народознавства

в теорії та практиці

 

1.           Сутність поняття «українське народознавство»

Наші часи позначені небувалим зростанням інтересу до проблеми української історії, витоків національної культури, до непересічних досягнень минулого. Знання свого родоводу, iсторичних і культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сьогодення [23, с. 5].

Українське народознавство включає в себе історію нашої єдності та роз’єднання, етнографічного районування, бо тільки в загальній сукупності спільного і різного твориться єдине національне [17, с. 7]. Вивчення етнічної історії українського народу покликане формувати у підростаючого покоління почуття національної гідності, усвідомлення прадавніх витоків етнічної спільності, громадянської відповідальності перед заповітами, культурною і духовною спадщиною батьків, дідів і прадідів, благородної духовної цінності нації – патріотизму [18, с. 11].

Однією з визначальних ознак етнічної спільності народу України є українська мова, яку визнають наймогутнішою енергією єднання поколінь і віків, мірою культури як окремої людини, так і цілого українського народу, гарантом його політично-державного і культурно-духовного суверенітету [14, с. 166]. Українська мова відзначається лексичним багатством і нараховує сотні тисяч слів; є душею народу, однією з наймелодійніших у світі, що свідчить про ніжну, ліричну, поетичну душу народу; надзвичайно багата мудрими прислів’ями й приказками, влучними порівняннями [26, с. 165]. Ліризм, музичність і поетичність української мови переплітаються з її гумористичністю, дотепністю, іронічним та саркастичним забарвленням [33, с. 97].

Українське народознавство – це наша духовна культура, історія звичаїв, обрядів, свят, виміру часу, і матеріальна культура, бо і у виріб пожиткових речей, і господарювання, творення житла чи поселення вкладалася національна душа [17, с. 7]. Одним найнадійніших способів вивчення спадщини народної педагогіки є аналіз сутності традицій, які зберігалися і передавалися з покоління в покоління через живий досвід, усне спілкування і практику сімейного життя. Народні традиції, звичаї та обряди об’єднують минуле і майбутнє народу, старші й молодші покоління, інтегрують людей у високорозвинену сучасну націю. Це своєрідні устої розвитку народу, нації, що втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому й естетичному житті.

Традиції у формі масових звичок підтримувались силою громадської думки і за своєю природою були наділені величезною стійкістю. Традиція – це досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління. Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони виступають водночас і як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків, i як незамінний виховний засіб. У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї. Звичай – це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певного народу, колективу. Однією з першооснов усної народної творчості є обряд – символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб [24, с. 117].

Як зазначає дослідник Г. Лозко, українське народознавство – це історія вірувань, що існували на нашій землі, і про все треба сказати об’єктивне, розсудливе слово, не протиставляючи і не вивищуючи надмірно кожного із них, навіть панівного, – пізнаймо їх спокійно й належно [17, с. 7]. Релігійний характер світогляду українського народу яскраво виявився в моралі, життєвих настановах: «Без Бога – ні до порога», «Кому Бог поможе, той все переможе». У нашого народу завжди цінувались працьовитість, скромність, дбайливість, доброзичливість тощо. Ці позитивні якості протистоять негативним, в українських прислів’ях засуджуються люди злі, сердиті, нахабні, лихі, хитрі скупі, ненажерливі, вперті, вередливі, тобто все те, що в християнській моралі належить до головних гріхів [24, с. 115].

Отже, без глибокого i систематичного пізнання народу України, особливостей його побуту, історії, краєзнавства, етнографії, рідної мови, педагогіки народного календаря, фольклору, різних видів народного мистецтва й художньої творчості, українських традицій, звичаїв, обрядів, неможливо формувати національну самосвідомість підростаючого покоління в умовах державної незалежності.

2.           Народна педагогіка як система виховання

українського народознавства

 

Реформування національної системи освіти в Україні, модернізація всієї шкільної справи неможливі без опори на народні традиції виховання, на етнопедагогічні основи.

Народна педагогіка з покоління в покоління відтворює образ народу в його кращих рисах. Поки вона жива – живий i народ, який її створив. Використання народної педагогіки – неодмінна умова подальшого розвитку наукової педагогічної теорії і практики, надійний орієнтир у створенні виховної системи, адекватної потребам українського державотворення й формування високоосвічених, духовно багатих і морально стійких особистостей, гідних громадян демократичної європейської держави [22, с. 6].

Слід відмітити, що термін «народна педагогіка» достатньо часто використовуються в наукових джерелах. Разом з тим існують різні підходи щодо тлумачення цього наукового поняття в педагогічній літературі. Однак можна виділити найбільш поширені підходи до визначення його сутності (табл. 1.1).

Таким чином, проаналізувавши сутність терміну «народна педагогіка», можна зробити висновок, що це система знань, умінь, навичок про здобутки матеріальної й духовної культури народу, що передаються і примножуються новими поколіннями, завдяки яким утверджується національна самобутність і самосвідомість народу.

У педагогічних джерелах зустрічаються поряд два терміни «народна педагогіка» і «етнопедагогіка». Ці обидва поняття збігаються, однак перше частіше використовується у літературі на означення донаукових педагогічних знань, що існували й існують поза теоріями і науковими системами; друге ж переважно вказує на національну самобутність, етнічну специфіку й оригінальність традиційних педагогічних знань [24, с. 187-188].

 

Таблиця 1.1

Сутнiсть поняття «народна педагогіка»

Сутність поняття «народна педагогіка»	Автор
Галузь педагогічного досвіду народу, яка розкриває його погляди на мету, завдання, форми, методи та засоби навчання і виховання	О. Духнович, К. Ушинський [11, с. 3; 35, с. 101]
Сукупність навичок та прийомів, котрі використовує народ для формування особистості в певному напрямі, як сукупність народних поглядів, засобів впливу на молоде покоління для його навчання та виховання	Г. Виноградов [5, с. 5,9]
Наука про досвід народних мас у вихованні підростаючого покоління, їхні педагогічні погляди; це наука про педагогіку побуту, педагогіку сім’ї, роду, племені, народності, нації	Г. Волков [6, с. 3]
Система прийнятих у певній місцевості певним народом прийомів та методів виховання, що передаються від одних поколінь до інших , засвоюються ним насамперед як певні знання та навички, котрих люди набули в процесі життя	Г. Філонов
Сукупність накопичених та перевірених практикою емпіричних знань, умінь та навичок, що передаються від покоління до покоління здебільшого в усній формі як продукт історичного й соціального досвіду народу	Л. Ізмайлов [13, с. 76]
Галузь емпіричних педагогічних знань і досвіду трудящих мас, що виробляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання, у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання та навчання	М. Стельмахович [32, с. 6]

 

Українська етнопедагогіка виникла з виховних традицій слов’янського світу; її генетичну основу становлять народна педагогіка Київської Русі. Своїм корінням вона сягає дородового суспільства, в якому формувались традиції громадського виховання і особливості ролі літніх людей у ньому [24, с. 188].

