Фастівський договір та Акт Злуки УНР та ЗУНР

Степаніцька О.М.

мол.наук.спіробітник

Фастівський договір та

Акт Злуки УНР та ЗУНР

Нині Україна на державному рівні відзначає події Української національної революції 1917-1921 рр., яка стала визначною подією в історії українського народу. Вона засвідчила непереможне, незнищенне бажання українців до свободи та об’єднання українських земель в одну єдину соборну державу.

Перша Світова війна, повалення самодержавства в Російській, Австро-Угорській імперіях та революційна хвиля, що залила всю Європу – стали тим сприятливим ґрунтом, на якому виросла Українська революція 1917 – 1921 рр. [1,  ст. 219]. Аргументуючи свою позицію щодо відмінностей української і російської революцій, англійський історик Форд Кріс зазначав, що услід за падінням самодержавства Українська революція почала відрізнятися на фоні загальноросійської революції, поставивши завданням досягнення національного самоуправління. На політичну сцену, як самостійний актор, виступив український національний рух, який стремів до національного самовизначення української нації по обидві сторони колишнього російсько-австрійського кордону. [2] Цей рух, центром якого стала Українська Центральна Рада, був блоком середнього класу, селянства та української частини робітничого класу [3].

Як наслідок, на тлі цих політичних та економічних потрясінь, на українських землях було створено дві окремих держави  – на східній частині українських земель – УНР, та на західній – ЗУНР.

Не оминув революційний коловорот і Фастівщину. 1 грудня 1918 року в дуже складних зовнішньо- та внутрішньополітичних умовах, саме в місті Фастів, в маленькому залізничному вагоні, котрий слугував  генштабом уряду Директорії УНР, вершилась доля всієї України. Цього дня було підписано Передвступний договір про маючу наступити злуку обох українських держав в одну українську державну одиницю. У першому пункті цього документа говорилося: «Західно Українська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою – значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку» [4,                 с. 108].

На той час влада в Києві офіційно знаходилася в руках гетьмана Павла Скоропадського. Тому, ведучи постійні бойові дії з військами Гетьманату у напрямку від Білої Церкви до Києва, керівництво Директорії того дня перебувало  саме у м. Фастові на залізничному вокзалі.

Складним було становище й Західної частини України, якій загрожувала, в першу чергу, польська інтервенція. Перебуваючи, практично, у  військовому стані, уряд ЗУНР виступив ініціатором об’єднання двох українських держав.

Задля цього, до Фастова, була вислана делегація представників від                          ЗУНР  –  Льонгін Цегельський, Дмитро Левицький, де їх зустріли керівники уряду УНР – Володимиром Винниченко, Панас Андрієвський, Федір Швець та Симон Петлюра.

Але підсумки переговорів стали предметом серйозних дебатів. Проти об’єднання виступив посол у Відні В. Липинський. Він радив лідерам ЗУНР не йти на негайну і беззастережну злуку, бо, мовляв, майбутнє УНР – непевне. Антанта, зазначав він, планує відбудову Росії в її старих кордонах, тому західноукраїнські землі мають більше шансів, ніж УНР, на отримання незалежності з рук Антанти, оскільки вона відстоює право народів колишньої Австро-Угорщини на самовизначення. Непевність у стабільності влади Директорії висловлював Д. Левицький. Підписуючи «предвступний договір», він говорив, що мав враження, ніби скаче в темряву. Не вірили в міцність і тривкість Директорії й інші депутати Національної ради. Вони були впевнені, що прямують в хаос та анархію. Згодом Л. Цегельський писав, що депутати мали таке відчуття, ніби вони здорову частину України пришивають до зараженого божевіллям організму. Проте більшість членів Національної ради дотримувалися іншої думки. Справу Східної Галичини, вважали вони, Антанта ще не вирішила. І краще утриматись від однозначного рішення, а в самому законі про об’єднання обумовити собі національно-територіальну автономію [5, с. 15].  Національна рада, беручи до уваги важку воєнну ситуацію, вирішила видати Закон про об’єднання українських держав.

З січня 1919 р. справа злуки обох держав стала предметом нарад першої сесії розширеної Національної ради, яка в кінці грудня 1918 р. через воєнний стан переїхала до Станіславова. Після доповіді голови уряду Сидора Голубовича та виступів багатьох присутніх, Семен Вітик зачитав «Ухвалу Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 р. про злуку ЗУНР з УНР», яка була з великим піднесенням одноголосно прийнята. «Українська Національна Рада, – зазначалося в документі, – виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішнім днем ЗУНР з УНР в одну, одноцільну, суверенну Народню Республіку. До часу, коли зберуться Установчі Збори з’єдиненої республіки, владу на території бувшої ЗУНР виконує Українська Національна Рада» [5,                  с. 13−14].

