Гуманна педагогіка у процесі особистісного розвитку дитини

На засідання творчої групи

з гуманної педагогіки

Гуманна педагогіка у процесі особистісного розвитку дитини

В умовах становлення сучасної школи шлях до демократичної, цивілізованої держави обумовлений не стільки економічними та політичними пріоритетами, скільки формуванням соціально-комунікативної активності, загальним рівнем розвитку кожної особистості, її свідомості й самосвідомості та їх реалізаціями творчого потенціалу. І завдання кожного учителя допомогти кожному маленькому школяру навчитися жити в цьому великому і такому неосяжному світі…

І звичайно особистісний розвиток дитини та набуті у попередні роки властивості психічного розвитку створюють внутрішні передумови для зміни його становища в школі, в сім'ї, в суспільстві.

Всі теорії розвитку особистості можна поділити на три групи згідно поєднання факторів розвитку: Представники біологічного напрямку рахують, що людина народжується з набором відповідних моральних та етичних якостей, таких як:доброта, злість, чесність, брехливість, порядність, агресивність, жорстокість та інші. Представниками цієї течії є: М. Монтессорі, К. Лоренц, Е. Фромм; представники соціологічного напрямку вважають, що вирішальним фактором у розвитку і формуванні особистості є середовище, а головним — вплив сім'ї. До них належали: Ж. -Ж. Руссо, К. -А. Гельвецій та інші; представники теорії конвергенції дотримуються думки, що психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення та інші) мають біологічну природу, а спрямованість інтереси, здібності формуються під впливом середовища. До них відносяться Д. Шаттлеворт, Піаже та інші. Залежно від поглядів на роль спадковості чи середовища в розвитку особистості представники цих педагогічних теорій відводять різну роль вихованню: від визнання його повного безсилля до активного втручання в поведінку особистості. Правильним вірогідно є те, що особистість треба виховувати з врахуванням біологічних факторів і впливу соціального середовища.

Нема єдиної теорії, яка б містила всі аспекти психології розвитку.

Численні концепції та теорії початкової освіти послідовно пронизують три основні тези. По-перше, існування етики соціальної реформи. В освіті дітей молодшого віку завжди присутнє очікування соціальних змін і покращення в майбутньому. Такою є роль усіх дорослих - сподіватись на поліпшення умов життя наступного покоління. Коли такі сподівання супроводжуються діями, зміни насправді можуть наступити. Із часом освіта дітей молодшого віку розвинулась у модель всебічного підходу з партнерським залученням родини, школи та спільноти.

По-друге, визнання цінності дитинства. Як тільки люди визнали важливість дитинства, якість життя дітей поліпшилась. Дорослі стали більш відповідально ставитись до умов, які впливають на дитину. З'явилися закони, які захищають дітей і забезпечують їхній добробут. Учителі вважають, що дитячі роки формують підґрунтя подальшого фізичного, соціального, емоційного й мисленневого розвитку. Усім відомо, що діти потребують особливої уваги, адже вони принципово відмінні від дорослих. Разом зі збільшенням інформації про людський розвиток і розумові функції розвиваються нові програми й освітні методи навчання дітей. Окрім того, новий прояв поваги до дітей і дитинства засвідчують численні програми захисту дітей, які не мають аналогів у минулому.

Значний внесок щодо обґрунтування особистісно-гуманного підходу до виховання дітей і підлітків вніс Ш. Амонашвілі, чий багаторічний досвід науково-педагогічної діяльності призвів до переконання, що для вирішення виховних завдань є два підходи - імперативний і гуманістичний. Імперативного характеру виховання набуває, коли вибудовується без врахування особистісних особливостей і потреб дітей. Педагог у цьому випадку впевнений, що дитина обов'язково буде чинити опір виховним діям, а отже необхідно її примусити суворими вимогами, імперативами.

Гуманістичний підхід полягає в тому, що вихователь оптимістично мислить про дітей, ставиться до них як до самостійних суб'єктів, здатних діяти за власним вибором, бажаннями, переконаннями. Інакше кажучи, педагог виходить із того, що у кожної дитини в її вчинках є особистісний зміст і особистісна значущість, на які необхідно спиратись у виховному процесі. А якщо такий особистісний смисл відсутній, слід допомогти дитині його знайти. На думку Ш. Амонашвілі, виховувати дитину гуманно, це, по-перше, створювати найкращі умови для її цілеспрямованого особистісного, соціального і педагогічно значущого розвитку, виховання, збагачення знаннями і досвідом, по-друге, керувати цим процесом у злагоді з потребами міцніючих внутрішніх сил, враховуючи позиції самої дитини, її інтересів.

Учителі початкових класів разом зі шкільними психологами розробили та використовують індивідуальну картку потенційного розвитку особистості.