Упродовж iсторичного розвитку українського народу виховні ідеали етнопедагогіки видозмінювались і утверджувались у нових поколіннях. Серед них можна виділити пріоритетні: цінності традицій сімейного виховання, народної моралі; християнська доброчесність та освіченість; фізично досконала особистість; мужність, сміливість, спритність, винахідливість, працьовитість; повага до старших, співчуття до скривджених; почуття справедливості, товариськості, душевної щедрості й тонкого гумору; гостинність; прославлення добра і заборона зла; любов до рідної землі, патріотизм; порядність, чесність, честь, додержання слова, вірність, тактовність, побожне ставлення до хліба та ін. [24, с. 188-192; 27, с. 73-80].

Українській народній педагогіці притаманні неповторні риси й особливості, подані в схемі 1.1.

Особливості української народної педагогіки:

 

Індивідуалізація форм виховання

Розвиток природних задатків дітей

Наслідування діяльності дорослих

Прагнення до пізнання оточуючого світу

Для норм традиційної моралі немає вікової диференціації

Не передбачає тотального контролю за активністю зростаючої особистості

Рис. 1.1. Особливості української народної педагогіки

На відміну від офіційної, народна педагогіка виключає колективні форми виховання, акцентуючи увагу на його індивідуалізації. Не випадково навіть вік дитини в етнопедагогіці визначається не кількістю років, а тим, що дитина може і вміє робити своїми руками. У сучасних умовах дитину формально не беруть у школу, якщо їй не вистачає кілька місяців для досягнення певного віку і нехтують її психологічною готовністю.

У народній педагогіці чітко проглядається ідея розвитку природних задатків дітей із раннього віку: «Мати-кравчиня змалку прищеплювала дочці любов до своєї професії. А батько-хлібороб привчав свого сина до хліборобства». Так з покоління в покоління виховувались виробничі династії.

Універсальною особливістю етнопедагогіки є те, що вона ефективно використовує два головних напрями спрямованості дитини, які визначають її поведінку, – наслідування діяльності дорослих i прагнення до пізнання оточуючого світу. При цьому дитині нічого не нав’язують, що, на жаль, іноді має місце на уроках трудового навчання в школі. За таких умов залучення дітей до праці відбувається безперервно, однак здобуті трудові навички не завжди застосовуються в практичній діяльності.

У народній педагогіці для норм традиційної моралі немає вікової диференціації: єдиним диференціатором норм поведінки були гендерні відмінності, що визначали різні напрямки соціалізації індивіда.

У сучасній шкільній практиці навчання і виховання доповнене третьою складовою – «контроль» (обмеження діяльності і поведінки дітей та дорослих). Етнопедагогіка не передбачає тотального контролю за активністю зростаючої особистості, певні обмеження щодо її поведінки та діяльності не мають пріоритетного вираження.

Варто зазначити, що перлини виховної мудрості народу, невичерпна своєрідна скарбниця форм і засобів народного виховання становлять золотий фонд народної педагогіки [4, с. 4]. Оскільки народна педагогіка наймудріша, бо вона озброєна багатими знаннями, виробленими колективним генієм народу; найавторитетніша, бо її істинність підтверджена багатовіковою масовою практикою виховання, творцем і носієм якого є сама нація; найідейніша, бо вона базується на заповідях народної моралі; найпрогресивніша, бо вона завжди знаходиться на передньому краї боротьби за розум, за світло знань, за перемогу Добра над Злом, за суспільний прогрес, за продовження роду людського й тісного взаємозв’язку поколінь, збереження й примноження національної культури, захисту традиційної родини, теплоти домашнього вогнища, дитинства, батьківства і материнства; найбагатша, бо на її терені протягом багатьох віків сумлінно працюють мільйони батьків і матерів, дідусів і бабусь, численних нянь з народу; найгуманніша, бо леліє найдорожчий скарб суспільства, цвіт, гордість і майбутнє нації, надію людства – дітей; найдемократичніша, бо твориться, шліфується й побутує у гущі народу, обслуговує його найперші потреби, виражає й реалiзує його виховні ідеали, волю й інтереси, віру, надію й любов[32, с. 4].

Таким чином, виховання й освіта в нашому демократичному суспільстві не можуть ефективно функціонувати без народної педагогіки, бо вона є педагогікою національного розвитку, піднесення, відродження та етнічного самовиховання. Вона творить особистість патріота, сина народу з почуттям національної гордості, людської гідності, національної свідомості та самосвідомості.

 

3.           Українське народознавство як складова частина

навчально-виховного процесу

 

Європейський вибір України, прагнення подолати бар’єр у вітчизняній i європейській освітніх системах, зумовили докорінне реформування та модернізацію сучасної системи освіти. Та неможливо формувати нові ціннісні орієнтири у підростаючого покоління без глибокого і систематичного пізнання народної духовної і матеріально-побутової культури. Оскільки для того, щоб ланцюг духовності народу не переривався, кожне наступне покоління повинне виховуватись у народному дусі, на ідеях та засобах народознавства. Визначальна роль в оволодінні народознавчою спадщиною належить учителеві, який виступає посередником між культурою нинішньою і надбанням минулих епох.

Аналіз державних освітніх документів дає змогу констатувати, що пріоритетним напрямом розвитку сучасної системи освіти є збереження культури українського народу. Одним із основних завдань Національної стратегії розвитку освіти в Україні до 2021 р. є побудова ефективної системи національного виховання на засадах загальнолюдських, полікультурних, громадянських цінностей, забезпечення фізичного, морально-духовного, культурного розвитку дитини, формування соціально зрілої творчої особистості, громадянина України і світу [29]. У Законі України «Про освіту» визначено, що освіта ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами [12]. З огляду на визначені пріоритети найважливішим для держави є виховання духовної, високоморальної особистості інноваційного типу мислення та культури, формування національно зорієнтованої людини, здатної гармонізувати свої стосунки з природою, суспільством, собою тощо [19, с. 165]. Ці завдання мають вирішуватись в усіх закладах освіти на виховних заходах, за допомогою навчальних предметів, зокрема українознавства.

Підкреслимо, що українознавство в освіті і вихованні як інтегрований самостійний науково-методологічний предмет, повинен бути спрямований на формування нової української людини, яка є безпосереднім творцем української держави, відродження i утвердження українських культурних і духовних цінностей, зміцнення авторитету українців у світі [28, с. 126].

З огляду на предмет нашого дослідження, ми визначили, що у сучасних загальноосвітніх навчальних закладах українське народознавство вивчається як синтез історії України, звичаїв, українського фольклору, літератури і мистецтва. Подане як система дає можливість учням на певному етапі без труднощів орієнтуватись у складних образно-смислових символах давньоукраїнської літератури та у класичній українській поезії, розуміти і знати витоки різних видів мистецтва. Широко впроваджуються в практику виховної роботи у школі заходи на основі народних традицій. Педагоги мають широкі можливості створення власної системи роботи, концепції викладання українознавства. Матеріал, засоби, методи, прийомів, форми добирають відповідно програмових вимог, запитів учнів та регіональних особливостей.

