ФЕНОМЕН ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ

ФЕНОМЕН ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ

1.               Ціннісні виміри людського життя.
2.               Смерть і безсмертя. Сенс життя людини.
3.               Добро і зло.

Ціннісні виміри людського життя.

• За часів класичного рабства людину розглядали як «живе знаряддя», ціна якого становила близько 30 монет;
• З часів виникнення перших держав відомий феномен проституції;
• В умовах ринкової економіки люди обмінюються на еквівалентній основі плодами своєї діяльності;
• В останні роки з’явилося чимало проблем, пов’язаних із продажем органів для пересадки іншим людям.

Як це можна оцінити?

На думку сучасних філософів, питання про те, чи має людина ціну, потрібно вирішувати, виходячи з того, що людина не лише матеріальна істота, й духовна. Духовні цінності не мають вартісних характеристик.

Якщо людина живе тільки одним днем, розмінює життя на багато дрібних справ, або самих тільки задоволень, то її життя у самому кінці варте стільки ж, а то й менше, як на самому початку. Саме близькість смерті невблаганно ставить перед людиною питання про те, заради чого вона жила, що вона зуміла або встигла зробити.

Духовні прагнення, ідеали, принципи, норми моралі на­лежать не стільки до сфери дії інтересів, скільки до сфери цінностей. Стимули і причини людської діяльності набува­ють тут подальшого розвитку: потреби, перетворені на інте­реси, у свою чергу, "перетворюються" на цінності. Зміст цінностей зумовлений культурними досягненнями. Світ цін­ностей — це насамперед світ культури у широкому розумінні, це сфера духовної діяльності людей, їхньої моральної свідо­мості, уподобань — тих оцінок, якими виражається міра ду­ховного багатства людини.

На перший план тут виступає вже не те, що безумовно необхідне, без чого не можна існувати (це вирішується на рівні потреб), не те, що вигідно з погляду матеріальних умов життя (це рівень дії інтересів), а те, що відповідає уявлен­ням про призначення людини і її гідність, ті моменти в мо­тивації поведінки, в яких має прояв самоствердження лю­дини і свобода особистості. Ціннісні стимули торкаються осо­бистості, структури самосвідомості, особистих потреб. Без них немає ні розуміння суспільних інтересів, ні подвигу, ні справжнього самоствердження людини.

Отже, цінності — це поняття, яким широко послугову­ються у філософії для акцентування на людському, соціаль­ному та культурному значенні тих чи інших явищ дійсності. Тобто цінності — це рівень значущості одного стосовно іншо­го в певній системі. Вся багатоманітність предметів людської діяльності, суспільних відносин і включених у них природ­них явищ може виступати як "предмет цінності", тобто оці­нюватись у плані істини, добра, краси тощо. Йдеться про такі цінності, як гносеологічні (наприклад, істина) реальні норми, принципи),естетичні (краса) та ін.

Тому вищою цінністю пізнання, а отже, навчання, рушій­ною силою і результатом наукової діяльності є істинне знан­ня, подолання заблудження. Прагнення до прекрасного має не менше значення для людської культури, ніж прагнення до знань. Проголошення ідеалів рівності, свободи особистості, справедливості як необхідних складових гідного існування людини — це цінності соціально-політичного характеру. Цінність людської праці — це ще один ряд цінностей. Мо­ральні уявлення, мотиви, уподобання діють у всіх сферах діяльності людини.

Ставлення до діяльності формується у людини на рівні її самосвідомості, у якій особливе місце посідають ціннісні орієнтації — найважливіші елементи внутрішньої струк­тури особистості, закріплені її життєвим досвідом, всією су­купністю її переживань. Основним змістом цих орієнтацій можна вважати політичні, світоглядні, моральні переко­нання, глибокі та постійні уподобання, моральні прин­ципи поведінки. Саме тому в будь-якому суспільстві цінність орієнтації як елемента саморегуляції поведінки людини є предметом виховання, цілеспрямованого впливу. Стійка структура цих орієнтацій зумовлює такі якості особистості, як цілісність, надійність, вірність певним принципам та іде­алам (тому ми говоримо про принциповість людини), здат­ність до вольових зусиль (вольова людина) в ім'я цих ідеалів і цінностей, активність життєвої позиції, наполегливість у досягненні мети тощо.

