"Голокост на Волині: жертви та пам'ять".

Голокост на Волині: жертви та пам'ять.

                                                         Зміст

Вступ

1. Тавровані презирством.

2. Волинь – криваве поле війни.

3. Місця памяті та скорботи.

                                                                 Не всі жертви нацизму були євреями,

                                                                 Але всі євреї були жертвами нацизму.

                                                                                Елі Візер – лауреат Нобелівської премії

     Євреї – один із великих етносів, які з давніх часів живуть на території сучасної України. З часом розселилися по багатьох містах та містечках, а на Правобережній Україні склали переважну частину міських та містечкових жителів.

     Перші писемні свідчення про євреїв на Волині з’явилися в XIII столітті. Вже у середні віки був покладений початок формуванню єврейських громад, які невдовзі стали багато численними в містах Володимирі-Волинському, Луцьку, Ковелі, Камені-Каширському, Любомлі, Горохові, в селищах Ратне, Турійськ, Торчин, а в містечках Несухоїже, Софіївка, Дружкопіль, Мельниця вони нараховували 80-90% від їх жителів.

    В усі часи євреї зберігали свою національну самобутність, жили відокремлено, маючи відмінні від основних етносів, що жили на Волині, - українців та поляків – мову, релігію, культуру, звичаї, уклад та спосіб життя. Ця відокремленість посилювалася та утримувалася внаслідок тієї політики, яку проводили і царська Росія, і Річ Посполита. Вона полягала в обмеженні свободи, території розселення, перепон у функціонуванні їх культури, релігії, політичної діяльності.

     Протягом усієї історії євреї потерпали від гноблення та приниження, від антисемітських проявів як влад, так і православного та католицького населення. Але незважаючи ні на що, євреї завжди займали своє помітне місце в суспільстві. Вони широко розгорнули розвиток різних ремесел та виробництва, займалися підприємництвом, торгівлею, посередництвом, були власниками багатьох підприємств – тартаків, цегелень, друкарень, млинів, були власниками будинків. Помітний слід представники єврейського народу залишили як інженери, лікарі, фармацевти, вчителі.

      Для задоволення своїх національних, культурних та релігійних потреб на Волині були створенні органи внутрішнього самоуправління євреїв – повітові. Міські та гмінні управління, побутові синагоги і молитовні будинки, діяли школи як загальноосвітні, так і релігійні. Наприклад в 1933 році на Волині нараховувалося 35 єврейських гмінних управлінь. До 1939 році діяли три приватні єврейські гімназії, 11 вчительських курсів, 48 шкіл. Євреї займали помітне місце в громадському та політичному житті міжвоєнної Польщі. Вони утворили свої політичні партії, громадські організації, професійні спілки, молодіжні та спортивні об’єднання.

      22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Розпочалася довга та жорстока війна з фашизмом, яка докорінно вплинула на все життя країни і особливо позначилося на єврейській громаді. З приходом Гітлера до влади в Німеччині запанувала нацистська ідеологія, в основі якої була закладена ідея очищення «життєвого простору» для розповсюдження на ньому влади і німецької нації. Оскільки вони визначили її як «вищу» расу, якій передбачалось панування над іншими націями, підпорядкування і поневолення інших народів. Ця мета не приховувалася. З метою здійснення цього завдання, згідно з підготовленим генеральним планом «Ост», передбачалось висилити до Сибіру 80-85% поляків, 75% білорусів, 65% українців. А щоб втілити у життя названі цифри, Гітлер А. заявив: «Нам доведеться розвинути техніку знищення населення … знищення цілих расових одиниць». Фашисти багато зробили для втілення в життя нацистських теорій безпосередньо в середині Німеччини, прийнявши дискримінаційні закони, спрямовані на ізоляцію, обмеження, а потім і повну ліквідацію расових одиниць, про які говорив А. Гітлер. До таких він, в першу чергу відніс євреїв. Для «остаточного вирішення єврейського питання» була прийнята низька антисемітських законів, прокотилася хвиля єврейських погромів, євреїв позбавляли власності, громадянських прав, десятками тисяч зігнали в спеціально утворені табори.

     Тавровані презирством.

     Напад фашистської Німеччини на Радянський Союз став трагедією для всіх народів країни, але найбільше горя приніс євреям. Геноцид по відношенню до них фашисти почали здійснювати з перших кроків перебування на окупованій радянській землі.

    Першими жертвами їхнього терору стали бійці Червоної Армії, які потрапили в оточення або опинилися в полоні, комуністи, радянсько-партизанський актив та євреї. З цією метою поряд із фашистською окупаційною адміністрацією, станицями української допоміжної поліції, гестапо та підрозділами СС були створені спеціальні ейнзацгрупи, головним завданням яких було очищення захоплених територій від небажаного елемента.

