Географія Рівненської області

 

 

Рачинська гімназія

Тараканівської сільської ради

 

 

 

 

 

Природні заповідники, заказники, урочища

Рівненської області

 

 

Посібник

 

 

 

 

 

-2019-

 

Схвалено рішеням педагогічної ради №8 від 15.10.2019 року

 

Автор - Боярчук Іванна Миколаївна – вчитель географії  Рачинської гімназії

 

 

 

Анотація

      У навчальному посібнику вміщені матеріали для кращого усвідомлення, вивчення та закріплення знань учнів про природоохоронні території, заповідні урочища, заказники, заповідники та пам'ятки природи Рівненської області. Кожен район представлений інформацією про найбільш яскраво виражений природний об'єкт.

     Даний посібник призначений для використання вчителями та учнями загальноосвітніх шкіл.

 

 

 

 

 

 

Рівненська область розташована на північному заході країни.

 Площа області становить 20,1 тис. км² (3,3 % площі території України).

Населення 1 154,2 тис. осіб (на 1 січня 2011 року).

Центр області — місто Рівне.

 Утворена 4 грудня 1939 року.

Територія області розташована між 50°01' та 51°58' північної широти й між 25°01' та 27°38' східної довготи. Протяжність області з півночі на південь 215 км, а із заходу на схід — 186 км. Межує на півночі з Брестською та Гомельською областями Білорусі, на сході з Житомирською, на південному сході з Хмельницькою, на півдні з Тернопільською, на південному заході із Львівською, на заході з Волинською областями.

За висотою своєї поверхні область поділяється на північну частину, яка розташована в межах Поліської низовини, у тому числі Клесівської рівнини, (переважні висоти 140—180 м, мінімальна висота 134 м у долині річки Горинь), та південну частину, яка розташована на Волинській височині (переважні висоти 200—300 м). Найвищими її ділянками, що піднімаються понад 300 м, є Повчанська височина (до 361 м), Мізоцький кряж (до 342 м), а також Рівненське плато і Гощанське плато. На крайньому півдні в межі області заходять схили Подільської височини, зокрема Вороняки, де розташована найвища точка Рівненщини — 372 м.

Адміністративний центр області — місто Рівне.

У складі області:

районів — 16;

населених пунктів — 1027, в тому числі:

міського типу — 27, в тому числі:

міст — 11, в тому числі:

міст обласного значення — 4;

міст районного значення — 7;

селищ міського типу — 16;

сільського типу — 1000, в тому числі:

сіл — 997;

селищ — 3.

У системі місцевого самоврядування:

районних рад — 16;

міських рад — 11;

селищних рад — 16;

сільських рад — 338.

 

 

 

 

Березнівський район

   

Березнівський державний дендрологічний парк (Дендрологічний парк Березнівського лісового коледжу) — дендрологічний парк загальнодержавного значення в Україні. Розташований у місті Березне Рівненської області. Площа 30 га. Закладено неподалік Березнівського лісового коледжу з ініціативи колишнього директора М. М. Новосада, коли були розпочаті роботи зі створення дендрарію

        

 

 

 

 

Нині нараховує бл. 900 видів і форм деревних рослин, серед яких чимало представників з різних континентів, що розміщені по ботаніко-географічних і систематичних ділянках. Географічні ділянки: Америка, Кавказ, Середня Азія, Далекий Схід, Сибір, Карпати, Крим та ін.

У парку прокладені прогулянкові доріжки, споруджений каскад ставків, обладнані альтанки й оглядові майданчики; є окрема ділянка декоративних рослин, березовий гай (понад 40 видів берези), сади жасмину, розарій. Дендропарк є базою науково-дослідницьких робіт з вивчення і збагачення лісової флори в Українському Поліссі. Дендропарк — одна з головних зон відпочинку жителів міста Березне.

Парк був заснований у 1979 році.

Постановою Ради міністрів Української РСР № 53 від 13 лютого 1989 року дендропарку присвоєно статус державного заповідника.

Взимку 2008 року розпочато реконструкцію дендропарку.

 

        

Водомирецький район

    

Білоозе́рський зака́зник — ландшафтний заказник місцевого значення в Україні. Розташований у межах Володимирецького району Рівненської області, між селами Озерці, Рудка, Більська Воля, Березина. На момент створення у заказник увійшли землі Рафалівського лісгоспзагу: Більсько-Вільське лісництво, кв. 1-4, 6-27, Озерське лісництво, кв. 16, 23, 24, 26, 27, 29-32, 48-51, 53-57, 59, 63, 65-70, 72; Радгосп «Мульчицький»; Колгосп ім. К. Маркса.

Створений рішенням Рівненської обласної ради № 343 від 22.11.1983 року.

Площа 9780 га.

Територія заказника охоплює частину болотного масиву Коза-Березина, що в долині річки Березини (басейн Стиру), а також лісових та озерних природних комплексів. Переважають осоково-гіпнові евтрофні болота, є мезотрофні болота з осоко-сфагновими угрупованнями. Зростає 10 видів осок, різні види мохів. Також є реліктових видів: верба лапландська, осока дводомна, осока стрункокореневищна, а також мох роду меезія. З лісів переважають соснові чорницево-зеленомошні, на підвищеннях — лишайникові.

Багатий тваринний світ. Серед рідкісних трапляються: журавель сірий, лелека чорний, занесені до Чорвоної книги України. На водоймах гніздяться водоплавні птахи.

В межах заказника розташоване мальовниче Біле озеро.

Біле озеро — озеро карстового походження, знаходиться у Володимирецькому районі Рівненської області, в басейні річки Стир (притока р. Прип'ять).

Біле озеро розташоване поблизу села Рудка. Озеро має площу 453 га. Це друге за величиною озеро в Рівненській області після озера Нобель (470 га). Воно складається з двох лійкоподібних улоговин карстової природи глибиною 22 і 26 м. За повідомленням директора турбази, у 2005 році зафіксовано глибину 34 м. Розташоване воно серед боліт в межиріччі Стира і Веселухи.