Увечері 3 січня 1919 р., о сьомій годині пополудні, відбувся в Станіславові військовий парад і народна маніфестація на честь злуки. Парад приймали, стоячи на балконі готелю «Австрія», президент Національної ради       Є. Петрушевич, державний секретар військових справ Д. Вітовський та ін.

На честь омріяного віками єднання українського народу відбулися також святкові маніфестації в Стрию і Золочеві (5 січня), Жовкві (7 січня), в інших містах краю [6, с. 5]. 

Цей історичний документ про злуку з ентузіазмом зустріла Галицька армія. Настрій стрільців УГА відобразив у спеціальному Універсалі державний секретар, полковник Дмитро Вітовський 4 січня 1919 р.: «Жовніри! Після чотирьох з половиною років муки, ридання й жалоби сповнилась народна воля! Зі сльозами радості сповіщаємо Вам велике слово: вчора упав кордон між українськими землями і від вчора ми всі вже громадяни великої Народної Республіки. Українська Національна Рада ухвалила у Станіславові однозгідними оплесками злуку всіх земель Західно-Української Народної Республіки з Наддніпрянською Україною! За що гинули на кривавих судах батьки, діди і прадіди наші, за що проливали кров століттями, заскородили ребра ворогів герої, від п’ятсот літ не діждалися, сходячи в могили без просвітку, – то присуджено дістати нам під велику годину народження нового світа! Ще хвиля кривавого зусилля – і слово станеться ділом! З крові і пожежі та руїни встане Велика Україна, що принесе нам землю і волю…» [7]

22 січня 1919 р. Директорія УНР, яка на той час відновила свою владу в Києві, видала Універсал, яким оповістила про утворення єдиної незалежної УНР. Опівдні, в урочистій обстановці, у цей день в Києві на Софійському майдані (площі) було проголошено Акт злуки.

23 січня 1919 р., Трудовим конгресом України, Акт злуки було одностайно схвалено. Назву ЗУНР було замінено на "Західна область Української Народної Республіки" (ЗОУНР), якій забезпечувалася територіальна автономія.

На знак святкування 71-ої річниці об’єднання українських земель 21 січня 1990 року було організовано «живий ланцюг» між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом, що стало символом духовної єдності українського народу. Тому можна горо вирити не про проголошення незалежності, а про її відновлення.

Враховуючи велике політичне та історичне значення об'єднання УНР і ЗУНР для утворення єдиної (соборної) Української держави, Указом Президента України 22 січня установлено як День Соборності та Свободи України. Варто згадати слова В. Винниченко, які він записав у своїх спогадах: «Все було для цієї цілі, все клалося на олтарь відродження нації. І через те всі заходи, всі виступи, всі домагання, всі здобутки були тільки засобами! Навіть державність. Це була найкраща форма забезпечення національних способів розвитку нашого народу, це була найрозумніша економізація сил, але це був тільки засоб. І засоб цей за того періоду підпорядковувався меті…Так само ні партійні, ні тим паче особисті інтереси не грали тоді домінуючої ролі. Партії й особи були тільки чулими, вірними, натхненними виразниками волі своїх кляс, цих єдиних тоді артистів великої драми-революції… І всі ці причини робили нас непереможними.» [2,    ст. 347]

Саме  тому, наступні покоління, не мають права забувати, який тернистий шлях пройшов народ України для відновлення та збереження своєї незалежності, які криваві жертви було покладено на алтар свободи нації.

Нажаль історія української національної революції довгий час замовчувався в радянський період. Лише після відновлення незалежності, дослідники та науковці мають змогу опрацьовувати архівні дані стосовно цієї тематики, достовірно висвітлюючи їх.

Література та джерела

1. Кульчицький С. В. Історичні передумови переростання перебудови в національну революцію (1989 - 1991 рр.) // Пробл. історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. - 2001. - Вип. 5. - С. 330-351.
2. Форд Кріс. Українська революція 1917–1921 років: вирішуючи долю Європейської соціалістичної революції. 08.11.2010. URL: http://commons.com.ua/uk/ukrayinska-revolyutsiya-1917-1921
3. Грицак Ярослав. Українська революція, 1914–1923: нові інтерпретації. URL: http://prima.lnu.edu.ua/Subdivisions/um/um23/ProblemyIstoriohrafiji/2-HRYTSAK% 20Yaroslav.htm
4. Конституційні акти України. – К.: Філос. і соціол. думка, 1992. – 200 с.
5. Сеньків М. В. З історії боротьби за соборність українських земель / М. В. Сеньків. – Дрогобич : Відродження, 1999. – 162 с.
6. Ходак І. Соборна Україна / І. Ходак // Літопис Червоної калини. – 1992. – № 10−12. – С. 3–7.
7. Український скиталець (Відень). − 1923. – № 15. – 1 серп.
8. Володимир Винниченко. Відродження нації. – Київ-Відень, 1920 р., 348 с.