"Голодомор мовою документів, свідчень, чисел…"

Тема: Голодомор мовою документів, свідчень, чисел…

Мета: ознайомити учнів з трагічним минулим нашого народу; вчити дітей бережно ставитися до історії своєї країни, розкривати її як білі, так і чорні сторінки; розвивати вміння аналізувати, виділяти головне, порівнювати, узагальнювати і систематизувати, формувати гнучкість, самостійність, критичність мислення; виховувати патріотів своєї держави.

Тип уроку.  Урок закріплення та застосування знань, умінь та навичок

Форма уроку. Урок-практичне заняття

Обладнання. На столі, застеленому скатертиною, вишитий рушник, хліб, сіль. Поруч кетяги червоної калини, гілочки зеленого барвінку. Букет квітів перев’язаний чорною стрічкою. Стакан з житом (пізніше поставиться свічка). «Голодомор очима дітей» - виставка учнівських малюнків.

Перебіг заняття

Учитель.  У непростій історії не тільки України, але й світу таких жахливих трагедій, як голодомор 1932-33 років, знайдеться небагато. На своєму історичному шляху український народ зазнав чимало трагічних випробувань, однак все, що випало на його долю у той нібито мирний час, затьмарило своєю жахливістю навіть воєнне лихоліття. Спланований голодомор та масові політичні репресії поставили під сумнів саме існування нації. Це – не перебільшення. Голодомор став національною катастрофою. Не сьогодні це сказано:

   Час народжувати і час помирати,

   Час руйнувати і час будувати,

   Час розкидати каміння і час збирати,

   Час мовчати і час говорити.

Прийшов час говорити після десятиліть мовчання.

Звучить сьома симфонія Баха, на її фоні учень виконує вірш Т. Г. Шевченка «Розрита могила».

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

Україна (учениця в українському одязі)   

Молилася, турбувалась,

День і ніч не спала,

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти,

Панувала і я колись

На широкім світі, -

Панувала…

Учениця.     Благословенний труд для щастя і добра.

Хліботворящий люд на берегах Дніпра.

Це ми, о Господи, твої плугатарі,

Орали, сіяли, молились на зорі.   

Учениця.     Ви чули: в нас 33 богатирі

Були, сучасники билин,

Добринь ровесники були.

А вік новий…з яких доріг привів нам 33-й рік?

Понад селом, як бурелом,

Пройшов великий перелом…

Учитель.  Багатовікова історія українського народу – це насамперед літопис життя і смерті народу-великомученика, доля якого була досить лиха. Історія народу – бездонна, невичерпна криниця духу мудрості, перемог і страждань. Кожен народ, якщо він народ, має власну історію. Глибоку і прозору, або замулену й прикидану. Але має. Яку створив. Нашу – намагались і замулити, і прикидати, але, на щастя, ці спроби провалювались. Бо ніколи, ні в які часи не переводились українці, які припавши вустами до своєї криниці історії, не відчували б могутності її життєдайності, цілющої живильності. Тепер, коли ми заходились будувати на своїй землі свою домівку – державу, без своєї кришталево чистої криниці не обійтись. Але з нашої історичної криниці, починаючи з самісінької поверхні, належить вичерпати багато солоної від горя та сліз води.

Сьогодні ми хочемо скликати живих, небезпам’ятних до тих сіл і хуторів, до тих криниць та спільних ям, куди скидали десятками й сотнями виснажені тіла наших рідних. І наслідками їх понад 7 мільйонів – єгипетські піраміди горя та мук на родючих чорноземах України.

Учень запалює свічку пам’яті.

Хоч пройшло стільки літ,

Я запалюю свічку скорботи.

Свічку смутку й печалі,

Свічку болю, жалю і страждань!

Учениця.     Хай палає свіча…Хай палає,

Поєднає нас вона в цей час.

Хай сьогодні спогади лунають.

Пам’ять чиста, світла і велична,

Пісня й слово хай єднає нас.

Учень.          Хай не згасає пам'ять про померлих,

Не згасне наша свічка воскова…

Хай пам’ятають люди це страхіття,

Про ці голодні і страшні літа…

Учениця.     То був страшний, навмисний голод.