За висновками вченого Павла Тутковського, під час найбільшого в історії Землі Дніпровського зледеніння місцина, де нині розміщене Біле озеро, була безпосередньою ареною діяльності льодовика, що й зумовило характерний рельєф: пісковики й болота, кінцево-моренні гряди та піщано-гравійні вали. Це — останці озових насипів, витвори уже вмираючого льодовика. До речі, ози на Рівненщині зустрічаються лише тут, на північному заході області. В болотистому ареалі озера досі збереглися рідкісні рослинні релікти льодовикового періоду.

Дніпровське зледеніння залишило на берегах озера морену: уламковий матеріал, що переносився льодовиком. Піщана гряда з великою кількістю кременю — його слід, як і піщано-гравійні вали (ози) висотою 5-12 м та довжиною від 0,5 до 1,5 км, що простягаються довкола озера вздовж лінії руху льодовика.

Озеро розташоване на 156,5 м (уріз води) над рівнем моря. Воно має овальну форму, трохи витягнуте із заходу на схід (довжина — 2,65 км, ширина — 2,10 км). Дно озера пологе, піщане. Живиться підземними водами, частково поверхневими від танення снігу та дощів. З дна б'ють холодні та теплі джерела, а на глибині 8 м температура постійна: +8 °C. Тому і в морози поверхня не повністю замерзає, товщина криги — 25-50 см, рідше 80 см. Середня глибина озера 10 м. До глибини 2-2,5 м вода прозора.

Флора і фауна району Білого озера

В районі Білого озера є рідкісні й цікаві рослини. Це лікоподієла заплавна, цмин пісковий, росичка круглолиста; осоки (тонкокорневищна, багнова, дводомна). Біля могутніх ялин знайшла собі місце, корячка болотна — поліська орхідея з дуже красивою квіткою. Із сосною подружилась зелена кучерява коничка. У воді озера біля берега знайдено рідкісну рослину — молодильник озерний, який раніше був відоміший у Воронківському озері.

З тварин зустрічаються вовк, лисиця, вужі, ящірки. На берегах озера гніздяться дикі качки, гуси, живуть бобри та ондатри. Ще в 60-х роках зробленим із лози кошем можна було зачерпнути з озера багато риби та раків.

За даними обласної Держрибінспекції (2006-2011 рр.) в озері зафіксовано 22 види риб, що належать до 10 родин (коропових, окуневих, в′юнових, баліторових, бичкових, колючкових, сомових, вугрових, головешкових, щукових).

Цікавою особливістю іхтіофауни озера є присутність вугра річкового європейського (Anguilla anguilla L.), який тут трапляється поодиноко. Цей вид має змієвидне тіло, довжиною 1,5 м, вагою до 8 кг. Численими видами у озері є лин, йорж, карась, плітка, окунь, краснопірка, верховка, верховодка, щука, плоскирка.

Цілющі та рекреаційні властивості

Біле озеро — особливе. Тут унікальне поєднання болотних, озерних і лісових природних комплексів Західного Полісся. Безпосередньо до озера підходять лісові й болотні масиви, що разом утворює єдиний гідрологічний комплекс. Вода за складом гідрокарбонатно-кальцієво-магнієва (типова для озер лісової зони). Вода містить фосфор, сірководень і до 6,37 мг/л гліцерину. Тому вода здається шовковистою на дотик. Біле озеро — єдине в Україні з підвищеним вмістом гліцерину у воді, через що має надзвичайні цілющі властивості.

За Польщі до Білого озера було прокладено вузькоколійку, по якій воду з озера цистернами вивозили у Варшаву спеціально для лікування пані Пілсудської — дружини глави польської держави.

Партизани та вояки УПА, що воювали в цих болотах, також згадували про цілющу воду Білого озера. Нею заживлювали рани, виходжували підстрілених коней.

На озері розташований реабілітаційно-оздоровчий комплекс «Біле Озеро». Щороку в кінці липня на його територій проходить пісенний фестиваль для молоді.

В озері щорічно відмічається зниження рівня води, в тому числі й внаслідок інтенсивного рекреаційного використання.

Біле озеро знаходиться у складі Білоозерського заказника.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Гощанський район

Гінкго, гінкго дволопатеве (Ginkgo biloba) — реліктова рослина, єдиний сучасний вид роду гінкго, що є єдиним представником родини Гінкгові, яка, в свою чергу, є єдиною у класі Ginkgoopsida. Викопних видів у родині відомо близько 18.

За своїми морфологічними ознаками це дерево — одне з найбільш архаїчних дерев нашої планети, що збереглося до наших днів. Виникло від первісних голонасінних дерев приблизно 300 млн років тому. Гінкго — єдиний нині живий представник «перехідної ланки» між папоротями й хвойними, якщо проаналізувати і порівняти певні ознаки будови репродуктивних органів. Кілька молекулярних досліджень вказують на те, що найближчими родичами гінкго серед сучасних рослин є саговникоподібні, хоча станом на 2016 це питання залишається дискусійним. Найдавніші зі знайдених викопних решток належать до пермського періоду палеозойської ери (близько 286–245 млн років тому). На той час існували принаймні два види гінкго. У середньому юрському періоді (187–163 млн років тому) було 5 — 6 видів, а найбільше поширення вони мали в крейдяному періоді мезозойської ери (144 — 66,4 млн років тому) — не менше 11 видів гінкго, які росли в Азії, Європі та Північній Америці й навіть у Гренландії. Процвітанню гінкго сприяли існуючі тоді на Землі гігантські рептилії і динозаври, які сприяли поширенню насіння цих рослин.

 До четвертинного періоду (1,6 млн років тому) з усіх видів залишився тільки один вид. Приблизно 7 млн років тому гінкго зникло у Північній Америці, дещо пізніше — 2,5 млн років тому — в Європі.