Організовуючи і здійснюючи систему народознавчої роботи, вчителі спираються на наступні, визначені провідними вченими, принципи.

Основним принципом народознавчої науки є народність. Принцип народності у вихованні підростаючого покоління в 40-50-х рр. минулого століття висунув К. Ушинський. Він був переконаний у тому, що тільки сам народ здатний обрати правильний шлях в історії як її суб’єкт, глибоко вірив у принцип «народ поза народністю, що тіло без душі», обґрунтував його та намагався впровадити в практику виховання. Також принцип народності у вихованні обстоював і В. Сухомлинський, вченого дуже турбувало, що за часів його життя цей принцип ігнорувався, підростаюче покоління не знали коріння свого народу, його звичаїв, традицій, оберегів.

У ХХ ст. принцип народності обстоював академік М. Стельмахович, він вважав що втілення принципу народності у циклі народознавчих наук означає прилучення дітей з раннього віку до витоків української народної культури, добір форм, методів та прийомів ознайомлення молодi з українськими традиціями, оберегами, символами, звичаями відповідно до кожного вікового періоду [32, с. 171].

З принципом народності тісно пов’язаний принцип взаємозв’язку і взаємозумовленості народознавчої науки з життям, з практикою виховання й навчання підростаючого покоління. Видатний педагог К. Ушинський стверджував: «Народна педагогіка – це і є саме життя, це педагогіка більшості, яка впроваджується в практику виховання щоденно, щохвилини» [10, с. 18; 22, с. 23]. Народознавча теорія зросла на практичному ґрунті, можна з певністю сказати, що практика народознавства передувала теорії, що це своєрідна неподільна тріада «практика – наука – життя (або знову практика)» [10, с. 18].

Культура народу не є чимось застиглим, незмінним; у кожному новому історичному періоді народжуються нові звичаї, традиції, в яких відбивається сучасність. І ці обрядові та звичаєві новоутворення народу повинні стати надбанням народознавчої науки, з ними потрібно своєчасно ознайомити учнів, щоб вони закріплювались, міцніли, розвивались. Народознавство може об’єктивно висвітлювати події лише керуючись принципом історизму.

Методика ознайомлення з народознавством ґрунтується на краєзнавчому принципі, який свого часу відстоювали К. Ушинський та С. Русова. Він передбачає формування в учнів реального народознавчого світогляду, морального, естетичного, науково-природничого, фізичного, трудового виховання і, саме головне, комплексність, всебічність, доцільність вивчення рідного краю, своєї Вітчизни. Країнознавчі знання – це інформація про Україну, її мову, історію географічне розташування, економічний розвиток, політичний устрій, соціальні інститути та культуру [20, с. 123].

Втілення принципу краєзнавства в життя в роботі зі школярами тісно пов’язане з принципом регіонального підходу в ознайомленні з народознавчим матеріалом, оскільки у зв’язку з процесом історичного формування українського народу і його території, залежно від природних умов, характеру і способу господарських занять населення, в різних регіонах розселення народу формуються певні особливості побуту i традиційної культури [24, с. 56]. Зокрема, побут, звичаї і традиції Закарпаття, Галичини, Поділля, Полісся, Слобожанщини, Наддніпрянщини мають суттєві відмінності. Вони відбивають природу кожної місцевості, умови життя та праці, психологію народу, їхню діалектну мову, говірки, зрозумілі мешканцям лише певного етнічно-територіального району. Тільки у назвах верхнього жіночого та чоловічого одягу спостерігається розмаїття: кожух (свинці, опанча, манта, сіряк, сірманя), плащ (корзно, килія), штани (порти, гачі, шаровари), сердак (жупан, свитка, кунтуж), фартух (попередниця, хвартух, плахта), спідниця (димка, мальованка, юпка), безрукавка (керсетка, катанка, андарак, киптарик, лейбик, бунда) [17, с. 333-338].

Важливо враховувати принцип народоналежності, що означає подолання у свідомості учнів байдужості до культурно-історичної спадщини України, подолання національного нігілізму. Українське народознавство покликане прилучити нове покоління до етносоціального досвіду, сформувати почуття національної гідності. Воно правдиво висвітлює позитивне й негативне в історії народу з метою запобігання останньому в майбутньому.

Педагогіка українського народознавства – це педагогіка народу, а народ – це й українці, і білоруси, і росіяни, і молдавани, і люди багатьох інших національностей і національних меншин, тому актуальним у педагогіці народознавства є принцип етнічності. Оскільки українського народознавства навчаються діти різних національностей і народностей, то зміст предмета повинен задовольняти й враховувати інтереси всього українського етносу й окремих етнічних груп [30, с. 18].

Виховання школярів на зразках народних традицій, звичаїв передбачає й врахування принципу природовідповідності полягає у врахуванні багатогранної і цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей учнів, їх анатомо-фізіологічних особливостей, оскільки логіка природи найдоступніша й найкорисніша логіка [30,с. 18].

Принцип культуровідповідностi передбачає поступове входження дитини у сферу сучасної культури, вироблення культурної поведінки, певної компетенції в мистецтві, етиці, естетиці, музиці, володіння основами знань з кібернетики, електроніки, релігії, соціології, етнографії, дизайну [22, с. 24].

Життєво необхідним для педагогіки народознавства є принцип суспільності. Адже вона має охопити всі ланки суспільства: дитсадок, сім’ю, школу, місцеву громадськість. Усе суспільство, діти й дорослі, повинні бути переконані в її необхідності.

Принцип демократизації навчання передбачає право кожного учня на формування світогляду, вибір віросповідання чи відмову від віри, на самовираження, анулює політизацію в школі. Україна – держава, яка тільки будує демократичне суспільство.

Основоположним принципом педагогіки народознавства є принцип гуманності. Адже передовсім ця педагогіка ставить собі за мету виховання справжньої людини, гідного громадянина. Звичаї, традиції, обряди, культура, історія, побут гуманізують розвиток людини.

Народознавство запалює іскорка надій, мрій на майбутнє, породжує бажання жити й творити. Отже, його педагогіці властивий принцип життєвої активності. Народознавство, як предмет, має специфічний вплив, адже воно виховає в кожному учневі особистість, не схожу на інші, зі своїм власним сприйняті як навколишньої дійсності.

Ознайомлення школярів з національною культурою, традиціями неможливе без урахування принципу емоційності навчання. С. Русова була глибоко переконана «щоб якийсь образ глибоко заліг у пам’яті, почуття має збуджуватися саме цим образом або, принаймні, запам’ятовуваний образ повинен бути в тісному зв’язку з тим, який пройнятий почуттям, і до того однаково, якого б роду це почуття не було: страх, любов, гнів, сором чи здивування» [10, с. 21].

Отже, аналіз теоретичних засад і практики, дає можливість стверджувати, що сучасне українознавство спирається на знання з історії та інших предметів, додає до них інші знання про тi сторони буття суспільного розвитку, які ні історична, ні інші науки не вивчають. Зауважимо, що українське народознавство – це синтез досліджень і відкриттів усіх наук, котрі займаються Україною й світовим українством [21].

