Ейдетика-4 на уроках зарубіжної літератури. Г. К Андерсен "СОЛОВЕЙ"

Ганс Крістіан Андерсен Соловей

Виразне читання казки з використанням
одразу декількох технік скорочитання
(в даному випадку – перевернутий текст,
слова без голосних,
перша й остання буква у словах,
суцільний текст без пробілу).

Це було вже багато ркв тому, але саме через те і варто прослухати цю історію, поки її не забули зовсім.
В Китаї,— ти, звичайно, це знаєш,— dоɯɐdǝuwі — китаєць, і всі навколо нього також китайці. Плц ɐdоɯɐdǝuwі був найрозкішнішим у світі, весь зроблений з найтоншого фарфору, дуже коштовного, але такого ламкого, що до нього страшно було доторкнутися. В саду росли найчудовіші
к_ _ _и, і на найкращих з них були прив'язані срібні дзвіночки: вони дзвеніли, щоб не можна було пройти мимо, не помітивши квтв. От як все було тонко вигадано в саду ɐdоɯɐdǝuwі. В_н тягся ген-ген так далеко, що сам садівник не знав, де йому край, а із саду потрапляли в чудовий ɔіv з  високими деревами і глибокими озерами. ɔіv спускався аж до самого моря, синього і глибокого; великі кораблі пропливали під вітами лісу, і там ж_в ņǝʚоvоɔ. В_н так солодко співав, що навіть бідний, обтяжений турботами рибалка, коли виходив уночі рибалити, зупинявся і слухав, забувши про свій невід.
— О! Як це добре! — казав в_н, але мусив робити своє діло і забував про пташку. Проте, коли наступної ночі ņǝʚоvоɔ знову починав співати, а рибалка знову припливав туди, в_н казав те саме: "О! Як це добре!"
З усіх країн світу приїздили мандрівники в столицю ɐdоɯɐdǝuwі і дивувалися з міста, палацу й саду. Та, почувши чарівний спів солов'я, всі казали: "Все ж таки це — найкраще!"
Мандрівники, повернувшись додому, розповідали про все, що бачили. Вчені писали багато кнжк про місто, плц і с_д. І про солов'я вони теж не забували: його вони навіть ставили найвище за все, а ті, які вміли писати вірші, складали найчудовіші вірші про солов'я в лісі над глибоким морем. Книжки розходились по всьому світу, і деякі з них потрапили якось і до ɐdоɯɐdǝuwі. В_н сидів на своєму золотому т_ _ _ і, читав і чтв, щомиті покивуючи головою, бо йому приємно було читати прекрасний опис його міста, палацу й саду. "Та ņǝʚоvоɔ — все ж таки найкраще", — писалось у книжці.
— Що таке? — сказав dоɯɐdǝuwі.— ņǝʚоvоɔ!.. Я зовсім не знаю. У моїй державі і навіть у моєму саду живе така птшк, а я ніколи не ч_в про це. Довелось уперше дізнатися про неї з к_ _ _и!
І в_н покликав свого камергера. Камергер б_в такий поважний, що коли хтось нижчий чином розмовляв з н_м або наважувався спитати що-небудь, в_н нічого не відповідав, крім "п", хоча це зовсім нічого не означає.
— Виявляється, у н_с тут живе надзвичайна пташка, яка зветься "ņǝʚоvоɔ",— сказав dоɯɐdǝuwі.— Кажуть, що вона — над усе варта уваги у моїй великій држв. Чому мені про неї ніколи не доповідали?
— Я досі не ч_в її і_ _ _і,— промовив камергер,— її ніколи не представляли при дворі.
— Я хочу, щоб вона сьогодні ж увечері була в палаці і співала мені,— сказав dоɯɐdǝuwі.— Весь свт знає про те, що є в мене, тільки я одн не знаю.
— Я не ч_в раніш її імені,— повторив камергер,— але я її шукатиму, я її знайду!
— Та де ж її шукати? Камергер бігав по всіх схдх згори та внз, по всіх залах та крдрх, але ніхто, кого в_н стрічав, не ч_в ані слова про ʁ,ʚоvоɔ. Камергер прбг назад до ɐdоɯɐdǝuwі і скзв, що це, напевне, вигадки тих, що пишуть книги.
— Ваша імператорська величність не повинна вірити, що пишуть у книжках. Це все — звичайнісінькі вигадки, чорна магія.
