Інфографіка до теми "Тарас Шевченко" 9 клас

ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814–1861)

Тарас Шевченко – одна з центральних постатей української культури, геніальний поет, талановитий художник, засновник нової української літератури, символ України.Кобзар належить до митців, які творять філософію національної ідеї, тому й залишаються назавжди в «силовому полі» духовності нації. Вони не тільки належать її історії, а й, наділені могутньою силою поетичного провидіння, визначають духовні вектори майбутнього. Пристрасне Шевченкове слово і його власне життя виховали багато поколінь борців за свободу нашої Батьківщини. Т. Шевченко, як слушно зазначає І. Дзюба, належить не лише Україні, а й усьому людству, хоча кожне його слово – про Україну.

Дитинство

Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 р. в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Черкащина) – в одному з наймальовничіших куточків України. Згодом (1816 року) родина переїхала в Кирилівку. Закономірно, що живописні краєвиди вплинули на формування відчуття краси в малогоТараса.

Батьки – Григорій Іванович ШевченкоГрушівський та Катерина Якимівна Бойко – хоча колись і походили з вільних селян, уже навіть зі своїми дідами бабами були кріпаками поміщика Василя Енгельгардта. У родині зростало шестеро дітей: Микита й Катерина – старші від Тараса; брат Йосип і сестри Ярина та Марія – молодші.

Григорій Шевченко був письменний, володів прибутковим для селянина ремеслом стельмаха, а також чумакував, возячи різний крам то до Києва, а то й до далекої Одеси. Однак усім кріпакам пана Енгельгардта жилося тяжко. Пізніше, уже на засланні, звертаючись духовним поглядом у роки дитинства, Тарас Григорович напише:

…Там неволя,/ Робота тяжкая, ніколи / І помолитись не дають.

У дитинстві Тарас прилучився до книжки: батько та дід Іван у свята читали вголос «Четьї Мінеї» (уривки про життя святих). З дитинства бере початок і Шевченкова любов до народної пісні, яка щедро розкривала йому скарби вікової культури українців. Особливо западали в дитячу душу пісні про минуле, славних запорожців, як і оповіді старого діда Івана, малолітнього учасника повстання гайдамаків «коліїв» проти польських магнатів.

Тарас спочатку вчився в сільського дяка Павла Рубана, прозваного в селі Совгирем. Хлопець був талановитим до науки і, незважаючи на досить несприятливі обставини життя, здобував знання охоче.

Дитинство раптово урвалося влітку 1823 р. смертю матері. Горе запалило дитячий рай – біль від цієї втрати ніколи не полишав Тараса. Лагідна й любляча мати стане прообразом жінкиматері, що проходитиме з поеми в поему впродовж усієї його творчості, який Шевченко піднесе до рівня символу самої України.

Ситуація погіршилася з появою в батьківській хаті мачухи Оксани Терещенко з її власними трьома дітьми. Тарас терпів, поки навесні 1825 р. не помер і батько, а життя хлопця перетворилося на пекло.

Тарас пішов до дяківської хати-школи за попихача. У кирилівській школі замість Совгиря вже вчителював Петро Богорський, який по кілька днів пиячив у шинку, і грамотний Тарас не раз виконував замість дяка його «педагогічні функції». Водночас той морив Тараса голодом і жорстоко бив. Хлопець терпів, бо хотів учитися. Шукав розради, крадькома перечитуючи невеличку дякову книжечку із творами Григорія Сковороди та «Енеїду» Івана Котляревського.

Чи не єдиною світлою сторінкою життя Тараса-підліткавиявилося його перше кохання – Оксана Коваленко. З поезій «Ми вкупочці колись росли...», «Мені тринадцятий минало...», присвяти в поемі «Мар’яна-черниця» постає світлий образ чорнобрової дівчини, яка своїм щирим співчуттям у найважчі хвилини життя зігріла душу сироти. Цей образ у поезії Т. Шевченка та в його спогадах згодом піднесеться до рівня Беатріче, коханої італійського генія Данте Аліг’єрі, стане символом дівочої краси й кохання в «Кобзарі».

У козачках пана Енгельгардта

Невдовзі хлопчик утік із села і спробував утілити свою мрію стати художником: знайти вчителя-маляра.

