Етимологія поняття «діти з особливими освітніми потребами» в освітньому просторі.

Тарасюк Тетяна Василівна

Соціальний педагог Уманської

 ЗОШ І-ІІІ ступенів №11 ім. М. П. Бажана

                                                                Уманської міської ради Черкаської області

Етимологія  поняття  «діти з особливими  освітніми потребами»

 в освітньому просторі.

    Постановка проблеми: Єдиної офіційної термінології для характеристики дітей з особливими потребами на сьогодні в Україні немає. В законодавчих та підзаконних актах найчастіше використовуються такі поняття, як «діти, що потребують фізичної реабілітації або психологічної допомоги», «особи, що мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть повноцінно реалізувати себе у суспільстві та не мають можливості навчатись у масових навчальних закладах на загальних засадах», або, що найчастіше, – «діти з інвалідністю». Проте глобалізація завдань соціальної інтеграції таких дітей, готовність суспільства і держави переосмислити своє ставлення до них з метою забезпечення рівних прав у різних галузях життя, включаючи освіту, як це і прийнято на теренах соціокультурного простору високорозвинутих країн, куди апріорі прямує Україна, вимагає відповідних змін і у категоріально – понятійному апараті.

   Сам термін «інвалідність», з огляду на його дискримінаційність та образливість звучання, поступово витісняється із загального вжитку. Поки що до правових норм та методичних видань вводиться нове поняття – «діти з особливими потребами», яке повноцінно відбивається на професійній термінології працівників близьких до цієї проблеми сфер. Наростає розуміння, що інвалідність це просто одна з форм унікальності дитини, а унікальною по-своєму є кожна дитина, хоч до повної взаємодії і взаєморозуміння у цивілізованому вирішенні цього питання з боку української спільноти, відповідних державних служб, недержавних інституцій, представників науки та освіти ще, вочевидь, далеко. Занадто гострий та дратівливий характер має в нашій країні інвалідність, особливо дитяча, яку легше напівприховати, а ніж відкрито визнати і розписатись у власному безсиллі. Вагомим поступом вперед тут стало прийняття Україною Конвенції ООН про права дитини, в якій найбільшого поширення набуває соціальна модель суспільного буття, що потребує дотримання рівних прав людини, створення середовища, яке б могло задовольнити потреби людей з інвалідністю, зокрема виховати ставлення до них як до людей з особливими потребами, розробити відповідні правові норми, адаптувати архітектуру та транспортні засоби [2,63]. Постановка і міжнародна апробація цих завдань визначає на зрілість та злободенність осмислення теми особливих, зокрема освітніх, проблем дитини в дослідницьких розвідках сучасної вітчизняної науки з перспективою подальшої реалізації їх результатів у практиці соціальної політики. Саме це і обумовлює актуальність поданої статті

  Аналіз останніх досліджень та публікацій з проблеми:

 До досліджень методології, теоретичних підходів та інноваційної термінології в сфері здобутої освіти особами з особливими потребами, належать досить велике коло напрацювань серед зарубіжних  вчених, таких як А.Дусон, А.Мілверт, К.Кларк, Д.Мітчелл, С.Робсон, Т.Лормен, М.Крозьє, Д.Лупарт, а також праці українських та російських вчених: В.Бондаря, Л.Вавіної, Т.Власової, В.Засенка, Т.Ісаєвої, А.Колупаєва, М.Малофєєва, А.Мігалуш, Ю.Найда, Т.Сак, М.Сварник, В.Синьова, Н.Софій, В.Феоктістової, Л.Шипіциної та ін. Аналіз останніх досліджень з теми показує, що попри різні підходи і оцінки з питань проблеми вчені сходяться в одному: термін «дитина інвалід» потрібно вилучити з широкого вжитку як такий, що засвідчує її повну неповноправність і зорієнтований не на розвиток дитини, а на його обмеження. Зауважується, що термінологія повинна нести не дискримінаційний характер, а перш за все відповідати сучасній концепції людської гідності, що стала поштовхом до інтеграційних процесів в освітній сфері. Особливий акцент робиться на необхідністі реальної допомоги дітям з особливими потребами в освітньому процесі, надання їм підтримки та можливості на самореалізацію в процесі інтеграції в суспільство.