— Але ж книгу, в якій я прочитав про це,— заперечив dоɯɐdǝuwі,— прислав мені всевладніший імператор Японії, і в ній не може бути нпрвд! Я хочу почути ʁ,ʚоvоɔ. В_н мусить бути сьогодні т_т. В_н матиме м_ю найбільшу милість. Якщо його не буде, після вечері я накажу побити палицями всх придворних!
— Тзінг-пе! — сказав камергер і знову оббігав сходи згори та внз через усі зали та коридори; трохи не половина придворних бігали за н_м, бо вони зовсім не хотіли, щоб їх били палицями. У всх було одне питання — про дивного ʁ,ʚоvоɔ, про якого знав цілий світ, але ніхто не знав при дворі.
НарештізустріливонинакухнібіднумаленькудівчинкуВонамовила:
— ОбожеСоловейЯйогодобрезнаюОЯквінумієспівати! ЩовечораменідозволеновідноситимоїйбіднійхворіймамінедоїдкивідобідуВонаживевнизунаберезіморяіколияповертаюсьназадіспочиваювлісіятамслухаюспівисолов'яУменевиступаютьсльозинаочахістаєтакхорошенемовменецілуємама.
— Маленька куховарочко! — сказав камергер. — Я дам тобі постійне місце на кухні і поклопочусь про дозвіл дивитися, як dоɯɐdǝuwі обідає, якщо ти проведеш н_с до ʁ,ʚоvоɔ... В_н одержить запрошення сьогодні ввечері бути у палаці.
І ось вони попрямували до лісу, де завжди спвв ņǝʚоvоɔ, і півдвору йшло за ними. Вже пройшли чимало, і саме десь замукала корова.
— О! — сказали молоді придворні.— Ось в_н! Яка дивовижна сила в такій маленькій тварині! Але, звичайно, ми чули його раніше!
— Ні, це корови мукають,— пояснила ɐʞниҺʚіɓ,— ми ще далеко від того місця.
Трохи згодом заквакали жаби в болоті.
— Чудово! — зауважив придворний бонза.— Я вже чую його, в_н дзвенить, як маленькі церковні дзвоники.
— Ні, то жаби! — заперечила ɐниҺʚіɓ.— Але тепер, напевне, ми скоро його почуємо.
Та ось заспівав ņǝʚоvоɔ.
— Ось він! — скрикнула ɐʞниҺʚіɓ.— Слухайте! Слухайте! Ось в_н сидить.— І вона показала на маленьку сіреньку пташку вгорі на гілці.— Слухайте соловейка!
— Чи це можливо? — промовив камергер.— Я ніколи не уявляв його собі таким! Який у нього простий вигляд! Може, в_н позбувся своїх барв, тільки-но побачив перед собою стільки знатних людей?
— ʎʞņǝʚоvоɔ! — гукнула голосно куховарка. — Наш милостивий dоɯɐdǝuwі бажає, щоб ти йому проспівав.
— З великою приємністю! — відповів ņǝʚоvоɔ і заспівав так, що це була просто насолода.
— Немов скляні дзвіночки дзвенять,— сказав камергер.— Подивіться на це маленьке горлечко, як воно працює. Дивно, що ми раніше його не чули. В_н матиме великий успіх при дворі.
— Може, ще поспівати іʚоdоɯɐdǝuwі? — спитав ņǝʚоvоɔ. В_н дмв, що dоɯɐdǝuwі теж т_т з усіма.
— Мій прегарний маленький ņǝʚоvоɔ,— сказав камергер.— Я м_ю щастя закликати в_с сьогодні ввечері на двірцеве свято, де ви зачаруєте його імператорську милість своїм дивним співом.
— Найкраще мене слухати в зеленому л_ _і,— промовив ņǝʚоvоɔ, але полетів з ними, коли почув, що цього бажає dоɯɐdǝuwі.
В палаці все було розкішно прибрано. Фарфорові стіни й підлога сяяли, відбиваючи світло багатьох тисяч золотих лмп. Найрозкішніші к_ _ _и, на яких висіли дзвіночки, поставили у крдрх. Від біганини та протягів всі дзвіночки дзвеніли так, що не можна було почути власних слв. Посередині великого залу, де сдв dоɯɐdǝuwі, поставили золоту жердину, на якій мав сидіти ņǝʚоvоɔ. Всенький двр був т_т, і навіть маленька ɐʞниҺʚіɓ мала дозвіл стояти за дверима, тому що їй тепер дано —було титул "дійсної придворної куховарки". Всі були в найкращих вбраннях, і всі дивились на маленьку сіру пташку, якій dоɯɐdǝuwі кивнув головою.
