ІДЕОЛОГ ТА ПРОВІДНИК УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

 СТАРОСИНЯВСЬКА СЕЛИЩНА РАДА

ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

НОВОСИНЯВСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ

ШКОЛА І-ІІІ СТУПЕНІВ

СТАРОСИНЯВСЬКОЇ СЕЛИЩНОЇ РАДИ

ХМЕЛЬНИЦЬКОГО РАЙОНУ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

 

 

 

 

 

 

ІДЕОЛОГ ТА ПРОВІДНИК УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

 

 

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПРОВОДИРЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ  1917-1921рр. С. ПЕТЛЮРИ.

 

Джобулда Олександр Леонтійович

вчитель історії

Новосинявської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Старосинявської селищної ради

 

 

 

 

2021

Вступ

ХХ століття ознаменувалося як період бурхливого індустріального розвитку, значних досягнень у багатьох сферах життя цивілізації.

Водночас воно стало найбільш кривавим у порівнянні із попередніми епохами. Безліч революцій, визвольних рухів релігійних протистоянь, дві світові війни, ядерна, хімічна та бактеріологічна зброя.

        Одні держави зникали, другі з’являлися, відроджувались колонії.

На жаль, досі залишаються нації, яким не вдалося розбудувати власну державність, а ті яким вдалося це зробити не можуть позбутися постколоніального статусу, та його вад- бюрократизму та корупції, які гальмують їх поступ до демократії та справжньої незалежності, та суверенітету.

Бурхливі події 1917 – 1921 р.р. –ще одна спроба українців у здобутті незалежності, як закономірність поступального розвитку, віковічне прагнення етносу до розбудови власної державності.

Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії так і Австро-Угорщини, важке соціальне становище переважної частини населення, невирішеність аграрного питання і питання соціального захисту робітництва – були причинами революційних подій.

       Безумовно, історію творять маси, але без поводирів самі маси неспроможні на звершення та перебудову суспільства. Ті бурхливі події сторічної давнини ще потребують детального аналізу і особливо в оцінювані державних діячів та ідеологів революційних процесів.

Революційні процеси 1917-1921 р.р. також ознаменували появу надзвичайно яскравих особистостей – М. Грушевський,  В. Винниченко, Н. Махно та багатьох інших. Серед них була ще одна неординарна особистість, Симон  Петлюра.

У своїй роботі я намагався дослідити діяльність одного із поводирів революції. Моїм завданням було співставити позитивні та негативні моменти в діяльності даного політика. У досліджені намагатимусь ставити акценти на принципи справедливості та правдивості у діяльності історичних осіб та процесів. А саме головне у досліджені історичного минулого нашої країни необхідно враховувати досвід наших попередників для застосування йому у наш також революційний період для вирішення невідкладних завданнь розбудови державності.

Особливістю постаті С,Петлюри є недостатність вивчення його діяльності суперечливі судження про нього що є наслідком ідеологічної боротьби. Багато бруду було вилито на особу Петлюри більшовиками, щоб спотворити та очорнити діяча та вигородити себе перед масами.

Працюючи над роботою я використовував різноманітні історичні джерела, авторів різних епох, інтернет сайти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ МАЙБУТНЬОГО РЕВОЛЮЦІОНЕРА

В передмісті Полтави, у 1879 в міщанській сімї народився майбутній державний діяч Симон Петлюра. У сімї було ще восьмеро дітей. Родина проживала в старому трикімнатному будинку. Діти отримували виховання в українській релігійній духовно-побутовій атмосферіУ 13 років Симон розпочав навчання — спочатку в церковно-парафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895—1901). У 1900 Петлюра організував Полтаві відзначення річниці Т.Шевченка. Під враженням виступу Миколи Міхновського вступив до лав Революційної української партії (РУП). У 1901 брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, представляючи громаду духовної семінарії, хоча на той час за свою політичну діяльність вже був виключений з навчального закладу.

Навесні 1902 став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Їх домагання були сформульовані в спеціальній петиції, під котрою було зібрано близько 200 підписів. За цей протест із закладу спершу було звільнено головних призвідців, а коли вся семінарія збунтувалася проти такого вчинку влади й учні почали чинну обструкцію викладів, то додатково ще близько півсотні семінаристів були також виключені та закрито середні класи. Незабаром ці ж активісти взяли участь у селянських виступах у 1902 році. Петлюра на чолі групи семінаристів, виключених із семінарії за заворушення, 17 квітня 1902 прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від арешту, Петлюра разом із ідейним однодумцем Прокопом Понятенком восени 1902 виїхав на Кубань.

