Філософія буття (за збіркою Петра Скунця "Спитай у себе")

 Філософія    буття   ( за  збіркою   Петра   Скунця “ Спитай  себе”)       Урок  літератури  рідного  краю   в  9  класі                                                                                     Мета:  ознайомити  учнів  із  поезією   П. Скунця,  допомогти    їм  зрозуміти   її,  спонукати   замислитись  над   вибором   свого   шляху  в  житті.                                                                                               Унаочнення:  портрет  та  фотографії   письменника   П.Скунця,  збірки   творів  різних   років    видання,  збірка  ” Спитай    себе”.                                                                                                                          ● У  кожній  людині  є  сонце...                                                                                                                                                                                                           Тільки   не  треба   його   гасити.                                                                                                                                                                                                    Сократ                                                                                                   ● ...  є у  кожнім   серці  правда  незбагненна,                                                                                                    де   ніхто   не  зможе  впертися   у   дно.                                                                                                                                                                                П.Скунць                                                                                                Вступне     слово   вчителя.                                                                                                              Збірка  поезій   П.Скунця    “ Спитай   себе”   розпочинається     рядками:                                                                                                                                                             Спитай  себе,                                                                                                                                                                                        навіщо   ти  живий                                                                                                                                                                                    якраз   тепер,                                                                                                                                                                                    якраз   у  нашу   пору,                                                                                                                  чи   ліз   ти   вгору,                                                                                                                                                                                                 чи  летів  ти  вгору.                                                                                                           Бо   завтра   вже                                                                                                                                                                                            спитає   вік  Новий.                                                                                                                                                         Важкий  вік,  важкий  і  жорстокий   час,  який  щодня    випробовує   нас  на  міцність   характеру,  на  здоровий  глузд,  на  розум  та  інтелект,  на  життя.   Здається,  саме  про  цей  час  сказано:                                                                                                                                                        “ Суцільне  кільце  страху   оточило   людей   -  від  народження   до  смерті.  Страх  зубожіння,  страх  втратити   багатство,  страх,  що  тебе   не   полюблять,  страх,  що  тебе  розлюблять,  страх,  що  ти   залишишся  безславним,  страх,  що   ти  втратиш  славу,  страх  перед  розлукою,  стражданням,  страх  перед  богами,  страх  перед  смертю     і,  нарешті,               найганебніший  із  страхів   -   страх   вічної  самотини   душі  серед   неосяжного   світу,  страх   відірваності   людини   від  інших   людей,  від  безмірного   океану    буття.                               Мета   людини  - розкриття   невичерпних   глибин  власного  духу  й  серця,  вічна  й  прекрасна   пісня  любові  та  миру,   розмаїтий  вияв   радощів   буття...                                                 Кожна  людина  -  дзеркало   Вічності,  це  сама  Вічність” (  Олесь  Бердник).                                                        Людина   і  Вічність.  Людина  і  суспільство.  Саме   ці   питання  завжди  цікавили   письменників  і  філософів. І  як   результат  багаторічних  спостережень    за   людьми  звучать  слова  Сократа  “У  кожній  людині  є  сонце...”     Людина  -   це    піщинка  у  Всесвіті,  але  цілий  світ  із  болями,  печалями,  радощами,  надіями...                                                     Кожен  із  нас  шукає  свій  шлях  у  житті,  кожен  із  нас   інколи   почуває  себе  самотнім       в   океані  людей  або  ж,  навпаки,  шукає  самотності,   щоб  наодинці  із  собою   замислитись   над  своїм   життям,  над  своїми  проблемами,  над  своїм   призначенням   у  житті,  над  тим,  що  він  має   зробити,  щоб  залишити  слід  у  житті.                                                         Виклад   нової   теми.        Вчитель.                                                                                                                               Збірка  Петра  Скунця  “Спитай   себе”  -  це  гостре  питання,  яким  автор  звертається  до   кожного:  що  ти  зробив  чи  зробиш   у  житті?  Чим  будеш   пам'ятним  для  людей?  -  це   розмова  із  своєю   совістю,   пошуки   самого  себе.  Такі  думки  виникнуть  у  кожного,  хто  читатиме   поезію  Б. Скунця.   Бо   у  нього  не   просто    вірші,  а  філософські   роздуми   про  наше  життя,  земне  буття.  Як  писав  П. Загребельний    у  романі   “Тисячолітній   Миколай”:  “  Нам  тільки  здається,  ніби  ми  живемо  мало,  ніби   життя   коротке  й нещасне,   насправді  ж    ми  живемо   вічно...   а  тому    повинні  завжди  нести  з  собою   почуття     провини  і  відповідальності”.                                                                                                      Саме   почуття  провини  за  злочини   проти  людини,  скоєні  “  совєцькою”  партсистемою,  почуття   відповідальності   перед  молодим   поколінням  - нинішнім  і  майбутнім  -  за  духовний  їх  розвиток,  за  саме  існування   майбутнього:  яким  воно   буде  і  чи  буде  взагалі?  -  ці  думки   тривожать  автора,  повертають  його  у  минуле,  змушують   порівнювати   минуле  із   сучасним,  заглянути  в  духовний   світ   нації  і  спонукають   кожного   з   нас   задуматись   над    суттю   свого   існування.                                                                         Збірка   “Спитай   себе”,  за  яку  автор   був  удостоєний  1997  року  Державної  премії  імені   Т.Г. Шевченка,  розпочинається  поемою  “Розп'яття”.  Це  розповідь  про  розп'яття                             українського  народу,  про  його  муки  “на  хресті”  історії,  про  страждання  кращих  його  представників  у  “найкращій,  найвільнішій”  державі,  тепер  уже,  на  щастя,  колишній  -  “Совєцькому   Союзі”.   Поема   присвячена   воїну  -  добровольцю   Івану   Кибицю,  який  був   розп'ятий  фашистами  18  квітня  1945   року  і  став   народним   героєм   Чехо  -Словаччини.   Доля  твору  цікава.  У  1971  році    він   мав  надійти  у  продаж   -  до   масового   читача.  Поема    була  віддрукована,  а  примірники   пов'язані  у  пачки   для  відправки  у  магазини.   Та  чиясь   рука   розчерком   пера   наказала   знищити   увесь    тираж.   Але   якась  добра   душа,  ризикуючи,  переховала  одну   пачку  книжок,  за  яку  сам   автор   міг  поплатитися  свободою.                                                                                                                   Учень.   Поема  складається  з  12  частин,  кожна  з  яких  розповідає  про  окремі   сторінки   нашого  буття,  про  історію  народу,  який  століттями   був   переслідуваний  за  свою    мову,  культуру,  за   свою  незалежність.   Друга   сюжетна   лінія  -   це  розповідь   про  загибель  Івана   Кибиця.   Розпинали   героя,  але  відчувається,  що  автор   говорить   про  весь   український   народ.   Кожен  з  нас   є  часточкою   того   народу,  що,  як  героя   поеми...                                                                                                                            Учениця.   ...Розпинали  його                                                                                                                             на  живих  і  мертвих   хрестах,                                                                                                                       гей,  по  селах  усіх  і  містах  -                                                                                                                         розпинали.                                                                                                                                                              Гей,  по   всіх  перехрестях  земних,                                                                                                                 на  орлах                                                                                                                                                            і  на  тінях  від   них...                                                                                                                                         Прибивали   його                                                                                                                                                 до   воріт   яворових   сумних,                                                                                                                        ще  гойдалось   дитинство   на   них,                                                                                                 а   його    прибивали.                                                                                                                                         Учень.  А  навкруг   -   люди,  і  не   впізнають  один  одного,  не  хочуть   признатися,  що  знають   одне  одного.                                                                                                                                         Ще   по - людськи   стояли     навкруг,                                                                                                            та  ніхто   вже  нікому   не  друг,                                                                                                                         ще  ніхто  не  піддався  злобі,                                                                                                                             та  ніхто  вже   не  вірив    собі...                                                                                                                      Учениця..   У  цьому   натовпі   всі  повинні  бути   однакові,  робити   все  як  один,  і  нема   тут   місця  особистості,  на  виявлення  свого   “я”  -  бо  це  карається,  нікому  не  дано   прав  бути   кращим:                                                                                                                                                    ...Гей,  ви  два,                                                                                                                                                      що  відвернулись,                                                                                                                                                                          нате   вам   по  цвяху!..                                                                                                                                      Учениця.  Розум  і  доброта   не   визнаються.   Більше  того,  найталановитіші   змушені  тікати   за  кордон,  щоб  не   потрапити   за  грати  і  не  бути  знищеними.  Виживає  в  такому   суспільстві   людина  зла  і  глупа  або  така,  яка  прикидається  глупішою  за  свого   начальника.  Чому?  (Питання   для   роздумів.)                                                                                                                                                                  Учень.   Резонансом    до   описаних  подій  звучить  один   з  розділів  поеми  “Розп'яття”   “Відступ  до  себе”,  де  Скунць   роздумує  над  добром  і  злом.   Епіграфом  до  розділу   є  рядки  з  листа  до  автора:  “Люди  походять  від  звірів,  а  мені  хочеться,  щоб   вони   походили  від  квітів”.  Цікава  думка.  Ми  зовсім  не  байдужі  до  різних  гороскопів,  у  яких  ми- і леви,  і  тигри,і  бики, і  коні,  і  кролики,  і  змії   і  т. ін.   Ми  хизуємося  цим,  відзначаючи  про   себе   такі  позитивні  риси,  як  сила,  мудрість,  мужність,  спритність   тварин.  Та   говорячи   про  сердиту,  злу  людину,  порівнюємо  її  із  звіром.  Бо  тварини  ще  й  -  хижаки,  а  ми,  очевидно, стаємо  дедалі  більше  схожими   на   них.  Ніхто   ж  не  скаже:  “Злий,  як  ромашка,  хижий,  як  тюльпан”.  Тому  що  квіти  у  нас  викликають  добрі,  приємні  почуття,  асоціюються  у  свідомості  із  ніжністю,  лагідністю,  любов'ю,  красою.                                                                                                                                                              Учень.    Відступ   до   себе                                                                                                                                                                     Люди  походять  від  звірів,                                                                                                                                  а  мені  хочеться,  щоб  вони     