Проте народні самоуки або не помічали в нього мистецького хисту, або вимагали панського дозволу. Замість дати таки дозвіл Тараса поставили кухарчуком, а згодом – козачком у панських покоях. Після смерті старого пана Енгельгардта Кирилівка перейшла у спадок його синові Павлові, що служив ад’ютантом віленського генералгубернатора. Тож восени 1829 р. Т. Шевченко разом з іншими слугами поручника лейбгвардії Павла Енгельгардта вирушив до Вільна (нині Вільнюс – столиця Литви), де стояв його уланський полк.  Допитливий і здібний юнак вочевидь зазнав упливу європейського мистецтва, маючи змогу придивлятися доскульптур і картин по церквах і костелах. Європейський світ справив значний вплив на становлення молодого Шевченка.

 У Польщі кріпацтво скасували ще в 1807 р., тож юнак мав змогу порівняти життя вільного люду Європи й кріпосницьке свавілля в царській Росії, у ярмі якої страждав український народ.

29 листопада 1830 р. вибухнуло польське повстання проти російського поневолення, охопивши західні повіти Литви й Білорусі. За недогляд цар відправив віленського губернатора у відставку, і П. Енгельгардт поспіхом переїхав до Петербурга (1831). Шевченкові враження про «подорож»-утечу з Польщі відгукнулися згодом у рядках ліричного відступу в поемі «Катерина» та початком серйозної недуги.

Петербург. Викуп з кріпацтва

У Петербурзі (1832 р.)  Тарас продовжив навчання малярства в цехового майстра декоративного розпису – Василя Ширяєва, який змушував своїх учнів не тільки працювати понаднормово, а й виконувати хатні роботи та його власні забаганки, а також примхи членів своєї родини, часто залишав їх без обіду, іноді навіть бив. Таке рабське становище Шевченкові допомагала зносити невсипуща жага малювати. Величезне терпіння дало ваговиті плоди: коли Василь Ширяєв з учнями взялися до розпису петербурзького Большого театру, саме Тарас виконував роль «першого рисувальника». Творча робота в Александринському й Михайлівському театрах (як згадував сам Шевченко в повісті «Художник») дала йому змогу прилучитися до музичного й театрального життя столиці.

Т. Шевченка вразила краса архітектурних ансамблів, скульптурних груп, вулиць, каналів Петербурга.

Водночас юнак бачив й іншу столицю: Петербург убогих помешкань, гнилих парканів, бруду й смороду злиденних провулків. Дивно: майже поруч уживалися відблиски розкішного життя російських аристократів і злиденне існування двірні, кріпаків, бідноти. Це згодом буде змальовано в його поемі «Сон».

Важливою подією в житті молодого кріпака стало знайомство в 1836 р. з Іваном Сошенком, студентом Академії мистецтв, який виявився ще й земляком з України. Сошенкові спогади про це знайомство заперечують версію про зустріч у Літньому саду, запропоновану Т. Шевченком у повісті «Художник». Саме він познайомив Тараса з письменником Євгеном Гребінкою, живописцем Аполлоном Мокрицьким, конференцсекретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем, а також з іншими відомими людьми: Олексієм Венеціановим та російським поетом, вихователем царського спадкоємця Василем Жуковським. Є. Гребінка ввів Шевченка в коло відомих петербурзьких літераторів, подбав про літературну й загальну освіту Тараса: у його бібліотеці були твори українських поетівромантиків, науково-популярні праці з української історії та фольклору.        1116                         11

Найбільшу активність у справі визволення Т. Шевченка з кріпацтва проявив відомий російський художник Карл Брюллов, який перейнявся глибоким співчуттям і симпатією до талановитого кріпака. Він високо оцінив і його малюнки, і перші поетичні спроби.

Майже рік душа талановитого українцякріпака то розцвітала надією, то мліла й терпла від безнадії. Величезні кошти, яких вимагав за свого кріпака Енгельгардт – 2500 карбованців – Тарасові друзі і благодійники вирішили зібрати оптимальним шляхом: геніальний художник Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського, який розіграли в лотерею. Полотно придбала імператорська родина. Але й цих грошей на Тарасів викуп із  було замало. Довелося друзям збирати самотужки суму, якої не вистачало.