 

    

 

      У природі гінкго збереглося лише в Китаї, але завдяки людині останнім часом поширилося багатьма країнами як декоративний вид. В Україні воно вперше з'явилося у 1818 році у Нікітському ботанічному саду в Ялті. Крім того, його можна зустріти у містечку Гоща Рівненської області, у містах Ужгороді і Мукачевому Закарпатської області, в Краснокутському дендрологічному парку, в містечку Коломиї Івано-Франківської області та в містах Донецьку, Львові, Сквирі Київської області, у місті Корсунь-Шевченківський, с.Михайлівка Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл., Черкаська область, в Одесі, а також у Києві. Відступаючи з Києва у 1943 р., німці, серед інших трофеїв, вивезли з ботанічного саду жіночий екземпляр гінкго дволопатевого, що на десятиліття загальмувало розмноження в Києві цих реліктових дерев. В Харкові існує ботанічна пам’ятка природи з цими деревами, подібні зареєстровані і в інших містах. Сьогодні гінкго настільки поширилось у культурі, що важче знайти місцевість, де його нема, аніж де воно є.

Гінкго дволопатеве, незважаючи на масове поширення, все ще вважається пам'яткою природи світового значення і занесене до Червоної книги МСОП як вид, що перебуває під загрозою вимирання.

  

Гінкго вважалось вимерлим до 1691 р., доки його не виявили в Японії. Релікт знайшов у м. Наґасакі лікар голландського посольства Кемпфер. Виявилося, що в Китаї з давніх часів гінкго вирощували біля храмів як декоративну і лікарську рослину. Пізніше з Китаю насіння дерева потрапили до Японії і Кореї. Кемпферу гінкго зобов'язане своєю назвою. «Ґін» в перекладі з японської — срібло. Плід гінкго чимось нагадує абрикосу. Тому Кемпфер назвав знайдене ним дерево «сріблястою абрикосою» — «гінкго», запозичивши його з жаргону японських торговців насінням дерева. Пізніше Карл Лінней заносить цю назву до наукової класифікації. Кемпфер привіз насіння рослини до Голландії, і в ботанічному саду міста Утрехта з них виросло перше в Європі дерево гінкго. З 1754 р. гінкго культивується в Королівських ботанічних садах в К'ю у Великій Британії. Перше насіння було доставлене туди з Японії. Саме з цього саду ведуть своє походження практично всі європейські дерева гінкго. З 1784 дерева гінкго ростуть у ботанічному саду Вільгельма Гамільтона поблизу Філадельфії в США.

Гінкго — це єдине унікальне дерево, що являє собою один вид, один у роді, який у свою чергу є одним у родині. Рослина є реліктовою та ендемічною. Рослина роздільностатева.

Дерево має конусоподібний брунатно-сірий стовбур, довгі вигнуті гілки. Стовбур гінкго в основному складається з деревини і нагадує за будовою стовбури сучасних хвойних, але, на відміну від них, не має смоляних ходів у деревині і не утворює смоли. Гінкго має дуже просту судинну систему: головна судина ділиться на дві. Така будова судин характерна лише для гінкго. Листки світло-зелені, (у молодому віці восьмилопатеві, потім лопаті зростаються, і їх залишається всього дві) з оригінальним жилкуванням — жилки віялом розходяться від черешка. Розмножується насінням та вегетативно за допомогою живцювання. Найкраще проводити живцювання навесні до розпускання листя в утеплених парниках.

У 1986 р. ботанік Хіразе дослідив процес запилення гінкго. Чоловічі дерева «цвітуть» у середині травня, їх пилок потрапляє на насінний зачаток жіночих рослин і проростає в пилкову трубку з двома сперматозоїдами. Але запліднення насіння бруньки одним із сперматозоїдів проходить лише пізньої осені, і вже в насіннєплоді, який упав на землю. Це єдине у світі дерево, яке запліднюється під час падіння плодів. Також гінкго — перша голонасінна рослина, у якої були виявлені рухливі сперматозоїди. При заплідненні в яйцеклітину проникає тільки головка спермія. В результаті злиття ядер сперматозоїда і яйцеклітини утворюється диплоїдний набір хромосом (n = 24). Після цього розвивається жовте, схоже на сливу насіння довжиною близько 2,5 см. Зовні плід оточений товстою соковитою м'ясистою оболонкою. Неприємний аромат оболонки плодів пояснюється присутністю великої кількості масляної кислоти. Плід — кістянка.

Опалі плоди швидко згнивають, сповнюючи повітря їдким запахом. Через це жіночі рослини не використовують для культурних насаджень. Але в Кореї, Японії та Китаї жіночі дерева навпаки вважаються кращими, тому що вони дають їстівні плоди.

Рослина досягає зрілості і починає плодоносити у 25 — 30 років, до того часу важко визначити її стать. Через це у Китаї гінкго називають «King Sun Shu» — «дід і онук», оскільки зібрати перші плоди з дерева, посадженого дідом, зможе лише його онук.

Гінкго примітне незвичайною стійкістю до патогенів та рослиноїдних тварин, яку забезпечують різноманітні хімічні сполуки.

Це дерево дуже перспективне для озеленення південних міст України. Воно чудово витримує умови промислової загазованості, невибагливе до ґрунтів, стійке проти грибкових та вірусних захворювань, майже не пошкоджується комахами. Це дерево довговічне. Окремі його екземпляри живуть 2000 років, зростаючи за цей час до 40 м заввишки при товщині стовбура до 1 м.

2009 року влада Києва, за словами радника мера І. Добруцького, планувала замінити гінкго дволопатевим усі гіркокаштани в місті[9]. Однак Хрещатик засадили іншими деревами — гіркокаштанами різних видів.

В Японії і Китаї насіння гінкго вважають делікатесом і розводять як плодове дерево.

