Ейдетика-3 на уроках зарубіжної літератури. "Пані Метелиця"

НІМЕЦЬКА НАРОДНА КАЗКА «ПАНІ МЕТЕЛИЦЯ»

Виразне читання тексту казки з використанням
однієї із технік скорочитання
(в даному випадку – перевернутий текст у словах,
які раніше уже зустрічалися в тексті у звичному вигляді
і були позначені жирним косим шрифтом).
П’ятикласники обожнюють читати перевернутий текст!

Пані Метелиця надіслала хурделицю. Завірюха переплутала багато слів у тексті, і тепер без вашої допомоги я не можу прочитати казку. Хто бажає допомогти?

ʁǹиvǝɯǝw інɐu

Жила на світі одна вдова, і мала вона дві доньки. Одна з них, падчерка, була гарна й роботяща, а друга, рідна, - гидка й лінива. Та ɐʚоɓʚ любила більше  ʎʞqноɓ ʎнɓіd, хоч та була ɐʚиніv ņ ɐʞɓиɹ. ɐʞdǝҺɓɐu мусила виконувати всю хатню роботу, була попелюшкою в домі. Бідна дівчина щодня сиділа на шляху біля криниці й пряла доти, поки її нитка прорізала пальці до крові.

Одного разу вона так іǹqvɐu oıоʞɯин ɐvɐεіdоu, що кров’ю залило весь починок. Вона схилилася над oıǝǹиниdʞ, щоб вимити починок, а він вислизнув з рук і впав у oıǹиниdʞ.

Гірко заплакала ɐниҺʚіɓ й побігла до мачухи та розказала про таке нещастя. А  ɐхʎҺɐw почала її лаяти на всі заставки і нарешті сказала:
- Уміла вкинути ʞониҺоu, то зараз же лізь і дістань його.

Пішла бідна іǹиниdʞ оɓ ɐниҺʚіɓ, не знаючи, що й робити. Із великого жалю й страху стрибнула в oıǹиниdʞ і  знепритомніла.

А коли ɐvінwоɯиduо, то побачила, що лежить на чудовій луці. Ясно світило ǝǹноɔ, і тисячі розмаїтих ʚіɯіʚʞ цвіли навколо неї. Вона пішла цією oıоʞʎv і набрела на піч, у якій було повно хліба. ƍіvх почав гукати до неї:

• Ох, витягни мене, инɹʁɯиʚ, бо згорю, я вже давно спікся!

Підійшла до печі й лопатою повитягала весь ƍіvх. А потім пішла собі далі. Ось приходить вона до яблуні, а на ній аж рясніє від ʞʎvƍʁ. ʁнʎvƍʁ просить її:
- Ох, обтруси мене! ɐʞʎvƍʁ мої давно вже достигли.

ɐниҺʚіɓ струсила oıнʎvƍʁ, і ɐʞʎvƍʁ градом посипались на землю. Вона трусила доти, поки жодного ɐʞʎvƍʁ не лишилось на інʎvƍʁ. Тоді згорнула ɐʞʎvƍʁ на купу і пішла далі.

Нарешті дійшла до невеличкої хатини, з якої у віконце визирала стара баба. У неї стирчали такі великі зуби, що дівчинка хотіла тікати. Але ɐdɐɯɔ гукнула їй услід:

• А чого ти боїшся, люба дитино? Залишайся в мене, і якщо впораєшся з хатньою роботою, то й тобі добре буде. Найкраще дбай про постіль, стели якнайстаранніше та добре вибивай подушки, щоб пір’я летіло, - тоді на світі йтиме сніг, бо я ж – ʁǹиvǝɯǝw інɐu.

Як почула ɐниҺʚіɓ такі ласкаві слова, їй відлягло від серця, вона залишилась у бабусі й негайно стала до роботи. ɐниҺʚіɓ у всьому догоджала ņіdɐɯɔ, збивала її иʞmʎɓоu так сильно, що аж оvіɯǝv ʁ’dіu, наче сніжинки, і тому жилося їй у їоdɐɯɔ дуже добре. Вона ніколи не чула від неї лихого слова і щодня їла смажене і пряжене.

Пробула ɐниҺʚіɓ якийсь час у їоdɐɯɔ та й засумувала, а чого їй бракує, то спочатку й сама не знала. Нарешті здогадалась, що нудьгує за домівкою, і хоча тут було їй у тисячу разів краще, проте її тягло до рідної хати.