Перші кроки вільного митця

22 квітня 1838 р. відпускна була підписана, а 25 квітня В. Жуковський вручив її Шевченкові, який уже в травні того ж року вступив до омріяної Академії мистецтв вільним учнем К. Брюллова. Шевченка ж одразу прийняли до четвертого класу – класу гіпсових фігур. Він почувався щасливим. Сповнений натхнення, із захопленням опановує академічні науки, багато читає. За період навчання його успіхи були відзначені трьома срібними медалями. Наче намагаючись наверстати згаяне, Т. Шевченко в ейфорії свободи кидається у вир світського життя. Він відвідує Ермітаж, театри, концерти, літературні вечори, спілкується із новими друзями, середяких співак і композитор Семен ГулакАртемовський, композитор Михайло Глинка. Однак до почуття сп’яніння свободою додається туга за Україною, якої він не бачив майже дев’ять років. Потреба чути рідне слово, помножена на потужний пласт народнопісенної образності, закладений з дитинства в його душі, покликала до життя неймовірну магію – світ музики у слові балад, вилилася щирими рядками елегії, думки.

Через знайомство Т. Шевченка з доступною історичною літературою та ностальгію за рідним краєм зпід пера молодого автора народилися поеми «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1839–1841).

Молодий автор відразу ж задекларував себе як письменник український, українськомовний, тобто зовсім не прагнув знайти місце в російській літературі, хоча й дуже вправно (навіть талановито) писав російською.

У 1840 р. за сприяння Євгена Гребінки виходить перша поетична збірка Тараса Шевченка – «Кобзар». Вона вмістила всього вісім творів: «Думи мої, думи мої…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Нащо мені чорні брови…», «До Основ’яненка», «Іван Підкова» і «Тарасова ніч». Збірка принесла Шевченкові визнання й славу.

Перша поїздка в Україну (1843–1844)

У листопаді 1839 р. в листі до брата Микити Тарас написав: «…Я всяку ніч тілько й бачу во сні, що тебе, Керелівку, та рідню; весело стане, прокинусь, заплачу ». Петербург у порівнянні з розкішним українським підсонням видається йому  «чортовим болотом.

Навесні 1843 р. Шевченко отримує відпустку в Академії мистецтв і в травні вирушає в рідні краї. Ця подія ознаменовує початок другого періоду творчості: періоду «трьох літ» (1843–1847). Митець багато подорожує, відвідує рідну Кирилівку, гостює в Качанівці в маєтку мецената Григорія Тарнавського, у Євгена Гребінки на його хуторі Убіжище. У Києві, виношуючи заповітну мрію викладати уроки малярства в Київському університеті Святого Володимира, знайомиться з Пантелеймоном Кулішем.

У Т. Шевченка давно визріло бажання розповісти про Україну мовою пензля. Він задумує серію часопису «Живописна Україна» – періодичного видання про визначні історичні події українського минулого, народний побут, мальовничі краєвиди рідної землі – «чи то по красі своїй, чи по історії прикметні» На жаль, маємо лише перше число з цієї серії, якою Кобза-рхудожник сподівався заробити грошей на викуп із кріпацтва рідних.

У цей період Шевченко позбувається впливу академічного класицизму. Свідченням поглиблення психологізму в його портретному живописі є відомий автопортрет зі свічкою, портрети Пантелеймона Куліша, Ганни Закревської. Життя Шевченка сповнене цікавих зустрічей і знайомств – із професором, а надалі й ректором Київського університету Михайлом Максимовичем, колишнім декабристом Олександром Капністом, нащадком шотландських лицарів графом Яковом де Бальменом, великою родиною Рєпніних – прямих нащадків останнього гетьмана України Кирила Розумовського, з багатьма іншими особистостями, які, як згодом виявилося, залишили глибокий слід у житті поета.

«Кобзар» уже був широко відомий, поезії Шевченка вдячні читачі переписували від руки, а освічені люди пророкували їхньому автору безсмертя.

Надзвичайно важливою сторінкою в біографії Шевченка стало знайомство з Варварою Рєпніною. Саме їй – «доброму янголові» – він присвятив написану російською мовою поему «Тризна» (перша назва – «Бесталанный

У лютому 1844 р. поет виїхав до Москви: Уже в Москві Шевченко написав невеличку поему «Чигрине, Чигрине…», що стала своєрідним підсумком пережитого за дев’ять місяців в Україні.

Починає формуватися антиколонізаторська лірика Шевченка, яка стане ядром його творчості.

У Петербурзі Т. Шевченко повернувся до навчання в Академії мистецтв, але того задоволення від творчості, яке відчував раніше, уже не отримував: враження від поїздки і страшні картини рідного краю залишили глибокий і болісний слід.