На новому місці взяв участь в організації в Катеринодарі осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття була опублікована в 1902 році у львівському «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський.Петлюра працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській, згодом — у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 влаштувався в археографічну експедицію член-кореспондента РАН Федора Щербини, котрий за дорученням наказного отамана Кубані Якова Малами впорядковував архіви Кубанського козацтва. Невдовзі жандарми вийшли на слід «полтавських біженців». Симона Петлюру ув'язнили в Катеринодарській в'язниці. Друзі посприяли звільненню заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.

 

Після звільнення, Петлюра вирішив тікати за кордон.Змінивши ім'я та прізвище на Святослав Таґон у 1904р. разом з Понятенком перебували в районі Крем'янця, потім були нелегально переправлені через кордон. Згодом виїхав до Львова, де на той час розташовувався Закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 року редагував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ», «Волі». У грудні 1904 року на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП). Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства. Налагодив контакти з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та провідниками місцевих українських партій.

Після оголошення в жовтні 1905 політичної амністії в Російській імперії повернувся додому. Працював у «Громадській думці», після її заборони — у газеті «Рада». На II з'їзді РУП, на якому партія отримала нову назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), був обраний до її Центрального комітету. Тоді ж увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії Володимиром Винниченком, переконавши з'їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість», «богемність» і «політичні хитання». Зрештою Винниченко не був обраний делегатами. З того часу між політиками починається тривала боротьба.

У січні 1906 разом із Миколою Поршем та Прокопом Понятенком виїхав до Санкт-Петербурга редагувати центральний орган партії щомісячник «Вільна Україна». Після публікації шести випусків видання припинилося, а Симон влітку 1906 року повернувся до Києва. З липня 1906 року він є секретарем київського щоденника «Рада», а у 1907 - 1908 року працює співредактором легального соціал-демократичного часопису «Слово».

У 1908—1910 Симон проживав у Петербурзі. Тут він брав активну участь в українському русі, зумів домовитись про запровадження в журналі «Мир» українського відділу. Виступав під час відзначення 50-річчя роковин смерті Тараса Шевченка в залі Дворянського зібрання на Михайлівській площі. Був присутній на похованні товариша, авіатора Лева Мацієвича, поклав вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці.

На початку 1911 переїхав до Москви, де він зустрів Ольгу Більську — студентку Московського університету. Вони одружилися - в подружжя народилась донька — Леся Петлюра (1911—1941). Петлюра влаштувався рахівником у товаристві убезпечення «Россия». Незабаром на кошти українських громад заходився видавати журнал «Украинская Жизнь» (1912—1914). Поступово з журналіста перетворився на відомого громадського діяча. Федір Корш передрікав йому світову славу:

Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у давнину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями… Буде він вождем народу українського. Така його доля.

Під час Першої світової війни Петлюра своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». Він доводить, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою та висловлював надію, що в майбутньому ставлення влади до українського питання зміниться.

На початку 1916 Симон добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, деперебував на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З'їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. Того ж року з сім'єю поселився в Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після повалення Російського самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду фронту (квітень 1917), на якому він був обраний головою української фронтової ради, а та, у свою чергу, делегувала його на I Всеукраїнський військовий з'їзд (5–8 травня 1917) в Києві.

На з'їзді Петлюра був обраний до Українського генерального військового комітету (ГВК), з 21 травня обраний головою цієї організації. А також увійшов до Центральної Ради. 28 червня він обраний до Генерального секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням Петлюри як військового діяча була українізація армії. Працюючи над створенням української армії, зустрів спротив частини членів Центральної Ради, зокрема, украй пацифістську позицію займав Винниченко. Утім, рішенням Тимчасового уряду посада генсека з військових справ не була затверджена. Офіційно поновлений на посаді 13 листопада, у той же час віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об'єкти Києва. 15 листопада розіслано відозву Петлюри до війська:

Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з'єдинені — всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків.

Зорганізував сердюцькі дивізії, очолив роззброєння українськими військами прихильних до більшовиків підрозділів та червоної гвардії в столиці. Під час революційних подій кінця 1917 — початку 1918 року, безжально припинивши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 та січні 1918 року, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість Володимир Винниченко назвав Симона Петлюру головним винуватцем конфлікту з Радою Народних Комісарів у Росії й приклався до його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 року Петлюра подав у відставку.

