ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ ВИХОВНОЇ РОБОТИ З УЧНЯМИ

ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ  ВИХОВНОЇ РОБОТИ З УЧНЯМИ

Майстер-вихователь завжди має справу з конкретною особистістю, яка володіє низкою властивих тільки їй індивідуальних особливостей, що розвиваються. Цим і пояснюється те, що виховні заходи, з успіхом уживані до одного учня, можуть не дати очікуваного ефекту, коли вони застосовуються  стосовно іншого. Тому загальні виховні заходи повинні доповнюватися індивідуальним підходом.

Індивідуальний   підхід  і  виховання  в  колективі, через колектив не суперечать один одному. Індивідуальний підхід — це не «парна педагогіка»,  не індивідуальне виховання, не «розрізнена метушня з кожним вихованцем» (А. С. Макаренко). Індивідуальний   підхід  здійснюється   в   колективі   й   за допомогою колективу, і в цьому значенні здійснюється органічне включення в загальний виховний процес. Індивідуальний підхід — це не пристосування   виховного   процесу   до   індивідуальних особливостей і відмінностей учнів і шлях  за ними. Задача індивідуального підходу полягає в тому,   щоб   максимально   використовувати   можливості кожного учня, його індивідуальні особливості  з метою якнайкращої професійної підготовки й усебічного  гармонійного  розвитку.   Індивідуальний підхід   пропонує  чуйність   і   такт   вихователя   щодо  учнів,  уміння   передбачати  наслідки   своїх   дій,   вибору   й   здійснення таких виховних заходів, які найбільш відповідали б особливостям особистості учня і становищу, в якому він зараз знаходиться. Тоді  ці  заходи   даватимуть  максимальний ефект.

Для цього,   по-перше,   необхідно  добре  знати своїх   вихованців   і,   по-друге,   знати   й   враховувати причину, умови, які вплинули на формування і прояв тієї або іншої межі в поведінці особистості.

Індивідуальний підхід у виховній роботі з учнями в більшості випадків пов'язаний з необхідністю подолання у них негативних якостей і проявів, недоліків у поведінці, спрямуванні на добрі справи. Тому способи індивідуального підходу потрібно розглянути, перш за все, з цих позицій, хоча індивідуального підходу вимагають  всі учні.

Один із найпоширеніших в підлітковому віці недоліків поведінки є упертість, неслухняність, що виявляються в прагненні діяти всупереч усім розумним доводам і міркуванням, у необґрунтованій  протидії й опорі вимогам, порадам, вказівкам майстра. Часто це викликано перезбуджуванням нервової системи сильними враженнями, перевтомою, важкими переживаннями. Схильність до упертості часто пояснюється прагненням до самостійності й незалежності, невмілими спробами проявити свою волю. До упертості нерідко приводить «педагогіка заборон» — не можна бігати, не можна шуміти, не можна чіпати тощо. Нарешті, упертість іноді буває своєрідною формою протесту учня, виразом його незадоволеності деспотичним, грубим і необґрунтованим придушенням його самостійності і ініціативи, що розвивається.

Основне, що повинне протиставити упертості і неслухняності — це, перш за все, педагогічний такт майстра, уміння його розібратися в причинах, зрозуміти їх, зуміти роз'яснити учню неправильність його поведінки, педагогічне терпіння. Інший шлях — ця увага до потреб й інтересів учня при одночасній вимогливості до нього, активне включення в колективні форми діяльності.

До інших поширених недоліків поведінки учнів (особливо підлітків)   відносяться  грубість, різкість, зухвалість, неуважне ставлення до старших, до майстра. Частіше за все це викликано відсутністю поважного ставлення дорослих до підлітка, придушенням його природного прагнення до самостійності, приниженням, що  формується в цьому віці відчуття власної гідності, настирливим контролем, прискіпливістю і дріб'язковою опікою. Грубість і зухвалість нерідко є відповіддю на несправедливе ставлення майстра до учнів — необґрунтоване звинувачення в брехні, непристойному вчинку, безпричинна підозрілість. Грубість учнів нерідко пояснюється і тим, що багато хто з них вважає цю якість ознакою дорослості, мужності, соромляться проявляти чуйність, душевну теплоту, які розцінюють як ознаки м'якотілості.