Друга поїздка в Україну (1845–1847)

22 березня 1845 р. Шевченко отримав диплом «вільного художника» і вже за два дні знову вирушив до України. На запрошення поміщиків зупинявся в їхніх маєтках малювати портрети. Завдяки клопотанням Михайла Максимовича Тараса Григоровича прийняли художником в Археографічну комісію. Одержавши доручення зарисовувати історичні пам’ятки, Т. Шевченко багато подорожував Київщиною, Полтавщиною, Поділлям, Чернігівщиною і всюди бачив безрадісні картини народного життя, що контрастували з бенкетуваннями в палацах поміщиків. Відвідав митець і рідну Кирилівку.

Майже всю осінь 1845 р. Шевченко провів у містечку Переяславі. Тут, вражений звісткою про загибель під час Даргінського походу доброго друга Якова де Бальмена, написав гнівну поему «Кавказ».

На початку грудня Т. Шевченко на запрошення поміщика Степана Самойлова переїздить у с. В’юнище, де зпід пера генія з’являються поезії «Холодний Яр», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі…», «Три літа», «Псалми Давидові». Це художні зліпки реального життя і подій, до яких автор має пряму причетність як свідок. Пережите й побачене в мандрах Україною виливається пророчими рядками поеми «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє».

1845 р. у житті Т. Шевченка позначений особливим творчим вибухом. Тож не дивно, що невдовзі, охоплений тяжкою хворобою, у домі свого доброго знайомого лікаря Андрія Козачковського в Переяславі поет написав полу м’яні рядки «Заповіту», які згодом, а точніше – у наші дні, виявляться пророчими.

Твори, написані в 1843–1845 рр., Т. Шевченко об’єднав у рукописну збірку «Три літа». Для стилю митця стають властивими масштабні історіософські твори, де він критично переосмислює історіюУкраїни. Автор відходить від романтичної ідеалізації минулого, усвідомлює гірку зраду націо нальною елітою власного народу. Громадянська лірика вибухає гнівним викриттям, відвертими звинуваченнями імперії, російського сатрапа1; гострі стріли сатири й іронії тепер спрямовані проти зденаціоналізованих перевертнів.                                                                                  2

Окрему групу становлять соціальнопобутові поеми з життя українського села, у яких поет утілив свій ідеал життя за найвищим моральним законом – «по правді» («Невольник», «Наймичка», «Сова»). Також на новому ідейнохудожньому рівні поет розкриває образ жінки-матері.

Поема «Наймичка», як підкреслюють літературознавці, – етапний твір у розвитку Шевченкового психологічногореалізму.

Під час однієї з поїздок Чернігівщиною митець відвідує седнівського поміщика Андрія Лизогуба, людину демократичних поглядів. Як відомо, саме в Седневі була належно обладнана малярська майстерня, у якій любив працювати Шевченко. Під час поїздки до Києва 1846р. знайомиться з Миколою Костомаровим та іншими учасниками Кирило-Мефодіївського братства. Ця перша, великою мірою молодіжна, українська політична організація об’єднала демократично й патріотично налаштованих українських інтелігентів, які мріяли про визволення всіх слов’янських народів від національного гноблення.

Наприкінці зими Т. Шевченко повернувся до гостинного Седнева. Тут написав передмову до нового видання «Кобзаря» та поему «Осика» (пізніша її назва – «Відьма»). Поет не знав, що розпочалися арешти членів КирилоМефодіївського братства. Несподівана подія відбулася, коли Тарас Шевченко їхав на весілля до Миколи Костомарова, у якого мав бути за старшого боярина. На станції В Броварах навіть переодягнувся у фрак. Та коли пором причалив до київського берега, на Шевченка вже чекала поліція. Це сталося

5 квітня 1847 р.

Арешт. Перебування в казематі Третього відділу

Під час обшуку в Шевченка знайшли рукописну збірку з віршами «бунтівничого й злочинного змісту», як зазначалося в доповідній записці. Наступного дня поета відправили до Петербурга – у каземат Третього відділу царської канцелярії.

71Жандарми вже простудіювали його вірші (частину їх знайшли в Миколи Костомарова) і вважали Т. Шевченка найбільшим злочинцем серед заарештованої молоді. Під час допитів митець тримався мужньо, заперечував свою участь у братстві, не дав свідчень на жодного з його членів.

На звинувачення, висунуті йому особисто, відповідав мудро й дипломатично.