 

Висновки до першого розділу

 

Українське народознавство – це наша духовна культура, історія звичаїв, обрядів, свят, виміру часу, і матеріальна культура, бо і у виріб пожиткових речей, і господарювання, творення житла чи поселення вкладалася національна душа. Без глибокого і систематичного пізнання народу України, особливостей його побуту, історії, краєзнавства, етнографії, рідної мови, педагогіки народного календаря, фольклору, різних видів народного мистецтва й художньої творчості, українських традицій, звичаїв, обрядів, неможливо формувати національну самосвідомість підростаючого покоління в умовах державної незалежності.

Виховання й освіта в нашому демократичному суспільстві не можуть ефективно функціонувати без народної педагогіки, бо вона є педагогікою національного розвитку, піднесення, відродження та етнічного самовиховання. Вона творить особистість патріота, сина народу з почуттям національної гордості, людської гідності, національної свідомості.

З огляду на предмет нашого дослідження, ми визначили, що у сучасних загальноосвітніх навчальних закладах українське народознавство вивчається як синтез історії України, звичаїв, українського фольклору, літератури і мистецтва. Організовуючи і здійснюючи систему народознавчої роботи, сучасні педагоги спираються на наступні принципи: народності, взаємозв’язку і взаємозумовленості, історизму, краєзнавчого та регіонального підходів, народоналежності, етнічності, природовідповідності, культуровідповідності, суспільності, демократизації, гуманності, життєвої активності, емоційності навчання.

РОЗДІЛ 2.

 

виховання гармонійної особистості на основі українського народознавства

 

1.           Моральне виховання підростаючої особистостi

засобами українського народознавства

 

Розбудова незалежної України потребує нової системи національного виховання, стрижнем якої має бути національна ідея у формуванні підростаючої особистості як громадянина України. Сучасне національне виховання можливе на основі бачення, осягнення і прагнення до провідного виховного ідеалу, який, по суті, і зумовлює провідну мету виховання [22, с. 28]. Перед школою і суспільством стоїть проблема розвитку і виховання особистості, яка має високий духовний, інтелектуальний, освітній, культурний потенціал, яка максимально акумулює в собі національні риси та самобутність українського народу [30, с. 18].

Виховний ідеал сучасної школи і суспільства орієнтований на всебічний гармонійний розвиток особистості [2, с. 246; 3, с. 8-9]. В Україні історично склалася система виховання, що ґрунтується на національних рисах і самобутності українського народу [8, с. 177].

Основна мета виховання за українською народною педагогікою полягає в тому, щоб навчити кожного стати справжньою людиною. Без виховання не може обійтися жодне суспільство. Тому, «виховання – загальна й вічна категорія, властива всім суспільно-економічним формаціям» [32, с. 43]. Народна мудрість свідчить: «Камінь шліфують, а людину виховують».

В українському педагогічному словнику С. Гончаренка поняття «моральне виховання» визначається як «один з найважливіших видів виховання, полягає в цілеспрямованому формуванні моральної свідомості, розвитку морального почуття й формуванні звичок i навичок моральної поведінки людини відповідно до певної ідеології» [7, с. 216].

Природними національними рисами характеру українців вважаються щирість, гостинність, доброта, мудрість, щедрість, добре почуття гумору, працьовитість тощо. Отже, ці риси потрібно виховувати у підростаючої особистості, використовуючи для цього багатий народознавчий матеріал.

Значну роль у моральному вихованні підростаючої особистості відіграють такі народознавчі засоби: рідна мова, народні ігри, усна народна творчість, пісенне мистецтво, народні традиції, звичаї і обряди, народний календар, народна символіка, народне декоративно-вжиткове мистецтво, родинно-побутова культура. Все це сприяє формуванню у підростаючої особистості духовності на національному ґрунті, доброзичливості, чесності, взаємоповаги, чемності, скромності, товариськості, поваги до культур інших народів, ушанування їхніх традицій, оберегів.

Важливими чинниками морального виховання є історична пам’ять, традиції роду і сім’ї, бо кожна людина несе в собі колективну пам’ять поколінь. Метою виховання в народній педагогіці є формування усвідомлення належності до коренів роду і народу, значущості таких людських чеснот, як голос совісті, обереги, любов матері тощо. Передусім завжди шанувалось почуття любові до батьків, моральним обов’язком дітей була допомога батькам по господарству, догляд за ними у разі хвороби, немічності, вияв повсякчасної уваги, шани і турботи [24, с. 182]. Особливе значення для формування у дітей правильних стосунків з дорослими мають взаємовідносини їхніх батьків з найстаршими у родині – дідусем та бабусею. Повага батька й матері до своїх батьків часто стає реальною моделлю ставлення до них самих їхніх дітей. На жаль і в наш час існують родини, в яких забувають про те, що бабуся і дідусь теж потребують уваги, турботи, піклування. Там, де ці потреби задовольняються, діти починають усвідомлювати, що людина – найбільша цінність. Це стає їхнім життєвим кредом [1, с. 60].

У системі внутрішньо сімейних взаємин і спілкування не менш важливе ставлення батьків до власних дітей. Лише за умови поєднання цих двох чинників можливе успішне виховання підростаючої особистості, повноцінної в моральному відношенні.

Таким чином сімейні цінностi – моральні основи життя сім’ї, стосунки поколінь, закони подружньої вірності, піклування про дітей, пам’ять про предків та ін., накладають відбиток на все життя людини. Цінності особистого життя визначають риси її характеру, поведінку, стиль майбутнього приватного життя [16, с. 46-48].

Одним із найсуттєвіших показників моральності людини є патріотизм. Без любові до Батьківщини, готовності примножувати її багатства, оберігати честь і славу, а за необхідності – віддати життя за її свободу і незалежність, людина не може бути громадянином. Формування національної свідомості та самосвідомості передбачає: виховання любові до рідної землі, до свого народу, готовності до праці в ім’я України, освоєння національних цінностей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, патріотизм, що сприяє утвердженню національної гідності, залучення учнів до практичних справ розбудови державності, формування почуття гідності й гордості за свою Батьківщину. У вихованні почуття національної гідності велике значення має правдиве висвітлення історії культури та освіти народу, повернення до культурних надбань минулого, відкриття невідомих сторінок нашої спадщини.

Усім відомо, що мова – це інструмент, за допомогою якого формується нова, високоінтелектуальна, всебічно розвинена людина, вільний мислячий громадянин України. Безперечно, рідна мова якнайкраще відбиває історичні й природні умови його існування, духовність, моральний досвід тощо.

До того ж моральний аспект вивчення рідної мови передбачає формування і становлення особистості як члена суспільства. Навчаючи рідної мови, вчитель виконує важливе суспільне замовлення – виховує духовно багату особистість, забезпечує комунікативну компетенцію вихованця, що і є результатом мовної освіти. У рідному слові живе минуле, теперішнє і майбутнє нашого народу. Тому важливою складовою змісту морального виховання є прищеплення любові i поваги до рідної української мови, розуміння необхідності бездоганного володіння державною мовою.

