́

 

ЄВГЕНІЯ БЕРЕКЕТА

Учениця  11-го класу

Мелодія  дощу

Осінньо-чарівна мелодія  дощу  луна, Немов  на  струнах  грає. Хоч  усмішка  твоя  така  сумна, Та  в  серці  ніжність  викликає.

 

І  кожен  раз,  як  слід печальний

Виблискує  на  смутному  чолі,

Порив  твій  лиш  для  мене актуальний… Малюють  ноти  крапельки  малі.

 

 

*  *  *

1

Життєва ти  дорого,   спішиш  у  майбуття, Пливеш,  неначе  човен,   нанизуєш  життя. Якою  будеш  ти?  

Бринять подій  серця… Чекаю  я  тебе,   своїх  надій  творця.

2

Крилата  будеш  ти,

Чи, може,  з  лабіринтами  думок, А  може,  виходів  багато  будеш  мати, Чи, може,  лиш  один?..

Чи  матимеш  найкращих  друзів?

Можливо,  це  здоров’я,  щастя, мир.

Чи  буде  відчай,  клопіт,  вир?

Чи  буде  хто  у  тузі обіймати?..

Де  зупинятимешся  ти

Та  пристінок  мені  збудуєш?

Можливо,  у  лісах  та  хащах,

А може,  біля  річки  і  лугів… Чи  у  ярах,  чи  по  горбах  змандруєш, Тримаючи  на  плечах  солов’їв? 

Чи  будеш  ти  безмежною, простою,

Як  небо  у  моїх  очах,

Як  сонце  у  людських  серцях,

А  може,  станеш  звитою  й крутою…

 

 

*  *  *

Вбирає небо  річеньку  зірками, Солодким  сном  зове,   манить  людей. А  щастя  й мрії   носить  сон  сумками,

Читає  казку  для  усіх  дітей.

 

Виблискують на  небі  зіроньки  червоні, Пухку  доріжку   тче  молочний  шлях. Кладуть малята   під  голівоньки  долоні,

А  сон  мандрує  на  нічних  вітрах.

 

Осінь

Малюю  я  красуню  осінь Не  фарбами,  не  олівцем.

Замріяно  описую  твій  образ, Тебе  вважаю  я своїм  взірцем.

 

Твій прохолодно-свіжий  подих –  То  паморозь  над  берегом  живим, А зацікавлено-осінній  погляд Вважаю  трішечки  сумним.

 

Засохли трави,  зникли  роси, У  спину  дмухаєш  сніжком. Листочки-стрази… Візерунки-коси Заплетені  барвистим  колоском.

 

Безмежні очі,  небом  звані Дрібненькі  сльози  струшують  на  пень

Та  аромати – димом  п’яні – Осколками  врізаються  у день.

 

  

 

 

 

 

 

 

ДОМАШНЄ  ЗАВДАННЯ

 ІННА КОНСТАНТИНОВА учениця  10-го  класу

 Ромашка  і  Метелик

 Одного  осіннього  ранку,  коли бабине  літо  бриніло чіпкими  павутинками,  у  лузі  розмовляли  Ромашка  і  Метелик.

Ромашка (радісно):  Який  чудовий  осінній день!  Чи не  так,  Метелику?

Метелик (сумно):  Так,  так…

Ромашка:  Чому  ти   сьогодні  такий  сумний, Метелику?  Подивися,  який  красивий  і  теплий  день.

Метелик (сумно):  Звісно,  сонечко  сьогодні прекрасне.  Але  чи  надовго?

Ромашка (піднесено):  Надовго!  До  зими іще  далеко.

Метелик:  Ні!  Уже  незабаром  останні  нотки дограє  сонячне  бабине  літо  і  настануть  перші  заморозки.  Густий  сивий туман  огорне  все  навколо.  Холодні  дощі  співатимуть  свою  мокру  і сумну  пісню…  А   потім  прийде  зима! Ромашка (плаче):   Як жахливо!  І  ми  більше  не  зустрінемося  з  тобою?

Метелик (втішає  її):   Не  плач,  Ромашко, адже  після  зими  знову  настане  весна,  а  за  нею  прийде  і  літо. Сонечко  знову  сміятиметься  і  золотими  промінцями  зігріватиме  землю.  От тоді  ми  і  зустрінемося!