Такого ще земля не знала

Мерцями всіялося поле,

Ні хрестика, ані могили

То був такий навмисний голод...

Учитель.  Історія голодомору – це насамперед історія людей, які опинились у безвихідному становищі, зазнали мук і страждань, втрачали здоров’я, розум, рідних і близьких, зрештою саме життя.

Не обминуло страшне лихоліття і нашу Варвинщину. Нині виявлено біля 2000 постраждалих від голодомору 1932-1933 рр., загинули – майже 1000 земляків, зібрано біля 200 свідчень очевидців того жахливого часу. Пошукова робота триває. Штучний голод пройшов і нашим селом Озеряни. Багато літ спливло за водою. З кожним роком меншає свідків тяжких подій. А вони – наша жива історія, наш хиткий місточок, що зв’язує всіх правдою минулих років.  Найболючішою для цих людей є згадка про страхіття голодомору. Безжальна коса голодомору скосила тоді чимало озерянчан. Стареньким страшно згадувати про трагедію. Осінь 1932 року великого лиха для Озерян не віщувала. Врожай був непоганий. Здали селяни державі запланований податок. Та раптом за першим податком оголосили другий, потім третій. Почав їздити по селу спеціальний продовольчий загін, який забрав у людей до зернини хліба, і висівки позабирали. І спалахнув тоді великий голод. А за ним прийшла і смерть. Під час голоду в Озерянах померло 485 чоловік.

Про людський вимір цих страждань дають повне уявлення свідчення очевидців – розповіді людей, які всупереч «запланованій смерті» вижили, і тепер, на схилі віку, погодилися поділитися зі своїми нащадками невтамованим десятиліттями болем. Головний мотив їхніх свідчень – знати й пам’ятати, щоб не повторилося лихо. Бо родючі чорноземи повинні родити хліб і до хліба, а не ставати могильним прихистком людині. Тож перегорнемо скорботні сторінки достовірної народної пам’яті.

Учні розповідають спогади очевидців голодомору в рідному селі Озеряни.

Із спогадів Марії Андріївни Скорини, 1914 р. н.

В 1932-1933 рр. був голод. Я все пам’ятаю, бо було мені вже 19 років. Зерно, те, що сіять, позабирали не тільки в колгоспі, а в людей і дома. Посівної весною 1932 р. майже не було, а якщо трохи і посіяли, то урожай зібрали як на диво, великий, але все забрали, кудись вивозили. По хатах ходили свої сільські партійці-активісти. В руках у них були залізні щупали, якими вони штрикали в усі закутки, шукаючи хліб. Не жаліли нікого і нічого. Невістка клала в колиску ворочечок із зерном дитині під спинку, то і те забирали з криком. Їсти було нічого. Все збіжжя звозили до сільської Ради. Наша велика родина вижила, дякуючи братові, який в Кухарку в їдальню возив з Червонозаводського продукти, дещо приховував і привозив нам. А ще, дякуючи тому, що мати закопала дві скрині із збіжжям, то ми тайком вибирали із скринь одяг, який там був та полотно і міняли все на їжу. А як міняти стало нічого та і брат помер той, що нас підтримував їжею з Кухарки, то ми чухрали липу, листя сушили, перетирали на муку, добавляли буряк гнилий, мерзлий (ходили до буртів) і пекли балабончики. А ще ходили по здохлятину, бо в колгоспі пропадали коні, варили і їли.  Влітку менший брат ловив у ставку жаб, знімав шкірку, потім жарили і їли. Отак і вижили.              

На кутку померло з голоду десь чоловік до 30. Одвозили людей-мерців на цвинтар конячками-доходяками, людей обмотували в рядна чи якесь ганчір’я і так ховали. На дворищі за Петріченко Анастасією проживала велика сім’я. Всі померли з голоду, залишилось дві сестри, то вони одягли останнє, що в них було – святкові сорочки і ледь дійшли до кладовища, полягали біля могил своїх батьків і померли в один день. На другий день ми вже почули, що їх хтось роздягнув, одяг забрав і м’ясо пообгризали, то ми з сестрою пішли та кістки з них зібрали і зарили біля могил їх батьків. Давно все було, але і сьогодні в мене перед очима неначе бачу по дорогах, по канавах лежачих пухлих людей, які так більше і не підводились – вмирали від голоду.