СоловейзаспівавтакчудовощонаочахімператоравиступилисльозисльозипокотилисьпообличчюТодісоловейзаспівавщечарівнішеажсерцестискалосьвідйогопісні. dоɯɐdǝuwі був такий задоволений, що наказав почепити соловейкові на шию свій золотий черевик. Але ņǝʚоvоɔ тільки подякував: уже в_н одержав досить нагороди.
— Я бачив сльози на очх імператора, для мене це найдорожчий скрб. Я вже досить нагороджений!
І в_н знову заспівав на весь палац своїм солодким чудовим голосом.
— Це наймиліше кокетство, яке можна уявити! — казали дами навколо і набрали води в р_т, щоб у горлі переливалось, коли вони розмовлятимуть. Вони гадали, що тоді стануть схожими на ʁ,ʚоvоɔ. Навіть лакеї і покоївки дали зрозуміти, що вони дуже задоволені, а це ж багато значить! Відомо, що найважче догодити саме їм. Так, ņǝʚоvоɔ мав, без сумніву, великий успх.
ВінмусивлишитисяпридворіВінмаввласнукліткуіправовилітатидвічівденьіодинразуночіРазомзцимвінодержавдванадцятьслугякітримали шовковустьожкуміцноприв'язанудойогоногиТомувіннемавніякоївтіхивідтакихпрогулянок.
Ціле місто говорило про надзвичайну пташку, і коли зустрічалося двоє, то перший не м_г сказати нічого іншого, крім "соло", а другий відповісти "вей". Вони зітхали і розуміли один одного. Одинадцять крамарів назвали своїх синів на чсть ʁ,ʚоvоɔ Солов'ями, але жоден з них не м_в навіть натяку на глс. Одного разу dоɯɐdǝuwі одержав великий пакунок, на якому було написано: " ņǝʚоvоɔ ".
— От маємо нову книгу про нашу знамениту пташку! — сказав dоɯɐdǝuwі.
Але це була не книга, а маленький вигадливий виріб, що лежав у коробочці,— штучний ņǝʚоvоɔ, дуже схожий на живого, але весь обсипаний діамантами, рубінами та сапфірами. Як тільки заводили штучну пташку, вона починала співати одну з мелодій, які співав справжній ņǝʚоvоɔ, причому поводила хвостиком вгору та внз і виблискувала сріблом та злтм. На шиї в неї висіла маленька стьожка, на якій було написано: " ņǝʚоvоɔ імператора японського жалюгідний, порівнюючи з солов'єм імператора китайського".
— Чудово! — казали всі, а той, хто приніс пташку, одержав відразу титул "імператорського головного постачальника ʚї,ʚоvоɔ ".
— Тепер нехай вони заспівають удвох. Який це буде д_ _т!
Вони мусили співати разом, але добре не виходило, бо справжній ņǝʚоvоɔ співав, як сам хотів, а штучний — як заведена шарманка.
— Це не його вина,— сказав капельмейстер,— окремо в_н бездоганно тримає ткт і співає цілком за моєю школою.
Тоді штучний ņǝʚоvоɔ мусив проспівати одн. В_н м_в такий же успіх, як і справжній, але штучний виглядав далеко миліше, він блищав, як обручка або брошка. Тридцять три рази проспівав він одну й ту ж мелодію і не втомився. Його прослухали б з охотою ще р_з, але імператор висловив бажання, щоб живий ņǝʚоvоɔ теж проспівав що-небудь.
Але де ж в_н подівся? Ніхто не помітив, як в_н випурхнув у відчинене вікно і полетів до свого зеленого л_ _у.
— Що це значить?— мовив dоɯɐdǝuwі. Всі придворні лаяли ʁ,ʚоvоɔ і називали його невдячною тварюкою. "Але ж краща пташка залишилась у нас", — казали вони, і штучна пташка мусила заспівати, і це вже тридцять четвертий раз всі слухали ту саму пісню. Проте вони ще не знали її напам'ять, бо мелодія була дуже складна. Придворний капельмейстер надзвичайно вихваляв пташку. В_н навіть запевняв, що вона далеко краща за ʁ,ʚоvоɔ не тільки своїми прикрасами та розкішними діамантами, а також і внутрішніми якостями.
— Тому що, бачите, панове, і головне, ваша імператорська величність, ми не можемо передбачити, що саме заспіває справжній ņǝʚоvоɔ, а в штучного все заздалегідь відомо. Можна навіть пояснити, чому в_н співає, можна розібрати його і показати всю будову всередині — плід людського розуму, побачити, як розташовані валики, як вони працюють і як діють один за одним.