Життя і смерть як фінальні цінності людини.

Найбільший дар, який людина отримала від Бога, - це можливість життя.

Поняття життя і смерті хвилювало людство протягом всієї його історії. Не раз стародавні мудреці, чи навіть християнські богослови задавались цим питанням. І вирішення його залежало від того, як вони трактували саму людину. Платон, розмежовуючи поняття душі і тіла, ставив тіло на останнє місце і трактував його як „в’язницю душі". Таке трактування само по собі пояснювало земне життя, як щось непотрібне, як тягар від якого людина звільнялась завдячуючи смерті.

Була і друга крайність яка будувалась на основах матеріалізму. Там душа взагалі не бралась до уваги і людське життя характеризувалось як комплекс феноменів характерних для організмів, які з часом, втрачаючи свою життєдайну силу, помирають.

У християнському підході смерть це – ніщо інше, як перехід від одного життя до іншого.

Повне переосмислення змісту смерті приходить після приходу Ісуса Христа. В першу чергу Він показував свою силу над смертю і власним прикладом представив, що стається з людиною після смерті, а саме, воскресіння до іншого життя. Христос застерігає нас, щоб ми не боялися смерті, а більше дбали про те, як ми зустрінемо цю смерть, тобто дбали за стан духовний. Свою віру в воскресіння християни визнають у символі віри: "Очікую воскресіння мертвих і життя будучого віку".

Розповідаю притчу „Про багатого й Лазаря", і пропоную її проаналізувати учням.

Ісус наголошує збирати собі скарби не на землі, а не небі, пропонує оселю в Отця, яку йде приготувати всім хто в нього повірить.

Та що б ми сьогодні не говорили про безсмертя, воно залишається таємницею. Все залежить від того кому ми віримо і яку світоглядну позицію, щодо цього питання, обираємо.

Є п’ять основних уявлень про безсмертя людини, та тільки одна наголошує на важливість моральності в житті людини. Тільки християнство говорить про життя як дорогу приготування до вічності і відповідальність за її укладання.

Без сумніву, життя – це найцінніший дар для людини, бо йдеться про її власне існування, покликане до участі в житті самого Бога. („Притча про блазня").

Важливими ціннісними вимірами людського життя є по­чуття й усвідомлення смерті та безсмертя.

"Життя є опір смерті"... У цьому вислові міститься глибо­кий зміст: життя намагається подолати смерть уже на долюдському рівні, життя породжує нове життя, організм живе у своїх нащадках. Особливо гострою ця проблема є для люди­ни. Адже це "єдина істота, яка  знає., що вона є" — вважає видатний німецький мислитель XX ст. К. Ясперс. Кожна лю­дина рано чи пізно помирає. Немає нікого з народжених, хто не підійшов би кожен свого часу до цього Рубікону, що відкри­ває шлях до невідомого. І не випадково у стародавній міфо­логії людей на противагу безсмертним богам та стихіям так і називають — "смертні", тобто такі, що мають початок і кінець, що проходять обмежений шлях, невідомо ким відміряний.

Що нас чекає за тим таємничим горизонтом? Відповідь на це запитання допомогла б нам зрозуміти, хто ми є насправді: дивовижні напівтварини, що випадково зародилися на зви­чайній планеті? Біороботи, створені для експерименту високо-розвиненою цивілізацією? Боже творіння, покаране плоттю за первородний гріх? Чи ми безсмертні душі, що отримали свої тимчасові тіла, аби пройти черговий моральний урок? Хто ми? Адже за життя так і не маємо достовірної відповіді...

Очевидно, що в цьому якраз і криється сенс життя.

Різними народами ця тема переживається по-різному, що відбито у їхніх культурах. В окремі епохи страху смерті взагалі не було: люди знаходили у собі сили протистояти загрозі фізичного зникнення. Античні греки, наприклад, виховува­ли у собі презирство до смерті. Таке ставлення до смерті було і в наших далеких предків. Людей епохи Середньовіччя, на­впаки, думки про майбутню смерть доводили до відчаю.