На початку січня, він очолив Гайдамацький кіш Слобідської України (ГКСУ). У Києві гайдамаки стали широковідомі ще після вбивства «головного більшовика міста» Леоніда Пятакова. Перші бої відбулися на Полтавщині в боях за Гребінку. Згодом ГКСУ взяв активну участь у придушенні січневого повстання проти Центральної Ради. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки першими ввійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків, улаштувавши 1 березня дефіляду на честь перемоги. Соціалісти, юоячись популярності Петлюри приписали йому «військову змову».12 березня 1918 року його усунуто від командування Гайдамацьким кошем.

Кіш став однією з найбоєздатніших українських частин.

Наприкінці березня 1918 Петлюра очолив Київське губернське земство, де на його базі створив та очолив Всеукраїнський союз земств.

Не сприймаючи Гетьманату Петлюра став як політичним так й ідеологічним противником Павла Скоропадського. Відразу ж він розпочав діяльність задля повалення гетьмана. Було створено радикальне підпілля.

Через земські установи Петлюра поширював свої ідеї на дрібне та середнє селянство, користуючись своєю посадою забезпечив матеріальні та фінансові ресурси посередництвом спілок.

27 липня, за антигетьманський маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам, заарештований, разом з Миколою Поршем, Юрієм Капканом та іншими. Петлюру утримували в Лук'янівській в'язниці майже чотири місяці. Зрештою, за допомоги Микити Шаповала, встановлено контакти з німецькими соціалістичними колами в Рейхстазі, котрих змогли переконати посприяти звільненню політв'язня. Колишній держсекретар Гетьманату Микола Могилянський свідчив, що в його розпорядженні був лист від Скоропадського, у котрому той писав, що

… змушений був звільнити Петлюру за наполяганням німців, які загрожували в іншому разі звільнити його силою.

Петлюра був звільнений з-під арешту міністром юстиції Української Держави Андрієм В'язловим. Відразу по тому виїхав до Білої Церкви — де розташовувався загін Січових Стрільців Євгена Коновальця.

Остаточним приводом до повстання стало підписання 14 листопада Скоропадським «Грамоти про федерацію з Росією». 15 листопада Петлюра, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР та підписом начальника штабу республіканських військ Олександра Осецького, видав лист-Універсал до українського народу, у якому закликав до боротьби за волю України. Він, з Директорією переїхав із Білої Церкви до Фастова, де приймав звіт Андрія Мельника про результати Мотовилівського бою. 11 грудня — на переговорах у Козятині з делегацією вищого німецького командування підписав домовленість про негайну евакуацію кайзерівських військ з території УНР. 14 грудня 1918 року Київ був узятий штурмом. Гетьман зрікся влади. 19 числа Директорія прибула до столиці.

 

У Директораті Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва й народного здоров'я. З 28 січня, після проголошення Акту Злуки, п'ятірку членів Директорату доповнили представником від Західноукраїнської Народної республіки — Євгеном Петрушевичем. Від 11 лютого Головний отаман вийшов з лав УСДРП.  На переговорах із дипломатичною місією вимагав визнання УНР та ЗУНР, надання підтримки в боротьбі проти більшовиків.

Петлюра рішуче вимагав оголошення війни РСФСР, але через протидію Винниченка, оголосили лише 16 січня — коли радянські війська вже взяли Харків, Чернігів та підійшли до Полтави. Отримавши одноособову владу над військом, поділив армію на три угруповування: Правобережне (під орудою Олександра Шаповала), Східне (Євген Коновалець) та Південне (Андрій Гулий-Гуленко).

9 травня обраний Головою Директорії. 30 серпня 1919 року здобув Київ, однак вже наступного дня під тиском Збройних сил Півдня Росії)залишив місто. Турбуючись про розбудову державності як голова директорії Петлюра звертається до українського народу:

Вже 2 роки обороняєш ти свою Народню Республіку, яка дає тобі землю і волю.

Всенароднім повстанням 1918 року скинута була власть гетьмана Скоропадського. Після того явилися большовики-комуністи, щоб годувати українським хлібом більшовицьку Росію. І цього сильного і злого ворога удалося прогнати нашій славній армії.

Та замість большовиків широкі простори нашої родючої землі забрав царський генерал Денікин. За його полками йде ледаче панство, яке хоче надалі панувати над нашим народом, як панувало за царя та за гетьмана. Армія Денікіна вертає панам добуту селянською кровю землю і відбирає громадянські права у робітника. Денікин не дозволяє українському народові вчитись в школі рідною мовою, народній український язик вигонить із державних установ, українські книжки палить, нищить українську кооперацію та всі культурні і господарські товариства, жорстоко переслідує українських діячів. Російське панство намагається шибеницями, катуванням і розстрілами вірних синів України держатися на нашій землі.