Однак поема «Сон», як і інші твори періоду «трьох літ», красномовно свідчили, що Шевченко – непримиренний ворог імперії.

Перебуваючи в застінках каземату, Шевченко потайки продовжував писати. На цей час припадає початок третього періоду творчості митця. Створені тут тринадцять поезій (серед яких – уже відомі вам «Ой три шляхи широкії», «Садок вишневий коло хати…», «Мені однаково…») поет належно заховав і забрав із собою на заслання, а згодом, після повернення, назвав цей цикл «В казематі» й дописав присвяту – «Моїм соузникам».

Тривоги справдилися. Вирок, винесений Орловим – «определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус с правом выслуги» – доповнив власною рукою Микола І: «Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать». Згодом у «Щоденнику» Шевченко так відгукнувся про це рішення: «Трибунал под представительством самого сатаны не мог бы произнести такого холодного, нечеловеческого приговора».

У вирокові не було вказано терміну, на який відправляли Шевченка в солдати, – рішення зяяло невідомістю: «до вислуги». Насправді це означало довічну каторгу, адже сподіватися на присвоєння офіцерського чину було годі, бо Т. Шевченко не належав до дворянського роду, більше того, не мав жодних здібностей до військової справи (зроблений у щоденнику запис яскраво свідчить про ту огиду, яку відчував він до «служивих»: «За дитячих літ мене не цікавили солдати, як це звичайно буває з дітьми. Коли ж я почав доходити віку розуміння речей, то в мене зародилась непереможна апатія до христолюбивого1 воїнства»).

Перший період заслання (1847–1850)

31 травня 1847 р. Т. Шевченка етапували до Оренбурга. Далі його доправили до Орського укріплення (за 250 верст від Оренбурга), де він мав відбувати покарання. Місцеві називали Орську фортецю Яманкала (містопогань).

Земляний вал оточував казарми й кілька десятків будиночків. Довкола – піски, убогий одноманітний краєвид. Маленька річечка Ора нагадувала струмок, а влітку пересихала зовсім. Зима з морозами й сильними хуртовинами, літо – задушливе й спекотне. І страшна солдатська муштра, яку поет ненавидів. Почалася справжня каторга в «незамкнутій тюрмі».

Доки комендантом укріплення був інтелігентний і доброзичливий Дмитро Ісаєв, Шевченкові негласно дозволялося жити на приватній квартирі, вільно пересуватися територією укріплення. Та новий комендант поставив за мету зробититаки з непокірного засланця бравого солдата: узявся щоденно по кілька годин мучити Шевченка солдатською муштрою. Найбільша ж мука – заборона писати й малювати. Митець малював на стінах казарми вугіллям, крейдою, згодом друзі, наражаючись на великі неприємності, зуміли переслати йому навіть пензлі й фарбу. Усупереч категоричній царській забороні Т. Шевченко крадькома записував вірші на окремі аркуші, які пізніше оформив у невеличкі зшитки. Ці книжечки постійно ховав за халявою чобота, остерігаючись доносів, тому й книжечки дістали назву «захалявних». «Захалявна книжечка» 1847 р. починалась віршем «Думи мої, думи мої…». Завдяки друзям Шевченка включили до складу експедиції, спорядженої вивчати Аральське море. На клопотання визнаного російського мореплавця й географа Олексія Бутакова, якому потрібен був художник для замальовок усього того, що не можна було привезти як експонати, на період проведення експедиції заборону малювати з Т. Шевченка нібито зняли, але коли це виявилося, на О. Бутакова було накладено стягнення. Сповнений піднесення, хоча фізично ще кволий (недавно переніс ревматизм і цингу), Т. Шевченко взявся за пензлі вже на другий день сухопутного переходу до фортеці Раїм. Саме на Косаралі він написав і значну частину творів періоду заслання.

За перші три роки заслання (дослідники називають цей етап орсько-аральським) Шевченко написав понад сто творів, у тому числі дев’ять поем.

Другий період заслання (1850–1857)

Після повернення експедиції в Оренбург Т. Шевченко залишався в розпорядженні О. Бутакова: упорядковував замальовки для створення великої карти Аральського моря. Митцеві призначили помічника: малярааматора, політичного засланця поляка Броніслава Залєського. Почалася щира приязнь однодумців, кожен із яких мріяв свій народ бачити вільним, а державу – незалежною. Ця дружба тривала й після заслання. Шевченко плекав надію на те, що з Петербурга прийде офіційний дозвіл малювати. Надії не судилося збутись: у квітні 1850 р. Поета заарештували. Донос про те, що рядовий Шевченко порушує «височайшеє повеление» – малює, пише вірші, не живе в казармі, а мешкає на квартирі, – зробив підступний прапорщик.