походили  від  квітів.

Мар'янко,  знаєш,  я  помітив,                                                                                                                               що  правда  твориться   з  бажань.                                                                                                                     Отож,  походь  собі  від  квітів,                                                                                                                               а  на  зневірців   не   зважай.                                                                                                                                 Зневірці,  мабуть,  тим  і  вбогі,                                                                                                                         що  взимку  вірять  лиш  зимі.                                                                                                                          А  що  походять  ні  від  кого  -                                                                                                                         того  забагнули   самі.                                                                                                                                       Отак,  Мар'янко,  ні  від  кого,                                                                                                                                самотворці,  самовзірці.                                                                                                                                       А  їхня  воля  неспадкова                                                                                                                                            за  ними  ходять  назирці.                                                                                                                                      Учениця.   Навколо  істини  нової                                                                                                                    свої  розставила   пости...                                                                                                                                      Немає   тяжчої  неволі,                                                                                                                                           аніж  свобода   пустоти.                                                                                                                                       Немає  тяжчої...     Зневіра                                                                                                                                   об  зорі  палить   цигарки,                                                                                                                              і   я   несу   проблему   звіра                                                                                                                               крізь   дим  ядучий  і  гіркий.                                                                                                                                                     Вкради   мене  від  правди   тої,                                                                                                                          у  правду   квітів   поведи,                                                                                                                                    аби   себе  я   не  роздвоїв                                                                                                                                         на   крик   вогню  і   плин   води...                                                                                                                      Самороздвоєння   особи,                                                                                                                                                 самороздвоєння  землі...                                                                                                                                    Дістань,  Мар'янко,  із  підсобки                                                                                                                         припалі   пилом    мозолі.                                                                                                                      Учень.   Дістань,  Мар'янко,  не  соромся,                                                                                                                 поклич,  як  друзів  у   біді.                                                                                                                                Бо  в  нас   роботи  -  як  у  сонця,                                                                                                                    а  руки  місячно  -  бліді.                                                                                                                                 У  нас  така  робота  в  світі,  якої  світ  не  розхопив:                                                                                           садити  квіти,  стільки  квітів,                                                                                                                аби  ніхто   не  розкупив...                                                                                                                                                                                           Отож,  вирощуймо   минуле,                                                                                                                               воно   само  не  настає.                                                                                                                                        Таке  ростімо,  щоб   летіла                                                                                                                                       до   нього   думка,  як  бджола.                                                                                                                                Аби  летіла  й  не  лютіла                                                                                                                                       та  й  без  жала,  щоб  не   жила...                                                                                                                               