Для досягнення зазначеної мети у процесі діагностичних процедур установлюються передумови навчання, розвитку та виховання кожної особистості, необхідні для організації оптимально спланованого навчально-виховного процесу. Педагогічна діагностика спрямовується на вивчення та розпізнання стану об'єктів (суб'єктів) навчання, розвитку та виховання з метою встановлення гуманної взаємодії вчителя й учня.

Також у процесі педагогічної діагностики вирішуються проблеми формування цілісного ставлення до власного життя, потреби в його проектуванні та реалізації, розвиток творчого потенціалу кожної особистості, внутрішньої свободи, здатності до об'єктивної самооцінки та саморегуляції поведінки, почуття власної гідності, самоповаги, здатності до рефлексії.

Важливо у процесі цього не забувати про те, що серцевиною школи, центром уваги є особистість дитини, її духовний світ, цінності, прагнення, творчі нахили та здібності. І звичайно до цього прагне творча людина. Це людина, яка у змозі реалізувати свої індивідуальні потреби та можливості, має нетрадиційне самостійне мислення, багатий духовний світ, уміє пізнавати, бачити навколишнє оточення, створює щось нове, оригінальне, неповторне. Для того щоб сформувати таку особистість в умовах загальноосвітнього навчального закладу, маємо створити належні педагогічні передумови для розкриття індивідуальних особливостей кожного учня, задоволення навчальних потреб, використовувати особистісно зорієнтований підхід до організації педагогічного процесу задля ефективного навчання, розвитку та виховання кожного учня.

У контексті цього важливо пам'ятати пораду видатного українського педагога В. Сухомлинського: "Людина з дитинства повинна пізнавати іншу людину - її думки, почуття, найтонші та найскладніші порухи душі, прагнення, поривання..." Як важливо вчителю розпізнати кожну особистість, допомогти конкретному вихованцю оволодіти майстерністю складання проекту свого життєвого шляху, а, отже, для цього конче потрібно опанувати та реалізовувати на практиці педагогічну діагностику, яка передбачає вивчення й ідентифікацію індивідуальності кожної особистості; проведення педагогічного спостереження, бесід, анкетування, тестування з метою встановлення добору особистісних якостей, стилю поведінки, пояснити їй мотиви, прагнення або передбачити життєвий шлях у майбутньому, тобто ми знову починаємо говорити про "гуманну педагогіку".

Відповідаючи на запитання про зміст поняття "гуманна педагогіка", сам Ш. Амонашвілі каже: "Ця педагогіка сприймає дитину такою, як вона є, погоджується з її природою. Вона бачить у дитині її безмежність, усвідомлює її космічність і веде, готує її до служіння людству протягом усього життя. Вона затверджує особистість в дитині шляхом виявлення її свобідної волі й будує педагогічні системи, процесуальність яких визначає любов учителя, оптимізм, високо духовна моральність. Вона заохочує педагогічну творчість і закликає до педагогічного мистецтва.

Головною метою гуманної педагогіки стає виховання Благородної Людини, Благородної Особистості, Благородного Громадянина. Школа Життя, наголошена в концепції гуманної педагогіки, веде дитину через осягнення цінностей свого народу, своєї нації, своєї країни, Батьківщини до осягнення загальнолюдських цінностей; через розвиток почуття громадянськості до відчуття планетарної співпричетності".

На сучасному етапі школа має виховувати творчу особистість, упевнену у своїх силах, здатну до саморозвитку, самовиховання та самоосвіти. Для здійснення цього завдання вчитель повинен бути не тільки носієм інформації, але й педагогом, психологом, здатним здійснювати адекватну психологічну підтримку і корекцію особистості, яка формується в такий непростий період розвитку суспільства.

Учитель повинен формувати в учнів надію, що вони самі здатні керувати своїм життям, допомогти навчитись приймати рішення, розвинути в собі сильні боки характеру, справлятися зі стресами – усе це є підґрунтям розвитку творчої людини, яка спроможна орієнтуватися у сучасному світі.

Тому метою діяльності сучасних педагогів має стати пошук і створення системи методів та форм роботи, що формують в учнів здатність самостійно отримувати знання і головне мати бажання застосовувати отримані знання у своєму житті. Сьогодні перед педагогічною наукою стоїть проблема, як збільшити зацікавленість учнів. Одна з причин втрати зацікавленості – це проведення уроків традиційними методами навчання. Тому протягом всієї педагогічної діяльності постійно працюю над удосконаленням уроку. Що потрібно зробити, щоб кожен урок став цікавим? Від чого відштовхуюсь у системі роботи з вдосконалення уроку?