Із спогадів Ганни Василівни Кащенко, 1921 р. н.

Сім'я у бабусі була велика – мама, тато, бабуся, дідусь, два брати і сестра. Батько був сільським ковалем. Він ходив на роботу до останніх сил, поки у нього не почали пухнути ноги і руки, адже їсти не вистачало. Якщо десь і вдавалося купити муки, то мама пекла невеличкі булочки – кращі на продаж, щоб купити ще муки надалі, а гірші, з різними домішками, вони їли самі. Ділили кожну скибочку. Менший братик захворів від недоїдання і ледве не помер, але вчасно викликали лікаря і він дав йому укол з глюкозою. Його намагалися краще годувати. Батьки віддавали свій хліб дітям, а ми ділилися ще й із слабим братиком. Хліб для дітей був найбільшим скарбом в той важкий час. Як не було хліба, копали мерзлу картоплю і пекли з неї хліб, який не можна порівняти з справжнім хлібом, але голодній родині і гнила картопля – хліб. А також, бувало, йдеш вулицею села, а де-не-де вже лежать мертві, опухлі тіла знайомих або близьких колись тобі людей. Було дуже страшно... З приходом весни почали збирати щавель, різну травичку, яка мала солоденький або кислий смак. Влітку появились ягоди, почали збирати колосочки на полі, хоч це було заборонено. Мама пошила дітям маленькі торбинки, які ховали під одягом, щоб не помітили пшеницю сторожі. Ближче до осені, з першими грибочками, овочами стало трохи легше.

Із спогадів Павла Йосиповича Колісника, 1926 р. н.

Я тоді був дитиною. Відвідував так званий дитмайданчик. Разом з іншими проводив тут пів дня. Годували нас двічі, давали якусь ріденьку кашу і по склянці віянки. Ми приходили рано вранці, а розходились по домівках відразу ж після обіду. Діти, у яких померли батьки, додому не поверталися. Деякі з них уже й забули де чия хата. Після смерті батьків на дитмайданчик сиріт приводили сусіди. Такі діти решту доби проводили десь у бур’янах, їли тут лободу, а потім вкладалися там і на ночівлю. Немало їх і помирало у тій лободі. Няньки, коли приходили вранці на роботу, то шукали по бур’янах їх бездиханні тіла, зносили у клуню. Одного разу я заглянув туди і побачив велику кількість трупів. Доки доходив додому, також не раз бачив прямо на дорозі померлих. З часом я дуже ослаб і вже не міг ходити. Врятуватися нам вдалося, думаю, тому, що батько на якусь мішковину виміняв склянку меду. Хоч його і вистачало лише аби губи змастити, але вижили.

Із спогадів Ганни Никифорівни Прудиус, 1927 р. н.

Дуже важко переносили голод дорослі, бо все віддавали дітям. Щоб хоч трохи в тілі підтримати іскру життя: варили юшку зі щавлю, трави, їли листя липи, бруньки і молоді пагони з інших дерев, гречану полову. Чим ми тільки не заміняли хліб. Весною збирали на полях гнилу картоплю, товкли і пекли щось подібне до оладок. Сушили листя липи, потім ті, у кого залишалася корова, намочували його в молоці і пекли лип’яники. Але у багатьох сімей забрали і корівок. Таким довелося найважче. Особливо страшними були перші місяці 33-го. Люди вмирали прямо на ходу. Бувало, що на кладовищі викопували яму, щоб похоронити померлого, та доки привозили його, могила уже виявлялася заповненою. Лютий голод замучив у неї на очах її сусідів. Були і випадки людоїдства.

Із спогадів Меланії Іванівни Борсук, 1917 р. н.