Насіння гінкго під назвою «срібний мигдаль» чи «білі горішки» можна купити в магазинах Китаю і Японії. Смак насінин солодкуватий — щось середнє між печеною картоплею й каштаном. Їдять його підсмаженим, висушеним або печеним, використовують як приправу до страв з овочів, рису, грибів. Насіння гінкго містить тільки 3% жирів, багато білку, крохмалю й нікотинової кислоти. Воно вивозиться з Китаю в інші східні країни, де продається в спеціалізованих супермаркетах, магазинах і «зелених крамницях». Плоди гінкго використовують у східній медицині.

Його деревина м'яка, піддатлива, легко обробляється. Її використовують для створення дерев'яних скульптур і предметів для чайної церемонії. З деревини виготовляють також папір. Деревина гінкго стійка до вогню. Під час пожежі в 1923 р. у Токіо дерево гінкго вижило, у той час як інші дерева були знищені вогнем.

Гінкго використовують також для вирощування у формі «бонсай».

Перші згадування про лікувальні властивості листя гінкго зустрічаються в стародавніх рецептах традиційної китайської медицини, написаних за 2800 років до н. е.

Чай з листя рекомендували при кашлі, ядусі, для якнайшвидшого відновлення сил у період видужання. Сьогодні медикаменти, розроблені на основі листя гінкго, входять до багатьох засобів сучасної медицини. Препарати з гінкго відновлюють погіршені в результаті вікових змін пам'ять, слух, зір, мовні й рухові функції, усувають циркуляторну недостатність (включаючи атеросклеротичне й вікове походження), відновлюють еластичність і міцність судин, запобігають тромбозам мозкових і коронарних судин, сприяють нормалізації метаболізму тканин мозку, поліпшують живлення серцевого м'яза, допомагають зберегти цілісність і проникність клітинної стінки, запобігти приступам астми, мають заспокійливу й антиспазматичну дії.

Найбільші у світі плантації гінкго розташовані в Південній Каліфорнії. Щорічно понад 1,1 тис. т сухого листя експортується до Європи. Невеликі плантації гінкго є також у Франції. Переробляють листя і виготовляють екстракт у Німеччині, Швеції, Ірландії й Франції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Демидівський район

 

Урочище «Хрінники» — орнітологічний заказник місцевого значення в Україні. Розташований у межах Демидівський район Рівненська область, за 1,3 км на південь від села Хрінники.

Площа 1,3 га. Створений рішенням Рівненського облвиконкому № 343 від 22.11.1983 року (зі змінами рішенням Рівненського облвиконкому № 98 від 18.06.1991 року). Перебуває у віданні ДП «Млинівський лісгосп» (Дублянське л-во, кв. 53, вид. 10).

Заказник створений для збереження колоній сірих чапель, які тут мають численні гнізда на дубах-велетнях. Висота дубів 25—27 м. їхній вік близько 200 років. Територія заказника рівнинна. Це ділянка старого дубово-грабового лісу, де перший розріджений ярус утворює дуб звичайний. Крім дуба тут трапляються берест та граб. Усі ці деревні породи ростуть у вологій грабовій діброві із запасом деревостану 130 м³/га. У деревостані найстаріше дерево дуба звичайного має обхват стовбура 3,5 м. Другий, більш густий ярус деревостану, утворює граб з невеликою домішкою клена гостролистого. Із чагарників відмічені бузина чорна, зімкненість якої становить 0,2, рідше — бруслина бородавчаста. Поодиноко тут зростав аґрус відхилений, єдиний дикорослий вид аґрусу в Україні. Трав'яний ярус розріджений. Його формують типові неморальні види рослин, серед яких підмаренник запашний, медунка темна, копитняк європейський, фіалки дивна та Рейхенбаха, зірочник ланцетовидний, чина весняна, печіночниця звичайна. Поодиноко відмічені воронець колосистий, костриця велетенська та осока лісова. Є тут три види папоротей — безщитник жіночий, щитники чоловічий та шартський. На освітлених ділянках ростуть суниці лісові. Зрідка відмічене зростання сапрофітної лісової орхідеї — гніздівки звичайної (Червона книга України).

З птахів, окрім чаплі, в урочищі гніздяться шпак звичайний, вільшанка, синиця велика, повзик, вівчарі і жовтобровий, зяблик, сова сіра. На водосховищі, що неподалік, трапляються пірникоза велика, мартин звичайний та жовтоногий, крячки річковий та чорний, пастушок, лиска, курочка водяна, а також чепура велика, крижень, чирянка велика, широконіска, попелюх, які особливо чисельні міграційний період.

Так, останній раз, у травні 1989 року в нижньому б’єфі неподалік греблі водосховища було виявлено карстову воронку діаметром 25 м та глибиною 9 м, внаслідок чого було здійснено повне спрацювання водосховища до мертвого рівня. І лише в 1999 році після здійснених ремонтних робіт на водопідпірній греблі водосховище було наповнено водою.

Хрінницьке водосховище — найбільший штучно створений водний об’єкт і, з самого початку свого існування, один з основних рибопромислових об’єктів. В уловах нараховується близько 28 видів риб, які відносяться до 8 родин.

Хрінницькі грязі

На березі водосховища с. Хрінники багато відпочивальників, адже тут, у сосновому лісі, розташовані будівлі санаторію "Хрінники". Найголовніше в санаторії — це унікальний вид медичних послуг — грязелікування. Грязі Демидівського краю за своєю лікувальною та оздоровчою дією не мають аналогів в Україні. Поклади складаються зі слабкосульфідного прісноводного високозольного торфу із вкрапленням у ньому різновидів геоботанічного складу: осокового, очеретово-осокового та дерево-осокового. Покази для лікування грязями: захворювання органів дихання, травного каналу, хронічний пієлонефрит, хвороби опорного апарату. Санаторій оснащено сучасною медичною апаратурою, тут працюють професійні спеціалісти.

Цілюще джерело “Рейзя”

Усі жителі цієї місцевості знають урочище Рейзя, повз нього можна вийти до лісу. Тут завжди можна напитися холодної, цілющої води. Довгий час це джерело було лише згадкою для жителів навколишніх сіл.