Українське Народнє Правительство не хоче забирати чужі землі, а обороняє тільки свій рідний край. Щоб одвернути ворожий наїзд на українську землю, Вища Команда Обєднаного Наддіпрянського і Наддністрянського Війська хотіла переговорами примусити добровольчу армію покинути територію України. Але замість якої небудь згоди безпощадним терором проти національного і демократичного українського руху, приказом про наступ і нарешті зрадницькими нападами на наше народнє військо командування добровольчої армії виявило свою запеклу ворожість до українського народу і нашої Республіки. Всі нелюдські вчинки добровольчої армії на Україні і дальше перебування війська ґенерала Денікіна на нашій землі викличуть тільки новий большовизм і нове поневолення України комуністами з Росії.

Директорія і Правительство Української Народньої Республіки не може допустити, щоб чужинці і надалі панували над нашим народом. В цей рішучий час нашої боротьби за визволення Вища Власть Української Народньої Республіки оповіщає, що закони про передачі землі в руки трудящого селянства та закони робітничі лишаються в повній силі незмінно і нерушимо. В найближчому часі буде скликаний вибраний на основі всенароднього, рівного, безпосереднього, тайного і пропорціонального виборчого закона Парламент України з правами Установчих Зборів, якому має належати вся власть у самостійній Українській Народній Республіці.

Народня Власть України буде до кінця боротись за нашу державну независимість, свободу і народні соціяльно-економічні реформи.

Ми, Директорія і Правительство Соборної Української Республіки, звертаємось до нашого війська, селян, робітників і всього народа України з закликом непохитно боротися за демократичні здобутки української революції.

Ви, громадяне, повинні дати свойому війську людей, харч, одежу, бо поруч з правами, свободами і вигодами, які одержує громадянин від держави, він повинен виконувати і обовязки, без чого ніяка держава не може стояти.

Народня Власть України знає, що обєднане військо Наддіпрянської і Наддністрянської України, селянство, робітництво та вся щира демократія незалежно від національностей достойно оцінять цей відповідальний момент і всі свої сили віддадуть на оборону нашої рідної землі. Знайте, що не один український нарід бореться проти відновлення царської Росії. Уже вільні республіки народів Кавказа, Естонії, Литви, Кубані повстали проти єдино-неділимої Росії Колчака і Денікина. Під ударами нашого славного війська і повстанців, що жертвують своїм життям для щастя своїх дітей і внуків, впаде ця остання перешкода для вільного і самостійного життя Українського Народу.

Народе України!

Настав слушний час. Всі, хто має силу і любов до свободи, в кому не згасло стремління до землі і води, всі кому дорога демократична єдина Соборна Українська Республіка, вставайте до посліднього рішаючого бою з нашим ворогом. Народня власть Української Республіки певна, що боротьбою нашого війська і працею всієї демократії України ми визволимо нашу рідну землю від нових гетьманців і ніколи не дамо їм запанувати над вільним українським народом.

 

У відносинах Петлюри з Євгеном Петрушевичем,були певні протиріччя. Так Петрушевич вважав негайно створити правий уряд щою вести перемовини з Денікиним.

На осінь 1919 ситуація на фронті погіршилась. 4 листопада в Жмеринці відбулася нарада за участі представників урядів Директорії УНР та Диктатури ЗУНР. За спогадами Олександра Доценка, Петлюра в ці дні зазначив:

Для мене тепер ясно, що галичани з їх симпатіями до Москви сами загинуть і нам дихнути не дадуть. Та годі їх переконати в противному, як нас у тому, що було б добре з Москвою…

У цей важкий для державності період С. Петлюра намагався отримати допомогу від держав Антанти, із листа Петлюри до французького публіциста Жана Пелісьє:

Ми маємо багато ворогів., а через те власне скристалізувалась едність волі нашого народу. бере те й запалало могутнім вогнем бажання нашої країни до власної суверенности. Під теперішню пору нашим найтяжчим ворогом є Денкін, який воювати з большевиками, обернув проти нас гармати й кріси, які отримав від Антанти; його старшини заявляють ухом одверто, що коли буде повалено Україну, вони вестимуть вiйну з Польщею і Румунією. Ми не отримали досі жодноï помочi; ні амуніції, ні техніки, ні санітарного матеріялу. Нічого! Ах, коли б Ви знали, Друже, скільки трагічних моментiв прийшлось нам пережити через це цілковите опущення нас! Траплялось часто, що нашим ко засадам бракувало патронів! І тоді приходилось ім класти свою голо 1/8 багнетній боротьбі з большевиками! Приміри їхнього героїзму. Великі кривавi жертви, які вони несли, це щось одиноке, нечуване в історії війни.