 

 

СВІТЛАНА ШИМКО учениця  10-го  класу

Метелик  і  Квітка

          Якось  на  узлісся,  де  росла  прекрасна квітка,  прилетів  метелик.  Він  сів  на  неї  і  почав  розглядатися  навколо.

Квітка:  Мені  важко.

Метелик  не розуміє,  хто  це  говорить,  і  сидить  далі.

Квітка:  Мені  важко,  будь  ласка,  перелети  на інше місце!

Метелик (здогадавшись):  А,  це  ти  зі мною  розмовляєш?

Квітка:  Так,  це  я.  Сядь  на  травичку,  тоді поговоримо.

Метелик:  Добре,  перелітаю.

Квітка (радісно):  Дякую,  Метелику.  Тепер мені  набагато  легше.

Метелик (киває  голівкою):  Я  розумію, чому  тобі  було  важко. Ти  ж  іще  маленька.

Квітка:  Дякую,  що  зрозумів  мене.

Метелик (поважно):  А  давай  я  тепер буду  тебе  охороняти,  щоб  ніхто  тебе  не  образив,  доки  ти,  Квітко,  не виростеш.

Квітка (здивовано і  водночас  радісно):  Ти справді  будеш  мене  охороняти? Метелик:  Ну,  звичайно,  Квітко!  А давай,  будемо  друзями.

Квітка:  Добре,  Метелику.

 З  того  часу  біля  маленької  квітки  частенько бачили  барвистого  метелика,  який  то  сидів   на  травиці,  поважно розправивши  крильця,  то  кружляв  над  квіткою,  розминаючись,  та  все  про щось  їй  розповідав. 

 

 

 

ХРИСТИНА ПЛЕСКУН учениця  6-го  класу

Метелик  і  квітка

 Барвистий  метелик  довго  літав  по  подвір’ї, аж  поки  побачив  у  квітнику  красиву  квітку.

Метелик:  Ой,  це  хто?  Хто  тут  росте?

Квітка:  Це  я!

Метелик:  Хто – я?

Квітка:  Я – хризантема!  Осіння  квітка.  А  ти хто?

Метелик:  А  я ― метелик!

Квітка:  Гм.  Як цікаво.

Метелик:  Авжеж!  Поглянь-но,  ти  барвиста  і  я барвистий.  Але  чи  знаєш  ти,  хризантемо,  що  скоро  зима  і  ми  з  тобою загинемо?  А  навесні  ми  знову  оживемо.

Квітка:  А  мене  викопають,  коли  дмухне  перший приморозок.

Метелик:  Отже,  ми  з  тобою  розстанемося,  і  я тебе  більше  не  побачу… Квітка:  Ні,  ми  побачимося.

Метелик:  Ну,  звичайно  ж,  я  впаду  в  сплячку, а  ти  також  будеш  сонною  відпочивати!  А  навесні  ми  знову  зустрінемося.

Квітка:  Ні,  метелику,  я  буду  пишатися  своїм цвітом  аж  до  січня.  А  тоді  відпочиватиму  та  ростиму  аж  до  серпня.

Метелик:  Значить,  ми  зможемо  зустрітися  лише в  серпні?..

Квітка:  До  серпня,  метелику!

Метелик:  До  серпня,  квітко!

 

 

 

 У  газеті використано  фотографії  Олексія  Куца ЛЮДМИЛА  КОСТЮК учениця  9-го  класу 

Дружба,  або Метелик  і  Квітка

Казка

 Одного  чудового  дня,  коли  сонце  зігрівало землю,  і  все  купалося  у  його  ласці,   метелик Том повертався  зі  своєї прогулянки.  З  кожним,  хто  зустрічався  на  його  шляху,  він  розмовляв привітними,  щирими  словами,  які  зігрівали  серце  і  дарували  радість. Метелик  був  дуже  веселим.  Його  розцяцьковані  крила  виблискували  на сонці  і  здавалися  маленькою  веселкою.  

 Пролітаючи  біля струмочка,  Том  побачив  квітку  і захотів  привітатися  з  нею,  але  у  відповідь  не  почув  нічого.  Метелик засмутився,  але  надумав  поговорити  з  квіткою.  Підлетівши  ближче,   він побачив,  що  квітка  плаче.  Том  не  знав,  як  розпочати  розмову,  тому вирішив  ще раз  привітатися.