Після "наполегливої" роботи меліораторів висохло кришталеве джерельце і заросло травою. Та коли взялися за цю справу жителі села — забриніло, заспівало джерело, втішаючи перехожих.

Є багато розповідей і легенд про нього. Одна із них розповідає про дивовижне зцілення молодої панни, яка напилася води з джерела і вилікувалася від довготривалого захворювання. З того часу пішла про джерело слава. Переказували люди: хто води цієї випив, той, якщо гарним був — ще кращим ставав; якщо сильним був — ставав ще сильнішим; хто ж хворим був — здоров'я тут здобував.

Люди спорудили біля джерела капличку, а єврейка Рейзя — корчму. Подорожні здалеку йшли, хотіли відпочити, підкріпитися. Отак вона і збагатилася біля цілющого джерела, а землі ці почали називати "Рейзя".

Дуб-велетень

У Хрінницькому урочищі, що неподалік села Хрінники Демидівського району, росте "Дуб-велетень'', якому, на думку науковців-природознавців, виповнилося вже понад… 550 років. Обшматований вітрами століть, загартований дощами, буревіями, злими блискавицями, стоїть він посеред лісу кремезним старцем.

Могутній стовбур дерева ближче до землі настільки широкий, що його можуть лише обхопити водночас четверо людей. Він нагадує гігантську колону. На території Демидівського району це єдина пам'ятка природи, яка пережила і бачила на своєму віку війни, різноманітні зміни кліматичних умов. Біля цього дуба, за переказами, відпочивав та радився зі своїми воїнами Богдан Хмельницький, ідучи на Берестецьку битву. Існують перекази, що зупинялись біля цього дуба Петро І, Катерина ІІ. Тут присипала земля дві могили козаків, які загинули в сутичці з татарами.Висота дуба — 25 метрів, а діаметр дерева на висоті 1,3 м від землі — аж 1 м 47 см.

Орнітологічний заказник “Хрінники”

Ось ще один дивовижний куточок природи, де восени і влітку можна відчути сильний рибний запах. Це орнітологічний заказник державного значення "Хрінники", де гніздується сіра чапля. Приліт відбувається у третій декаді березня. Чаплі гніздяться окремими парами або колоніями. Гнізда будують високо на деревах, їдять свіжу рибу. Сіра чапля дещо більша за гуску, попелясто-сірого кольору, з білими шиєю і животом. По боках шиї знаходяться чорні плями, лапи, шия і дзьоб — довгі, крила тупі й широкі. Під час польоту чапля втягує шию так, що голова з'єднується з тулубом. Вона має скрипучий пронизливий крик, який найчастіше чути під час польоту. Щоб упізнати сіру чаплю, потрібно звернути увагу на її розмір і колір. У хрінницькому лісі знаходиться єдина колонія сірих чапель в Україні.

 

 

 

 

 

 

 

Дубенський район

Олекса́ндрівка — урочище, зоологічна пам'ятка природи загальнодержавного значення в Україні. Розташована в межах Дубенського району Рівненської області, між селами Тараканів і Великі Сади.

Площа 13,0 га. Статус надано 1975 року. Перебуває у віданні ДП «Дубенський лісгосп» (Мирогощанське л-во, кв. 26, вид. 10).

Пам'ятка природи розташована на північно-східному схилі Повчанської височини. Верхня частина геологічного розрізу пагорба представлена лесоподібними суглинками.

Це ділянка віковічного дубового лісу природного походження розміщена у верхній частині південного схилу крутизною до 13° на сірих опідзолених ґрунтах. Основна порода — дуб звичайний віком до 190 років і заввишки до 28 м. Окремі екземпляри дуба мають вік 220–250 років. Домішок утворюють граб, липа серцелиста, осика, береза повисла. У підліску зростають ліщина, свидина, крушина. У трав'яному покриві — копитняк європейський, медунка темна та інші.

 

Багата орнітофауна — тут гніздяться чапля, дятел, сойка, соловейко, синиця, повзик тощо. Із безхребетних численні слимак виноградний, красуня блискуча, коник сірий лісовий, бронзівка золотиста, м'якотілка бура та інші.

 

Дубровицький район

Полі́ська дібро́ва — заповідне урочище (лісове) місцевого значення в Україні. Розташоване в межах Дубровицького району Рівненської області, неподалік від міста Дубровиця.

Площа 26 га. Статус надано згідно з рішенням Рівненського облвиконкому від 22.11.1983 року, № 343 (зміни згідно з рішенням облвиконкому від 18.06.1991 року, № 98). Перебуває у віданні ДП «Дубровицький лісгосп» (Дубровицьке лісництво, кв. 40, 28).

Статус надано з метою збереження рідкісного дубового насадження високого бонітету. У трав'яному покриві багато рідкісних видів рослин. Водиться чимало птахів, серед яких є види, занесені до Червоної книги України. Також виявлено рідкісні комахи: стрічкарка тополева та мінливець великий.

Зарічненський район

Вичівський заказник — ботанічний заказник загальнодержавного значення в Україні. Розташований у межах Зарічненського району Рівненської області, неподалік від села Вичівки.

Площа 2762 га, створений у 1981 році. Перебуває у віданні Зарічненського лісгоспзагу.

Охороняється рідкісне перехідне сфагнове болото зі цінними ягідниками журавлини, чорниці, брусниці. У рослинному покриві присутні також різного виду осоки, мохи, верес. Трапляється росичка проміжна, занесена до Червоної книги України. Деревна рослинність представлена низькопродуктивними сосново-березовими насадженнями з домішкою осоки, вільхи чорної.

Здолбунівський район

   

Дермансько-Острозький національний природний парк — природоохоронна територія, національний природний парк в Україні. Розташований на території Здолбунівського (частково) та Острозького районів Рівненської області.