Чи не найголовнішим чинником морального виховання є в народній педагогіці праця, яку наш народ споконвіку уславлює в піснях, легендах, переказах [9, с. 5]. Змалку кожну дитину привчали до праці у різних її видах, пов’язаних із самообслуговуванням, господарсько-побутовими потребами, участю в догляді за рослинами і тваринами, рукоділлі, тому, що праця є основою буття людини: «Щоб добре жити, треба працю любити», «Хто сіє, оре, не знає про горе» [31, с. 191]. За допомогою праці формується краща моральна якість підростаючої особистості – працьовитість, яка є особливо важливою у наш час. Оскільки трудова активність, сформованість творчої працелюбної особистості, цивілізованого господаря формується як під впливом соціального середовища, так і в процесі трудового навчання і виховання, спрямованого на вироблення відповідних навичок та умінь професійної майстерності, готовності до життєдіяльності в умовах ринкових відносин.

Ще одним важливим чинником морального виховання підростаючої особистості є український фольклор [34, с. 263-352], який сприяє формуванню моральної вихованості, правильному розумінню учнями вчинків і поведінки інших людей, оволодінню ними цінностями національної культури. Виокремлено жанри українського фольклору як засоби морального виховання школярів: прозовий фольклор – художня проза (казки, небилиці), документальна проза (легенди, перекази, оповідки, народні оповідання); поетичний фольклор – малі фольклорні жанри (забавлянки, потішки, лічилки, заклички, прозивалки, мирилки, примовки, скоромовки, чистомовки, загадки, прислів’я, приказки, побажання); народні пісні (обрядові, колискові, побутові, історичні, соціально-побутові, коломийки); народні ігри – дидактичні, рухливі з обмеженим мовленнєвим текстом, рухливі хороводні, ігри мовленнєвої спрямованості, обрядові, звичаєві, iсторичної спрямованості, ігри з відображенням трудових процесів та побуту народу.

Надзвичайно велике значення у моральному вихованні учнів відіграє поетичний фольклор. Так, зокрема, мирилки дають змогу відвернути конфлікт, вчать доброзичливості, врівноваженості, поваги до своїх ровесників і менших дітей. Колисанки – це перші уроки моральності, чесності, чемності (добре, погано, можна, не можна), шанобливого ставлення до праці. Розповіді про звичаї і традиції вибору колиски, обряду купання, забавлянки сприяють вихованню у дітей таких важливих якостей, як ніжність, любов, ласка і доброта. Виховна цінність народної гри полягає в тому, що в ігровій ситуації діти беруть на себе певні ролі і виконують ігрові дії. Це потребує усвідомленого дотримання визначених правил та норм поведінки [25, с. 67-69].

Отже, протягом століть народ створював і удосконалював певні морально-етичні норми. Головними чинниками народної моралі споконвічно були повага і шана до батьків та старших, ствердження ідеалів добра, гуманних взаємостосунків, знання свого родоводу, риси патріотизму, любов до праці. Ці якості ніколи не девальвуються і повинні використовуватись сучасною загальноосвітньою системою при формуванні ціннісних орієнтирів, які у поєднанні з усвідомленими і засвоєними моральними знаннями, ідеалами, переконаннями і почуттями забезпечують моральну спрямованість вчинків і поведінки, виробляють індивідуальні моральні звички, і як результат здійснюють важливий вплив на формування моральної свідомості та моральної вихованості підростаючої особистості.

2.           Українські народні традиції

в естетичному і фізичному вихованні підростаючої особистості

 

Роль естетичного виховання у формуванні підростаючої особистості, її всебічному розвитку важко переоцінити. Уже в давнину відзначали значення краси в житті та діяльності людини. Причетність до прекрасного, естетичне ставлення до дійсності завжди були характерними для народних поглядів. Народ завжди прагнув бачити своїх дітей красивими і обличчям, і одягом, і думками, і вчинками, і душею, i серцем [22, с. 65]. У педагогічній літературі зазначено, що естетичне виховання передбачає розвиток в людини почуттів прекрасного, формування вмінь і навичок творити красу в навколишній дійсності, вміти відрізняти прекрасне від потворного, жити за законами духовної краси [15, с. 303].

Українське народознавство використовує всі можливі засоби, методи залу­чення дітей до прекрасного. Процес цей розпочинається з маминої колискової пісні, в якій опоетизовується природа, любов і ніжність, людяність і добро, усе красиве. Дуже важливим засобом естетичного виховання є слово, мовленнєвий етикет. Це ознака людської краси. Народна педагогіка дає цінні поради щодо мовленнєвого етикету: «Що маєш казати, то наперед обміркуй», «Дав слово – виконай його», «Говори мало, слухай багато, а думай ще більше». Схвалюючи дітей, які добре володіють мовою («За словом у кишеню не полізе»), народна педагогіка засуджує порожню балаканину, зайве фальшиве прикрашення мови («Красно говорить, а слухати нічого», «Бесіди багато, а розуму мало»), не припускає вживання грубих і лайливих слів («Як батько кричить, то син гарчить, а як батько лається, то син кусається») [22, с. 67].

Засобами прилучення до прекрасного є природа і праця. Естетика народу виявлялась у його любові до природи, в умінні насолоджуватись її красою. У центр уваги народ ставить красу лісу, садка, лугу, поля, квітів, рослин, тварин, життєдайну силу сонця, жита, золотисту пшеницю, красу людини, красу її вчинків та поведінки, красу неба, красу пір року [22, с. 67-68].

Чинником естетичного виховання народна педагогіка вважає красу побуту, гармонію речей i предметів в оселі, чистоту й охайність, які милують око. Шанобливе ставлення до землі, до природи діти спостерігали під час роботи дорослих.

Народ-педагог ставив на службу естетичного виховання здобутки народної архітектури – естетично привабливі дерев’яні будови з філігранними піддашками, різьбленими сволоками, кронштейнами; настінні розписи та інші різнокольорові прикраси, створені людським розумом і трудовими руками.

Велике педагогічне значення має участь дітей у вирощуванні квітів, садівництві. До прекрасного молодь прилучалась через народне декоративно-прикладне мистецтво, яке впліталось у повсякденне життя української родини. Батьки намагалися передати в спадок своїм дітям технологію різьблення, прикрашання одягу, виготовлення художніх виробів з глини, килимарства, ткацтва, вишивання, кераміки, настінного розпису, художньої обробки дерева, скла і металу.

У системі естетичного виховання народна педагогіка чільне місце відводить музиці; народним пісням – ліричним, сімейно-побутовим, трудовим, обрядовим; музично-пісенному фольклору; пісенно-танцювальним діалогам; гаївкам; веснянкам; хороводам; колядкам; щедрівкам; малюванню; художнім картинам; народному театру; іграм; святам; традиціям і обрядам; самій людській красі. Народні закони краси і красивого знайшли відобра­ження в численних прислів’ях, приказках, афоризмах, казках, описах, легендах, міфах, усній народній поезії: «Краса до вечора, а доброта до смерті», «Краса обличчя – в красі характеру», «Спочатку помилуйся зовнішністю, а потім зрозумій характер» [22, с. 68-69].