Метелик:  Привіт!!!

Квітка (сумно):  Привіт.

Метелик (тихенько):  Чому  ти плачеш,  Квітко?

Квітка:  Тому,  що  у  мене  немає  друзів.

Метелик:  А  як  тебе  звати?

Квітка (сором’язливо):  Ромашка.

Метелик:  Дуже  приємно!  А  я – Том.  Хочеш,  я буду  твоїм  найкращим  другом?  Кожного  дня  я  прилітатиму  до  тебе.

Квітка:  Я  б  дуже  хотіла  мати  найкращого друга,  який  би  розділив  зі  мною  і  радість,  і  горе.

Мовчать.

Квітка:  А  звідки  ти  прилетів,  метелику  Томе?

Метелик (радісно  вигукуючи):  Із сусідньої  галявини!

Квітка:  А  чому  ти  прилетів  сюди?

Метелик:  Я  повертався  зі  своєї  прогулянки  і побачив,  що  ти  плачеш. (Щось  згадавши). Ой,  Ромашко,  мені треба  поспішати!  На  мене  уже  чекають.  Я  прилечу  до  тебе  завтра.

Квітка:  Тоді  до  завтра,  Томе!

Метелик (поспішаючи):  Прощавай,  Ромашко!

Відлітає.

 Метелик  Том  змахнув  крильцями  і  полетів  на  сусідню галявину.  Квітка  довго  дивилася  йому  вслід,  а  тоді  стала  веселенько наспівувати  якусь  пісеньку.  Вона  все  ще  думала  про  Метелика,  коли настав  вечір.  Сонце  тихенько  скочувалося  по  небу,  і  його  червоні промені  відбивалися  у  струмочку,  навпроти  Ромашки.

 Швидко  проминула  ніч.  А  вранці  цеглово-жовте сонечко  вмилося  росою  та  засяяло  на  небі.  Сонячні  промінчики  впали  і на  хатку  Метелика,  який  ще  сонно  позіхав  у  ліжечку.  Проснулася  і Ромашка.

 Метелик Том встав  із  ліжечка,  вмився,  почистив крильця  і  взявся  до  домашньої  роботи.  Коли  він  усе  зробив,  сонечко  було вже  досить  високо.  Том  зібрався  прогулятися  і  завітати  до  Квітки.  

 Він  знову  був  веселим  і  привітним,  вітався  з усіма,  хто  летів  йому  назустріч,  розглядався  на  усі  боки,  аби  кого не  залишити  без  доброго  слова,  ненароком  не  помітивши.  Аж  ось  і знайома  галявина.  Квітка  виглядала  трохи  сонною.

Метелик (радісно):  Привіт,  Ромашко!

Квітка:  Привіт,  метелику  Томе!

Метелик:  Як  тобі  спалося?

Квітка (позіхаючи):  Спалося  добре,  проте я  довго  не  могла  заснути.  А  як  тобі  сьогоднішній  день?

Метелик (вигукуючи):  О,  день прекрасний  і  веселий!

Квітка: А  що  ти  сьогодні  робитимеш,  Томе?

Метелик (радісно):  Я  хочу  цілий день  провести  з  тобою,  Ромашко.  Ми  будемо  грати  цікаві  ігри, співати,  розмовляти  та  веселитися.

Квітка (задумавшись,  ніжно):  Ти  мій справжній  друг,  метелику  Томе!..    Дружба – це  те  найкраще,  чого можна  бажати  від  життя  і  друзів.

 

 

 

 

 

Редактор – Надія  Тарасюк

Видавець – Великовікнинська  ЗОШ  І-ІІІ ст.

Газета виходить з вересня 2011 року один раз в місяць. Тираж 50. Висловлені  авторами думки можуть не збігатися з позицією редакції. Редакція залишає за  собою право редагувати та скорочувати тексти. Передрук матеріалів дозволяється з посиланням на газету.

Наша адреса: 47320,  с. Великі  Вікнини, р-н  Збаразький,  обл. Тернопільська,        т.  33-3-14  (0989709014)