Прояви грубості і зухвалості учнів — це вже серйозний сигнал майстру, який повинен уважно проаналізувати свої дії як вихователя-наставника молоді, переглянути і, якщо потрібно, різко змінити стиль своєї роботи, переступивши через уявлення, що склалися у нього, про суть виховної роботи. Корисно порадитися з досвідченими колегами. До учнів, що проявляють грубість, зухвалість особливо потрібен індивідуальний підхід. В першу чергу необхідно встановити причину такої поведінки. Робота з такими учнями припускає цілеспрямовану організацію їх активності, ініціативи, пошана їх гідності, прав на певну самостійність, але у жодному випадку не допускаються  «поблажки» або зниження вимогливості.

Нерідко виявляється і такий недолік поведінки учнів як брехливість, свідоме ухилення від істини в непристойних цілях. Найчастішою причиною брехні є боязнь, страх покарання. Типові випадки брехні, засоби «вигородити» друга, проявити солідарність. Необхідна копітка робота майстра, щоб, по-перше, з'ясувати істинні причини брехні, по-друге, створити обстановку правдивості, довір'я, взаємної пошани і вимогливості, тактовно показуючи всю непристойність брехні, її взаємозв'язок із боязкістю, лицемірством. Вельми ефективним засобом боротьби з проявами брехні є громадська думка учнівського колективу. Але тут майстер і актив групи повинні діяти тільки напевно, забезпечити засудження вчинку переважною більшістю групи. Інакше результати будуть зворотні.

Особливу групу складають учні, поведінка яких характеризується відсутністю бажання і звички до трудового зусилля — лінню. З лінню потрібно боротися нещадно. Краще за все і перш за все це здійснюється в колективній трудовій діяльності — у бригадах, у ланках. Тут виховується особиста відповідальність і відповідальність за своїх товаришів і їх справу, дисциплінованість, старанність, підкорення колективу. Разом з тим майстру важливо помічати і заохочувати прагнення, що виявляються, до поліпшення, спонукати в ледачому учні потребу трудитися, розвивати його інтерес, привчати знаходити радість і задоволення в досягнутому. Але головне — це згуртований і працездатний, дружний колектив групи. В такому колективі, як правило, ледарів немає, для них просто немає «живильного середовища».

Процес формування звичних форм поведінки, рис особистості, відрізняється деякою своєрідністю, залежно від типу нервової системи учня. Для майстра-вихователя далеко не байдуже, чи має він справа з учнем, що відноситься до збудливого, спокійного або слабкого типу нервової системи. Психологія умовно виділяє чотири основні типи нервової системи: нестримний (якому відповідає холеричний темперамент), живий (сангвінічний темперамент), спокійний (флегматик) і слабкий (меланхолійний темперамент). Приналежність учня до одного з цих типів визначає специфіку виховних дій.

Для імпульсного, запального, непосидючого учня необхідна стримана, спокійна, але тверда вимогливість. Представник слабкого типу нервової системи — боязкий, сором’язливий, невпевнений в собі, і який легко травмується, — вимагає підтримки, підбадьорювання. Відносно цих учнів не слід вдаватися до досить впливових заходів дії, суворих покарань, різких оцінок. Різним повинен бути і тон в спілкуванні з ними. Не слід,   як правило,   різко,   емоційно   і суворо розмовляти з учнями, схильними до швидкого збудження, або дуже «загальмованими»: у перших це може викликати перезбуджування, озлоблення, «вибух», у других, навпаки, повну «загальмованість», стан  пригнічення і подавленості. Майстру слід пам'ятати, що оптимальний тон відносно і тих, і інших — спокійно-доброзичливий.

У цілому    індивідуальний    підхід   припускає уважне,   доброзичливе   ставлення   до   кожного учня, довір'я до його етичних сил, потенційних можливостей. У будь-яких ситуаціях і проявах перед  учнем    ніколи   не потрібно  закривати  шляху  до  виправлення,  вдосконалення, поліпшення. І, нарешті, треба підкреслити добре відоме   (але  не завжди  взяте  до уваги) положення: індивідуальний підхід припускає уміння  вихователя спиратися  у  виховній  роботі на те  позитивне, що  є  в особі  кожного  учня,   зокрема,   на   його   інтереси,    схильності   (любов до спорту, читання,  музики, малювання  тощо.),   на  його здорові  етичні  тенденції  (хай при неприйнятних формах їх виразу),  на доброзичливе ставлення до товаришів, навіть на відчуття гумору. Розвиваючи наявні  позитивні риси, орієнтуючи на  них поведінку учня,   заохочуючи   позитивні   вчинки,   майстер-вихователь легше може досягти своєї мети.