Три четвертини наших козаків без чобіт і одежі; тиф десяткує ради нашої армії, багато з ранених вмирає, бо ми не маємо ні медикаментів, ні білля. А антантські держави, які проголошують високі принципи, забороняють Червоному Хресту то в і прибути до нас! Ми вмираємо, а Антанта, мов Пилат, вмиває руки, й нам не остається більш нічого як кликнути їм: Morituri te salutant»!

Та Ви знаєте це добре, Друже! Осторонь від переворотів і політичних комбінацій стоять не змінені принципи гуманности й філантропії. Для осягнення цих принціпів закладено Червоний Хрест. Його відділ мусить прибути на Україну, щоб рятувати хворих і ранених і тим дати
доказ, що милосердя й любов ближнього не знає різниць й що вона не ділить людей на добрих і злих, на овець і вовків! Через Вас звертаюсь я до великої французької демократії. Її діяльність,  посвята мусить подвоïтись. Нехай вона трубить алярм! Нехай вона примусить того, кого слід, шанувати закони любови й людськості. ти! Нехай французький уряд зніме блокаду і тим дасть змогу купити для нашої армії та нашого народу медичні средства і ліки.

У нас цього року гарні жнива, і ми за ці речі заплатимо хлібом, щоб тільки допомогти нашому народові, який гине на полях битви і якого нищать епідемічні хвороби.

Я вірю, що мій поклик не пролунає без сліду й що він знайде

широкий вiдгомін у демократичних колах Франції.

Наш народ ненавидить большевиків і вважає їх своїми смертельними ворогами; так само відноситься він і до правих, деспотичних і жор стоких приклонників Денікіна. Ці останні вживають тих самих метод, яких вживають і большевики, і між одним і другим iснує певного роду спільний стратегічний план вiдносно України й українців. Денікін ллє воду на совітський млин і цю воду доливає теж Антанта! Що за сумне явище! Тут мається дiло з цiлковитою політичною слiпотою! Я з цілого серця бажаю, щоби антантські кола увільнилися вiд подібної хвороби й почали дивитись на справи правдивими очима.

Командування УГА — Мирон Тарнавський, Альфред Шаманек та Альфонс Ерле — самочинно підписали сепаратний Зятківський договір з командуванням ЗСПР. Війська генерала Антона Денікіна, користуючись нагодою, розпочали наступ на позиції військ УНР, змусивши їх відступити, адже раптово полишені галицькими вояками ділянки фронту залишилися без прикриття. 9 листопада в Кам'янці-Подільському Петлюра скликав спільне засідання Директорії й уряду для обговорення питання про «зраду» частини галичан. 15 листопада тріумвірат розпався — Швець і Макаренко виїхали за кордон, Директорію одноосібно очолив Петлюра. Петрушевич видав наказ заарештувати Тарнавського. Договір з білогвардійцями після перегляду умов в Одесі 17 листопада був офіційно підписаний — УГА віднині підпорядковано ЗСПР, вирішення політичної долі ЗУНР за договором не розглядали, оскільки на той час то була «держава без території». Текст договору потрапив до штабу Петлюри 26 листопада, під впливом чуток про «галицьку зраду» та ще не знаючи, що група Січових Стрільців лишилася в складі Збройних сил УНР, гайдамаки Омеляна Волоха роззброїли стрілецький полк Івана Андруха, але ситуацію змогли владнати.

2 грудня 1919 року у Варшаві на чолі з Андрієм Лівицьким була підписана декларація щодо західних кордонів країни з польським урядом. Андрій Жук, перейшов на бік захисту позицій уряду ЗУНР, вважав її помилкою. 4 грудня 1919 року делегація ЗУНР, на чолі зі Степаном Витвицьким, оголосила про розрив Акту Злуки в односторонньому порядку посольству УНР у Варшаві. 5 грудня Головний отаман віддав наказ про перехід армії в Зимовий похід.

6 грудня виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії.,

21  квітня 1920р. голова місії УНР А.Левицький та міністр Я.Домбський з метою створення антибільшовицького фронту підписали  політичну та торгівельнл  екномоічну угоду. Підписуючи договір С. Петлюра аргументував свої дії наступним: продовження боротьби за незалежність вимагало значних запасів зброї та амуніції; союз з Польшою передбачав співпрацю з Антантою.

