Геніальний майстер слова (Богдан-Ігор Антонич)

        Геніальний   майстер слова.   

5 жовтня 1909 року,в простого сільського  священника Василя Кота народився син,проте,незадовго до народження сина,батько поета змінює прізвище на Антонич.

  Богдан-Ігор,саме так батьки назвали свого сина. Хлопець був єдиною дитиною в сім’ї,його батьки були доволі заможні люди. Родина Антоничів жила в селі Новща,що на лемківщині. Але зараз рідне село поета знаходиться на території Польщі. Їхня хата стояла в самісінькому центрі села,коло церкви.

Коли Богдан-Ігор був ще малим,його батьки й подумати не могли ,що виховують майбутнього поета,що саме їхній син стане видатним поетом XX століття.

  Новщиця – це  мальовниче  село. Пасовище на схилах гір ,поля, городи, темно-сині   ліси смерекові, дзвінкі   ручаї,потоки—краєвиди ,оспівані Антоничем,це все реальність. Саме тут,у Новщиці,поет побачив світ. Той світ був йому прекрасним,доки світлі очі поета не доглянули людської убогості,яка на тлі розкішних пейзажів здається набагато страшнішою,ніж на фоні одноманітного рівнинного виду.

  Під час війни родина Антоничів повинна була втікати з села. «В класі Антонич нічим не відрізнявся,але не був веселим,таким як його товариші»-згадує  Л.Гец,учитель Богдана-Ігоря. Мабуть,доля біженців залишила Богданові ту печаль.

 В майбутньому Антонич знайомиться з Ольгою Олійник, майбутньою нареченою. Ольга  Олійник багато розповідала про життя та дитинство поета.Вона розповідає про пістунку ,яка няньчила  малого Антонича,розповідала поезії Шевченка,які знала напам’ять,співала колискові,розповідала йому казки. Через різні хвороби,які немов нападали одна за одною на Антонича,він не ходив до початкової школи,а вчився у приватної вчительки .Вчився він добре.

   Окрім того,що Антонич був поетом,він ще грав на скрипці,він дуже любив це діло.

  Навчався Антонич у Львівському університеті,на філософському факультеті.

 Напевно,1931 рік –найкращий момент у житті поета. Тому ,що тоді у світ виходить перша книга Антонича «Привітання життя».

 Мені в цій книзі дуже подобається «Пісня про вічну молодість». Це настільки гарний вірш! В даному вірші поет вдало підбирає рими. Це вірш його молодості…Але мене дуже цікавить ще одне питання: «Чому він був неодружений?».

 Він був самотній. Жив у буркотливої старомодної тітки.

Коли Антонич закінчив університет,вийшла його друга книжка «Три перстені». Саме ця книжка поставила Антонича у перший ряд західноукраїнських письменників. Чому  Антонич називає свою книгу саме так?Чому саме «Три перстені»? Мабуть,це знав лише він та його наречена.

 Мені подобаються його вірші .Не минає й дня,щоб я не читала його поезії.Як сяду ввечері,як візьму книгу в руки ,як почну читати,то до самісінької ночі читала б. Кожен день я перечитую один вірш «Елегія про співучі двері». Але найбільше покорив моє серце вірш «Зелена Євангелія». Коли йду на роботу,згадую його рядки:

                «Весна—неначе карусель,

                на каруселі білі коні,

              Гірське село,в садах морель,

            і місяць,мов тюльпан червоний…»

Антонич писав і на латинській мові,ось ,наприклад, «Salve regina!».Назва вірша перекладається, як «Спасибі царице!». Він був геніальним поетом. Він був майстром слова! Наприклад, сонет «І»  він написав так, що всі рядки його починаються і закінчуються звуком «і». Зроблено майстерно!

    Змалечку я люблю поезію. Читала я і Шевченка, і Лесю Українку, і Олександра Олеся… Та лише він, лише Богдан-Ігор Антонич покорив найбільше моє серце своїми віршами. Але хто б міг подумати, що син простого сільського священника, стане таким видатним поетом. Він написав 30 сонет. Оскільки походив із лемків, то українська мова дуже важко йому давалась. Я думаю: «Як так лемко міг переродитися мовно на правдивого наддніпрянця?» Він не писав, він ніби співав! Майстер слова! Я вражена його творчістю!

     Антонич мислив поняттям дійсності не в соціальному, а в ширшому, філософському плані. Він не був заворожений блиском багнетів до мертвого зляку, до паралічу правди в серці.

   З 1933 року по 1937 рік, Антонич написав ще три книги. Та, нажаль, лише одна з них, «Книга Лева», вийшла за його життя, в 1936 році. Дві інші – «Зелена Євангелія» та «Ротації» -посмертні видання, датовані 1937 роком.

   В цей час Антонич працює над оперною драмою «Довбуш», над теоретичними, мистецтвознавчими статтями та над романом «На тому березі», який, Антонич так і не закінчив.

   Антонич випробовує в «Привітанні життя» свої сили, ставлячи перед собою розмаїтні завдання на винахідливість у римуванні, звуковій будові рядка, ритмомелодиці строф і цілих віршів.

   6 липня 1937 року Антонич помер. Захворівуши на апендицит, Антонич потрапив до лікарні. І після вдалої операції, він уже збирався виписуватися додому з лікарні, але вже дрга важка хвороба – запалення легенів – не дала йому повернутися.

   Поховали Антонича у Львові, на Янівському цвинтарі. На його могилі стоїть скульптура майстрині Феодосії Бридж. Прожив Антонич лише 28 років.

• Ну чому він помер таким молодим? – Чому Бог дав йому прожити так мало? – Чому він не одружився і не завів дітей?

 Хоч він і прожив так мало, та він встиг написати 5 книг, і оперну драму. Антонич був геніальним майстром слова!

   Навіть не віриться, що простий селянин, син священника став поетом XX століття. Хата де Антонич жив з батьками не збереглася. У 1968 році заходами львівських письменників та за ініціативи Романа Лубківського, завдяки його організаційній наполегливості, на місці хати Антоничів поставили пам’ятник поету, бронзовий барельєф на бетонній стеллі –дуже гарне зображення обличчя поета.

   В 2001 році в приміщенні краєзнавчого музею, що знаходився у польському повітовому місті Горлиця, організували кімнату Богдана-Ігоря Антонича. Там є фотографії та книги, що розповідають про малу батьківщину поета, про край особливих і релігійних традицій, нерозривно пов’язаних з Україною.

   А на кінець я хочу сказати, що таки направду Богдан-Ігор Антонич – ідеальний, геніальний майстер слова!!!