Мета статті: полягає в теоретичному осмисленні етимології поняття «діти з особливими потребами» в освітньому просторі, аналізі національного та міжнародного досвіду в питанні становлення інноваційної термінології задля гуманізації суспільних відносин та створення стійкого фундаменту в реалізації освітньо – соціальних ініціатив щодо дітей з особливими освітніми потребами.

Виклад основного матеріалу:  Формування ставлення суспільства та владних установ до дітей з особливими потребами у багатьох країнах світу пройшло період від застою до інклюзії, що проявляється як процес нормалізації та несе в собі ідею про те, що життя дітей з обмеженими можливостями має бути якомога більш наближеним до умов і стилю життя усього суспільства. Процес гуманізації суспільних відносин отримав своє відображення в міжнародних правових актах таких як: Загальна декларація ООН прав людини (1948), Декларація ООН з про права інвалідів (1975), Конвенція про права дитини (1989) та ін. Зокрема, Декларація ООН про права інвалідів є першим нормативно-правовим документом щодо визнання осіб з особливими потребами суспільно повноцінною в соціальному сенсі меншиною, яка потребує соціального та правового захисту [1,5].

    У Конвенції ООН про права дитини окреслено, що наявність інвалідності у дитини є підставою для захисту її від дискримінації, а неповносправна розумово чи фізично дитина повинна мати достойне життя в нормальних умовах, які сприяють підвищенню впевненості в собі та забезпечують її участь у житті суспільства. Дитина з інвалідністю має мати гідний рівень умов життя, що забезпечує максимальну самостійність і соціальну інтеграцію [2,31].

     В останні роки під впливом руху за захист прав дітей з інвалідністю суспільне ставлення до таких осіб поступово реформується та набуває нового характеру. Введення у вжиток терміну «діти з особливими потребами» спонукає до сконцентрації уваги, перш за все, на дитині, її індивідуальності та особистості, а потім тільки на обмеженні чи ваді цієї особи як ознаки другорядної. Сама ж концепція інвалідності розглядається на рівні двох моделей: медичної і соціальної. Медична модель розглядає здоров’я людини як атрибут помилок, що викликане хворобою, травмою або вродженою вадою, тобто констатує хронічне захворювання дитини, яке вимагає медичного втручання. Реакція громадського суспільства в даному разі полягає, насамперед, в забезпеченні лікування, надання соціальної допомоги та створення сприятливих умов для реабілітації. Такі дії підкреслюють безпомічність та знедоленість дитини і не зменшують, а лише загострюють та обтяжують рівень її відчуження від суспільства. Саме тому в сучасних умовах така модель перестає відповідати очікуванням не тільки людей з інвалідністю, а й оточуючих

     В Україні, на відміну від міжнародної практики, термін «діти з особливими потребами» поширюється лише на дітей, у яких визначаються порушення психофізичного розвитку.

    У Законі  «Про основи соціальної захищеності інвалідів України» подано тлумачення особливих потреб, що виникають у зв’язку з інвалідністю  особи.
    У міжнародних правових документах, державних законодавчо-нормативних актах соціального спрямування у багатьох країнах існує загальновживаний термін – «Children with Special Needs». Це поняття застосовується до дітей-інвалідів, дітей із незначними порушеннями здоров’я, соціальними проблемами та навіть обдарованих дітей.     В освітніх Законах та нормативно-правових документах України стосовно дітей з особливими потребами часто можна зустріти такі визначення: «діти-інваліди та діти з вадами розумового або фізичного розвитку», «діти, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку»,  «діти з обмеженими можливостями здоров’я» тощо.
   Наведені визначення сприяють формуванню негативної характеристики для дітей, які мають певні особливості здоров’я.

   По-перше, це шкодить самій дитині, бо значно занижує її самооцінку, а по-друге, викликає відчуженість як однолітків, так і старших людей.
Методика роботи з такими дітьми добре описана в книзі Юлії Найди й Оксани Таранченко «Хто такі діти з особливими потребами: відмінності розвитку та навчальної діяльності дітей з особливими потребами в процесі навчання».