Сутність угоди:

_Польща визнавла незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з С.Петлюрою як верховну владу в державі;

_ польський уряд зобов’язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України;

_  українському населенню в Польщі, як і польському в Україні гарантувалися національно-культурні права;

_ УНР офіційно погоджувалася на анексію Польщею західноукраїнських земель.

 

Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський

У серпні 1919 року в Польщі відбувалися важкі україно-польські перемовини.Було вирішено послати до Варшави спільну дипломатичну місію з представників Директорії та Диктатури задля встановлення перемир'я та протибільшовицького фронту. Місія за згодою Петрушевича, на чолі з Лівицьким, відбула до Варшави 3 жовтня.

Наприкінці 1919 року Україна опинилась у вкрай тяжкому становищі — поразки на фронтах, окупація майже всієї її території та договір галичан з денікінцями, що вимагало негайних рішень. Як зазначав Петлюра в листі до міністра закордонних справ Лівицького:

В цей час полагодження наших стосунків з Польщею могло би нас врятувати, — дати нам базу деяку, зносини зі світом і перспективи. Дуже жалко, що ми цих переговорів не почали раніше: може б, мали більш сприяючі для нас обставини для заключання договору з Польщею.

4 грудня 1919 року Юзеф Пілсудський запросив Симона Петлюру до Варшави. 9 грудня вони зустрілися в Бельведерій обговорили питання про україно-польські стосунки та більшовицьку загрозу.

Було підписано Варшавський договір — міждержавну угоду Польщі та УНР, за яким в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу Петлюра дав згоду визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Прип'яті до її гирла. За договором польський уряд Юзефа Пілсудського скасував наміри розширення території Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року та визнав УНР.

Проте цей союз призвів до чергової зради з боку Польщі, котра під час укладення Ризького миру порозумілася з більшовицькою Москвою.

В еміграції

Виїхавши за кордон З листопада 1920 року керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі

31 грудня 1923 року виїхав до Австрії, згодом — до Угорщини, Швейцарії.

У жовтні 1924 року оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

 

Вбивство

Радянське керівництво непокоїла діяльність провідника українського визвольного руху Симона Петлюри. За свідченням Султан-Галієва на засіданні ЦК РКП(б) у 1922 році Ленін, зокрема, сказав:

Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер — Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю Сталінові як представникові партії, а Дзержинському й Триліссеру по лінії ЧК виконати це завдання.

Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 року Самуїлом Шварбардом Уважають, що той нібито був агентом ОДПУ, а помста є лише приводом. Сам Шварцбард у перших свідченнях французькій поліції розповідав, ніби лише чув про погроми від одновірців, коли в 1917 році їздив спільно з французькою військовою місією з Петрограда до Одеси. Про це, зокрема, свідчать публікації тогочасної французької преси: «Еко де Парі», «Парі-Міді» та інших.

Шварцбард розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. Була друга година дня. Отаман зупинився біля книгарні та роздивлявся книжки. Пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, Шварцбард випустив у нього сім куль. Після чого дочекався поліцію біля трупа. Петлюру ж якнайшвидше переправили до найближчої лікарні Шаріте на вулиці Сен-Жермен, але врятувати не змогли.. Про те, що знищення Петлюри було саме операцією радянських спецслужб, свідчив працівник КДБ Петро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він казав про це під час виступу в Конгресі США.

 

Петлюра похований у Парижі на цвинтарі Монпарнас на ділянці № 1

Процес Шварцбарда

Докладніше: Процес Шварцбарда

Слідство та обвинувачення не висунули жодних переконливих доказів особистої причетності Петлюри до погромів чи організації погромів. Жоден факт не підтвердив антисемітських нахилів Петлюри.

На процесі представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги.

Про те, що Петлюра прагнув припинити хвилю погромів, які в 1919 році забрали життя близько 50 тисяч євреїв, свідчить і його звернення до населення України від 18 березня 1921 року (звернення зроблено в еміграції через два роки після масових погромів):

Кати наші — большовики скрізь поширюють чутки, що буцімто українські повстанці нищать жидіське населення. Я Отаман Українського Війська, не вірю цьому, не вірю, бо знаю нарід український, який, утиснений грабіжниками-завойовниками, сам не може утисняти народу іншого, що так само страждає від більшовицького панування, як і він… Як головний Отаман Війська Українського, я наказує вам: більшовиків-комуністів і інших бандитів, що роблять єврейські погроми та нищать населення, карати безпощадно і, як один, стати в оборону бідного змученого населення і через наші військові суди розправитися з бандитами негайно..