      Невдовзі більшість, червоноармійців, котрі опинилися в оточені, були виловлені та відправленні у концтабори, комуністи, радянсько-партійний актив, яким не вдалося сховатися, були розстріляні, і фашисти зосередилися на підготовці до масового знищення єврейського населення.

     Повною мірою це відбулося і на Волині. Життя євреїв відразу ж було суворо регламентоване спеціальною директивою фашистського керівництва від 13 серпня 1941 року. І окупаційні адміністрації почали впроваджувати її в життя.

     1 вересня 1941 року наказали всім євреям постійно носити на верхньому одязі жовті шестикутні зірки як спереду, так і на спині. Більше того, вона деталізувала своє розпорядження. Наприклад, якщо лікар – єврей чи інший медичний працівник працює в халаті, то жовта зірка обов’язково  повинна бути і на халаті, тому що «в лікарнях пацієнт повинен знати, що його лікує жид».

     Євреї були позбавлені  всіх прав. Вони не могли ходити по тротуарах, вулицями, їздити в громадському транспорті, відвідувати школи, бібліотеки, музеї, здійснювати покупку на ринках тільки до 10-ї години ранку. Ремісники на вікнах своїх робочих приміщень обов’язково повинні були вивішувати табличку з написом: «Єврейське підприємство». У виданому в грудні 1941 року розпорядженні «Про розподіл товарів у роздрібній торгівлі» на одну людину по картках видавалося по 2 кг. хліба і по 200 гр. м’яса на тиждень. Євреям же видавалося половина вказаного.

     Євреїв масово звільняли з роботи, їх місця займали поляки та українці. Якщо єврей і залишався працювати, керівники міських та районних управ  вимагали від нього підписку, в якій він зобов’язувався працювати безплатно або за певну частину зарплати.

     Влада усіляко заважала переходу євреїв з іудейської віри до православ’я, уніатства чи католицизму. В державному архіві Волині зберігається чимало заяв від євреїв, в яких викладені прохання видати їм документи про прийняття християнської віри і дозволити жити на своїх місцях. Але всім їм було відмовлено. Євреїв обкладали, як звірів на полюванні. Навколо них створювалася атмосфера ненависті, неприязні та презирства. По відношенню до них дозволялися будь-які дії аж до вбивства. Ім’я єврей демобілізувалося. Все ще відбувалося на фоні розпалювання антисемітської кампанії, яка спрямовувалася гітлерівським керівництвом і здійснювалася повсюди окупаційною адміністрацією.

      До часу нападу на Радянський Союз у фашистській Німеччині її ідеологами були вироблені та апробовані всі необхідні пропагандистські кліше, за якими єврейство ототожнювалося з комунізмом, а існування Радянської держави розглядалось як спроба встановлення світового комуністичного панування. А щоб протидіяти цьому, потрібно комунізм знищити. Тому знищення євреїв, за їх розумінням, не було злочином, а навпаки, було доблестю.

     У пресі, що виходила на окупованій Україні, друкувалися заклики до повного знищення євреїв, зокрема, такі заклики розміщувалися і на сторінках газет, які видавалися на Волині «Український голос», «Наші вісті», «Ковельські вісті». Ось такі окремі заголовки статей: «Жиди – бацили розкладу», «Жиди – найбільший ворог людства».

     Волинь – криваве поле війни.

     Головною силою, яка здійснювала перенесення на Україну методів  екстермінації, була українська допоміжна поліція, створена зусиллями оунівців. За підрахунками відомого історика В. Масловського, тільки на Галичині вона нараховувала двадцять тисяч чоловік. З перших днів окупації саме вона розпочала винищення євреїв. Атмосфера ненависті до них, створена фашистськими ідеологами та ідеологами українського націоналізму, на окупованій території України практично не залишала шансів на життя жодному єврею. Ще до приходу в міста і селища фашистів та ейнзацгруп націоналісти  утворили загони поліції, які й здійснювали перші єврейські погроми.

     27 липня 1941 року газета «Львівські вісті» написала, що утворена допоміжна поліція – це повноправний поліцейський відділ німецької поліції … «вона є надзвичайно компетентною у від­ношенні до українського, польського та єврейського населення».

Дійсно, щодо компетенції, то поліція була занадто компетентною. Вона, складаючись із місцевих націоналістів, чудово знала людей, мі­сцевість. Саме вона займалася виявленням «небажаного елемента» серед населення, саме вона здійснювала каральні акції і репресії сто­совно євреїв.