Особливе   місце   в   індивідуальній   виховній роботі майстра займає робота з «важкими» учнями. Під важкими, педагогічно запущеними учнями  мають   на увазі підлітків,   що систематично порушують встановлені норми поведінки в навчальних закладах і поза ними, що припускаються правопорушень, що не виконують своїх навчальних і громадських обов'язків і часто непіддатливі ефективним по відношенню до більшості інших учнів  формам і методам педагогічної дії.

Важкий підліток — результат неправильного виховання. А. С. Макаренко писав: «На моє глибоке переконання, хлопчики і дівчатка стають правопорушниками або «ненормальними» завдяки «правопорушницькій» або «ненормальній» педагогіці... Ніяких природжених злочинців, ніяких природжених важких характерів немає; у мене особисто, на моєму досвіді, це положення досягло стовідсоткової переконливості».

Як правило, майстру доводиться мати справу з важкими підлітками, які ще до училища в школі мали певні негативні відхилення в поведінці. Тому індивідуальна виховна робота з ними в більшості має  характер перевиховання.

Робота з важкими учнями починається з моменту подачі ними заяви про вступ  до училища. Уважне вивчення документів, перше знайомство, попередня бесіда з учнем вже дають деяке уявлення про нього. Потім, протягом одного-двох місяців, майстер, більш докладно ознайомившись з новими учнями, повинен виявити тих, хто потребує особливого підходу в індивідуальній роботі. Це підлітки, що зробили раніше правопорушення і поставлені на облік інспекціями у справах неповнолітніх, ті, хто систематично порушує навчальну і трудову дисципліну, ухиляються від виконання громадських обов'язків, вступають в конфлікт з учнями і дорослими, а також підлітки, схильні  до вживання алкоголю, наркотичних речовин.

Робота з педагогічно запущеними підлітками в межах як училища, так і групи спеціально планується. Додатково до загальних планів виховної роботи складається план спільної профілактичної роботи училища з органами поліції і прокуратури і план індивідуальної роботи з кожним педагогічно запущеним учнем.

Найголовніше умова успішної роботи з  педагогічно    запущеними    підлітками — залучення їх   до   активного   життя   і   діяльності   учнівського колективу,    спираючись   на    їх    сильні    сторони    і природні   інтереси.  Це   тим більше   важливо, бо важкий підліток, як правило, замкнутий, цурається здорового  працездатного  колективу,  часто  знаходиться в ізоляції серед однолітків, не відчуває себе потрібним і корисним в колективі. В зв'язку з цим один з первинних етапів побудови системи виховних дій для формування нормальних етичних якостей особистості учня — створення  відповідної  обстановки   і  продуманого, підкреслено доброзичливого при безумовній вимогливості відношення майстра до них. Природно, така увага повинна бути тактовною,  ненастирливою, непомітною для решти учнів.

У    роботі    з    педагогічно    запущеними    підлітками  неприпустимо  зловживання  частими   індивідуальними бесідами і зайвим моралізуванням. Усілякі форми і методи роз'яснення і переконання   необхідні,   але   це      не основні   засоби перевиховання. Головне — організація способу життя учнів, залучення до суспільно корисної діяльності, формування активного відношення до життя, до праці, до людей. Важкий підліток звик до покарань, нотацій,  поганих оцінок.  Тому вони часто не відіграють якої-небудь значущої ролі в роботі з педагогічно запущеними учнями. В противагу цьому, гарні оцінки, заохочення, просте добре слово, стимулювання позитивних справ і вчинків завжди більш ефективні в їх навчанні і вихованні. Тому майстер, не знижуючи загального рівня   вимог   і   критеріїв   оцінки,   повинен   вміло використовувати  політику оцінки, оцінних думок, заохочень і інших позитивних форм дії в роботі з важкими учнями. Це завжди можна бути цілком природним, без «натяжки» і «підігравання». В роботі з педагогічно запущеними підлітками  необхідна   поступовість.  Не можна  забувати,  що такі учні випробовували на собі негативний вплив або, щонайменше, не отримували належного виховання тривалий час, часто все попереднє життя. Тому не можна розраховувати на «блискавичне», до того ж усестороннє їх виправлення. В програмі роботи з кожним учнем потрібно намітити головні її лінії і етапи, за принципом переходу від більш простого до складнішого. Треба починати з окремих маленьких доручень, успішне виконання яких викликає задоволення, зароджує віру в деякі свої можливості, сприяє формуванню необхідних для суспільно корисної роботи умінь і навиків. Нарощуючи поступово складність і відповідальність доручень, представляючи можливість проявити ініціативу, вміло допомагаючи, підбадьорюючи, втягуючи в суспільну відповідальність — так крок за кроком майстер робить виховний вплив на учнях.