Як бачимо, засобів, методів і прийомів естетичного виховання, які пропонує народна педагогіка, дуже багато. Уміле їх застосування дає змогу підростаючій особистості засвоювати начала естетичного виховання, навчитися бачити прекрасне, розуміти і цінувати твори мистецтва, прилучатися до художньої творчості, жити і творити за законами краси.

Ще одним компонентом усебічного гармонійного розвитку підростаючої особистості є фізичне виховання. Фізичне виховання – система соціально-педагогічних заходів, спрямованих на зміцнення здоров’я та загартування організму, гармонійний розвиток форм, функцій і фізичних можливостей людини, формування життєво важливих рухових навичок та вмінь.

Народна педагогіка ставить піклування про здоров’я та фізичний розвиток дітей на перше мiсце («Нема щастя без здоров’я», «Здоровому все здорово»). Народне виховання вбачає запоруку здоров’я у праці, рухливості, силах природи і вважає, що нормальний фізичний розвиток дитини сприяє виробленню таких важливих рис, як наполегливість, відвага, рішучість, чесність, дисциплінованість, потяг до праці, впевненість у своїх можливостях, оптимізм, колективізм, здатність до переборення труднощів, витривалість, готовність переносити холод і спеку, погодні й життєві негоди [22, с. 69].

З покоління у покоління передавалися оповіді про захисників рідної землі, наділених незвичайною силою (Ілля Муромець, Кирило Кожум’яка, Добриня Микитич, Микула Селянинович, Котигорошко) [31, с. 175]. У тісному взаємозв’язку розглядає народна педагогіка фізичну і розумову діяльність. Піднесення рівня фізичного розвитку поліпшує розумову діяльність людини, її працездатність («Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє», «У здоровому тілі – здоровий дух», «Щоб працювати, треба силу мати») [22, с. 70].

З метою здійснення нормального фізичного розвитку дитини українська народна педагогіка визначає аспекти фізичного виховання, подані в таблиці 2.1.

 

 

 

 

 

 

Таблиця 2.1.

Аспекти фiзичного виховання народної педагогіки

№	Аспекти	Засоби
1	Піклування про здоров’я дитини до її народження	       засуджувалися ранні шлюби, бо організм матері ще недостатньо зміцнів для продукування потомства;        не дозволялося укладати шлюб із найближчими родичами, бо це погано впливає на спадковий фактор;        під час весілля не дозволялося нареченим пити спиртні напої, курити;        вагітну жінку намагалися відсторонити від важких робіт, оберегти від нервових потрясінь, дбали про повноцінне, якісне харчування;
2	Піклування про здоров’я, розвиток дитини по її народженню	       прищеплення елементарних гігієнічних навичок, систематичне купання. В Україні поширений був звичай класти в першу купіль квіти і трави, висловлюючи малятку добрі побажання. Так, у купіль хлопчика клали любисток (щоб любили), гілочку дуба (щоб був міцний, як дуб), а також барвінок (щоб довго жив), чорнобривець (щоб був чорнобровий), а в купіль дівчинки – ромашку (щоб була рум’яна), калину (щоб красна була), гілочку вишні (щоб гарна була), любисток (щоб люб’язна була);
3	Застосування оздоровчих сил природи	       сонце (поліпшує обмінні процеси, дихання, кровообіг, підвищує тонус нервової системи. Але використовувати його як засіб оздоровлення, необхідно з обережністю – підставляючи під сонячні промені лише незначні ділянки тіла);        повітря (заохочення перебування на свіжому повітрі, яке сприяє тому, що організм дитини звикає до різних змін температури, адаптується до природних кліматичних умов. «Як дитина бігає і грається, то їй здоров’я усміхається», – говорилось в народі);        вода (вірили в цілющі властивості води, поклонялися їй як животворній очищувальній силі. Серед найбільш поширених оздоровлюючих та лікувальних водних процедур є вологе обтирання, контрастний душ, купання в морській воді, лазня та ін.);        земля (ходіння босоніж є своєрідним і дієвим засобом оздоровлення, ефективним засобом профілактики багатьох хвороб);
4	Розвиток рухової активності	       використання рухливих ігор, спортивних поєдинків, силових змагань і випробувань, плавання, забав, вільних рухи на свіжому повітрі, розваг, свят, гімнастики, гартування тіла, підтримання побутових умов, дотримання режиму дня;
5	Сила проявляється й розвивається в праці	       «Без діла псується сила», «Без діла сидіти, то можна й одубіти», «Щоб працювати, треба силу мати»;
6	Народні методи лікування хвороб	       знання основ санітарії і особистої гігієни, застосування народної медицини (лікарських рослин), знання свого організму, уміння надати першу медичну допомогу, володіти і керувати собою.

 

Таким чином, можна зробити висновок, що український народ зумів зберегти і примножити вікові традиції та обряди в галузі фізичного виховання підростаючої особистості, спрямувати їх на формування здорового і міцного молодого покоління. Завдання педагогів загальноосвітніх навчальних закладів переосмислити підходи до формування здорової особистості, використовуючи засоби українського народознавства.

3.           Розумове виховання підростаючої особистостi

засобами українського народознавства

 

Нині в зв’язку з небувалим розвитком науки, пожвавлення суспільних перетворень, посиленою інтелектуалізацією праці проблема плекання інтелекту набрала особливої гостроти. Всі тепер відчувають, як у відповідальний час розбудови нашої держави зросла потреба мати людей компетентних, розумово обдарованих. Розумове виховання належить до однієї з найважливіших складових частин формування всебічно розвиненої людини, до одного з дійових чинників вирощення інтелектуальної еліти нації.

Невід’ємним компонентом української народної педагогіки є розумове виховання. Народ завжди уважно стежив за розвитком активної розумової діяльності підростаючої особистості, розглядав знання, розум, мудрість як найважливіші людські якості: «Гарна пташка пером, а людина розумом», «Без розуму ні сокирою рубати, ні личака в’язати», «Не бажай синові багатства – бажай розуму».

Народна виховна практика виробила чітку систему розвитку активної розумової діяльності підростаючої особистості, подану в схемі 2.1.

Як видно зі схеми 2.1., народні принципи набуття знань збігаються із загальнодидактичними принципами, на які спираються сучасні загальноосвітні заклади.

Також українська народознавча виховна практика виробила чітку систему цілеспрямованого впливу дорослих на підростаючу особистість з урахуванням дитячої психології, подану в схемі 2.2.