Крута,  Мар'янко,  наша  віра,                                                                                                                                   не  так  висока,  як  крута.                                                                                                                                     Сюди   не  ступить   лапа  звіра,                                                                                                                      та    клич   звіриний    доліта.                                                                                                                                           Учень.   Ну,  як,  Мар'янко,  зрозуміти? -                                                                                                                                                                                                        ридають  звірі  у  борах,                                                                                                                                        і  щось  кричать   до  мене  квіти                                                                                                                    на  всіх  можливих  кольорах.                                                                                                                              А  десь  гілчина  яворова                                                                                                                                        мені  озвалась  і  зове...                                                                                                                                            Та  я  забув  оту  прамову,                                                                                                                                      яка  єднає  все  живе.                                                                                                                                               Забув...                                                                                                                                                                   І   от   усмішку    від  болю                                                                                                                                  здобув  із  крику  і  гримас...                                                                                                                                                І  все  ж                                                                                                                                                                      нікому   не  дозволю                                                                                                                                               цю   землю  вибити  з  -  під   нас,                                                                                                                     котру  осяяла  для  мене                                                                                                                                          усмішка   сива  і  гірка...                                                                                                                                        Вчитель.    Добро  і  зло,  людяність  і  хижість,  любов  і  ненависть  -   ці   риси   протистоять  одне  одному,  борються  в  самій  людині.  Злого,  егоїстичного  в  нас  більше,  ніж  доброго.  А  доброту  треба   виховувати.  Треба  навчитися   любити   ближнього,  допомагати   людям,  десь  просто  поспівчувати,  а  десь  хоч  би   не    заважати.                                                                       Учениця.   Роздуми   про  людину  з  її  болями  і  хвилюваннями,  про  радощі   життя,  про  дружбу  та  зраду,  про  щастя   і  неспокій   захоплюють   нас   у   наступних  розділах  поеми  “Розп'яття”,  “Пісня   рук”,  “Дорога   між  плотами”  і  переплітаються  з  розповіддю   про   Івана.   Про  горе   Йванової  матері,  яка   не  хоче   вірити  в  те,  що  її  син   загинув:                                                                                                                                                    ...Кряче    ворон,                                                                                                                                                        а  Йванова  мати                                                                                                                                                  шле  дороги  за  сином   услід.                                                                                                                                  Ті  дороги,  як  сироти,  знову                                                                                                                                            під  порогом    ночують,   пусті,                                                                                                           і  вступають   із   ним   у  змову                                                                                                            матерям  невідомі   пісні.                                                                                                                              Учень.  І хочемо  знати  ми,  що  ж  уготовано  нам,  що  чекає  на  нас  в  майбутньому  на  цій  Землі,  де  “без  віри  жити   важко...”.                                                                                                         Та  міняються   часи,  міняються  й  звичаї,  але  люди  залишаться   людьми.  І  їх  знову  чекають  дороги  -  дороги   життя.   А  на  тих  дорогах  -  доброта  і  хижість,  вірність  і зрада,  втіха  і  страждання,  щастя  і  недоля,  радість  і  горе,  подарунки  і  випробування  -  і  все  це  не  стільки   для  тіла,  скільки  для   нашої  душі,  совісті  і  честі:  чи  витримає,  чи  не  піде  хибним   шляхом,  чи  не  стане  виконавцем  чиєїсь  глупої   волі,  чи  зуміє   достойно   прожити  життя,  чи  залишить  свій  пам'ятний  добром  слід   на  життєвому  шляху?                                                                                                                                                                   Учениця.  Скільки  їх  уже  було  і  в  історії    нашого  народу?  Скільки  тих,    що  не  захотіли  мовчати   про   неподобства,  які  чинили  номенклатурні  комуністи  та  їх  прибічники  за   минулі   роки  в  нашій  “  рідній”    державі,  тих,  яких  просто  не  визнавали,  не   “допускали  до   людей”,  яких  хотіли   викреслити  з  історії,  з  людської  пам'яті,  тих,  що  зазнавали   переслідувань   за  любов   до  свого  народу,  до  своєї  України  -  цвіт   нації:  Олександр   Олесь,  Богдан  Лепкий,   Остап  Вишня,  Микола  Хвильовий,  Олена  Теліга,  Лесь  Курбас,  Євген  Маланюк,  Василь  Симоненко,  Іван  Багряний,  Іван  Світличний,  Василь  Стус   і  ще  багато  інших.  До  них  можна   віднести  і  самого  Петра  Скунця.                                                                                                                                                           