Численні і розмаїті уявлення про смерть, які складалися у різних народів світу, можна умовно розподілити на кілька типів. Передусім це дохристиянські і християнські погляди. Нагадаємо також, що східні культури на відміну від західних зберегли віру в оригінальну силу космологій, релігійні та філо­софські системи, в яких смерть не розглядається як абсолютне завершення життя. Притаманні їм концепції посмертного буття охоплюють широкий спектр уявлень — від високих ста­нів свідомості до конкретних образів іншого світу, який нага­дує земний. У всіх цих віруваннях смерть не ототожнюється з повним зникненням людини, в чому величезна притягальна сила їх і сьогодні, на відміну від європейського раціоналізму, де переважають висновки про конечність людського життя.

Яким уявляється посмертя у різних світоглядних си­стемах?

Представники атеїзму вважають, що по смерті нас че­кає ніщо, яке надзвичайно важко описати, адже це відсут­ність свідомості, почуттів, відчуттів. Вогник життя згасає, а з ним назавжди згасає наше "Я". Це схоже на глибокий сон без сновидінь, який ніколи не закінчується. Тобто нас не­має. Ніде.

Представники християнства вважають, що після смерті нас чекає Божий суд і вічне блаженство або вічні муки нашої безсмертної душі разом із воскреслим вічним тілом. Зберіга­ються індивідуальність та зовнішність, той неповторний люд­ський вигляд, у якому ми пройшли своє єдине земне життя і з яким "зріднилися", ототожнюючи його з власним "Я".

Буддизм обіцяє нові багаторазові народження з усіма зем­ними муками та проблемами, що супроводжують життя. Втрата пам'яті не дає поєднати їх ниткою свідомості, ми отри­муємо лише кармічний тягар і змушені знову й знову плати­ти фактично за чужими рахунками. Тому треба думати лише про нірвану (вищий стан блаженства людської душі).

Але прямого досвіду смерті у більшості людей немає. Лише останнім часом, коли завдяки розвитку медичної техніки з явилась можливість повернення людей майже "з того світу", ледь-ледь піднімається завіса, що ховала перший акт післясмертного буття. Люди, що повернулися до життя зі стану клінічної смерті, розповідають про свої враження, діляться незвичайними спогадами. Проте багато авторитет­них вчених-природознавців-матеріалістів вбачають у видін­нях "воскреслих" лише галюцинації помираючого мозку, солодкі ілюзії, які природа турботливо приготувала для нас, щоб пом'якшити біль та сум прощання з життям.

Стосовно теми безсмертя можна сказати, що вона над­звичайно суперечлива: люди завжди мріяли про нього, на­магалися досягти, вдаючись до пошуку різноманітних елік­сирів та магічних засобів. Це мрія, ідеал людини. Безсмер­тя, з цієї точки зору, є вищим благом. Згадаймо численні народні казки й легенди про пошуки чудодійного засобу, за­вдяки якому люди раз і назавжди подолали б смерть, позбу­лися б її і стали, "як боги", — вічно молодими, красивими, вічно сущими. Християнські ідеї також говорять про безсмер­тя тіла. Адам і Єва не знали смерті, але за гріх були позбав­лені цього найбільшого блага. Саме первородний гріх привів їх у матеріальний, твердий світ, де їм довелося заглянути у вічі смерті, втратити найдорожче і найпрекрасніше — своє життя. Тобто смерть — це розплата за спокусу самовілля, самостійності, вільнодумства.

Отже, людство покаране смертю. Але чи є прекрасним вічне життя, особливо якщо це звичайне продовження літ нашого земного існування? І тут виникає друга думка, про­тилежна першій, за нею смерть вважається вищим благом. Досить згадати образ Агасфера, Вічного жида. Він, покара­ний Христом, став безсмертним. Йому немає спокою, як він не шукає смерті, вона йому недоступна. Агасфер блукає по світу, чекаючи другого пришестя Христа, який єдиний може звільнити його від прокляття...

З цього погляду, безсмертя робить людське життя безглуз­дим, таким, що не має мети, цінностей, радощів. Це нудота постійного повторення, де все відоме наперед і неможливе ніщо індивідуальне і ніщо нове. Усі людські поривання, при­страсті пов'язані з проблемами, породженими смертністю. Саме вона робить життя трагічним, важким, проте осмисле­ним, в якому є задля чого страждати, боротися, ризикувати.