У жовтні 1850 р. Т. Шевченко прибув на нове місце заслання – Новопетровське укріплення, розташоване на піщаноскелястому півострові Мангишлак. Хоча становище його було жахливим, доля й тут, у «забутому Богом і людьми краї», посилала поетові друзів, які намагались допомогти. Особливо підтримував митця комендант форту Іраклій Усков, родина якого радо приймала поета в себе. Тим часом у Петербурзі друзі не припиняли клопотатися про помилування Шевченка й право на повернення із заслання. Другий період заслання прикметний тим, що митець почав писати прозу. Упродовж чотирьох років він створив близько двадцяти повістей російською мовою (збереглося дев’ять).                                               3

Своє життя в Новопетровському укріпленні, роздуми й враження Т. Шевченко описав у «Щоденнику» (називав його «Журнал»), який почав вести з 12 червня 1857 р., з нетерпінням очікуючи волі. Цар Микола І помер, і друзі клопоталися вже перед новим імператором про звільнення поета. У тому, що Т. Шевченка таки внесли до списку помилуваних, особлива заслуга віцепрезидента Петербурзької академії мистецтв Федора Толстого та його дружини Анастасії. У «Щоденнику» нарешті з’являється запис: «Встретил смотрителя полугоспиталя Бажова, и он первый поздравил меня с свободой. 21 июля 1857 года в 11 часов утра». 2 серпня 1857 р. Шевченко «на самой утлой рыбачьей лодке» виїхав із Новопетровського укріплення до Астрахані.

Омріяна воля

Пароплав «Князь Пожарський» дорогою до Нижнього Новгорода зупинявся в портових містах. І всюди Т. Шевченко жадібно розглядав архітектуру, придивлявся до людських облич, навіть у злиденних, обдертих кварталах насолоджуючись волею. У Нижньому Новгороді на Шевченка чекала прикра новина: виявляється, йому заборонено відвідувати обидві столиці. Ще півроку довелося жити на чужині до вирішення його питання. Це була, як висловився сам поет, «воля на прив’язі». Однак і в цьому місті в митця знайшлися друзі, що підтримували його матеріально і морально. Розпочинається останній період творчості поета. Т. Шевченко малює, переписує свою прозу, відвідує місцевий театр, зустрічається з цікавими людьми,175знайомиться з літературними новинками, з нетерпінням очікує на приїзд актора Михайла Щепкіна, якому присвячує поему «Неофіти». У Нижньому Новгороді Тарас Шевченко створив триптих «Доля», «Муза», «Слава» та поему «Юродивий», переробив ранню поему «Осика», давши їй назву «Ві дьма». До Петербурга Т. Шевченко повернувся аж у березні 1857 р. Одразу здійснив візит вдячності до своїх благодійників – родини Толстих; зустрівся із друзями – Михайлом Лазаревським, поляками Зігмундом Сераковським, Едуардом Желіговським. Петербурзька громада (колишні кириломефодіївці, що згуртувалися довкола Пантелеймона Куліша) радо привітала Тараса Шевченка.

Т. Шевченко опиняється у вирі літературного й громадського життя. Освічені українці, які волею обставин опинилися у російській столиці, бачать у ньому батька нації. Митець багато працює. Зпід його пера виходять поезії «Я не нездужаю,нівроку…», «Сон» («На панщині пшеницю жала…»), «Ісаія. Глава 35», «І Архімед, і Галілей…», віршприсвята«Марку Вовчку». Тарас Григорович захопився граверською технікою й наполегливо опановує її: «…Запрягся я в роботу, – сплю на етюдах: з натурного класа і не виходжу».Туга за Україною стає нестерпною, та офіційний дозвіл для поїздки додому Шевченкові дали лише влітку 1859 р. Таємний нагляд за поетом тривав і в Україні, куди він прибув на початку червня. Завітав у Переяслав до Андрія Козачковського, побував у маєтку Максимовичів у Прохорівці, прибув у рідну Кирилівку. Т. Шевченко мріяв оселитися в рідному краю, побудувати хату над Дніпром. Ще в листах з Петербурга поет просив свояка Варфоломія Шевченка, щоб той підшукав йому «підходящий» клаптик землі. Тепер він клопочеться про купівлю цієї ділянки.