Для більшості важких підлітків склалися неправильні стосунки з людьми, перш за все з дорослими. Це — пряме віддзеркалення невірної позиції самих дорослих з перших років життя дитини. В результаті — недовіра до дорослих, неуважне відношення, деколи навіть ворожість. Негативне відношення до конкретних людей вони неправомірно узагальнюють і переносять на всіх або багатьох людей взагалі. Але ця особливість не є глибокою і стійкою, вона швидше поверхнева. А по суті будь-хто, у тому числі і важкі підлітки, гостро відчуває потребу в турбуванні, теплі, ласці, тільки соромляться цього і приховують таку потребу під личинкою грубостей і зухвалості. Саме тому разом з будь-якими іншими формами перевиховання абсолютно необхідне індивідуальне шефство над важкими учнями. Шеф, безвідносно до свого положення, зросту, професії, повинен стати справжнім другом важкого підлітка.

Шефство широко поширено в навчальних закладах системи профтехосвіти. Шефство може дати найбільший ефект при дотриманні певних обов'язкових умов. По-перше, шефство не повинне і не може бути нав'язане — воно повинне бути абсолютно добровільним. По-друге, шефство повинне розглядатися і розумітися як один з найвідповідальніших громадських обов'язків. По-третє, шефом може бути лише той, хто щиро налаштований до підлітків, хто розуміє їх і зуміє встановити з ними дружній контакт. По-четверте, індивідуальне шефство — не епізод, а тривалі, можливо, багаторічні відносини між двома людьми. По-п'яте, найкращі шефи над підлітками — як правило, молоді люди. До шефської роботи залучаються кращі молоді робітники базового підприємства, студенти педагогічних і інших вузів, молоді викладачі училища. У окремих училищах у шефи залучають найактивніших, свідомих, «дозрілих» для шефства учнів з груп.

Відсутність розвинених духовних потреб й інтересів, виявляється і в відношенні важких учнів до навчання. Більшість таких підлітків навчаються слабко, або навіть погано. І відбувається це не через якісь природжені недоліки їх розумового розвитку. Низький культурний рівень сімей більшості таких учнів не забезпечує виховання у них належної пізнавальної спрямованості і активності. Це позначається на їх ставленні до навчання вже в початковій школі, їм нецікаво навчатися. За відсутності необхідної індивідуальної роботи пізнавальні інтереси не формуються, не забезпечується розумовий розвиток в процесі навчання, дитина не опановує відповідними розумовими операціями, не вчиться і не уміє вчитися. Успішність тривалий час залишається низькою або поганою, падають стимули до навчання, втрачається віра в свої здібності і можливості. Неуспішність стає хронічною.

Все це виявляється в навчальній діяльності таких учнів і в училищі. Якщо до виробничого навчання багато хто з них відноситься з цікавістю, то до теоретичних предметів професійно-технічного циклу інтерес вже значно нижче, а по відношенню до загальноосвітніх дисциплін він відсутній майже повністю. Виправити становище може тільки активізація учнів на всіх заняттях, навчання прийомам розумової діяльності, виховання умінь логічно мислити, постійний розвиток пізнавальної самостійності. Майстру потрібно вміло використовувати підвищений інтерес таких учнів до виробничого навчання, продуктивної праці, демонструючи важливість теоретичних знань, вимагаючи вживання на практиці знань, отриманих на  уроках теорії, зіштовхуючи  учнів  із  необхідністю глибокого теоретичного обґрунтовування виконуваних трудових дій. Велике значення має залучення учнів до технічних гуртків, залучення до раціоналізації, винахідництва. В широку сферу морального виховання важких підлітків включається і правове виховання. В правовому вихованні таких учнів особливе значення має реалізація принципу невідворотності покарання: жодна провина учня  не повинна   пройти   повз   увагу   педагогічного   і учнівського колективу.