Цього не можуть відкидати навіть представники української діа­спори. Зокрема, відомий історик із Канади Субтельний Орест у своїй праці «Україна. Історія» відзначив, що для більшої частини євреїв України, які опинилися в окупації, фашисти та оунівці створили 50 гетто та 150 концтаборів. За декілька місяців об’єднані сили німець­ких і українських нацистів знищили 750 тисяч українських євреїв.

У 21 томі «Літопису УПА» наводиться текст «Звіту керівника по­ліції та служби безпеки» від 6 липня 1941 року. Наприкінці цього зві­ту висловлена висока оцінка проробленій роботі: «Вермахт задоволе­ний міцним ударом по євреях».

Особливо відзначилася українська допоміжна поліція при ство­ренні гетто, цих своєрідних резервацій, в які зганялися і утримувалися євреї. Поліцаї, подібно середньовічним людоловам, гасали по вулицях міст, по закутках та горищах, по лісах та чагарниках, щоб якнайбільше виявити євреїв і розмістити їх в гетто.

Гетто створювалися в містах та інших населених пунктах, в яких проживала велика кількість єврейського населення. Території їх обго­роджувалися колючим дротом. Із зовнішньої сторони за гетто спосте­рігала поліція, а в середині його діяли створені фашистами з самих євреїв органи управління — юденрати та юденполіція, або, як її нази­вали, жовта поліція.

Життя в гетто регламентувалося окупаційною владою, розпоря­дження якої були для в’язнів-євреїв, обов’язковими. Постійно з них комплектувалися окремі робочі команди, які під охороною виводили­ся на різні роботи за межі гетто. З євреїв, спеціалістів потрібних оку­пантам професій, інколи комплектувалися робочі табори, також за межами гетто. В більшості випадків ці робочі табори проіснували до­вше, ніж гетто і ті, хто в них знаходилися, знищувалися після того, як вони закінчували визначену роботу.

     Були створені гетто також в таких, по суті, єврейських штегеле (містечках), в яких, в основному, жили євреї — Несухоїже, Мельниця, Софіївка, Дружкопіль. Це саме відбувалося і в сусідніх областях.      Зігнавши євреїв в гетто, відгородивши його від світу, фашисти забороняли їм без супроводу з’являтися за його межами. Комісар Лу­цької округи видав розпорядження, яке було розвішене по всіх вули­цях міста: «Виходити жидам на вулиці поза дільниці, яка за­селена жидами, найсуворіше заборонено. Винятки: жидам з посвідка­ми, на звороті яких мається відповідна пам’ятка, вільно проходити бічними вулицями (виділено мною — В. Н.) в час від 6.30-8.30 год.; 12.00-14.00 год.; 17.00-18.30 год. Проходити головними вулицями вільно тільки до найближче розміщеної бічної вулиці. Впровадження жидівським робі­тничим колонам вільно проходити вулицями в указаний вище спосіб протягом цілого дня поза годинами загально забороненими. Зупиня­тися заборонено (підкреслено мною — В. Н.). Жиди, які порушать це розпорядження, будуть покарані смертю. Луцьк, 13 грудня 1941 р. Комісар округи Ліндер».

  Це поза межами гетто. А становище в самому гетто було відчай­душним. Постійне приниження, терор, невпевненість у завтрашньому дні, очікування смерті посилювались постійним та виснажливим го­лодом, холодом, або, навпаки, спекою та задухою в літній час, антисанітарією, відсутністю якісної води, використанням в’язнів гетто на важких роботах — це лише короткий список того, що зносили євреї. Кожен день в гетто помирало чимало людей. Часто їх трупи багато днів не хоронилися.

Особливо важким було становище дітей. Не отримуючи необхід­ної їжі, багато з них ставали рахітними. Коли батьки помирали або їх вбивали фашисти та поліція, маленькі діти залишалися беззахисними. Один з таких, який вижив, розповідав: «Разом із своїм братом Іоною ми пробиралися в села, в селянські гос­подарства і час від часу приносили трошки їжі. Багато з дітей, подіб­них нам, були схоплені і вбиті поліцією» .

Наказ про остаточне вирішення «єврейського питання» окупанти отримали влітку 1942 року. З цього часу почали здійснюватися акції по ліквідації гетто.

Перша акція масового розстрілу на Волині відбулася в старовин­ному містечку Олика Ківерцівського району. 28 липня колони євреїв під супроводом поліції потягнулися до урочища Кемпа, де їх чекали заздалегідь викопані самими ж євреями великі рови і розстрільна команда. Таким же чином, з властивою німцям педантичністю та поряд­ком здійснювалися розстріли і в інших населених пунктах Волині.