В своїй роботі надаю перевагу активним методам навчання, здійснюю діалог із учнями, пропоную різні форми самостійної, ігрової і творчої роботи. Значну увагу приділяю визначенню форм взаємодії вчителя й учнів, батьків і учнів та добору таких методів роботи, які сприяють формуванню й розвитку в учнів логічного мислення, бажання вчитися. При викладанні нового матеріалу створюю на уроці ситуації успіху, використовую різнорівневі вправи і тестові завдання, разом з учнями визначаємо кращих.

І звичайно використання на уроках інтерактивної моделі навчання. Інтерактивна означає взаємна і діяти. Таким чином, інтерактивний – здатний до діалогу, взаємодії.

Під час використання таких методів створюються комфортні умови для навчання, за яких кожен учень відчуває свою успішність, інтелектуальну спроможність. На уроці відбувається активна взаємодія всіх учнів. Адже таке навчання є і спів навчанням, і взаємонавчанням (колективне, групове, навчання у співпраці). Це робота в парах, "мікрофон", "акваріум".

Спрямовуючи зусилля на формування позитивного, стійкого, усвідомленого ставлення учнів до навчального процесу, створюючи емоційно-позитивну атмосферу в класі, педагогу уміло допомагати дітям не розчаровуватися, не розгубити впевненості. При цьому виховувати в школярів відповідальність перед колективом за свої успіхи й успіхи класу, вчити їх радіти досягненням інших, переживати радість за успіхи товаришів. Вираження вчителем своєї оцінки успішності вихованців має ґрунтуватися саме на вірі в їхні майбутні успіхи. Велике значення в розвитку особистості мають цікаві виховні заходи, родинні свята.

На своїх уроках часто застосовую прийом "обнадійливого співчуття" (за висловом Ш. Амонашвілі), що ґрунтується на переживанні педагогом невдачі кожної дитини й готовності прийти їй на допомогу.

Класовод зобов’язаний глибоко вивчити можливості кожного вихованця й уміло зміцнювати впевненість у власних силах. Мудрий педагог, за переконанням Амонашвілі, має стверджувати в дитині впевненість у тому, що її помилки, а тим більше невдачі в навчанні мають бути не лише поодинокими, а й головне — завжди подоланими. Після виконання важкого завдання або, помітивши, що засвоєння дітьми матеріалу не йде бажаними темпами, такий учитель із розумінням промовить.

Спілкування на уроці зумовлене навчальною необхідністю, але це лише зовнішній бік навчання. Головне ж полягає в його внутрішньому змісті, тобто в тих стосунках, що складаються в процесі спілкування. Тут важливе сполучення розумної вимогливості вчителя з педагогічною зіркістю, умінням не пропустити той момент, коли дитина особливо потребує підтримки. У кожному класі є учні, що мають невисокі навчальні можливості. Саме такі учні найбільше потребують чуйного ставлення і підтримки педагога, індивідуалізації перевірки й оцінювання їхніх знань.

Гуманно-особистісний підхід до таких учнів полягає у створенні відповідних умов і застосуванні специфічних прийомів перевірки й оцінювання. Необхідно знижувати темп опитування, створити атмосферу максимальної доброзичливості.

Ш. Амонашвілі наголошує, що педагог зобов’язаний оволодіти системою емоційних засобів, які є складовою частиною техніки кожного уроку. Тепло і доброзичливо сказані слова "так", "молодець", "правильно", "гарно", "продовжуй" тощо надзвичайно благотворно впливають на дитину, на її почуття, настрій, стимулюють її до навчальної діяльності, зміцнюють віру дитини в її сили і можливості як особистості. До невдач дитини слід ставитися дуже обережно. Висловлюючи зауваження, коригуючи помилки у відповіді учня, вчитель має дбати про те, щоб не посіяти в дитині почуття невпевненості, тривоги, розпачу, не відлякати її своєю недовірою і сумнівами в успіхах дитини.

Щоб школа для учня стала Школою Радості, Школою Життя, психологічною основою спілкування, в такій школі має бути постійне вивчення особистості дитини, розуміння мотивів її поведінки. Не менш важливим є усвідомлене прагнення вчителя до оволодіння все більш тонкими засобами впливу, незмінний такт, різноманітність і обґрунтованість способів заохочення й корекції поведінки дітей. Усі засоби педагогічного спілкування (слово, інтонація, міміка, практичні дії) в сукупності мають забезпечити емоційний комфорт учня, задоволення від напружених розумових і практичних зусиль. Тому необхідно, переконані педагоги-гуманісти, спеціально продумувати, як розширювати і збагачувати взаємодію вчителя з дітьми й учнів одне з одним.

"Даруй себе дітям! Будь терплячим і будь готовим до зустрічі з ними в дитинстві." Ш. Амонашвілі.