Більшість правопорушень і злочинів скоюється неповнолітніми в стані алкогольного сп'яніння. Деякі педагогічно запущені підлітки приходять в училища  знайомими з алкоголем. Колосальна шкода від цього загальновідома. Тому навчальні заклади, майстер групи, класний керівник повинні надавати найсерйознішу увагу антиалкогольній пропаганді і боротьбі з цією важкою вадою.

Головний засіб і умова попередження алкоголізму у підлітків — високий рівень виховної роботи з ними в цілому, усесторонній розвиток їх духовних потреб і інтересів, організація їх змістовного дозвілля. Друге — виховання волі, тому що захоплення спиртними напоями часто властиве перш за все безвольним людям. І нарешті, третє (це повинні робити лікарі) — роз'яснення шкоди алкоголю для здоров'я людини, перш за все для його нервової системи і психіки, а також для майбутнього життя і потомства, як і шкоди куріння, наркотиків тощо.

Дієвість антиалкогольної пропаганди неабиякою мірою залежить від того, яку позицію займають учні при цьому. Одна справа, якщо це позиція глядачів або слухачів, а зовсім інше, якщо це позиція пропагандистів, активних борців з шкідливими звичками. Майстер, класний керівник можуть самі підготувати і провести бесіду на антиалкогольну тему, але наскільки підвищиться ефективність дії на хлопців і дівчат подібної бесіди, якщо вдасться підготувати її силами самих учнів. Потрібно завжди прагнути зробити учнів суб'єктами, а не об'єктами виховної діяльності. У групах доцільно проводити бесіди підготовлені самими учнями, на такі, наприклад, теми: "Скількох коштує «візит» до поліції п'яниці і державі?", «Продуктивність праці і пияцтво», «Пияцтво — грунт для правопорушень» тощо.

У всіх цих випадках активна позиція учнів, в багато разів збільшує дієвість протиалкогольної пропаганди — адже перш ніж критикувати інших, пояснювати іншим шкоду алкоголю, потрібно самому стати переконаним в його згубній дії, самому бути прикладом здорового способу життя.

Дотепер йшлося про індивідуальний підхід до виховання, як засобу попередження усунення певних негативних якостей окремих учнів. І це природно, оскільки такі учні доставляють майстру більше всього засмучень і неприємностей, на них потрібно звертати більше уваги.

Разом з тим, індивідуального підходу у виховній  роботі  з   групою  вимагають  усі  учні, бо  що кожний  учень — це  особистість  із  властивими тільки їй індивідуальними якостями. Індивідуальний підхід майстра до виховної роботи з учнями виявляється в різних формах, різних методах і прийомах.  Основні з  них — це надання учням індивідуальної   допомоги   в   підготовці   і проведенні   інформаційних днів,  допомога  в   підготовці  виступу на  зборах групи,  на технічній  конференції,  порада  у виборі гуртка, секції, допомога в конструкторській  розробці,    ідеї    пристрою;    індивідуальні  бесіди  на  різні житейські теми тощо.  Робота  майстра з активом групи, навчання бригадирів учнівських бригад керувати бригадою, залучення всіх учнів групи  в активне колективне обговорення навчальних  і  виробничих  питань,  проведення і залучення учнів  в обговорення підсумків конкурсу на кращий виріб тощо, — все це теж форми і способи індивідуальної виховної роботи, оскільки тут кожний учень виявляється по-своєму, індивідуально, що вимагає відповідного індивідуального відношення до нього майстра.

Головне у всіх індивідуальних контактах майстра з учнями — постійний розвиток їх позитивних моральних якостей, стимулювання і поглиблення прагнення до вдосконалення, формування світогляду учнів, їх активної життєвої позиції.