Поезії, написані в Україні, розкривають настрої й переживання, що сповнювали Шевченкову душу. Хтось доніс, що Шевченко, мовляв, богохульствував і говорив крамольні речі. Жандарми забороняють поетові і надалі залишатися в Україні, хоча й знімають висунуте обвинувачення і дають дозвіл на виїзд до Петербурга. Передчуваючи невідворотне, поет назавжди попрощався зі «святим Києвом», омріяним куточком над Дніпром, Україною. Оселившись у вузенькій кімнатці, відведеній йому в приміщенні Академії мистецтв,  Тарас Шевченко з головою поринув у працю: під впливом ідей громадівців1 написав для недільних шкіл «Буквар південноруський», узяв участь у виданні першого українського літературнокритичного журналу «Основа».

За значні досягнення в мистецтві гравюри в 1860 р. Т. Шевченку присвоюють звання академіка.

У 1860 р. завдяки матеріальній підтримці українського цукрозаводчика Платона Симиренка здійснено нове видання книги «Кобзар».

Шевченкове здоров’я підірване, задав нений ревматизм спричиняє прогресування серцевої хвороби. Митця пригнічують невдалі спроби визволити рідних з кріпацтва.

Після повернення з України в Шевченковій поезії ще гостріше лунають антикріпосницькі, антицарські мотиви, а широке використання в політичній поезії біблійних і античних образів та мотивів стає однією з найхарактерніших особливостей його творчості. Політична лірика Шевченка набувала форми біблійних пророцтв про загибель «нечестивих», вибухнула огнем праведного гніву і вражала непохитною вірою в неминучу перемогу правди («Ісаія. Глава 35», «Подражаніє 11 псалму», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осії. Глава ІV»). Домінантними у творчості стають громадянськополітичний і філософськомедитативний мотиви.

Часто вони переплітаються й становлять одну з граней неповторного індивідуального стилю поета. Тим часом здоров’я Тараса Шевченка погіршувалося. Поет відчував наближення смерті, але надія не залишала його: мріяв ще раз поїхати в Україну, із нею пов’язував свої сподівання на одужання. За десять днів до смерті передчуття неминучого вилилося поетичними1рядками:

Неначе над Дніпром широким

В гаю – предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насаджу.

У переддень 47ї річниці від дня народження поетові почали надходити вітальні телеграми. Він радів, що про нього пам’ятають, що він не одинокий. Здавалося, йому навіть трохи полегшало. Удосвіта 10 березня захотів зійти вниз у майстерню, здолав останню сходинку, охнув і впав. Поетове серце перестало битися. Звістка про смерть Тараса Шевченка блискавкою розлетілась Петербургом, полинула в Україну, докотилася до Галичини.

Похорон відбувся на Смоленському кладовищі Петербурга. До самого цвинтаря труну несла студентська молодь. Провести поета в останню дорогу прийшло багато його шанувальників –незважаючи на сиру погоду, уся університетська набережна була заповнена людьми. Над могилою звучали щирі й скорботні слова друзів, соратників, студентів – українською, польською, російською мовами. Друзі одразу почали клопотатися про дозвіл на перепоховання Кобзаря в Україні.

22 травня 1861 р. Тарас Шевченко назавжди повернувся в Україну. Під Каневом, на Чернечій горі, недалеко від того місця, де він хотів збудувати хату, відбулося перепоховання. Червона китайка, якою був застелений козацький віз із поставленою на нього домовиною, міцні юнацькі плечі, що впряглися у воза, щоб так віддати шану «батькові», зелене гілля, яким мостили дорогу дівчата, терновий вінок, покладений невідомою під густою вуаллю на віко домовини... Море людей – і багато поліції. Поет повертався додому. Повертався стражденний син України, щоб стати її символом, духовним батьком, пророком. У вічність ясною офірою поверталася душа мученика, що страждав за свою велику любов до рідної землі, до Людини.

1Іван Франко виокремив чотири періоди творчості поета, і саме цією періодизацією літературознавці користуються досі:

І Рання творчість – 1837–1843 рр.

І Період «трьох літ» – 1843–1847 рр.ІІІ Період заслання – 1847–1857 рр.ІV

Останні роки життя і творчості – 1857–1861 рр.__

                                                                                              4