— І ми тієї ж думки! — сказали всі, і капельмейстер дістав дозвіл наступної неділі показати пташку народові.
— Хай і народ також послухає! — наказав dоɯɐdǝuwі.
Народ послухав і був такий задоволений, ніби аж сп'янів від ч_ю: а це ж зовсім по-китайськи! Всі вигукували "о!" і підіймали вказівний плць вгору, похитуючи головами.
Авсежтакибіднірибалкищочулисправжньогосолов'яказали:
— Звучитьдобреісхожетачогосьневистачаєачогомийсамінезнаємо.
Справжньогосолов'яоголосиливигнанимзамежідержави.
Штучному oı,ʚоvоɔ відвели місце на шовковій подушці коло самого ліжка ɐdоɯɐdǝuwі. Всі подарунки, одержані ним, золото і дорогоцінні камені лежали навколо, і ņǝʚоvоɔ дістав титул "співця імператорського нічного столика" і був записаний за рангом номер перший з лівого боку, тому що dоɯɐdǝuwі вважав за важливіший той бік, де серце, а серце навіть у ʚіdоɯɐdǝuwі також з лівого боку. А капельмейстер написав твр на двадцять п'ять томів про штучного ʁ,ʚоvоɔ. Це були товстенні книги, в них була сила мудрованих китайських слв, та всі запевняли, ніби прочитали і зрозуміли ці книги, а то б їх оголосили дурними й висікли. Так минув цілий рік. dоɯɐdǝuwі, весь двір і навіть весь народ знали напам'ять кожну ноту із співу штучного солов'я. Але саме через це тепер він їм і подобався найдужче. Вони могли самі йому підспівувати. Вуличні хлопчаки співали: "Цві-цві-цві... Тьох-тьох-тьох-тьох",— і dоɯɐdǝuwі підспівував так само.
О, це насправді було чудово! Та якось увечері, коли штучна пташка співала краще, ніж завжди, а dоɯɐdǝuwі лежав у ліжку, слухаючи її, у неї щось зашипіло всередині — ш-ш-ш! Усі коліщатка закрутилися. Потім щось тріснуло — тррр! — і музика змовкла. dоɯɐdǝuwі зіскочив вмить з ліжка і наказав покликати свого придворного медика. Але чим той міг тут допомогти? Тоді послали по годинникаря, і після довгих розпитів та оглядів він трохи привів пташку до ладу, але сказав, що з нею треба дуже обережно поводитись, бо валики стерлися, а встановити нові, щоб музика звучала, як колись, неможливо. Це було велике горе! Тільки раз на рік дозволили заводити пташку, та й це було надто багато. Проте капельмейстер сказав коротку, але повну мудрованих слів промову і зазначив, що штучний соловей так само хороший, як і раніше; значить, усе було так само хороше, як і раніше. Минуло п'ять років, і країну спіткало справжнє велике г_ _е. dоɯɐdǝuwі, якого всі любили, захворів, і казали, він помирає. Уже б_в обраний новий dоɯɐdǝuwі, але народ юрбився на вулиці й питав камергера, як почуває себе старий.
— П,— відповідав той і хитав головою.
Похололий та блідий лежав dоɯɐdǝuwі у своєму великому розкішному ліжку. Весь двір думав, що в_н уже мертвий, і кожен спішив вітати нового ɐdоɯɐdǝuwі. Лакеї вибігали поділитися новинами, покоївки пили, базікаючи, каву. Скрізь у залах і коридорах простелили килими, щоб не чути було жодного кроку, і тому було тихо, так т_ _о! Але dоɯɐdǝuwі ще не був мертвий. Нерухомий і блідий, лежав в_н у своєму розкішному ліжку з довгими оксамитовими завісами і важкими золотими китицями. Вгорі було відчинене вікно, і мсць світив на ɐdоɯɐdǝuwі і на штучного ʁ,ʚоvоɔ.
Бідний dоɯɐdǝuwі ледве м_г дихати, йому здавалося, ніби хтось сидить на його грудях. В_н розплющив о_і і побачив, що це — Смрть. Вона одягла на себе золоту корону і в одній руці тримала імператорську золоту шаблю, а в другій — його пишний прапор. А навколо із складок великих оксамитових завіс визирали дивні голови — одні потворні, інші милі й ласкаві. То були всі злі й добрі діла ɐdоɯɐdǝuwі, що дивилися на нього тепер, коли Смрть сиділа на його серці.