Нарешті вона сказала до їоdɐɯɔ:
- Взяла мене туга за рідним краєм, і хоч мені у вас ǝdƍоɓ ǝжʎɓ, проте довше я тут зоставатися не можу, мені треба вернутися до своїх.

ʁǹиvǝɯǝw інɐu сказала:
- Мені подобається, що тебе тягне додому. І за те, що ти вірно мені служила, я сама тебе виведу нагору.

Вона взяла її за руку і провела до великої брами. ɐwɐdƍ відчинилася, і тільки-но ɐниҺʚіɓ ступила на поріг, линув золотий дощ, і все оɯоvоε приставало до неї, аж нарешті вся вона вкрилася wоɯоvоε.
- Це тобі за те, що ти в усьому була старанною, - сказала ɐdɐɯɔ і віддала їй також і ʞониҺоu, що впав у qεʁɓоvоʞ.
Тоді ɐwɐdƍ замкнулась, і ɐниҺʚіɓ опинилася вгорі, біля своєї хати.

А щойно вона ввійшла в двір, півень злетів на цямрину і заспівав:
Кукуріку, ʎʞіdʎʞʎʞ!
Наша ɐниҺʚіɓ іде,
На ній ɐɯоvоε без ліку!

Увійшла ɐниҺʚіɓ до хати, а ɐхʎҺɐw і сестра, побачивши на ній оɯоvоε, зраділи, не знають, де й посадити.

ɐниҺʚіɓ розповіла про все, що з нею трапилось, і коли ɐхʎҺɐw почула, як ɐʞdǝҺɓɐu дослужилася до такого великого багатства, то аж загорілася бажанням добути таке щастя і своїй рідній іǹqноɓ ņіҺɐɓǝv ɐɯ ņіʞɓиɹ. 

Отож пішла ледарка до іǹиниdʞ, сіла та й пряде, а щоб ʞониҺоu був у крові, вколола собі пальця, всунувши руку в густий терен. А потім кинула ʞониҺоu у qεʁɓоvоʞ й сама стрибнула туди.

Вона опинилася, як і ɐdɯɔǝɔ, на чудовій луці й пішла тією самою стежкою. Дійшовши до іҺǝu й почувши, як ƍіvх кричить: »¡ʁɔʞіuɔ онʚɐɓ ǝжʚ ʁ 'oıdоɹε оƍ 'инɹʁɯиʚ 'ǝнǝw инɹʁɯиʚ 'хо« - вона відповіла: «Тільки мені й охоти бруднитися біля тебе!» - і пішла далі.

Незабаром дійшла вона до інʎvƍʁ й, почувши, як та кричить:   »¡иvɹиɯɔоɓ ǝжʚ онʚɐɓ ɐʞʎvƍʁ їоw 'иɔʎdɯƍо 'ǝнǝw иɔʎdɯƍо 'хо« - вона відповіла: «От не мала роботи! Ще якесь оʞʎvƍʁ на голову мені впаде!» - і пішла далі.

Прийшовши до хатини іǹиvǝɯǝw інɐu, вона не злякалася її зубів, бо вже чула про них, і відразу найнялася до неї.

Першого дня вона дуже старалася, слухалась oıǹиvǝɯǝw інɐu, коли та їй загадувала роботу, бо в неї тільки й думки було, що про оɯоvоε, яке ɐdɐɯɔ їй подарує, але другого дня почала лінуватися, третього ще більше – навіть уставати вранці не захотіла. Вона і постелі іǹиvǝɯǝw інɐu  не постелила як слід, і ʞоmʎɓоu не позбивала, щоб аж оvіɯǝv ʁ’dіu.

Це скоро набридло ņіdɐɯɔ, і вона сказала іниҺʚіɓ, що її служба скінчилася. Ледащиця дуже зраділа, гадаючи, що тепер на неї лине золотий дощ.

А ʁǹиvǝɯǝw інɐu привела її до брами, і щойно ɐниҺʚіɓ ступила на поріг, як на неї перекинувся великий казан смоли.
- Оце тобі твій заробіток, - сказала ʁǹиvǝɯǝw інɐu і замкнула ворота.

І прийшла ʁǹиmɐɓǝv додому, вся вкрита смолою, а qнǝʚіu побачивши її, ʎниdwʁǹ ɐн ʚіɯǝvε і  загорлав:
¡ʎʞіdʎʞʎʞ 'ʎʞіdʎʞʎʞ
Наша ʁǹиmɐɓǝv йде,
Що брудна буде довіку!

І справді, ɐvоwɔ так пристала до іǹиmɐɓǝv, що не відмилася, скільки вона жила на світі.