Під час ліквідації гетто особливу запопадливість ви­явила поліція на чолі з Ковальчуком С., який після війни втік за кор­дон. У статті Бондарчука А. «Злочинець живе в Філадельфії» в газеті «Правда України» від 18 березня 1986 року пишеться: «Порядок в гет­то забезпечували поліцаї-оунівці. Вони забирали у людей коштовнос­ті, били і вбивали за власним бажанням ні в чому невинних дітей...   Колону завдовжки з півкілометра відконвоювали до ям. По дорозі поліцаї били людей. Гітлерівці їхали на велосипедах позаду. Людей примушували роздягатися наголо і розстрілювали. Це тривало 5-6 го­дин. Потім поліцаї ділили речі розстріляних... Після страти поліцай отримував частину майна — одяг, білизну, посуд. Потім ці речі вони вимінювали на самогон...

Ковальчук з іншими поліцаями конвоював їх (євреїв) до місця ро­зправи, по-звірячому бив їх, розстріляв двох чоловік, а на місці злочи­ну заганяв людей до ями і власноручно вбивав».

Влітку-восени цього ж року були повністю ліквідовані єврейські штегеле в Несухоїже, Софіївці, Мельниці, Дружкополі, а також роз­стріляні великі групи євреїв у селах і селищах Троянівка, Старий Чорторийськ, Хотешів, Кримне, Нова Вижівка, Озеряни, Купичів, Тур, Млинове, Тростянець, Лаврів, Воротнів, Голоби, Озютичі, Кисилин, Несвіч тощо.

Завершивши ліквідацію гетто, фашисти та їх посібники — украї­нська допоміжна поліція — продовжували займатися «зачисткою». Були ліквідовані всі робочі табори.

Виховані і вигодувані фашистами, українські поліцаї після лікві­дації гетто розгорнули справжнє полювання за тими євреями, котрим пощастило втекти з гетто або врятуватися при допомозі місцевого на­селення — українців, поляків, чехів — і переховатися в лісах, на хуто­рах, в польських колоніях та осадах, в створених радянськими парти­занськими загонами цивільних таборах.

Наприкінці 1943 року командуючий УПА генерал-хорунжий Шухевич Роман, якому сьогоднішні влади ставлять пам’ятники і про яко­го знімають кінофільми, видав наказ Савуру Климу, одному з керівни­ків УПА: «Притримуватися інструкції... жидів, які вештаються лісами і намагаються врятуватись від смерті, ліквідувати пострілом в голову і об'явити що це зробили німці». Він розу­мів, що прийде час відповідати за свої злочини і підступно намагався перекласти власну вину на своїх хазяїв.

Дещо пізніше той же Р. Шухевич видав спеціальний наказ: «До жидів ставитися так, як до поляків і циган, знищувати нещадно і ніко­го не шкодувати... Берегти лікарів, фармацевтів, хіміків, медсестер, утримувати їх під охороною в польових шпиталях і слідкувати за їх руками... Після закінчення роботи без оголошення ліквідувати» .

На початку вересня 1943 року колишній поліцай, оунівець Зелен­чук — «Бояр», який після переходу поліції в ліси став кущовим прові­дником ОУН, разом з іншими бандерівцями виявив схрон, де перехо­вувався Блюм Аарон та два його брати. Всі вони були безжалісно вби­ті . Вояки УПА Хомик В. та Миронюк Ф. восени 1943 року неда­леко від села Забужжя Любомльського району затримали 12 євреїв, які переправилися через Західний Буг із території Польщі. Всі вони були знищені викликаною для цього боївкою СБ . 15 липня 1943 року оунівці замордували в селі Велицьк Ковельського району декількох поляків і єврейську родину, яку вони переховували .

В січні 1944 року напередодні визволення Луцька від німецько- фашистських загарбників, мельниківський легіон, створений на Воли­ні, яким командував колишній петлюрівський полковник Герасименко Володимир — «Тур», виявив в лісі під селом Підгайці Луцького райо­ну понад 70 євреїв. Усі вони були розстріляні .