Учень.  А  життя  йшло  далі,  і  було  воно  жорстким,  і  важко  було  в  такому  середовищі  залишитись   самим  собою.  Або  ж  треба  було  просто  жити,  “не  висовуватись”,  не  помічати  того,  що   навколо.                                                                                                                           Учениця.    Ходять  люди  сірі - сірі  -                                                                                                            то  без  віри,  то  без   віри,                                                                                                                                     для  думок  шукають  міри  -                                                                                                                                  то   без  віри,  то  без   віри,                                                                                                                                  у  душі  латають   діри  -                                                                                                                                     то  без  віри,  то  без  віри,                                                                                                                                        і  зривають  струни  з  ліри  -                                                                                                                               то  без  віри,  то  без  віри.                                                                                                                                                         І  коли  тебе  освище                                                                                                                                             вітер  їхньої  хули,                                                                                                                                                 то  вже  віра  -  стати   вище,                                                                                                                                аніж   місце   відвели.                                                                                                                                         Вчитель.   Треба  бути   сильним  для  життя,  для  боротьби  з  невдачами,  з  неправдами  і  злом.                                                                                                                                                                      Останній  розділ  поеми  має  назву  “Явір  над  тобою”. Явір  -  символ  України,подібно  до  народного:  “У  чистім  полі  -  зелений  явір”, “Посадила  над  козаком  явір  та  калину”.                           Учень.   Явори  не  плачуть,  коли  плачуть   люди.                                                                                          Та  здається  людям — плачуть  і  вони.                                                                                                          Коли  так  здається,  най  же  так  і   буде:                                                                                               плачуть  за  Іваном   рідні  явори.                                                                                                                     Явори  приходять   на  людські  могили,                                                                                                              ведучи  за  руку   білих  яворят...                                                                                                                   Може,  був  ти  явором,  і  тебе  зломили,                                                                                                                  і  ти    мав  лежати  з  іншими  уряд.                                                                                                                    Учениця.    “Життя  прожити   - не  поле  перейти”, -  каже  народна  мудрість.  Важко  прожити  все  життя  чесно,  з  гідністю,  бо  завжди  знайдеться  той,  хто  буде  заздрити  тобі,  буде  штовхати  на  неправильний   шлях  тільки  тому,  що  сам  живе  негідно,  неправдиво,  обманюючи  і  шкодячи,  де  лише  може.                                                                                    Учень.   Такі  люди  були  завжди.  Оця  “мізерія  і  тупість”  спрагло  заволодіває  керуючими  посадами,  бо   вони  дають  їй  право   розпоряджатися   людськими  долями,  дозволяти  чи  забороняти.   Ці  “нездари”  на  більше  не  здатні.  Лише   наказувати,  критикувати,  засуджувати,       насміхатися    над  розумом  і  талантом.                                                                                                       Учениця.  Напружене  ціле  століття,  напружені  роки,  напружені   дні.   Люди  будують,воюють,  вбивають,  нищать,  а  потім  відбудовують,  перебудовують.  Суцільний  хаос.  “Земля  химер”  -  це  назва  наступного   розділу  збірки   “Спитай  себе”.  Це  і  та  держава, в  якій  ми  жили  в  так  званий  час  “  перестройки”,  “гласності”, - тільки  не  вийшло.                                                                                                                                                                       Учень.   ... вік  умирає,                                                                                                                                                                                              нам  потурає                                                                                                                                                                                    вщент  перемерти,                                                                        війнами  биті,                                                                                                                                                                                культами   биті -                                                                                                                                                                               не  перебиті,                                                                                                             зроблені  наспіх,                                                                                                                                                                                     мали  себе  ми                                                                                                                                                                                 переробити,                                                                                              звикли  ми  жити,                                                                                                                                                                                як  нам   накажуть  -                                                                                                                                                                                перекажуть,                                                                                                   сталінським  дротом                                                                                                                                                                       в'яжуть    роки    нас -                                                                                                                                                                    чи  перев'яжуть?                                                                                              