Парк розташований у найвужчій, східній, частині Малого Полісся — Острозькій долині. Охоплює територію заплави річки Збитинка, що протікає між мальовничими пагорбами Мізоцького кряжу та Кременецькими горами. Парк розташований на перетині меж різних фізико-географічних областей. Тут вузька смуга поліських ландшафтів дна річкової долини оточена краєвидами, характерними для лісостепової зони в межах двох височин — Волинської та Подільської. Це, а також незначна кількість населених пунктів, зумовило багатство рослинного і тваринного світу парку. Флора парку налічує 377 видів рослин, а фауна хребетних тварин —189 видів. Тут зростають 47 видів рослин і трапляються 19 видів тварин, занесених до Червоної книги України.

Завдяки своєму розташуванню та розмаїттю ландшафтів Дермансько-Острозький національний природний парк є справжньою окрасою південної частини Рівненської області.

Мізоцький кряж — геологічний заказник місцевого значення в Україні, об'єкт природно-заповідного фонду Рівненської області. Розташований у межах Дубенського (1228 га), Здолбунівського (544 га) та Острозького (483 га) районів, на землях Дубенського держлісгоспу (Любомирське лісництво) та Острозького держлісгоспу (Мостівське лісництво).

Площа — 2255. Статус надано згідно з рішенням облвиконкому від 22.11.1983 року № 343 (зміни згідно з рішенням облвиконкому від 18.06.1991 року № 98 та рішеннями облради від 05.03.2004 року № 322, від 27.05.2005 року № 584 і від 25.09.2009 року № 1331).

Об'єкт скорочено на 272 га (квартали 128, 129, 130, 131) рішенням Рівненської обласної ради № 322 від 5 березня 2004 року «Про розширення та впорядкування мережі природно-заповідного фонду області». Зазначена причина скасування — «квартали не відповідають рельєфному та ландшафтному розміщеню», що не є законодавчо вмотивованою підставою.

У 2010 році заказник увійшов до складу Дермансько-Острозького національного природного парку.

Корецький район

  

Корчик — річка в Україні, в межах Шепетівського та Славутського районів Хмельницької області, Корецького району Рівненської області та Новоград-Волинського району Житомирської області. Ліва притока річки Случі (басейн Дніпра).

Довжина 82 км, площа басейну 1 455 км². Долина терасована, завширшки 2—4 км. Заплава подекуди заболочена. Ширина річища від 1—2 до 22 м, глибина до 1,7 м. Похил річки 0,9 м. Є ставки. Корчик бере початок на південь від села Романова. Тече переважно на північ (частково — на північний схід). Впадає до Случі біля північно-східної околиці села Устя.

Основні притоки:

Праві: Безіменна, Безіменна, Безіменна, Титиж, Кропивня .

Ліві: Жариха, Черниця, Богданівка, Дубниця, Кобилянка.

Над річкою розташоване місто Корець.

Рослиний світ Корецького району представлений такими видами рослин:

 

Сосна звичайна (Pinus silvestris L. ) – дерево з конусоподібною або пірамідною кроною. Кора внизу сіро-бура, ближче до вершини червоно-бура. Хвоїнки (2,5-7см, довжиною 1-1,5см шириною) по два в пучку, на вкорочених побігах, вони жорсткі, гладкі, темно-зелені. Рослина однодомна. Чоловічі шишки (3-7мм довжиною) сіро-жовті, яйцевидні, зрілі повислі, сіро-бурі, тусклі. Насіння буре або чорне. Запилюються в травні, світлолюбива рослина. Деревину використовують як будівельний матеріал. Відходи деревини застосовують в цеюлозно-паперовій і хімічній промисловості. З живого матеріалу отримують скипидар, каніфоль, дьоготь і вугілля.

Дуб звичайний (Quercus roburL. ) – дерево з сильно гілчастою шатровидною чи шарокомірамідальною кроною, товстим стволом і міцними гілками. Кора темно-сіра, у молодих гілках сіра чи червоно-бура, гладенька, гола. Листя (7-15см, іноді 30см), почергове, короткочерешкові, перисто-лопатеві. Квітки дрібні, одностатеві, рослина однодомна. Тичинкові квітки в повислах сережках, вони складаються з 6-8 радіального віночка і 6-10 тичинок. Маточкові квітки на довгих квітколожах з редукованим віночком, зібрані по 1-3 в пазуxах верхніх листочків. Маточка 1, з нижньою зав’яззю і червонуватим трилопатевим рильцем. Плід – довгий овальний жолудь рослина світло- і теплолюбива. Рослина лікарська, дубильна, декоративна і фітомеліоративна.

Вільха чорна, або клейка (Alnus glutinosa L. ) – дерево з темно-бурою тріщинуватою корою. Молоді гілки голі, клейкі, червонувато-бурі. Листя (4-10 см довжиною, 3-9 см шириною) почергове, з клиновидною основою, старі – майже голі, зверху темно-зелені, блискучі, знизу світлі, молоді – дуже клейкі. Квіти одностатеві, розвиваються до розпускання листя. Рослина однодомна. Тичинок 4, маточка 1, з нижньою зав’яззю, 2 стовбура і 2 рильця. Плід – плоский, червоно-бурий, яйцеподібний горішок. Цвіте IV-V. Лікарська, декоративна рослина, в медицині використовують кору і шишечки.

Береза повисла, або бородавчаста (Betula pendula Roth. ) – дерево з гладенькою білою корою. Крона ажурна. Молоді побіги голі, блискучі, покриті як і лится, смолистими бородавочками. Листя почергове (3,8 см довжиною, 2,5-5 см шириною). Квітки одностатеві, в сережках. Рослина однодомна. Квіти з 1-2 листковим віночком, прикриті червоно-бурим чашолистком. Тичинюк 2, маточка 1, з нижньою зав’яззю і 2 червоними нитковидними рильцями. Плід – горішок. Світолюбива рослина. Лікарська, декоративна, харчова, медоносна, кормова і ефіромасляна рослина

 Із неї отримують березовий сік, деревину використовують в меблевій промисловості, виготовляють паркет і фанеру.