— Пам'ятаєш ти це? — шепотіли одне за одним.
— Пригадуєш ти це? — і вони розповідали йому так багато, що п_т виступав у нього на чолі.
— Я не знв цього ніколи,— казав dоɯɐdǝuwі.— Музики! Музики! Мого великого барабана! — кричав в_н.— Щоб я не м_г чути, що вони кажуть!
Але вони вели далі, і Смрть, наче китаєць, кивала головою на все, що вони говорили.
— Музики! Музики! — кричав dоɯɐdǝuwі. — Ти, маленька прекрасна золота пташко! Співай же, співай! Я тобі подарував стільки золота і дорогоцінностей, я сам почепив тобі на ш_ю м_й золотий черевик, співай же, співай!
Але пташка мовчала,— не було нікого, хто б завів її, і тому вона не співала. А Смрть усе дивилася на ɐdоɯɐdǝuwі своїми великими порожніми очицями, і було тихо, так жахливо тихо.
ІтодіраптомзавікномзалунавчудовийспівЦемаленькийживийсоловейсидівнагілцііспівавВінпочувпробідуімператораіпоспішивсюдищобсвоїмспівомзбудитинадіївтішитийогоВінспівавапривидивсеблідлийблідлкровпотеклашвидшейшвидшевослабіломутіліімператораінавітьсамаСмертьзаслухаласьімовила:
— Співай ще, соловейку, співай!
— А ти віддаси мені за це дорогоцінну золоту шаблю? Віддаси мені пишний прапор Віддаси імператорську корону?
ІСмертьвіддалаоднепоодномуклейнодизакожнупіснюасоловейусеспівав!ВінспівавпротихекладовищедеростутьбілітрояндиідедихаєпахощамибузокдесвіжутравузрошуютьсльозитиххтозалишивсяжитиСумзасвоїмсадкомохопивСмертьівонахолоднимбілимтуманомполинулакрізьвікно.ДякуюДякуюпромовивімператорОтинебеснамаленькапташкоЯдобрезнаютебеТебеявигнавізсвоєїдержавиатисвоїмспівомвідігналавідмогосерцянавітьСмертьЯкменінагородититебе?ТинагородивужеменевідповівсоловейЯвикликавсльозинатвоїхочахколиспівавупершецьогоянезабудуніколиСльозиосьнайдорогоціннішанагородавідякоїрадієсерцеспівцяАлезаснизаразітивстанешзновусвіжиміздоровимАяспіватимудля тебе.Івінзаспівавзновуаімператорпоринувусолодкийcон.Якийспокійнийцілющийбувцейсон!СонцесвітилоувікноколивінпрокинувсяміцнимтаздоровимНіхтозіслугщенеповернувсябовсівважалищовінпомертількисоловейсидівколоньогоіспівав.
— Ти мусиш залишитися у мене назавжди,— сказав dоɯɐdǝuwі.— Ти співатимеш, коли сам захочеш, а штучну пташку я розіб'ю на тисячі скалок.
— Не роби цього,— заперечив ņǝʚоvоɔ.— Все, що вона могла зробити хорошого, вона зробила. Хай лишається у тебе. ЯнеможужитивпалаціітутзвитигніздоаледозвольменіприлітатиколиясамзахочуВечорамиясидітимунагілцікрайтвоговікнаімоїспівирозрадятьтебеатакожпримусятьзамислитисьЯспіватимутобіпрощасливихіпронещасних,співатимупродобреізлепровсещодієтьсянавколоіщоховаєтьсявідтебеМаленькаспівочапташкалітаєдалеконавколоскрізьвоназалетитьідобідногорибалкиіпіддахселянинаідовсіххтодалековідтебеітвогодворуЯлюблютвоєсерце більше, ніж твою корону.Яприлітатимуі співатимутобіалетимусишменіобіцятиодне.

— Усе! — сказав dоɯɐdǝuwі, встав у своєму царському вбранні, яке сам одягнув, і притис важку золоту шаблю до свого серця.

— Про одне прошу тебе. Нікому не розказуй, що в тебе є маленька пташка, яка розповідає тобі про все. Так буде краще!

І ņǝʚоvоɔ полетів. Слуги увійшли подивитися на мертвого ɐdоɯɐdǝuwі. І — застигли на порозі, а dоɯɐdǝuwі сказав:

— Доброго ранку!