Держить  нас  досі                                                                                                                                                                         все,  що  прокляте                                                                                                                                                                                               і   перекляте,                                                                             наше  затяте                                                                                                                                                                                      рабське  коріння                                                                                                                                                                             не   перетяте...                                                                                                          Вчитель.   Як  жити   далі?  Чи  можна  викинути  щось  із  пам'яті  та  зовсім  його  не  пам'ятати?   Ні!   Усе,  що  людиною  колись  зроблено,  залишається  в  її   пам'яті.  І  не  можна   життя  пережити  ще  раз,  переписати   заново.   Так  само,  як  не  можна  заново  переписати   історію   України.  Усе,  що  було,  записано  на  сторінках  історії.                                                                   Учениця.   Скільки  б  життів  людських  не  обірвалось,  якщо  б  не  було   вибуху  на  Чорнобильській  АЕС?   Але   він,  на  жаль,  був.  І  тепер  ми  можемо  лише  підраховувати  втрати:  скільки  ще  хворіє  і  закінчить  свій  життєвий  шлях  через   недбалість,  чийсь   недогляд.                                                                                                                                                              Вчений  муже,  дарма,  що  напам'ять                                                                                                                                                             знаєш   формули  крові  й  трави,                                                                                                                       хай  твій  панцир  свинцевий   пропалять                                                                                                           сльози   мами,   дитини,  вдови.                                                                                                                                   Учень.   Отак  буває  в  історії  цілої  держави,  так  буває  і  в  людському   житті.  Злість,  необдуманий  крок,  вибух   почуттів  -  і  чиєсь  зранене  серце,  знівечена  душа,  втрачений  час,  а  інколи  й   життя.                                                                                                                                             Треба   бути   Людиною.   Треба  пам'ятати,  що  живемо  ми  серед  людей,  від  діяльності  яких  залежить  і  наше  щастя,  наше  майбутнє.   А  з  чим  кожен   із  нас  прийде  у  це  суспільство,  у  це  доросле   життя,  із  яким   багажем   набутих   знань?                                                       Учениця.  Чи  питали   ви  себе:  “Що  я   корисного   можу  зробити   для  людей?    Яким  буде  мій  слід   у  житті?”  а  думати  над  цим  уже  треба   тепер,  щоб  правильно  оцінити   свої   можливості.   Та  ким  би  не  кожен  із  нас   не  став  у  майбутньому,  ми  маємо   насамперед  зберегти  у  серці   доброту,  людяність,  повагу   до  ближнього.                              Учень. Думки  про  людину  і  суспільство,  про  “моє  і  наше”,  про  правду і  кривду  проходять   лейтмотивом  через  усі   поезії  збірки.  Про  співвідношення  особистого  і  колективного,  про  часи  колективних   господарств  -  коли   люди  працювали   не   за   гроші,  а  за   трудодні,  а  виплачували  їм  мізерну   зарплатню  (  або  ж  не  платили  й зовсім),  говорить  автор  поезії  “Крала   сіно   вдова”.                                                                                                                                                     ...А  судді  хто?                                                                                                                                                     Її  ж  товариші,                                                                                                                                                       з  якими  світ  скосила  і  зорала...                                                                                                                 Вони  сьогодні  судять   удову.                                                                                                                          За  що  вона  в  ганьбу  повинна  впасти?                                                                                                          За  чесну  руку,  руку  трудову,                                                                                                                                  яку  самі   ми  змусили  украсти?..                                                                                                                        А  зал   мовчить.                                                                                                                                                        І  судять  удову.                                                                                                                                                     Мовчанням   судять,                                                                                                                                           що   страшніше   крику.                                                                                                                  Вчитель. Чи не  трапляється    часто  так  і  з  нами,  що  мовчимо  тоді,  коли  треба   замовити   добре   слово  за  друга,  або  ж  проходимо   повз  неподобства,  хуліганства  мовчки,  чим   і  підтримуємо  такі  явища?                                                                                                              Учениця.  