 

 

 

 

 

 

Завдання розумового виховання

Народні принципи набуття знань

 

Наполегливість і дисципліна

Авторитет учителя

Самостійна робота над книгою

Урахування вікових особливостей

Урахування індивідуальних особливостей

Навчання з раннього віку

Бажання вчитись

Допитливість

Прагнення до знань, працьовитість

Зв’язок із життям

Єдність розуму, почуттів і свідомості

Систематичності

Наочності

Свідомого засвоєння знань

Доцільності навчання з раннього дитинства

Емоційності

«Мудрим ніхто не вродився, а на­вчився»

«Шануй учителя як родителя»

«Хто багато читає, той багато знає»

«Які літа – такий розум»

«Кожна голова має свій розум»

«Нагинай гілляку, доки молода»

«Чоловік розуму вчиться цілий вік»

•    «Хто людей питає, той розум має»

«Без труда нема плода»

«Хто знання має, той мур ламає»

•

«Вчитися – все одно, що плисти проти течії: зупинився на хвилину – і тебе віднесло назад»

•

«Вбиті в голову знання не мудрість»

•

«Ніщо не дійде до голови, якщо не побуває в серці»

 

Рис. 2.1. Завдання та принципи народного розумового виховання

 

 

 

 

 

Шляхи і засоби розумового виховання в українській народній педагогіці

 

Виклик зорових, слухових й дотикових вражень, привертаючи увагу до яскравих іграшок, брязкалець, предметів, що рухаються	Живе спілкування з людьми	Використання
		Колискових пісень, дитячих пісеньок, пестушок, потішок, віршиків жартівливого характеру, скоромовок, закличок, лічилок	Загадкок	Казок	Народних прислів’їв, приказок, афоризмів

 

Рис. 2.2. Шляхи і засоби розумового виховання в українській народній педагогіці

Великого значення в розвитку інтелекту дітей, перевірки мудрості народ надає загадці математичного змісту. Народ задавав дітям загадки-задачі про членів родини, про горобців, про пастухів і поросят. Наприклад: «Дві матері, дві доньки та бабуня із внучкою. Скільки душ в сім’ї?» (троє), «Скільки їх було: мати, дочка, брат, сестра, племінниця?» (троє – мати, дядько, дочка).

Метою їх було розвинути не тільки логічне математичне мислення, а й навчити дітей краще орієнтуватися в родинних стосунках. Ось ще приклади таких загадок-задач: «Летіли горобці, сiли на стовпці, як сядуть по два – один стовпець зайвий, як сядуть по одному – один горобець зайвий. Скільки горобців і стовпців?» (чотири горобці, три стовпці). На зміну цим загадкам-задачам приходили складніші: «П’ять, п’ятнадцять, без двох двадцять, семеро, троє, ще й малих двоє. Скільки буде?» (50).

Отже, особлива роль у розумовому вихованні підростаючої особистості належить розвитку інтелектуальних вмінь, яким український народ споконвіку приділяв велику увагу. Народна педагогіка твердить: чим цікавіше навчання, тим ефективніші його результати, чим цікавіше дитині навчатись, тим легше їй це робити. Це кредо є актуальним і в сучасній педагогіці.

Висновки до другого розділу

 

Виховний ідеал української народознавчої системи чітко орієнтований на всебічний гармонійний розвиток особистості. Протягом століть народ створював і удосконалював морально-етичні норми. Головними чинниками народної моралі споконвічно були повага i шана до батьків та старших, ствердження ідеалів добра, гуманних взаємостосунків, знання свого родоводу, риси патріотизму, любов до праці тощо.

Народна педагогіка також пропонує засоби, методи і прийоми естетичного виховання до яких належать музика, пісня, українське слово, природа, праця, краса побуту, гармонія речей і предметів в оселі, чистота й охайність, прислів’я, приказки, афоризми, казки, описи, легенди, міфи, усна народна поезія, малювання; образотворчість; народний театр; ігри; свята; традиції, обряди. Уміле їх застосування дає змогу підростаючій особистості засвоювати начала естетичного виховання, навчитися бачити прекрасне, розуміти і цінувати твори мистецтва, прилучатися до художньої творчості, жити і творити за законами краси.

Український народ зумів зберегти і примножити вікові традиції та обряди і в галузі фізичного виховання підростаючої особистості, спрямувати їх на формування здорового і міцного молодого покоління. З метою здійснення нормального фізичного розвитку дитини українська народна педагогіка визначає аспекти фізичного виховання, які варто застосовувати і в сучасній педагогіці: піклування про здоров’я дитини до її народження, після, застосовувати оздоровчі сили природи у профілактичних цілях, рухову активність, народні методи лікування хвороб.

Особливу роль український народ у вихованні підростаючої особистості відводив розвитку інтелектуальних вмінь. Дієвими засобами розумового навчання в народній педагогіці виступають народні прислів’я, приказки, афоризми, колискові пісні, дитячі пісеньки, пестушки, потішки, віршики жартівливого характеру, скоромовки, заклички, лічилки, загадки, казки.

ВИСНОВКИ

 

Виховання підростаючого покоління для кожної нації є найважливішим складником національної культури. Передача всіх культурно-історичних традицій батьків, дідів i прадідів завжди гарантувала вічність життя нації. Протягом віків в Україні викристалізувався педагогічний досвід народу, втілений у його мудрості, вміннях і навичках виховання наступних поколінь.

Без глибокого і систематичного пізнання народу України, особливостей його побуту, історії, краєзнавства, етнографії, рідної мови, педагогіки народного календаря, фольклору, різних видів народного мистецтва й художньої творчості, українських традицій, звичаїв, обрядів, неможливо формувати національну самосвідомість підростаючого покоління в умовах державної незалежності.

Виховання й освіта в нашому демократичному суспільстві не можуть ефективно функціонувати без народної педагогіки, бо вона є педагогікою національного розвитку, піднесення, відродження та етнічного самовиховання. Вона творить особистість патріота, сина народу з почуттям національної гордості, людської гідності, національної свідомості.

З огляду на предмет нашого дослідження, ми визначили, що у сучасних загальноосвітніх навчальних закладах українське народознавство вивчається як синтез історії України, звичаїв, українського фольклору, літератури і мистецтва. Організовуючи і здійснюючи систему народознавчої роботи, сучасні педагоги спираються на наступні, визначені провідними вченими, принципи: народності, взаємозв’язку і взаємозумовленості, історизму, краєзнавчого та регіонального підходів, народоналежності, етнічності, природовідповідності, культуровідповідності, суспільності, демократизації, гуманності, життєвої активності, емоційності навчання.

Виховний ідеал української народознавчої системи чітко орієнтований на всебічний гармонійний розвиток особистості. Протягом століть народ створював і удосконалював морально-етичні норми. Головними чинниками народної моралі споконвічно були повага і шана до батьків та старших, ствердження ідеалів добра, гуманних взаємостосунків, знання свого родоводу, риси патріотизму, любов до праці тощо.

Народна педагогіка також пропонує засоби, методи і прийоми естетичного виховання до яких належать музика, пісня, українське слово, природа, праця, краса побуту, гармонія речей і предметів в оселі, чистота й охайність, прислів’я, приказки, афоризми, казки, описи, легенди, міфи, усна народна поезія, малювання; образотворчість; народний театр; ігри; свята; традиції, обряди. Уміле їх застосування дає змогу підростаючій особистості засвоювати начала естетичного виховання, навчитися бачити прекрасне, розуміти і цінувати твори мистецтва, прилучатися до художньої творчості, жити і творити за законами краси.

