Інфографіка "Оксана ДРАЧКОВСЬКА «Зайчик-Нестрибайчик і його смілива мама»

Оксана ДРАЧКОВСЬКА

«Зайчик-Нестрибайчик  його см лива мама»

журналістка, письменниця, телеведуча, громадська активістка

Народилася 5 лютого 1971 року в смт Глибока. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, а також телевізійну школу Internews.

Переможниця Міжнародного літературного конкурсу "Коронація слова" в номінації "п'єси" 2016 року, володарка спецвідзнаки цього ж конкурсу за краще інклюзивне оповідання 2018 року.

Номінантка рейтингу "Книга року BBC" 2019 року та "Книга року порталу "Книжник-ревю" 2009 року.

Авторка низки публікацій на тему інклюзії в газеті "Дзеркало тижня". З 2014 року займається громадською діяльністю. Як мама дитини з інвалідністю, захищає права людей на візках. Працює у міському та обласному комітетах

Оксана – мама особливого хлопчика

Назарчика, якому лікарі діагностували важке спадкове захворювання – спінальну

аміотрофію. Зараз йому 10. Він навчається вдома, а Оксана робить усе, аби хлопчик був

якнайбільше інтегрований у суспільство і не лише він, адже кожен встановлений у

Чернівцях пандус (саме там живе письменниця) допомагає й іншим – тим же

людям з інвалідністю, мамам з візочками

чи навіть туристам з важкими валізами.

Автобіографічна історія-казка для діток про себе та свого синочка Назарка, який, на жаль, із самого

народження є дитиною з інвалідністю і не може

ходити. Мама Оксана щодня веде боротьбу за краще майбутнє для всіх особливих людей, для Назарка. Казка розповідає діткам, що не всі люди однакові, як не варто здаватися, коли важко, як триматися, коли сил не залишається, і як жити в цьому світі, який

здебільшого призначений для звичайних людей. Казка дуже легка, цікава та кольорова і дарує усмішку та надію.

«Зайчик народився теплого весняного дня на краю великої лісової галявини, разом із

сімома своїми братиками та сестричками.

Всі новонароджені зайченята були однаковими рожевими крихітними

клубочками. І доки вони тихенько повзали або спали біля маминого животика, ніхто нічого

не підозрював. Коли ж настав час малюкам потроху стрибати, з’ясувалося, що одне

зайченя не може цього робити. Воно лежало

посередині кубельця і дивилося на стривожену маму великими вологими очима»