Недарма   у  народі  кажуть:  мовчання   -   знак  згоди.   Але  ж   і  Шевченко  міг   мовчати,  та   не   мовчав.  І В. Стус  не  зміг  мовчати...   І  що  б  було  сьогодні   із   нашою   Україною,  нашою   культурою,  нашою   мовою,  якби   всі  мовчали?   Та,  на  жаль,  тих,  інших  ставало  більше.  Що  мовчки   виконували  чиюсь  волю:   нівечили  душі   людські,   то   долі  людські,  то   матінку  -  природу.                                                                                                              Учень.   Не  стало   на  Тур'ї  останнього   тура.                                                                                                 Ще  тур'яча  в  річки  у  повінь  натура.                                                                                                          Пливи  собі,  річко...    Сумна   давнина,                                                                                                               та  втишся  і  втишся:   не  наша   вина.                                                                                                               Вчитель.   Кожна   поезія  П. Скунця  -  це  крик  душі,  яка  не  може   мовчати,  не  може   не  говорити   про  наболіле,  не   може   не  співпереживати,  бо  вона  душа  поета,  душа  людська.   Не  може   одна  людина  вирішити  всіх   проблем,  та   хай  спробує  бодай  достукатися  до  серця  кожного,  хто  вміє   слухать,  хто  відчуває  болі  рідної   землі.                                  Учениця.  І  застерігає  поет  від  необачного  кроку,  і   достукується  до  серця,  щоб  знов  не  треба   було  нащадкам  спокутувати   гріхи   наші,  як  ми  спокутуємо   незрозумілі   вчинки   наших   попередників.                                                                                                                                            І  все  це  є  земля   химер,  де  люди  не  поважають  собі   подібних,  де  можна  бути  засудженим   за  крадіжку   сіна  і   безкарно   вбивати   тисячі    людей,  де  можна  від  імені  народу  чинити   наругу  над   природою  і  людьми  -  це  дивна  країна,  де  українці  не  вивчали   своєї   історії,  де  культура  їх  була  заборонена,  де  й  вони  самі  були  приречені   на  знищення.                                                                                                                                                        Учень.                                                                                                                                               Безпросвіття                                                                                                                                                                    моєї    нації -                                                                                                                                                                       три   століття                                                                                                                                                                            реанімації.                                                                                                                                           Гнала,  гнала  -  й  загнала  коня                                                                                                                       під   Москвою  козацька   Січ,                                                                                                                          і   нема   українського  дня,                                                                                                                                 є  лише  українська   ніч...                                                                                                                                                                       І  не   може  вона  без  химер,                                                                                                                           мов  сама  їх  у  долю   зове:                                                                                                                            ще  Валуєв   як  слід  не  помер,                                                                                                                         як  уже  Каганович    живе.                                                                                                                                Біля них,  як  мошва  холуїв,                                                                                                                                                                                        і  вкраїнець   до  того  вже   звик,                                                                                                                               що   йому  і  чужі  свої                                                                                                                                          виривають  віками   язик.                                                                                                                                     Учитель.       Як  життя,  як  мати,  так   і  батьківщина  дається  нам  всього   один   раз.  І   повинні  все  це  ми  берегти  та   цінувати. А  для   цього   треба  пізнавати  цей  світ,  вивчати  і   в  першу   чергу  пізнати  себе  самого.  Так,  як  цього  навчав  Г.С. Сковорода:  “Пізнаєш  істину  - ввійде  тоді  у  кров  твою   сонце”.                                                                                                    Учень.  -  Що  я  знаю?  Чого  я  навчився,   чи      можу  навчитися?    Якими    здібностями   наділений   від   природи?  Яка  мета   мого  життя?  Ким  я  буду  в  майбутньому?  Що  корисного  я  принесу  суспільству,  родині?   (Питання   для   роздумів.)                                                           Бо  немає  людей   зовсім   бездарних,  а  є  люди  дуже  ледачі.  Кожен  повинен  пізнати  себе,  працювати   над  собою,   вдосконалювати   себе,  щоб  завтра   бути  кращим,  ніж  учора.  Як  сказав  Сократ:  “У  кожнім  людині  є  сонце...  Тільки  не  треба   його  гасити”.  І  згоден  з  ним  поет  Петро  Скунць:  “...  є  у   кожнім  серці   правда  незбагненна...”                                   Учениця.   -А   яке   ваше  сонце?   Чим  світить  воно?  (Питання   для   роздумів.)                                          Остання  збірка   “Спитай   себе”  -  це  розповідь    під  назвою  “Відпустка   у  природу,  або  На  пошуки  себе  самого  (Поетичні  нотатки  з  непоетичними  нотаціями )”.   Цю   частину  збірки  я  рекомендую  прочитати   самостійно,  разом  з  поетом   спробувати  віднайти  самих  себе.                                                                                                                                               Домашнє   завдання.  Написати   відгук  на  твір  П.Скунця  “Відпустка ...”