Не вплинуло на рішення суду і те, що на сесії суду 20 жовтня зачитували двадцятисторінкову заяву Елії Добковського, який особисто знав убивцю Петлюри, до прокурора. У цій заяві пан Добковський твердив, що особа пана Петлюри активно цікавила певного Володіна, який є агенто ГПУ, розпоряджався значними сумами грошей і що він сам признався Добковському, що безпосередньо допомагав цьому вбивству.

Українські джерела, і зокрема книга А. Яковліва «Паризька трагедія», надає чимало свідчень проти московського агента Михайла Володіна. Той приїхав до Парижа в 1925 році, багато спілкувався не лише з Шварцбардом, але й з опонентами Петлюри в колах української імміграції, збираючи інформацію про отамана.

Слідство, яке тривало понад 16 місяців, виправдало вбивцю. Адвокат Шварцбарда, комуніст у молоді роки Анрі Торес, зумів уникнути детального обговорення організації вбивства. Натомість, за попереднього слідства, він спільно з майбутнім засновником Ліги проти антисемітизму Бернаром Лекашем, подався до більшовицької Москви, а не до України шукати свідчень на підтвердження петлюрівських погромів.

З цього суперечливого процесу народилася впливова нині Ліга боротьби проти расизму та антисемітизму (LICRA). Симонові Петлюрі судилося стати жертвою не лише зухвалого вбивства, але й посмертної політичної дискредитації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Масовість національно-визвольного руху та активна участь у ньому різних соціальних верств є  ґрунтовними підставами, що характеризують даний революційний процес, як національно-демократичну революцію. За словами М. Грушевського: «Минули ті обставини,коли ми мусили виступати з петиціями, супліками, доказувати свої права навіть на культурне самовизначення… Нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягнути старі українські петиції і подавати їх наново правительству, як наші домагання в данім моменті… Українського питання вже нема. Є вільний, великий український нарід, який будує свою долю в нових умовах свободи».

Національно-демократична революція 1917-1921 – як закономірність поступального розвитку, віковічне прагнення етносу до розбудови власної державності.

Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії так і Австро-Угорщини, важке соціальне становище переважної частини населення, невирішеність аграрного питання і питання соціального захисту робітництва – були причинами революційних подій.

Але для спрямування енергії мас необхідні були їх стратеги та провідники. Неодинарні особистості, що своєю енергетикою запалювали мільйонні маси.

У дослідницькій роботі я намагався висвітлити діяльність одного із рушіїв Української революції Симона Петлюри. Він був певним протиставленням учасникам подій 1917-1921рр.

Підводячи підсумки я намагався опиратися на діяння Петлюри його вислови та оцінку його особи з боку опонентів  як сторічної давнини так і сучасних.

Головними пріоритетами у досліджені є наступні:

Характеризувати політика, а тим більше лідера загальнаціонального масштабу на долю якого випадає тягар відповідальності перед і мертвими і живими і ненародженими в контрастній системі чорне-біле або позитивне чи негативне неприпустимо. Він був як і усі ми живі люди із певними недоліками і прогалинами. А в революційних вирах та ураганах багатьом не вдавалось опановувати себе, що можна відмітити і у сучасних політиків, адже ми також перебуваємо в умовах революційних та військових дій.

Але наступним і головним пріоритетом має бути наступний принцип – використання досвіду наших попередників, їхніх прогресивних ідей та досягнень для розбудови української держави.

 

Віхи життя політичної та революційної діяльності С.Петлюри:

• Поринання у вир політичної боротьби, активне членство у РУП;
• Формування націоналістичних поглядів і переконань;
• Активна участь у селянських виступах;
• Жвава публіцистика та журналістика;
• Член УСДРП;
• Засудження терору, експропріації, антисемітизму;
• Українізація імперської армії;
• Боротьба за соборність держави;
• Зорганізація сердюцьких дивізій;
• Тотальна боротьба з більшовизмом;
• Боротьба з отаманщиною
• Активна протидія  Гетьманату;
• Командир Гайдамацького коша;
• Участь у союзі земств;
• Голова директорії, відродження УНР;
• Союз із ЗУНР - втілення ідеї соборності;
• Санкціонування Першого Зимового походу;
• ”Коли вожді революційного руху тратять голову і в критичний момент кидають поле бою – цим вони не тільки самі собі виносять політичний присуд, але й катастрофічно впливають на стан бойових сил цілого фронту. Ці провідники лишали маси на призволяще.” Оцінка І.Мазепою діяльності політиків.