Український народ зумів зберегти і примножити вікові традиції та обряди і в галузі фізичного виховання підростаючої особистості, спрямувати їх на формування здорового і міцного молодого покоління. З метою здійснення нормального фізичного розвитку дитини українська народна педагогіка визначає аспекти фізичного виховання, які варто застосовувати і в сучасній педагогіці: піклування про здоров’я дитини до її народження, після, застосовувати оздоровчі сили природи у профілактичних цілях, рухову активність, народні методи лікування хвороб.

Особливу роль український народ у вихованні підростаючої особистості відводив розвитку інтелектуальних вмінь. Дієвими засобами розумового навчання в народній педагогіці виступають народні прислів’я, приказки, афоризми, колискові пісні, дитячі пісеньки, пестушки, потішки, віршики жартівливого характеру, скоромовки, заклички, лічилки, загадки, казки.

Проведене теоретичне дослідження показало, що використання засобів українського народознавства у вихованні підростаючої особистості правомірно можна розглядати в якостi ефективного підходу до розв’язання проблеми вдосконалення виховного процесу у сучасних умовах загальноосвітнього закладу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Бабаніна І. Сiмейне виховання як гарант морального становлення особистості : досвід, пошук, міркування / Ірина Бабаніна // Початкова школа, 2013. – № 4. – С. 60-62.
2. Бех І. Д. Виховання особистості : навч.-метод. посіб. : У 2 кн. – Кн. 2 / І. Д. Бех. – К. : Либідь, 2003. – 344 с.
3. Бех І. Д. Ціннісна сфера сучасної людини в контексті пріоритетів виховного процесу / І. Д. Бех // Шлях освіти, 2010. – № 4.– С. 8-9.
4. Богуш А. М. Українське народознавство в дошкільному закладі : [навч. посіб.] / А. М. Богуш, Н. В. Лисенко. – К. : Вища шк., 1994. – 398 с.
5. Виноградов Г. С. Народная педагогика / Г. С. Виноградов. – Иркутск, 1926. – 87 с.
6. Волков Г. Н. Этнопедагогика : [Учеб. для студ. сред. и высш. пед. учеб. заведений] / Г. Н. Волков. – М. : Издательский центр «Академия», 1999. –

168 с.

7. Гончаренко С. Український педагогічний словник / С. Гончаренко. – К. : Либідь, 1997. – 376 с.
8. Денисюк М. Виховний ідеал українського народу / Марія Денисюк // Українознавство, 2012. – № 3. – С. 177-183.
9. Домінанти духовного світу українців : навчальний посібник / упор. Л. М. Горболіс, О.Р. Єременко. – Суми : Університетська книга, 2010. – 300 с.
10. Дроб’язко Д. І. Українська національна школа : витоки і сучасність / Д. І. Дроб’язко. – К. : Видавничий центр «Академія», 1997. – 187 с.
11. Духнович А. В. Народная педагогика в пользу училищ и учителей сельских / А. В. Духнович. – Львов, 1857. – 92 с.
12. Закон України «Про освіту» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mon.gov.ua/law
13. Измайлов А. Э. Народная педагогика. Педагогическое воззрение народов Средней Азии и Казахстана / А. Э. Измайлов. – М. : Педагогика, 1991. – 256 с.
14. Кононенко П. П. Українознавство : [підр. для вищих навч. закл.] / П. П. Кононенко. – Київ, 2005. – 680 с.
15. Кузьмінський А. І. Педагогіка : [підручник] / А. І. Кузьмінський, В. Л. Омельяненко. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К. : Знання-Прес, 2004. – 445 с.
16. Лозинська Є. Ф. Українське народознавство дітям дошкільного віку : [метод. посібн. для дошкільн. закладів] / Є. Ф. Лозинська. – Львів : Оріана-Нова, 2008. – 208 с.
17. Лозко Г. С. Українське народознавство / Г. С. Лозко. – К. : Зодіак-Еко, 1995. – 368 с.
18. Макарчук С. А. Етнічна історія України : [навч. посіб.] / С. А. Макарчук. – К. : Знання, 2008. – 471 с.
19. Мартинець Л. Роль українознавства на сучасному етапі незалежної України / Лілія Мартинець // Українознавство, 2013. – № 3-4. – С. 165-167.
20. Матеріали міжнародної міждисциплінарної конференції «Людина та її ідентичність у добу глобалізації», 29-30 червня 2010 р. / Відп. за випуск проф. А. Карась. – Львів (LVIV), 2010. – 302 с.
21. Мафтин Л. В. Сучасні підходи до проблеми українознавства / Л. В. Мафтин [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http ://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Peddysk/2008_03/maftyn.pdf
22. Мосіяшенко В. А. Українська етнопедагогіка : [навч. посіб.] / В. А. Мосіяшенко. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2005. – 176 с.
23. Наулко В. І. Культура і побут населення України : [навч. посіб.] / В. І. Наулко, Л. Ф. Артюх, В. Ф. Горленко та ін. – 2-е вид., доп. та перероб. – К. : Либідь, 1993. – 288 с.
24. Павлюк С. П. Українське народознавство : [навч. посіб.] / За ред. С. П. Павлюка; Передмова М. Г. Журинського. – 3-тє вид., випр. – К. : Знання, 2006. – 506 с.
25. Полковенко Т. Джерела української етнопедагогіки : дитячий фольклор / Тарас Полковенко // Персонал, 2007. – № 11-12. – С. 66-73.
26. Потапенко О. І. Шкільний словник з українознавства / О. І. Потапенко, В. І. Кузьменко. – К. : Укр. письменник, 1995. – 291 с.
27. Потапчук Т. В. Виховні можливості народної педагогіки / Т. В. Потапчук // Педагогіка і психологія, 2007. – № 3 (56). – С. 73-80.
28. Присяжна Т. Теоретико-методичні засади викладання українознавства в початковій школі / Тетяна Присяжна // Українознавство, 2009. – № 2. – С. 126-128.
29. Про національну стратегію розвитку освіти в Україні на період до 2021 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov
30. Руденко О. Система національного виховання. Шляхи та засоби реалізації / О. Руденко // Директор школи, 2005. – № 20 (356), травень. – С. 18-21.
31. Савіна М. Виховання дитини в українській народній традиції / М. Савіна // Соціальна психологія, 2009. – № 3. – С. 174-182.
32. Стельмахович М. Г. Українська народна педагогіка : [навч.-метод. посіб.] / М. Г. Стельмахович. – К. : ІЗНМ, 1997. – 232 с.
33. Таранеко М. Українознавство : [посібник] / М. Тараненко, С. Болтівець, В. Дическул та ін. – К. : КМІУВ, 1996. – 275 с.
34. Українознавство : [посібник] / Уклад. : В. Я. Мацюк, В. Г. Пугач. – К. : Зодіак-ЕКО, 2004. – 399 с.
35. Ушинський К. Д. Вибрані педагогічні твори : у 2-х т. Т. 2 / К. Д. Ушинський. – К. : Рад. Школа, 1993. – 359 с.