Сучасна наука стоїть на порозі грандіозних відкриттів, пов'язаних з таємницями життя і смерті. Величезний етно­графічний, філософський, природничо-науковий матеріал, накопичений вченими, дає змогу, про що частково вже йшло­ся, більш докладно висвітлити цю проблему. Особливої ува­ги заслуговує тема перевтілення душі. Ця тема, започатко­вана ще в давнину на Сході, була відтворена піфагорійцями. Можливо, в майбутньому наші уявлення про життя і смерть докорінно зміняться, адже сенс нашого життя незбагненно для нас пов'язаний зі спільною долею людства: зі зміною численних поколінь, їхньою долею.

Добро і зло.

Усі ми в дитинстві захоплювалися казками, де є постійна боротьба між добром і злом. В кожній казці добро перемагає зло: А чи гарно усе так у реальному житті?

Визначаючи сутність добра, Спіноза пише: "Під добром я буду розуміти... те, що складає для нас, як ми напевно знаємо, засіб до того, щоб усе більше і більше наближатися до визначеного нами взірця людської природи; під злом — те, що, як ми на­певно знаємо, перешкоджає нам досягнути такого взірця". Звернемо увагу на слова Спінози щодо сутності добра. Під ним філософ розуміє не якісь конкретні прояви доб­рого в людині, а, в першу чергу, те, що сприяє наближенню до досконалої людяності, або, до "взірця людської природи". Доб­ро в його сутнісному вимірі — це є усе те, що утверджує ро­зумність і моральність людини. Зло — це те, що гальмує розви­ток або нівечить і нищить у людині її людські якості. Лише з позицій названого критерію відкривається справжня цінність будь-яких людських учинків, а отже, і підстава оцінювати їх або як добро, або як зло.

Співвідношення понять "добро" і "зло" наявне уже в ранніх культурах. Воно засвідчує розуміння дуалізму цінностей люд­ського життя. А отже, дані поняття застосовуються і як прин­цип оцінки усіх явищ дійсності. Дуалістичні міфи розглядають світ як єдність доброго і злого. Зокрема, в міфах про близнят йдеться про двох братів, що навчали людей полювання та зем­леробства. Згодом їх розрізняють за якостями: один — мудрий і добрий, інший — злий і нерозумний. У пізнішій міфології героїв-братів усвідомлюють богами неба і підземного царства, добра і зла.

Одні вважають що люди це вівці, інші вважають їх хижими вовками. Обидві сторони можуть навести аргументи на користь своєї точки зору. Ті, що вважають людей вівцями, можуть вказати хоча б на те, що вони легко виконують накази інших людей, навіть на шкоду собі. Можна ще доповнити що люди йдуть за своїми вождями на війну, яка не дає їм нічого, крім розрухи, що вони вірять будь-якій нісенітниці, якщо вона підкреслена авторитетом можновладця.

Історія людства написана кров’ю. Це історія постійного насильства, так як люди майже завжди підпорядковували собі подібних за допомогою сили.

• Невже, Гітлер сам убив мільйони євреїв? Невже, Сталін власноручно знищив мільйони своїх політичних противників? Ні. Ці люди були не одні. Вони розпоряджалися тисячами інших людей, які вбивали і катували, роблячи це не тільки з бажанням, але навіть з задоволенням.
• Такий мислитель, як Гоббс, з цього всього робив висновок: людина людині – вовк! І сьогодні багато з нас дійшли висновку, що людина від природи являється злою істотою, що вона нагадує вбивцю, якого від улюбленого заняття може стримати лише страх перед сильнішим вбивцею.
• Чи повинні ми дійсно вважати, що більшість звичайних людей – це вовки в овечій шкурі?
• Може, є інше, краще пояснення цьому дивному протиріччю?
• Чи потрібно чинити опір вовкам, якщо ми в тій чи іншій мірі вовки?
• Чи являється людина по своїй суті злою, чи доброю і здатною до самовдосконалення?
• Що, на вашу думку може змінити ситуацію на краще?
• Який можна зробити висновок з цієї дискусії?