-  На полі бою залишився Симон Петлюра, який писав: ” Сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка…і я не вважаю для себе можливим ухилитись від виконання своїх обов’язків, як сина свого народу, перед батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці.”

 

“ Таким чином, Петлюра став не тільки центральною постатю в українському політичному житті, а й символом боротьби за права і волю українського народу. Тоді, коли інші були готові йти на компроміси щодо державної самостійності, Петлюра послідовно дотримувався принципу, що тільки у суверенній демократичній державі можна створити вільне життя зі справедливим політичним та економічним порядком. При цьому варто додати, що Симон Петлюра був глибоко гуманною людиною.” 

На мою думку даний вислів відомого історика Тараса Гунчака чи не найкраще характеризує особу Симона Петлюри.

 

Список використаних джерел

1. Верстюк В. Ф. Симон Петлюра: політичний портрет (до 125-річчя від дня народження) // Український історичний журнал. — 2004. — Вип. 3 (456). — С. 112—126.

2.  Гунчак Тарас. Симон Петлюра та євреї // Українсько-єврейські дослідження. — Ч. 1. — Торонто; Мюнхен, 1985.

3.  Гай-Нижник П. П. Повалення Гетьманату П. Скоропадського: підготовка та здійснення (1918 р.) // Гілея. — 2011. — № 47 (5). — С. 18–29; № 48 (6). — С. 88–99; № 52 (спецвипуск). — С. 5–15.

4.  Гай-Нижник П. П. УНР та ЗУНР: становлення органів влади і національне державотворення (1917—1920 рр.). — К. : ЩеК, 2010. — 304 с. — ISBN 978-966-2031-11-5.

5.   Документ судової помилки: процес Шварцбарда. — Париж: Націоналістичне видавництво в   Європі, 1958. — 152 с.

6.   В. Літературна діяльність Симона Петлюри // Літературно-науковий збірник. — Нью-Йорк: Накладом УВАН у США. — 1952. — Ч. 1. — С. 300—302.

7.  Жук А. І. Із споминів про С. Петлюру (1901—1907) // Симон Петлюра в молодості (збіркаспоминів) — Львів, 1936..

8. Качкан В. А., Качкан О. В. Відзвуки сурми Архангела (науково-публіцистична та націокультурологічна діяльність Симона Петлюри) // Нев'януча галузка калини: Українські літератори, вчені, громадські діячі — в діаспорі. — К., 2011. — С. 78–99.

9. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і Петлюріана. — К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2001. — 640 с. — ISBN 966-7018-41-5.

10.   Литвин С. Симон Петлюра і військо. До оцінок в українській історіографії // Військово-історичний альманах. — 2000. — Ч. 1.

1.  Михальчук Василь. Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях. Вбивство С.    Петлюри // Український історичний журнал. — 1997. — Вип. 2 (№ 412). — С. 111—125.

12.  Новітня історія Полтавщини. І половина ХХ століття: підруч. для 10 кл. / О. А. Білоусько, О. П. Єрмак, В. Я. Ревегук. — Полтава: Оріяна, 2005. — 311 с. : іл. — (Історія Полтавщини з найдавніших часів до початку XXI століття). — ISBN 966-8250-10-9.

13.  Онацький Є. Симон Петлюра — чесність з ідеєю // Портрети в профіль. — Чикаго: Українсько-американська видавнича спілка, 1962. — С. 253—260.

14.  Полтава Леонід. Симон Петлюра: альбом-біографія. — Париж, 1949.

15.  Полянський О. Західна Україна у двох революціях. — Тернопіль: Джура, 1998. — 52 с. : іл.

16.  Попович М. В. Червоне століття. — К. : АртЕк, 2005. — 888 с. — ISBN 966-505-123-7.

17. Процесс Шварцбарда в парижском суде / сост. И. Будовниц. — Ленинград: Из-во «Красная газета», 1928. — 80 с. (рос.)

18. Савченко В. А. Симон Петлюра. — Харків: Фоліо, 2004. — 416 с. — ISBN 966-03-1760-3.

19. Сергійчук В. І. Великий державник України // Симон Петлюра. Статті, листи, документи. — К. : Вид-во ім. О. Теліги, 1999. — С. 5–20. — ISBN 966-7601-02-1.