   Важлива роль у реалізації прав дітей з особливими потребами в українському суспільстві відіграють неурядові організації та батьки дітей з інвалідністю. Завдяки їх роботі стають все більш без бар’єрними умови існування та зміщується центр тяжіння дефектів та відхилень на розвиток та становлення дитини з обмеженими можливостями, формується громадська думка та суспільне визнання. Хоч знак рівності між поняттями «інвалідність» і «особлива потреба» поступово знімається, та ще й досі це питання залишається досить суперечливим, підтверджуючи гірку правду: бути інвалідом означає бути неблагополучним. Тому узагальнений образ дитини з особливими потребами створюється на основі різних джерел, національного та міжнародного досвіду, дозволяє на сьогодні спонукати сучасне суспільство до роздумів про роль та місце у ньому дітей, які мають особливості психофізичного розвитку, тобто тих, які випадають із нашого стереотипного уявлення про так звану нормальність. Поняття «діти з особливими потребами» має в цілому узагальнений характер і конкретизує всіх дітей, чиї потреби виходять за межі загальноприйнятих норм. Це стосується дітей з порушеннями психофізичного розвитку, зокрема дітей з інвалідністю, дітей із соціально вразливих груп, але перш за все - дітей. Дане поняття покликане витіснити з широкого вжитку терміни «аномальні діти», «діти з порушеннями розвитку», «діти з відхиленнями», які конкретизують їх як інвалідів, ідіотів та даунів, що вказує на ненормальність та неповноцінність людини. Підтвердженням логічності використання цього терміну може слугувати твердження видатного дослідника, дефектолога Л.Виготського: «Тим часом зрозуміло кожному, що сліпа чи глухоніма дитина насамперед є дитина і вже потім — дитина особлива, сліпа чи глухоніма» [3,127]. Новий, недостатньо усталений термін «діти з особливими освітніми потребами» пов'язаний з утвердженням принципів інклюзивної (інтегрованої) освіти виникає, як правило, у всіх країнах світу при переході від унітарного суспільства до відкритого громадянського, коли суспільство усвідомлює потребу відобразити в мові нове розуміння прав дітей з порушеннями у психофізичному розвитку на отримання освіти.

   Він використовується як у широкому соціальному, так і в науковому контексті. Підтверджуючи відмову суспільства від ділення людей на повноцінну більшість і неповноцінну меншість, новий термін закріплює зміщення акцентів в характеристиці цих дітей з недоліків, порушень, відхилень до норми на фіксацію їх потреб в особливих умовах і засобах освіти, що вказує на відповідальність суспільства за виявлення і реалізацію цих потреб. Інклюзивна освіта в плані методології визнає, що всі діти - індивідууми з різними потребами в навчанні. Розробка нових підходів до викладання і навчання робить систему більш гнучкою для задоволення різних освітніх потреб, навчання стає більш ефективним. В результаті від зміни, які впроваджує інклюзивна освіта, виграють всі діти, не тільки діти з особливими потребами. В плані ідеологічному інклюзивна освіта виключає будь-яку дискримінацію дітей та забезпечує рівне ставлення до всіх людей, але наразі створює особливі умови для дітей, що мають особливі освітні потреби. Досвід показує, що в будь-якій не демократичній освітній системі певна частина дітей відраховується тому, що система не готова до задоволення особливих потреб таких дітей у навчанні, таким чином діти, що вибули стають відчуженими та відсторонюються від загальноосвітнього процесу системи. А система інклюзивної освіти забезпечує підтримку таких дітей у навчанні та досягненні успіху, що надає можливість для кращого життя. У більшості країн Заходу принцип інтегрованого навчання (Mainstreaming Integration Inclusion) дітей із затримками розвитку був запроваджений ще у 60-70 рр. ХХ ст. У Сполучених Штатах тисячі дітей з комплексом Дауна навчилися писати, читати, навіть пішли до школи [5,109].    В Україні ера інтеграції дітей з інвалідністю в повноцінне соціальне життя, включаючи сферу освіти, надійшла на початку ХХІст. Терміни «діти з особливими потребами», «діти з особливими освітніми потребами» досить вживані, однак понятійність цієї термінології поширюється лише на дітей з обмеженими можливостями або порушеннями психофізичного розвитку, оскільки саме вони ідентифікуються як діти з особливими потребами, що, власне, не повною мірою відповідає термінології.

    Втім у державних нормативно-правових документах, зокрема у Законі «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», подано тлумачення особливих потреб як таких, що виникають у зв’язку з інвалідністю особи. Визначається, що це насамперед потреба у відновленні або компенсації порушених чи втрачених здібностей до різних видів діяльності, у тому числі й до оволодіння знаннями [4, 66].