Осика (Populus tremula L. ) – дерево з короткими, товстими гілками і тонкими, оголеними чи опушеними побігами. Крона округла, стовбур рівний, циліндричний, покритий сірою чи зеленувато-сірою корою. Листя (3-7 см довжиною) яйцевидні, знизу сизоваті. Черешки довгі, сплюснуті, оголені. Тичинкові сережки (7-15 см довжиною) пониклі; маточкові сережки (4-6 см довжиною) тонкі, менш яскраві. Тичинок 6-8, інколи 12. Коробочка темно-зелена, довгасто-конічна. Квітує ІІІ-V. Рослина морозостійка, світлолюбива, лікарська, декоративна, фітомеліоративна. З деревини виготовляють бочки, фанеру тощо.

Клен гостролистий (Acer platanoides) – високе струнке дерево, кора темно-сіра. Листя (5-15 см довжиною) 5-7 пальчасто-лопатеві, з серцеподібною основою, тонкі, оголені, з двох боків  зелені. Чашечка 5-роздільна. Віночок із оберненояйцевидних чашолистків. З деревини виготовляють музичні інструменти, сік та кору застосовують в медицині.

Горобина звичайна (Sorbus aucuparia L. ) – дерево, висотою 15 – 20 м, з гладенькою сірою корою. Листя (15 – 20 см довжиною) непарно перисті, з 9 – 15 довгувато-ланцетними листками, зверху зелені, знизу сизуваті. Віночок білий. Тичинок багато, маточка одна, з нижньою зав’яззю й з стовпчиками. Плід (8 – 12 мм діаметром) яскраво-червоний, ягодоподібний, гіркий. Квітує V –VII. Харчова, декоративна, медоносна, лікарська рослина.

Яблуня лісова (Malus sylvestris Mill. ) – дерево, висотою 10 – 15 м. Кора світла, молоді побіги голі і злегка опушені, часто закінчуються колючками. Листя овально-яйцевидні чи широко еліптичні, зверху голі, знизу по жилках ніби опушені. Квіти рожеві, інколи білі. Тичинок багато. Маточка 1, з нижньою зав’яззю і п’ятьма стовпчиками. Плід

округло-яйцевидний, жовто-зеленого кольору, інколи червонуватого. Квітує  IV-V. Харчова, медоносна, декоративна рослина.

Крушина ламка (Frangula alnus Mill. ) – кущ з гладенькою, майже чорною корою. Гілки тонкі, однолітні червоно-коричневі. Листя почергове, цілокраї, яйцевидні. Віночок подвійний, п’яти-членний. Пелюстки білі. Тичинок 5, маточка 1, з верхньою зав’яззю і 1 стовпчиком. Плід – кулеподібна, соковита кістянка. Лікарська, медоносна рослина. Використовують в фарбовій промисловості.

Ліщина звичайна (Corylus avellana L. ) – деревоподібний кущ, висотою 2 – 6 м. Листя почергове, широко оберненояйцевидні, нерівномірно зубцюваті, на коротких черенках. Квітки одностатеві, рослина однодомна. Тичинюк 4, маточка 1, з нижньою зав’яззю. Плоди – дерев’яні горішки з трубчастою надрізною обгорткою, зібрані від 1 до 5. Квітує ІІІ-IV. Харчова, ефіромасляна, медоносна, декоративна рослина.

Бруслина бородавчаста (Euonymus verrucosa Scop. ) – кущ, висотою 1 – 2 м. Листя супротивне, довгувато-ланцетне, голе, зверху темно- зелене, знизу світле, загострене, короткочеренкове. Квіти правильні, зібрані в пазухах листочків на довгих квітконіжках. Тичинок 4, маточка 1, з верхньою зав’яззю, 1 стовпчиком і 3-5-лопатевим рильцем. Плід – гладенька, рожева чи рожево-червона коробочка. Квітує V-VI. Лікарська, декоративна рослина.

Бузина чорна (Sambucus nigra L. ) – кущ, вистою 3 – 6 м

 Побіги сіро-зелені і м’якою білою серцевиною. Кора і листя з неприємним запахом. Листя (до 35 см довжиною) супротивні, непарно перисті, з 5-7 листочками. Листки яйцевидно-еліптичні, з двох сторін по жилках волосисті. Квіти правильні. Чашечка із 5 зубців. Віночок 5-членний, жовтувато-білий. Тичинок 5. Маточка 1, з напів-нижньою зав’яззю і 3 рильцями. Плід – кістянка з 3-5 кісточками. Квітує V-VI. Харчова, медоносна, лікарська, інсектицидна, декоративна рослина.   

Чорниця звичайна (Vaccinium myrtillus) – кущик висотою, 15-30 см із довгим повзучим кореневищем. Стебла прямостоячі, сильно гілчасті, з зеленувато-коричневою корою. Листя почергове, яйцевидне, з тупою вершинкою, з двох боків світло-зелені, знизу з сітчастими жилками. Квітки пониклі, на коротких квітконіжках. Тичинок 8 чи 10. Плід – ягода шароподібна, чорна з сизуватим нальотом. Квітує V-VI. Плоди дозрівають в липні. Медоносна, лікарська, харчова рослина.

 

 

 

Костопільський район

   

Базальтове (Янова Долина; (пол.) Janowa Dolina) — село в Костопільському районі Рівненської області (Україна) на березі р. Горинь.

Підпорядковане Головинській сільській раді.

Населення — 494 осіб.

У цій місцині з 1861 видобували базальт.

Раніше село називали Яновою Долиною. Сліди цього топоніму збереглися у назві Івано-Долинського родовища базальтів, на базі якого діють Івано-Долинський базальтовий кар'єр та геологічний заказник «Базальтові стовпи».

У 1930-х рр. у базальтових кар'єрах працювали тисячі робітників — мешканців навколишніх сіл.