Причини голоду в тому, що ходили по хатах і забирали останнє, шукали скрізь, познаходили практично все, навіть те, що було закопане під свинями. Сиджу на мішку, де, може, пуд борошна, а він зганяє, щоб забрать, я плачу, хапаю його за ногу. Хлібозаготівлі проходили так: залізними палками довбали землю і силою забирали і борошно, і все, що хотіли.

У кожної людини є своє щастя: у нас отелилася корова. Липові листочки варили з молоком і їли. Найтяжчим періодом була зима. Від голоду опухли майже всі люди. Пам’ятаю, біля воріт стоїть на колінах старий дід, просить їсти. Ми його покликали, нагодували, чим могли. Ще один прийшов, багато з’їв і помер. У селі вимерло багато народу, мало людей вижило. Нас у сім’ї було четверо: мама і три сестри – дві старші 21 і 24 років і я, п’ятнадцятилітня. Батько наш був на війні, а коли повернувся, то помер у 1919 р. від тифу. Крім корови, нас від смерті врятувало те, що ми закопали у сараї трохи крупи, і її не знайшли. Але їли все: траву, макуху, відходи. У людей трохи заробляли: нам дозволяли брати з собою лушпайки від картоплі. Ходили навіть жебракувати до сусідніх сіл. Але допомагали й іншим: коли в одній родині всі померли, крім дитини, то ми її забрали до себе. Люди старалися рятувати не лише себе, а й інших.

Із спогадів Ганни Денисівни Гайдук, 1926 р. н.

Вродило у 1932 році на полях і городах не гірше, ніж у попередні роки. Сельчани доладовували урожай і гадки не мали, яке горе на них чатує. Щоб прискорити колективізацію, пішли по дворах душогуби, віднімаючи у людей усе, що ті надбали. Дехто намагався сховати зерно у хліві під помостом, де стояла корова, але знаходили і там. Бували випадки, коли торбинку із збіжжям намагалися заховати у дитячій колисці, але й звідти його забирали.

Тоді гинуло багато коней. І нещасні голодуючі варили їх м'ясо. Ходили по хуторах і міняли хустки, сорочки, іншу одежину на продукти. За щастя було, коли вдавалося виміняти двоє відер картоплі. Люди пухли, падали прямо на дорозі. Вмирали цілими родинами. Так, у сім’ї Галушки не стало п’ять чоловік, П. Шителя – трьох.

Учитель. Послухавши розповіді очевидців голодомору, ви зрозуміли, що то були дуже тяжкі роки для нашого села, для нашого народу. Ми не зможемо повернути той час назад, вернути людей, що загинули, але ми завжди будемо пам’ятати їх, їхнє гірке та трагічне життя. Дуже багато людей з нашого села померло, і тому ми повинні вшановувати їхню пам'ять і ніколи їх не забувати, переказувати про них з покоління в покоління.

Хвилина мовчання

Минають роки, минуть століття…  Та зболена пам'ять про заморених голодом, розстріляних, закатованих житиме вічно. Вона – нагадування минулого і пересторога майбутньому. Озиратися у минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. Отож озиратися треба, щоб зрозуміти.

Голод 1932-1933 років справедливо назвали безкровною війною. Справді, це була нерівна війна проти всього народу, такого працьовитого, мирного і цілком безвинного.

Хай же пам’ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, додасть нам сили та волі, мудрості й наснаги для зміцнення власної держави на власній землі, розвитку демократії, вільного життя кожної людини.

Сільський пам’ятний знак завжди нагадує про те, що слід, мов святиню, берегти пам'ять про невинно убієнних, аби наша історія такого більше не допустила.

Джерела інформації:

1. Євгенія Зима. Прости нас, роде замордований // «Слово Варвинщини» (газета). – 2007. - № 92. – С. 1-2.

2. Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Чернігівська область /Український інститут національної пам'яті, Чернігівська обласна державна адміністрація, Чернігівська обласна рада; Редколегія: В.М. Хоменко (голова редколегії) та ін. - Чернігів: Деснянська правда, 2008. –  С. 127.

3. Спогади очевидців голодомору 1932-1933 рр. – жителів села Озеряни Варвинського району Чернігівської області, записані учнями Озерянського ЗЗСО І-ІІІ ступенів.