    За стандартами інклюзивної освіти ООН та всіх її країн-членів спеціальна освіта ніби «розчиняється» в основній, при цьому дітям з особливими освітніми потребами, які перебувають у звичайних класах, студентських групах, надаються спеціалізовані послуги та консультації, на яких побудований весь навчальний і виховний процес. Рекомендується навчання дітей навіть з важкими формами недієздатності в рамках місцевих спільнот (мікрорайону, району, міста) серед сусідів, родичів, однолітків. Це не виключає задієння до інклюзивного процесу спеціалізованих закладів, до яких дитина йде в випадку неможливості інтегрованого процесу в силу певних психологічно-медичних протипоказань, наприклад при сліпоті чи глухоті. Ці заклади спеціального значення, де діти проживають з відривом від сім’ї, реабілітаційні центри, психологічно – консультаційні центри та служби допомоги діють як додаткові, супутні програми в реалізації основних завдань інклюзивного освітнього процесу. Поєднання можливостей та технологій закладів спеціального значення та закладів навчальних в плані забезпечення освітніми послугами дітей з особливими потребами певною мірою знімає існуючий бетонний відомчий бар'єр між загальним навчальним, спеціальним закладом та реабілітаційним центром чи службою соціального захисту при наданні соціальних послуг.

     Трансформація зарубіжного досвіду інклюзивної освіти в системі вітчизняної освіти здійснюється в умовах інноваційного пошуку, за науково-методичної, правової та психологічної підтримки. А головне це реалізувати прагнення людей з обмеженими можливостями – бути незалежним, мати змогу жити, як усі.

    Освітнє перетворення в нашій країні відображає досягнення держави, що стала на шлях соціально-економічних реформувань та реалізує введення освітніх інновацій у відповідності до сучасних світових стандартів соціального устрою.

      Інклюзивна освіта - це своєрідна данина часу уваги та поваги до дітей з особливими потребами, чиє існування робить наше суспільство добрішим, толерантнішим і просто нормальним людським суспільством, найвищим мірилом його суспільного прогресу. У сучасних суспільних науках існує здебільшого багато свідчень щодо підтримки існуючої багатоманітності, толерантності, мудрого прийняття і розуміння всіх недосконалостей, що переходить в значно більше - однодумність і одностайність у стабілізації розвитку всіх суспільних процесів. Це, власне, і є новий гуманістичний підхід, у межах якого будується майбутнє вирішення проблем дітей з особливими потребами.

 Висновки :

     Таким чином, на основі проведеної теоретичної розвідки щодо етимології поняття «діти з особливими потребами» в освітньому просторі розглянуто тісний зв’язок змін у проблемах життєдіяльності таких дітей в сучасних умовах гуманізації суспільства і викорінення стереотипних уявлень про них як неповноцінних та нездатних співжити нарівні з іншими. Впровадження інклюзивного навчання у повсякденну практику передбачає формування адекватного ставлення до нього з боку суспільства.

      Для вирішення цієї проблеми важливим є об’єднання зусиль всіх державних та недержавних інституцій, вчених та правничих фундацій, завданням яких є обґрунтування відповідної інноваційної термінології, та її практичного втілення, що повноцінно відображає стан та багатогранність аспектів місця дитини з інвалідністю в сучасних баталіях суспільного життя.

Кожна дитина по-своєму унікальна і потреби кожної дитини специфічні. Кожна дитина становить незмірну цінність для своїх батьків і родичів, а всі діти разом - неоціненний скарб суспільства, запоруку його майбутньої долі.

Література :

1. Декларація про права інвалідів ООН; [Електронний ресурс]:// Декларація, Міжнародний документ від 09.12.1975. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_117

2. Українська Конвенція ООН про права дитини; [Електронний ресурс]:// Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні. – Режим доступу: www.unicef.org.ua

3. Выготський Л.С. Собрание сочинений в 6-ти томах. Т. 5. Основи дефектологам: [Под ред. Т. А. Власової.] — М: Педагогика, 1983. – с.256

4. Польовик О.В. Проблеми життєдіяльності дітей з особливими потребами в сучасному суспільстві//Сучасна теорія і практика соціальної роботи: зб. наук. пр./ Хмельницький: ХІСТ Університету «Україна»; [голов. ред. : М.Є.Чайковський]., 2010. – с. 99.

 5. Уманець Г.М., Кобзар О.В., Кулєш В.О. Інклюзивна освіта: Особливій дитині – особлива увага. – Донецьк: Витоки, 2010. – 135 с.