Люди не вовки і не вівці. Перш ніж діяти, слід зважити можливі наслідки, намагатися передбачити як найближчі, так і віддалені, як позитивні, так і негативні. Й завжди пам’ятати, що ми – люди, а, значить, мусимо відповідати за свої вчинки.

Звернемо увагу, що для класичної традиції характерним є підхід до розуміння добра як універсальної цінності. Онтологіч­не добро має свої витоки в ідеї гармонійного космосу античності, в середньовічній ідеї світу як божественної еманації, що є опредметненим добром.

У культурі XIX—XX ст. відчутним стає інтерес до зла. Есте­тичний аспект феномена злого відкрив романтизм. Він показав притягальну силу зла, яке сміє діяти часом всупереч будь-яким моральним, правовим тощо заборонам. Провокуванням обставин воно і лякає, і вабить до себе. При сприйманні злого, що посідає в культурі місце табу, наявна діалектична єдність страху і ціка­вості.

Етичний аспект ставлення до феномена злого влучно визна­чив Лев Шестов. Причину інтересу до злого він бачив у тому, що людська думка протягом сотень і навіть тисячоліть шукала відгадку таємниці життя в добрі. Однак "нічого не знайшла, крім теодицеї і теорій, що заперечували існування і можливість таїни. Добро не виправдало надій, що покладалися на нього". Безсилля добра примушує шукати нових пер­спектив життя на шляху зла.

Інтерес до зла розкрив ще Августин, характеризуючи його як вид гріха. З´ясовуючи причини зацікавлення людей явища­ми зла, він виділяє дві сторони у ставленні до зла. З одного боку, воно лякає і приголомшує, збуджуючи почуття і уяву. З іншого, викликає інтерес, оскільки відкриває в людині не­знані, потаємні властивості. Це амбівалентність почуттів, що завжди має місце при сприйманні будь-якого табу. Зло (і гріх) є таким табу. Провокуюча сила зла полягає в тому, що воно спо­нукає на вихід за межі сутнісно визначеного змісту стосунків, які розкрилися як добро. Такий вихід часто бачиться як зло уже тому, що він не санкціонований традицією і культурою. В тако­му разі під поняття злого підпадає будь-яка нетрадиційність.

Культура Нового часу зробила величезний крок в еманси­пації людської свідомості, звільнивши особу від страху кари за неочікувані наслідки особистого вибору. Звільняючись від надії на трансцендентне добро, людина починає бачити себе суб´єктом життєвого вибору і суб´єктом відповідальності за вибір.

Моральне зло покладене не у відважному намірі самостійно вибирати вчинки. Воно у суб´єктивації досвіду, що ігнорує всезагальне, а отже, набуває вузького, обмеженого характеру. Суб´єктивно визначене добро знаходить свій предмет не у сфері духовного (сутнісного), а в ближньому і чуттєво даному предметно-речовому світі — в матеріальному багатстві та чуттєвих задоволеннях. Тобто знаходить "добро" там, де культура зав­жди бачила зло. Правда, в народному розумінні поняття "доб­ро" означає, в першу чергу, матеріально-речову предметність. У цьому сенсі говориться : "він нажив собі добра", або навпаки, "не нажив собі добра". Тому слід вирізняти емпіричний та теоритичний рівні уявлень про добро. Однак слід мати на увазі, що народне уявлення про добро як добробут не містить у собі нічого злого чи аморального. В ньому відображені уявлення про гідні людини умови життя. Такі уявлення мають морально цін­ний зміст. У них матеріальне добро бачиться наслідком чесних зусиль людини — її копіткої праці за умови сприяння долі. В цьому сенсі народна традиція розуміння добра утримує родо­ву його цінність: добро є те, що об´єктивно необхідне для вижи­вання роду, збереження та розвитку народу.

ПИТАННЯ ПО ТЕМІ:

1. Чи можна стверджувати, що крім цінності людини існує також її вартість?
2. Чи існують сьогодні вартісні характеристики людини?
3. Хто, на вашу думку, людина – вовк чи вівця? Вона уособлення добра чи зла?
4. Якщо більшість людей – вівці, то чому вони ведуть життя, яке не відповідає їхній сутності?