1934 року Міністерство сільського господарства Другої Речі Посполитої виділило 107 га для будівництва робітничого селища в Яновій Долині. При його плануванні була використана, зокрема, ідея робітничих селищ (колоній), розроблена австрійським архітектором А.Лоосом у 1-й половині 1920-х років.

6 грудня 1935 року Костопільське повітове управління схвалило генеральний план забудови робітничого селища в Яновій Долині.

                                   

                                     

В основу планувальної схеми, яку почали реалізовувати 1936 року, було покладено регулярну прямокутну сітку вулиць, зорієнтованих до зовнішніх доріг, що вели до сіл Злазне, Головин, Підлужне. Для їх прокладання у лісі зробили просіки завширшки 100 м. Проїжджу частину та тротуари забруковували, уздовж них зводили 2-, 4- і 6-квартирні житлові будинки (кожен займав ділянку площею 600 м² і був споруджений із дерев'яних брусів на базальтових фундаментах із черепичними дахами червоного кольору). Селище було електрифіковане, мало водопровід і каналізацію. Більшість мешканців становили поляки.

Житлові вулиці не отримали назв, а позначались літерами: А, В, С, D. Лише основні артерії селища G (головна), К (kolejowa — залізнична), Z (замикаюча — з боку ріки Горинь) мали відповідні до свого розташування назви. Між вулицями-алеями були залишені 100-120-метрові смуги лісу для забезпечення комфортного проживання. Житлові вулиці перпендикулярно до Горині і до вулиць G і Z перетинала алея S (spacerowa — прогулянкова) — завширшки 100 м. Тут не передбачався рух транспорту, був виконаний благоустрій та озеленення декоративними кущами, поставлені лави.

Протягом 1936 р. зі 100 житлових будинків, передбачених генеральним планом, звели 20 і ще 20 перебували в процесі будівництва.

У центрі Янової Долини сформувався громадський центр — одноповерховий дерев'яний будинок (т. зв. «blok») у формі літери U. Тут містилися кінозал, глядацька зала, готельні номери та житлові кімнати для спеціалістів, їдальня, кіоски. Біля нього був розташований спортивний майданчик для легкої атлетики та футболу. Смуга зелені між майданчиком і кар'єром ізолювала селище від виробничої зони. В Яновій Долині також були сучасно обладнана школа, дитсадок, поліклініка, дирекція кар'єру, власна електростанція, поліцейський відділок, стадіон, торговельні ряди, житловий будинок директора (майже всі споруди — з дерева).

Неподалік від «блоку» на природному підвищенні було відведено ділянку під будівництво костелу. На його проект 1934 року був оголошений конкурс (костел мав вміщувати 1200 вірян, хор на 50 осіб і орган). На засідання конкурсної комісії (1937) подали 12 проектів, з яких до розгляду допустили 9. 1-у премію отримав проект архітектора Владислава Стахоня (Stachoń) з Луцька. У зв'язку з початком Другої світової війни (1939) будівництво храму було перерване, а тим часом сакральні функції виконувала дерев'яна каплиця Христа Збавителя.

Згідно з українськими джерелами, у ніч проти 22квітня 1943 відділи УПА здійснили наступ на добре укріплений німцями військово-господарський пункт у містечку Янова Долина. Як твердять деякі польські джерела, об'єктом нападу були поляки (як стверджують, загинули до 600 осіб), а німецький гарнізон (до 1000 осіб) залишався в казармах і не втручався в події. Внаслідок цих подій населений пункт було вщент спалено і вже ніколи не відроджено в тому вигляді, яким він був у 1936–1943 роках.

Млинівський район

Урочище «Хвороща» — урочище, ботанічна пам'ятка природи загальнодержавного значення в Україні. Розташована у Млинівському районі Рівненської області, неподалік від смт Млинова.

Площа 50 га. Створений 1975 року (перезатверджений 21 листопада 2011 року).

Охороняється мальовнича ділянка лісового масиву у заплаві та на терасі річки Ікви. У деревостані переважають вільха чорна, ясен, граб, липа, а також рідкісна для Полісся вільха сіра. У підліску дикий хміль.

 

Трав'янистий покрив складається з суниці лісової, медунки лікарської, квасениці, веснівки дволистої, конвалії травневої. Є коручка чемерникоподібна — вид, занесений до Червоної книги України.

Гора Смордва — заповідне урочище місцевого значення в Україні. Розташоване в межах Млинівського району Рівненської області, неподалік від села Смордва.

Площа 5 га. Статус надано згідно з рішенням обласної ради від 27.05.2005 року № 584. Перебуває у віданні Смордвівської сільської ради.

Статус надано з метою збереження природного комплексу на частково залісненому пагорбі в межах Повчанської височини. Місце зростання рідкісного виду — відкасника татарниколистого, занесеного до Червоної книги України.

Острожецький парк — парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення в Україні. Об'єкт природно-заповідного фонду Рівненської області.

Розташований у межах Млинівського району Рівненської області, в південній частині села Острожець.

Площа 16 га. Статус надано згідно з рішенням облвиконкому від 22.11.1983 № 343 (зміни згідно з рішенням облвиконкому від 18.06.1991 № 98). Перебуває у віданні Острожецької сільської ради.

Статус надано з метою збереження парку, заснованого в 1-й половині XIX ст. Збереглися вікові візновидні дерева, серед яких бук червоний.

 

 

 

 

Острозький район

Острозький парк — парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення в Україні. Об'єкт природно-заповідного фонду Рівненської області.

Розташований у межах центральної частини міста Острог Рівненської області, при вулиці Академічній.

Площа 6,6 га. Статус надано згідно з рішенням облвиконкому від 22.11.1983 № 343 (зміни згідно з рішенням облвиконкому від 18.06.1991 № 98). Перебуває у віданні Острозької міської ради.

Статус надано з метою збереження давнього парку, де зростає 180 видів кущів та дерев.

 

Радивилівський район

 

Рівненський район

 

 

Рокитнівський район

 

Сарненський район