Зовсім безпідставним є твердження про те, що євреї без нарікань і байдуже чекали своєї смерті, приречено чекали кінця своїх мук. Але умови, які створили окупанти, загроза смерті за їх переховування ро­били майже неможливою підтримку їх з боку українського та польсь­кого населення. Хоча треба відзначити, що навіть в цих умовах чима­ло волинян, ризикуючи життям своїм і своєї сім’ї, все ж таки перехо­вували євреїв від неминучої загибелі. Це можуть підтвердити сотні євреїв, які живуть в Ізраїлі, США, Аргентині, Австралії, такі як: Принценталь (Приталь) Давид, Розенблат Фаня, Боймель Шмуль, Соня Теслер, Бейч Циля, Ройтер Рувім, Рог Лія та багато інших, котрі знай­шли в сім’ях волинян притулок, їжу і вижили завдяки цьому.

     Їх рятівники не чекали ні нагород, ні подяк. Євреї завжди будуть пам’ятати тих людей, які допомагали їм в важкі роки терору. І таких людей на Волині було багато .

Сотні євреїв втекли з гетто, особливо з камінь-каширського та маневицького, і при першій же можливості стали на шлях партизансь­кої боротьби, щоб помститися за смерть рідних та близьких, за свою землю. Ними були створені бойові групи і цивільні табори, в яких зо­середилися жінки та діти. Були встановлені зв’язки із антифашистсь­ким підпіллям та партизанськими загонами. Невдовзі бойові групи влилися у партизанські загони.

Фашисти розуміли, що виявленні при визволенні Червоною Ар­мією окупованих територій місця масового знищення стануть відомі світовій громадськості. Вони вжили термінових заходів, щоб прихова­ти сліди своїх злочинів. З серпня 1943 року гітлерівським керівницт­вом була розіслана директива ІУІА — № 35 (43 СС) командиром під­розділів жандармерії, в якій вимагалось: «Терміново повідомити про місця знаходження і кількість могил (загальних), особливо репресова­них». Мета полягала в тому, щоб розкопати їх та спалити трупи.

Серед документів, захоплених в Рівному, у будинку, де розміщу­валося гестапо, було знайдено донесення про виконання цієї директи­ви з переліком майже 200 населених пунктів, де були зареєстровані такі поховання. Серед них декілька і у Волинській області .

З великої довоєнної єврейської громади на Волині після звіль­нення області від німців у живих залишилося дуже мало її представ­ників. Це ті, хто зміг евакуюватися або служив у Червоній Армії, хто був у партизанських загонах та створених ними цивільних таборах, і ті, кого переховували жителі Волині. Більшість з них не змогли зали­шатись на землі, в якій лежать їх рідні та близькі. Багато виїхало за межі і оселилося в США, Ізраїлі, Аргентині, Австралії, по всьому сві­ту. По суті це було ліквідацією багатовікової єврейської громади. А ті, хто розсіявся, як зерна по світу, зберегли в душі біль та скорботу за загиблими.

Місця пам'яті та скорботи.

Відразу ж після визволення області на місцях масового знищення населення, в тому числі і масового розстрілу євреїв, працювала Над­звичайна комісія по встановленню збитків, нанесених німецько-фашистськими окупантами. По кожному факту злодіянь були складені акти, встановлені тимчасові пам’ятники.

Від'їзд з області тих, хто вижив, байдужість населення та місце­вих влад, а в ряді випадків і прояви вандалізму призвели до того, що з часом місця масового розстрілу залишилися без догляду та уваги. Тимчасові пам’ятники зруйнувались, насипи розрівнялись, а на окре­мих із захоронень, на жаль, відбулися господарські роботи, спорудже­ні різні будови.

Проте, пам’ять про геноцид євреїв не зникла. Історики та дослід­ники працювали в архівах і вишукували документи, які б свідчили про ті жахливі події. А пам’ять про загиблих у роки Вели­кої Вітчизняної війни від безглуздої та злочинної расової нетерпимос­ті, світла пам’ять про тих, хто став жертвами кривавого геноциду, завжди повинна жити в серцях нинішнього і майбутніх поколінь.

Хто не пам’ятає минулого, приречений на його повторення. А цьому треба запобігти.

МІСЦЯ ПАМ’ЯТІ ТА СКОРБОТИ

Місця масового знищення євреїв німецько- фашистськими загарбниками в 1941-1943 рр.

-          пам ятники на місцях знищення

-                   місця поховань, де не встановлені пам'ятники

с. Мельниця

На західній окраїні села, при в’їзді в напрямі смт. Голоби, біля закинутого піщаного кар’єру в серпні 1942 року фашисти з особистою участю великого загону поліції розстріляли євреїв, які складали пере­важну більшість жителів Мельниці та ряду навколишніх сіл.

У 1990 році на місці розстрілу був установлений пам’ятник із ла­брадориту, на лицьовому боці якого вибитий текст українською мо­вою: «На цьому місці в 1942 році були знищені фашистами 1200 ра­дянських громадян».